13 знакових горор-романів, які варто видати українською

Рік за роком «темна література» хоч і досить вибірково та з долею випадку, але таки потрапляє на український ринок. Готичні романи ХІХ – початку ХХ ст. (твори Е. А. По, «Франкенштейн, або Сучасний Прометей» М. Шеллі, «Спокуса Сатани» М. Кореллі, «Поворот гвинта» Г. Джеймса та «Дракула» Б. Стокера) давно відомі українським читачам, проте у нас досі відсутні переклади «Замку Отранто» Х. Уолпола – основоположника готичного роману, «Еліксира Сатани» Е. А. Т. Гофмана чи хоча б «Таємниці Едвіна Друда» Ч. Діккенса.

Дещо краща ситуація із майстрами готичної прози першої половини ХХ ст.: видавництво «Жупанського» цілеспрямовано відкриває для відданих читачів творчість А. Бірса, Г. Ф. Лавкрафта, А. Мерріта, Р. Чемберса, А. Кровлі, А. Меккена… От-от дозріє зібрання творів К. Е. Сміта. Але ж ще залишається доробок Е. Блеквуда, В. Гоуп Годжсона, Ж. К. Гюїсманса…

Протягом останніх років ми познайомилися з яскравою творчістю Дафни дю Мор’є, видано два романи Ширлі Джексон, скоро до «Психо» Р. Блоха доєднаються друга та третя книга циклу, а майже щоквартальний вихід бестселера Стівена Кінґа став доброю традицією від видавництва «КСД». До цього списку слід додати «Екзорциста» В. П. Блетті, «Хратинелів» Д. Кунца, «Адвоката Диявола» Е. Нейдермана, «Пожежника» Дж. Гілла та невеличку частину інших, менш відомих романів. Особливо слід відзначити книги польського автора початку ХХ ст. – Стефана Ґрабінського, який творив та надихався нашим містом Лева, але досі залишається маловідомим для пересічного жахолюба.

Незважаючи на позитивні тенденції великий пласт «темної літератури» і досі залишається для українського читача terra incognita.

Тож, аби прикрасити найтужливіший місяць осені, маєте змогу познайомитися хоча б з частиною світових горор-історій, які десятиліттями підкоряли тисячі темних сердець (і перевидаються у світі донині), а на теренах України досі ховаються в тіні прохання #видайтеукраїнською.

«Дитина Розмарі» (1967), Айра Левін

Американського письменника єврейського походження Айру Левіна часто називають «суперником Кінґа», проте у його творчості можна нарахувати ледь з десяток виданих книг. У 22 роки за дебютний роман «Поцілунок перед смертю» він удостоївся «Премії Едґара По», а його п’єси і досі завойовують театральні сцени. Найвідоміший роман Левіна – «Дитина Розмарі», став чи не найкращим романом жахів 60-х рр. ХХ ст. і виступив важливим каталізатором «буму горорів» у літературі та кінематографі минулого століття.

«Дитина Розмарі» – це класична історія про народження дитини Диявола. Попри досить передбачуваний сюжет, атмосфера роману і досі чіпляє найвіддаленіші куточки душ читачів. З простенькими діалогами та короткими реченнями Айра зумів створити напружену історію про вагітну жінку Розмарі Вудгаус, яка бореться за свою дитину з цілим світом. Не дивно, що Левін не дозволяв своїй дружині читати рукопис: вона якраз чекала первістка. А екранізація роману Романом Поланскі, який і сам полюбляв загравати з сатанинськими культами, як відомо, взагалі призвела до жахливого вбивства дружини режисера групою божевільних сектантів.

Після тридцятирічної перерви А. Левін написав продовження історії – «Син Розмарі» та присвятив його Мії Ферроу, виконавиці головної ролі Розмарі Вудгаус у першому фільмі. На жаль, повторити успіх оригіналу цій історії не судилося.

«Пекельний дім» (1971), Річард Метісон

Американського письменника Річарда Метісона вважають «руйнівником жанрів», адже його творчість багатогранна та не обмежується єдиними стилістичними рамками. У 2015-2016 рр. український читач мав змогу ознайомитись не тільки зі знаковими романами Метісона «Я – легенда» та «Куди приводять мрії», але й насолоджувався чудовими екранізаціями однойменних романів (варто зазначити, що «Я – легенда» екранізували не тільки з улюбленим Віллом Смітом у 2007 році, а й двічі до цього).

З доробку автора еталоном жанру горор читачі вважають саме «Пекельний дім», атмосфера якого заворожує і сьогодні.

Класична історія із проклятим будинком у Метісона поєднується з надзвичайно вдалим протистоянням містики й науки, парапсихології та віри у надприродні явища. Проклятий дім Беласко у романі намагається звести героїв з розуму, пробує розпалити безжальну хіть та кидає на поталу внутрішнім демонам чотирьох сміливців, які навряд чи зможуть дожити до кінця тижня. Адже, Бога у цьому будинку давно немає.

«Щури» (1974), Джеймс Герберт

Джеймс Герберт – один з найвідоміших англійських горор-письменників. Він сам створював обкладинки до своїх романів та активно займався їх просуванням, а сумарний наклад його книг обчислюється у 55 мільйонів примірників. У 2010 році Герберт був удостоєний нагороди Всесвітньої конвенції жахів «Grand Master Award», яку йому вручив С. Кінґ. Того ж року його було призначено офіцером Ордену Британської імперії (OBE).

Дебютний роман Дж. Герберта «Щури» (перший наклад, якого становив 100 тис. примірників та розпродався за три тижні!), являється найкривавішою і найбридкішою книгою у цьому списку. За словами автора, його надихнула історія персонажа Ренфілда з «Дракули» Брема Стокера та спогади дитинства про щурів у лондонському Іст-Енді. Історія, яка розпочалася як розвага, переросла у два продовження («Лігво» та «Домен») і графічний роман «Місто». Критики, м’яко кажучи, досить неоднозначно сприйняли роман, проте армія його шанувальників, серед яких є навіть "Залізний" Майк Тайсон, поповнюється донині.

«Знамення» (1976), серія «Омен», Девід Зельцер

Серія фільмів «Омен» давно стала класикою жахів, а ремейк картини 2006 р. лиш підтвердив даний статус. Книги цієї серії – це лишень новелізації фільмів і не всі з них, правду кажучи, досить вдалі, а є й зовсім прохідні. Проте саме перша книга Девіда Зельцера «Знамення» майже не поступається екранізації своєю концентрацією саспенсу та динамікою.

Девід Зельцер зумів створити легендарну історію на основі біблійної міфології, з постійною напругою та відчуттям тривожності у невідворотному очікуванні чогось жахливого попереду. Найстрашніше у романі – це почуття батька, який (спойлер) триматиме ніж біля горла власної дитини. У книзі немає нічого зайвого: все лаконічно та виважено, жодного непотрібного речення чи діалогу. Концентрований горор.

«Грішний янгол» (1978), Вільям Гйортсберґ

Скоріше за все ви бачили культовий фільм Алана Паркера «Серце янгола» із неповторним дуетом Міккі Рурка та Роберта де Ніро. Однак, не всім відомо, що першоджерелом цього фільму був роман Вільяма «Ґатца» Гйортцберґа – «Грішний янгол».

*Спробуйте обидва варіанти, вони того варті: культовий фільм і неймовірна книга.

Гйортсбергу вдалося створити дійсно оригінальний містичний нуар-детектив із химерною атмосферою американського Півдня, магією вуду, окультними сектами та жертвоприношенням. Ґатц зумів перетворити «Фаустівську трагедію» на крутий детектив, який наприкінці перетворюється у концентрований кривавий жах безвиході.

До слова, через 40 років вийшло продовження історії Гарі Фейворіта у романі «Пекло янгола», однак вся атмосфера оригіналу тут безповоротно зникає. Виникає навіть питання чи дійсно продовження написане Гйортсберґом…

«Історія з привидами» (1979), Пітер Стауб

На жаль, цього року американський горорист Пітер Страуб покинув нас та відійшов у вічність. Ми частково знайомі з його творчістю, не тільки через кострубаті переклади 90-х років, але й завдяки романам «Талісман» та «Чорний дім», написані у співавторстві зі Стівеном Кінґом. Не виключено, що третю книгу з цієї серії дідо Кінґ допише вже самостійно, вшановуючи пам’ять про свого друга Пітера.

Роман «Історія з привидами» – це візитка Страуба, де автор з клаптиків жахливих оповідок та архетипів міфічних монстрів створив досить цілісну та однозначно цікаву історію. Мабуть, ви одразу помітите тонкі риси схожості історії Пітера та манеру оповіді з романом «Салимове лігво» С. Кінґа, який вийшов чотирма роками раніше, у 1975. Однак Страубу вдалося створити колоритних героїв, неповторну атмосферу невеличкого американського містечка, де «всі про всіх знають», та нетипову сюжетну гру для читача.

У 1981 році на основі «Історії з привидами» був знятий однойменний фільм, який того ж року входив у трійку найкасовіших фільмів жахів США. Між тим, критики сприйняли його досить прохолодно, назвавши адаптацію «жахливою і жалюгідною» на тлі яскравого оригіналу.

«Виття», Гері Бранднер (1979)

Зі всієї запропонованої добірки – це найменш знаний роман, оскільки навіть піратський переклад початку 90-х років був відсутній. І досить дивно, що серію книг «Виття» американця Гері Бранера у нас можна зустріти починаючи лишень з другої частини. Однак, цілком можливо хтось з читачів у дитинстві бачив серію жахастиків Джо Данте про перевертнів – «Виття» (1981), не дивлячись на те, що сюжет фільму лиш віддалено схожий на події у книзі.

У центрі роману Бранера подружня пара Рой та Карін Бітті, які залишають Лос-Анджелес після жахливих подій: Карін зґвалтували, у неї стався викидень та нервовий зрив. Невеличке каліфорнійське селище Драґо має стати для подружжя місцем спокою, але після того, як на Роя напав чорний вовк, все перевертається з ніг на голову. Чоловік перетворюється на перевертня, а Карін усвідомлює, що ціле селище населене цими монстрами.

«Виття» – це класична історія про перевертнів, яка обросла ще двома книгами та вплинула на подальший образ цих створінь ночі в кінематографі. Франшиза «Виття» складається з восьми фільмів (останній вийшов у 2011 році) і лише «Виття IV: Оригінальний кошмар» (1988) – найближча адаптація до оригінального роману Г. Бранднера. У травні 2015 року студія «Emaji Entertainment» отримала права на ремейк оригінального фільму 1981 року, а у 2020 році до режисерського крісла запросили Андреса Мускетті.

«Вони жадають» (1981), Роберт Маккаммон

Про Роберта Ріка Маккаммона («Генія з Алабами») на горор-платформі «Бабай» розміщено дві статті, в яких детально викладена значущість автора для жанру горор:

Роберт Маккаммон – “Геній з Алабами”

Роберту Маккаммону – 69!

«Вони жадають» – масштабний вампірський роман, дія якого відбувається у Лос-Анджелесі на початку 80-х років. Звичайно, тут не обійтися без порівнянь з вище згаданим «Салимовим лігвом» та «Історією з привидами», проте, книга Ріка має свої переваги: драматизм, кінематографічність та динаміку.

Заворожує початок історії, який веде нас засніженим угорським селом Крайєк та розповідає про сім’ю головного героя Енді (Андре) Палатазіна. Дитячі жахи не полишають дорослого Палатазіна (уже капітана поліції Лос-Анджелеса), а майже забутий батько-вампір трансформується у іншого монстра – принца кровопивців Конрада Вулкана. Поліцейський не сам дає раду тисячам вампірів, якими кишить місто Янголів: йому допомагає журналістка Гейл та неповторний отець Рамон Сильвера.

В книзі Маккаммона досить колоритні та живі герої, за яких дійсно хвилюєшся до останнього речення розповіді. Помітно, що Рік схематично ділить їх на «чорних» і «білих», проте і лиходії у нього виглядають чудово. От, хоча б згадати про безжального байкера Кобру чи серійного убивцю Таргана.

Як бачите, історії протистояння Добра і Зла – вічні. І досить дивно, що ця книга досі не опинилася на великих екранах чи стрімінгових сервісах.

Хоча треба віддати належне – цього року культовий Джеймс Ван таки взявся за іншу книгу Маккаммона – фантастичний роман «Кусака» («Stinger»). Сценарієм до картини опікується сам Роберт, тому є надія, що фільм вийде якісним.

У 2019 році на Гелловін Р. Маккаммон зробив чудовий подарунок для шанувальників роману «Вони жадають»: опублікував у відкритому доступі на своєму сайті оповідання «Кров густіша за Голлівуд» із вампірського світу Лос-Анджелеса.

Ловіть посилання: https://www.robertmccammon.com/blood-is-thicker-than-hollywood/?fbclid=IwAR39EUSROwoZuY4LBqvxIP17vD-vSDGoEnwMzXcaUk9BIH5ivZhjTM4h7mo

«Літо ночі», (1991), Ден Сіммонс

На сьогодні є декілька українських перекладів Дена Сіммонса. Ми вже маємо змогу насолоджуватись фантастичним світом «Пісень Гіпперіона» та захоплюватись безжальністю «Терору». Однак, із романами жахів «універсального британця» український читач допоки не знайомий. Одним і з найкращих зразків горору у Сіммонса є книга «Літо ночі», яка входить до серії «Сезони горору».

Візитною карткою роману Сіммонса є його неповторна атмосфера провінційного містечка Елм-Гейвені, фабула з дзвоном Борджіа, воскреслим солдатом часів Громадянської війни та іншими не менш химерними подіями. Варто зазначити, що легко помітити тут і схожість з романом «Воно» Кінґа: може здатися, що кожен американський письменник повинен за своє життя написати хоча б один роман про літнє провінційне містечко.

Цікаво, що молодший брат Сіммонса послужив прототипом для персонажа Лоуренса («Ларрі») Стюарта, а от у іншому хлопчаку – Дейлі, вбачається сам Ден. Також з дитячих спогадів у роман Сіммонс переніс містечко Брімфілд, штат Іллінойс, яке стало вигаданою «Гаваню В’язів»; Брімфілдську школу (знесена у 1960 році) – центральна школа, де трапляються всі негаразди; безкоштовні шоу та ярмарок, які навічно закарбувалися у пам’яті автора.

«Мішок з кістками» (1998), Стівен Кінґ

Книги Стівена Кінґа українською мовою вже десятиліттями заповнюють полиці відданих поціновувачів його таланту. Поряд із гарячими новинками ми можемо насолодитися і ранніми творами «короля жахів». Видавництво «КСД» навіть пішло далі і таки наважилося видавати книги Кінґа, які виходили під вигаданим ім’ям Річарда Бакмена («Довга хода»).

У цій добірці хотілося б згадати готичний роман Кінґа – «Мішок з кістками», який входить в десятку найбільш об’ємних творів автора. Натхненний романом згаданої Дафни дю Мор’є «Ребека», Стівен розповідає історію з життя письменника від першої особи, що є досить нехарактерним для нього (як приклад, згадується його «Долорес Клейборн», теж допоки не видану українською). Особливістю книги є те, що передісторії виділено значну частину роману (розповіді про письмо, перший роман, сім’ю і т.д.).

Роман «Мішок з кістками» 20 тижнів очолював список бестселерів та отримав низку нагород: Премію Брема Стокера», «Британську премію фентезі», а також премію «Локус» у номінації «темне фентезі/роман жахів». Цікавим є припущення низки критиків, що сценарій відеоігри «Alan Wake» був написаний саме під впливом роману Кінґа.

Юн Ліндквіст «Впусти мене» (2004)

Із всієї добірки Юн Ліндквіст єдиний не англомовний автор жахів. Він родом з передмістя Стокгольму – поселення Блакберґ і до виходу першої книги 12 років пропрацював фокусником та стендап-коміком. Проте, дебютний роман «Впусти мене» (оригінальна назва «Впусти того, хто слідує») змінив все: на сьогоднішній день Ліндквіст написав близько 15 моторошних жанрових книг.

«Впусти мене» – це нетипова вампірська історія, де у центрі сюжету гострі соціальні проблеми буденності переплітаються із найстрашнішим монстром сучасності – Самотністю. Незвично, що розповідь ведеться від кількох осіб, хоча головним героєм оповіді виступає дванадцятирічний хлопчина Оскар Ерікссон: йому непереливки в школі, некомфортно після розлучення батьків і свої переживання хлопець сублімує у нездорову цікавість до криміналістики. Одного жовтневого вечора він знайомиться з дивною дівчинкою Елі, а у місті тим часом відбуваються ритуальні вбивства.

У 2005 році Юн Ліндквіст видав збірку «Паперові стіни», де оповідання «Нехай старі мрії вмирають» стає так званим епілогом до роману «Впусти мене».

За романом Юна Лідквіста знято однойменний шведський фільм Томаса Альфдредсона (2008) та ремейк, зрежисований Меттом Рівзом (2010) з Хлоєю Моріц в головній ролі. Стівен Кінґ назвав «Впусти мене» Рівза – найкращим фільмом жахів 2010 року та десятиліття. І з цим важко не погодитися.

«Ритуал» (2011), Адам Невілл

Британець Адам Невілл уже давно зарекомендував себе як зірка «нової хвилі горору». Він автор майже двох десятків романів (8 з яких написані під псевдонімом Ліндсі Гордон) та володар низки престижних премій. Наскрізною темою робіт Невілла являється окультизм, а сам автор полюбляє спелеологію, досліджуючи печери.

Роман «Ритуал» багатьом відомий за однойменною екранізацією 2017 року, однак різниця між ними доволі значна. Адам Невілл розпочинає книгу з банальної історії про чотирьох друзів, які зібралися в гори, але з кожною наступною сторінкою розповідь стає все напруженішою і тягучою: автор вправно передає страх замкненого простору в декораціях безмежних шведських лісів та втримує напругу протягом всієї книги, зберігаючи відчуття тривожності. Особливо чіпляє другорядна історія Старої, яка доглядала за змученим головним героєм, а відкриття її таємниці взагалі вводить в ступор. Невіллу вдалося приховати монстра від читача ледь не до останніх абзаців, при цьому вивівши на сцену інших чудовиськ – людей.

«Пташиний короб» (2014), Джош Малерман

Джош Малерман – американський музикант, композитор та письменник, фактично наймолодший у згаданій компанії. Його дебютний роман «Пташиний короб» став літературною подією 2014 року і завоював низку премій (зокрема, й премію Брема Стокера) та любов тисячі читачів. Значно підсилив популярність роману однойменний фільм, який вийшов на стрімінг-сервісі «Netflix» у 2018 році й став найпопулярнішим серед усіх фільмів та серіалів ресурсу 2019 року.

В апокаліптичному романі, Малерман розповідає нетипову історію життя головної героїні Мелорі у двох часових проміжках: до народження дітей і після чотирьох років життя. У цей час світ сколихнула невидима загроза, людство ледь животіє невеликими групками в сховищах, боячись визирнути назовні, де всюди чатує смерть. І лиш пов’язка на очах та хоробрість Мелорі дає примарну можливість врятувати себе і дітей.

Атмосфера книги залишається напруженою від першого до останнього абзацу: чого варта, скажімо, одна лиш сцена з перегризанням пуповини після пологів або постійна присутність монстрів, яких неможливо побачити, бо інакше людина божеволіє і вбиває себе. Такі повороти сюжету все більше бентежать уяву читача з кожним прочитаним рядком.

У 2020 році Дж. Малерман написав продовження історії під назвою «Мелорі».

Звичайно, цей список є доволі суб’єктивним. Не згадано літературні доробки К. Баркера (чого тільки варті його «Книги крові»), Б. Ламлі, Р. Лаймона, Дж. Р. Лансдейла, Б. Літтла, Д. Кунца, Б. Кіна, Ен Райс, Дж. Конноллі, Р. Чизмара, С. Сміта, К. Судзукі та багатьох інших майстрів горору. Черга очікуваних видань для українських видавців може розтягнутися на десятиліття, але, не варто забувати і про не менш знакові роботи від українських горористів.