Бабай цікавиться Японією – варто згадати переклад зі збірки жанру квайдан (Serafyma Bila). У минулій статті я торкнулася теми тенґу – дуже цікавих японських персонажів зі складною та давньою генеалогією. Важливе те, що вони літають. А що сказати про інших істот, які мешкають на землі? У селах, у полях, лісах?

Отже: якщо потемки ви на самоті чуєте кроки, а коли озираєтеся – нікого немає (і мала вірогідність того, що цей хтось заховався за рогом, деревом тощо), це може бути японський дух Бетобето-сан. Він існує у префектурі Нара. Належить до роду йокаї або йокай – різноманітних містичних, міфічних і взагалі незвичних істот. Упізнати можна за стукотом дерев’яних сандалій і звуками «бето-бето» (звідси ім’я). Але ви уникнете безпеки, якщо дасте йому дорогу зі словами: «Бетобето-сан, будь ласка, проходьте», «Бетобето-сан, прошу проходити». (Японський етикет, як відомо, побудовано на чемності, у казках і легендах герої не забувають про ввічливі форми). В інших префектурах просто звертаються: «Прошу проходити», «Будь ласка, проходьте». І ось тут звуки змовкнуть. Ніхто не йде? Отже, сміливо рушайте далі. Схоже на фольклор інших народів, де невідомому треба дати шлях, посунутися – і тоді він пройде чи промайне (як вихор) не торкнувши вас. Мертвий не має контактувати з живим. Але Бетобето-сан має свій загадковий шарм (головне: ким раніше був цей персонаж? Умерлою людиною? Чи він завше існував у «первозданному» вигляді?). І головне – розпізнати, хто це переслідує вас уночі. Тоді – назвати і тому вберегтися від небезпеки. Так само як наших українських персонажів (і деяких європейських): якщо правильно з ними поводитися та коректно до них звертатися, вони не зашкодять. Деякі навіть винагородять.

Бетобето-сан – авторитетний. Чи не тому, що його вотчина Нара колись була столицею Японії?

Як розумію, Бетобето-сан – невидимий. Ми бачимо тільки темряву. Цього духа можна тільки почути (і відтворити в кіно звуками), але не намалювати. А уявіть, якщо зіграти в театрі, в японському стилі! Темрява, кроки… харизматично! Або маска – а під нею нікого нема!

Кажуть, що він не шкодить. Але погодьтеся: усе одно неприємно почути вночі невідомо чию ходу.

Часто така нечиста сила несподівано просто з’являється з метою налякати. (Звісно, є привиди та інші, які являються, аби про щось попередити чи щось попросити, але тут я їх не розглядаю). Вони миттєво виникають – і так само зникають. Але, окрім страху, іншої шкоди не завдають. Якщо, звісно, людина цілком здорова, не вразлива і тому не зазнає інсульту. Лякає несподіванка, те, що псує «правильний» порядок (звідси дитячі ігри, коли раптом жахають у темряві дотиком чи криком, – можна згадати відомі всім жахалки з фінальним вигуком «Віддай моє серце!»).

Менш приємна (точніше, менш нейтральна) істота, ніж Бетобето-сан, – це аши-маґарі (або асі-маґарі), якого зустрічали на острові Сікоку. Цей демон (чи дух?) обвиває ноги людині, якщо та йде вночі в темряві. На противагу уродженцю Нара, цього персонажа можна навіть намацати. За відгуками, він м’який. Може, нагадує ліани чи восьминога? Якщо Бетобето-сан пропускає за умови дотримання «правил дорожнього руху», то його «співбрат» заважає йти. Є й страшніші аналоги, які по-справжньому винищують людей. Утім, Бетобето-сан теж може налякати саме мінімалізмом свого образу – тим, що так люблять японці. Адже чим менше деталей, тим страшніше.

Навіть сучасні японці цілком серйозно розповідають про духів і конкретних йокаїв, із якими стикалися. Жанр міської легенди в колишній Ямато дуже поширений. Цим Японія нагадує сучасні Ірландію та Ісландію, де корінне населення досі вірить і розповідає про бенші (кельти) або різних привидів (кельти і скандинави), які просто поруч, тут і зараз. Це нагадує й наші билиці. Містичні випадки траплялись або з оповідачем, або з його родичами, знайомими, знайомими знайомих…

В українській демонології є оповідки про примар та інших духів, які раптово з’являються, блимають, мерехтять, лякають, заманюють… Наприклад, чорт явида. Він являється (звідси назва) – то виникає, то зникає. Просто калейдоскоп якийсь. За словниками – «чорт». Його ототожнюють із гуцульським щезником (адже так само щезає). Чи пригадуєте Івана в «Тінях забутих предків»: «Я вже щезника бачив»? А взагалі в таких демонів – безліч імен. Мана, мара, облуд, щезун… та багато-багато інших. Є схожі риси, але це різні духи. Відрізняє од японських не лише походження, територія тощо, але й те, що старі добрі щезники з явидами – переважно сільські. Хоча хтозна – може, вони й до міст перебралися. Утім, щезник – натура волелюбна та віддає перевагу природі.

В японців є й свої «польовики», схожі на наших, але не зовсім. Наприклад, монах Аобоозу (Ао-боозу). Схожий на справжнього священнослужителя. Одні його описують як убраного в синє чи блакитне (і саме ім’я означає «блакитний (синій) монах»). І він мешкає… скрізь, напевно. У тому числі у школах. Але інші описують його і як одягненого в зелене. Тоді він виходить, коли зеленіють злаки (може, рис?). Оповідки про нього дидактичні, бо цей «польовик» забирає неслухняних дітей. Як Бабай. Згадаймо кельтських і скандинавських ельфів (на пустищах, у лісах…), нашого житнього вовка, який вискочить із колосся…

Але Аобоозу (якого називають й інакше) також мешкає в горах і пропонує зустрічним поборотися з ним у сумо. Ці оповідки повчальні, бо маленький дух легко підкидає і перемагає самовпевнених силачів. Отже, ліпше як слід подумати, перш ніж змагатися. Узагалі це різноманітний і цікавий образ. Є версія, що він раніше був гірським божеством. Певно, уже згодом Аобоозу змінився на жорстокого духа. Про нього можна багато розповісти, але він заслуговує на окремий матеріал. Вивчаючи японські гравюри та інші ілюстрації, я помітила, що цей дух то карлик, то велетень, то схожий на людину, то взагалі – як зубаста куля чи риба…

Із сіл і гір Аобоозу перебрався й до міста, де про нього досі розповідають билиці.

Узагалі японські духи мають безліч імен і еволюціонують. Тому не дивно, якщо в іншому селі чи іншій провінції одного й того ж самого фантастичного героя йменують по-різному та інакше описують. Хіба це не нагадує нашу українську демонологію?

Є в японців і свої «мавки» і «лісовики». Це духи різних дерев і рослин. І криптомерій, і сосон, і верби, і квітучої сливи… Наприклад, у величезному або старому дереві (особливо в горах) може мешкати Ко-дама (Кодама). У різних місцях Японії їх називають по-різному, але дуже шанобливо – наприклад, додають ввічливу форму «сама» («Кодама-сама»). Навіть важко назвати цього персонажа нечистю, бо це священна істота. Його або її не можна побачити, але можна почути – повторення людського голосу. Тобто це луна. (У нас лісовик перекривляє або повторює голос, якщо крикнути в лісі. Наші предки так пояснювали відлуння. А ще згадаймо німфу Ехо! Але пращури – та й сучасні люди – попереджували: небезпечно озиватися та називати себе на ім’я, якщо в лісі окликне незнайомий голос: це нечиста сила заманює). Так само як наші священні дерева, оселі Кодама не можна рубати і взагалі кривдити, інакше нещастя впаде на все село, звідки походить такий горе-дроворуб. (Згадаймо Мавку з «Лісової пісні», як вона боронила березу та інші дерева від ножа, не кажучи про жито; а реальні священні дерева в нас, в Україні?). Тобто тут ще й екологічний аспект! Поетичні духи не такі вже й беззахисні (знову згадаймо, як ліс помстився людям за Мавку). А як упізнати домівки Кодама? Їх обв’язували священним мотузком. Кодама живуть у певних деревах, але, якщо вірити легендам, не в усіх. Наприклад, люблять криптомерії. А взагалі про японських духів дерев можна знайти безліч легенд, які дуже поетичні.

Йокаї – загадкові. Їх так багато, і я знайшла не всі портрети цих персонажів – може, тому, що деякі невидимі або нападають у темряві. Їх можна відчути, але не побачити. А деякі – дуже зримі. Йокаї то жорстокі та нападають, то просто виникають і задивляються на людину (тут уже залежить від вашого сприйняття – хто злякається, а хто ні). Або в одному краю вони агресивні, а в іншому – просто привиди, які з’являються, та й по всьому. На одних варто просто не звертати уваги, до інших – чемно поставитися, а третім – узагалі вчинити опір. Можна розповісти ще багато.

Але цього разу завершу тим, що японські духи, демони та інші йокаї ще й естетичні. Зокрема, є такі, які дуже шанують поезію й навіть самі розмовляють віршами. І цінують, якщо до них так само звернутися (усно чи на письмі) поетичними формами. У цьому – уся Японія.

Як відомо, японці медитативні та прагнуть гармонії з природою. Їхнє мистецтво показує, що ця гармонія є.

Японська нижча міфологія дуже цікава різноманіттям (бо, певно, у кожній префектурі чи провінції – свої духи), а ще оригінальним поглядом. Це стосується й міських легенд. Сподіваюся далі продовжити цей екскурс.

Ілюстрації взято з відкритих джерел.