Біла Дама: богиня Берта, пані Хурделиця та інші зимові героїні

Доки триває зима, згадуються зимові богині. І виникають зимові питання. Наприклад: звідки образ андерсенівської Снігової Королеви? Не лише від Крижаної Діви. А яка насправді пані Хурделиця (Метелиця) – фрау Голле – з казки братів Ґрімм? Стара жінка, що витрушує перину (сніг), сама – добра до працелюбної дівчини, яку осипала золотом – і зла до ледащиці, яку облила смолою. Але чому в цієї фрау Голле – довжелезні зуби? І чому до неї треба спускатися саме вниз (до криниці)? І чому все це відбувається взимку?

Що спільного в зимової богині Берти (у Німеччині) з нашою святою Параскевою П’ятінкою – святою матінкою? Спробую з’ясувати.

Як спаде темрява, жінку в білому (Білу даму) – чи в зáмку, чи на безлюдній дорозі, чи на перехресті, чи під деревом – боялися побачити в Англії, Франції, Німеччині… Там, де ступала нога кельта або германця. (Згадаймо «Айвенго», де свинопас Ґурт, сакс за походженням, налякався жінки в білому – і сер Вальтер Скотт пояснив цей забобон). Боялися жінок у білому й наші предки. Бо це – персоніфікація смерті. Але й попередження про щось – тобто небезпеки можна уникнути, якщо правильно вестися. І ця зустріч може навіть бути щасливою. Отже, білі дами бувають різні. У тому числі – зимові богині. Бо якою бути справжній зимі, як не білій?

Це було, коли Берта пряла… Яка Берта? Що пряла? І коли пряла?

Фрау Берта, чи просто Берта, Перхта (є інші варіанти імені) – зимова богиня германської нижчої міфології. Ім’я її означає «блискуча, світла, полум’яна, висока, красива». Виводять від кельтського кореня berth, який означає «прекрасна» і навіть «багата». Отже, біла або світла богиня. Її уявляли як жінку в білому. Перхта втілювала зимовий сонцеворот. Вона – героїня англосаксонської рунічної поеми (яку я перекладала; уміщено в антології «Європейське Середньовіччя : літературний флорілеґіум», люб’язно рекламованій Бабаєм у коментарі до моєї статті: Загадковий бретонець Анку́: батько тривоги і посланець смерті). Спочатку Берта вважалася доброю богинею, як і Гольда (Holda), але згодом їх функції розділились, і Перхту стали сприймати як злу богиню. Такий талан – у багатьох язичницьких божеств.

Але Берта – дуже архаїчне божество. Тому не завжди красуня. Наприклад, у Франції (Бенджамін Торп, «Нордична міфологія») вона – з великою або гусячою ногою. Колишнє пташине божество? Дехто змальовує її як хвостату. Б. Торп порівняв Берту зі скандинавською хульдрою. Також хвостом нагадує тролиху. А ще Берхта в деяких місцевостях – різна. Розчісує свої довгі кучері (волосся – це сила і багатство), як русалка, а ще – сушить льон.

Так само фрау Голле – довгозуба. На деяких картинках вона такою й є. Уже пізніше цю ґріммівську героїню стали зображувати як приємну та привітну – і навіть як молоду. Хоча слово «стара» (особливо на язичницький час) можна розуміти не так, як сьогодні. Тобто по-нашому – навіть молодий чи просто зрілий вік.

Але про Берту…

Чи завжди ця дама в білому? Може бути в чорній сукні, або ж біло-чорній. Або іншого кольору. Це – Берта. А от Гольду описували в білому та золотокосу (див. «Поетичні погляди слов’ян на природу» Олександра Афанасьєва).

Які її атрибути? Неоднозначні. Може тримати в руці зв’язку ключів. Може – квіти. Або – золоту прядку (знову – вітання від пані Хурделиці!)

Білої дами Берти германці боялися, бо вона являлася тому, хто мав умерти. Її вважали праматір’ю тієї людини, яка на Божій дорозі. Тобто тут – аналог нашого домовика як духа дому та взагалі пращура: побачити його – зазвичай чутного, але невидимку – віщує лихо, смерть когось із домочадців.

Богиня Берта відома в південних німців, австрійців, швейцарців саме там, де не знають про її «колегу» – фрау Холле (Голле, Frau Holle) – «пані Метелицю» з казки братів Ґрімм. Отже, це, можливо, місцевий варіант Берхти. «Холле» означає «милостива». Є версія, що це навіть колишня богиня Фріґґ – мудра дружина Одіна-Водана.

За німецькими і австрійськими віруваннями, саме Перхта разом з Воданом і фрау Голле очолює в небі Дикі Лови в супроводі душ умерлих (нехрещених), оскільки втілює злу природу. (Докладніше про цю гонитву та її учасників: Святки, Різдво та інші зимові дати: що поробляє нечиста сила). Отже, тут і Берта, і пані Хурделиця – разом і не заважають одна одній. Так само може приєднатися… а втім, ні – бо в кожній місцевості була своя богиня – фрау Гольда або Гульда.

Перхту пов’язують і з богинею підземного царства Хель або Гель. Це, як відомо, образ скандинавської міфології. І недарма англійське hell – це «пекло». Тому вислів – точніше, прокляття-посилання go to hell – по-нашому змістовно можна відтворити як «іди до дідька» (адже де живуть чорти? – у пеклі).

Є версія, що Перхте і Фрау Голле – одне божество, зимова богиня; можливо, тут пізніша контамінація. Аналогічне божество є в чехів, словаків, словенців. Зараз це ряджений персонаж на Масницю.

З Перхтою пов’язано багато традицій, вірувань, заборон (зокрема, прясти в піст; у цьому богиня схожа на нашу П’ятницю, або на святу Параскеву); Берхта-Перхта – божество, яке – досі персонаж карнавалів та інших свят. Наприклад, у Зальцбурзі, на батьківщині Моцарта, влаштовують карнавал на честь Перхти – і ряджені ходять у страшних червоних масках. Ці носаті маски нагадують відьомські обличчя. чим не Баба-Яга? Так, один із образів давньої богині – лячний. Згадаймо «страшну русалку» Полісся та інших архаїчних регіонів. Але на маскаради, карнавали та інші дійства спеціально вбиралися по-страшному (а згадаймо Геловін) – щоб відлякати нечисту силу та взагалі зло. Отже, тут Берта навіть не біла, а червоновида. Бо червоний колір так само означав потойбіччя. А ще він був кольором смерті, пекла…

Перхта може покарати, а може і нагородити за добру справу і послух. Це і різдвяна богиня.

А ще в Німеччині та Австрії – особливе свято дванадцяти зимових ночей (або різдвяних ночей). Від Святвечора до Водохрещі. Як у нас. Це приклад, коли католицизм (а потім і протестантизм) наклалися на язичництво. В Англії за Шекспіра на дванадцяту ніч (тобто останню ніч до Водохрещі, з 5-го по 6-те січня за григоріанським календарем) робили вистави (звідси його комедія «Дванадцята ніч, або Як собі хочете» – рекомендую в перекладі Максима Рильського). А в Німеччині та Австрії – рясні повір’я. Так, у Тіролі та інших місцинах вірили у фрау Гольду або Гульду (Hulda), яку називали й феєю. Але це не казкова фея з крильцями. З божествами – хай і колишніми – не жартують. Адже це – та сама фрау Голле. Недарма у казці братів Ґрімм про пані Метелицю фігурує кужіль! Тому фрау Гольда (або інша богиня – це вже залежить від краю) на свято дванадцяти зимових ночей відвідувала оселі. І роздивлялася, як працювали господині. Тобто вчиняла своєрідний іспит. Якщо льон (або шерсть тощо) напрядено – богиня раділа та заохочувала бадьорими фразами. А якщо бачила незавершену роботу – гнівалася та рвала, плутала або інакше псувала прядиво (тому якщо жінки не могли впоратися, то ховали мички тощо). Так чинила і Берта (згадана праця О. Афанасьєва). Хіба це не схожа на нашу мару або російську кікімору? Певно, це означає, що роботу треба вчасно завершувати. І вміти прясти, шити, ткати вважалось у наших предків чи не першою річчю. Певна, що багато хто з нас пригадає, як його прабабусі (а в декого – бабусі) чи інші родички пряли, ткали, плели, шили, вишивали і так заробляли. Мораль усіх цих історій така: треба вчасно виконувати роботу і не відкладати на завтра.

Б. Торп наводив французький та італійський вислів «це було, коли Берта пряла». Тобто дуже давно, за незапам’ятних часів. Ми в такому разі казали «за царя Опенька, коли була земля тоненька». А у британському серіалі «Абатство Даунтон» куховарка місіс Патмор так відгукувалася про неякісні, старі продукти: «Їх робили, певно, коли Адам був ще хлоп’ям».

І Берхта, і Гольда карали ледащиць, які до Водохрещі не напряли всю кужіль і залишили цю куделю на прядці. (Про це зазначав Б. Торп).

А ще Гольда сприяла материнству та врожаю. Тобто – богиня родючості. У зв’язку з пологами і дітьми розповідають цікаве. За віруваннями, Гольда-Гульда приносила дітей на землю і – забирала рано вмерлих. Особливо – нехрещених. (Уже потім про Гольду почали розповідати як про відьму, яка нападає на нехрещених дітей). Отже, це – покровителька вмерлих малят. Смерть? Але милосердна. Згадаймо німий фільм Фрідріха-Вільгельма Мурнау «Фавст» (1926), де збожеволіла покритка Ґретхен бачить у снігу осяйну колиску і кладе туди своє нешлюбне немовля. (Як ми знаємо, батько – Фавст). Показано, що Бог забрав безневинну дитину безвідповідальних батьків, яка мала б тяжку долю на землі. (Цього епізоду немає ні в першоджерелі – поемі Йоганна-Вольфґанґа Ґете – його героїня топить свою дочку, – ні в легендах про Фавста, але показано дуже архетипово. Певна, що німецька авдиторія вловлювала натяки. Може, і на Гольду?) І далі, за фільмом: коли змучена Марґарита прокидається, то бачить замет, але не колиску (яка була чи не була? В її уяві – точно була). У реальності – мати сама заморозила свою дитину. За ідеєю фільму – Господь узяв на небо немовля. А далі, як ми знаємо, Марґариту судять як дітогубку. Проте в екранізації – християнський підтекст щодо безгрішної дитини, яка не мала каратися на землі через гріхи дорослих.

Чи не тому в пані Хурделиці (ґріммівської) – предовгі, величезні зуби, що вона пожирає – хай і метафорично? (Тобто нагадує Бабу Ягу). Темрява, низ – це і народження, і смерть. Тобто казка – про ініціацію. Старша жінка здійснює посвячення над дівчиною. Дівчинці треба стати дівчиною.

Як тут не згадати відому казку про Морозка? До речі, уже читаючи дослідження про ґріммівську героїню, я знайшла й порівняння зі згаданим сюжетом. (Читайте Вікіпедію – там є про цю казку).

А інші мотиви, схожі на наші казки про дідову дочку і бабину дочку… Яблуня, яка просить її витрусити. Як тут не згадати молодильні яблука з чарівної яблуні в Асґарді? І прикметно, що берегла їх саме богиня – асиня Ідунн. Тобто жіноче божество, а не чоловіче.

Піч, яка просить дівчат вийняти хліб, – чи не нагадує ініціацію? Пролізання у піч (Івасик Телесик – але знаємо, що він одурив Бабу Ягу – певно, ошуканство – теж ритуал), обряд «перепікання дитини» (з хворої на здорову – так коваль «перековував» зі слабих на здорових), символічну смерть – спалення – і воскресіння? Недарма цей архетиповий мотив є і в наших казках. Тобто дівчинка має стати дорослою і зрілою.

До речі, подекуди Берта-Берхта колисає вночі дітей. Б. Торп у цьому порівняв її з кельтськими фейрі. А ми можемо згадати наших духів.

А ще у зв’язку з фрау Гольдою і прядінням пригадуються наші Середа і Параскева-П’ятниця. (І про це теж є студії). Недарма вірили, що по п’ятницях не можна ткати, прясти, шити тощо – інакше святі або інші сакральні постаті можуть строго і навіть жорстоко покарати. (Про це дуже багато історій). Із чим це пов’язано? Мабуть, із тим, що середа і п’ятниця – пісні дні. А ще п’ятниця – підготовка до неділеньки святої, коли тим паче гріх фізично працювати.

Наприклад, якщо ледача господиня не хотіла прясти в середу і викликала «матінку Середу» допомогти (мотив необережного слова), то Середа (у подобі звичайної жінки) являлася та погоджувалася зарадити. І посилала необережну… наприклад, по воду – білити полотно. Доки сама порається в хатині. І отут прялі треба було бути насторожі. Бо Середа потім удавила б хазяйку на цьому ж полотні. Читайте Олександра Афанасьєва («Поетичні погляди слов’ян на природу»), там усе є. А як урятуватися? Мудра знахарка порадила селянці повернутися та крикнути: «На морі Серединські діти погоріли!» А далі – коли Середа вискочить рятувати своїх дітей – замкнути все в хатині (у тому числі димар), захрестити, молитись і не відчиняти. Як би та помічниця не калатала та не просилася впустити (навіть зі слушними аргументами). А коли закукурікали перші півні, Середа зникла – а жінці лишилося полотно. І порятунок – це, звісно, лягати спати з молитвою та перехрестившись, а до роботи братися благословлячись. Узагалі мораль таких оповідей така: не треба турбувати божество всує. І за себе слід відповідати.

А богиня Макош у п’ятницю одній дівчині (яка працювала в цей день) дала урок – напрясти сорок веретен (або сорок мичок). Та й терміново, до світання (інакше – уб’є). Хто це зможе вручну? (Врахуйте, що тоді машин, автоматів та іншої техніки не було). Але дівка здогадалася та напряла на кожне веретено по одній нитці. Божество нагородило її за винахідливість. Узагалі скільки не читаю таких історій – бачу, що треба бути кмітливими.

Хто любить казки і Скандинавію, певно, згадає й ісландську казку про велетку (скесу) Ґілітрутт – як та спряла одній ледачій селянці всю шерсть і зіткала серм’ягу, а умовою платні поставила… правильно – з трьох разів відгадати, «як мене звуть». Рятує ледащицю чоловік, який підслухав ім’я скеси. Так жінка і готову серм’ягу отримала, і нечистої сили позбулася, а ще після цього стала робучою. У цій казці мені подобається те, що чоловік виявився не лише люблячим, а й винахідливим і розумним, бо – не бачивши до того велетки – одразу здогадався, хто ця таємнича «благодійниця». Бо для жінки це була просто височезна незнайомка. Ну підозріла, ну безіменна… але ж безкоштовний сир – самі знаємо де.

Які ще богині схожі на Берту-Берхту? Мабуть, наша Марена-Морена. А ще – Макош або Мокоша (про це й пишуть). І навіть Мати – Сира Земля. Не кажучи про зимових духів і богинь.

Останнє питання щодо Берти – матеріальне. У братів Ґрімм пані Хурделиця розплатилася з позитивною героїнею золотом (яке пролилося на неї), а на негативну вилила смолу. А праматір – Берта? У деяких легендах вона – зачарована в горí, де стереже скарби (цим нагадує деяких наших персонажів). У деяких оповідях Берхта платить тріскáми. Але впалі – вони перетворюються на золото. Чим не казка братів Ґрімм? І недарма прядка Берти – золота.

Є схожі жіночі духи, які дарують клубок, що ніколи не закінчується («Нордична міфологія»). Чому б і Берті-Берхті так не чинити? У неї багато родичок.

        А які жіночі образи у балтійських сусідів? Наприклад, у прусів, які дали назву Пруссії в Німеччині? Чия мова не збереглась (є тільки у словниках) і про яких досі не все відомо? Адже є версія, що вони були слов’янами. (Більше схиляються до гіпотези про балтійське походження). Гадаю, крапку поставлять дослідники, а наразі розгляньмо балтійський пантеон.

Жінка в білому. Ні, це не заголовна героїня роману Вілкі Коллінза. Англійський класик, пишучи про реальну історію, спирався на британські легенди та вірування у привидів, загадкових білих дам – проклятих або фейрі… У прусів був свій білий привид. Жінка з опеченим обличчям.

Жінка в білому – цей прусський образ нагадує германську та кельтську Білу Даму, але й відрізняється від неї. Є версія, що привид золотокосої красуні в білому з’явився після того, як прусський вождь Ґеркус Мантас (Ґерк Монтемін, німецькою Ґайнріх Монте) приніс у жертву на багатті свою дружину (певно, німкеню), порвавши з християнством. Тому деякі описують цю трагічну постать як жінку з опаленим обличчям. Найчастіше примара благає звільнити її від влади язичницьких богів. З Жінкою у білому пов’язано багато повчальних і жахливих легенд. Це божество, яке і винагороджує, і карає. (Історії про неї викладені, зокрема, Вадимом Храппою у книзі «Країна лелек. Саґи, казки і хроніки Пруссії»).

Отже, і прусський фольклор, і казки братів Ґрімм – готові рецепти, як писати горор.

Така вона, богиня Берта-Перхта. І надзвичайно красива, світла, добра, осяйна – і страшна. І добра, і зла. І молода, і стара. Вона сприяє народженню – але й може забрати до себе. Тому може бути у вишині (на Диких Ловах), а може – і внизу (як пані Хурделиця). Тобто два образи – як у наших відьом. Як у Місяця (який триликий – читаймо «Білу Богиню» Роберта Ґрейвза). Як у наших русалок. Та інших духів – колишніх божеств. А ще всі ці божества люблять працелюбних і дисциплінованих.

Ілюстрації з відкритих джерел