Загадковий бретонець Анку́: батько тривоги і посланець смерті

У минулому дописі я наводила кілька фактів про потойбічний транспорт. Цього разу поговорю про транспорт… пасторальний. І персонажа, який ним керує. Адже у французькій культурі один із синонімів пасторалі – Бретань. Проте насправді все складніше.

Бретань – край непрохідних пущ, надзвичайних пейзажів. А ще – мо́ря і островів. Звичайно, друїдів. А ще – стародавніх вірувань, багато яких походять ще від кельтів. Це легенди (не лише про короля Артура і лицарів Круглого Столу). Буквально кожне дерево і кожний камінь мають свою історію. А ще – це кожна водойма. І кожна церковна парафія.

Чарівник Мерлін і чарівниця Вівіана, королі, закохані Трістан та Ізольда, ліс Броселіанд, феї – усе це дуже романтично і поетично. Але є й інші не менш цікаві образи. Наприклад, у кожної церковної парафії у Бретані є… свій Анку́. Смерть? Посланець смерті? Насправді все складніше.

Традиційно смерть уявляють як стару жінку з косою. Тобто косить усе живе. Але у німецькій культурі, наприклад, це лицар з мечем. Тобто чоловічий образ. У казках Андерсена («Історія однієї матері», та й у доброму «Оле-Лукойє»), Смерть – це чоловік. Так само у кельтів.

Хто такий Анку? Його ім’я пишуть по-різному (адже є стародавні варіанти), сьогодні – Ankoù. В одній із бретонських балад його називають «батьком Тривоги». Але зовні Анку може навіть не жахати. Адже у парафії це може бути останній, хто вмер цього року. Тобто колись такий Анку був людиною. Та й численні оповідки про зустріч із Анку не завжди змальовують жах. Відчуття чогось незвичного виникає у людини потім. А спочатку незнайомець (чи знайомець) може здаватися пересічним. Навіть те, що лезо коси у нього прикріплено не так, не одразу впадає в очі. У цьому – сіль бретонського фольклору: усе магічне – буденне. Бретонці у це вірили і вірять, вони з цим живуть.

Відомі «криниці Анку», численні забобони, евфемізми («Анку дунув в очі» – натяк на скору смерть, ми скажемо: «на Божій дорозі»).
Як виглядає Анку? І хто він? Дух? Навряд чи – адже його описують як матеріального. Перечитавши «Легенду про Смерть» бретонця Анатоля Ле Бра (фольклор), різні дослідження – наприклад, бретоністки Анни Мурадової, яка також багато писала про смертоносного персонажа, – я все одно не змогла чітко для себе скласти портрет. Я знала словесні описи, але вони досить схематичні: дуже високий худий (чи надзвичайно худий) чоловік, чиї атрибути – «неправильна» коса і віз. Додам макабричності: цей віз неодмінно рипить, бо він старий (але, зрештою, хіба це така дивина?) Може, тому, що про Анку не так відомо за межами Бретані, його важко уявити? Схожий на мерця чоловік або взагалі скелет – це надто запросто. Уявляється постать з обличчям, прихованим під широким капелюхом, усе – у суцільній темряві… Сьогодні, щоправда, Анку перетворився на маскульт, бо цей образ малюють і досить фентезійно (але знову ж таки схематично: капелюх, коса…). Або просто – скелет із косою, де лезо прикріплено «не так» (щоб не загрібати до себе, а відштовхувати – назовні: пояснюють, що Анку «виштовхує» людей зі світу живих). Проте є й стародавні зображення, де Анку нагадує кельтського бога.

Так, це спрощені кам’яні скульптури, де Анку схожий то на досить умовну людину, то навіть на тварину (химеру?) У нього розкритий рот. Сміх? Радіє, що душі підуть у потойбіччя? Чи тому що Анку позбавляє їх страждань? А може, це крик? Ридання? А може, Анку як пов'язаний із смертю пожирає людей? А ще збереглися наскельні малюнки, де – як припускають – зображено Анку і його віз. Саме ім’я «Анку» лінгвісти виводили навіть від валлійського володаря підземного царства і світу мертвих Аннуна чи Аннона – Ґвіна ап Ніда. А ще валлійського короля і бретонського Анку об’єднує дата, коли на цих гостей кельти точно мають сподіватися. Це Вечір і Ніч Усіх Святих, або колишній Самайн, сьогодні більше знаний як Геловін.

На сучасних малюнках Анку зображений часто як молодий (чи узагальнений образ). Але традиційно бретонці описують його як сивочолого. Сиве волосся (довге, за тодішньою чоловічою модою) розмаяне на вітру. Але якщо хочеться додати макабричності, то, за деякими віруваннями, в Анку може обертатися голова на всі 360 градусів. Адже йому треба все одразу роздивитися.
В Анку (за Ле Бра) є помічники Чума і Голод – як і у Смерті. Але безліч історій про те, як бретонський смертоносець (якщо його можна так назвати) діє сам.

А який віз Анку? Зазвичай це сільський незмазаний віз. Але описують і як віз, запряжений трьома білими кіньми – цугом. Анку може бути один – а може бути і кілька чоловіків (за Ле Бра, двоє), у чорному. З’являється ця процесія, коли місяць у повні. Ґотична атмосфера. А білий кінь – символ потойбіччя.

Ясно, що образ Анку змінювався, розвивався від первісної культури до сьогодні. Персонажа задобрювали (курячою кров’ю, наприклад), щоб Анку не забрав першого, хто переступить поріг нової хати (про це писав Ле Бра). Отже, новосілля змушувало замислитися над життям і смертю. Але які головні риси бретонського вісника смерті? Анку може з’явитися на дорозі чи вулиці (або завітати до хати) і у подобі звичайної людини. Він навіть приходить до коваля, щоб той приклепав розладнану косу (майстер зауважує, що лезо припнуте назовні, «неправильно»), може попросити зустрічного надто допитливого смертного полагодити вісь у возі… На обох таких людей чекає смерть, бо Анку явився їхньої години. Але бретонський вісник привчає не боятися смерті й супроводжує людину. І хоча, за бретонськими піснями, його ніхто не мине, але Анку більше людяний, ніж абстрактні створіння чи різні монстри, і скоріше втілює принцип, загальну справедливість. У кельтів узагалі інше ставлення до смерті – більше філософське. Може, це зумовлено вірою у метемпсихоз? Або те, що людина і природа – це одне?

Звісно, «нариватися» не варто (провокувати, злити Анку, спеціально ховатись і піддивлятися, як виглядають його віз і жалобна процесія), тому бретонський фольклор рясніє оповідями на зразок «що просили, те й отримали». Від смерті, як зрозуміло з оповідей, Анку врятувати не може (та й не це його функція), але він може вчасно попередити праведника, щоб той встиг підготуватися гідно зустріти свій кінець. Також є вірування про те, що Анку стереже у райському саду древо пізнання добра і зла. А ще – на чарівному острові (Авалоні?) він стереже дерево з молодильними яблуками (чим не слов’янські казки? так, у кельтів є схожі сюжети, бо культура нащадків короля Артура дуже давня). Анку може навіть одружитись як звичайна людина – зі смертною жінкою. Вочевидь (за текстами) жінка в курсі, хто її чоловік. Якщо її родич (часто це брат) захоче дізнатися, куди його шваґро щодня надовго зникає, то Анку охоче візьме з собою (цю історію переклала Анна Мурадова). І далі – фантазія оповідача. Смертний бачить запалені свічки – тобто життя кожного, скільки кому відміряно… Нагадує казку братів Ґрімм про те, як Смерть гасить свічки – коли кожному суджено піти з життя. А ще Анку показує алегоричні картини – що чекає на грішників після їхньої смерті. Ці оповіді дуже цікаві, мальовничі, але й повчальні.

І хоча (для додавання жаху) Анку можуть описувати як скелет або вічно голодного, він – справедливий персонаж і не забере людину на той світ, якщо живому саме тоді не судилося вмерти. Відомі оповідки у Ле Бра про те, як бретонський селянин зустрічав Анку (не знаючи, хто це – потім йому пояснювали інші) і просив підвезти – але віз котився далі, і візник не звертав уваги. Потім селянин дізнавався, що вмер такий-то. Але ж не очевидець зустрічі з Анку!

Узагалі образ Анку багатоплановий і людський, тому за один раз його розгадати неможливо. Головне – що він стародавній, відповідає за світовий лад, а також готує людей до їхнього кінця, та й сам ближчий до людей, ніж деякі інші фантастичні істоти. Оскільки християнізація заторкнула бретонський фольклор, із цих оповідей і пісень випливає, що все у руці Божій. А ще бретонці вірять: мало що можна зробити без Анку (бо він, хай і не завжди видимий, повноправний член суспільства), а також – слід правильно поводитися. Мораль бретонців можна сформулювати так: боятися не треба, але будьте серйозними.