Святки, Різдво та інші зимові дати: що поробляє нечиста сила

Кожний божеволіє як може. У кожного своє гобі. Або, як писав Вітольд Ґомбрович: «У кожного своя Фердидурка» (роман «Фердидурка»).

Але є серйозні періоди. Навіть небезпечні, коли наші предки ставилися до всього з повагом і не поминали нечистого всує.

Тривають різдвяні свята (спочатку за григоріанським і новоюліанським календарем) – і Святки. Невдовзі Новий рік. У попередній статті на цьому сайті я торкнулася деяких цікавих персонажів, які «активізуються» на зимові свята. Але цю тему можна продовжити.

Чим тільки нечисть не бавиться на Різдво! Наша не відстає.

Хрестоматійний приклад – безіменний гоголівський чорт, який викрав з неба місяць («Ніч проти Різдва» в чудовому перекладі Максима Рильського). Але ж так пояснювали затемнення та інші катаклізми! Фантастичний епізод класик запозичив із народних вірувань. Не лише в нас місячне затемнення пояснювали, зокрема, і тим, що його крадуть.

А інша нечисть?

Різна нечисть у різних краях поводиться на Святки по-різному. Але є й спільні риси. Наприклад: у кого і в що вірять на Півночі? У Карелії, в Архангельській області, в інших краях?

Шулікуни (або шалигани, шалихани, шилихани) – ще ті хулігани. Обожнюють бешкетувати біля ополонок. Плещуться, кривляться, заманюють… Але – докладніше. Що нам скажуть міфологічні енциклопедії та інші наукові студії? Що нам скажуть народні казки та забобони?

Отже…

Що можна сказати головне про шулікунів?

Різні джерела погоджуються на тому, що це водяні демони, чортики. Їхній період – Святки. (Щоправда, подекуди вірили, що такі персонажі активні й улітку, на Купала й навіть на Петра і Павла). Узагалі залежить від місцевості, який там портрет шулікуна. На Півночі Європейської Росії, у Карелії, на Балканах… є спільні риси, але є й відмінні в óбразах цих демонів.

Ще їх називають кулеші, кулішата, куляші… Назв дуже багато.

Хто їхні батьки? Народжує шулікунів мара (російська кікімора). Або – звичайні люди. Це матері, які прокляли (буває, що зопалу – адже вірили, що є небезпечні дати і хвилини, коли можна віддати себе чи іншого нечистій силі) або інакше занапастили немовлят. Зазначу: нехрещених. У такому разі шулікуни схожі на наших страдчат-потерчат, мавок та інших колишніх людей. (Є дослідження, де шулікунів порівнюють із русалками). Такі персонажі теж мають мету: налякати, нашкодити людям – іноді смертельно. Може, так хочуть помститися за те, що самі позбавлені нормального життя?

А ще шулікунів народжують не абиколи, а на Святки.

Але є складніше питання. Шулікуни… чи це слов’янський образ? Етимологію досі не з’ясували. Подібні герої (чи антигерої? трикстери?) є у болгар, сербів… Узагалі шулікунів об’єднують чи порівнюють із караконджалами чи караконджулами (детальніше про останніх тут). Є якутські сюлюкюни – моторошні (але притягувальні) водяні демони, від яких треба триматися подалі (складний образ, що заслуговує на окреме висвітлення). Але все це – колишні божества.

Де мешкають шулікуни? В ополонці. У пеклі. А подекуди – у лісі. Так, дітей лякали, щоб не ходили до лісу, бо «шулікун забере». Тобто в цьому разі він – аналог лісовика. Але найчастіше це – водяні демони.

Як виглядають шулікуни? Вони маленькі (про них кажуть, що «з кулачок»), у них кінські ноги – тобто цим такі персонажі схожі на чортів, але й на божеств родючості, на божеств худоби. Голова – загострена, з рота – полум’я. Носять гострі шапки – щоб приховати форму голови? Убираються у біле – як поховані. Адже, якщо припустити, що це духи або занапащені діти, усе зрозуміло. Тобто це не зовсім комічні гномики чи домовички. Навіть зовсім не так.

Є «чудські образки» – пермський звіриний стиль. Учені (як Дмитро Зеленін) звідти виводили зображення шулікунів. Гострі ковпаки пояснювали тим, що так носили шамани у саамі та інших давніх народів. Отже, шулікуни – це слов’янський, і фінно-угорський, і тюркський, і саамський, і взагалі – давній образ.

Шулікуни – залізнозубі (як не згадати Залізну бабу, залізні зуби в різних божеств і духів, у тому числі нечистих покійників), їхній атрибут – залізна сковорода, шапка – залізна… Як бачимо, архаїчний образ. Пригадуються казки. Але знову ж таки – шулікунів по-різному описують.

Якщо залізо – оберіг від нечистої сили (у тому числі від караконджалів), то з шулікунами, як бачимо, усе складніше. Про це є й праці на міфологічну тему.

Що роблять шулікуни? Різне. Вони обманюють, заманюють, лякають, крадуть різні речі (і людей!), топлять в ополонці – ще й закручують дугою… Бешкетують. Усіх їхніх бешкетів не описати. А ще страшніше: вони не просто топлять, а й на вулиці зачіпають людей розпеченими гаками і тягнуть, щоб убити. Чим не пекельна нечисть? Головне про шулікунів: вони – скрізь. Як різні духи.

Коли на них чекати? На Святвечір (якщо за юліанським календарем, то 6 січня).

Звідки з’являються? З димаря або самої Йордані (ополонки). У «демонологічному романі» Олександра Кондратьєва «На берегах Ярині» (де прообразом постає Волинь) домовик уночі на 5 лютого чує, як у димарі хтось шкребеться і проситься погрітися. На питання, хто цей зайда, незнайомець (якого чутно, але не видно, бо ж він у димарі) відповідає, що сам не знає: «Кажуть, на кшталт буцімто мари», і що його випустили з пекла. (Імовірно, випустили тимчасово – щоб нашкодив людям). Може, це й був шулікун? Автор не дає відповіді. І чому 5 лютого? Ясно, що дата тут – за старим стилем. Тоді це день Агафії-Корівниці, коли берегли худобу від Коров’ячої смерті. Отже, шулікунам уже не пора бешкетувати? Але хтозна. До речі, домовик так і не пустив цього незрозуміло-кого.

Також подекуди шулікунів сприймали як божеств. Тому люди-«шулікуни», ряджені на Святки (згадаймо наших колядників, щедрувальників, а ще – універсальний Геловін з його trick-or-treat), звісно, хотіли дарів – і отримували їх. А якщо не отримували солодощів, напоїв, монеток тощо – могли нашкодити. Як демонічні шулікуни. Звичай одягатися та розмальовуватися так, щоб мати рідна не впізнала, дуже давній. Пов'язаний із тим, щоб духи прийняли за свого – або (залежить від ситуації) злякалися. В обох випадках – щоб не чіпали.

Як уберегтися від шулікунів? Не все так страшно. Звісно, треба бути обережними, зайвий раз не висуватися надвір. І, авжеж, не ходити п’яними біля ополонок або вулицею. А то – у разі травм – у всьому шулікуни винні. Жарти жартами, а вберегтися від такої нечисті можна по-різному. Ясно, що це хрест і молитва. А ще – не простий хрест, а виліплений із тіста. Вирізаний на хлібі. І – узагалі хрест, який креслять на стінах. У тому числі жаринками. Також – магічне коло.

Чим далі до лісу – тим більше дров, бо про шулікунів є ще більше фактів. Така вже ця нечисть різноманітна. Тому наразі про них згортаю.

А у Скандинавії – свій шарм. Наприклад, відомі тролі, яких не варто перетворювати на маскульт. Бо на Йоль (чи Юль – це Святки, у тому числі Різдво, цьогоріч Йоль був 20 грудня) тролі можуть викрасти людину. Судячи з балад та билиць (як й інших фольклорних оповідей), ці фантастичні персонажі взагалі полюбляють красти людей. Але на Різдво їм дана особлива сила. Отже, якщо за столом з’являвся незнайомець (або незнайомка) – чи до оселі прослизала чорна кішка, скандинави були напоготові. Звісно, тролі – ще ті потвори (фізично й морально), але вони можуть перемінятися на звичайних людей. Спочатку – звичайних.

У Скандинавії один із найяскравіших образів – Дикі Лови або Асґардрея (є інші назви) – духи мерців, які не знають спокою та проїжджають поночі начебто буря. (На цю тему є багато книг, у тому числі енциклопедії міфів, символів тощо – авторства Кирила Корольова та ін.). У кожному краю по-різному розповідають, хто ці демонічні вершники і хто їхній ватажок. Із назви зрозуміло, що це аси. Так, і на їхньому чолі – Одін (германський Вотан, Воден). У кельтів є схожі вірування, проте їхні божества (наприклад, ірландські сиди, валлійське воїнство підземного короля Ґвіна ап Нідда та ін.) відрізняються. В Англії (Корнволлі) вірили у псів Дандо (докладніше). Є шотландські та ірландські слуа – ворожі до людей фейрі, які у воїнстві мчать нічним небом. Ясно, що слуа – це ґельське слово. Як і багато інших учасників Диких Ловів, це невпокоєні мерці. І непрощені. Також це ті, кого не поховали в неосвяченій землі – і просто лихі люди.

Факт, що учасники Диких Ловів і схожих кавалькад – це ті, хто після смерті не зміг потрапити ні до раю, ні до пекла. Тому тиняється десь у проміжку, і це страшно. А смертні, почувши їхній поклик, наче під гіпнозом опиняться у цьому воїнстві – і до скону мчатимуть серед живих мерців такими самими живими мерцями. Слуа постійно ведуть війни – тому вірили, що брунатні плями на скелях, каменях – кров цих демонічних вершників. Їхня мета – убивати людей і тварин. Отже, не ставайте на шляху слуа – і бережіть братів наших менших. Бо на що страшні вершники Диких Ловів – а ці фейрі особливо небезпечні. Імовірно, що в óбразі Диких Ловів (і слуа) уявляли грозу, бурю, катаклізми. А з появою нових персонажів – часто історичних – Дикі Лови різноманітяться. Тому на їхньому чолі можуть бути цар Ірод, Іродіада (та сама, яка виблагала голову святого Йоанна Хрестителя), король Карл Великий, король Артур… Залежить від конкретної країни. Наприклад, про Дикі Лови розповідали і в Німеччині (про це є в Гайнріха Гайне). Для виховного моменту – за християнізації – розповідали про те, що на Диких Ловах (у Дикому Гоні) мчать прóкляті та грішники. Є схожі слов’янські вірування (можна згадати «Дике полювання короля Стаха» Володимира Короткевича).

Але якщо є сезонна нечиста сила, то Дикі Лови, слуа та інші кавалькади можуть з’явитися будь-коли. (Просто існують більш небезпечні періоди, а є менш небезпечні). Ясно, що це стається вночі. Буремної ночі – або ці духи самі створять бурю.

Чим небезпечні Дикі Лови? Не лише тим, що можуть повалити на землю, а коні – чорні, з палахкими очима – затоптати. Вірили, що такі вершники можуть наслати безумство, хвороби, наглу смерть, інші нещастя. Тому, почувши вночі підозрілі звуки, люди ховались або – якщо нема куди втекти – лягали ницьма, чекаючи, коли проїде ця дивна виправа. Як тут не згадати вершників Апокаліпсису?

Дикі Лови не раз описані в художній літературі. Зокрема, це і знаменита серія про Відьмака в Анджея Сапковського, і більш ранні – класичні – твори. Дикі Лови сильно змальовано в романі Сельми Лаґерлеф «Єрусалим». Дія на початку твору відбувається в Далекарлії (сьогодні це Даларна) – тоді це був бідний край із суворим кліматом. Герої (симпатичні Інґмар, Ґертруда та інші) чують у горах дивні звуки – спочатку гавкання пса, потім – наближення мисливців (звуки рогів тощо). Мудріший і досвідченіший за інших старий Інґмар-сильний наказує всім замкнутись у хаті та вичікувати, доки не промайнуть вершники. За цей час Дикі Лови дедалі шаленіють. Удосвіта нарешті все вщухло. Це дуже сильна сцена. Ніхто не побачив Диких Ловів, але атмосферу жаху витримано бездоганно. Факт, що нобелівська лауреатка як неоромантик спиралася на фантастику, народні вірування. Диких Ловів ніхто не бачив, але про них розповідають. Їх можна почути – але негайно сплюнути (у це подекуди вірили) і впасти ниць. Інакше скалічать, а то й уб’ють. А ті, хто на власні очі побачили цю їзду… більше ми їх не побачимо. Але все одно: Дикі Лови притягують якимсь адреналіном.

Узагалі про Асґардрею та її аналоги можна навести стільки фактів, що подив бере. І «Нордична міфологія» Бенджаміна Торпа, й міфологічні енциклопедії дають достатньо інформації про цю непередбачувану, моторошну, але харизматичну виправу.

Наш народ так само вірив у заручних мерців, як і взагалі у нечисть, що колись була земними людьми. Тому певною мірою зі слуа іже з ними пов’язані наші упирі-опирі, мавки, русалки та інші.

Тролі небезпечні на Йоль – так само як наші предки вірили, що саме на Святки нечисть розгулюється, і треба стерегтися.

Звісно, варто згадати австрійського, німецького, угорського, італійського і навіть слов’янського Крампуса – подібного до чорта, демонічного та зловісного персонажа, який саджає дітей у мішок, а потім пожирає – чи, принаймні, карає. (Супутник святого Миколая, Крампус карає неслухняних – якщо святий може погрожувати максимум різкою або подарувати вугілля, то Крампус незрівнянно радикальніший. Але є версія, що спершу з різкою був Крампус!). Просто як Бабай. Чи як троль. Чи не нагадує Крампус відомого героя з андерсенівської казки «Оле-Лукоє»? Тільки не добродушного Оле-Заплющ-Оченята, а його брата – Смерть? Лицаря з мечем, який саджає неслухняних дітей на коня з собою та розповідає такі страшні казки, що малі бешкетники хочуть утекти, але не можуть, бо наче приросли до сідла? Натяк на посмертні муки? А може, це й є закон горору?

Але Крампус – альпійський персонаж. Недарма він кошлатий, має цапині роги, ратиці та взагалі нагадує цапа. Тобто, може, це спочатку – божество родючості? На цю тему є студії та розмисли.

Крампус – дуже популярний у австрійців, чехів, італійців та інше. Як і сюлюкюни популярні з-поміж якутів. І не дивно: адже названі демонічні персонажі означають несвідоме кожного з цих народів.

Об’єднує цю нечисть те, що вона виринає з води та знову ховається під воду, заплутує дорогу вночі, усіляко знущається, може занапастити. А ще – дряпається у двері та проситься, щоб її впустили. Тому наші предки вірили, що за такої доби несподіваними відвідувачами можуть бути не лише жебраки, подорожні або просто ті, хто потрапив у скрутне становище, а… здогадуєтеся. А от Дикі Лови – велична, проте й жасна та небезпечна виправа. Якщо водяні чортики та подібні до них – часто трикстери, то учасники Диких Ловів – герої та антигерої, здебільшого навіть величні.

Отже… На Святки можна загубити, утратити – речі, людей… Але й віднайти. А духи та інші персонажі (їхній святочний список тут вельми неповний) – це (уже доведено) колишні божества або контактери з богами, як шамани. Колись шановані, грізні. Згодом багато з них – окрім учасників Диких Ловів – стали комічними, але це лише позірно. А якщо вміти їх задобрювати, тролі, шулікуни та інші можуть допомогти. Вони багато знають і вміють.

Тому, доки нас не викрали на Різдво чи Святки – веселімося, але й про душу не забуваймо. І хай напишуться нові фантастика і горор! Усім – зимового натхнення!

Ілюстрації з відкритих джерел