Поза школою

1.

До перерви двадцять хвилин. Коліна ниють від постійного притискання одне до одного. Ніка розчіплює скручені на грудях руки, складає долоню до долоні й протискує їх між стегон. Зосереджене довкола грудної клітини тепло розсіюється, втім можна погріти задубілі пальці. І чому майже в усіх класах так холодно? Тут же хмикає до себе: та не може ж бути тому, що вона зрідка встає з-за парти.

Останній раз, коли вмовила себе вийти в коридор на перерві кудись, окрім їдальні, закінчився недобре. Не лише через те, що знову відчувала на собі погляди, куди б не йшла. («Це нормально — дивитися на людину, яка проходить поруч», — запевняла себе подумки, проте не допомагало.) Ноги як завжди неначе запліталися в косички, і, завертаючи за кут, Ніка наштовхнулася на когось з В класу. Зазвичай вона проходить такі компанії, затамувавши дихання: хоч би не зачепили, хоч би не окликнули, хоч би не посміялися. Хоч би не дивилися. Бляшка на ремені її сумки, що носиться на одному плечі. підчепила светр одного з хлопців. Думаючи, що це був лише поштовх, бо ж жодна з двох смужок не сповзла, Ніка блискавично знайшла поглядом проміжок між натовпу людей і рвонула туди. З цим ривком зрушилося все: сумка з її плеча, навушники з вух, знайома музика з барабанних перетинок. У нутрощі знову увірвався хаос гамірного коридору, а з ним і особливо голосний викрик за спиною.

Ніка вже не пам'ятає, що він крикнув. Наступні події взагалі збираються докупи лише частково: людина за спиною навалюється, натовп дивно шарпається, біль у колінах і сіра кам'яна підлога під долонями. А потім і біль у долонях. Як і коли встала, не пам'ятає взагалі. Зате у пам'ять врізалися випадково зустріті погляди з натовпу. Нахмурено-здивовані вирази облич, смішинка у кутиках чиїхось губ, переговорювання: «Що з нею?», «Занесло трохи». Невдоволене «Куди летиш, дурна» позаду. А підлога у них в школі — великі кам'яні плити, насправді — зрізи маленьких камінців.

Один із моментів узагалі не прилаштовується нікуди. Було це до того, як піднялася, у мить вставання чи після? Чи, може, зовсім не тоді, напевно, то причепився якийсь раніший спогад. Або взагалі колись наснилось. Проте тепер момент чітко прив'язався до цієї події. Серед натовпу очі вичепили пляму гірчично-жовтої кофти, вище — чорна смужка оперізувала шию, на ній бовталася блискуча зірка. Щось інакше тамувалося в обличчі, все ще здивованому, як у решти, але без нальоту байдужості, грубості, тупості. Навіть дещо на кшталт співчуття у широко розплющених очах... Ніка мружиться і мотає головою. Може, просто здалося. Тепер вона взагалі не впевнена, що це був не сон.

У навушнику, протягнутому під толстовкою і прикритому волоссям, змінюється композиція. Пісня, викинута рандомом, дуже стара, Ніка пам'ятає її ще з дитинства. Голова сама повертається наліво, до сонячного світла за вікном. Шкода, що її відсадили на найдальший ряд. Підпирає голову рукою так, щоби вчителька не помітила провід. Її найпершим місцем у класі було ось там, третя парта біля вікна. Звичайно, не в цій кімнаті, проте всі вони подібні. Світло у той день падало так само, різало їй очі, коли намагалася подивитися на сусідку. Та була дебелішою, тому затуляла сяйво і робилася тінню. Здається, її звали Настя?

Одна з Нічиних наклейок виявилася найкрасивішою від усіх. Урок відійшов на другий план ще в мить, коли почали хизуватися своїми речами. Коли ж Настя заявила, що збирається забрати наклейку собі, все довкола перестало мати значення — Ніка вчепилася у свій скарб, із протилежної сторони його також потягнули, і на кілька секунд світ звівся до однієї маленької точки. Яку висмикнули у них з-під носа. Вчителька нависла над партою, затиснувши наклейку між пальців так, ніби зібралася розірвати. Тоді Настя щось сказала. Ніка також щось сказала, навіть більше слів. Але наступної миті наклейку повернули Насті, а у Ніку гримнули зауваженням. Всі слова, що лишилися на язику, покотилися кудись горлом, застрягли в легенях. Подібне траплялося ще в садочку, але саме тієї миті Ніка змогла усвідомити цю думку: дорослі ніколи не розбираються. Вони приходять, бачать, що бачать, і намагаються вчинити зручніше для себе.

До перерви десять хвилин. Ніка повертає голову прямо й тихенько засовує провід навушника назад під одяг. Восьмий урок, останній. Сидіти тут майже нестерпно. Суне руку в кишеню і перемикає музику, доки не знаходить пісню, яка захоплює з перших секунд. Заплющує очі. Асоціаціями сходить особливо приємна фантазія. Сценка між Кіросахіто з нового аніме, «Неперевершені мисливці на неупокоєних», що почала нещодавно дивитися, і Асаєм із «Кератакури» — аніме, у фандомі якого жила останні три роки. Заледве подивившись щось нове, Ніка починає перемішувати персонажів між собою, вигадуючи для них все нові й нові сюжети, тож таких сценок у голові багато. Їх приємно прокручувати по дорозі до школи, на уроці чи перед сном. Кожен раз щось змінюється: найчастіше — деталі, іноді — народжується геть новий сюжет. А часом вони взагалі прикрашають реальність. Ніка розплющує очі й дивиться на одну з парт неподалік, що сьогодні пуста. Кіросахіто та Асай умить вмощуються за неї, не звертаючи ні на кого уваги, продовжують свій діалог, який тепер обростає новими лініями. До моменту, коли лунає дзвоник, Ніка відчуває тепло і радість.

Бадьоро скочить з-за парти й змітає речі в сумку. У коридорі первинний хаос, проте її бажання нарешті потрапити додому сильніше за ненависть перед натовпами. Закидаючи ремінь на плече, виходить швидким кроком. Ноги більше не плутаються, і можна закласти волосся за вуха, бо не треба ховати навушники. Плин людей слухняно несе до виходу — на щастя, всім в одну сторону. На останньому відрізку шляху більша частка лине до гардеробу, а Ніка, що тримала курточку в класі, радо звертає в іншу сторону. Свіжий вітерець на вулиці. Лишилося тільки зійти зі сходів і пройти алеєю. Проте, ще стоячи на верхній сходинці, Ніка бачить: лавки знову зайняті. Всі три обсадженні компаніями старшокласників. Вона опускає голову і мружиться. Тільки не зараз, вона така втомлена для всього цього знову...

А втім, так буває чи не щодня. Нібито, коли маєш з чимось справу день у день, воно має ставати легшим, проте не для Ніки. У кращому настрої, коли більше сил, вона намагається пройти повз так, ніби їй нема діла до всіх цих людей, але навіть тоді виходить заледве. Зазвичай же тіло вмикає якийсь дурнуватий рефлекс: замри, дивись в підлогу, не дивись боковим зором, не дригай плечима, іди рівно... І кожного разу, коли слідкуєш за цими речами спеціально, щось починає виходити з ладу. Важке, задушливе відчуття чужого погляду на собі тисне до сліз у кутиках очей. У такі моменти Ніка ще більше ненавидить себе. Вона вже втомилася питати себе, що це і чому це відбувається з нею — все одно не знає відповіді.

Ніхто не знає.

Тепер вона готова розплакатись від самої думки йти алеєю. Зціплює щелепу. «Дурепа. Господи, яка же дурепа», — обіцяла собі гнати подібні думки, та вкотре не може стриматися. Здається, кипляча прикрість всередині от-от піде піною з рота. Ватними ногами — ну от, знову — спускається сходами. Поки вона на площі, а не звернула на дорогу, то ще зливається з натовпом. Крок до повороту уповільнюється сам собою, хоча в колінах коле від бажання бігти. Але так буде ще гірше. На неї й так весь час звертають увагу. Ну звичайно, ще б таку відморожену дивачку не помічали. Ще й вдягатися непримітно не допомагає — навіть чомусь навпаки...

Світ розпливається перед очима, поки нижня повіка наповнюється слізьми. Лишаються лише темні цятки сосен при алеї, кольорові — людей, що ходять довкола. Сині, коралові, блакитні, салатові, жовті... Жовта. Ніка хутко витирає сльози з очей, навіть не задумавшись, як це виглядає. Гірчично-жовта. Вона зовсім неподалік. Та кофта, і чорний чокер на шиї. Світле каре, великі очі. Боже, вона дивиться на неї.

Ніка стовпіє. Здається, вона вже давно не тримала зорового контакту так довго. У декількох метрах поруч хтось дивиться на неї та... посміхається.

Реальність приземляється з гидотно-кислим відчуттям у животі. Та вона просто сміється з неї. Як і всі вони. Навіть якщо той сміх, що Ніка чує, проходячи повз якусь компанію, найімовірніше не стосується її, всі вони сміються з неї глибоко в душі. Ніка відчуває, як тремтить губа, підібгує її. Треба тікати звідси. Треба тікати, поки не сталося ще щось гірше, врешті, вона може піти обхідним шляхом, хай навіть довшим. Проте дівчина махає їй рукою. Ніка завмирає.

Почекавши трохи, дівчина сама наближається до неї.

— Привіт, — каже усміхнено.

— Привіт, — вичавлює Ніка, відчуваючи, як від власної жалюгідної інтонації починають палати вуха.

— Ти ж живеш біля річки, так? Ота полоска будинків, у самому дальньому під’їзді?

Ніка киває, бурмочучи щось подібне на «так».

— О, тоді я точно бачила тебе якось! Ми туди недавно переїхали зі старої квартири. Я — Катя, а ти?

— Вероніка. — Чому вона сказала своє повне ім'я? От дурепа! — Ніка.

— Пішли разом? — Катя робить пару кроків вперед, оглядаючись через плече.

Ніка чимчикує за нею. Стає поряд, старається йти в такт. За Катею доволі легко поспівати: вона не робить різких рухів, не відділяє Ніку ліктями чи плечима від себе. Вона просто... поряд. Ніка поправляє ремінь, що з'їхав з плеча, тягнеться іншою рукою і крутить бляшку, що зачепилася за замочок на куртці. Ноги йдуть слухняно і не збиваються, навіть коли Ніка думає про них. Вона і Катя вже кілька метрів як завернули на алею, частково минули першу засіяну старшокласниками лавку. Периферійно Ніка помічає пару поглядів чи то просто повернутих у їх сторону голів, проте горло більше не здавлює так сильно. Адже вони, мабуть, дивляться на Катю. Ніка не насмілюється відверто поглянути на неї, проте може пригадати, що бачила до того. Світле каре лежить милими кучерями. Колір не такий, ніби воно фарбоване. А ще їй дуже гарно в тій спідниці, і ноги дуже красиві в чорних капронових колготах. І ще ті туфлі — Ніка дивиться собі під ноги і вбік — майже анімешні. Як би вона хотіла собі такі! До речі, про «собі такі»... Задирає підборіддя і зачаровано втуплюється на чокер на Катиній шиї. Вона колись намагалася носити подібний, проте хлопці з В класу при кожній зустрічі кричали щось про нашийник. За кілька днів вона здалася і більше ніколи його не надягала. А в неї ж був навіть без навіски...

Зірка на Катиній шиї виграє блискітками на сонці. Сонячні блискітки виграють в Катиних очах, коли вона знову дивиться на Ніку.

Ніка відводить погляд, проте серце більше не гупає скажено, дихання не спирає. Трохи тремтить щось у грудях, та це вже нормально для неї, вона просто знову змерзла від того, що йшла оторопівши й майже не рухаючи тулубом. Коли вони непомітно для Ніки минають усі лавки, Катя починає говорити. Теми звичайні: за школу, за дурну математичку (як добре, що Ніку вчить інша), за те, як вони намагалися списати сьогодні на контрольній, за новий будинок, квартиру, вид на річку з вікна. Ніка знає ту річку, як свої п'ять пальців — принаймні вигляд згори — але не впевнена, чи зможе вдало про це розповісти, тому мовчить і час від часу «угукає».

У дворі будинку Катя зупиняється.

— Мені в той під'їзд, — показує. — Ще побачимось?

— Угу, — киває Ніка.

Катя розвертається і йде, на мить іще раз дивиться через плече і посміхається. Ніка відмирає і кидається до свого під'їзду. Вона не знає, що це було і не може зараз про це думати. Треба швидше сісти за комп'ютер і ввімкнути аніме чи ютуб. Вона і так надто довго була в цій реальності.

Уже в ліжку перед сном Ніка прокручує події у себе в голові. Все ще не може второпати, що це було. Врешті, змиряється. Жене з душі страхи, що Катя робить це заради жарту, що поспорила з кимось у своєму класі щодо неї чи типу того. Але, врешті, з якого вона класу? Не те, що би Ніка знає всіх дівчат паралелі, але Катю серед них не пам'ятає. Може, молодший? Чи взагалі старший? Ні, напевно, що молодший, навіть ті, хто всього на клас вище, здаються їй крутими й недосяжними. Вона думає ще щось, не може заснути вже кілька годин. Аби приспати себе, Ніка починає прокручувати в голові улюблені сценки і так, нарешті, поринає в сон.

Поміж безліччю нечітких уривків — тарілка падає з рук, і мама поруч починає кричати, річка за будинком горить яскравою радіоактивною блакиттю, Кіросахіто заходить до її класу й береться витирати дошку — на ранок достоту запам’ятовується лише один. Все зеленаве, але тьмяне і пливке, наче оповите туманом. Ніка на вулиці поміж дітей, посеред дороги. Неподалік, униз схилом сіріють розвалини недобудови. Збігає із рештою по траві, поки не опиняється на бетоні. Яскраве графіті із зображенням риби махає їй плавником, так, що хочеться швидше відвести очі — проте нема куди. Довкола багато чорноти — у западинах напіврозвалених кімнат і сходових спусків, що ведуть на нижні поверхи, у підвал. Ніка згадує, що всі сходи забарикадовані сміттям, тому ніхто не біжить туди. Бачить по центру майданчика бетонний колодязь, і всі збираються довкола нього. Лише вона лишається осторонь. Щось підказує не заглядати у особливо жевріючу темряву. Один із хлопців знаходить брилину і кидає до колодязя. Звук удару чується не одразу. «Сім секунд», — кричить дівчинка поруч. «Ні, дванадцять!» — інша. Ніка шукає брилу, і помічає одну одразу ж під ногами. Піднімає і жбурляє у колодязь. Усі замирають, проте звук не чути. Погляди обертаються на Ніку. Ще мить, і вона чітко розуміє, що треба тікати від того, що усередині.

Одразу по пробудженню Ніці хочеться лаятись. І чому її сни так прагнуть заповнити всілякі викривлені дитячі спогади? Вже краще б продовжив снитися Кіросахіто....

2.

Наступні кілька тижнів не відрізняються від минулих за винятком маленької деталі — Катя часом чекає Ніку після школи.

У вівторок у Каті репетитор з математики, у четвер у них не співпадає кількість уроків. Ще одна п'ятниця часом відпадає, бо в Каті «блималка» через тиждень. У інші дні Ніка шукає у натовпі перед школою світле каре, чорний чокер і, часом, гірчично-жовту кофту.

«Може, не така це вже й маленька деталь», — думає Ніка, помічаючи, що прохід алеєю після уроків, одна з важких частин дня раніше, тепер минається майже безболісно. Вона досі впадає у відморожений режим, пересуваючись школою, чи в дні, коли йде додому сама, проте періодичні перерви від алейної тортури сприймаються як великий дар.

Частка всередині Ніки досі не вірить у те, що відбувається, й будь-якої миті готова впасти у розпач. Частка — не знає, як виразити вдячність, якщо все це правда. Цю другу частку, втім, Ніка намагається стишити, бо більше вірить першій. Водночас із цим, вона і далі слухає монологи Каті. Здається, та може говорити годинами, при чому про одне й те саме. Проте Ніці від цього норм. Зазвичай її виснажують довгі розмови з людьми, але з Катею все виявляється легко. Хоча місцями мозок Ніки відключається, і вона поринає у свої думки, та навіть тоді дуже вправно вставляє свої «угу». Та що там — вона вже почала відповідати словами! Навіть сказала за цей час кілька речень, жодного разу ніде крупно не налажавши. Та й за жалем від маленьких помилок поряд із Катею швидко приходить спокій. Іноді Ніці хочеться взяти її за рукав кофти або навіть за руку. Аби прогнати сором від таких імпульсів, Ніка зосереджується на своїм найбільшім бажанні: спитати, що Катя дивиться на компі у вільний час. Можливо, уже скоро вона зможе.

На лінійці до дня пам'яті Чорнобиля Ніка у глибині душі сподівається стати поряд із Катею. Цього не стається — вона опиняється десь у куті пів квадрату, яким їх зазвичай вишиковують. Так чи так, загалом не зле. Теплий квітень дозволив зібратись у дворі за школою, а не в похмурому приміщенні. Та й Ніка незвично любить ці лінійки: раз на рік навчальна тривога перериває котрийсь із уроків, їх організовано виводять запасними виходами, а у дворі шикують, вмикають музику, зачитують промови та вірші.

Є у цьому щось чарівне. Особливо у хвилині мовчання. Кожного разу Ніка опускає голову й слухає такти, що лунають з колонок. Дивиться у підлогу й водночас — у себе, перетравлює почуте про трагедію тільки що й згадує те, що чула раніше. Здіймає в душі атмосферу всіх пісень й відеоігор, присвячених їй. І майже завжди чує перешіптування й стишений сміх десь у задніх рядах. «Дурні, які ж ви дурні», — думає зі слізьми в очах, стримуючись, аби ті не полились.

А ще під час урочистої частини Ніка любить розглядати обличчя у натовпі. Зазвичай на неї ніхто не дивиться, а якщо й натикається поглядом, то швидко відводить, тож це ідеальний час. Вона перевіряє, скільки облич може згадати, хоча до конкретного класу вдається віднести лише когось із паралелі. Тому частіше вона просто милується різноманітністю рис.

— Чом же ти, Україно, материнська вербова колиска, знов така мовчазна, мов обпалена груша стоїш?* — зачитує дівчинка-ведуча, білий верх — чорний низ, волосся з високого хвостика кучерями спадає на плечі.

— І течуть твої сльози, і болять твої роки так близько, чом не просиш у Бога здоров’я для діток своїх?* — перехоплює її ведучий-хлопець, такі ж кольори, тільки штани замість спідниці, частіше підглядає у планшет в руках.

Ось у якоїсь дівчинки зліва широкий куций ніс, що виглядає як дитячий, та ще й з веснянками. А в он тої, прямо, такі темні очі, що зіниці зливаються з райдужками, наче два чорних місяці плавають у молочному небі. У хлопця, що правіше, у тіні клена, густі брови, майже без проміжку посередині, навіть звідси вимальовуються волосинки, ще й форма практично пряма, лише трохи закручена по зовнішніх краях. А в хлопця біля нього губи широкі, наче дві відвислі донизу сосиски. Вони лишаються такими, навіть коли він підіймає голову і прибирає з очей кепку...

Ніка швидко відводить погляд. Дивиться перед собою, в асфальт, проте знову бачить губи-сосиски й ті очиці з величезними повіками над ними. Ні, так не піде! Починає бігати поглядом по натовпу, по численних носах, губах та повіках. Проте картина все одно вертається поперед очі, місце, де він стоїть, чорно горить у периферії зору. Звичайно, вона знала, що він напевно ще десь у цій школі, але ніколи відтоді його не бачила.

Востаннє у третьому класі, так же? У четвертому він перестав ходити на групу продовженого дня. Не зрозуміло, чому, та й не те, що би вона питала. Не те, що це було цікаво навіть зараз. Ніка не пам'ятає, чи зітхнула тоді з полегшенням, коли він припинив з'являтися, але мала б. Хіба що не сильно звернула увагу через хлопців з В класу, батьки яких досі змушували їх лишатися в школі. Як, власне, і її.

Вона ніколи не хапала зірок у навчанні, тому не мала вибору. Врешті, це все її провина — що батьки сплавили її залишатися після уроків на групу продовженого дня, де вчителька перевіряла домашку. Якби ж тільки більше силувала себе сидіти над підручниками, уважніше слухати на уроках, якби задалася ціллю хоч трохи наздогнати математику й англійську…

Голосна музика вдаряє з колонок, і Ніка здригається. Знову, наче на відстані витягнутої руки: відвислі губи, погляд з-під надутих повік, широке обличчя з квадратною щелепою. Роззирається довкола, проте не може зосередитися на жодному лиці, світ вкотре стає далеким і нудотним, наче змилки. Кладе руку на груди й прогинається донизу. Очі пече сухим морозом. Чому знову? Ніка прекрасно знає, чому знову.

Як там його звали? Давид? Назар? Ні, Давид — то, мабуть, один з інших. У будь-якому разі, байдуже. Здається, самі ці імена ось-ось викличуть печію. О, як би вона хотіла забути. Як забуває решту — коли не знаєш більше, що було до чи після, коли деталі змазуються, емоції стають далекими, коли більше не болить... Проте деякі фрагменти життя в'їдаються у пам'ять глибокими подряпинами.

Сонця тоді не було, і кам’яні плити, якими викладені довгі й квадратні коридори школи, робили все напівтемним та неживим. Ніка крокувала одним із таких коридорів, повертаючись із вбиральні. Посеред шляху її застав дзвоник на перерву, а коли дібралася до квадрату, той вже був наповнений старшокласниками. Вертатися можна було не спішити. Здається, навіть без сонця погода тоді була теплою, тож Ніка направилася до виходу на вулицю. Лишалося тільки перетнути простір, поки її не вхопили за лікоть.

Одразу ж потягнули донизу, змусивши докласти зусиль, щоби встояти на ногах. Навіть не обернулася. Швидким кроком кинулась до виходу, проте знову була схоплена — на цей раз за плече з іншої сторони. Її різко розвернули. Повертаючись, вона вдарила його обома руками по плечу та грудях, пробуючи вирватися, поки лещата долонь не зімкнулися на ліктях. Тоді вона більше не могла не дивитися йому в лице. Почала бити ногами, досі намагаючись вивільнити руки, — але хватка була сильнішою. Старалася вдарити взуттям по колінах, та отримувала наступання на ноги. Намагалася вкусити за руку, подавалася вперед, стегном до стегна, пробуючи вдарити п’яткою коліно зі зворотної сторони, розганялася врізати в пах, проте знову і знову була затоптана. Що б вона не робила, він мав відповіді на всі її рухи. Весь цей час щось говорив своїм гидким голосом. Як добре, що вже й не згадати, що говорив.

І все ж, Ніці вдавалося зрушити їхні борсання ближче до центру, до світла. Там, біля вікон, зазвичай збиралися старшокласники. Може, хтось із них побачить, хтось зверне увагу і хоча би окликне їх, тоді він злякається і бодай на трохи відпустить, тоді вже вона встигне вирватися і втекти. Швидким рухом, він крутонув її тіло, схопив обидва зап’ястки до купи за спиною. Друга рука вдарила їй в потилицю, почала давити між лопаток. Все ще тиснучи на спину, він обхопив своєю ногою одну з її ніг, змушуючи у пошуках рівноваги опуститися на коліно другої. Від ниючого болю крики «Поможіть! Поможіть!» вирвалися чужим ламаним голосом, проте потонули в шумі перерви. Тим часом рука, що била, пішла вздовж спини, до спідниці, а там — до всього, що могла зачепити з цього ракурсу. З-під лоба, Ніка дивилася, як перемовляється між собою компанія старшокласників, заледве глянувши на них, людські постаті снували повз від виходу й до виходу.

Ніка відчуває, як сльози починають литися щоками. Вона досі в натовпі, непомітна, ніхто на неї не дивиться, ніхто не бачить, це добре, справді добре. Ховає шию в плечі, тишком з-під низу починає витиратися руками. Ще чого не вистачало, плакати на людях, від цього будуть самі лише проблеми.

У школі дзвонить дзвоник. Лінійка триває, проте помітно близиться до кінця: кожне сказане речення звучить як заключне, натовп пожвавлюється, чекаючи можливості розійтися. Врешті, ведучі дякують всім за увагу. Учні починають човгати з обох сторін Ніки. Вона хоче кинутись до школи й швидше повернутись за свою парту, коли розуміє. Їй доведеться пройти біля клену, повз нього. Перш ніж щось вирішує, починає задкувати. Через потік людей під кленом не розгледіти нікого конкретно, але їй і не треба дивитися — вона розвертається і крокує прямо в протилежний бік. Позаду також люди, вона сповільнює крок, думаючи, куди ж насправді йде. Ноги починають слабшати — як же вона ненавидить вагатись довкола інших, треба піти хоч кудись! Та, здається, усі сторони світу вже зайняті чужою присутністю…

Вона шукає очима і знаходить — пляма гірчично-жовтої кофти з-під розстібнутої курточки. Катя стоїть між трансформаторною будкою і якимсь гаражем на території школи й дивиться на неї. Ніка впевнено рушає в тому напрямку. Там, взагалі-то, зазвичай збираються тишком покурити, але їй байдуже, якщо хтось про таке подумає — очевидно ж, що вона в першу чергу йде до Каті!

Насправді, ледь стримує біг на останніх кроках. Хочеться розігнатися і кинутися їй на шию, або принаймні заховати обличчя в її курточці — хоча б у курточці. Ніка мотає головою, женучи від себе ці думки, поки не почервоніла більше, ніж, мабуть, уже.

Катя дивиться на неї як завжди, привітно, ясним поглядом, із напів посмішкою на вустах.

— У тебе ще є уроки? — питає.

Ніка ствердно киває. І, несподівано, випалює:

— Але я хочу прогуляти.

Катя дивиться на неї кілька секунд майже непроникним поглядом, а тоді всміхається ширше:

— Ну, тоді йдем додому?

3.

Вони з Кіросахіто босоніж на піску. Річка на фоні купається в сонці й дрібно-дрібно блищить. З усіх сторін верби. Асай невпевнено переминається з ноги на ногу. Він набирає побільше повітря і промовляє:

— Слухай, я в тебе хотів спитати…

— Га?

Кіросахіто обертає до нього голову. Він саме збирався закинути в кільце м’яч, що все ще тримає в руках.

— Ну, що тобі сказала Міреноха? Тоді, біля вогнища на Купала. Мені здалося, вона тоді поглядала на мене час від часу…

— А, це, — Кіросахіто бере м’яч під лікоть і повертається до Асая, — вона сказала, що не хоче втручатися в чужі справи.

Асай секундно вагається, після чого ширше розплющує очі:

— Стій, то Міреноха подумала, що…?

— Ага, — Кіросахіто прикриває очі, а тоді відвертається й закидає м’яч до сітки.

— Але ж ти сказав їй, що… що це не зовсім так? — практично викрикує Асай йому в спину, а коли Кіросахіто повертається до нього знову, то знічено закінчує: — ну, що все не так просто…

Злегка примруживши очі, Кіросахіто розпливається у посмішці, стоячи в тій епічній позі з дев’ятої серії.

— То… що саме я маю казати, якщо спитає хтось іще?

Асай відводить погляд, виглядаючи напружено, крепко стискає кулаки і губи.

Кіросахіто наближається до нього, кладе руку на плече Асая…

Ні, не так.

Кіросахіто наближається до нього, кладе долоню на Асаєву щоку і змушує подивитися на себе.

Асай шаріється, проте не може більше відвести погляду від невичерпної синяви очей Кіросахіто, тепло його долоні лоскоче щоку Асая, він відчуває, як десь у тілі просинається давно забутий струмок і починає текти, текти сильніше з кожним новим ударом серця… Асай видихає ротом. Чомусь так хочеться ще раз промовити його ім’я. Він набирає повітря в легені й видихає:

— Вероніко, не спи на парті! Ти вже зробила п’яте завдання? Зараз прийду перевірю!

Ніка шипить собі в лікоть. Роздратування, що відступило всього на трохи, знову пробирає гидкими мацаками. От треба було звернути увагу саме на неї. Наче решта класу не займається чимось своїм на її дурнуватих уроках. Суцільна трата часу, лише ще довше стирчати у цьому нестерпному місці. Минулого семестру основи здоров’я принаймні було останнім у розкладі, можна було тікати час від часу, а зараз після нього ще географія — географічка завалить будь-кого, хто посміє прогуляти.

— Вероніко! — окликає той самий голос нетерплячіше.

Ніка неохоче піднімається на ліктях, підсовує під очі зошит, бере ручку, вдає, що щось відмічає. Ще раз перечитує завдання: та ну, воно якесь лажове, вона навіть не буде починати. Підібгає під себе ногу, опирається на коліно й заглядає на парту попереду: ну ось, навіть Надя з Дашею не зробили, а вони відмінниці. Ні, Ніці, звичайно, досі радісно, що має привілей сидіти сама, але не в моменти, коли шукаєш, у кого списати. А проте байдуже — підгляне потім у когось під кінець уроку. У будь-якому разі, учителька не підійде до неї, так, пусті погрози. І це ж навіть не контрольна, просто робочі зошити, вони взагалі мають вчитися за ними вдома, а на уроці щось слухати…

Ну, а може й краще, що вона не бубнить на фоні своїм істеричним голосом. Зараз головне — дригати ручкою в руці, наче щось пишеш. Так, на чому вона зупинилася? Асай дивиться на Кіросахіто, всередині себе він відчуває…

Щось майже із ляскотом ковзає поряд з нею. Ніка відкриває очі, щоби відчути вітерець в обличчя і побачити, як вчителька віддаляється від парти з Нічиним шкільним щоденником у руках.

«Курва», — думає Ніка.

Впускає голову назад на складені на парті руки. Ну, тепер точно можна нічого не робити. Хай подавиться.

Вона ховає свої речі ще до дзвінка, і, поки решта починає збиратися, проходить повз і мовчки забирає щоденник з учительського столу. Ніхто її не окликає. Виходить з класу.

Останній урок виявляється просто ножем у спину. Географічка влаштовує їм неочікувану самостійну, задані параграфи Ніка ледь змусила себе прочитати один раз по діагоналі. Починається ралі по списуванню, проте географічка наче навмисно крутиться біля її парти, кілька разів робить зауваження, погрожує забрати листочок. Врешті, Ніка сама здає його напівпустим. З класу вилітає, здається, ще в момент дзвоника. Треба встигнути в гардеробну, поки не почалося пекло. На другому уроці класна керівничка змусила її занести туди курточку, не слухаючи, що це весняна, яка не займає багато місця, і що Ніці холодно. Ну що за день? Чому всі наче обізлилися на неї!?

З гардеробу вдається вийти ще до розгортання набігу, проте на виході зі школи Ніка опиняється на вже залюднених сходах. Як завжди, стоїть найвище, виглядає Катю. Де ж вона? Роззирається, доки не відчуває себе тупо. Забивається поближче до поруччя, опирається на нього ногою. Починає оглядати тих, хто виходить зі школи, поки не помічає, що на неї зиркають. Та сьогодні ж не та п’ятниця, у неї не має бути ще одного уроку! Минає п’ять хвилин, Ніка заледве змушує себе почекати ще стільки ж. Ну і ладно! Збігає зі сходів, перетинає площу і завертає на ледь помітну доріжку в кущах — пішла та алея в сраку, ще тільки цих мук не вистачало.

Доріжка веде до дірки в сітці паркану. Ніка пролазить крізь і опиняється на схилі вздовж широкої асфальтованої дороги. Вона піде окраїною. Трохи довше, але мало перехожих, може, хоч тут буде трохи спокою.

На вулиці сіро, як і було весь день, але принаймні більше не моросить. Ніка вдягає навушники, вмикає пісню і йде вздовж траси на виїзді з міста. Машини женуть повз, але не здіймають вітру більше, ніж і так дує, шум не чутно за музикою. Асфальт тріщить камінцями під ногами, трава, що почала пробиватися на схилі поруч, здається, вже вицвіла. Якщо Катя вирішила кидонути її, то саме час, не можна було знайти кращого дня. Ні, серйозно — хай краще йде під три чорти одразу, ніж знаходить відмовки чи провертає ще якусь фігню. Ніці навіть не треба питати, чому — всі ці голоси в голові дуже вправні у підборі причин.

Кульмінація пісні в навушниках змінюється на елегійний програш. А може, її затримали? Залишили після уроків, попросили з чимось допомогти, змусили переписувати контрольну тощо? Вони все ще спілкуються тільки так. Ніка не має Катіного номера, її соцмереж. До цього часу це було зручно, бо хоч спілкуватися в письмовій формі легше, Ніка хвилювалася, як почати. Чекала, що Катя сама запропонує обмінятися контактами. Але чи не підтверджує це, що вона й справді її зараз кинула? Коли хтось тобі справді цікавий, ти хочеш бачити їхні фотки й дописи, обмінюватися мемами. У Ніки вже немає сил, щоби плакати. Сухими очима вона дивиться на асфальтовану доріжку, яка завертає ліворуч і йде через сосновий лісок. Там переходить на земляну стежину, всипану гіллячам і голлячам, минає огорожу якоїсь станції (водонапірної чи водозабірної), виходить на ще один асфальт. Ну, все, тепер ще раз ліворуч, понад старими забудовами, і вона буде вдома. Якраз встигне послухати ще кілька пісень.

Пройшовши високий зелений паркан, Ніка зупиняється. У навушниках почала грати надто весела пісня, вона виймає телефон, аби підібрати щось більш атмосферне. Першої миті здається, що один із ременів знову сповз із плеча, наступної — що обидва, бо ж важкість зникла, а отже — сумка впала додолу. Та коли Ніка прибирає очі від екрану, то бачить, як вона віддаляється від неї вниз по схилу в руках у якогось хлопця. Відбігши трохи, він зупиняється й обертається до неї:

— Давай, чого ти стоїш! — гукає крізь хекання та сміх.

Усе холоне всередині. Рефлексивно, вона кидається схилом, тягнучи долоню перед собою. Тієї ж секунди хлопець відштовхується від землі й мчить далі, розмахуючи сумкою у руці позаду себе і зиркаючи через плече.

— Доганяй! — кричить, коли вона починає відставати й сповільнює біг, рухаючись пристрибом.

Свідомість вдаряє у голову. Ніка дивиться позаду хлопця і бачить людські постаті недалеко, на розвалинах. Впізнає його обличчя: один із В класу. А значить там, на недобудові — решта.

Вона кидається вперед і з усією наснагою намагається вхопити ремінь. Та хлопець реагує швидше і тікає, ще більше регочучи.

Ніка опирається на коліна і віддихується. Кожен новий ковток повітря рве легені.

Там підручники й зошити, пенал з усім приладдям, і найголовніше — щоденник, не шкільний — до біса шкільний — з усіма записами та малюнками. Забрати, забрати, забрати, забрати, забрати! Ніка зривається з місця й рвучкими кроками іде вперед. Серце колотить, нігті впиваються в долоні, кеди — у багно. Ступає на бетон, під склепіння недобудови. Помітивши її наближення, компанія знову оживляється.

Не гальмуючи, Ніка тягнеться до сумки, проте хлопець дивиться поверх неї й кидає її кудись в сторону. Обертається: зловив іще один, також знайоме лице. Ніка б’є першого ліктем, відпихаючись, аби знову кинутись за сумкою. Та отримує лікоть, виставлений перед собою — другий хлопець, значно вищий, тримає сумку на витягнутій руці, відбиваючи Нікині спроби дотягнутися. Вигуки та сміх здіймаються довкола них, доки Ніка скаче, метушиться і колотить хлопця всіма кінцівками як тільки може. Тоді серед постатей вона бачить її.

Катя стоїть пліч-о-пліч із рештою, обхопивши себе руками. Кілька секунд вони дивляться одна одній в очі — обличчя Каті не міняється, не кліпають повіки, не рухаються вуста, навіть вітер не сміє ворушити завжди рухливе волосся. Вона стоїть, як фотографія, а потім на мить прикриває очі — і ступає пару кроків уперед:

— Ну, дивися, ти її майже до сліз довів, — каже другому хлопцеві в спину. — Чуєш, Тарас, закругляйся...

Намагається зачепити його, але той наче не відчуває її хапань. Хтось іще щось каже, декілька людей водночас, перекрикуючи одне одного. Якоїсь миті, коли хлопець вкотре відводить погляд на натовп, Ніка прослизає повз його руку, підстрибує, хапає сумку обіруч і кидається тікати.

Заледве розвертається, як за її спиною виростає ще хтось. Майже так само високий, але ширший удвічі. Ніка піднімає на нього очі й торопіє. Горло миттю здавлює, наче джгутом. Обіймає сильніше сумку, починає відходити назад. Ледве робить крок, як не може більше зрушитись: лещата-долоні вхопилися за неї, їхні пальці замикаються міцніше на кожен порух.

Ноги слабнуть. Ні, не можна ноги, він знову обхопить одну з них і повалить її додолу. Не вийде відтоптати йому ступні. Не вийде вкусити, вдарити по колінах чи в пах. Нічого не вийде, ніхто не допоможе. Голову затоплює думками, паводком образів, спогадів і почуттів, що наповнюють звивини, наливаються в очі, течуть із вух…

Тіло більше не відповідає. Вона думає про те, щоби відштовхнутися підошвами та знову рвонути назад, проте не може. Не може обтруситися, почати виборсуватися, бодай спробувати штурхнути ліктями — лише тримає заціпенілими пальцями тканину.

Він рухає товстими губами у якійсь кривій усмішці. Одна з його долонь ослаблює хватку, і Ніка відчуває, як та лягає їй на лопатку.

Щось перемикається у ній. Вона впирається ногами у бетон, подається вперед і з усіх сил врізається у нього. Перечіпляється за щось. Намагаючись встояти на ногах, похитується назад, та, випускаючи сумку із рук, падає набік. А коли розплющує очі, то бачить — наче в покадровій зйомці — як його тіло зникає під землею.

Кліпає. Кліпає ще раз. Картина промальовується: за кілька кроків від неї жевріє темнотою діра. Колодязь. Довкола до болю тихо. Вона озирається — камери телефонів, спрямовані на неї звідусіль. За плечем, на лінії горизонту двоє постатей зупинилися на дорозі. Одна хриплим голосом щось гукає, інша — починає спускатися схилом. Світ тьмяніє по краях, наче кинута у вогонь світлина. Єдина із думок укладається у слова: «Дорослі ніколи не розбираються».

* автор І. Притика, взято з відкритих інтернет-джерел. У випадку проблем із авторським правом чи будь-яких інших проблем готова замінити рядки.