Закований у морок

І. Чорний ворон

 

Крик ворона прохромив тишу надвечірнього шкільного подвір’я та стиснув серця підлітків. Пилип сполохано озирнувся до самотнього старого кипариса, на верхівку якого примостився птах.

— Чорт забирай, як же він налякав, — схопилася Соломія, чия голова доти ніжно голубилася на плечі Захара.

— Боягузи, це ж лише дурна птаха, — відказав Захар, не змарнувавши нагоди вкотре самоствердитися.

— Пуля, ти як? — турботливо запитала Марта, і Пилип відчув, як холодні, мов у мерця, долоні обгорнули його руки. Спину накрила хвиля сиріт.

— Пусте, все гаразд, — відповів хлопець і ще раз кинув побіжний погляд на дерево. Крук, здавалося, устромив свої жовті жарини прямісінько в нього. Він знову гримнув у порожнечу.

— То кажи, що в тебе за пропозиція, — нетерпляче штурхнула в плече свого коханого Соломія.

— Є одна ідея, — хитро посміхнувся Захар. — Кияни мають традицію, такий собі обряд ініціації перед випускним. Про нього мені розповів знайомий із двору. Вони компанією пішли ночувати на Замкову гору, де після заходу сонця буцімто влаштовують шабаш відьми. У давнину на тій горі було якесь язичницьке капище, де підносили жертв богам. Приятель казав, що вночі вони навіть чули дивні звуки, які долинали з лісу.

— Ти пропонуєш нам заночувати на Замковій горі? — Пилипу видалося, що у своєму тоні він перебільшив зі скептицизмом.

— Скоро Вальпургієва ніч, а отже можна перевірити, чи дійсно там збираються відьми.

— Я згодна, — запал, з яким це промовила Марта, дещо спантеличив Пилипа.

Він перезирнувся із Соломією — їм ця витівка явно не припала до душі. Одначе здаватися легкодухими вони не збиралися.

— Якщо твій знайомий вижив, отже не все так погано, — підбадьорливо сказав Пилип.

— От і добре! — вигукнув Захар, і тої ж миті ворон злетів над спорожнілим шкільним подвір’ям.

 

Переддень Вальпургієвої ночі прийшов, загорнувшись у сірий серпанок, та насвистував прохолодними вітрами посеред туману. Така погода раз по раз прочиняла дверцята до болісних спогадів Пилипа. Знебарвлене небо відбивалося від лискучої труни, в якій лежало, обкладене квітами, зблідне й задубіле тіло його старшої сестри. Домовину юної покійниці обступили десятки незнайомих людей, обличчя яких розпливались у ранковій імлі та в тумані забуття. Ця надокучлива картинка тягнулася за Пилипом ще з семи років. Він знав сестру мертвою вже довше, ніж живою. Й інколи сама думка про те, що в нього коли-небудь була сестра, здавалася йому абсурдною.

Знебарвлене небо віддзеркалювалось у ставку в парку, де він вперше побачив Захара й Соломію разом. Обох Пилип знав із першого класу. Із Захаром він потоваришував у класі сьомому чи восьмому — точно ту мить пригадати не міг. Але мить, коли він вперше побачив у Соломії не просто однокласницю, а чарівну дівчину, пригадав би нараз. Це сталося на шкільній дискотеці в дев’ятому класі. Соломія того вечора прийшла в обтягливій сірій сукні, що підкреслювала кожен вигин, кожну опуклість її тіла. Накручене руде волосся тріпотіло з боку в бік, яскріючи різнобарв’ям від променів дискокулі. Легкі й гармонійні рухи, з якими дівчина кружляла в танку, немов богиня Терпсіхора, гіпнозували й паралізували Пилипа. Якби тієї миті Соломія наказала йому дістати з неба зірку, він би спопелів у спробі подарувати їй найбільшу з них.

Та збожеволівши від кохання, хлопець загубив і дар мови. Упродовж двох років Пилип так і не насмілився зізнатися їй у своїх почуттях, а побачивши Соломію разом із Захаром, назавжди полишив цю ідею.

Знайомство з Мартою для нього виявилося дещо раптовим. Він не очікував ще на одну людину під час спільного походу в кіно. Невисока смуглява дівчина давно приятелювала із Соломією та одразу ж поклала око на Пилипа. Її великі сережки-кільця, що виблискували позолотою з-під чорного волосся, неначе намагалися відвернути увагу від сповнених тепла й добросердності карих очей. Жоден хлопець не зміг би пройти повз неї без прискореного серцебиття. Проте двері Пилипиного серця надійно скував замок іншої дівчини. Стосунки з Мартою зав’язалися на другий тиждень знайомства, одначе Пилип вбачав у них радше прохолодний океан, де він може на деякий час забути про розпечене сонце.

 

ІІ. Колискова

 

День ще дужче стягнула темрява, коли компанія зібралася на Замковій горі. Пилип позирнув на годинник — лишень пів на четверту. Велетенські чорні хмари своїми паровими брилами поступово замуровували небо.

— Сподіваюся, злива нам не зіпсує планів, — промовила Марта, розгортаючи простирадло. — Увечері потрібно буде розвести багаття. За повір’ям, у Вальпургієву ніч слабне межа між двома світами, і мертві приходять у світ живих. І щоб відігнати духів, язичники розпалювали вогонь.

Друзі розкинулися посеред галявини, з якої поставав вид на яскраві та різнобарвні будинки Воздвиженки. Вперше опинившись у цьому районі, Пилип зачудувався його охайністю та разючою архітектурою. Але звідси, з пагорба, він здавався Пилипу несправжнім, чи то пак іграшковим. А що як наш світ лише елемент у грі вищих істот? Що як люди для них звичайнісінькі ляльки, з якими вони забавляються?.

— Про що задумався? — лагідно спитала його Марта.

— Якщо ми вже з вами на Замковій горі, де язичники поклонялися своїм богам, то чи вірите ви в їх існування? Чи не думали, що десь там, у всесвіті, є істоти, які нас створили, а тепер спостерігають та керують нами з космосу?

— Дурня, — відмахнувся Захар. — Звісно, я припускаю, що в інших далеких галактиках є життя. Адже цей всесвіт безкінечний, правда? І в цій нескінченності траплятимуться планети, де є сприятливі умови для життя. Причому в різних його проявах. Але це ніякі не боги. Кожна цивілізація розвивається за власним сценарієм, і ніхто крім нас його не пише.

— А я от вірю, — підтримала свого супутника Марта. — Моя бабуся, перед тим як зустріла діда, була кочовою циганкою, і її табір поклонявся Ветхам — прадавнім язичницьким богам. Вона розповідала мені про різних істот, що створили цей всесвіт та існували протягом мільярдів років. Вони жили й розвивалися разом із ним, вимирали й на зміни їм приходили інші — більш розвинені, більш кмітливі й сильні, що аж ніяк не суперечить вашій науковій еволюції.

— О так, — втрутилася Соломія. — Я якось гостювала в її бабусі. У неї вся оселя заставлена чудернацькими тотемами й ритуальними книгами, а стіни завішані химерними малюнками. Це реально стрьомно. Твій дід, Марто, був героєм.

— Так ось однією з сутностей політеїстичних релігій, — продовжила Марта, — є якраз вірування в те, що за кожним природним явищем стоїть божество. Чи то смерть, чи то вогонь, чи просто подув вітру. І в цьому, я вважаю, є частка істини.

— Смішні ви, — зверхньо видав Захар. — Відкрийте будь-який науковий підручник і знайдете там пояснення всім природним явищам.

— А як щодо надприродних? — запитала Марта.

— А як щодо надлюдини Ніцше? — наполягав хлопець.

Клубок розмов заплітався новими темами та суперечками, а картонні паки з дешевим вином поступово порожніли. Так непомітно підкрався вечір. Друзі назбирали сухих гілок, різного паперового сміття та розвели багаття. Вперше за цілий день запанувала тривала мовчанка. Погляди припали до полум’яних язиків, від дотиків яких гіпнотично потріскувала деревина, і вмить усі думки підлітків загубились у далекому безмірі.

Почувши тривожний хрускіт позаду, Пилип недоладно озирнувся до поближнього дерева. Його віття погойдувалося — чи то від вітру, чи то від птаха. А втім, для вкритого винним саваном розуму парубка це вже нічого не важило. Він повернувся до полум’я, і той затяг його до володінь Сомна.

Прокинувся Пилип від пронизливого холоду. Він зніяковіло підняв голову з грудей Марти, щоб загорнутись у ковдру, і мимохіть роззирнувся. Вугілля в багатті вкрилося інеєм, небо розхмарилося, і галявиною, купаючись у блакитному світлі місяця, розтікалася мла. Парубок на мить завагався, чи не варто розвести вогонь знову. Одначе щойно він зручно втонув у махровій ковдрі, як поклик дівочого голосу з переліску над пагорбом вкрило його серце памороззю. Пилип умить підскочив і нашорошив вуха. Ніжний, мелодійний голос відгомоном блукав по Замковій горі та наспівував до жаху знайому хлопцеві пісню:

 

Дим засина з колоском,

Сплять жеребці й кобили,

Спить у траві молоко.

Дихає баба з могили[1].

 

Пейзаж навколо розсіявся магічним зоряним пилом, і Пилип опинився у своєму дитячому ліжку, над яким схилилася бліда й зморена недугом сестра. Він дивився у її втомлені очі, допоки дівчина наспівувала йому колискову.

— Діана! — вигукнув ім’я сестри Пилип, знов поставши серед огорненої туманом Замкової гори.

Спросоння він, мов той грецький напівбог Сілен, ледве перебирав ногами, волочачись на звук відомого голосу. Спотикаючись об коріння дерев, він намагався вловити примарний дівочий силует, що білою плямою розпливався в сірому серпанку та в помутнілих очах хлопця.

Дзвінким кришталем відлунював голос постаті, яка граційно витанцьовувала в місячному сяйві поміж дерев. Пилип не відпускав її ні на мить, і ось уже, здавалося, зараз він наздожене утікачку та схопить її за довгу вінчальну сукню.

«Мамо, а чому Діана вдягнена, як на весіллі? — Тому що всі незаміжні дівчата є нареченими Христа, синку».

 

Бринзою пахне роса,

В меду злипаються очі.

Бог прикотив небеса

Темною хмарою з ночі.

 

Аж раптом парубок збагнув, що його сестра вже десять років лежить похованою на кладовищі. Це усвідомлення скипілою кров’ю вдарило в голову та скотилося по тілу крижаним потом. У його думках ураз промайнули спогади, як білосніжне обличчя Діани обгорнула хустка, віко опустилося над бездиханним тілом і труну повантажили в яму. Він бачив це на власні очі, він бачив, як її засипають землею. Це точно не могла бути вона.

Пилип зупинився, і затьмарення зійшло з його розуму. Дівоча фігура, перш ніж сховатися за деревом, озирнулась у його бік. Хустина злетіла з її обличчя, і постать набула істинної подоби. Стрімкої миті вистачило парубку, щоб цей образ назавжди закарбувався в його нічних кошмарах. Темно-сіре, як мокре каміння, волосся звисало над совиним хутром, що обмотувало кістляві плечі та випнуте сухожилля на шиї створіння. Сині як океан вуста посеред поточеного гниллю обличчя ледь помітно скривились у диявольській посмішці. І тоді юнак заглянув у її чорніші за найтемніший морок очі.

— Бу! — вискочив із-за сусіднього дерева Захар, через що Замкову гору заполонив хлопчачий фальцет.

Пилип обурено штовхнув друга в дерево, а втім, той так заливався сміхом, що цього й не помітив. Хлопець уже збирався добряче зацідити по дратівливій пиці Захара, аж раптом з’явилися дівчата, і злість Пилипа вимушено відступила, зоставивши його сам на сам із думками про потворну постать у тумані. Пилип панічно позирнув на дерево, біля якого бачив її востаннє.

— Ти куди це зібрався без нас? — претензійно запитала хлопця Марта.

— Хотів розпалити багаття, тож пішов зібрати ще сухих гілок.

— І де ж вони?

— Хто вони? — перепитав занурений у власні роздуми Пилип, якому запитання Марти раптом здалося неоднозначним.

— Гілки, дурнику!

А втім, Пилип дівчині вже не відповів. Уся його свідомість, уся сутність блукала в незримій далечині, де невідома істота лагідним голосом Діани виводила пісню. Колискову, яку вона заспівала перед тим, як назавжди відійти в царство мертвих. Опісля Пилип, як дитина, що вперше зіштовхнулася зі смертю, захопився мітологією різних народів. Він раз по раз перечитував сказання й легенди, намагаючись уявити, куди саме запропастилася його сестра, щоб рушити по неї як доблесний Орфей по Евридіку або ж величний Ідзанаґі по Ідзанамі. Чи вона тремтить від морозів у Гелі, чи пливе рікою Стікс в Аїді, чи долає випробування в Аментесі? А може, вона й не покидала цей світ і тепер у подобі духа ув’язнена на землі? Як інакше пояснити те, що химерна постать просто розчинилась у просторі? Хіба що, це витівки його бурхливої уяви, або ж… відьми?

Без жодних пояснень Пилип рушив уперед уздовж крутого обриву. Ні в кого не виникало запитань, куди так впевнено попрямував юнак, адже для цього вони прийшли — заскочити відьом на гарячому. Але його рішучість не могла оминути компанію непоміченою. Завжди задумливий та непомітний Пилип тієї миті випромінював стільки сміливості й розважливості, що заслужив мимолітний прояв поваги навіть у зарозумілого Захара. Зрештою, особистої неприязні до друга Пилип ніколи не тримав. Кілька разів він зустрічав його старшого брата Єгора та міг лише уявляти, як воно — рости в безперервних знущаннях. Захар нагадував йому тигра, який завжди прагне бути одноосібним лідером та втішається кожній здобутій перемозі, перш ніж знову опиниться в клітці.

Друзі пройшли метрів із двадцять, коли Пилип зненацька спинився. Він насторожено оглядав верховіття дерев, немов мисливець, що вишукує рідкісну здобич. Серед листви, у розлитому місяцем сріблі зачаїлися велетенські во́рони. Птахи лише мовчки крутили головами та блискали жовтими скельцями. Пилип встиг нарахувати одинадцять круків, допоки напругу не збурив зойк Соломії.

— А щоб тебе! — скрикнула дівчина, розмахуючи ліхтарем довкола. Легка біла пелена облягла десятки металевих хрестів, оточених невисокими парканами. Усі вони журливо схилялися перед його величністю часом — деяких він вже позбавив почесної святості, залишивши стирчати з древніх поховань самотніми кілками.

— Стародавній цвинтар, — констатував Захар. — Колись гору передали жіночому монастирю, який облаштував на ній кладовище. Ніхто не може сказати напевне, кого тут ховали. Одні кажуть, що черниць, інші — що безбожників, нехрещених та відьом. Можливо, тут ховали жертв язичницьких ритуалів. Адже, яка розумна людина нестиме труп з монастиря на вісімдесятиметрову гору? Як на мене, тут покояться далеко не свя…

Речення урвало важке гарчання, що водномить здійняло в небо тьму воронів. Жахливі звуки лунали десь неподалік та перевивались у моторошний спів, який дрижаками закрадався під кожну ділянку шкіри. Птахи заходилися кружляти в небі, акомпануючи ґроулу[2] нестерпним, дратівливим карканням.

— Ходімо звідси, — голос Соломії дрижав, мов легкий землетрус. Здавалося, ще мить, і вона зірветься на крик.

— Нема чого боятися, — заспокоював її Захар. — Я впевнений, що тут зараз вештається багато людей. Частина з них, імовірно, сатаністи й наркомани. Але нас четверо, ми їм дамо прочухану.

На деякий час Захар і Соломія зосталися на самоті. Обличчя дівчини під місячною блакиттю видавалося Пилипу ще блідішим, ніж зазвичай. На відміну від Соломії, Марта трималася бійцем. Схоже, що після років спільного життя з бабусею в оточенні язичницьких тотемів та окультної символіки її мало здивує зграйка круків та чийсь дурнуватий спів посеред наймістичнішого місця в Києві. А втім, ґроул ані на мить не вщухав — у ньому ховалася неосяжна міць та сила. Потужне гарчання мовби сколочувало простір, а звукові хвилі відчувалися кожною волосинкою на тілі.

 

ІІІ. Світло сяє в темряві

 

Колона з дюжини осіб у чорних мантіях, склавши поперед себе руки, пливла лісом, немов в’язні перед стратою. Вони тихо виринули з-за дерев, настільки раптово, що спершу здалися Захару звичайними тінями. Коли ж ці тіні почали сунути в його бік, хлопець ґвалтовно замахав руками, щоб застерегти друзів, та прожогом стрибнув у найближчі кущі.

Ніщо не видавало таємничих незнайомців, окрім місяця, який тієї ночі щедро обдаровував землю своєю любов’ю. Їхні кроки губилися в галасливих криках во́ронів, а шлях їм торував грізний та розкотистий ґроул, що вривався лютим буревієм до підсвідомості та морозив усе, чого торкався.

Погляди друзів запитально зосередилися на обличчі Захара, яке поєднувало втіху та стурбованість. Кивком хлопець закликав рушити за колоною. Очі Соломії налякано вирячились і, здавалося, ось-ось випадуть та покотяться пагорбом униз — якнайдалі з цієї гори. А втім, на дівчину зійшов нез’ясовний спокій, вартувало лишень Марті ніжно доторкнутися подруги та щось їй прошепотіти. З океану думок Пилипа несподівано для нього випірнула думка, що бабуся його дівчини не за дарма поклонялася старим богам.

Шлях незнайомців у мантіях закінчувався біля відьомського склепу, лицьова частина якого виступала з-під земляного насипу та скидалася на браму до пекла. Вхід до нього боронили старі залізні ґрати. За сотні років із сакральної усипальні споруда обернулася на черговий шмат бетону для вандалів. Демонічна пісня стала гучнішою, і не виникало жодних сумнівів, що линула вона зі серцевини склепу. Непорушний ланцюг постатей у мантіях, мов гусінь, заповз до усипальні та буквально розчинився в нічному мороку разом із дратівливим співом.

— Але як таке можливо? — спантеличено чесав підборіддя Захар, оглядаючи крізь ґрати обшир склепу. Навіть для такого скептика як він трюк виявився занадто складним.

Тим часом Пилип немовби блукав іншим всесвітом. Він дивився на дійсність крізь призму потворної, напівзогнилої істоти, що співала голосом його сестри та що загубилась у тумані серед лісу. Доки його друзі все ще змагалися з потойбічним, намагалися відторгнути його та всіляко чіплялися за розсуд, Пилип уже впустив його до своєї підсвідомості. Він бачив не просто круків, що кружляли у вихорі над деревами — а вісників древнього зла, які сповіщали про його прихід, складаючи в небі символічний знак. Він бачив не людей у чорних мантіях, а темних духів, що не лишали по собі слідів. Це не ґроульний спів вів їх до склепу, а духи вели їх чотирьох до нього.

— Там є вхід, — завважила Марта, вказавши на ледь видимий отвір у стіні споруди. Здавалося, ця новина дещо втішила раціональний глузд Захара, який балансував над прірвою шаленства.

 Компанія здерлася на двометровий земляний насип та обійшла склеп із протилежного боку. Серед дерев, в оточенні самотніх надгробних плит, ховався напівзруйнований вхід до споруди.

— Стривай, не захо… — силкувався застерегти товариша Пилип, однак той вже ступив досередини.

— Бачиш? Нічого не сталося, — розвів руками Захар і підтягнув другу ногу, мимохіть стерши з порогу охайно розкладений уздовж нього пісок. Простором пронісся тривожний легіт. Пилип відчув його на шиї, неначе дотик мерця. Як тоді, на подвір’ї школи від рук Марти. Тоді їй теж вдалося його заспокоїти…

— Гляньте на це! — скликнула Соломія, чий ліхтар встромився у дах склепу. — Тут намальований якийсь дивний знак. Що це може бути?

«Знак, який склали в небі ворони».

— Схожий на один із тих, що я бачила в книжках бабусі, — промовила Марта.

— Ім’я якогось бога? — у голос Захара повернулася насмішка.

«Ім’я прадавнього зла, що гряде у цей світ».

— Не знаю точно, — відповіла Марта. — Я гортала ті книжки ще в дитинстві, і то була не зовсім бабусина книга. Подібні символи я бачила лише в одному широчезному фоліанті — на вигляд, старому як цей світ — коли бабуня взяла мене з собою на ритуальний обряд. Пам’ятаю лише, як із жахом відкинула ту книгу, а бабуся сказала, щоб я ніколи не брала її до рук. Власне, після цього вона мене з собою більше не водила.

— Що ти робиш? — здивовано запитала Соломія свого коханого, що тим часом порався в ніші у східній стіні.

— Тут точно є якийсь потайний хід, бо ті чортові подвижники не могли просто зникнути.

«Могли».

— Бінґо! — вигукнув Захар, натиснувши на рухомий камінь. Підлога затремтіла, плити почали розсовуватися, розкривши перед друзями сходи в нескориму пітьму.

— Дами перші. Ні? Тоді я піду, — поблазнював Захар та, попри заклики Соломії туди не лізти, вже спускався сходами в невідомість.

— Колись ця пиха його погубить, — сердито відреагувала Соломія та подалася за хлопцем.

— Схоже, в нас вибору нема, — усміхнено підморгнула Марта, ставши наступним гостем потаємного ходу.

Бадьорий настрій дівчини дедалі дужче розбурхував багаття параноїдальних підозр Пилипа, на якому він вже подумки бачив Марту. Тепер не потрібно шукати виправдання всім дивним і незбагненним вчинкам дівчини за весь час їхніх стосунків, адже їх залегко можна скинути на одну просту причину. Пилип обрав легкий шлях, яким свого часу ступала інквізиція. Парубок без спротиву пропустив Марту вперед, позаяк хотів пильнувати за кожним її рухом. Та насправді одне лише перебування її за спиною навівало на нього неспокій.

Високі сходи занурювались у безпросвітну темряву тунелю, чия неосяжна далечінь невситимо ковтала проміння ліхтарів. Компанія обережно просувалася вперед, недбало розливаючи світло на грубо обтесані стіни. Від них віяло холодом, сирістю, а ще невіданням та древністю. Скільки земних лих вони пережили? Друга світова, бубонна чума, всесвітній потоп? Чи існують в історії згадки, давніші за цей тунель? Чи існує історія без цього тунелю?..

Пилип плентався позаду всіх та не зводив погляду з Марти. Якась частина його підсвідомості, що повсякчас відштовхувала дівчину та шукала причини з нею розстатися, проривалася до розуму та в усе горло кричала: Відьма! Однак які докази він мав на підтвердження цього? Усі припущення будувалися лишень на його власній уяві.

— Марто, ти розповідала про ритуальний обряд, на який тебе брала бабуся, — сказав він. — Може, розкажеш нам більше?

Друзі одностайно підтримали Пилипа.

— Якщо ви наполягаєте... Це було на день осіннього рівнодення. Вони називають це свято Рохґ-Ану́тт, тобто інавґурація ночі. За повір’ям, цього дня Ве́тхи — так вони звали верховних богів — скликали всіх божественних істот на бенкет у священному місті Муйрай, щоб урочисто передати владу від бога світла Наба до богині ночі Міра́ль. На неї вдягали магічну мантію всесвіту, всіяну міріадами планет і зірок, а кожен із Ветхів вручав їй свої дари. Тому старовіри йшли до лісу збирати ці дари, а потім клали до жертовного багаття, щоби бог вогню Нук-Аха́й передав їх новій володарці.

— І що це за дари? — зацікавлено запитав Пилип.

— Дай-но згадати, — замислилася Марта. — Пам’ятаю, що всього дарів шість, але один належить самій Міраль — це око сови, що символізує ніч. Інші ж боги передавали їй у тимчасове володіння свої цінні речі. Гілку омели, яка символізує життя та смерть. Клубок із павутиння — як символ долі. Світляка, що є світлом серед темряви. Блекоту — провісницю марень та лихоманки. А ще майстрували з гілок трискеліон — це такий давній символ, який втілює час.

— Для чого вони це робили? — запитала Соломія.

— Так вони віддавали їй свою шану та вітали з інавґурацією. А ще вважалося, що з цими дарами передавалася частина сил кожного з Ветхів. І якщо вирветься з ув’язнення давнє зло та нашле на всесвіт шість найбільших лих, володар зможе стримати їх, допоки до бою не стануть всі боги.

— Вирветься з ув’язнення давнє зло, — змавпував дівчину Захар. — В усіх вірах одне й те саме.

— Не зовсім, — виправила Марта. — Власне, ти правий лише в тому, що добру протистоїть зло. Це непорушні засади. Але кожна релігія йме віру у власне зло.

— І в яке ж вірила твоя бабуся? — поцікавився Пилип, проте відповідь так і не почув. Захар саме наштовхнувся на масивну браму в кінці тунелю, вилиту з дивного металу. Навіть під товстим шаром пилу його вирізняла особлива фактура, яка нагадувала пористе вуглеволокно. Ворота оздоблювали абстрактні візерунки, що звивалися виноградними лозами, а поміж ними проглядалися вигравіювані написи різними стародавніми мовами.

— Omnis cum in tenebris praesertim vita laboret, — прочитала Марта. — Це латина. Означає: життя — це довга боротьба в темряві.

Всі здивовано подивилися на дівчину, яка тим часом перекинула ліхтар на іншу стулку брами. «Відьма!» — горланила підсвідомість Пилипа.

— Et lux in tenebris lucet — світло сяє в темряві.

— Що це могло б означати? — запитав Захар.

— Гадаю, нам час розвернутися й піти звідси, — слова Соломії промайнули повз усіх та загубилися десь далеко по той бік брами.

— Тут є якісь дивні дірки, — гукнув до компанії Захар, засунувши в одну з них руку. Пальці намацали маленькі кристалічні камінці. Він дістав дрібку й освітив її ліхтарем. На вигляд, нічого незвичного, тож Захар висипав їх на землю, одразу відчувши різкий запах. Кілька разів він втягнув носом, немов дитя, що схлипує після істерики, а потім понюхав власні долоні.

— Чорт забирай, — скривився хлопець, відчувши, як на очі навертаються сльози. — Смердить, як сірка.

— Точно! — жваво підскочила Марта. — Світло сяє в темряві! Захаре, дай свою запальничку.

— Я користуюся сірниками, — відказав парубок і простягнув їй коробок, додавши: — Вони дешевші.

Марта запалила сірник і вкинула в один з отворів на брамі. Сірка обурено зашипіла та спалахнула яскравіше за зірку. Полум’я почало розповзатися витіюватими малюнками на брамі та заливати простір всередині них ядучим червоним світлом.

— Потрібно запалити ще три, — нетерпляче проказала Марта й одразу приступила до справи.

Коли вся брама зажевріла червоним сяйвом, особливо виразним став цілісний візерунок, який відбився жахом в очах Пилипа. Пекельне коло, оперезане несусвітніми ієрогліфами. Всередині його розділяла навпіл горизонтальна риска, яку перетинав перевернутий трикутник. Аналогічний символ, складений воронами, він бачив у нічному небі над горою, аналогічний символ, намальований крейдою, вони стріли у відьомському склепі. Чи малювали його ті самі люди, що розклали пісок уздовж порогу — Пилип відповісти не міг. Одне він знав точно: люди здавна посипа́ли поріг піском, щоб уберегти оселю від нечистої сили.

Розгаданий ребус брами тріумфально супроводив символічний цокіт замків. Один за одним оберталися триби всередині механізму, підживлюючи жах у душі Пилипа. Перед його очима знову промайнула примара з лісу, поставши в образі скорботної банші, та голосом сестри Діани заспівала в його свідомості останній куплет колискової:

 

І пролетиш на орлі

Кров і літа, що зрябіли…

З бабою в очі твої

Буду дивитись з могили.

 

На останньому слові рівночасно змовкло й цокотіння брами. Єдиний порух відділяв компанію від незвіданої таємниці, що ховалася за нею.

— Стривайте! — не полишала спроб Соломія достукатися до своїх друзів. — Якщо вислів на одній із частин брами був підказкою до відімкнення брами, то й другий має щось означати. Життя — це довга боротьба в темряві. Можливо, нам краще не випробовувати долю? Тим паче, що в мене вже розряджається телефон.

Пилип після всього побаченого не міг не розділяти поглядів дівчини. Однак він сам впустив потойбічне до свого розуму, і воно отруйними плющами вже розросталося в ньому. Кликало його, призивало з того боку брами.

— Гадаю, ми вже вдосталь побачили. Так, любий?

Однак Захар не збирався з нею погоджуватися. Він уперто наполягав на продовженні шляху, і кожен розумів, що марно сподіватися на поступки. Тим паче коли хлопець заручився підтримкою Марти.

— Ви можете повертатися додому, а я не збираюся до скону гадати, що ховалося за цими дверима. Ви робіть, як знаєте, але вони сьогодні відчиняться, — відказав Захар і напосів усім тілом на браму.

Дверцята загугоніли, злегка посунувшись із місця. Захар чимдуж напирав на них, що аж ноги ковзали по землі. Обличчя хлопця почервоніло, на скронях виступили вени. Марта спробувала допомогти Захару, але той гнівно відігнав її. Це особиста справа між ним і брамою. Він нагадав Пилипу царя Сізіфа, що приречений вічно штовхати на гору величезний камінь. І рано чи пізно цей камінь зірветься вниз та змете на шляху їх усіх.

Зглянувшись перед потугами відчайдухи, брама прочинила шпарину, з якої повіяло могильним холодом. Він миттєво пробирався в душу крізь оголені частини тіла, немов даючи останнє попередження. Однак для розпашілого Захара протяг став рятівним вітром серед пустелі, і це лише наснажувало його напосідати далі. Дарма, що крізь щілину зяяла непідвладна темрява. Зрештою хлопець розсунув стулки настільки, що далі вони за інерцією, чи то пак за волею чогось вищого та могутнього, повільно розчахнулися самотужки. Тунелем промчався гуркіт від стикування брами зі стопором. З того боку потягнуло тривкою студінню, немов сам Йотунгейм розчинив перед асами свої ворота. Але навіть якщо так, то побачити безкраї льодовики світу крижаних велетів заважав густий, смолянистий морок. Він всотував у себе безпорадні промені ліхтарів та манив своїм величним безміром.

Хто готовий ступити до моїх володінь?

— Каррррр, — пролунало раптом із темряви.

Це що, ворон?

— Каррррр, — донісся крик удруге, і затягнувшись на останньому звуці, розлунювався по тунелю тривожним ґроулом.

На мить Пилипу здалося, що в пітьмі зринула біла пляма. Він примружився, вглядаючись у безодню. «Якщо довго дивитися в безодню, то безодня подивиться на тебе». Уява хлопця миттю заповзялася підбирати асоціації, мов струмок, що шукає прохід крізь скелі. Але всі ручища його думок, хоч яким шляхом вони протікали, упадали в дельту одного висновку — це Діана. Той образ на лісистих пагорбах Замкової гори зачепив найтендітніші його струни, і Пилип мав покласти цьому край. Здивувавши навіть знесиленого Захара, юнак першим пройшов крізь браму.

 

IV. Тінь не відкидає тіні

 

Пилип простував уперед, насторожено спостерігаючи, як серед нескоримого мороку прокладалася стежина та одна за одною вимальовувалися стіни тунелю. Вони либонь з’являлися від кожного їхнього кроку. Ліхтар указував дорогу не далі, ніж на метр, наче вони чвалали дном Маріанського жолоба. Ось тільки в глибинах Тихого океану не чутно моторошних співів і навряд чи там є старі як вічність сходи.

— Бачу вихід! — гукнув до друзів Пилип. — Починаю підійматися.

Споруда з кам’яною кладкою, в якій опинився парубок, здалася знайомою. У чистих стінах, охайно зашпакльованій стелі та блискучих ґратчастих дверцятах він бачив той занедбаний і напівзруйнований відьомський склеп, у який вони зайшли раніше. Та хіба таке можливо? Пилип підійшов до скованих замком ґрат, щоб визирнути назовні. Якесь дивне відчуття не полишало його.

З тунелю піднялася решта. Марта, що тої ночі вирішила обмежитися шортами й тонкими панчохами, тепер від невимовного холоду цокотіла зубами, мов кінь по бруківці ратицями.

— Треба розвести багаття, інакше твоя дівчина задубіє, — сказала Пилипу Соломія, і саме сполучення «твоя дівчина» у її виконанні вганяло тонкі шпильки в його серце.

— Ви нічого дивного не помічаєте? — підкликав до себе друзів Пилип.

Захар підійшов до ґрат і відчинив їх легким поштовхом. Разом із дівчатами він вийшов зі споруди, поки Пилип застигло стояв на порозі, втупившись у замкову шпарину, де щойно висіла колодка.

— Каррррр, — десь неподалік прокричав ворон. За ним укотре йшов тривожний горластий спів.

Друзі роззирнулися навкруги й тепер збагнули, що мав на увазі Пилип. Усе в пітьмі здавалося тьмяним і несправжнім. Місто звіддаля не іскрилося вогнями, на небі не горіло жодної зірки, місяць не осявав землю блакиттю. Цілком усе в цьому світі скорилося Його Величності Мороку. Довкола — ніде й усюди — розливалося важке, рипуче гарчання, низькі ноти якого поєднувались у найжахливішій та найхимернішій пісні, яку четверо друзів коли-небудь чули.

Захар розмахував ліхтарем, намагаючись побачити хоча б одну тінь — від дерева, від приятелів, від власної руки. Та жоден предмет у цьому світі її не відкидав.

Бо тінь не відкидає тіні.

Зненацька в променях світла перед Захаром прошмигнуло щось велике. Щось, що нагадувало птаха. Від несподіванки юнак упустив телефон, і той упав ліхтарем до землі. Нахиляючись до червоного ореолу, що утворився під пристроєм, Захар зачув над вухом пронизливий та разючий ґроул. Немов сам виконавець стояв позад нього й тягнувся в обійми пазуристими кінцівками. Хлопець рвучко схопив телефон та нажахано оглядівся.

— Що з тобою? — стурбовано запитала Соломія.

— Цей голос! Хриплий, бридкий голос! Він був прямо біля мене! Ви що, не чули?

У відповідь всі стенули плечима. Пролунало дзвінке телефонне сповіщення.

— Чорт забирай, батарея сіла, — невдоволено скорчила обличчя Соломія.

Дисплей її телефона згаснув, потухнув і ліхтар. Ураз дівчину оточили десятки величезних круків. Простір розрі́зав оглушливий ґроул, в останніх звуках якого здався вереск. Чомусь він нагадував голос Соломії... Тиша запанувала так само раптово, зоставивши перед трійкою лише розряджений телефон дівчини.

Голосніше за сирен, скорботніше за сидів-плакальниць розкотився журливий крик наляканих друзів. Захар, схопившись за голову, заходився безрозсудно ганяти довкола покинутого телефона та вигукувати ім’я коханої. Тоді як Пилипа охопила сильна знемога, яка схилила його на коліна. Дивне відчуття продерлося всередину, немовби нещадні гарпії вирвали серце, розтерзали на мільйони шматків, а затим, недбало зшивши, всунули назад. Розум Пилипа розгубив усі помисли й тепер квапливо збирав їх на дні драглистого озера. З нього він дістав думку, яка нав’язливо переслідувала його останнім часом. Брови хлопця насупилися, в очі прокрався похмурий погляд, а в стиснуті кулаки ринула злісна сила. Він рвучко схопився на ноги й кинувся до заплаканої Марти. І лише прудка реакція Захара зупинила те, що намірявся вчинити Пилип.

— Це все вона! Ця клята відьма! Вона привела нас сюди! — надривно кричав хлопець, неначе в ньому нуртувала накопичена за все життя лють.

Захар заступив собою дівчину й усіляко силкувався заспокоїти роз’ярілого друга. Найдієвішим виявилося врізати йому з кулака.

— Та що з тобою? — тримаючись від болю за руку, вигукнув Захар. — Богом клянуся, підійдеш до неї, вмажу тобі ще раз. І не зважатиму на нашу тривалу дружбу.

— Богом? — посміхнувся Пилип, перевіряючи губу на наявність крови. — То хай вона розповість тобі про своїх богів.

— Так, мені це все набридло. Ідемо звідси, — рішучим тоном проказав Захар і двигнувся у бік склепу. Проте тієї ж миті кам’яна споруда зникла, неначе малюнки на піску від морської хвилі. Усе навколо почало розчинятися: дерева, надгробки, земля під ногами. Натомість у тінях вимальовувалися обриси геть іншої місцини. Поряд розпростерся ставок, у темну далечину втекла брукована стежина, а вздовж вишикувалися лавки й ліхтарні стовпи. Обидва хлопці добре знали цей парк. Тут Захар освідчився Соломії в коханні. Тут Пилип уперше побачив їх разом.

— Трясця! Що це за чортівня? — у голос Захара просочувалася паніка й він по черзі кидав погляд то на Марту, то на Пилипа, шукаючи в них відповіді. Та відповідь прийшла нізвідки.

«Тіні змальовують те, що бачить у них людська уява», — відлунням розливався голос Соломії. Кожен його звук помирав у мороку й знову з нього народжувався. Голос лунав попереду й позаду, шепотів і кричав водночас, вібрував і дзвенів кришталем.

— Соломіє? — вражено спитав у порожнечі Пилип. Два світи зіштовхнулися в його свідомості. Невже увесь цей час він помилявся щодо Марти? Невже чарівна врода рудоволосої дівчини — це не дар природи, а наслідок відьомських чарів? Невже свою витонченість і грацію вона черпала з чаклунських книжок і ритуальних обрядів?

«Кожен звук у темряві має нескінченну кількість втілень».

 — Єгоре? — ледь чутно промимрив Захар, почувши чоловічий голос, що став для нього синонімом знущань. — Що тут у біса відбувається? Де ти?

«Морок є початком всесвіту та є його кінцем».

Для Марти речення гомоніли голосом її покійної бабусі. Ці вислови, либонь, виринали із замкнених скриньок її пам’яті. Дівчина всіляко намагалася поховати свої кошмари, але хтось дістав їх і привселюдно озвучив. Це жахливе усвідомлення кидало Марту в жар та сльози.

— Життя — це довга боротьба в темряві, — прошепотіла дівчина в унісон із важким, залізним голосом та заплакала навзрид.

— Марто? — повторили по черзі хлопці.

— Пилип має рацію, Захаре. Я не була з вами чесною, — схлипуючи, проказала дівчина. — Ви питали, у яке зло я вірю? Як і всі християнки, я вірила в диявола та в пекло. Проте після дванадцяти років я не знаю іншого зла, крім Нього, — Марта зробила павзу, щоб ще раз почути каркання воронів, що переливається в гарчливий спів. — У дитинстві я дуже любила читати й не тямила себе від книжок. Тоді, на Рохґ-Анутт я розгорнула древній ритуальний фоліант і прочитала з нього кілька рядків, навіть не розуміючи їхнього сенсу. Однак тієї ж ночі я збагнула, чому бабуся так занепокоїлася через цю дрібницю. Мої сни стали суцільним кошмаром. Я не бачила в них нічого, окрім безпросвітного мороку, з безодень якого до мене звертався Він. Його кличуть Назтере́бом, повелителем пітьми та тіней, якого верховні боги там і заточили. У темряві він створив власний світ, де тіні матеріалізують твої найглибші страхи й переживання. Назтереб лякав мене щоночі, доводив до істерик та постійно закликав піддатися мороку. І хоч як старалася моя бабуся, та жоден її обряд не зміг його прогнати. Я постійно спала з увімкненою лампою та уникала темних приміщень не тому, що боялася пітьми. Я боялася того, що в ній ховається. І знайшовши ті символи в склепі, я наївно повірила, що зможу цього позбутися. Що зможу не боятися щовечора заплющувати очі та зможу нарешті побачити солодкі й кольорові сни.

Марта вкотре зупинилася, цього разу поглянувши чи то на руки, чи то на свій телефон. Вона спробувала вдихнути на повні легені та їй завадив плач.

— Я вивчила латину, щоб знайти закляття чи обряд, який би прогнав Назтереба з мого розуму. Однак його сила безмежна, як і створений ним світ. Роки старань привели мене сюди, і немає мені вороття назад, — безнадійно промовила Марта та вимкнула свій ліхтар. Ненаситна пітьма під акомпанемент ґроульного голосіння Назтереба миттю проковтнула чорноволосу дівчину.

Пилип гадав, що після смерті Соломії його біль досяг апогею і що за невимовним стражданням прийде спустошення. Проте тепер, втративши Марту, він зрозумів, що немає меж людському горю, як їх немає і в цій країні мороку. Біль у грудях став нестерпним, і хлопець заревів, мов лютий ведмідь. Думки й спогади роїлися в його голові, перепліталися одне з одним та дали зрештою усвідомити, що він відштовхував Марту не тому, що кохав Соломію. А тому що боявся по-справжньому закохатися в Марту.

Юнак відчув на плечі важку руку друга. Пилип не глянув на нього, та все одно помітив, як Захар протирає очі.

— Ходімо, друже. Ми маємо знайти звідси вихід.

— Як багато в тебе заряду? — зіп’явшись, запитав Пилип.

— Двадцять один відсоток, — Захар намагався вкласти в цю фразу невимушений спокій. — Вистачить на пів години. У тебе?

— Тридцять шість. Вистачить хвилин на сорок.

— Пощастило, — поплескав по спині приятеля Захар. — Тут ти мене взув.

 

V. Закований у морок

 

Шлях перед Пилипом стелився нескінченно новими місцинами. Ось він простує дорогою від дому до своєї школи, ось він чимчикує мокрим піском вздовж грецького узбережжя, ось він пробирається крізь чагарники неподалік бабусиної хати в селі. Усі ці незабутні спогади проявлялися в мороку, немов знімки на фотоплівці. Плавно вимальовувався кожен силует, а потім окреслювалися деталі, допоки зображення не ставало гранично чітким. Всі приємні миті свого життя хлопець тепер мусив споглядати на самоті. Ще кілька хвилин тому його телефон сповістив, що заряду залишилося п’ять відсотків. Та Пилип цього й не помітив, бо ніяк не зводив погляду з білої плями, що проглядалась у світлі ліхтаря попереду.

Хлопець вийшов із чагарників, ступивши однією ногою на рівний паркет. Зусібіч вишикувалися стіни з дитячими малюнками, над головою пролягла стеля, всіяна фосфорними зорями та півмісяцем. Пилип заледве встиг роззирнутися довкруж, аби впізнати в черговому міражі безпросвітної пітьми власну спальню. Перед ним постало ліжко, устелене знайомою картатою ковдрою. Під нею щось ворухнулося.

— Діана! — без вагань викрикнув хлопець, і з-під ковдри вилізла мала світловолоса дівчинка. Навіть попри всеосяжну тьмяність і знебарвлені о́брази, попри напівстерті в пам’яті спогади, він зумів розпізнати риси помолоділої сестри. Пилип пам’ятав її геть інакшою. Навгад, Діані ледве виповнилося сім. У тому ж віці Пилип бачив її востаннє. Після смерті дівчини він інколи ставив себе на її місце. Яким би він став старшим братом для неї? Тепер же Діана — маленька й жива — лежала перед ним, кліпаючи допитливими очима. Дарма, що все це відбувалось у світі закованого в морок Назтереба.

— Нарешті ти повернувся, — промовила вона й кинула погляд на його руки. — А навіщо тобі ліхтарик?

— Він оберігає мене від злих духів, — Пилип сам не помітив, як залився в усмішці.

— Заспівай мені нашу колискову.

Хлопець згідно опустився на коліна, відчувши як смертельна втома розливається його тілом. Підступний недуг заволодівав кожним м’язом, кожною клітиною парубка.

— Що ж, гаразд…

 

… І пролетиш на орлі

Кров і літа, що зрябіли…

З бабою в очі твої

Буду дивитись з могили.

 

Доспівавши, Пилип поцілував сестру в чоло та вимкнув ліхтар.


[1] «Скіфська колискова» (1970), автор: Микола Вінграновський.

[2] Ґроул або ґроулінґ — вокальний прийом, переважно у важкому металі, який нагадує черевне гарчання, що виходить із нутра вокаліста.



Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас фізики
Півфінал: Учительська
Історія статусів

10/10/20 21:26: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 00:30: Вибув з конкурсу • Півфінал