Закований у морок

І. Чорний ворон

 

Крик ворона прохромив тишу надвечірнього шкільного подвір’я та стиснув серця підлітків. Пилип сполохано озирнувся до самотнього старого кипариса, на верхівку якого примостився птах.

— Чорт забирай, як же він налякав, — схопилася Соломія, чия голова доти ніжно голубилася на плечі Захара.

— Боягузи, це ж лише дурна птаха, — відказав Захар, не змарнувавши нагоди вкотре самоствердитися.

— Пуля, ти як? — турботливо запитала Марта, і Пилип відчув, як холодні, мов у мерця, долоні обгорнули його руки. Спину накрила хвиля сиріт.

— Пусте, все гаразд, — відповів хлопець і ще раз кинув побіжний погляд на дерево. Крук, здавалося, устромив свої жовті жарини прямісінько в нього. Він знову гримнув у порожнечу.

— То кажи, що в тебе за пропозиція, — нетерпляче штурхнула в плече свого коханого Соломія.

— Є одна ідея, — хитро посміхнувся Захар. — Кияни мають традицію, такий собі обряд ініціації перед випускним. Про нього мені розповів знайомий із двору. Вони компанією пішли ночувати на Замкову гору, де після заходу сонця буцімто влаштовують шабаш відьми. У давнину на тій горі було якесь язичницьке капище, де підносили жертв богам. Приятель казав, що вночі вони навіть чули дивні звуки, які долинали з лісу.

— Ти пропонуєш нам заночувати на Замковій горі? — Пилипу видалося, що у своєму тоні він перебільшив зі скептицизмом.

— Скоро Вальпургієва ніч, а отже можна перевірити, чи дійсно там збираються відьми.

— Я згодна, — запал, з яким це промовила Марта, дещо спантеличив Пилипа.

Він перезирнувся із Соломією — їм ця витівка явно не припала до душі. Одначе здаватися легкодухими вони не збиралися.

— Якщо твій знайомий вижив, отже не все так погано, — підбадьорливо сказав Пилип.

— От і добре! — вигукнув Захар, і тої ж миті ворон злетів над спорожнілим шкільним подвір’ям.

 

Переддень Вальпургієвої ночі прийшов, загорнувшись у сірий серпанок, та насвистував прохолодними вітрами посеред туману. Така погода раз по раз прочиняла дверцята до болісних спогадів Пилипа. Знебарвлене небо відбивалося від лискучої труни, в якій лежало, обкладене квітами, зблідне й задубіле тіло його старшої сестри. Домовину юної покійниці обступили десятки незнайомих людей, обличчя яких розпливались у ранковій імлі та в тумані забуття. Ця надокучлива картинка тягнулася за Пилипом ще з семи років. Він знав сестру мертвою вже довше, ніж живою. Й інколи сама думка про те, що в нього коли-небудь була сестра, здавалася йому абсурдною.

Знебарвлене небо віддзеркалювалось у ставку в парку, де він вперше побачив Захара й Соломію разом. Обох Пилип знав із першого класу. Із Захаром він потоваришував у класі сьомому чи восьмому — точно ту мить пригадати не міг. Але мить, коли він вперше побачив у Соломії не просто однокласницю, а чарівну дівчину, пригадав би нараз. Це сталося на шкільній дискотеці в дев’ятому класі. Соломія того вечора прийшла в обтягливій сірій сукні, що підкреслювала кожен вигин, кожну опуклість її тіла. Накручене руде волосся тріпотіло з боку в бік, яскріючи різнобарв’ям від променів дискокулі. Легкі й гармонійні рухи, з якими дівчина кружляла в танку, немов богиня Терпсіхора, гіпнозували й паралізували Пилипа. Якби тієї миті Соломія наказала йому дістати з неба зірку, він би спопелів у спробі подарувати їй найбільшу з них.

Та збожеволівши від кохання, хлопець загубив і дар мови. Упродовж двох років Пилип так і не насмілився зізнатися їй у своїх почуттях, а побачивши Соломію разом із Захаром, назавжди полишив цю ідею.

Знайомство з Мартою для нього виявилося дещо раптовим. Він не очікував ще на одну людину під час спільного походу в кіно. Невисока смуглява дівчина давно приятелювала із Соломією та одразу ж поклала око на Пилипа. Її великі сережки-кільця, що виблискували позолотою з-під чорного волосся, неначе намагалися відвернути увагу від сповнених тепла й добросердності карих очей. Жоден хлопець не зміг би пройти повз неї без прискореного серцебиття. Проте двері Пилипиного серця надійно скував замок іншої дівчини. Стосунки з Мартою зав’язалися на другий тиждень знайомства, одначе Пилип вбачав у них радше прохолодний океан, де він може на деякий час забути про розпечене сонце.

 

ІІ. Колискова

 

День ще дужче стягнула темрява, коли компанія зібралася на Замковій горі. Пилип позирнув на годинник — лишень пів на четверту. Велетенські чорні хмари своїми паровими брилами поступово замуровували небо.

— Сподіваюся, злива нам не зіпсує планів, — промовила Марта, розгортаючи простирадло. — Увечері потрібно буде розвести багаття. За повір’ям, у Вальпургієву ніч слабне межа між двома світами, і мертві приходять у світ живих. І щоб відігнати духів, язичники розпалювали вогонь.

Друзі розкинулися посеред галявини, з якої поставав вид на яскраві та різнобарвні будинки Воздвиженки. Вперше опинившись у цьому районі, Пилип зачудувався його охайністю та разючою архітектурою. Але звідси, з пагорба, він здавався Пилипу несправжнім, чи то пак іграшковим. А що як наш світ лише елемент у грі вищих істот? Що як люди для них звичайнісінькі ляльки, з якими вони забавляються?.

— Про що задумався? — лагідно спитала його Марта.

— Якщо ми вже з вами на Замковій горі, де язичники поклонялися своїм богам, то чи вірите ви в їх існування? Чи не думали, що десь там, у всесвіті, є істоти, які нас створили, а тепер спостерігають та керують нами з космосу?

— Дурня, — відмахнувся Захар. — Звісно, я припускаю, що в інших далеких галактиках є життя. Адже цей всесвіт безкінечний, правда? І в цій нескінченності траплятимуться планети, де є сприятливі умови для життя. Причому в різних його проявах. Але це ніякі не боги. Кожна цивілізація розвивається за власним сценарієм, і ніхто крім нас його не пише.

— А я от вірю, — підтримала свого супутника Марта. — Моя бабуся, перед тим як зустріла діда, була кочовою циганкою, і її табір поклонявся Ветхам — прадавнім язичницьким богам. Вона розповідала мені про різних істот, що створили цей всесвіт та існували протягом мільярдів років. Вони жили й розвивалися разом із ним, вимирали й на зміни їм приходили інші — більш розвинені, більш кмітливі й сильні, що аж ніяк не суперечить вашій науковій еволюції.

— О так, — втрутилася Соломія. — Я якось гостювала в її бабусі. У неї вся оселя заставлена чудернацькими тотемами й ритуальними книгами, а стіни завішані химерними малюнками. Це реально стрьомно. Твій дід, Марто, був героєм.

— Так ось однією з сутностей політеїстичних релігій, — продовжила Марта, — є якраз вірування в те, що за кожним природним явищем стоїть божество. Чи то смерть, чи то вогонь, чи просто подув вітру. І в цьому, я вважаю, є частка істини.

— Смішні ви, — зверхньо видав Захар. — Відкрийте будь-який науковий підручник і знайдете там пояснення всім природним явищам.

— А як щодо надприродних? — запитала Марта.

— А як щодо надлюдини Ніцше? — наполягав хлопець.

Клубок розмов заплітався новими темами та суперечками, а картонні паки з дешевим вином поступово порожніли. Так непомітно підкрався вечір. Друзі назбирали сухих гілок, різного паперового сміття та розвели багаття. Вперше за цілий день запанувала тривала мовчанка. Погляди припали до полум’яних язиків, від дотиків яких гіпнотично потріскувала деревина, і вмить усі думки підлітків загубились у далекому безмірі.

Почувши тривожний хрускіт позаду, Пилип недоладно озирнувся до поближнього дерева. Його віття погойдувалося — чи то від вітру, чи то від птаха. А втім, для вкритого винним саваном розуму парубка це вже нічого не важило. Він повернувся до полум’я, і той затяг його до володінь Сомна.

Прокинувся Пилип від пронизливого холоду. Він зніяковіло підняв голову з грудей Марти, щоб загорнутись у ковдру, і мимохіть роззирнувся. Вугілля в багатті вкрилося інеєм, небо розхмарилося, і галявиною, купаючись у блакитному світлі місяця, розтікалася мла. Парубок на мить завагався, чи не варто розвести вогонь знову. Одначе щойно він зручно втонув у махровій ковдрі, як поклик дівочого голосу з переліску над пагорбом вкрило його серце памороззю. Пилип умить підскочив і нашорошив вуха. Ніжний, мелодійний голос відгомоном блукав по Замковій горі та наспівував до жаху знайому хлопцеві пісню:

 

Дим засина з колоском,

Сплять жеребці й кобили,

Спить у траві молоко.

Дихає баба з могили[1].

 

Пейзаж навколо розсіявся магічним зоряним пилом, і Пилип опинився у своєму дитячому ліжку, над яким схилилася бліда й зморена недугом сестра. Він дивився у її втомлені очі, допоки дівчина наспівувала йому колискову.

— Діана! — вигукнув ім’я сестри Пилип, знов поставши серед огорненої туманом Замкової гори.

Спросоння він, мов той грецький напівбог Сілен, ледве перебирав ногами, волочачись на звук відомого голосу. Спотикаючись об коріння дерев, він намагався вловити примарний дівочий силует, що білою плямою розпливався в сірому серпанку та в помутнілих очах хлопця.

Дзвінким кришталем відлунював голос постаті, яка граційно витанцьовувала в місячному сяйві поміж дерев. Пилип не відпускав її ні на мить, і ось уже, здавалося, зараз він наздожене утікачку та схопить її за довгу вінчальну сукню.

«Мамо, а чому Діана вдягнена, як на весіллі? — Тому що всі незаміжні дівчата є нареченими Христа, синку».

 

Бринзою пахне роса,

В меду злипаються очі.

Бог прикотив небеса

Темною хмарою з ночі.

 

Аж раптом парубок збагнув, що його сестра вже десять років лежить похованою на кладовищі. Це усвідомлення скипілою кров’ю вдарило в голову та скотилося по тілу крижаним потом. У його думках ураз промайнули спогади, як білосніжне обличчя Діани обгорнула хустка, віко опустилося над бездиханним тілом і труну повантажили в яму. Він бачив це на власні очі, він бачив, як її засипають землею. Це точно не могла бути вона.

Пилип зупинився, і затьмарення зійшло з його розуму. Дівоча фігура, перш ніж сховатися за деревом, озирнулась у його бік. Хустина злетіла з її обличчя, і постать набула істинної подоби. Стрімкої миті вистачило парубку, щоб цей образ назавжди закарбувався в його нічних кошмарах. Темно-сіре, як мокре каміння, волосся звисало над совиним хутром, що обмотувало кістляві плечі та випнуте сухожилля на шиї створіння. Сині як океан вуста посеред поточеного гниллю обличчя ледь помітно скривились у диявольській посмішці. І тоді юнак заглянув у її чорніші за найтемніший морок очі.

— Бу! — вискочив із-за сусіднього дерева Захар, через що Замкову гору заполонив хлопчачий фальцет.

Пилип обурено штовхнув друга в дерево, а втім, той так заливався сміхом, що цього й не помітив. Хлопець уже збирався добряче зацідити по дратівливій пиці Захара, аж раптом з’явилися дівчата, і злість Пилипа вимушено відступила, зоставивши його сам на сам із думками про потворну постать у тумані. Пилип панічно позирнув на дерево, біля якого бачив її востаннє.

— Ти куди це зібрався без нас? — претензійно запитала хлопця Марта.

— Хотів розпалити багаття, тож пішов зібрати ще сухих гілок.

— І де ж вони?

— Хто вони? — перепитав занурений у власні роздуми Пилип, якому запитання Марти раптом здалося неоднозначним.

— Гілки, дурнику!

А втім, Пилип дівчині вже не відповів. Уся його свідомість, уся сутність блукала в незримій далечині, де невідома істота лагідним голосом Діани виводила пісню. Колискову, яку вона заспівала перед тим, як назавжди відійти в царство мертвих. Опісля Пилип, як дитина, що вперше зіштовхнулася зі смертю, захопився мітологією різних народів. Він раз по раз перечитував сказання й легенди, намагаючись уявити, куди саме запропастилася його сестра, щоб рушити по неї як доблесний Орфей по Евридіку або ж величний Ідзанаґі по Ідзанамі. Чи вона тремтить від морозів у Гелі, чи пливе рікою Стікс в Аїді, чи долає випробування в Аментесі? А може, вона й не покидала цей світ і тепер у подобі духа ув’язнена на землі? Як інакше пояснити те, що химерна постать просто розчинилась у просторі? Хіба що, це витівки його бурхливої уяви, або ж… відьми?

Без жодних пояснень Пилип рушив уперед уздовж крутого обриву. Ні в кого не виникало запитань, куди так впевнено попрямував юнак, адже для цього вони прийшли — заскочити відьом на гарячому. Але його рішучість не могла оминути компанію непоміченою. Завжди задумливий та непомітний Пилип тієї миті випромінював стільки сміливості й розважливості, що заслужив мимолітний прояв поваги навіть у зарозумілого Захара. Зрештою, особистої неприязні до друга Пилип ніколи не тримав. Кілька разів він зустрічав його старшого брата Єгора та міг лише уявляти, як воно — рости в безперервних знущаннях. Захар нагадував йому тигра, який завжди прагне бути одноосібним лідером та втішається кожній здобутій перемозі, перш ніж знову опиниться в клітці.

Друзі пройшли метрів із двадцять, коли Пилип зненацька спинився. Він насторожено оглядав верховіття дерев, немов мисливець, що вишукує рідкісну здобич. Серед листви, у розлитому місяцем сріблі зачаїлися велетенські во́рони. Птахи лише мовчки крутили головами та блискали жовтими скельцями. Пилип встиг нарахувати одинадцять круків, допоки напругу не збурив зойк Соломії.

— А щоб тебе! — скрикнула дівчина, розмахуючи ліхтарем довкола. Легка біла пелена облягла десятки металевих хрестів, оточених невисокими парканами. Усі вони журливо схилялися перед його величністю часом — деяких він вже позбавив почесної святості, залишивши стирчати з древніх поховань самотніми кілками.

— Стародавній цвинтар, — констатував Захар. — Колись гору передали жіночому монастирю, який облаштував на ній кладовище. Ніхто не може сказати напевне, кого тут ховали. Одні кажуть, що черниць, інші — що безбожників, нехрещених та відьом. Можливо, тут ховали жертв язичницьких ритуалів. Адже, яка розумна людина нестиме труп з монастиря на вісімдесятиметрову гору? Як на мене, тут покояться далеко не свя…

Речення урвало важке гарчання, що водномить здійняло в небо тьму воронів. Жахливі звуки лунали десь неподалік та перевивались у моторошний спів, який дрижаками закрадався під кожну ділянку шкіри. Птахи заходилися кружляти в небі, акомпануючи ґроулу[2] нестерпним, дратівливим карканням.

— Ходімо звідси, — голос Соломії дрижав, мов легкий землетрус. Здавалося, ще мить, і вона зірветься на крик.

— Нема чого боятися, — заспокоював її Захар. — Я впевнений, що тут зараз вештається багато людей. Частина з них, імовірно, сатаністи й наркомани. Але нас четверо, ми їм дамо прочухану.

На деякий час Захар і Соломія зосталися на самоті. Обличчя дівчини під місячною блакиттю видавалося Пилипу ще блідішим, ніж зазвичай. На відміну від Соломії, Марта трималася бійцем. Схоже, що після років спільного життя з бабусею в оточенні язичницьких тотемів та окультної символіки її мало здивує зграйка круків та чийсь дурнуватий спів посеред наймістичнішого місця в Києві. А втім, ґроул ані на мить не вщухав — у ньому ховалася неосяжна міць та сила. Потужне гарчання мовби сколочувало простір, а звукові хвилі відчувалися кожною волосинкою на тілі.

 

ІІІ. Світло сяє в темряві

 

Колона з дюжини осіб у чорних мантіях, склавши поперед себе руки, пливла лісом, немов в’язні перед стратою. Вони тихо виринули з-за дерев, настільки раптово, що спершу здалися Захару звичайними тінями. Коли ж ці тіні почали сунути в його бік, хлопець ґвалтовно замахав руками, щоб застерегти друзів, та прожогом стрибнув у найближчі кущі.

Ніщо не видавало таємничих незнайомців, окрім місяця, який тієї ночі щедро обдаровував землю своєю любов’ю. Їхні кроки губилися в галасливих криках во́ронів, а шлях їм торував грізний та розкотистий ґроул, що вривався лютим буревієм до підсвідомості та морозив усе, чого торкався.

Погляди друзів запитально зосередилися на обличчі Захара, яке поєднувало втіху та стурбованість. Кивком хлопець закликав рушити за колоною. Очі Соломії налякано вирячились і, здавалося, ось-ось випадуть та покотяться пагорбом униз — якнайдалі з цієї гори. А втім, на дівчину зійшов нез’ясовний спокій, вартувало лишень Марті ніжно доторкнутися подруги та щось їй прошепотіти. З океану думок Пилипа несподівано для нього випірнула думка, що бабуся його дівчини не за дарма поклонялася старим богам.

Шлях незнайомців у мантіях закінчувався біля відьомського склепу, лицьова частина якого виступала з-під земляного насипу та скидалася на браму до пекла. Вхід до нього боронили старі залізні ґрати. За сотні років із сакральної усипальні споруда обернулася на черговий шмат бетону для вандалів. Демонічна пісня стала гучнішою, і не виникало жодних сумнівів, що линула вона зі серцевини склепу. Непорушний ланцюг постатей у мантіях, мов гусінь, заповз до усипальні та буквально розчинився в нічному мороку разом із дратівливим співом.

— Але як таке можливо? — спантеличено чесав підборіддя Захар, оглядаючи крізь ґрати обшир склепу. Навіть для такого скептика як він трюк виявився занадто складним.

Тим часом Пилип немовби блукав іншим всесвітом. Він дивився на дійсність крізь призму потворної, напівзогнилої істоти, що співала голосом його сестри та що загубилась у тумані серед лісу. Доки його друзі все ще змагалися з потойбічним, намагалися відторгнути його та всіляко чіплялися за розсуд, Пилип уже впустив його до своєї підсвідомості. Він бачив не просто круків, що кружляли у вихорі над деревами — а вісників древнього зла, які сповіщали про його прихід, складаючи в небі символічний знак. Він бачив не людей у чорних мантіях, а темних духів, що не лишали по собі слідів. Це не ґроульний спів вів їх до склепу, а духи вели їх чотирьох до нього.

— Там є вхід, — завважила Марта, вказавши на ледь видимий отвір у стіні споруди. Здавалося, ця новина дещо втішила раціональний глузд Захара, який балансував над прірвою шаленства.

 Компанія здерлася на двометровий земляний насип та обійшла склеп із протилежного боку. Серед дерев, в оточенні самотніх надгробних плит, ховався напівзруйнований вхід до споруди.

— Стривай, не захо… — силкувався застерегти товариша Пилип, однак той вже ступив досередини.

— Бачиш? Нічого не сталося, — розвів руками Захар і підтягнув другу ногу, мимохіть стерши з порогу охайно розкладений уздовж нього пісок. Простором пронісся тривожний легіт. Пилип відчув його на шиї, неначе дотик мерця. Як тоді, на подвір’ї школи від рук Марти. Тоді їй теж вдалося його заспокоїти…

— Гляньте на це! — скликнула Соломія, чий ліхтар встромився у дах склепу. — Тут намальований якийсь дивний знак. Що це може бути?

«Знак, який склали в небі ворони».

— Схожий на один із тих, що я бачила в книжках бабусі, — промовила Марта.

— Ім’я якогось бога? — у голос Захара повернулася насмішка.

«Ім’я прадавнього зла, що гряде у цей світ».

— Не знаю точно, — відповіла Марта. — Я гортала ті книжки ще в дитинстві, і то була не зовсім бабусина книга. Подібні символи я бачила лише в одному широчезному фоліанті — на вигляд, старому як цей світ — коли бабуня взяла мене з собою на ритуальний обряд. Пам’ятаю лише, як із жахом відкинула ту книгу, а бабуся сказала, щоб я ніколи не брала її до рук. Власне, після цього вона мене з собою більше не водила.

— Що ти робиш? — здивовано запитала Соломія свого коханого, що тим часом порався в ніші у східній стіні.

— Тут точно є якийсь потайний хід, бо ті чортові подвижники не могли просто зникнути.

«Могли».

— Бінґо! — вигукнув Захар, натиснувши на рухомий камінь. Підлога затремтіла, плити почали розсовуватися, розкривши перед друзями сходи в нескориму пітьму.

— Дами перші. Ні? Тоді я піду, — поблазнював Захар та, попри заклики Соломії туди не лізти, вже спускався сходами в невідомість.

— Колись ця пиха його погубить, — сердито відреагувала Соломія та подалася за хлопцем.

— Схоже, в нас вибору нема, — усміхнено підморгнула Марта, ставши наступним гостем потаємного ходу.

Бадьорий настрій дівчини дедалі дужче розбурхував багаття параноїдальних підозр Пилипа, на якому він вже подумки бачив Марту. Тепер не потрібно шукати виправдання всім дивним і незбагненним вчинкам дівчини за весь час їхніх стосунків, адже їх залегко можна скинути на одну просту причину. Пилип обрав легкий шлях, яким свого часу ступала інквізиція. Парубок без спротиву пропустив Марту вперед, позаяк хотів пильнувати за кожним її рухом. Та насправді одне лише перебування її за спиною навівало на нього неспокій.

Високі сходи занурювались у безпросвітну темряву тунелю, чия неосяжна далечінь невситимо ковтала проміння ліхтарів. Компанія обережно просувалася вперед, недбало розливаючи світло на грубо обтесані стіни. Від них віяло холодом, сирістю, а ще невіданням та древністю. Скільки земних лих вони пережили? Друга світова, бубонна чума, всесвітній потоп? Чи існують в історії згадки, давніші за цей тунель? Чи існує історія без цього тунелю?..

Пилип плентався позаду всіх та не зводив погляду з Марти. Якась частина його підсвідомості, що повсякчас відштовхувала дівчину та шукала причини з нею розстатися, проривалася до розуму та в усе горло кричала: Відьма! Однак які докази він мав на підтвердження цього? Усі припущення будувалися лишень на його власній уяві.

— Марто, ти розповідала про ритуальний обряд, на який тебе брала бабуся, — сказав він. — Може, розкажеш нам більше?

Друзі одностайно підтримали Пилипа.

— Якщо ви наполягаєте... Це було на день осіннього рівнодення. Вони називають це свято Рохґ-Ану́тт, тобто інавґурація ночі. За повір’ям, цього дня Ве́тхи — так вони звали верховних богів — скликали всіх божественних істот на бенкет у священному місті Муйрай, щоб урочисто передати владу від бога світла Наба до богині ночі Міра́ль. На неї вдягали магічну мантію всесвіту, всіяну міріадами планет і зірок, а кожен із Ветхів вручав їй свої дари. Тому старовіри йшли до лісу збирати ці дари, а потім клали до жертовного багаття, щоби бог вогню Нук-Аха́й передав їх новій володарці.

— І що це за дари? — зацікавлено запитав Пилип.

— Дай-но згадати, — замислилася Марта. — Пам’ятаю, що всього дарів шість, але один належить самій Міраль — це око сови, що символізує ніч. Інші ж боги передавали їй у тимчасове володіння свої цінні речі. Гілку омели, яка символізує життя та смерть. Клубок із павутиння — як символ долі. Світляка, що є світлом серед темряви. Блекоту — провісницю марень та лихоманки. А ще майстрували з гілок трискеліон — це такий давній символ, який втілює час.

— Для чого вони це робили? — запитала Соломія.

— Так вони віддавали їй свою шану та вітали з інавґурацією. А ще вважалося, що з цими дарами передавалася частина сил кожного з Ветхів. І якщо вирветься з ув’язнення давнє зло та нашле на всесвіт шість найбільших лих, володар зможе стримати їх, допоки до бою не стануть всі боги.

— Вирветься з ув’язнення давнє зло, — змавпував дівчину Захар. — В усіх вірах одне й те саме.

— Не зовсім, — виправила Марта. — Власне, ти правий лише в тому, що добру протистоїть зло. Це непорушні засади. Але кожна релігія йме віру у власне зло.

— І в яке ж вірила твоя бабуся? — поцікавився Пилип, проте відповідь так і не почув. Захар саме наштовхнувся на масивну браму в кінці тунелю, вилиту з дивного металу. Навіть під товстим шаром пилу його вирізняла особлива фактура, яка нагадувала пористе вуглеволокно. Ворота оздоблювали абстрактні візерунки, що звивалися виноградними лозами, а поміж ними проглядалися вигравіювані написи різними стародавніми мовами.

— Omnis cum in tenebris praesertim vita laboret, — прочитала Марта. — Це латина. Означає: життя — це довга боротьба в темряві.

Всі здивовано подивилися на дівчину, яка тим часом перекинула ліхтар на іншу стулку брами. «Відьма!» — горланила підсвідомість Пилипа.

— Et lux in tenebris lucet — світло сяє в темряві.

— Що це могло б означати? — запитав Захар.

— Гадаю, нам час розвернутися й піти звідси, — слова Соломії промайнули повз усіх та загубилися десь далеко по той бік брами.

— Тут є якісь дивні дірки, — гукнув до компанії Захар, засунувши в одну з них руку. Пальці намацали маленькі кристалічні камінці. Він дістав дрібку й освітив її ліхтарем. На вигляд, нічого незвичного, тож Захар висипав їх на землю, одразу відчувши різкий запах. Кілька разів він втягнув носом, немов дитя, що схлипує після істерики, а потім понюхав власні долоні.

— Чорт забирай, — скривився хлопець, відчувши, як на очі навертаються сльози. — Смердить, як сірка.

— Точно! — жваво підскочила Марта. — Світло сяє в темряві! Захаре, дай свою запальничку.

— Я користуюся сірниками, — відказав парубок і простягнув їй коробок, додавши: — Вони дешевші.

Марта запалила сірник і вкинула в один з отворів на брамі. Сірка обурено зашипіла та спалахнула яскравіше за зірку. Полум’я почало розповзатися витіюватими малюнками на брамі та заливати простір всередині них ядучим червоним світлом.

— Потрібно запалити ще три, — нетерпляче проказала Марта й одразу приступила до справи.

Коли вся брама зажевріла червоним сяйвом, особливо виразним став цілісний візерунок, який відбився жахом в очах Пилипа. Пекельне коло, оперезане несусвітніми ієрогліфами. Всередині його розділяла навпіл горизонтальна риска, яку перетинав перевернутий трикутник. Аналогічний символ, складений воронами, він бачив у нічному небі над горою, аналогічний символ, намальований крейдою, вони стріли у відьомському склепі. Чи малювали його ті самі люди, що розклали пісок уздовж порогу — Пилип відповісти не міг. Одне він знав точно: люди здавна посипа́ли поріг піском, щоб уберегти оселю від нечистої сили.

Розгаданий ребус брами тріумфально супроводив символічний цокіт замків. Один за одним оберталися триби всередині механізму, підживлюючи жах у душі Пилипа. Перед його очима знову промайнула примара з лісу, поставши в образі скорботної банші, та голосом сестри Діани заспівала в його свідомості останній куплет колискової:

 

І пролетиш на орлі

Кров і літа, що зрябіли…

З бабою в очі твої

Буду дивитись з могили.

 

На останньому слові рівночасно змовкло й цокотіння брами. Єдиний порух відділяв компанію від незвіданої таємниці, що ховалася за нею.

— Стривайте! — не полишала спроб Соломія достукатися до своїх друзів. — Якщо вислів на одній із частин брами був підказкою до відімкнення брами, то й другий має щось означати. Життя — це довга боротьба в темряві. Можливо, нам краще не випробовувати долю? Тим паче, що в мене вже розряджається телефон.

Пилип після всього побаченого не міг не розділяти поглядів дівчини. Однак він сам впустив потойбічне до свого розуму, і воно отруйними плющами вже розросталося в ньому. Кликало його, призивало з того боку брами.

— Гадаю, ми вже вдосталь побачили. Так, любий?

Однак Захар не збирався з нею погоджуватися. Він уперто наполягав на продовженні шляху, і кожен розумів, що марно сподіватися на поступки. Тим паче коли хлопець заручився підтримкою Марти.

— Ви можете повертатися додому, а я не збираюся до скону гадати, що ховалося за цими дверима. Ви робіть, як знаєте, але вони сьогодні відчиняться, — відказав Захар і напосів усім тілом на браму.

Дверцята загугоніли, злегка посунувшись із місця. Захар чимдуж напирав на них, що аж ноги ковзали по землі. Обличчя хлопця почервоніло, на скронях виступили вени. Марта спробувала допомогти Захару, але той гнівно відігнав її. Це особиста справа між ним і брамою. Він нагадав Пилипу царя Сізіфа, що приречений вічно штовхати на гору величезний камінь. І рано чи пізно цей камінь зірветься вниз та змете на шляху їх усіх.

Зглянувшись перед потугами відчайдухи, брама прочинила шпарину, з якої повіяло могильним холодом. Він миттєво пробирався в душу крізь оголені частини тіла, немов даючи останнє попередження. Однак для розпашілого Захара протяг став рятівним вітром серед пустелі, і це лише наснажувало його напосідати далі. Дарма, що крізь щілину зяяла непідвладна темрява. Зрештою хлопець розсунув стулки настільки, що далі вони за інерцією, чи то пак за волею чогось вищого та могутнього, повільно розчахнулися самотужки. Тунелем промчався гуркіт від стикування брами зі стопором. З того боку потягнуло тривкою студінню, немов сам Йотунгейм розчинив перед асами свої ворота. Але навіть якщо так, то побачити безкраї льодовики світу крижаних велетів заважав густий, смолянистий морок. Він всотував у себе безпорадні промені ліхтарів та манив своїм величним безміром.

Хто готовий ступити до моїх володінь?

— Каррррр, — пролунало раптом із темряви.

Це що, ворон?

— Каррррр, — донісся крик удруге, і затягнувшись на останньому звуці, розлунювався по тунелю тривожним ґроулом.

На мить Пилипу здалося, що в пітьмі зринула біла пляма. Він примружився, вглядаючись у безодню. «Якщо довго дивитися в безодню, то безодня подивиться на тебе». Уява хлопця миттю заповзялася підбирати асоціації, мов струмок, що шукає прохід крізь скелі. Але всі ручища його думок, хоч яким шляхом вони протікали, упадали в дельту одного висновку — це Діана. Той образ на лісистих пагорбах Замкової гори зачепив найтендітніші його струни, і Пилип мав покласти цьому край. Здивувавши навіть знесиленого Захара, юнак першим пройшов крізь браму.

 

IV. Тінь не відкидає тіні

 

Пилип простував уперед, насторожено спостерігаючи, як серед нескоримого мороку прокладалася стежина та одна за одною вимальовувалися стіни тунелю. Вони либонь з’являлися від кожного їхнього кроку. Ліхтар указував дорогу не далі, ніж на метр, наче вони чвалали дном Маріанського жолоба. Ось тільки в глибинах Тихого океану не чутно моторошних співів і навряд чи там є старі як вічність сходи.

— Бачу вихід! — гукнув до друзів Пилип. — Починаю підійматися.

Споруда з кам’яною кладкою, в якій опинився парубок, здалася знайомою. У чистих стінах, охайно зашпакльованій стелі та блискучих ґратчастих дверцятах він бачив той занедбаний і напівзруйнований відьомський склеп, у який вони зайшли раніше. Та хіба таке можливо? Пилип підійшов до скованих замком ґрат, щоб визирнути назовні. Якесь дивне відчуття не полишало його.

З тунелю піднялася решта. Марта, що тої ночі вирішила обмежитися шортами й тонкими панчохами, тепер від невимовного холоду цокотіла зубами, мов кінь по бруківці ратицями.

— Треба розвести багаття, інакше твоя дівчина задубіє, — сказала Пилипу Соломія, і саме сполучення «твоя дівчина» у її виконанні вганяло тонкі шпильки в його серце.

— Ви нічого дивного не помічаєте? — підкликав до себе друзів Пилип.

Захар підійшов до ґрат і відчинив їх легким поштовхом. Разом із дівчатами він вийшов зі споруди, поки Пилип застигло стояв на порозі, втупившись у замкову шпарину, де щойно висіла колодка.

— Каррррр, — десь неподалік прокричав ворон. За ним укотре йшов тривожний горластий спів.

Друзі роззирнулися навкруги й тепер збагнули, що мав на увазі Пилип. Усе в пітьмі здавалося тьмяним і несправжнім. Місто звіддаля не іскрилося вогнями, на небі не горіло жодної зірки, місяць не осявав землю блакиттю. Цілком усе в цьому світі скорилося Його Величності Мороку. Довкола — ніде й усюди — розливалося важке, рипуче гарчання, низькі ноти якого поєднувались у найжахливішій та найхимернішій пісні, яку четверо друзів коли-небудь чули.

Захар розмахував ліхтарем, намагаючись побачити хоча б одну тінь — від дерева, від приятелів, від власної руки. Та жоден предмет у цьому світі її не відкидав.

Бо тінь не відкидає тіні.

Зненацька в променях світла перед Захаром прошмигнуло щось велике. Щось, що нагадувало птаха. Від несподіванки юнак упустив телефон, і той упав ліхтарем до землі. Нахиляючись до червоного ореолу, що утворився під пристроєм, Захар зачув над вухом пронизливий та разючий ґроул. Немов сам виконавець стояв позад нього й тягнувся в обійми пазуристими кінцівками. Хлопець рвучко схопив телефон та нажахано оглядівся.

— Що з тобою? — стурбовано запитала Соломія.

— Цей голос! Хриплий, бридкий голос! Він був прямо біля мене! Ви що, не чули?

У відповідь всі стенули плечима. Пролунало дзвінке телефонне сповіщення.

— Чорт забирай, батарея сіла, — невдоволено скорчила обличчя Соломія.

Дисплей її телефона згаснув, потухнув і ліхтар. Ураз дівчину оточили десятки величезних круків. Простір розрі́зав оглушливий ґроул, в останніх звуках якого здався вереск. Чомусь він нагадував голос Соломії... Тиша запанувала так само раптово, зоставивши перед трійкою лише розряджений телефон дівчини.

Голосніше за сирен, скорботніше за сидів-плакальниць розкотився журливий крик наляканих друзів. Захар, схопившись за голову, заходився безрозсудно ганяти довкола покинутого телефона та вигукувати ім’я коханої. Тоді як Пилипа охопила сильна знемога, яка схилила його на коліна. Дивне відчуття продерлося всередину, немовби нещадні гарпії вирвали серце, розтерзали на мільйони шматків, а затим, недбало зшивши, всунули назад. Розум Пилипа розгубив усі помисли й тепер квапливо збирав їх на дні драглистого озера. З нього він дістав думку, яка нав’язливо переслідувала його останнім часом. Брови хлопця насупилися, в очі прокрався похмурий погляд, а в стиснуті кулаки ринула злісна сила. Він рвучко схопився на ноги й кинувся до заплаканої Марти. І лише прудка реакція Захара зупинила те, що намірявся вчинити Пилип.

— Це все вона! Ця клята відьма! Вона привела нас сюди! — надривно кричав хлопець, неначе в ньому нуртувала накопичена за все життя лють.

Захар заступив собою дівчину й усіляко силкувався заспокоїти роз’ярілого друга. Найдієвішим виявилося врізати йому з кулака.

— Та що з тобою? — тримаючись від болю за руку, вигукнув Захар. — Богом клянуся, підійдеш до неї, вмажу тобі ще раз. І не зважатиму на нашу тривалу дружбу.

— Богом? — посміхнувся Пилип, перевіряючи губу на наявність крови. — То хай вона розповість тобі про своїх богів.

— Так, мені це все набридло. Ідемо звідси, — рішучим тоном проказав Захар і двигнувся у бік склепу. Проте тієї ж миті кам’яна споруда зникла, неначе малюнки на піску від морської хвилі. Усе навколо почало розчинятися: дерева, надгробки, земля під ногами. Натомість у тінях вимальовувалися обриси геть іншої місцини. Поряд розпростерся ставок, у темну далечину втекла брукована стежина, а вздовж вишикувалися лавки й ліхтарні стовпи. Обидва хлопці добре знали цей парк. Тут Захар освідчився Соломії в коханні. Тут Пилип уперше побачив їх разом.

— Трясця! Що це за чортівня? — у голос Захара просочувалася паніка й він по черзі кидав погляд то на Марту, то на Пилипа, шукаючи в них відповіді. Та відповідь прийшла нізвідки.

«Тіні змальовують те, що бачить у них людська уява», — відлунням розливався голос Соломії. Кожен його звук помирав у мороку й знову з нього народжувався. Голос лунав попереду й позаду, шепотів і кричав водночас, вібрував і дзвенів кришталем.

— Соломіє? — вражено спитав у порожнечі Пилип. Два світи зіштовхнулися в його свідомості. Невже увесь цей час він помилявся щодо Марти? Невже чарівна врода рудоволосої дівчини — це не дар природи, а наслідок відьомських чарів? Невже свою витонченість і грацію вона черпала з чаклунських книжок і ритуальних обрядів?

«Кожен звук у темряві має нескінченну кількість втілень».

 — Єгоре? — ледь чутно промимрив Захар, почувши чоловічий голос, що став для нього синонімом знущань. — Що тут у біса відбувається? Де ти?

«Морок є початком всесвіту та є його кінцем».

Для Марти речення гомоніли голосом її покійної бабусі. Ці вислови, либонь, виринали із замкнених скриньок її пам’яті. Дівчина всіляко намагалася поховати свої кошмари, але хтось дістав їх і привселюдно озвучив. Це жахливе усвідомлення кидало Марту в жар та сльози.

— Життя — це довга боротьба в темряві, — прошепотіла дівчина в унісон із важким, залізним голосом та заплакала навзрид.

— Марто? — повторили по черзі хлопці.

— Пилип має рацію, Захаре. Я не була з вами чесною, — схлипуючи, проказала дівчина. — Ви питали, у яке зло я вірю? Як і всі християнки, я вірила в диявола та в пекло. Проте після дванадцяти років я не знаю іншого зла, крім Нього, — Марта зробила павзу, щоб ще раз почути каркання воронів, що переливається в гарчливий спів. — У дитинстві я дуже любила читати й не тямила себе від книжок. Тоді, на Рохґ-Анутт я розгорнула древній ритуальний фоліант і прочитала з нього кілька рядків, навіть не розуміючи їхнього сенсу. Однак тієї ж ночі я збагнула, чому бабуся так занепокоїлася через цю дрібницю. Мої сни стали суцільним кошмаром. Я не бачила в них нічого, окрім безпросвітного мороку, з безодень якого до мене звертався Він. Його кличуть Назтере́бом, повелителем пітьми та тіней, якого верховні боги там і заточили. У темряві він створив власний світ, де тіні матеріалізують твої найглибші страхи й переживання. Назтереб лякав мене щоночі, доводив до істерик та постійно закликав піддатися мороку. І хоч як старалася моя бабуся, та жоден її обряд не зміг його прогнати. Я постійно спала з увімкненою лампою та уникала темних приміщень не тому, що боялася пітьми. Я боялася того, що в ній ховається. І знайшовши ті символи в склепі, я наївно повірила, що зможу цього позбутися. Що зможу не боятися щовечора заплющувати очі та зможу нарешті побачити солодкі й кольорові сни.

Марта вкотре зупинилася, цього разу поглянувши чи то на руки, чи то на свій телефон. Вона спробувала вдихнути на повні легені та їй завадив плач.

— Я вивчила латину, щоб знайти закляття чи обряд, який би прогнав Назтереба з мого розуму. Однак його сила безмежна, як і створений ним світ. Роки старань привели мене сюди, і немає мені вороття назад, — безнадійно промовила Марта та вимкнула свій ліхтар. Ненаситна пітьма під акомпанемент ґроульного голосіння Назтереба миттю проковтнула чорноволосу дівчину.

Пилип гадав, що після смерті Соломії його біль досяг апогею і що за невимовним стражданням прийде спустошення. Проте тепер, втративши Марту, він зрозумів, що немає меж людському горю, як їх немає і в цій країні мороку. Біль у грудях став нестерпним, і хлопець заревів, мов лютий ведмідь. Думки й спогади роїлися в його голові, перепліталися одне з одним та дали зрештою усвідомити, що він відштовхував Марту не тому, що кохав Соломію. А тому що боявся по-справжньому закохатися в Марту.

Юнак відчув на плечі важку руку друга. Пилип не глянув на нього, та все одно помітив, як Захар протирає очі.

— Ходімо, друже. Ми маємо знайти звідси вихід.

— Як багато в тебе заряду? — зіп’явшись, запитав Пилип.

— Двадцять один відсоток, — Захар намагався вкласти в цю фразу невимушений спокій. — Вистачить на пів години. У тебе?

— Тридцять шість. Вистачить хвилин на сорок.

— Пощастило, — поплескав по спині приятеля Захар. — Тут ти мене взув.

 

V. Закований у морок

 

Шлях перед Пилипом стелився нескінченно новими місцинами. Ось він простує дорогою від дому до своєї школи, ось він чимчикує мокрим піском вздовж грецького узбережжя, ось він пробирається крізь чагарники неподалік бабусиної хати в селі. Усі ці незабутні спогади проявлялися в мороку, немов знімки на фотоплівці. Плавно вимальовувався кожен силует, а потім окреслювалися деталі, допоки зображення не ставало гранично чітким. Всі приємні миті свого життя хлопець тепер мусив споглядати на самоті. Ще кілька хвилин тому його телефон сповістив, що заряду залишилося п’ять відсотків. Та Пилип цього й не помітив, бо ніяк не зводив погляду з білої плями, що проглядалась у світлі ліхтаря попереду.

Хлопець вийшов із чагарників, ступивши однією ногою на рівний паркет. Зусібіч вишикувалися стіни з дитячими малюнками, над головою пролягла стеля, всіяна фосфорними зорями та півмісяцем. Пилип заледве встиг роззирнутися довкруж, аби впізнати в черговому міражі безпросвітної пітьми власну спальню. Перед ним постало ліжко, устелене знайомою картатою ковдрою. Під нею щось ворухнулося.

— Діана! — без вагань викрикнув хлопець, і з-під ковдри вилізла мала світловолоса дівчинка. Навіть попри всеосяжну тьмяність і знебарвлені о́брази, попри напівстерті в пам’яті спогади, він зумів розпізнати риси помолоділої сестри. Пилип пам’ятав її геть інакшою. Навгад, Діані ледве виповнилося сім. У тому ж віці Пилип бачив її востаннє. Після смерті дівчини він інколи ставив себе на її місце. Яким би він став старшим братом для неї? Тепер же Діана — маленька й жива — лежала перед ним, кліпаючи допитливими очима. Дарма, що все це відбувалось у світі закованого в морок Назтереба.

— Нарешті ти повернувся, — промовила вона й кинула погляд на його руки. — А навіщо тобі ліхтарик?

— Він оберігає мене від злих духів, — Пилип сам не помітив, як залився в усмішці.

— Заспівай мені нашу колискову.

Хлопець згідно опустився на коліна, відчувши як смертельна втома розливається його тілом. Підступний недуг заволодівав кожним м’язом, кожною клітиною парубка.

— Що ж, гаразд…

 

… І пролетиш на орлі

Кров і літа, що зрябіли…

З бабою в очі твої

Буду дивитись з могили.

 

Доспівавши, Пилип поцілував сестру в чоло та вимкнув ліхтар.


[1] «Скіфська колискова» (1970), автор: Микола Вінграновський.

[2] Ґроул або ґроулінґ — вокальний прийом, переважно у важкому металі, який нагадує черевне гарчання, що виходить із нутра вокаліста.



Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас фізики
Півфінал: Учительська
Історія статусів

10/10/20 21:26: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 00:30: Вибув з конкурсу • Півфінал

Коментарі 69

Страхітливий Гермафродит
Наркомане, я повертаюся до Вашого твору і не знаю, чтому так вийшло :( Страхітливий щиро вболівав за Вас і за Замурзаного... Для мене три означені твори були фаворитами. Щиро вважаю, що Ви молодець і хочу знову зустрітися. Будь ласка, не втрачаймо контатку. Після деанону я все ще хочу збереги собі Ваш твір, якщо буде на те Ваш дозвіл.
Працьовитий Наркоман Страхітливий Гермафродит
Дякую за підтримку!) На все воля Бабая. Я колись писав, що Ваше оповідання може опинитися у фіналі. Правда, не вгадав, яке з них) Вболіватиму за "До мами" у фіналі!
Я тут частий гість і без конкурсів, так що ще здибаємося 😉
Страхітливий Гермафродит Працьовитий Наркоман
:) дяки-дяки. Та знаєте, конкурси - то річ непевна і передбачати взагалі важко. Всім співчуваю і за всіх тішуся, але іноді окремі роботи у фіналі для мене стають неочікуваними. Обов'язково ще спишемося )))
Ароматний Збочинець
Пилип планує побити чи навіть вбити Марту(І лише прудка реакція Захара зупинила те, що намірявся вчинити Пилип), фактично, доводить свою дівчину(яка б вона не була) до суїциду. Після цього влаштовує мега цинічну трагедію по втраченій «істинній» любові, приводжу цитату повністю:
Пилип гадав, що після смерті Соломії його біль досяг апогею і що за невимовним стражданням прийде спустошення. Проте тепер, втративши Марту, він зрозумів, що немає меж людському горю, як їх немає і в цій країні мороку. Біль у грудях став нестерпним, і хлопець заревів, мов лютий ведмідь. Думки й спогади роїлися в його голові, перепліталися одне з одним та дали зрештою усвідомити, що він відштовхував Марту не тому, що кохав Соломію. А тому що боявся по-справжньому закохатися в Марту.
Ця вистава робилось щоб вдруге не отримати по фейсу від Захара? Низька, підла істота! Ну і мерзотник! Автору не слід навіть думати захищати цього рідкісного покидька!
Хворий Тарантул Ароматний Збочинець
Тим часом Збоченець не змінює свою тактику))
Ароматний Збочинець Хворий Тарантул
Не Збоченець, а Збочинець. Не Тактика, а Стратегія!)))
Хворий Тарантул Ароматний Збочинець
А в чому різниця між "Збоченцем" та "Збочинцем"? Правильний ж мій варіант, але в багатьох публікаціях і тут через "и". В цьому є якийсь сенс?
Ароматний Збочинець Хворий Тарантул
Хіба мій коментар до його твору не по суті і взятий зі стелі? Я поділився тими враженнями, які в мене виникли) Можете почитати відгуки до інших творів, які я зробив за цей день, все чесно)
Працьовитий Наркоман Ароматний Збочинець
Ви перший, хто не полюбив Пилипа, адже всіх переважно бісив Захар. Отже, вдалося показати неоднозначність головного героя. Бо ж Пилип складна людина зі своїми внутрішніми демонами. Не заперечуватиму Ваших слів щодо доведення Марти до суїциду, але й не підтверджу. Що більше читачів привносять у твір власних поглядів, то живішим він стає)
Ароматний Збочинець Працьовитий Наркоман
Я подарував вам свою блискавичну реакцію, після прочитання. Тим вона і цінна. Коли проходить певний час, все переварюється і ти вже не такий прямолінійний. То ж ви тепер знаєте, що можливе і таке негативне сприйняття вашого персонажу. Коли хтось уважний захоче сам розібратися, що відбувається насправді.) Ясна річ, ви навмисне не закладали цієї міни у власний текст, але вийшло те що вийшло.)
Дуже вам дякую, без образ і нехай щастить!))
Працьовитий Наркоман Ароматний Збочинець
Та чого мені ображатися?) Я не робив з Пилипа святого, інакше б він ніколи не накинувся на Марту. А принцип відштовхування людей, які нам подобаються, вельми поширена річ (не знаю психологічної термінології, яка описує це поняття). А так, комусь і Захар найкращим персонажем здається, бо попри його зверхність, він рішучий і наполегливий. У цьому й полягає двоїстість нашого світу. Немає нічого однозначного)
Дякую, що завітали. Успіхів навзаєм!)
Ароматний Збочинець Працьовитий Наркоман
Я обдумав і вирішив поділитись ідеями щодо вашого тексту)
Марта не наївна дівчинка, яка мріє знову побачити кольорові сни, а жриця культу поклоніння Назтеребу, займає високе місце в тамтешній ієрархії і знаходиться під захистом свого володаря. Втім, вона не гребує земними почуттями і всім серцем кохає Пилипа. Вона знає що, насправді, він холодний до неї і сохне по Соломії. Марта вирішує прибрати суперницю та розібратися в своїх почуттях, але повністю відторгнута, бачить реакцію Пилипа на втрату Соломії, скидає свою маску і далі, як кажуть, від любові до ненависті один лише крок) Захар тут просто розхідний матеріал, його теж їй не шкода, так як Марта остаточно пориває з земним світом і присвячує себе Назтеребу)
Епізод де хлопці порівнюють в кого скільки заряду)
Тут треба показати всю людську гниль, яка вилазить в таких критичних моментах. Коли заряд Захара от-от закінчиться, починається пекельне мочилово з видавлюванням очей і тому подібним. Кожен з них готовий на все, щоб проіснувати кілька зайвих хвилин. Згадайте потопельників, вони хапають руками давлять тебе в низ, під воду, ти сам топишся, навіть якщо намагаєшся їх врятувати. Все заради єдиного ковтка повітря)
Саме божество Назтереб заслуговує на окремий невеликий розділ в Лавкрафтівському стилі. Можливо, як вступ до оповідання, але опис таких речей, потребує великої майстерності, думаю, у вас би вийшло)
Сонливий Термінатор
Це другий твір з прочитаних досі, якому Термінатор не повірив. І ніби написано добре (всі ті метафори, описи, порівняння), й ідея наче якась є, і кінцівка така собі трагічно-відкрита. Але мені не зайшло. Особливо напрягали ті самі літературні прийоми: їх просто занадто багато на метр квадратний! Успіхів!
Хворий Тарантул
Поповзав тарантул своїми хворими волохатими лапками по вашому оповіданню і готовий надати свою вкрай суб’єктивну оцінку.
Назва. 9/10. Назва хороша. Трохи клікбейтна, але вона прекрасно підкреслює сюжет, а саме його фінал.
Ідея. 7/10. Тут капець, як складно. Здається концепція походу в містичне місце і відповідно містичні події там не особливо оригінальна. Але тут все рясно приправлено оригінальною міфологією та передісторією. І ось ці розкриття краєм ока всяких дрібничок, типу старшого брата Захара, любовних перепитій у Пилипа і т.д. круті. І ось така кашка з усім цим все-таки працює.
Сюжет. 8/10.
Ой не вдало ви назвали цю частинку. Бо асоціація відразу з піснею наших «прекрасних» сусідів, а тому, особисто в мене, викликає сіпання ока. А загалом частина якісна. Лише момент з описом любовних перипетій вкінці «Чорний ворон» трохи лінивий. В плані того, що це виглядає відірвано від загальної структури і подається, щоб просто представити ставлення головного героя до дівчат. Проте тут все показується через події, а не банально викладаються факти. Отже це хіба маленький недолік, але я собі відмітив, тому пишу і вам.
За назву частини «Колискова» окремий респект, бо так називається одна з моїх улюблених книг. Взагалі, частина крута. Тут і саспенс, і діалоги, що розкривають сюжет та тему твору. Мені сподобалося.
А от наступна мене розчарувала. Напевно, ви її писали в іншому настрої. Бо «ІІІ. Світло сяє в темряві» дуже нудна частина. Все, що стосується дії, так і залишилося крутим. Але діалоги, особливо розповідь Марти, нереалістичні. Описи настільки затягнуті, що мені вони вже читалися, як «бла-бла-бла».
«Тінь не відкидає тіні». Ой ця Марта. З ними постійно проблеми в сюжеті. Вона псує усе враження від цієї частини. Логіки в її діях я не побачив. Все інше добре. Ідея з ліхтариками прекрасна.
«V. Закований у морок» - а ось тут ніби зіграв злий жарт з вами розмір. Мінус Захар, що, взагалі, не показали. Здається і його слова вкінці попередньої частини трохи витягують момент, але цього малувато. Він мені показався найцікавішим персонажем, тому його зникнення я б хотів прочитати.
Кінець логічний. Він зводить всі нитки сюжету в одну точку. Тут автор молодець.
Персонажі. 6/10.
МАРТААААА!!! ЧОМУ ТИ СКАЗАВ ЦЕ ІМ’Я!!!? – вирвалося, перепрошую)
Ох ця Марта. Проблемна дитина в сім’я. Я розумію ніби її логіку, але від того адекватною вона не стає) З тим багажем знань, що вона мала, дівчина повинна була взяти всіх за ручки і тягнути з тієї гори подалі.
Плюс вкінці складається враження, що всі дії Марти просто для замилювання очей. Щоб ми разом з Пилипом підозрювали її.
Захар сильно виділяється своєю індивідуальністю. Соломія також, але тут просто моя симпатія до рудих дівчат))
Пилип. Ніколи не розумів, чому автори обирають такі рідкісні імена. Був один Зиновій і ще декілька незвичних. Типу, якщо так ви робите їх оригінальними, то не сильно вдалий метод. Просто я співставляю все з життям і за всі його роки жодного Пилипа не знав. Це не претензія, а просто роздуми.
Головна ж проблема персонажів це те, що вони часто говорять, як пише автор. Тобто слова оповідача і персонажів знаходяться в одному стилістичному полі.
Стиль автора. 6/10. Як то кажуть: «Що занадто, то не здраво». Ось це про вас) Шикарні літературні прийоми використовуєте, але коли їх в реченні три, а у абзаці п’ятнадцять, то в мене паморочиться голова. Я навіть для експерименту прочитав один абзац сестрі, яка сказала, що це занадто і таке читати нудно.
І от від кількості прийомів з’являється брак, коли ті ж епітети бувають луплять мимо взагалі.
Місцями ж все здорово, а іноді я не міг зосередитися на двох реченнях.
Розумію, що це штука індивідуальна, тому тут справа автора. Я як пересічний читач свою думку висловив.
Хороші/погані моменти.
Все починається з діалогу. І от тут є те, що мені не сильно сподобалося. Це те, що в описі прямої мови ідуть довгі речення. Це не претензія, а просто думка читача.
У ворони ніби повністю чорні очі. Принаймні у тих, що я бачив зблизька. Якщо ви про крука, то в нього білі, а не жовті. Зауваження не варте уваги, але просто мені якось кинулося в Очі))
«Він знав сестру мертвою вже довше, ніж живою.» - потужне речення.
«Це сталося на шкільній дискотеці в дев’ятому класі. Соломія того вечора прийшла в обтягливій сірій сукні, що підкреслювала кожен вигин, кожну опуклість її тіла.» - реалістично, але трохи банально.
«Твій дід, Марто, був героєм.» - класний момент.
«Пейзаж навколо розсіявся магічним зоряним пилом, і Пилип опинився у своєму дитячому ліжку, над яким схилилася бліда й зморена недугом сестра.» -це було неочікувано і круто.
Порівняння з богами зайві, бо більшість їх просто не знає. Хоче тим, хто знає, це доволі крутий момент.
«У його думках ураз промайнули спогади, як білосніжне обличчя Діани обгорнула хустка, віко опустилося над бездиханним тілом і труну повантажили в яму.» - ох ви прекрасно робите атмосферу такими реченнями.
Як поціновувач важкого року за слово «ґроул» окремий респект) Сам таке практикую)
«З океану думок Пилипа несподівано для нього випірнула думка, що бабуся його дівчини не за дарма поклонялася старим богам.» - інтригуєте)
«кінь по бруківці ратицями» - в коня не ратиці, а копита. Ратиці у парнокопитних, таких, як корова.
«І не зважатиму на нашу тривалу дружбу.» - нереалістичне речення на мою думку.
«І знайшовши ті символи в склепі, я наївно повірила, що зможу цього позбутися» - де тут логіка? Я особисто не бачу.
«— Пощастило, — поплескав по спині приятеля Захар. — Тут ти мене взув.» - ось це круто. Тут відчуваєш персонажа.

Висновки. Погратися з персонажами і обрізати зайву пишність, і я б назвав це оповідання одним з найкращих на конкурсі. А так пробачте. Класно, але читати мені було важко.
Натхнення Вам і удачі!
Працьовитий Наркоман Хворий Тарантул
Нарешті Тарантул дістався й до мене) Дякую Вам дуже за як завжди змістовні й розлогі відгуки! Нічого зайвого не казатиму, все слушно. Я, власне, прочитавши кілька Ваших відгуків, уже підозрював, що зарубите мій стиль)) Трохи нижче Зубастик писав, що з пафосом не перегнув, але тут, як кажуть, на межі над прірвою))
Ще раз дяка! Обов'язково доберуся й до Ваших творів, щойно розрахуюся з іншими)
Удачі й натхнення Вам навзаєм!
Хворий Тарантул Працьовитий Наркоман
Питання стилю дуже суб'єктивне. Тому тут я би брав середньостатистичну думку читачів.
Працьовитий Наркоман Хворий Тарантул
Дозволю, правда, собі ремарочку щодо очей крука) Це ж усе-таки хужожня література, і круки були не зовсім круками. А тому й очі вони мали іншого кольору. Тобто, тут суто художня складова)
Хворий Тарантул Працьовитий Наркоман
Щодо кольору очей крука, то я це сприйняв, як непідходящий прикметник, що слугував як прикраса речення. Якщо дивитися з вашої точки зору, то жовтий колір логічний. "Провтикав" цей момент я)
Безрукий Джек
Історія з гарними рисами, які автор змазав зайвими деталями та описами. Історія, як на мене, дуже затягнута, перевантажена розлогими описами, якимись навмисними діалогами – це все втомлює, розсіює увагу, провалює динаміку.
Описи занадто патетичні, часом вони відволікають, а не створюють атмосферу. Порівняння з Терпсіхорою, опис «опуклостей» - як на мене, краще би передали відчуття самого героя у цей момент. Ще такі епізоди, як от «Очі Соломії налякано вирячились і, здавалося, ось-ось випадуть та покотяться пагорбом униз» - як у мультиках, живуть своїм власним життям. Такий опис руйнує атмосферу, створює комічний образ.
Любовна лінія занадто розлога, але не скажу, що виправдано. Якби це просто компанія підлітків пішла на Замкову гору, текст би нічого не втратив, а, можливо, і виграв би – читачу було би простіше сконцентруватися на горорі. І не довелося би плутатися, про кого мова, коли автор вказує не ім’я, а «його дівчина».
Склалося враження, що автор описує все дуже «по-кіношному», виставляє кадр, тоді, як особисто мені, не вистачає емоційності у моменті, напруження, динаміки. Та і сама логіка дій героїв теж нагадує деякі жахастики – ось вони йдуть кудись, самі не знаючи куди, і потрапляють на цвинтар. Все якось аж занадто випадково. І всі відгадки знають, і всі знаки, які колись у дитинстві бачили, розгадують, всі такі молодці, аж важко у це повірити. І найбільше недовіри викликають ті самі культисти-сатаністи. Такі собі безпечні, йдуть-бредуть кудись у своїх справах, незважаючи на сторонніх – такий собі вдалий антураж для героїв. Де поділися потім ті «паломники»? Та і взагалі їх роль дуже незначна – привести до склепу. Цілком можна і без них обійтися – якби друзі випадково натрапили на це місце у цей особливий час, а потім Марта впізнала би той знак.
Ну і куди без штампів – круки, ґроульні виспівування, постаті у балахонах.
Загалом здалося, що сама історія почалася лише тоді, коли герої потрапили на інший бік. А до того то був такий величезний вступ, занудний інструктаж до світу мороку. Далі вже і напруга з’являється, і інтрига, і починаєш вболівати за героїв.
Окремо відзначу колискову. Вона тут дуже органічно вплетена, задає настрій і підтримує атмосферу. Цей момент – самий жаский та атмосферний з усього тексту. Тут у автора вийшло створити напругу, заінтригувати. І сам образ примари дуже вдалий, як на мене, чудово намалювався в уяві. Взагалі лінія із сестрою органічна, емоційна, вийшла дійсно справжньою, дуже добре замикає фінал.
У підсумку: дуже багато «кіношного» антуражу, тому в історії важко повірити, важко уявити, що вона стається насправді. Однак, частина у потойбіччі – вдала. Там інакше сприймаються герої, інша динаміка, інший настрій. І вона вивозить усю ту брилу початку. Враження двояке, бо важко назвати історію захопливою, але і поганою її не назвеш.
Та, авторе, пам’ятайте, що я описую свої суб’єктивні відчуття від тексту, а у кожного читача вони різні. Удачі вам.
Працьовитий Наркоман Безрукий Джек
Якби я був одним учасником, нік якого не буду називати, я б сказав: і нащо ви це пишете, ви що, підліток?))
Але я не він, тому дякую Вам за розлогий коментар і приділений час на оповідання!
Розумію, про що Ви говорите. Любовна лінія, переживання героїв - це якраз те, що підлітки мають знайти тут для себе й впізнати себе у старших класах (а мій підлітковий бетарідер саме на це найбільше й звернув увагу). У своїх творах намагаюся не лише сюжет розвивати, але й розкривати переживання героїв. Бо саме в цьому й лежить корінь їхнього походу. Це аргумент на Ваші слова про те, що якби вони просто пішли на гору. Мені історії без переживань героїв здаються штучними та неживими (Ну, пішли б вони на гору й всі повмирали б. Ну що з того?).
Стосовно осіб у чорних мантіях я трохи нижче пояснював, що задумував їх як переживання й запитання з минулого, що турбують героїв та буквально ведуть у внутрішню темряву. Щодо "ось вони йдуть кудись, самі не знаючи куди, і потрапляють на цвинтар", то мушу додати, що це особливості локації. Якщо Вам траплялося коли-небудь бувати на замковій горі, то якщо Ви підете углиб лісу, куди по суті веде одна стежина, то неодмінно натрапите на кладовище. Та й мета в них була. Не посидіти ж на схилах вони приходили)
Це я так точково спробував пояснити основні моменти, а взагалі вельми вдячний за відгук! Говорячи голосом дівчини з кол-центру: "Ваша думка дуже цінна для нас" 😅
Успіхів навзаєм!)
Безрукий Джек Працьовитий Наркоман
Ви занадто намельтешили. Забагато декорацій, легенд, минулого, почуттів. Емоції і переживання мають відповідати моменту, підсилювати його, а не відволікати від нього. Та то таке)
Стосовно того, чому тут насмічено мною) Я просто ділюся враженнями від тексту з автором. Не тому, що моя думка "дуже цінна", а лише "патамуша магу" - читаю конкурсні оповідання, не складно описати враження. Як то сприймати - ваша справа. Я нічого не чекаю від автора, а тому спокійно ставлюся до реакцій, навіть до таких бородатих завуальованих "посилів". Якщо дуже заважає - можу видалити свій відгук, не питання. Успіху)
Працьовитий Наркоман Безрукий Джек
Ви, мабуть, мене неправильно зрозуміли, бо жодних прихованих сенсів я не висловлював. Насправді вельми ціную відгук. Додав трохи гумору, але вийшло невдало)
Тарантул зрозумів, гадав, що Ви теж у темі)
Простий Зубастик
Взагалі дуже і дуже класно. З пафосом не переборщено, за це окремий респект. Однак, як на мене, надто красиво щоб лякати (розумію що скоріш за все задумувалося саме це). Новий правопис ріже вушка іржавим ножем. Міт ще гаразд, але павза... Тридцяти відсотків заряду навряд вистачить аж на сорок хвилин, перепрошую за суб'єктивний досвід власника самсунга. Коли Марта говорить про шість отих штук, можна було б викинути ремарку про верховних божеств. Читач вже знає що Мартина бабуся поклонялася їм, тож це точно не якісь покемони. Порівняння "совине хутро" не найкраще, сови досить різнобарвні бувають, та й чіткого уявлення про сову в більшості людей нема (в мене одночасно миготять зображееея пугача, сипухи, полярної сови). От і все, як бачиш оповідання хороше, якщо я докопався лише до таких дрібниць. Зверни увагу на шумерську міфологію, там багато цікавого ;)
Працьовитий Наркоман Простий Зубастик
Щира подяка за відгук та напрочуд пильну увагу до дрібниць!) "З пафосом не переборщено, за це окремий респект" - *заспокійливо зітхає*
Сам є власником самсунґа, купляв минулого року. Доволі непогано тримає заряд, але зважаючи на енерговитратні ліхтарі, балансував якраз в районі 30-40 хвилин 🤔
Ремарка про верховних богів прийнята. Вирішив зайвий раз нагадати, щоб читач не повертався на початок.
Із совиним хутром порівнянь не було, йшлося якраз безпосередньо про совине хутро 😄 За наведення на шумерську міто... сорі, міфологію вельми вдячний! Раніше читав, одначе варто трохи освіжити спогади)
Простий Зубастик Працьовитий Наркоман
У сови пір'я просто, а старенький J5 на тридцяти відсотках балансував хвилин 15-20. У шумерській міфології прикольне те, що вважають ніби шумери досить часто використовували парафрази. Так і сам в анунаків почнеш вірувати)
Працьовитий Наркоман Простий Зубастик
"У сови пір'я просто" — а і справді 🤔 Дійсно, помилочка. Сором мені)
Дяка, що звернули увагу)
Харизматичний Петро
Ой, яка краса. Гарні живі образи, що легко уявляються! Любовна лінія (і не одна!) з ненудним сюжетом. Чудові описи емоцій, що особисто для мене дуже важливо. Персонажі яскраві, характеристика кожного є. За фінал - окреме дякую! Деталі усі гарно зображені та й нема чогось, що не є зв'язаним з усім сюжетом. Цікаво було про богів. Лише поясніть одну деталь (певне я не зрозумів/ла): отам на кладовищі діти пішли за людьми у чорних рясах. То були духи? Сподобалась ідея про тіні спогадів у темряві. Одним словом, бомбічно))
Працьовитий Наркоман Харизматичний Петро
Красно дякую! Надзвичайно тішуся, що твір Вам сподобався)
Насправді кожен читач може тлумачити осіб у чорних рясах на власний розсуд. Зі свого авторського боку я вбачаю у них переживання й запитання з минулого, що турбують героїв та буквально ведуть у внутрішню темряву. Для кожного цей шлях у пітьму був різний. Тож зі своїми тінями спогадів вони зрештою і бачаться у світі Назтереба.
Харизматичний Петро Працьовитий Наркоман
Оце потужність! Дякую за пояснення! Зараз ще чіткіше бачу картину.
P.S. Окреме дякую за ґроул та круків))
Працьовитий Наркоман Харизматичний Петро
Дякую і Вам за приділений час та відгук!)
Заспиртований Інквізитор
Не сприйняв мій внутрішній світ вашого шедевру) Все починається різко із діалогів і на самому початку, я трішки заблудилася і зійшла із прокладеної вами стежки. Так буває....) Почуття підлітків, їх характер ви добре описали.
Працьовитий Наркоман Заспиртований Інквізитор
Шкода, що стежка загубилась десь у темряві тексту. Сподіваюсь, поза стежкою Ви також знайшли багато цікавого :)
Дякую за приділений час та відгук!
Кривавий Стівен
Й*****й б***ь н****в)))) Прочитав наразі лише перший розділ, але мені вже ясно, що твір точно опиниться серед переможців. Одразу помітно РІВЕНЬ! Як дочитаю, напишу ще) Та все ж ось Вам іще похвала авансом - молодець!
Працьовитий Наркоман Кривавий Стівен
Перше речення найбільш красномовне :))
Дякую за аванс і буду радий зарплаті 😄
Богомільний Маніяк
Темна атмосфера - це плюс. Видно вашу обізнаність в міфології, це круто, дізналася дещо нове, коли онучка циганки розповідала про шість дарунків богині. Мінусом для мене виявилися метафори і порівняння з богами, бо важко це уявляти, коли сама не так глибоко знайома з темою. Сподобалася ваша уважність до деталей. Цей ворон на початку досить дивний, є натяк, що це не зовсім ворон. Потім ще це підтверджує дівчина ГГ, коли розповідає про богів, що вони можуть уособлювати істот чи стихії. Сестра хлопця, привид чи втілення якої він бачив на початку. Стає цікаво, звідки вона взялася, а потім отримую пояснення. Такі дрібні деталі приємно помічати і збирати, щоб у фіналі отримати цілісну картину (написала клішоване порівняння, вибачте).
Працьовитий Наркоман Богомільний Маніяк
Вдячний Вам за увагу до деталей! Про шість дарів, мушу зізнатися — це авторська вигадка. Як і деякі божества в цьому творі. Використовував богів інших мітологій якраз, щоб розмити цей контур між відомими легендами та власними. Тому Ваш відгук гріє душу, що це таки вдалося. Дякую за приділений час і коментар!
Закоханий Фюрер
Ооо, дуже добре!
Атмосфера - є
Напруга - є
Елемент хоррору - є
Небанальний сюжет - є
Добре прописані персонажі - є
Наразі один з найкращих прочитаних мною творів у конкурсі
Хоч я і не можу об'єктивно оцініти твір у зв'язку з тим, що мало що тямлю в літературному аналізі, мені він сподобався.
Для мене в підлітковому хоррорі головне моторошна атмосфера, її я шукаю у конкурсних творах, її я стараюся створити у своєму творі, і її я знайшов тут.
Тішуся, що натрапив на ваше оповідання! Бажаю успіху!
Працьовитий Наркоман Закоханий Фюрер
А я тішуся Вашій високій оцінці та схвальному відгуку! Розділяю тезу щодо атмосферності. Сам ціную її у творах, тому завжди приділяю їй найбільше уваги у власних текстах. Радий, що Ви це відзначили. Бажаю успіхів навзаєм!
Замурзаний Ляшко
"Ритуальний обряд" - або ритуал, або обряд. Але взагалі про язичництво і божество сподобалося.
Замурзаний Ляшко
Долучаюся до попередніх коментарів.
Загалом читається цікаво, причому плюс - за український антураж, від імен до обрядів. Спочатку щодо персонажів не одразу було ясно, хто є хто, але далі все стало на свої місця. Сподобалося про знак, який креслили ворони (звісно, чорні вОрони) та який потім знайшли герої. Те, що бабуся потягнула внучку на ритуал, а потім заборонила читати той фоліант: поширений хід із забороною читати чародійну книгу. Хоча учень/учениця все одно зазирне до неї:), закон жанру.
Працьовитий Наркоман Замурзаний Ляшко
Вдячний за увагу до твору та за відгук! Ваше зауваження окремим коментарем також беру до уваги. Щодо фоліанта - авжеж, є речі у нашому світі, які не варто знати простим смертним. Але заборонений плід завжди солодкий. А за порушення заборон варто платити :)
Замурзаний Ляшко Працьовитий Наркоман
Саме так:)! - багато чого у фольклорі та міфах будується на порушенні табу. Приємно, що мій коментар корисний.
У майбутньому твір можна перезвати як "Закутий у морок".
Страхітливий Гермафродит
Працьовитий, я дякую вам за поділ твору на розділи з назвами, так справді простіше читається і краще орієнтуєшся у тексті. Страхітливого не муляли помилки, не затримували росіянізми та всілякі "зазубринки" на тексті. Ви пишете цілком собі плавно і, здається - грамотно (або я чогось не додивляюся, та в око реально так нічого і не втрапило). Якщо якісь помилки і були - то вони проскочили повз мою увагу. Велике дякую за це, бо люблю чисту мову. Єдине, що кинулося в око "залився в усмішці" - мені така конструкція незнайома. Що ви хотіли сказати?
Твір насправді просто ням-ням. Міфологія, цікавий задум, герої, від яких не судомить і не тіпає.
Серед довгих творів мені ваш наразі подобається найбільше. Люблю, коли історії інтелектуальні, а не просто прочитати в поїзді, проковтнути - і забути. До історії тягне ще повернутися. Мені тепер хочеться подивитися подібну п'єсу в театрі. Чомусь не в кіно, а саме на сцені.
Було чудово провести час із вашими юними героями, у яких не лише вітер в головах. Хочу запитати дозволу зберегти твір собі в якийсь документ ворд щоб подекуди перечитувати під настрій. Можна? Ну, будь ласка? *страхітливо-прохальні оченятка*
Працьовитий Наркоман Страхітливий Гермафродит
Щиро радію, що Страхітливий не побоявся пірнути в глибини мого твору та настільки схвально його оцінив 😊 Дякую за прочитання та за відгук! П'єсою в театрі уявляю його важко, але від того стає цікавіше)
Щодо збереження — аж совість не дозволяє відмовити. Натомість можу запропонувати після деанону надіслати його Вам особисто, щоб не розкривати тут усі карти 🙃
І звісно, обов'язково віддячу взаємним відгуком, щойно виконаю свої обіцянки перед рештою)
Страхітливий Гермафродит Працьовитий Наркоман
Дякую за твір. Насправді щиро сподобалось. Чекатиму можливості розанонімитись і поспілкуватися ще вже в форматі знайомства :)
Опецькуватий Людожер
Трохи сумбурним буде відгук, бо робота дуже вразила, тому готуйтесь!
Спершу побачила обсяг роботи, і засумнівалась, чи осилю зараз, але око вихопило назву першого розділу, і моя любов до образу ворона в літературі/міфології, особливо скандинавській, взяла верх.
Пилип, Соломія, Захар - давно не бачила такого скупчення класично українських імен, тим паче серед підлітків однієї компашки в Києві, але це мені так сподобалось і чомусь здалось вартим уваги :)
Дуже круто змалювали образ Марти, чомусь з перших же слів мені здалось, що вона циганка, що Ви потім і підтвердили у тексті.
Хотілось також подякувати за чудову українську мову, читаєш і тішишся такому художньому плину солов'їної.
Видно одразу, що автор освічена людина, особливо прошарена в міфології різних народів. Це чудово продемонстровано в творі, Єдине що, у Вас і школярі такі ж інтелігенти вийшли: дискутують про Всесвіт, Ніцше, міфологію. Реальні підлітки, як-то кажуть, "попрощє", але цей факт не завадив насолоджуватись твором.
Не погоджусь з іншими коментаторами, жодного абсурду тут не угледіла, хоча кінцівка, як на мене, відкрита для інтерпретації: чи вони всі справді піддалися тому Назтере́бові (це ж Ваше, авторське?) і вмерли, або ж просто утнули мандрівку в царство тіней, що стало можливим у Вальпургієву ніч. Ви тут писали, що можете надати авторський коментар, була б цьому рада, а то раптом мої здогадки всі зовсім не в той ліс зайшли.
Якщо дозволите, додам ще трохи зауважень, хоч таку роботу совість не дозволяє критикувати,
По-перше, велика кількість цих ґроулів і похідних не дуже доречна. Ви самі зробили для цього слова примітку, тобто воно явно не широко вживане, але в тексті зустрічається разів 5.
Стосовно відсилок до богів, вийшов такий собі міфологічний борщ, себто дуже багато компонентів. Тут ми маємо і кельтів з їхніми баньші й трискеліоном, і скандинавських богів та велетнів, цілий пласт згадок про грецьку міфологію. Під кінець оповіді мені закралась думка, що взяти за основу якийсь один пантеон богів було б краще. Але хто зна.
Сподіваюсь, що не образила цими двома примітками, повірте, від роботи я у захваті! Виважена, цікава, неочікувана і грамотна робота!
Бажаю Вам шаленого успіху не лише на цьому конкурсі, але й у письменницькому майбутньому!
Працьовитий Наркоман Опецькуватий Людожер
Красно дякую за Ваш відгук! Невимовно тішуся, що твір сподобався!)
Щодо інтеліґентності школярів, цю ситуацію я намагався завбачити. Здебільшого всі розумні вислови лунають від Захара — хоч і зарозумілого, але досить начитаного раціоналіста. Марта, своєю чергою, доволі добре знається на релігії. А зустріч матеріаліста й ідеаліста завжди випливає в цікаві дискусії)
Назтереб — дійсно авторська істота, і згадки про нього Ви знайдете лише в цих рядках. А Ваша інтерпретація кінцівки цікава й нова, що теж мені до вподоби. Адже коли читач приносить у твір власне бачення та зміст, воно стає довершенішим. У цьому, мені здається, і є вся краса письменництва.
Стосовно Ваших зауважень, то я їх обов'язково візьму до уваги. Так склалося, що саме ґроул — це те, що звучало в моїй голові й те, що я хотів якнайточніше передати. А тому я додав примітку, щоб уникнути непорозумінь. А насиченістю різних мітологій прагнув уникнути асоціації істоти власного пантеону з іншим.
Вдячний за високу оцінку та схвальні слова. Обіцяю обов'язково прочитати й оцінити Ваш твір!
Слабохарактерний Терорист Опецькуватий Людожер
Повністю погоджуюся з цим відгуком, в мене ті ж самі думки були і про імена, і про велику кількість богів, і про інтелектуальність школярів. Але я подумав, що, можливо, є і такі в нас підлітки, а чому ні? Трохи ботани) Не всі ж повинні знімати відосики для Тік Тока.
Працьовитий Наркоман Слабохарактерний Терорист
Отож і я так подумав! Адже книжки наразі серед школярів читають не середньостатистичні підлітки. Через те й героїв робив, як Ви кажете, трохи ботанами :) Дякую за прочитання!
Банькатий Хижак
Дуже легко читається твір, дуже жваво написано та навіть затягує. Але від абсурду починає кипіти голова, та я зрозумів що вже нічого не розумію :) Хоча на Замковій Горі я теж був - деталі описані дуже яскраво та із знанням місцевості. Твір гарний, але для мене він залишився зовсім незрозумілим
Працьовитий Наркоман Банькатий Хижак
Вдячний за оцінку та за щирість! Робити незрозумілим твір не планував 😄 Хоч певну заплутаність і прихований зміст заклав)
Волохатий Пацифіст
Твір легко прочитався, мабуть через те, що у мене мало досвіду, я не можу знайти якісь мінуси. Є трохи незрозумілостей. Сюжетні повороти досить передбачувані, проте, всеодно дуже цікаво. Навіть є якийсь психологічний підтекст, який заставляє задуматись. Гарний твір, один із моїх улюблених. Бажаю успіху! 🤗
Працьовитий Наркоман Волохатий Пацифіст
Стосовно незрозумілостей, готовий - наскільки це можливо - надати авторські пояснення.