Залишена в серцях, загублена в лісах

Ще задовго до виходу дебютного роману Оксана Ковальчук здобула в жахоспільноті славу, як одна з найталановитіших та найвправніших авторок жанру. Оповідання «Медоїди», що перемогло на конкурсі горору «Кошмар триває», одне з найкращих за роки проведення конкурсів на платформі «Бабай», і заслужено вважається одним зі стовпів сучасної темної короткої прози. Тому, коли з’явилася інформація про вихід дебютного роману Оксани у видавництві «Жорж», очікувано, що ажіотаж навколо новинки в ком’юніті був високим, навіть попри те, що першим романом авторки стала не горорна, а трилерно-детективна історія. Тож у цьому матеріалі пройдемося романом «Залишена» та спробуємо з’ясувати, у чому його принади.

!!!Обережно, подальший текст може містити незначні спойлери!!!

Усі попередні роботи Оксани Ковальчук славилися здатністю непомітно, але цілком та впевнено занурювати читача у свій всесвіт. Атмосферність є невід’ємною складовою її текстів, ще одним героєм, з яким спостерігач активно взаємодіє. Цього ефекту вдається досягти за рахунок тактильності тексту, і «Залишена» не є винятком.
У романі велика увага приділяється запахам, звукам та відчуттям. Чи то ви перебуваєте в далекому стародавньому лісі, чи то в машині на пустельній дорозі, затиснутій між дерев. Та мова не лише про місця, як антураж. Це й спілкування з людьми з особливою говіркою, це й ситуації, де торкаєшся до традицій, від незнання яких стає ніяково та некомфортно. Кожна взаємодія з персонажами чи локацією створює ефект присутносності. Авторка не вказує, що саме повинен відчувати читач, вона вибудовує умови, в яких провокує потрібні реакції. Це як своєрідне спілкування, коли не називають щось прямо, але розмова базується на спільних цінностях та цивілізаційних уявленнях. Успіх такого ефекту полягає в тому, що відсутнє надмірне намагання вразити відверто незвичним та екстравагантним, увага навпаки концентрується на довірливих стосунках, де пізнання світоустрою відбувається через знайомі кожному речі. Показовими є епізоди з їжею. Від простої та зрозумілої боротьби між голодом та огидою, коли пропонують бутерброд і торкаються до нього брудними пальцями. До більш складніших конструкцій, побудованих на сакралізації прийому їжі, як, коли одна з другорядних персонажок Ніна частує гостей у себе вдома, коли жінки обговорюють рецепти, коли зароджуються спогади про дитинство, про гостини в бабусі та в інших пам’ятних місцях. Цей епізод покликаний викликати ностальгію за чимось хорошим. І він чудово справляється із завданням. Але він там не тільки для цього. Це своєрідна рушниця, але не сюжетна, а емоційна. Щоб читач на собі сповна відчув, як це — коли тобі не раді.
Тому, якщо у когось були побоювання, що атмосферність, притаманна короткій формі авторки, розвіється на довгій дистанції, може бути спокійним, — колорит на своєму місці і відіграє аванси на всі сто.

Так робила котлети її бабуся — у великій емальованій мисці, яку ставила на ослін, вимішувала руками довго і старанно, час від часу перевіряючи, чи вдалий фарш — просто відщипуючи шматочок та вкидаючи до рота. Мала Оля фукала на те все, їй не подобались щипучі аромати, масний блиск на бабиних руках, її дегустаційне плямкання. Лише думка про свіжоспечені котлети, пухкі й соковиті, щойно зняті з чорної пательні і покладені на скибку чорного хліба, змушували терпіти все це, очікуючи власного маленького свята. Баба називала це “поспитати”, або “спекти на пробу”. І ця важлива й почесна місія — спитати, а чи пробувати — лягала на малу Олю.

«Залишена» не про Чорнобильську аварію та її наслідки в звичному, читай «сталкіревському», уявленні. І хоча Чорнобиль присутній, власне, через аварію багато в чому ця історія стала можлива, в романі ми маємо стосунок з довготривалими її наслідками. Хоча й вони не є сюжетотворчими, а лише такими, що підкреслюють трагічність ситуації, багато в чому підіграють історії та дозволяють краще відчути тяглість подій та літочислення. Люди тут з прадавніх часів, і ці землі бачили чимало поганого. Все почалося не з Чорнобиля, але він став тим мазком, що ідеально доповинив картину.

У центрі уваги село, що повинно було припинити своє існування сорок років тому, але завдяки людям, які невпинно люблять свої домівки, воно існує й досі. Адже в романі мова про територію добровільного відчуження і про жителів, які попри застороги повернулися (або й взагалі їх не полишали) у покинуті багатьма місця. Саме на прикладі Шаблища ми бачимо весь трагізм техногенної аварії, яка зламала сотні тисяч життів, вирвала з корінням — а ще частіше без коріння, — і змусила йти світ за очі, облишивши буквально все нажите поколіннями предків. У «Залишеній» ми спостерігаємо за відчайдушними спробами зберегти світ, що невпинно змінюється.

Це істинно дивне місце, яке не осягнути ось так з наскоку, воно ніби поза часом, запечатане у безмежжі, як муха в краплі бурштину.

І хоча мова тут йде про Полісся з конкретним прототипом у Народицькому районі Житомирської області, історію легко екстраполювати на будь-який регіон України. Проблема занепадаючого села, на жаль, поширена скрізь. З’їдьте з центральної дороги десь на Черкащині, Кіровоградщині чи Поділлі, від’їдьте на десять кілометрів вглиб краю і натрапите на спустошені оселі, на вітер, що свистить у розбитих шибках, та, якщо пощастить, людей, що живуть, мов у капсулі часу. Через відмінні причини, але суть одна й та ж. Те, що колись цвіло та буяло, зараз повільно вмирає. І тим, хто за цим спостерігає, від цього болить. Тому, попри свою умовну регіональність, «Залишена» цілком зрозуміла та близька в будь-якому куточку країни.

Тут зупинилося життя, як зупиняється серце в людини, кров за інерцією ще шугує в судинах, ще присутні м’язові імпульси, але життя зупинилося назавжди.

Оповідь здебільшого зосереджена на двох жінках — Олі, яка займається перевезеннями, та береться підпрацювати таксисткою і доставити дівчинку до баби в село, Павлині — жінці, яка мешкає в одному із сіл зони добровільного відчуження, та підлітці Насті.

Центральним персонажем виступає Оля. Саме через її нарацію ми пізнаємо світ роману, і саме через її сприйняття ми бачимо події. Вона втілює стабільність, звичність та буденність — іншими словами пересічну людину, в життя якої вривається вихор, що перевертає усталений плин речей з ніг на голову. Виявивши труп, жінка лякається. І не стільки самого тіла, як того, що потрібно з ним робити. Вона ж звичайна людина, в житті якої не стається нічого незвичного. Як чинити? Чи не звинуватять її? Як швидше збутися халепи? Оля постійно бореться з дилемою: вчинити по совісті чи начхати на все і повернутися у спокійну гавань колишнього життя. Це й приваблює, бо героїня не вдає з себе супергеройку. Їй натомість притаманне бажання, як найскоріше перекласти це на когось іншого та податися від проблем подалі. Але в той же час, на відміну від Павлини, вона показує себе центром холоднокровності та здорового глузду. Не шукає причини поганого у абстрактному невезінні, чи не проклинає долю, а робить цілком конкретні кроки до вирішення проблем. Різними засобами, з різним успіхом, але Оля є втіленням сучасної жінки — самодостатньої, цілеспрямованої, високоморальної та сильної. Проте великий плюс героїні в тому, що її сила проявляється не в надзвичайній удачі чи красі, а в прагненні зробити цей світ кращим в міру своїх можливостей.

Я просто хотіла бути хорошою людиною, а всім від того стільки клопоту.

Підлітка Настя в романі розкриває недосконалість служби у справах дітей, інституту сім’ї та долі загалом. Байдужість, жорстокість, легковажність, приниження, зловживання становищем з боку дорослих опікунів, брак уваги та догляду, обмежений доступ до освіти — список, з чим стикається дитина, справді колосальний. І найстрашніше спостерігати не за цим, а за спробами Насті знайти власну гармонію — речі та заняття, які радуватимуть, які створять затишок та відчуття добробуту, якого в неї ніколи не було. В чомусь її можна назвати відображенням Павлини — обидві під тиском обставин намагаються мріяти та жити в ілюзії. І якщо бабця дівчини остаточно заблукала в одному з відгалужень реальності, то підлітка ще в пошуках рятунку. Вона ще навіть має шанс обрати «здоровий» спосіб, але чим далі, тим складніше це зробити. Важливо, щоб поряд опинився хтось, хто підкаже і хто прислухається до її потреб. Якщо ж цього не станеться, то можна тільки гадати, чим закінчиться її юність.

Вона дивна, — подумала Оля, та відразу ж осмикнула себе: — Ні, дивною вона була тоді, коли просто мовчала під час поїздки в село. Зараз вона моторошна. Лякаюча. Як ті діти із фільмів, що у фіналі перетворюються на упирів.

Павлина ж уособлює Шаблища. Вона хранителька села, його історії та традицій. Але окрім того Павлина не хто інша, як провідниця до занепаду громади.

У певному сенсі вона теж жертва. Як і сотні-сотні-сотні інших жителів. Прихід радянської влади, колективізація, Світова війна, Чорнобиль, голод, бідність, безперспективність. Світ впевнено прямує до пекла. Як тут не впасти у відчай, як не повірити, що ось-ось стане ще гірше? Та навідміну від Олі, яка вибирає боротьбу та шукає вихід із неприємних ситуацій, Павлина обирає застрягнути у власній епосі, жити в страху, але в страху, який вона здатна контролювати, таким чином підміняючи свою неосвіченість, грубість, та безтактовність удаваною мудрістю, яка насправді маскує бездіяльність.

Хоча на розв’язку роману можна подивитися і в іншому розрізі. Якщо повірити у постулати Павлини, то вона з антагоністки раптом перетворюється на мудру жінку з мудрими вчинками. А всі інші лише невігласи. Сторону обирати читачеві.

Слідство в романі повільне, можна навіть сказати тягуче, таке, що непомітно полонить липкими тенетами, аж поки не станеться кульмінація. Але воно насправді далеко не на першому місці, а виступає лише каталізатором на шляху до справжніх таємниць.

А таємниці ці добряче інтегровані в місцеве суспільство — у його епос. І в цьому є великий плюс «Залишеної», адже фольклорна складова тут не притягнута за вуха та не є лише додатковою компонентою, про яку згадують раз на рік, коли потрібно провести ритуал спалення чергового піднесення богам, чи коли відбувається масове самогубство старих шляхом стрибків зі скелі. Традиційний устрій в Шаблищах не сезонний чи святковий, а цілком буденний у всіх сенсах цього слова. Інтеграція настільки сильна, що відтворення правил та обрядовості підмінило собою життя.

У результаті розгорнута боротьба зводиться до протистояння двох світів — сучасного прогресивного та помираючого традиційного. І не цілком очевидно, який з них переможе, як і не зрозуміло, за який з них уболівати. Тактильність, про яку йшла мова вище, проявляється і наприкінці роману, адже працює навіть на макрорівні. Ми й протягом історії вірили тексту, але у фіналі він виходить на праймовий рівень, оскільки пробиває четверту стіну, і, як раптом виявляється, весь цей час розповідав не про вигадану релігію чи божевільні ритуали в далеких лісах незвіданого Полісся, аж ніяк, а про цілком знайому з дитинства штуку. І усвідомлення цього факту змушує задуматися над всим злом довкола та волею-неволею стати на бік, про який на початку історії навіть не задумувалися.

Інколи ми здатні завдати болю тим, кого любимо, якщо вважаємо, що він принесе їм благо.

Історія починається в лісі, лісом вона й закінчується. Ліс — це сховок, це сусід, це годувальник, це спільник, це захисник, це дім, це все що завгодно. У романі є чудова фраза, яка ілюструє, що стіна дерев та підліску красномовна у своєму мовчанні:

Порожнеча, як та прозора вода озерця, наповнила ліс. Він став іншим, переродився у щось інше, таке, чого Оля не осмислювала, чого підсвідомо боялася. Бо раптом зрозуміла, що ліс надійно береже своїх мерців, та ще надійніше ховає своїх живих

Ліс тут подібний до всесвіту, який настільки безмежний, що дозволяє піти, куди заманеться, та втілювати найбожевільніші мрії. Але навіть якщо помисли світлі, а наміри щирі, це лише ілюзія, якщо прорахувався на самісінькому старті, адже чим глибше занурюєшся в темряву, тим більше темрява просочує єство натомість.
Та яким би не був темним ліс навколо, завжди існує дорога, яка виведе назовні. Потрібно лише докласти зусиль, щоб увімкнути світло своїх фар і розігнати морок. У кожного власна правда, і чи варто когось переконувати у своїй слушності, якщо всі аргументи вже наведені, і совість чиста?

«Залишена» багатошарова, сповнена сенсів, проблем та актуальних питань, але багато в чому все зводиться до вибору. Бо як не крути, а людина може бути впевнена тільки в тому, що життя закінчується смертю. Проте до фінішу саме люди обирають, якою дорогою вони йтимуть.

Оля мовчала. Її проймав холодний жах від трагічності бабиних слів. У них смерть була чимось пересічним, невідворотнім, як великий празник, до якого ще довго, але всі знають, що він обов’язково настане. А коли ж він застає хазяїв неготовими, нарікають хіба на себе, що не услідкували. Маленьку бабку під кожухом, а чи сонне маля. За тим світ котить сонце далі, до нових днів, нових празників і нових смертей. А Павлина сидить на пні серед лісу, буденно розказує про це, як простий спогад, як могла б казати про своє дівування, щось, за чим жалкуєш, али лише тому, що воно було і минуло.