Кішка. Точніше, котячі.
Як і вовк, кішка пов'язана з тваринним первнем у людині, у вужчому сенсі – з гріхом, темними пристрастями, глибинним злом у ній (недарма в європейській традиції кішка пов’язана з нечистою силою, є частим супутником відьми).
У «Чорному коті» (1934, реж. Едгар Дж. Улмер), теж «навіяному безсмертною класикою Едґара Аллана По», символіку цієї тварини розкрито так:
Деякі азійські книжки говорять, що чорний кіт – живе втілення зла. І що це зло зацікавлюється найближчою живою істотою […] – Чорний кіт не вмирає […] Невмирущим є зло» («Сertain Asian books say that the black cat is the living embodiment of evil. And that's that evil interest into the nearest living thing. […] – The black cat does not die […] the black cat is deathless. Deathless is evil»)
Учасник цього діалогу, порівняно позитивний персонаж Вітус Вердегаст, має до котів ідіосинкразію, його візаві ж, убивця й сатаніст Х’яльмар Пьольциг, відчуває до них явну слабкість.
Чорний кіт, 1934
Якщо вовк асоціюється передусім із силою, агресією, в символіці кішки виразна еротична складова. Ключовий фільм тут – «Люди-кішки» Жака Турнера (1942), де глядачеві більш-менш прямо говориться про розуміння образу: епіграф «Як туман лежить у долинах, так і давні гріхи тримаються низовин, западин світової свідомості» («Even as fog continues to lie in the valleys, so does ancient sin cling to the low places, the depressions in the world consciousness»); «Це уособлення тих гріхів, в які колись впало моє село» («It's meant to represent the evil ways into which my village had once fallen.») (сатанізм, чаклунство etc); «Почитайте Біблію, Книгу «Одкровення», де йдеться про найгіршого звіра з усіх. Там сказано: «І той звір, якого я побачив, був схожий на леопарда»» («You read your Bible. In Revelations where the book's talking about the worst beast of them all. It says: "And the beast which I saw was like unto a leopard."»)...
Люди-кішки, 1942
«Жінка-кішка» Ірен походить із таємничої громади, членів якої сильні емоції, передусім любовна пристрасть, змушують перетворюватися на пантер. Через це вона відмовляється жити статевим життям зі своїм чоловіком Олівером, і саме ревнощі до нього провокують її на перетворення – не тільки й не стільки фізичні навіть, скільки психологічні. Із цим пов'язаний інший важливий аспект образу – привабливість, еротизм «кішки». Олівер, маючи поряд дійсно «свою» жінку – розумну й привабливу, пов’язану з ним спільними інтересами колегу – не може протистояти шарму Ірен. Показовий характер цих чарів: йому подобаються її парфуми із запахом «чогось теплого й живого»; своє тяжіння до неї він описує:
Від неї йде тепло, котре мене притягує. Я не можу не дивитися на неї, коли вона в кімнаті. Не можу не торкатися її, коли вона поруч» («There's a warmth from her that pulls at me. I have to watch her when she's in the room. I have to touch her when she's near»)
Як бачимо, тут вплив відчувається на суто чуттєвому, «тваринному» рівні. Ще більш відверто цей момент представлено в іншому, більш ранньому фільмі: в «Острові втрачених душ» (1932, реж. Ерл С. Кентон), екранізації веллсівського «Острова доктора Моро». Тут найдосконалішою з «людей» безумного доктора є витворена з пантери жінка, що вже нічим не видає свого походження… ну, майже нічим. Як і Оліверу, герою «Острова…» складно протистояти її звіриній харизмі. Втім, цілуючи красуню-дикунку, чоловік відчуває на собі – її кігті. Відчувши сексуальне збудження, дівчина починає деградувати, повертаючись до свого тваринного єства (і цей привнесений у сюжет фантазією сценариста образ є, мабуть, найтрагічнішим у всьому фільмі).
Острів втрачених душ, 1932
Як бачимо, обидві наші «кішки» – жінки. Чи «закріплений» цей тваринний образ саме за жінкою? Що ж, кішка дійсно більше асоціюється з жіночим первнем, проте загального правила тут немає, кінематографічним доказом чого є «Людина-леопард» того ж таки Жака Турнера (1943). Щоправда, тут хижак-антагоніст насправді леопардом не є: за сюжетом фільму, після втечі ручного леопарда в містечку починають гинути дівчата; зрештою виявляється, що звір давно мертвий, вбиває ж місцевий житель. Вигляд першої жертви – дійсно, леопардової – результує для нього в психологічну травму, і, випадково зустрівши й вбивши хижака, він заступає його місце. І тут не обійшлося без еротичного підтексту: триґером для «перетворення» стають молоді привабливі особи протилежної статі – на відміну від менш перебірливих «вовків». Втім, як і у випадку останніх, «хижий» первінь тут є не свідомим вибором, а прокляттям (в прямому чи переносному значенні) для свого носія.
Людина-леопард, 1943
Попередні частини читайте тут: