Нотатки до бестіарію голлівудського горору 1930 – 1940-х (продовження)

У попередній частині ми розглянули образ Вовка у готичному кінематографі 30-40 років. Варто зазначити, що людина, котра за деяких обставин (здебільшого – під впливом повні) набуває подоби волохатого хижака - один із найпопулярніших персонажів жанру, і претендувати на більшу увагу з боку творців горору може хіба що…

Тут символіка досить прозора: «дитя ночі», вампір. Мабуть, більшість шанувальників старих класичних кіножахів одразу згадають кадр із броунінгівського «Дракули»: лялька на шворках, яка недоладно бовтається за вікном спальні майбутньої жертви... (згодом ляльок сполучатимуть із кадрами справжніх тварин на загальних чи, навпаки, крупних планах). Утім, є й вигадливіші образи: «Знак вампіра», що в ньому просто в кадрі з лиликової подоби повертає собі людську вампір, а прекрасна вампіреса спускається на нетопирячих крилах (1935, теж Тод Броунінг). Тут же, до речі, образ вампіра загалом і кажанів зокрема обіграно в іронічному ключі: вся «вампірська» лінія виявляється постановкою, пасткою для справжнього, цілком не-містичного вбивці; «вампір» і «вампіреса» з з їхнім почтом лиликів насправді є акторами шоу «Театр жінки-летючої миші».

Десь у проміжку між «Дракулою» і «Знаком вампіра» – і часово, і в розробці теми й образів – лежить стрічка з промовистою назвою «Кажан-вампір» (1933, реж. Френк Р. Стреєр). І тут убивцею хибно вважають вампіра в образі, як ви зрозуміли з назви, кажана; відповідно, підозра падає на місцевого дурника і любителя нетопирів – варіацію на тему Ренфілда (зіграного, до речі, Двайтом Фраєм, «Ренфілдом» з броунінгівського «Дракули»). Художньо слабкіший за «Знак вампіра», «Кажан-вампір» у певному сенсі глибший щодо самої проблеми відносин людей із цими тваринками: звір нешкідливий і навіть корисний (якщо не рахувати видів-кровосмоків, що, втім, не водяться на широтах, в яких відбувається дія фільмів; історію з коронавірусом лишімо осторонь) має незаслужено недобру славу в людських очах. І, якщо в «Знакові вампіра» летючі миші принаймні «грають» вампірів, тут вони просто стають жертвою упереджень.

«Вампірські» асоціації з цими звірятами виникають навіть у сюжетах цілком сторонніх: у «Диявольському кажані» (1940, реж. Жан Ярброу) безумний вчений створює велетенського нетопиря, щоби помститися своїм кривдникам. Монстр нападає на намічену жертву, атакуючи шию й загризаючи; і, ніби для того, щоб подібність стала геть повною, антагоніста грає Бела Лугоші (виконавець ролі «того самого» Дракули і, до речі, «вампіра» у «Знакові вампіра»). Не дивно, що в сиквелі стрічки, «Дочці диявольського кажана» (1940, реж. Френк Вісбер), біографію вченого доповнили: прибув він із Румунії, активно експериментував над кажанами, і дружина його померла від анемії, тож не дивно, що його самого вважали вампіром. Зрештою, сам класичний образ вампіра, з його чорним вбранням і складчастим плащем, недвозначно покликається на вигляд цієї дещо моторошної, хоч насправді не небезпечної для людини тваринки.

Ніч, кров і смерть – така коротка й недосконала формула образу кажана, що її можете доповнити на власний розсуд.