Кратт, мардус і всі-всі-всі

Довгими зимовими вечорами наші предки збирались у колі та розповідали одне одному казки. За роботою. Зараз, хоча ми живемо за доби Інтернету, потреби в оповіді та слуханні історій ніхто не скасовував. Недарма на сайті Бабая ми (автори конкурсів) обговорювали народні казки.

У зв’язку з цим… поговорімо про нижчу міфологію народів, яка не на слуху, але оригінальна. Наприклад…

Що ми знаємо про Естонію? Точніше, про її звичаї та повір’я? Виявляється, в естонців є складний і цікавий міфологічний світ, подібний до нашого. І зараз Естонія показує свої сильні сторони.

Я давно цікавилась естонськими віруваннями. Звісно, самі естонці (а також вузькі фахівці з певних питань) знають про своє минуле. Але широкій авдиторії ця культура не така вже й відома. Чи геть невідома. На мої питання інші (нефахівці) відповідали розпливчасто – наприклад, те, що до християнізації естонці (тодішні ести) і взагалі балтійське населення були язичниками, поклонялися природі, стихіям… Тобто лісам, водоспадам… Але як звали естонських богів – які потім перейшли у підпілля, у світ селянської хижі? Дещо в цьому допоміг епос «Калевіпоеґ» у поетичному переспіві Фрідріха Крейцвальда (читала спочатку українською, потім російською), але, як завше, мені було замало.

Зараз уже заповнюють ці прогалини. На сайті Бабая виходила стаття – рецензія на фільм Райнера Сарнета «Листопад» («November», Естонія – Нідерланди – Польща, 2017 р.) – екранізацію роману сучасного естонського письменника Андруса Ківіряхка «Листопад, або Гуменний». І з фільму, і з книги (раджу прочитати), і з рецензії – не кажучи про вдало дібрані кадри для оформлення – помітно, що естонські звичаї (дія твору відбувається в ХІХ ст., хоча написано роман у ХХІ ст.) дещо нагадують українські. А може, і не дещо. Сам автор відгуку (Дмитро Крилевський) про це зазначає: «Перехрестя, чорти, демонічні слуги, які вимагають праці, перевертні та відьми». І це не дивно – з огляду на архаїку і схожі принципи патріархального устрою.

Отже, цим фільмом естонці заявили про себе. Їхня міфологія заграла в романі та екранізації.

Естонська міфологія… Її я збирала за рештками. Уже давно. Двотомник «Мифы народов мира» не дає багато інформації на цю тему, запевняючи, що християнізація багато в чому знищила саме естонський пантеон (а ще більше – лівський). У Володимира Петрухіна (який багато досліджував фіно-угрів) саме про естонську нижчу міфологію не так густо.

Ми знаємо про народне християнство (а ширше – релігійний дуалізм). Цебто «накладання» християнства і язичництва. Приблизно як Ілля-пророк отримав функції Перуна. (І це не лише в нас). Народне православ’я, народний католицизм… Але чи було в Естонії народне лютеранство? Двовір’я? А чом би й ні! Історія і література це підтверджують.

І не лише тому, що в Ківіряхка описано, як парафіяни використовують для магії виплюнуте причастя або зшкрябане вівтарне золото. (Якщо про облатки пастор іще не здогадався, то із золотом накрив свого прислужника на гарячому – бо той уже геть зарвався). (Можна читати онлайн цей роман у російському перекладі – як «Ноябрь, или Гуменщик», на кількох сайтах – це точно).

Що ще сказати про культ предків? Тут уже була моя стаття про Дикі Лови, які активізуються на Святки . Схожі персонажі є в естонській демонології. Адже в естонців теж відзначається Навин день (про це є в романі та в екранізації книги). Тобто вшанування пам’яті предків, яке схоже на Гелловін. Або Самайн. Чому і роман, і фільм називаються «Листопад»? Бо дія відбувається цього місяця – зустрічі предків і підготовки до зими (і все у творі завершується 30 листопада). Душі предків – непомітні, але дають про себе знати звуками тощо. Проте в найбільш архаїчних традиціях вони ще й – видимі та відчутні. (Недарма в «Листопаді» за Навиного дня живі запросто спілкуються з умерлими, навіть прадавніми пращурами, і ті зовні майже нічим не відрізняються від звичайних людей). Тобто в естонській традиції вони – відчутні, реальні! Так само, до речі, деякі персонажі в ісландців, шотландців…

У різних народів є спільна традиція офіри – вечері – для предків. Наприклад, це наші та польські «дзяди» («діди»).

А ще в нас є Нава – потойбічний світ (протиставлений Яві). Можна згадати Навський Великдень. Навка – це мавка.

У зв’язку з Дикими Ловами (воїнством мерців) можна згадати й те, що наші предки уявляли наву й як вершників, що стрімко мчали селами і містами. Страху додавало те, що це воїнство було незримим і вражало чумою (про пошесть у Полоцьку 1092 р.). Ясно, що добра така виправа не віщувала. Чим не кельтські слуа? А незримі стріли… чим не ельфійські?

А ще цікавий момент. Якщо в лазні Чистого четверга наші пращури посипали на ніч підлогу попелом, а вранці знаходили сліди, схожі на пташині, то казали, що це приходила нава «митися» (Войтович В., «Українська міфологія»: там написано докладніше). У «Листопаді» прибулим у гості предкам теж готують лазню – як живим. Так само наші пращури гріли предківські душі (багаттями), хай навіть не бачили цих духів – але знали, що вони тут, незримі, присутні! А ще в цьому романі – якщо людина підгляне до лазні – предки перетворюються на величезних білих курей. (Видовище не для слабконервових, бо ці кури – гігантські, ще й паряться та поводяться як люди). Тобто недарма нава і птахи пов’язані. Пташка – душа. Білий колір – потойбіччя.

(Згадалася повість Олександра Кондратьєва «На берегах Ярині», про яку вже писала. Є там епізод, як русалка Горпина – колишня самогубця – сумує за живими і потайки навідується вночі до рідних. Але єдина не спляча маленька дівчинка лякається потопельниці – і Горпина більше не приходить. Ось іще приклад, що не завжди «нежить» геть невидима).

А хто такі кратти? Чи живі вони, чи мертві?

У російському перекладі роману вони «домовики». Е ні, домовик – це домовик, а кратт – це кратт. І тим він іще харизматичніший, по-естонськи.

(Може, у майбутньому слово «кратт» чи «крат» не буде новим у нашому обігу, але наразі пишу з подвійним «т», як естонською – kratt).

Кратти крадуть для своїх господарів – їжу, різні речі… навіть худобу. Отже, професійні злодії.

Звідки беруться кратти? Домовика, як відомо, не треба робити. Він давно існує, бо це душа предка. Кратт – людський витвір і нічий не предок, бо хутко розпадається, розсипається – і від погоди, і якщо за ним не доглядати. Може згоріти (на роботі – у буквальному сенсі), розтанути (як сніговик)… Домовик – це й є душа. Кратту – потрібна душа, інакше це буде просто мертве опудало.

Якщо перефразувати відомий анекдот: а кратту й не треба бути красивим. Його й так усі поважають. І навіть бояться.

Як зробити кратта і оживити його? Краттів роблять із підручного матеріалу. Далі людина, яка зробила таке опудало, має продати душу нечистому. У романі та фільмі це докладно показано. (Прийти на перехрестя в лісі вночі, ще й повня має бути – і тричі свиснути. І дочекатися на нечистого. Просто ціла інструкція! До речі, свист – це магічний ритуал, і недарма кажуть: «Не свисти, а то грошей не буде!») А той в обмін на душу і підпис кров’ю вдихає душу в кратта. Тимчасова вигода – бо ж нечистий забирає душу людини собі. Отже, та сама модель цирографів та іншого продажу душі ворогу роду людського, що і в інших народів.

Краттів автор згаданої статті на сайті Бабая порівняв із ґолемами . Так, обидва – штучні створіння – і так само небезпечні. І допомагають, і шкодять (навіть вельми!), якщо випустити з-під контролю. Але якщо Ґолем – це сліпа сила, то в романі Ківіряхка (та й у фільмі) кратти – навіть харизматичні та кмітливі персонажі. Вони ведуть принципові розмови з хазяями, а не просто виконують фізичну роботу. Тобто ще й уміють міркувати, цікаві співбесідники. Члени родини! У них навіть імена є. А один кратт виявився навіть романтичним сніговиком (чи не відгомін андерсенівської казки про сніговика, закоханого у вогонь?!), який переповідав високим «штилем» любовні історії з Італії… Чим усе скінчилось і до чого веде романтика – читайте книгу та/або дивіться фільм. Такі персонажі – типові й нетипові. Точніше, архетипові – але дехто й індивідуальний. (Сказати про краттів «дещо» – неправильно, бо це вже істоти – коли Нечистий вдихнув у них душу).

Що й казати: і в нашому фольклорі – безліч оповідок про чаклунських помічників. Інакше кажучи – бісів, які постійно вимагають роботи від чаклуна або людини, яка випадково отримала магічну силу (наприклад, підняла зачарований предмет, дозволила до себе доторкнутися чорнокнижнику, тощо). Якщо їм не дати завдання, вони знищать свого нещасного хазяїна. Так само кратт може зламати шию своєму творцю-власнику або інакше довести до загибелі. А втім… необов’язково. Якщо настане година розплати, то замовнику скрутить в’язи сам виконавець – нечистий дух.

Отже, перш ніж отримати (завести) таких помічників-трудоголіків, треба як слід поміркувати. Але є вихід. Зокрема, чаклуни дають неможливі завдання чортам, бісам та іншому «штату»: звити мотузку з піску, черпати воду решетом, лічити глицю в лісі… А коли треба – покличуть до себе «колектив». Кратту теж можна дати завдання на кшталт «піди туди – не знаю куди». І навіть його позбутися (про це читайте в романі).

Ще кратти мені нагадали дечим українських хованців, вогненних зміїв, лужицького «грошового змія», польських духів… ерзянських і мокшанських чарівних помічників, яким постійно треба давати завдання, інакше все зруйнують. Тобто споживати – це теж небезпека.

Гаразд, а як малювали чи взагалі зображували кратта самі естонці? Я не маю на увазі описів у романі або конструкцій у фільмі (де, звісно, це дуже цікаві механізми – чого вартий початок, де кратт переносить у повітрі чужу корову – звісно, на обійстя свого творця). Скільки ще всього ми не знаємо – але який матеріал для досліджень!

А ще є прецікавий персонаж, який хоч і відсутній у «Листопаді», але повноправний в інших естонських творах та повір’ях. Наприклад, епос «Калевіпоеґ». В українському перекладі Анфіси Ряппо (який я залюбки читала студенткою, потім дізналася про працю Яна Ряппо і те, як дружина її доробила) згадується мардус, який плаче. Мардус – це мардус, як і кратт – це кратт. Тому відтворювати його як «мару», «привида», «домовика» або якось інакше не варто. Може, певною мірою мардус – це і доля?

Mardus… є й інші варіанти цього слова. Хто він?

За джерелами звично, що мардус – хатній дух. Але в епосі «Калевіпоеґ» чутно його плач… у лісі. Отже, мардус – це й стихійний дух? Чи був ним?

Мардус: в оригіналі (естонській) міфології – це привид, пекельний АБО підземний дух. (Формулювання В. Петрухіна та ін.). Раніше, імовірно, мардус був могутнім володарем підземного світу. Потім – «виродився» у хатнього духа. Якого все ж таки слід остерігатися.

Є спокуса знайти у слові «мардус» і спільне з нашою «марою», словом «смерть» («мор» тощо). Думаю, тут уже своє слово скажуть лінгвісти, бо є студії за словниками, де аналізується фінський корінь -mar- зі значеннями «смерть» та близькими (дослідження Ольги Теуш та ін.). Бо давно вже написано про нашу мару та англійську, німецьку, скандинавську… mare.

Мардуса об’єднує з привидом і те, що не завжди цей естонський персонаж мешкає у хатах, де є люди. Він може жити в руїнах, у пустках, на болотах, де плаче, завиває та всіляко лякає. Але вирізняється тим, що приймає подобу самогубці чи іншого вмерлого без покаяння, потрібних обрядів тощо. Страшно? Але повчально (може, чогось хоче – і це прохання треба виконати – це вже я так собі міркую). Хоча краще все ж таки зайвий раз не вештатися пустками та руїнами, та й болотами не варто. Адресую всім, хто любить романтику.

А ще цим ареалом (саме покинуті оселі та пустки) мардус нагадує покинутого домовика, в якого згоріла хата – і він сумує-ридає, голосить на згарищі. Або домовика під час переїзду забули запросити (узяти з собою на лопату – це ж нічого, що духа не видно) – от він і не міг покинути рідного дому, бо не мав права. Ритуал переходу тут дуже важливий.

Отже, якщо привид часто уявляється як щось величне – у величному зáмку (вплив ґотичної літератури – згадуються Німеччина, Британія…), хоча насправді не обмежується пишними оселями, – то мардус – домашній, «ближчий» дух. Може, тому, що в замках Прибалтики жили завойовники та взагалі прибулі (але зараз ця архітектура – культурна спадщина), а місцеве населення – на хуторах і в лісах? Історики стверджують, що культуру міст у Балтику принесли скандинави, німці та поляки. Натомість корінне населення мало складний світ хатин і лісу.

А ще – як і наша мара! – мардус поночі може прясти. Отже, якщо ви в Естонії, зупинились у приватному будинку в селі, де є предківські речі, і вночі раптом застукотить прядка (а нікого не видно) – не лякайтеся. Це мардус. Він свій. Хоча… може, варто бути напоготові? Адже він попереджає.

Зазначу, що мета таких міфологічних «помічників» – це не спрясти, не допомогти господині, а саме віщувати лихо. Бо результату таке прядіння не дає. Це процес без результату – як у кельтських фейрі.

Своїми звуками та взагалі появою мардус віщував смерть когось у домі [3, с. 146]. Це зближує його з ірландською бенші, германською та кельтською Бертою… І нашим домовиком.

З мардусом пов’язували й нічне сюрчання цвіркуна. Звісно, якщо поночі в темній хаті зовсім тихо, то сюрчання – ще й раптове – може налякати. Але оскільки раніше ритм життя був більше визначеним і повільним, вслухатися в нічній тиші до цвіркуна та розмислювати, що це означає… щось у цьому є.

Там, де були балтійські та фіно-угорські впливи (у тому числі лексичні), вірили в те, що синці після сну та інші кольорові плями (схожі на щипки) – це укус «мартаса» або «мардаса» та віщують якщо не смерть, то, принаймні, точно нещастя. (Цікаво, що аналогічне казали про ельфів у кельтів і германців, точно так пояснюючи червоні чи сині плями на тілі після сну; так само добра такі «щипки» не віщували). Домовика чи іншу персоніфіковану силу, яка «давила», душила вві сні, у тих краях називали «мартас» або «мардас». (Про це писали О. Черепанова, О. Теуш та ін.). Отже, побачити самого мардаса – нащадка мардуса – не можна, але він – відчутний, повноправний член родини чи роду, мешканець дому. Зближує мардуса-мардаса з домовиком, полтергейстом, ельфами, бравні та іншими «родичами» й те, що всі ці духи періодично люблять шуміти – перед бідою. Видно їхні сліди, чутно їхні дії – а візуально про самих духів важко сказати.

Мардуса, як і нашого домовика, неможливо запросто побачити. (Тут не беру до уваги билиці й навіть цілком щирі розповіді своїх знайомих про реально побачених домовиків; щоправда, у тих історіях духи являлися не просто так). Але його чутно. А треба – він сам явиться в людській подобі. І – що цікаво – хай мардуса переважно не бачили, але описували й як невидиму тварину, звіра чи птаха. Чому? Мабуть, тому, що його звуки нагадують не людські, а саме тваринні? Що це? Крик? Стукотіння пазурами чи ратицями? (Як у деяких оповідках про дивний шум у безлюдному помешканні)? Гадаю, тут іще зарано ставити крапку.

Щось лячне, незрозуміле, але й величне та водночас і рідне, – це для естонців мардус. Він навіть – хтось, а не щось.

Мардус, як показує все прочитане, не такий уже моторошний дух. Бояться незвіданого. А він (як і наші демонологічні персонажі) хоча попередити – доки не пізно. І так само пов'язаний із культом предків, як і наш домовик.

Якщо кратта роблять, то мардус… був завжди. Завсігди. Або, принаймні, давно. Бо, може, він і є пращуром. Якщо тепер ми знаємо інструкцію, як сотворити кратта, то мардуса не треба створювати. Хоча (за певними віруваннями) ним можна стати (це загиблі, самогубці…), але насправді це – колишній володар іншого світу. Отже, мардусами – народжуються. А може, у кожного є свій мардус? У кожного естонця. А в інших – певно, інакше зветься, але схожа сутність.

Я тут багато не згадуватиму про Чуму, яка перетворюється то на прекрасну дівчину в білому, то – потім – на білу козу, то – на свиню або незнайомий предмет – через який легко заразитися дотиком… Про все це є у рецензії на фільм, а повно – у самій екранізації. А ще повніше – у романі «Листопад…» Тільки підсумую: цю героїню об’єднує з чумою в наших віруваннях (а ще – із сестрами-лихоманками) те, що вона заражає поцілунком. Логічно – бо тактильний контакт! Не цілуйтеся з хворими і просто підозрілими. А також: і в нашому фольклорі, і в естонському різні страшні антопоморфні пошесті (чума, холера, віспа, Коров’яча смерть…), як правильно, не являються самі по собі. Їх привозять (не знаючи, хто ці попутниці) або приносять (як у легенді про Моровицю, яка змусила одного чоловіка тягати її на плечах від хати до хати – і так усіх убивала). Чи підвозять.

У романі Ківіряхка (і у фільмі) Чуму переносить через річку (увага: архетиповий символ переходу, переправи!) мандрівний торговець-сету (сету – це естонська етнічна група, яка мешкає біля Чудського озера та в інших краях), тобто нетутешній, здалеку, чужий описаному в книзі селу. І перший стає жертвою білої красуні. А насправді в цих «казках» – реальність. Адже зараза передається тактильним шляхом. А ще з історії відомо, як спеціально вже заражені (!) підкидали свої речі. Щоб інші теж захворіли. (Чи не звідси українські билиці про те, як дівчина підібрала перстень/пояс/хустку чи інший привабливий предмет, не перехрестила – а потім їй почав являтися вогненний змій?) Ось чому місцевий знахар (гуменний Сандер) вимагає від усіх селян, щоб вони приносили йому речі, яких раніше не бачили (у фільмі це гарно показано). Чума перетворилася на срібний рубль (ціле багатство для тодішнього селянина). І правда: той, хто не знає, приносить біду (сам того не відаючи). І часто гине від неї. Отже, у таких начебто-казок – виховна мета. Недарма заголовний герой естонського роману каже, що казки «мають бути повчальними». (До речі, хитрий гуменний, який одурює самого нечистого, – теж казковий персонаж: залюбки перечитала про це у збірці естонських народних казок).

Мені здавалося, що я замало – чи майже нічого – не знаю про кратта і мардуса. Але як на перший раз вийшло досить матеріалу.

Гадаю, для естонської культури мардус означає національну пам'ять. Хто не вірить – читайте «Калевіпоеґ».

Для чого такі твори – книги і фільми, схожі на естонський «Листопад»? Нам, сучасним читачам і глядачам, часто урбанізованим? Це ж не суто етнографія і не мета просто залякати. Це не для дітей і не для окремого прошарку естетів/залюблених в арт-гаус/фольклористів та іншої вузької групи. Не мистецтво «для приколу» чи на один вечір. Це – знання власних сильних сторін. Тому бажаю нам теж творити таке сучасне мистецтво (маємо, звісно, класичний фільм «Тіні забутих предків», із яким у Мережі вже порівнювали «Листопад», але ж хочеться ще). В якому будуть свої кратти, мардуси та всі-всі-всі – теж харизматичні. І, звичайно, іще раз запевняємося: народні казки – навіть горор – терапевтичні. Особливо взимку.

Ілюстрації до статті взято з відкритих джерел (кадри з фільму «Листопад»).