("Мисткиня". Моторошна сімейна історія)

Є одна картина, яку любить моя дружина, “Життя і смерть” Г. Клімта. Не знаю, що вона знайшла у ній. Я вчасно і доречно мугикав, коли на перших побаченнях вона демонструвала свої улюблені картини, охав і ахав, додаючи по ситуації маячню про холодні та теплі кольори, специфіку кутів та ліній. Вона була художницею, наші перші побачення — блуканнями по музеям, починаючи з блакитного періоду Пікассо і закінчуючи петтінгом та моїми «блакитними» яйцями.

Закінчуючи докторську, я факультативно вивчав історію мистецтва, тож пам'ятав достатньо слівець, аби причарувати мою фантастичну, божественну майбутню дружину і заманити в свою огидну брудну квартирку. Серйозно, тоді я нагадував ропуху, що височіла на купі пустих контейнерів, оточена ставком, де бовталось достатньо брудних лахів, щоби забезпечити роботою прачку на півроку.

Пам'ятаю, вона у ванні, а я метушусь, щоби знайти під вино дві ємкості, хоч віддалено схожі на чашки. Як полощу перші-ліпші філіжанки і біжу до спальні прибрати пакетики від нацюцюрників, що валяються там з 2003 року. На ліжку, посеред хаосу, акуратно розкладені сукня, бюстгальтер і трусики. Вона виходить із ванної повністю гола, якщо не враховувати високі підбори, відбирає в мене вино і п’є з горлянки. Я закохуюсь абсолютно, повністю і невідворотно.

Я геть не тямив у мистецьких штуках — я працюю з фінансами і вправний із цифрами, а не фарбами, але до біса обожнював усе, що вона робить. За декілька років вона зробила собі ім’я, критики називали її американським Дем’єном Герстом. Один із перших її експонатів складався з десятка картин зогнилої випічки, які оточували справжній торт, оздоблений тисячами мертвих бедриків, що згодовувались птахоїдові, одягненому на кшталт Маленької Міс Мафет. Поняття не маю, що то означало, проте це було жахаючим, успішним і оплаченим галереєю, тож я з’їв двадцять круасанів. В них бедриків не було. Я перевіряв кожний.

Вона була дивовижною. Вона мала тіло черлідерши і обличчя натурниці Модильяні, втім, такі вони і зараз. Вона була чарівна, харизматична, глибока — з тих, до кого люди тягнуться, з ким намагаються якнайдовше побути поруч. Вона трахалась так, наче щось собі доводила і мала збочене почуття гумору. Як тільки я отримав роботу, яка дозволяла дати такій, як вона, все, на що вона заслуговує, я запропонував придбати історичний маєток у центрі міста з садом, повним троянд, з підлогою червоного дерева. І перші кілька років вона здавалась щасливою. Ми були з тих пар, які ви бачите на світлинах журналу «Нью-Йорк», просто блядськи такі щасливі...

Але мали ми й чорну смугу, як і будь-яке подружжя. Зовні вона була тією самою жінкою, в яку я закохався — мала божественний вигляд, гості постійно питали мене, коли вона запросить їх наступного разу, вона досі мала чудово зналася на мистецтві. Попри те я знав, я знав — вона нещасна. Я міг побачити це у куточках її очей, у вигині її вуст.

Це виявлялось поступово. Спочатку це була шторка для душу. Вона принесла три або чотири з невеличкого бутіка, щоб ми вибрали з них разом. Ми зупинились на одній, блідаво-блакитній, геть непрактичній, занадто коштовній, щоб ми могли її собі дозволити, але до чорта гроші, якщо це робило її щасливою. За декілька днів, приймаючи душ, я помітив, що шторка не висить. Не з’явилась вона і за місяць. Одного разу я заглянув до студії дружини і побачив шторку, пошматовану і розфарбовану до невпізнання.

Я вирішив це зігнорувати, бо знав, що втручатись у творчість митця — то починати мовчазну війну з невідомим фіналом.

Проте за рік я вже не мав вибору. Вона була на межі, наче стояла на лезі. Зазвичай вона влаштовувала виставки кожні три-чотири місяці, а її ідеї були такими повними, розмаїтими, що галеристи просили скоротити кількість експонатів. Але минув рік без жодної картини, я почав непокоїтись і щодо її стану, і щодо стану нашого рахунку. Ми були ще тими марнотратниками, а кожна виставка приносила 20 000 доларів, які ми розтринькували на європейські пляжі і гірськолижні курорти у Аспені.

Останньою краплею стала пожежа. Виявилось, що дружина мала десятки проектів, але ненавиділа їх усі, тож або знищувала, або зафарбовувала. Я був на роботі, коли вона зійшла з глузду, залила бензином 16 полотен і підпалила подвір’я. Коли я примчався по дзвінку пожежної, то знайшов її у машині швидкої, вкриту попелом, з підпаленими кінчиками білявого волосся. Вона курила цигарку. Я поглянув на спалені троянди, скелети картин, рештки знищених скульптур і спитав, що трапилось. Вона струсила цигарку і промовила:

«Воно було моє. Я спалила це».

Вона зробила великі, вражаючі образи пекла. Сімейство зайців задихнулось у димі, тож вона веліла їх набити та поставити на гірку харчової соди, наче експеримент на шкільний науковий ярмарок. Зібрала на згарищі обгорілі рештки і клаптики, поєднала їх дротами і створила щось схоже на хворобливу, покручену подобу фенікса, що важив 182 кг і був 2,5 метрів заввишки. Вона назвала цю річ «З попелу», і рецензенти в Таймс визнали її «...запальною. Першою спробою справжнього митця». Хтось фенікса придбав. І шкода мені того, хто щодня прокидається, дивлячись на цього дивного покруча, що застиг у нескінченній агонії.

Ми обидва були п’яні, сиділи у першому-ліпшому, дорогому, стилізованому під Дантівське «Пекло» барі десь посеред Сан-Франциско, коли я нарешті спитав, що її турбує. Усю ніч ми жартували з іронічної схожості цього місця та її останнього шоу. Спочатку вона заперечувала будь-які негаразди, агресивно підкреслювала, що її останнє шоу принесло нам у чотири рази більше, ніж завжди, ми закрили усі борги й оплатили відпустку. Я промовчав. Вона відкинула нещодавно підстрижене волосся, і на хвильку здалось, що готова розкритися. Я дивився, як її блакитні очі сповнюються сльозами, далі вона ковтнула віскі з келиха, що мав бичачу голову, і всміхнулась.

«Почну з того...» - вона недбало погойдувала келих, тримаючи колечко у носі бика. – «Я впевнена, що вагітна».

Вона дозволила келиху ковзнути з її пальців і розбитись, піднялась і пішла до виходу. Я довго ще сидів, розлючений, розгублений і нещасний. Пригадував її обличчя, коли вона вперше показала мені той малюнок Клімта. Пригадав, які вона тоді носила окуляри, щомиті торкаючись перенісся, як вона сміялась, коли я говорив про довбані теплі й холодні кольори, довбані кути і лінії.

Ми перетворили її студію на дитячу. Радше, я перетворив, поки вона була у Сан-Франциско, і бог знає, що робила з друзями-художниками. Я запросив садівника, і він знову уквітчав сад трояндами. Я працював понаднормово, читав книжки про батьківство і пив, аж доки засинав. Вона повернулась наприкінці терміну; я повернувся додому і натрапив на розвішані на холодильнику світлини зародків, близнючок, здорових, величеньких дівчаток. У спальні знайшов її, сплячу мертвецьким сном, з величезним животом, у пахощах фарби. Її пальці були у веселці олії. Я послабив краватку і пішов до дитячої.

Вона була вся у турботах.

Канарково-жовтий, який я обрав, зафарбувала прошарком пастельно-синього, а одну зі стін живописала візерунками і кучериками у стилі Клімта. Пухнастий вершковий килим був увесь поцяткований різнокольоровими бризками — вона дуже поспішала. Вирізала величезний оберемок з трояндового куща і настільки щільно втиснула його до вази, що декотрі стебла, рятуючись, вислизали у колиску і падали на підлогу. Вона розкидала пелюстки по кімнаті, по підвіконню. Це було хаотично і прекрасно. І наступні декілька років були прекрасні — по більшості. Нас зближувало виховання дітей. Не зважаючи на таку собі підготовку моєї дружини до пологів, дівчата виявились напрочуд розумними і вродливими. Обидві схожі на неї, з хвилястими білявими пасмами і блакитними оченятами. Вкладаючи їх у ліжко, я подеколи сумнівався, що вони мають мої гени. Вони були мініатюрами моєї коханої.

Вона погодилась деякий час походити до психіатра. Вживала трохи ліків. Хех, дещо стабілізуюче. Урешті вона і доктор вирішили, що її тимчасове затьмарення було наслідком гормонів. Ми відновили вечірки, і це притлумило вируючі навколо нас плітки.

Вона припинила малювати і почала викладати в університеті. Знову здавалась задоволеною, та що і казати, більш щасливою, аніж коли-небудь. Може, я і вловлював у її очах щось схоже на пригнічене полум’я артилерії, але це тривало щонайбільше дві секунди, а тоді вони знову ставали знайомого, безпечного волошкового кольору. Але ж хто з нас ніколи не хвилюється?

Я здіймався кар’єрною драбиною. Мене тішило відчуття сили, що прийшло з владою. Я обожнював дівчаток. І, боже мій, як я кохав її. Мою божевільну, огидну, прекрасну, ненависну, кохану, неможливу дружину.

А потім прийшло сьогодні.
Сьогодні я повернувся з роботи раніше.
Сьогодні моя дружина взяла вихідний, аби супроводити групу дітей у Музей мистецтва Метрополітен. Батьки прохали про це місяцями, захоплені її досвідом у художньому світі, жадаючи освятити своїх дітлахів причетністю до високого у найбільш вичерпний спосіб, який тільки можливо. Я вважав це ідіотизмом: дітям було від одного до трьох років, у пластівцях на сніданок вони вбачать більше краси, аніж у ліліях Моне. Але батьки переконали мою дружину, сплатили за подорож і вручили напівнемовлят із розчахнутими від здивування очима.

Я повернувся додому раніше, бо забув телефона з презентацією, яку готував для наради. Я пройшов трояндовий сад і помітив крихітний уламок від «Попелу», яку забрали звідси так давно. Це була половинка пташки, одна з тих витончених деталей, завдяки яким дружина і прославилась. Пташка мала неймовірно живий вигляд, такий, що я марно вишукував пір’я у її тріщинках. Як я не помічав її до того?

Я зайшов усередину, налив стакан апельсинового соку. Холодильник був прикрашений малюнками наших дівчаток, щасливими закарлючками, геть не схожими на жахіття, які створювала їх матір. Я радів цьому. Хотів би, аби вони захоплювались цифрами, як я.

У повній тиші я цмулив солодкий сік і насолоджувався нічим. А потім майнув прозорий запах свіжої фарби.

Збентежений, я зайшов до вітальні. І там, на шкіряному дивані, з келихом вина, сиділа моя дружина. Схожа на янгола смерті.

З голови до ніг її вкривала синя фарба, згущена до чорного під очима. Вона була вдягнена у саморобну блакитну сукню, у суцільних хрестах і подряпинах. Ні, не у сукню. У шторку для душа, придбану стільки років тому. Крізь неї проглядали все ще довершені груди, вигин талії. Пляшка вина була наче видовжена і забарвлена у помаранчеве. Запах фарби тут був ще дужчим, його збивав дух палива і ще чогось, що я не міг розрізнити. Вона поголила голову.

Я дивився на неї скільки — хвилину? Годину? Вона хильнула з пляшки, побовтала вином у роті. На її пальцях темніли кольори, глибокий синій, і ще глибший червоний. Я сів у крісло навпроти, не тямлячи, що саме я хочу спитати у неї.

Можливо, тому що знав.
Можливо, тому що не хотів знати.

Я побачив камеру на столику між нами, піднявся було взяти її, але вона зупинила мене дбайливим, м’яким рухом, виточеним роками подружнього життя. Вона відчинила вуста, щоб промовити, бліді знебарвлені вуста.

«Воно було моє».

І я продовжував сидіти, усвідомлюючи, що саме там, за дверима дитячої, на тій стіні, яку ми не пофарбували під Клімта. Усвідомлюючи, що мій телефон розривається дзвінками зі школи, від батьків, з поліції. Усвідомлюючи, що саме це за запах. Боковим зором вбираючи червону калюжу, що натікала з-під дверей, стовпчик одягу у підніжжя моєї дружини. Змальовуючи в уяві, який товстий дріт вона мала б використати, щоб поєднати шматочки у найдосконаліший, найдетальніший спосіб.

Тому що вона така досконала.

Я бачив фенікса внутрішнім зором.

Я сподіваюсь, коли вона клацне запальничкою, щоб підпалити цигарку, ми, блядь, згоримо.

Подобається проєкт? Ви можете підтримати нас, всі кошти підуть виключно на розвиток «Бабая»

Бажаєте опублікувати свої матеріали? Пишіть нам на пошту: