Жахлива Ебола
У цьому вже вимальовувалась певна невтішна закономірність: спочатку нещасливий випадок повернув його до батьківського дому, а тепер не менш трагічний привід змушував нанести перший за багато років візит давнім знайомим. Він звик ступати слід у слід зі смертю на службі, але ж не у приватному житті.
Думки подібного штибу плекав Андрій Костенецький, прямуючи до садиби Блекотських холодним осіннім ранком.
Від морозного повітря починало пекти обличчя, а вогкий туман відбирав останні крихти тепла, безцеремонно пролазячи під по-міському тонке пальто. Але Андрій все ж відмовився від запропонованої Івасем баклаги — сьогодні йому ще міг знадобитися тверезий розум. Старий кучер лише гмикнув у відповідь — мов, воля ваша, пане — та собі зробив добрячий ковток.
Не то, щоб відвідування Блекотських мало принести хоч якусь практичну користь, проте Андрій не міг відмахнутися від прохання свого старого друга. У Михайла Васильовича Блекотського — для широкого кола приятелів просто Михаля — не далі як вчора померла бабуся.
У переданому із лакеєм листі, який починався з пишномовних висловлювань співчуття щодо особистої втрати самого Андрія, коротко повідомлялось про нещастя, що спіткало стару пані. Ганна Михайлівна вкрай невдало впала зі сходів. Сумно, але не дивно для жінки її віку. Однак Блекотські чомусь вирішили, що стареньку вбили. Спішно телеграфували у місто «цьому відомому детективові, Туманському, ти про нього певно чув». Завершувався лист обережними натяками на рід занять Андрія (Михаль був з тих, хто вважає будь-яку діяльність з постійною оплатою недоречною для людини шляхетного походження) та проханням скористатися своїми професійними вміннями та скласти товариство Туманському в розслідуванні, бо щось у Михаля «цей модний детектив зовсім не викликає довіри».
Ну що ж, це доводило, що якусь міру здорового глузду Михаль за своє життя таки скопив. Адже сліпа віра у геній Гервасія Туманського, після розкриття ним вбивства купця Климінчука та повернення родині Білозерських вкрадених фамільних коштовностей, набула характеру справжньої пошесті.
«Ти про нього певно чув». Як ж не чути, тільки от чув зовсім не ті захоплені балачки, які, мабуть, у тому чи іншому вигляді долинули до родини Блекотських. Ні, колеги Андрія ставилися до Туманського з підозрою та презирством, які завжди викликає у тяжко працюючих професіоналів шарлатан, якому несправедливо багато таланить. Усі слідчі як їхньої губернії, так і кількох сусідніх — Туманський не сидів на місці — з нетерпінням чекали, коли Фортуна врешті відверне від нього своє обличчя.
А Павло Леонтович, добрий приятель Андрія та надзвичайно проникливий чоловік, взагалі назвав Туманського, з яким йому довелось одного разу неохоче співпрацювати, «вибухонебезпечною сумішшю шахрая та дурня».
Андрієві лишалось сподіватися, що ані його, ані Блекотських сьогодні цим вибухом не зачепить.
⁎ ⁎ ⁎
Садиба Блекотських гордовито дивилась на навколишні поля та стежки з високого пагорбу, тож остання частина шляху пролягала угору. Рух повозки сповільнився. В ясний день перед Андрієм міг би відкритися доволі мальовничий краєвид, але наразі йому доводилося задовольнятись власними спогадами. Туман надійно приховував усі принади місцевої природи.
Але було те, чого він не зміг, або не захотів сховати.
На узбіччі, заледве не перекриваючи шлях Андрієвій повозці, лежала перекинута бричка. Біля неї палко, як судити за виразними жестами одного із них, сперечалися двоє чоловіків.
Наказавши Івасеві зупинитися, Андрій уважніше придивився до усієї сцени.
Бідолашний кінь не подавав жодних ознак життя — ба більш, ним вже зацікавилась пара настирливих круків. Повний рудобородий чоловік у дорогому одязі гнівно розмахував руками, викрикуючи довільні лайки. Другий — напевно його кучер — лише розгублено дивився у відповідь, права рука міцно вхопилась за ланцюжок, що висів у нього на шиї. Примружившись, Андрій побачив стиснутий у кулаку хрестик.
— Пане, чи не потрібна вам якась допомога? — звернувся Андрій до бороданя, який досі продовжував шпетити нещасного візницю.
Збившись на півслові, чоловік обернувся та розважливо окинув оком Андрія та його повозку. Мабуть, побачене справило на нього гарне враження. Широкі губи розтяглися в улесливій посмішці.
— Ох, шановний пане, був би Вам дуже вдячний. Справа надзвичайного значення чекає на мене в маєтку славетного роду Блекотських, а кінь мій, як пан бачить, їхати далі не здатен. Якщо ласкавому пану по дорозі, чи не міг би він підвезти мене. Запевняю пана, що якби не найвища нагальність, то ніколи б не потурбував би Вас цим нахабним проханням.
Неприємна підозра виникла в Андрія ще на самому початкові цієї промови. Бородань не забарився її підтвердити.
— До речі мовити, я Гервасій Савич Туманський. Можливо, пану доводилося чути?
⁎ ⁎ ⁎
Недовга дорога до садиби у товаристві Гервасія Савича здалась Андрієві не менш виснажливою, ніж мала би бути навколосвітня подорож. Надзвичайно вдячний — принаймні за його словами — Туманський відплатив за допомогу розлогою оповідкою про раптову загибель свого коня. В очах детектива ця нова таємниця була чи не загадковішою за справу, яку його власне й викликали розслідувати.
— Він же мене ніколи не підводив, пане. Золото був. А не кінь. Я ж бо за нього й платив свого часу золотом, можу собі дозволити. Що був витривалою скотиною, то й казати, Андрію Костянтиновичу, зайве. Але ж до того й чуття особливе мав. Вірте, ласкавий пане, чи не вірте, а таки мав! Ось їхав я якось у страшенну зливу…
Андрій починав шкодувати, що раніш відмовився від Івасевої баклаги.
Іншою, більш фатальною помилкою, було одразу зізнатися Туманському, що Блекотські запросили його через ту ж саму справу. Варто було б зачекати з цим до приїзду на місце — там Гервасій Савич мав би й інших жертв в особі членів родини, врешті вони ж його й викликали. А так Андрієві доводилось самотужки — Івась та коні до розрахунку не бралися, бо не мусили відповідати — зустрічати вогонь невпинного красномовства.
Туманський просторікував про свої попередні справ, хвалився знайомствами з поліцейськими чинами, побіжно згадавши й Павла Степановича Леонтовича, який нібито «був вкрай захоплений їхньою навдивовижу плідною сумісною роботою». Коли ж детектив почав будувати теорії щодо причин смерті Ганни Михайлівни, називаючи однаково вірогідними й самогубство, й діяльність таємного революційного товариства, повозка нарешті під’їхала до воріт садиби.
⁎ ⁎ ⁎
Якщо й було на цьому світі місце, над якими не панував руйнуючий усе час, то це була садиба Блекотських. Востаннє Андрій був тут чотирнадцять років тому і тепер ніби знову став тим безвусим юнаком, якого лякала ошатна суворість старовинного маєтку та гордовита владність його господині — Ганни Михайлівни.
Попри те, що її чоловік вже давно помер, а син одружився, саме Ганна Михайлівна завжди була правдивою пані Блекотською, єдиновладною володарка домашніх справ. А, як зважити на деякі обмовки Михаля, зроблені за роки їхнього з Андрієм знайомства, то й не виключно домашніх.
Андрій погано пам’ятав, якою була матір Михаля, але мав сумніви, що вона зможе повною мірою унаслідувати роль старої пані Блекотської. Мабуть, на велике щастя молодої дружини Михаля.
Туманський мовчав, вочевидь зайнятий складанням належної вітальної промови, яка б вразила господарів маєтку. У те, що він оглядав підступи до потенційного місця злочину, Андрій не вірив.
Біля дверей у господський будинок Туманський обернувся до Андрія та скривив рота в уже знайомій улесливій усмішці.
— Андрію Костянтиновичу, з усією повагою до Вашої компетенції… Дозвольте, я піду трохи попереду. Все-ж таки, пан Блекотський мене запросив вести розслідування. Ви ж пане, тут, насамперед, у ролі друга, що дуже пасує вашому шляхетному роду, звісна річ. Не будимо зайве плутати родину та слуг. Ви ж розумієте мене, Андрію Костянтиновичу? Я ж з усією повагою до Вас…
— Так-так, йдіть, Гервасію Савичу. Прошу.
Лакей відчинив двері, шанобливо прийняв верхній одяг та капелюхи гостей. У просторому передпокою на них вже чекали.
Висока струнка дівчина, в простому але охайному чорному вбранні, зробила крок їм назустріч.
— Добрий день, панове. Пропоную залишити зайві церемонії. Я Катерина Василівна Блекотська, онука Ганни Михайлівни.
До цього дня у думках Андрія Катерина Блекотська лишалась десятирічною дівчинкою, молодшою сестрою товариша його дитячих ігор. Зараз же він побачив, що роки надали твердості погляду її карих очей та впевненості її голосу. Завжди, як він пригадував, близька до бабусі, вона стала дуже подібної до неї, принаймні зовні.
— Прошу, панове, не дивуйтесь, що саме я вас вітаю. Батько повинен ще владнати деякі справи. І, звісно, ви тут у занадто делікатній справі, щоб доручити комусь зі слуг вас зустріти. До того ж вони із прибиранням не можуть дати ради тепер, коли бабуся їх більш не контролює. Подивіться лише на це павутиння! Просто біля парадного входу… Здається, ви, пане, — Катерина звернулась до Туманського, — трохи у нього вплутались. Ох, ніби й павук у вас на бороді сидить.
— Що? Де?!
— Ось, прошу, візьміть подивіться, — Катерина простягнула детективові кишенькове люстерко. — Пане…
— Гервасій Савич Туманський, чарівно панно. Дякую за вашу неоціненну допомогу.
Поки Гервасій Савич намагався повернути собі пристойний вигляд, Катерина звернулась до Андрія.
— Тоді, ви напевно наш сусід та добрий друг мого брата, Андрій Костянтинович Костенецький? Вибачте, що не впізнала вас одразу та прийміть мої співчуття стосовно смерті вашого батька.
— Дякую. І не варто вибачатися, Катерино Василівно, спливло багато часу від нашої останньої зустрічі. До того ж, мушу додати, що час цей був до мене не таким добрим, як до вас.
Катерина ледь визнала комплімент легким кивком. Навіть тінь усмішки не пом’якшила ані її вуст, ані її очей. Андрій гостро відчув недоречність своїх слів.
— Ви закінчили, Гервасію Савичу?
— О, так, Катерино Василівно. — Туманський повернув люстерко панночці. — Відведете нас із Андрієм Костянтиновичем до сходів, де все сталося?
— Звісно. Прошу за мною, панове. Тіла там вже немає, але кров я наказала не витирати.
⁎ ⁎ ⁎
Крові було не багато. Середніх розмірів пляма на шостій зверху сходинці, поодинокі бризки тут і там далі по сходах та протяжний, але поверхневий бурий слід на килимі у підніжжя.
Нещасну мали знайти одразу після падіння, в інакшому випадку встигла б натекти більша калюжа. Також Андрій був майже певен, що перший ж удар черепа об сходинку був смертельним. Туманський не сперечався.
Його, здавалось, взагалі не надто цікавило місце трагедії. Гервасію Савичу кортіло швидше перейти до опитування підозрюваних, до числа яких він, раптом позабувши весь свій пієтет перед родовитими господарями — заніс усю родину Блекотських.
Але, хоча Андрій досі не вірив у наявність чиєїсь злої волі у цій справі, але не збирався виконувати свою роботу недбало — врешті він мав професійну гордість. Люди брехали набагато частіше, ніж речі, тож він волів вичавити з останніх усі можливі факти, перед тим, як зустрінеться з першими.
Катерина трималась осторонь, пильно спостерігаючись за діями Андрія. Під цим поглядом Андрій відчував себе капосним хлопчиськом. Згадалось, як Ганна Михайлівна колись спіймала їх з Михалем за крадіжкою пиріжків з кухонь.
Але тепер він вже був дорослим.
— Катерино Василівно, хто знайшов тіло?
Якщо запитання й здалось Катерині занадто різким від «друга родини» (цим титулом у своєму листі його нагородив Михаль) , вона ніяк цього не показала.
— Я не знаю, хто був найпершим. Приблизно одночасно крик та грохот почули одна із покоївок та дружина Михайла. Галя, покоївка, саме прибирала у гостинній на першому поверсі.
— А Олена Павлівна? — Андрій пишався тим, що пам’ятав імена дружин усіх своїх друзів та приятелів.
— Її розбудив шум. Їхня з Михайлом кімната ось за цими дверми, — Катерина вказала на перші двері зліва у коридорі, що починався просто від верхів’я сходів.
— Чи чула якась із жінок звуки боротьби?
— Ні, нічого схожого.
Зробивши паузу, на випадок, якщо Туманський захоче спитати щось від себе — можливість, якої детектив і не подумав скористатися, Андрій продовжив.
— О котрій годині це сталось?
— Близько п’ятій ранку.
— Так рано? Чи була в Ганни Михайлівни якась особлива причина бути на ногах у таку годину?
— Нічого особливого. Бабуся любила зустрічати світанок у своєму саду.
— Коли ми зможемо зустріти решту вашої родини, Катерино Василівно? — врешті подав голос Туманський.
— Уся родина за півгодини буде готова зібратися у гостинній. Якщо у вас більше немає до мене нагальних питань, я піду розпоряджуся щодо чаю.
Туманський лише кивнув.
— Не смію заважати вам проявляти гостинності, Катерино Василівно, але я б хотів також опитати прислугу. Це можна влаштувати? — втрутився Андрій.
Він не знав гонор чи дурість змушує Туманського нехтувати підозрюваними низького походження. Ніби для вбивства було конче необхідно мати родовий герб. І ніби слуги в цьому маєтку не мали привидів зачаїти злобу на владну господиню.
Андрій і сам не знав відколи почав вірити, що вбивця взагалі існує.
— Як забажаєте, Андрію Костянтиновичу. Зустрінемось у гостинній, панове, — з цими словами Катерина залишила їх удвох, спустившись на перший поверх та зникнувши у довгому коридорі, що вів на кухні.
Увесь вигляд Туманського виражав крайнє нетерпіння. Детектив навіть не дивився у бік сходів, вочевидь не вірячи, що вони можуть приховувати що-небудь важливе.
Але Андрій ясно бачив, щось тут було не так. До прикладу, розташування першої, найбільшої плями крові. Надто високо вона знаходилась. Шоста сходинка. Це, ніби Ганна Михайлівна спіткнулась ледь-ледь дійшовши до межі сходів і одразу впала донизу головою. Підсковзнулась? Малоймовірно, тоді жінка впала би на спину. Її штовхнули ззаду? Ні, вона відлетіла би набагато дальше. Але об що вона могла перечепитися таким чином?
Опустившись на одне коліно, Андрій почергово обмацав пальцями підлогу, поверхню верхньої сходинки та ажурні перила.
— Що ви там вишукуйте? — в голосі Туманського було нічим не прикрите роздратування.
— Краще спитайте, що я знайшов. Йдіть-но сюди, Гервасію Савичу.
Не чекаючи, поки Туманський підніметься до нього, Андрій уважніше придивився до своєї знахідки. На стовпчику перил, на висоті чотирьох пальців від підлоги був зав’язаний невеликий вузлик, кінець нитки був обірваним. Сумнівів не лишалось — те, що трапилось з Ганною Михайлівною не було нещасним випадком.
⁎ ⁎ ⁎
Опитування у людській — необхідність якого Андрій таки відстояв перед Туманським — не принесло особливої користі. Галина, покоївка, не повідомила нічого окрім тих скупих фактів, які раніше вже згадувала Катерина. Інші знали й того менше.
Ніколи Андрієві не доводилося мати справ з настільки не схильними до пліткування людьми. Ведучи розслідування у Києві, він звик використовувати управителів, кухарок, лакеїв, покоївок, двірників та інших найманий люд як джерело правдивих та детальних — інколи навіть надмірно — відомостей про їхніх господарів.
Слуги Блекотських же на питання відповідали коротко, нічого не додаючи від себе — було важко повірити, що це живі люди.
Трохи вирізнялась серед цього мовчазного натовпу лише стара кухарка Гликерія.
— Померла й добре. Це ж не людина була, а чорт у спідниці — не при святому хлібі звісно таке казати, — жінка перехрестилась. — Але не вірю я, що ця нечисть так просто лишить цей будинок у спокої. Ох, не вірю, синку.
— Але чому ви працюєте на цю родину стільки років, — не міг не спитати Андрій. — Кріпаччина відійшла у минуле, ви — вільна людина.
— Ох, пане. Ніхто в цьому заклятому місці не може назвати себе вільним.
Це навряд чи було зізнанням, Андрій не міг уявити, як стара згорблена Гликерія підповзає до перил, аби влаштувати нелюбій господині смертельну пастку, проте приємно було почути хоч кілька щирих слів.
⁎ ⁎ ⁎
Уся родина Блекотських зібралась у гостинній.
Господар садиби, пан Василь Олександрович Блекотський з дружиною Ольгою Марківною — блідою, виснаженою жінкою, якій зовсім не до лиця була чорна траурна сукня старинного крою — сиділи на канапі біля накритого до чаю столику.
На іншій канапі, навпроти, розташувалися Катерина Василівна та Олена Павлівна. Андрієві не доводилось до цього зустрічати обраницю Михаля — до одруження панна Зозулинська мала репутацію справжньої домосідки, а весілля друга він пропустив через службові справи.
Наряд Олени, хоч і цілком доречний для вираження скорботи, здавався майже святковим поряд з простим вбранням Катерини. Увесь вигляд молодої жінки свідчив про ревне слідування приписам високого тону.
Трохи віддаля, спираючись на камінну полицю, стояв Михаль. Хитка постава та хворобливий колір обличчя одразу підтвердили Андрію, що його старий приятель не став стриманішим у відношенні алкогольних напоїв з часів їхньої останньої зустрічі.
Мабуть, напівпритомний стан Михаля був помічений і Туманським.
— Михайле Васильовичу, як я розумію, ви були не вдома, коли загинула Ганна Михайлівна?
— Так.
— А де саме ви були натомість?
— У шинку.
Ольга Марківна кинула на сина засуджуючий погляд. Мимоволі Андрій відзначив, що того, хто хоч раз викликав незадоволення Ганни Михайлівни, таким не проймеш — бліда тінь справжнього вогню.
Тим часом Туманський продовжував свій допит.
— До котрої години?
— До опівдня.
Ось Катерина досить вправно наслідувала засуджуючий погляд старої пані Блекотської. Особливої моторошності додавала портретна схожість дівчини з покійницею.
На Андріїв подив, дружина Михаля, єдина з жінок у кімнаті, не намагалась зиркати на чоловіка, що проводив ночі поза родинним гніздечком. Вона незворушно цідила чай з порцелянової чашки тонкої роботи — уся ніби картинка з модного журналу.
— Добре, я вважаю, ваша присутність нам не знадобиться, Михайле Васильовичу. Малоймовірно, що ви знаєте щось корисне для справи. Можете йти відпочивати. Вам це, здається, потрібно.
Туманський можливо й дізнався, що хотів, але в Андрія було кілька запитань до друга.
— Насправді, я хотів би прояснити деякі дрібниці. Але, в інтересах слідства, я маю поговорити з Михайлом Васильовичем наодинці.
— Добре, можете не поспішати, Андрію Костянтиновичу, — Туманський був сама люб’язність.
Друзі вийшли до коридору. Рокові сходи темніли трохи віддалік, невпинним нагадуванням людської смертності. Навіть зазвичай веселий Михаль скидався на свою власну тінь.
Це потрібно було виправляти.
— Михалю, я маю поставити тобі вкрай важливе запитання. Будь зі мною абсолютно чесним, друже.
— Звісно. Запитуй.
— Як тобі це вдається, друже? Не ночувати вдома та зберігати мир з жінкою — в чому твій секрет?
Михаль, що мабуть очікував на зовсім іншу за тоном розмову, невпевнено посміхнувся.
— Усе просто, любий друже. Я вмію робити подарунки. Сукні, шляпки, стрічки, панчохи, браслети, намиста, брошки, віяла, мило, парфуми та мільйон інших милих дівочому серцю витребеньок. Знай, де це купити в Києві або вмій виписати із-за кордону — і мир та злагода будуть в твоїй оселі.
— Запам’ятаю на майбутнє.
Раптом обличчя Михаля набуло виразу не властивої йому серйозності.
— Я покладаюся на тебе, друже. Поки ця справа не проясниться, нам з Оленкою до Києва не повернутися, мовчу вже про Париж. А ці стіни наче давлять на нас, особливо на неї, — Михаль зітхнув. — Розумієш, жінки… Тендітні створіння.
Коли Андрій повернувся до гостинної, Туманський розпитував Ольгу Марківну про те, де вона була вчора вранці та як дізналась про те, що відбулась трагедія. Безперечно, всі інші в кімнаті вже відповіли на це питання або якусь його варіацію. Можливо, навіть і чесно. Хоча покладати на це великої надії було не варто.
Люди брехали, інколи мимовільно, а речі — ні, ніколи. Тож Андрій знав, що правду він знайде не в цій кімнаті. Час був забрати у Туманського керування.
— Перепрошую, Василь Олександрович. Пані. Ми з моїм колегою маємо дещо перевірити перед продовженням нашої розмови. Очікуємо на ваше розуміння.
⁎ ⁎ ⁎
І знов Андрій застиг за крок від першої сходинки. Щось досі не вкладалось у загальну картину. Він уявив, як робить цей крок, перечіпляється за натягнуту чиєюсь зловмисною рукою нитку…
— Я не розумію, чому ви знайшли доцільним перервати допит родини майже на початку заради того, щоб знов витріщатися на ці прокляті сходи. Нагадаю вам, що людей вбивають люди. І зараз вбивця сидить собі та п’є чай, допоки ви шукаєте невідомо чого.
…Далі він мав би впасти головою вниз і розтрощити собі череп. Так просто. Але чомусь у цьому місці уява Андрія відступала, відмовляючись змальовувати мить падіння Ганни Михайлівни.
— Вибачте вже за прямоту, Андрію Костянтиновичу, — додав Туманський трохи згодом.
Андрія мало хвилювали і звинувачення Туманського, і його вибачення. Він намагався вхопити думку, що вперто вислизала від нього. Вперто… Саме такою, впертою, була і покійна пані Блекотська. Все зажди мало бути як вона скаже — не можна було повірити, що така жінка не буде до останнього хапатися за життя.
Хапатися… Ось воно. Ганна Михайлівна мала вхопитися за перила. Мала довжина обірваної нитки прямо свідчила, що жінка була достатньо близько до них, коли спіткнулась. Але якби вона хоч на мить стримала падіння, то місце приземлення ніяк не могло бути там, де глузливо багряніла потворна пляма.
Відчуваючи, що натрапив на слід, Андрій наблизився до перил. До цього він спрямовував усю свою увагу на їхню нижню частину. Тепер же провів рукою вздовж поручня. Зімкнув пальці — форма дозволяла утворити доволі надійний хват, проте на дотик полірована деревина відчувалась якось дивно.
Нахилившись, Андрій розгледів на темній блискучій поверхні світлий наліт і майже одразу відчув тонкий парфумований аромат.
— Мило, наш вбивця натер поручень милом! Це ж треба було залишити таке вишукане зізнання, — Андрій вигукнув це вголос, не тільки, щоб сповістити свого колегу про нову знахідку, а й тому, що просто не зміг стриматись. Якби справа не стосувалась родини його друга він міг би й розсміятися.
— І що це нам дає? Будь-хто міг змастити милом перила. Цього добра в будинку вистачає, — Туманський не розділяв Андрієвого захвату.
— О, Гервасію Савичу, від людини з такою дорогою краваткою я не очікував такого невігластва. Це дуже й дуже недешеве мило, і, я майже певен, що в цій родині є лише одна людина, яка згідна була б витрачати такі гроші на таку легковажну річ.
⁎ ⁎ ⁎
Василь Олександрович з радістю поступився своїм особистим кабінетом для інтересів розслідування.
— Панове, я не розумію, що ще ви бажаєте почути. Я вже неодноразово розповідала, як знайшла бідолашну Ганну Михайлівну. А більше я нічого не знаю, — а ось Олена Миколаївна співпрацювати не поспішала.
Туманський стояв біля письмового столу, безладно пересуваючи пера, каламар та інші канцелярські дрібниці, інколи кидаючи на підозрювану проникливі погляди. Ведення розмови вирішив взяти на себе Андрій.
Імпровізований допит тривав вже з чверть години. Поліцейське чуття підказувало Андрієві, що скоро підозрювана здасться.
— Пані, ми маємо до вас лише одне питання — навіщо ви вбили Ганну Михайлівну? І не кажіть знову, що не робили цього. Надто вже особливі засоби ви використали для вбивства.
— Я вас не розумію. Що особливого у звичайній вовняній нитці.
— О, Олена Миколаївна, я говорив не про нитки. Про мило, вишуканий виріб мсьє Брокара, як не помиляюся? — Андрій зробив коротку паузу, ніби даючи пані можливість виправити його, але прекрасно знаючи, що помилився тут не він. — Проте ви сказали дуже цікаву річ. Бачте, ми з Гервасієм Савичем нікому не казали про нитку.
Зазвичай Андрієві подобалось бачити усвідомлення поразки в очах спійманих злочинців, але не зараз, не в очах Олени. Було надто шкода Михаля — таємниця розгадана, але не до Києва, не до Парижа вони з дружиною вже ніколи не поїдуть.
— Добре! Це я її вбила. Але ви не знаєте, що це була за жінка! Відьма, справдешня відьма. І я кажу це зовсім не метафорично. Її злі чари оплутали цей будинок. Свою красу, здоров’я, багатство — все це вона виміняла у Сатани, а платити довелось моїй тітці!
З кожним словом, що злітало тепер з вуст Олени, Андрій все більше упевнювався в її божевіллі — від стриманої панни, яка протягом останніх п’ятнадцять хвилин гордовито заперечувала усі їхні звинувачення, не залишилось і сліду. Вона або остаточно втратила розум, або досить незграбно намагалась їх відволікти.
У будь-якому разі, потрібно було уважно слідити за її рухами — з професійного досвіду Андрій знав, що загнанні у кут люди можуть бути надзвичайно небезпечними. Особливо вбивці.
Андрій не відводив від Олени очей. Десь за його спиною Туманський перестав шарудіти паперами зі столу Василя Олександровича, ніби уважніше прислухаючись до слів жінки.
— Вони були подругами. Разом росли, разом ворожили. Разом якось викликали Темного духа. А платити за все довелось моїй тітці! З тієї проклятої ночі вона не промовила ні до кого ані слова, а волосся її посивіло — хоч вона була така молода, молодша за мене зараз.
— Звідки ж ви знаєте про все це?
— Вона залишила щоденник. Моя тітка. Вона була дуже розумна, мала прекрасні душу і розум — я знаю з її записів. А ця відьма все це враз знищила! Перетворила живу людину на порожню оболонку, — нещасна жінка, Андрію й подумки важко було називати її вбивцею, лепетала все швидше. — Як я прочитала її щоденник — заприсяглась помститися. Але до відьми важко дістатися. Та ворожба, той договір з нечистою силою захищає всю її родину. Мені довелося стати частиною цієї родини. Ці півтора роки з нашого з Михалем весілля я не вперше, не вперше пробувала її вбити. Нарешті — вдалось. Нарешті ця сатана у пеклі! Так їй і тре…
Олені не судилось договорити — замість прокльонів з її горла полилася червона кров. Занадто пізно Андрій зрозумів, що слідкувати треба було не за дружиною бідолашного Михаля.
Туманський стискав у руці ніж для паперу. Іншою рукою він підтримував за плече жінку, який тільки-но перерізав горло.
— Помстилась як труслива зміюка. І тітка твоя не хоробріша була — тож й отримала, що отримала. Мститися треба дивлячись просто у вічі — ось так.
Договоривши, Туманський відкинув вмираючу жінку убік і обернувся до Андрія.
— Гервасій Савич, ви збожеволіли? Що за нісенітниці ви зараз верзли? Що ви наробили?!
Рот Туманського скривився у посмішці, але нічого улесливого в ній не було. Як не було нічого улесливого й у словах та діях детектива відколи він ступив у цей проклятий маєток.
Андрію не сумнівався, що один із них божевільний, але не знав хто. Здається, він висловив це питання вголос.
— Божевільний? Ні, Андрію, усі тут при здоровому глузді. І я, і ти, і вона була — ця зміюка, що викачувала з мого онука усі фамільні гроші та вбила мене своєю отрутою. Але недовго прожила потому. При здоровому, але не зовсім при своєму. Ну, що здогадався, хто я?
Божевілля, але Андрій здогадувався.
— Ганно Михайлівно…
— Молодець, виріс справжнім розумником. Сподіваюсь, більше не крадеш пиріжки з кухні? Ну, прощавай.
Ніж впав на підлогу. Чоловік навпроти Андрія розгублено закліпав очима, ніби намагаючись зрозуміти, де він знаходиться, і не пізнаючи нічого навколо. Погляд його зупинився на знайомій людині.
— Андрію Костянтиновичу, що ста… — тут Туманський, справжній Туманський, нарешті помітив тіло Олени Павлівни, — Боже… Пане, який жах! Потрібно щось терміново робити! Я звісно, досі не зовсім розумію ситуацію, поважний пане, але кров ще струмує… Певен, вбивця ще десь поблизу!
Не можливо було б помилитися більше — вбивця була вже дуже-дуже далеко.
