Останній доказ

Священник щодуху біг через снігові замети: жах гнав його, як батіг коня. Морозний вітер щипав обличчя, пробивався під змокрілу рясу; вії його вже взялися інеєм, але він все ж таки біг, задубілими пальцями намертво вчепившись у свій наперсний хрест.

Навколо несамовито лютувала завірюха, тріскотів під ритмічними ударами п’ят укритий твердою скоринкою льоду сніг, і кожен видих супроводжував шелест та свист промерзлих легень. У голові ж священника пульсувала одна лишень думка: "До людей! Скоріше до людей!" Так споконвіку  шукає людина порятунку серед собі подібних і дещо наївно вірить, що там, де люди, там завжди життя, а отже й надія, що жах – невблаганний, звірячий – з тихим гарчанням  відступить у тінь, злякавшись людського товариства.

Нарешті на засніженому горизонті, уже зовсім близько, виріс фасад поштової станції: чотири високі стрільчасті вікна привітно жевріли помаранчевим світлом у зимовому присмерку. Почулися перші звуки, що віщували близькість до людей, – іржання поштових скакунів.

— Благословенні будьте, коні!

Двері станції важко піддалися – і священник увалився всередину, хапаючись обома руками за одвірок. Станційний наглядач, що куняв за конторкою з пером у руці, підхопився та кинувся до нього:

— Отець Георгій! Пішки? У таку хурделицю! Та ви ж ледь дихаєте, вовки за вами гналися чи що?

Священник хотів було щось сказати, але верхня губа в нього тріснула й цівка солодкої крові збігла підборіддям, тож зараз він міг тільки блаженно усміхатися: жах, що пригнав його сюди, спав з нього, як струшується з чобіт і тане, коли заходиш у тепле приміщення, сніг.

З-під напівзаплющених повік священник отупіло спостерігав, як клопочеться коло нього наглядач: теплою водою поливає та розгинає пальці, які примерзли до срібного хреста на грудях, промокує хустинкою розірвану губу, як роздмухує дужче грубку й садовить його на сап’яновий диван у себе в кабінеті.

— Дайте собі спокій, отче. Хай сон помагає…

***

Крізь морок сну священник чув, як станція заповнюється іншими відвідувачами. Хукаючи та хекаючи, вони скидали з себе обважнілі, насяклі снігом розкішні шуби та прості шинелі й кидали прямо на диван, ніби не помічаючи людину, що там лежала.

—  Розпишіться, отче. Чуєте? Розпишіться, що отримали листа.

Остаточно прокинувшись, отець Георгій вибрався з-під хутряного замету, що виріс на дивані, і машинально поставив підпис там, де показував йому станційний наглядач.

—  А де ж сам лист?

— А він ось тутечки, ваш лист, — відповів голос із сусідньої кімнати. —  Йдіть-но до нас, отче.

У загальній кімнаті, де збиралися подорожні, весело палахкотіла кахляна піч. У кріслах та диванах різного ступеню пошарпаності та за столом із самоваром сиділи люди: різношерста компанія, яку зігнала до купи негода. Вони пили разом чай, жартували та пліткували, щоб за годину роз’їхатися різними диліжансами й ніколи вже не зустрітися. Хтось затягнув під гітару сльозливий романс, а одна жінка, притискаючи до очей хустку, тихо плакала біля вікна.

— Тут ваш лист, – повторив голос, власником якого виявився геть лисий товстий чоловік. Він сидів біля самовара й тримав у руках розпечатаний конверт. — Сподіваюся, ви не проти, що ми вже його прочитали? Знаю, негоже так чинити, але цікавість, отче, перемогла нас.

Священник хотів відповісти, але до товстуна саме підсів статечний літній чоловік у золотому пенсне:

—  Поштмейстер наш, Микола Андрійович, нам усе про вас розказав: подорожуєте губернією, мов мисливський пес, якого Лавра кидає на слід нечистої сили. Відьом викриваєте, духів розганяєте. Як тут не зацікавитися такою персоною!

—  Боюся, у реальності усе набагато прозаїчніше, — відказав отець Георгій та й собі присів біля них.

Дивно, але любителі читати чужі листи зовсім не видалися йому неприємними, навпаки — хотілося з ними говорити.

Чоловік у пенсне енергійно закивав:

­—  Інколи виходять смішні історії! Темні люде думають, що то відьма здоює їхніх корів, бо ж замість молока з вим’я цідиться сама кров – а отець Георгій приїздить і виявляє, що в бідної скотини мастит. І корову лікувати треба, а не «відьму» ловити. Хіба не смішно?

—  А ви звідки про цей випадок знаєте? — запитав священник, відчуваючи, що його все-таки охоплює легке роздратування до незнайомця в пенсне.

—  Маю знайомих у тому селі. До речі, я інженер Єгор Савицький, приїхав от електрифікувати цей темний край, а поруч – мій добрий друг Якуб Вернер.

По черзі вони по-світськи потиснули священнику руку, а тоді Савицький продовжив.

— Але ще цікавіший випадок був із «проклятим колодязем» у Яблунівці. Про це навіть у київських газетах писали. Священник-детектив!

— А-ну, а-ну, розкажіть, — втрутився якийсь молодий чоловік, обірвавши гру на гітарі.

—  Значить був у Яблунівці такий собі колодязь: як вип’єш з нього води, наступного ж дня помреш. Місцеві тільки додумалися покликати священника. Міркували, що освятять колодязь – та й кінець. Прислали отця Георгія, який у прокляття взагалі не вірить, бо він людина раціональна. Колодязь він, звісно, освятив, але на тому не зупинився, а взяв та й поліз у саму криницю. І що ж? Знайшов труп!

— Я думав, що туди могла тварина впасти, – сказав священник, приймаючи з рук мовчазного тепер Якуба склянку паруючого чаю. — Але на людський труп не розраховував.

— Але ж ви не розгубилися, отче. Опізнали тіло, опитали пів села, та що там – ви й убивцю знайшли ще до приїзду поліції! — розійшовся Савицький, аж пенсне спало йому з носа. —  Місцевий шинкар убив мандрівного кобзаря за те, що той пісню не ту заспівав. От вам і духи, от вам і відьми!

Савицький ляснув себе по стегнах, явно задоволений історією, яку розказав.

— А скажіть-но, отче, — знову обізвався Якуб, — зовсім ви в нечисту силу не вірите? У привидів там, в упирів?

— Ні, у привидів і упирів я не вірю, — твердо промовив священник, дивлячись у склянку з чаєм. — Зло у серці людини страшніше за будь-яку нечисту силу. У це я вірю.

—  Амінь, отче! — підтакнув Савицький.

— А ти запитай, може, він і в Бога не дуже вірить? — крикнув з дивану музикант, але його викрик проігнорували.

Сам отець Георгій уже звик до таких закидів, тож не образився. Часто селяни, опустивши очі додолу, хитрувато запитували його: «А що ж, отче, якщо чортів нема, то як же є Бог?» Із його позиції неможливо було апелювати до раціонального в людях, не ризикуючи перетворити їх у ту ж мить на атеїстів. І що там казати про мирян, якщо в самій Лаврі знаходилися ті, хто під проводом настоятеля щоночі з кілками напоготові обходив ближні та дальні печери, удивляючись у всихлі тіла старців, що покоїлися там, аби вони раптом, взоруючи на воскресіння Господа нашого Ісуса Христа, не здумали розплющити очі.

Поруч продзижчала й відобразилася в самоварній гладі муха. Чутке вухо станційного наглядача з іншої кімнати вловило цей неприємний звук, і він явився на порозі, готовий до поєдинку.

— От дивина! І звідкіля вони взялися в грудні місяці? — бурчав Микола Андрійович, викладаючи на стіл, де чаювала компанія, обсипаний цукром липкий папір, який усяка притомна муха завше ігнорує.

— Облиште це, пане поштарю, — махнув рукою Якуб. — Нас мухи не обходять, хай собі дзижчить.

Він повернувся до священника:

— Щось ми за розмовою забули про ваше нове завдання.

— Настоятель відправляє вас до Таращуків. Знана сім'я, цукрозаводчики. Старий їхній помер минулого року, і справи перейняв старший син Василько. Тільки нікудишній він бізнесмен! — Савицький раптом клацнув зубами на священника й хижо облизнувся. —  Я йому пропоную будувати залізницю до їхніх заводів, а йому аби в карти грати та на полювання ходити. Уже, кажуть, майже весь спадок протринькав: і свій, і сестрички Лізи. Занепадає справа старого Таращука!

Якуб розгорнув лист від настоятеля і пробіг його очима:

— Б'є на сполох учителька Подільської жіночої гімназії Ольга Миколаївна Кепнер. Її учениця Єлизавета Таращук торік не повернулася до занять після зимових канікул у п'ятому класі. Сім’я каже, що занедужала від скорботи за татком, але до гімназії дійшли інші чутки.

— Чутки, що панночка кров полюбила! — устряг Савицький. — Сиру печінку з Києва щодня їм возять.

— Коли вчителька приїхала перевірити все сама, – продовжив Якуб, – Лізи вона спершу не побачила. Їй дозволили зустрітися з нею тільки за умови, що під час усієї розмови дівчинка буде лежати в ліжку за закритим пологом: Лізі, мовляв, боляче дивитися на яскраве світло.

— Але вчителька бойова, – знову перебив Савицький. – Вона відкинула полог і побачила, що її Лізочка – змарніла, із запалими щоками та синцями під очима – прикута до ліжка ланцюгами. Василько Таращук зараз же її витурив й сказав більше ніколи не повертатися, бо Лізочка – упириця і становить небезпеку для себе та оточуючих. Он як!

— Яка нісенітниця! — вигукнув отець Георгій. — Психічна хвороба або у дівчинки, або у її опікунів!

— От ви й розберіться, отче. — бадьоро проказав Якуб. — Це ж ваша парафія, в усіх, так би мовити, сенсах.

Тоді він важко підняв своє грузне тіло з-за столу і заявив, що їм час від’їжджати. Лист від настоятеля він повернув нарешті законному власнику, а тоді гукнув станційному наглядачеві, щоб подавав їм із Савицьким шуби та коней.

— Так що, Георгію, нема на світі нечистої сили? — спитав він наостанок.

— Немає, Якубе.

— Ну, тоді нам боятися в дорозі немає чого. Бувайте!

Савицький на прощання знову поручкався зі священником, а тоді ще й підморгнув йому зовсім по-свійськи:

— Щасти вам, отче, але будьте обережні. Аби тільки нечиста сила не затаїла образи, що ви так категорично відмовляєте їй у праві на існування, й не заходилася доводити вашу неправоту.

Коли вони пішли, священник побачив, що на столі залишилася Якубова склянка з-під чаю, по вінця повна здохлих мух.

***

  Негода скоро вщухла. З усього гурту подорожніх на станції залишилася лише згорьована жінка біля вікна. Грубка охолола – і в кімнаті стало холодно та незатишно. Без людей і станційний наглядач якось відразу теж посмурнів та посерйознішав.

— Екіпаж подано, — неприязно виплюнув він до священника. — Семен відвезе вас до Таращуків.

Отець Георгій кивнув і, вже виходячи з кімнати, зупинився раптом в одвірку.

— Скажіть-но, чого ви плачете? — запитав він у жінки. — Невже досі через той романс?

Вона не почула його, а поштмейстер чогось розізлився.

— Не доймайте її, вам вона все одно не відповість.

***

Екіпажем виявилися прості ґринджоли: у запряжці – самотня заморена шкапа, а возниця – непривітний старий у потертій кожушині та смушевій шапці, зсунутій аж до брів.

Засніжена рівнина мерехтіла при світлі ранкової зорі, було майже безвітряно й казково тихо – сани летіли беззвучно. Говорив Семен неохоче й дорогою шмагав свою конячку майже щохвилини, тож їхали переважно мовчки.

Біля мосту через Сіверку священник ще зоддалік побачив роздертий звіром труп коня, а коли під’їхали ближче, розгледів і нерухоме тіло вершника, чорне вбрання якого здіймалося легкими поривами вітру.

— Треба забрати тіло, не годиться християнину так лежати серед лісу, — сказав священник возниці, жестом показуючи зупинитися, але той тільки вирячив очі.

— Божевілля, пане! Їдемо далі без упину, інакше – амба нам обом! Все одно ми нічим тут не поможемо. — Семен стиснув віжки, аж побіліли пальці, і вкотре вдарив батогом коня. — Давно вони тут лежать.  

— Як це давно? А служби? Поліція? — хоч вони вже промчали повз місце трагедії, священник, учепившись у бортик ґринджол, усе озирався через плече.

— Поліція сюди не доїжджає.

— Куди сюди?! Тут двадцять верст до Києва!

— Не доїжджає, кажуть вам.

— От зараз приїдемо до Таращуків, попросимо відрядити людей на допомогу, і ви з ними разом доправите тіло до…

— Я й поріг до того кодла не переступлю! — гримнув Семен та спересердя так замахнувся батогом на коня, що вперше схибив і розсік саме лише повітря. — Доправлю вас до Таращуків і доста з мене!

— Та в чому ж справа? Як це розуміти?

— Пропадають у них люде, от що. Як хто йде до Таращуків працювати – зникає. Тридцять три дівки з одного нашого села пощезало!

Священник, хоч і був стурбований побаченим на узбіччі, тут уже не стримався і посміхнувся:

— Це ти щось загнув, чоловіче. Якби стільки дівчат просто так зникло, про це гуділа б уся губернія. Увесь Київ на вухах стояв би. Ти от мені назви ці тридцять три діви, поіменно назви!

Візниця мовчки сплюнув у сніг, а потім, трохи подумавши, заговорив:

— А я їх там знаю поіменно? Знаю тільки, що першою пропала Вірчина дочка, Яринка. А потім… – він на мить замовк, утупившись у дорогу. – Потім ще дівчата, та біс знає їхні імена. Але те, що тридцять три смерті було, це я знаю точно.

У цьому числі, що про нього так упевнено торочив возниця, чулася така сильна магія народного мислення та схильність простих людей перебільшувати, що священник, добре знаючи своє тут безсилля, решту шляху сидів у ґринджолах мовчки.

Коли стали нарешті біля маєтку Таращуків й розраховувалися, Семен, хоч і поспішав їхати геть, почав вередувати:

— Ні, отче, я папірці не візьму, мені, прошу, цілковий. Срібний та щоб у кишені дзвенів.

Отримавши своє, він щез миттєво, а отця Георгія раптом захлеснула паморочлива хвиля жаского й безпричинного неспокою.

***

Ранок тут був похмурий. У густому й липкому, як молочний кисіль, тумані можна було розгледіти лише непевні обриси невеликого мисливського палацу, де жили Таращуки.

Збігши на ґанок, священник постукав тричі – клепало мало вигляд ікластої кабанячої голови, – але відповіді так і не дочекався. Зазирнувши у найближче еркерне вікно (для цього мусив стати на здибочки), священник побачив вітальню, тьмяно освітлену газовими ріжками.

Посеред кімнати, схилившись на колінах перед столиком, на якому були розкладені ляльки, сидів шестирічний хлопчик. Священник постукав у шибку – і він повернув голову до вікна, зовсім не здивований побачити там незнайомця. Не підводячись, пригортаючи до грудей одну з ляльок, хлопчик підповз до вікна та притиснувся носом до скла.

— Мене звати отець Георгій, я приїхав до твого батька. Можеш його покликати?

Не відриваючи розплющеного носа від вікна, малий похитав головою.

— А маму чи когось зі слуг? Нехай хтось відчинить мені двері.

Хлопчик знову відмовився.

— Невже вдома нікого немає?

На це малий ствердно кивнув і раптом усміхнувся, показуючи рідкі жовтуваті зуби.

— Усі померли, — нарешті промовив він.

— Послухай-но, на вулиці дуже холодно, і мені не до жартів, — суворо відповів священник. – Якщо справді нікого немає, відчини двері сам, і я почекаю на твого батька всередині.

Лялька випала з обіймів хлопчика, і він замість відповіді приклав до скла обидві долоні. Священник із жахом побачив, що всі десять пальчиків були відрубані вище першої фаланги.

Отець Георгій відсахнувся від вікна і, не втримавши рівноваги, упав у сніг. Підхопився, побіг було геть, але тут двері маєтку розчахнулися, ніби хтось чатував на порозі, спостерігаючи за ним.

На ганок похапцем вибіг невисокий рум’яний чоловік з короткою густою борідкою, у самому шлафроку та персидських закручених догори капцях, за ним назирці – чорний сухоребрий гончак. Чоловік підлетів до священника і гарячими вустами приклався до його руки.

— От ви і приїхали, отче! Ми зачекалися на вас. Василь Петрович Таращук. Дуже-дуже приємно вас бачити! — він рухався та говорив так енергійно, що морозне надвірне повітря навколо нього парувало. — Вибачте, що зустрічаю в такому вигляді. Не знаю, куди подівалася ця Ориська, а я ж казав їй, що сьогодні в нас гості. Івана я теж ще вчора послав по дрова – і досі ні слуху ні духу! Такі вже ці слуги ненадійні!  

Хоч Василь Петрович і сварився на слуг, було видно, що злість ця напускна й насправді він не дуже переймається домашніми негараздами. Взагалі він справляв враження людини, яка завжди в доброму гуморі, і своєю енергією так захопив священника, що той спочатку вирішив, що побачене у вікні — лише омана зору, а потім і зовсім забув про хлопчика.

Василь Петрович узяв священника під руку й затягнув у дім, балакаючи без упину.

— У кожної поважної сім’ї має бути сімейна таємниця, як мінімум один предок-тиран і, звісно, ціла вервечка родових привидів. Ми, Таращуки, – рід древній, так от полюбуйтеся на наших тиранів та привидів, — удвох вони ледь не бігли підтюпцем вузьким коридором, який тягнувся крізь нетрі всього будинку й був освітлений старомодними газовими ріжками, які видавали різкий запах згірклого жиру та лише скромну порцію світла.

Обабіч коридору на стінах висіли портрети, але розгледіти бодай один із них священнику так і не вдалося: напівтемрява та швидка хода не залишали шансу. Дорогою Василь Петрович зупинився тільки біля однієї картини.

На портреті був зображений обвішаний зброєю мисливець із суворим виразом обличчя. Біля його ніг лежав мисливський пес – майже точна копія того гончака, який жив у Таращуків тепер.

— Пра-пра-пра-прадід мій, Казимир, — представив мисливця Василь Петрович. Він обернувся і вказав на протилежну стіну, де висіла голова дикого кабана. — А там вепр, якого він убив у 15 років.

Колись опудало, мабуть, виглядало вражаюче, але тепер щетина його потьмянішала та порідшала, а ікла, пожовклі й облуплені, не страхали. Хіба тільки очі, хоч вони-то й були несправжні, виглядали напрочуд живо: у їхньому погляді, здавалося, палала вічна ненависть до вбивці, чий портрет висів навпроти.

— Подумайте тільки, отче, вічність витріщаються один одному у вічі, мисливець та жертва. Це навіть поетично!

Гончака, який слідував за господарем, опудало збентежило. Пес припав до землі й глухо гарчав, шерсть на його загривку настовбурчилася.

— Це ж не простий кабан, — промовив Василь Петрович, коментуючи дивну поведінку пса. Його голос став тихішим, у ньому відчувалася певна театральність і чулися вивчені інтонації, мовби чоловік розпочинав улюблену історію, яку не раз розповідав гостям. — Це сам диявол! Тоді-то він уперше й зацікавився нашою родиною…

Він відкрив було рота, щоб додати ще щось, але раптом передумав, наче зважив, чи варто далі розповідати цю історію священникові, і вирішив, що той не стане вдячною аудиторією.

— Це все дурниці, отче, — сказав він, і його голос знову став буденним, а вираз обличчя — майже байдужим. — Ходімо до зали.

— Я б, власне, хотів побачити Єлизавету Петрівну, — наважився нарешті заговорити священник. —  Її вчителька з гімназії дуже переживає за її здоров’я.

— Лизавета Петрівна, — сумно посміхнувся чоловік, — дійсно нездужають і приймати світські візити наразі не можуть. Але ви правильно зробили, що приїхали, отче, ви ще встигли. Їй треба сповідатися. Зараз же можемо піднятися до неї. Думаю, вона вже прокинулася. Я тільки покличу дружину, щоб склала нам компанію: Лізі спокійніше, коли поруч є особа жіночої статі.

***

Емілія Вікторівна була висока і за всіма параметрами могла б вважатися красунею, якби не зачіска. Лінія зачесаного назад волосся проходила настільки далеко від лоба, що вона нагадувала ляльку, з якої познущалася надмірно старанна дівчинка. Говорила вона з ледь чутним німецьким акцентом і тримала себе з гостем дуже штивно.

Коли усі втрьох вони піднялися на другий поверх, Василь Петрович витягнув з кишені халата старомодний ключ і відімкнув двері до однієї з кімнат.

Спочатку ніхто нічого не розгледів: вікна були запнуті важким чорним сукном, через яке ледь-ледь пробивалося світло. Кімната була повна тіней та силуетів, що перепліталися між собою: посередині стояло велике та старезне ліжко з балдахіном, поруч — вкрита килимом тахта та масивна шафа для одягу, а вздовж усієї стіни тягнулася химерна піраміда, споруджена із однакових на лице (принаймні у напівтемряві) порцелянових ляльок.

Коли запалили нарешті світло, першою закричала Емілія Вікторівна. Ліза лежала навзнак, мов покійниця: над ковдрою виднілися витягнуті вздовж тіла воскові руки з довгими синюватими нігтями, міцно склеплені повіки та незворушні вуста створювали на сіруватому обличчі вираз смертельного спокою. Таку маску роблять небіжчикам перед похованням, щоб не краяти серце близьким. Та смерть в її істинній, жахливій подобі лежала поруч із Лізою — понівечене тіло молодої жінки з розпоротим животом: її нутрощі пошматовані та безладно вивалені на ковдру, очі – самі білки, зіниць не видно, шкіра задубіла та сіра, а вогняно-руде волосся – скуйовджене та липке від крові, що запеклася на лобі.

Від крику Ліза розплющила очі. Вона довго не могла усвідомити, що саме відбувається. А тоді з нею теж сталася істерика.

Здається, Емілія Вікторівна витягла її з ліжка й притулила до себе. Чи то дівчинка сама кинулася в обійми невістки? Як би там не було, коли з Лізи впала ковдра, усі побачили, що її нічна сорочка на грудях просякнута вже висохлою кров’ю, і ліжко, де вона спала, поцятковано рудими плямами.

Хоча ні в кого з родичів не виникало, здається, сумніву, що жорстоке вбивство – справа Лізиних рук (чи-то пак зубів чи кігтів), страху до неї ніхто не відчував – настільки розгубленою та наляканою своїм злочином вона здавалася.

— Мілечко, відведи її вниз, — попросив Василь Петрович дружину. — Лізу треба перевдягти. І знайди Івана, щоб біг телеграфувати. Отче, прочитаєте молитву чи що там треба робити?

Отець Георгій уже схилився над трупом служниці та забурмотів молитву, уважно всотуючи всі деталі, що бачив навколо. Для себе він зауважив три речі: образок Святої Ганни на шиї загиблої, порцелянове горнятко на тумбі біля ліжка із залишками трав’яної гущі та бездоганна чистота ковдри там, де лежало тіло.

Ці три деталі остаточно переконали його у тому, що страшне злодіяння скоїла зовсім не перелякана дівчинка, яку тільки-но вивели з кімнати.

***

Тіло залишили в кімнаті, замкненій на ключ, і вирішили чекати на поліцію з Києва. Ключ передали священнику. Василь Петрович кудись зник, а потім, засапаний, з’явився знову, щоб повідомити, що знайшов-таки Івася-служку й відправив його з новинами на поштову станцію, щоб звідти телеграфували в Київ. Часу на розслідування залишалося небагато.

***

Вікна у вітальні, куди перевели Лізу, поспіхом завісили якоюсь лахманиною, але натомість запалили відразу чотири гасові лампи.

У кімнаті був справжній зимовий сад: отець Георгій упізнав лаврове дерево, араукарію та бліді квіти олеандра, але було ще з десяток рослин, назви яких були йому невідомі. Була навіть велика віялова пальма в позолоченому кашпо, яка звішувала своє листя над отаманкою, де схлипувала ледь притомна Ліза.

Під яскравим світлом її зовнішність ще більше занепокоїла священника. Худа та змарніла – фактично скелет, обтягнутий напівпрозорою шкірою. Картата домашня сукня, у яку її перевдягли, висіла мов лантух, а великі карі очі, набряклі зараз від сліз, карикатурно виділялися на фоні гострих вилиць та запалих щік.  

Емілія Вікторівна сиділа біля Лізи на отаманці й по-материнськи ласкаво гладила її кучері, але відійшла до вікна, як тільки на порозі з’явився отець Георгій, ніби соромлячись проявляти ніжність у присутності чужинця.

— Ваш хрест! — зненацька скрикнула Ліза. — Не підходьте до мене!

Священник спробував напоумити дівчинку:

— Дитя, цей хрест був на мені весь час, і сьогодні у вашій кімнаті, коли ви проходили повз, на відстані витягнутої руки від цього хреста, він не спалив вас.

Він присів на дзиґлик неподалік від отаманки.

— Лізо, ви не упир. Повірте мені, таких істот не існує на Божому світі. Я ще не знаю, на якого роду хворобу ви страждаєте і що саме сталося сьогодні у вашому домі, та запам’ятайте: усьому завжди є раціональне пояснення. Але ви маєте мені допомогти у всьому розібратися. Почнімо з того, що ви розкажете мені про свої симптоми.

Ліза кивнула, вирівняла спину та склала руки на колінах як зразкова учениця, яка готується розказати давно вивчений напам’ять урок. Охриплим після плачу голосом вона почала:

— Це сталося рік тому. Спочатку я відчувала лише слабкість і втому. Може, інколи ще крутилася голова. Тоді саме помер мій батько, й усі лікарі пояснювали мій стан скорботою, призначали заспокійливі краплі та чай, але згодом почалося страшне. Я не могла більше їсти нормальну їжу. Я не соромлюся говорити вам про це, бо ви священник. Якщо я з’їм хоча б варене м’ясо чи ложку каші – усе вивергається назад. Єдине, що я можу їсти, – сире м’ясо. Ще вдень я дуже хочу спати і мені боляче дивитися на світло, навіть зимове сонце пече мою шкіру, ніби хтось прикладає вугілля, а з очей течуть криваві сльози. І це не метафора.

Вона показала священнику зіжмакану в руці хусточку, яка була наскрізь просякнута червонуватою рідиною.

— А ще подивіться на мої нігті, — із відразою на обличчі дівчинка простягнула йому свою праву руку. — Я обрізаю їх щодня, але наступного ранку вони знову такі самі! Хіба це можна пояснити раціонально?

Отець Георгій м’яко потиснув простягнуту йому руку.

— Я впевнений, що так. Зараз у мене немає відповідей, але я знайду їх, Лізо. І знайду вже сьогодні, ще до приїзду поліції.

Емілія Вікторівна, яка досі не подавала голосу, раптом сказала уїдливо:

— Можете не спішити, отче. Поліція їхатиме сюди дуже довго. Вона ще всіх нас встигне прикінчити.

Такою недоречною була ця ремарка, такою бездушною щодо страху та горя дівчинки, що священник не втримався, щоб не дорікнути жінці:

— Якщо ви, пані Еміліє, вірите в казки про упирів та вину своєї зовиці, то де ваші осикові кілки? Навіщо чекати поліцію? Вам має бути соромно! Там нагорі ваша реакція була більш людяною.

Емілія Вікторівна, звісно, миттю образилася, обличчя її зарум’яніло від злості:

— Не звинувачуйте мене у холодності, ви не знаєте про цю сім’ю нічого.

— Люди завше переконані, що вони такі складні натури. Правда ж у тім, що пристрасті та гріхи у нас усіх напрочуд схожі, Еміліє Вікторівно.

Емілія Вікторівна різко відступила від вікна, роззираючись довкола, але уникаючи прямого погляду на  священника. Щоб продовжити чимось цей порив, вона схопилася за лійку та заходилася поливати квіти.

Священник теж підхопився, випускаючи руку Лізи, яку досі тримав у своїх долонях.

— Мені треба поговорити з вашою кухаркою.

Емілія Вікторівна відставила лійку й посміхнулася до нього, нарешті поглянувши прямо у вічі.

— То пошукайте її на кухні, пане сищику.

***

Без Василя Петровича в ролі провідника священник блукав будинком ніби сліпий Данте дев’ятьма колами пекла. У черговій кімнатці, до якої він навмання потикнувся, натрапив на того самого хлопчика, що вже являвся йому у вікні.

Усі пальці його були цілі, тож раніше це мусив бути якийсь божевільний фокус.

Хлопчик усе ще грався зі своїми ляльками, але цього разу вони лежали в дерев’яних коробочках. Набравши повні груди повітря, малий урочисто загудів дитячим басом, розгойдуючись у такт співу:

«Вічний спокій подай Го-осподи,

усопшим раба-ам твої-їм

Лялі, Марті і Зо-ої:

І сотвори їм ві-ічную па-ам'ять».

Священник звернув увагу, що до волосся однієї з ляльок, блондинці за волею лялькаря, було приторочене вогняно-руде пасмо.

Присівши коло хлопчика, він обережно запитав:

— Де ти це взяв?

— У тата в кабінеті, – пошепки відповів малий. – Він дуже розсердився. Спочатку покарав мене, але потім дозволив залишити. Сказав, що Юрко заслужив…

— Ліза не вбивала Ориську, —  додав малий, випнувши нижню губу.

— А хто її вбив, ти знаєш?

— Одна відома вам фрау, — хитро примружився хлопчик і повернувся до своїх ляльок. — Але більше підказок у Юрка не питайте.

Зненацька він похнюпився, часто задихав і зблід.

— Тісно в труні. Немає чим дихати.

Хлопчик забився у спазмі, як ніби його душила дихавиця. Священник підхопив його на руки й кинувся геть з кімнати, у якій і йому раптом стало важко дихати. Уже потім, коли хлопчик опинився в безпеці, отець Георгій повернувся сюди сам і закрутив усі газові ріжки.

***

Виявилося, що кухня в будинку Таращуків розташована в підвалі. То була велика підземна кімната з низькими склепіннями, і жар двох пічок не міг осушити вільгості цих катакомб. Отець Георгій гукнув кухарку, яка саме вигрібала коцюбою жар з однієї печі, але вона не повернулася до нього, ніби загіпнотизована вогнем.

— Явився знов, — просичала жінка прямо у вогненну пащу печі, а потім зірвалася майже на крик. — Дав би ти вже мені спокій, сучий сину!

        Аж тоді кухарка нарешті повернула голову та побачила у дверях священника. Він стримано усміхнувся, усім своїм виглядом силкуючись показати, що не гнівається, що вона прийняла його за когось іншого: либонь, Івася-служку. Та виявивши свою помилку, кухарка зовсім не знітилася і не пом’якшила погляду.

— Що треба?

Священник із жалем дивився на цю вже стару наймичку: на її грубі руки, згорблену спину і ніби викручену трохи набік шию з великим зобом.

— Не знаю, чи були ви близькі…

— За Ориську-то кажете? — голос кухарки потеплішав. — Племінниця вона мені.

— Нехай спочиває з миром.

—  Усі вони ненавиділи мою Орисю.

Стара відкинула коцюбу.

— Цей кобель у городі має іншу жінку, це всім відомо, а хазяйка тут зради шукала, моїй Орисі життя не давала. А вона страх яка розумаха була: грамотна була, отче, і геть усі трави на білому світі знала. Їй би в город вчитпся, а не крихти в панів підбирати.

Запала мовчанка. Не зовсім розуміючи, як тут швидко перейти від патетики до запитання, що хвилювало його найбільше, священник випалив:

— Де спала Орися?

— А де прийдеться. Інколи на кухні біля пічки, де й я, а інколи на тахті біля панночки, вона ж за нею дивилася. Нам тут кімнат на виділяють, хоч штук десять і стоять зачинені, лише порохом криються та пліснявіють.

— То Орися за панночкою ходила?

— Аякже, повсякчас з нею була, щодня травами відпоювала, виговорювала хворобу її.

— А віриш ти, що панночка – упириця і вбила Ориську?

Замість відповіді кухарка раптом упала перед священником на коліна:

— Сповідайте мене, отче, бо я грішна-грішна баба. Я душогубиця, отець мій, я загубила невинну душу, тільки про то й шкодую!

Отець Георгій підхопив її, і стара ридма ридала в його обіймах, доки не почала кашляти. Її зобаста горлянка страшно задрижала, а вона все заходилася кашлем – і відхаркнула нарешті слизьку й чорну грудку землі прямо під ноги священнику.

Це повернуло її до реальності. Кухарка відштовхнула отця Георгія й узялася наче й не було нічого гриміти баняками.

— Ідіть-ідіть, мені треба за обід братися. Їм аби черево набити, навіть смерть не завада.

***

Надвечір у будинку дійсно заговорили про їжу, спочатку пошепки, ніби соромлячись цієї нечутливості, але з кожною годиною усе сміливіше, бо голод таки давався взнаки. І нарешті о п’ятій Емілія Вікторівна наказала кухарці подавати на стіл.

Вечеряли з огляду на обставини скромно: холодний гусячий пиріг, паштет із учорашніми булками та узвар.

Бовтаючи ногами під столом, Юрко не відводив від священника очей:

— А ви знаєте, що в цьому пирогу – людське м’ясо?

Малий перевів погляд на Лізу, яка закривала ніс хустинкою і сиділа, споглядаючи ліпнину на стелі, аби тільки не дивитися на стіл.

— Ти теж спробуй, Лізонько, від цього тебе не тошнитиме.

Отець Георгій виразно подивився на Василя Петровича, але той був абсолютно байдужим до витівок свого сина. Хлопчик же, заохочений мовчанням батька, продовжував.

— Це чиста правда. Мама взяла тіло Ориськи, щоб м’ясо не пропадало, раз вона мертва, і з Варварою вони разом запекли його в пирогу. Ви от подивіться всі на мамині нігті. Скоріше, поки вона зняла рукавички!

Отець Георгій мимохіть дійсно помітив, що в Емілії Вікторівни на обох руках нігті мали вигляд червоних півмісяців із зашкарублими пластівцями крові.

Узявши сина за підборіддя, жінка різко повернула його до себе і вдарила по щоці. Відкинувши серветку, вона піднялася з-за столу.

–– Перепрошую, панове, щось у мене пропав апетит, — сказала, намагаючись зберігати спокій, але голос у неї тремтів. — Так, я дійсно допомагала Варварі готувати вечерю. У поспіху не звернула уваги на свої нігті… Але патрали ми гуску, якщо це комусь потрібно пояснювати.

Із цими словами вона швидко пішла з їдальні, уникаючи зустрічатися з кимось поглядами.

–– А ще у мами до верхньої губи прилипла пір’їнка, — усе не заспокоювався Юрко. — Вона скаже, що це з гуски, але я скажу, що це з тієї перини, у яку вони з Варварою загортали тіло.

Хлопчик потер червону від удару щоку і повернувся до батька.

–– Тату, а кого ми сьогодні будемо страчувати?

«Воістину enfant terrible!»

Та Василь Петрович позіхнув і сказав тільки:

–– Придумаємо.

На диво, уся ця маячня зовсім не вплинула на апетит священника. Навпаки, відчуття голоду стало майже нестерпним, тож без усякої церемонії він сам з'їв майже половину пирога.

***

Після вечері Василь Петрович знову був у доброму гуморі і запросив священника до себе в кабінет. Юрко потягнувся за ними.

— Я надзвичайно люблю хороші сигари, — пропускаючи гостя до кабінету, зізнався Василь Петрович притишеним, майже змовницьким тоном. —  Але справжній чоловік має володіти своїми пристрастями, тож більше однієї на день не курю.

Кабінет був давно занехаяний: хрумтів під ногами запорошений килим, усіяний крихтами та попелом, у темних кутках виблискувало сріблом павутиння, без ладу були розкидані покриті цвіллю книжки. Єдиний острівець порядку – масивний, вкритий зеленим сукном дубовий стіл, на який Василь Петрович поставив г'юмідор та пристрій для обрізання сигар, що серед курців зветься гільйотиною і зазвичай являє собою подобу ножиць, але тут був зроблений у формі мініатюрного ешафоту. Ба більше, фігурка жінки в пишному турнюрі та французькій перуці схилялася біля плахи: сукня її була задерта і холодні порцелянові сідниці стирчали догори.

—  За вечерею мій син набридав нам запитанням, кого ж ми сьогодні стратимо, і, певно, стривожив вас, а між тим лякатися немає чого. Це тільки наша забавка, цілком невинна.  Як бачите, щодня я не просто обрізаю сигару, а «гільйотиную» реальну історичну особистість. Зараз у нас якраз період Великої французької революції. Тиждень тому стратили Людовика XVI, а сьогодні на черзі був Жан-Батист Гобель. Але... — Василь Петрович примружився. — У вашій присутності страчувати єпископа, навіть католицького, якось незручно.     Юрка це неабияк повеселило, і він зайшовся спазматичним сміхом.

— Революція — це Сатурн, що пожирає своїх дітей, — промовив він завчену десь фразу.

Майже цілий день провівши серед цих людей, уже не так дивно було спостерігати, як батько та син легковажать смертю, коли нагорі у їхньому будинку лежить мертве тіло. Юрко вмостився на колінах у батька і, захоплений грою, тримався за канатик, який активував лезо гільйотини. Василь Петрович розгорнув сигару, виклав на плаху й урочисто проголосив:

 — Жорж Дантон, за зраду ідеалів революції поставлено відрубати вам вашу дурну голову. Правосуддя буде здійснено!

Юрко смикнув канатик – і лезо впало на сигару-Дантона, відтявши імпровізовану голову зрадника. Замість крові по зеленім сукні розсипався дрібний тютюновий порох, і кімната одразу наповнилася паморочливим запахом.

Василь Петрович розкурив сигару. У звоях жовтуватого диму лице його перекосилося і стало хижим. Взявши ліву руку сина у свою, він помістив вказівний палець дитини у виїмку ешафоту. Правицею хлопчик все ще тримався за канатик гільйотини. Ледь помітний кивок голови. Священник скрикнув і, кинувшись до столу, відштовхнув руку дитини. Лезо клацнуло миттєво, але, на щастя, відсікло Юркові лише кінчик нігтя.

 — Що ви, це ж була лише гра, отче, — дорікнув йому Василь Петрович.

***

О дивне, божевільне сімейство! Та він уже був близький до розгадки. Повернувшись до Лізиної кімнати, отець Георгій пів години повзав біля тахти аж доки не знайшов те, що шукав – ослаблу мостину і під нею сховок, у якому лежала маленька записна книжечка та оберемок листів.

Увесь день священник відчував на собі ліниві ворожі погляди. Усі, крім Лізи, спостерігали за його діями так, як пес на ланцюгу дивиться на курча, що бігає перед його носом: удавано апатично, наче й цапнути його було б занадто клопітно. Та він не допустить, щоб через них дівча відправили до божевільні.

На його прохання сім’я зібралася у вітальні, лише маленького Юрка священник відправив до іншої кімнати. Насуплена Варвара-кухарка, схрестивши руки, стояла в одвірку.

Ліза, як і раніше, облаштувалася на отаманці й, підібгавши ноги, розглядала енциклопедії. Відчай, який ще нещодавно володів нею, теж, здавалося, відступив. Священник звернувся найперше до неї, і вона підняла на нього збайдужілі очі.

 — Лізо, я обіцяв знайти раціональне пояснення вашій хворобі. Воно існує! — священник дістав із кишені підрясника знайдений під мостиною записник і продемонстрував його усім присутнім. — Нервову дитину так легко навернути до містицизму. Знадобиться лише віддана служниця, що знається на травах, – і чай, нібито призначений лікарем як заспокійливе, стає отрутою. Орися дуже старанно записувала в цю книжечку дозування та ефект відварів, якими напувала «хвору» Лізу. Великі дози звіробою викликали в неї сухість у роті, яскраві тривожні сни, чутливість шкіри та очей до яскравого світла. Листя ґінко забезпечили кровотечу ясен та криваві сльози. Сушений корінь іпекакуани – відомий блювотний засіб. Його Орися додавала в чай тільки тоді, коли Ліза намагалася з'їсти хоч щось, окрім сирого м'яса, аби вона повірила начебто її організм не приймає більше нормальної людської їжі. Ница маніпуляція! Ослабла від голоду та отрути, дівчинка, звісно, швидше повірить у нашіптування про демонічне походження своїх симптомів. Особливо якщо замкнути її вдома та перехоплювати листи, які надсилали їй стурбовані подруги та вчителі.

Отець Георгій дістав також оберемок конвертів та передав їх Лізі.

 — Кому був вигідний такий жорстокий розіграш? Адже Орися була, безперечно, тільки виконавицею чийогось замислу.

Священник рішуче вказав на Василя Петровича.

 — Навіщо ділитися капіталом, якого й так майже не залишилося, із молодшою сестрою, якщо вона залишиться під опікою сім’ї на все життя? Усе мало бути так просто і «поетично», як ви любите! Щоправда, вагітність спільниці змінила плани. Так, я відразу помітив образок святої Ганни, покровительки майбутніх матерів, на шиї служниці.

Слід зазначити, що під час обвинувальної промови геть усі слухачі в кімнаті виглядали знудженими, ніби тільки із ввічливості слухали історію, яку вже давно і так знали. Навіть викриття подружньої зради не викликало очікуваного ефекту. Емілія Вікторівна лише невпевнено видала театральне "ах!", після чого роззирнулася навкруги, немов запитуючи в присутніх, чи вдалося їй достатньо переконливо зіграти свою роль.

Очевидно, щоб підбадьорити отця Георгія, Василь Петрович театрально підскочив з дивана, мов ужалений блощицею:

 — І де саме, по-вашому, здійснив я це криваве злодіяння?

 — У кабінеті,  — машинально відказав священник, уже втрачаючи впевненість.  — У вашому кабінеті лише стіл та килим між столом та каміном сяє чистотою. Так виглядає дбайливо прибране місце злочину, коли убивця  занадто лінкуватий, аби завдати собі клопоту прибрати щось, окрім найнеобхіднішого. Якби ви були хоч на дещицю лінивіше, за контуром пилу, що залишився в кабінеті, ми могли б відтворити точне положення тіла Орисі після того, як вона впала.

Василь Петрович був задоволений.

 — Дотепно, отче! А яке ж було знаряддя вбивства?  — допитувався він.

 — Ви вдарили її тим, що підвернулося під руку,  —  гільйотиною для сигар. Маю дякувати за цю підказку вашому сину, який, очевидно, був свідком злочину. Він сказав мені, що вбивця Орисі – «одна відома мені фрау». Спершу я, звісно, подумав про вашу дружину-німкеню, але потім здогадався, що він мав на увазі австрійську ерцгерцогиню, а згодом королеву Франції Марію Антуанетту, порцелянова фігурка якої була мені представлена у вашому кабінеті.

Тепер Василь Петрович здавався дещо розчарованим.

 — Юрчик не мав би вам допомагати. Я вірю, що ви і без підказок впоралися б. Але дозвольте ще запитання, як ви взагалі дійшли висновку, що Орися була моєю коханкою?  — чоловік ледь стримував лукаву посмішку.

 — Пасмо волосся, яке ви зрізали з трупа служниці на пам’ять.

 — Пасмо! Так-так, сентиментальна дурничка, – Василь Петрович стенув плечима. – Я все-таки романтик, нічого з собою не можу вдіяти. Але ж минулого разу ви це кляте пасмо не знайшли, зате звернули увагу на нижню спідницю Ориськи. Із занадто дорогого сукна спідничка, бідні служниці таких не носять. Аби перевірити ваші підозри, ви навіть насмілилися просити дозволу у Варвари подивитися, яка ж то спідниця у неї, чи така сама. Ой, вона вам цього досі не пробачила! – Василь Петрович весело підморгнув кухарці у дверях.

— Що ви верзете? — отець Георгій відчув, як паморочиться в голові, і подумав, чи не отруїли у цьому будинку його самого. — Які спідниці?

— Спокійно, отче, я вам поясню. Але перш за все «Браво!» – хазяїн дому заплескав у долоні і жестом спонукав усіх своїх домочадців зробити те саме.  Він звірився із кишеньковим годинником.  

— Насправді ви, здається, перевершили самого себе! Буває, що ви тижнями не можете розгадати цю загадку.

Вони помінялися ролями. Тепер, пародіюючи манеру детектива, Василь Петрович почав ходити по кімнаті туди-сюди, заклавши руки за спину.

 — Ви абсолютно праві. Це я вбив бідну Ориську, яка носила під серцем моє дитя, і побачив у цьому нагоду очорнити малолітню сестру. Дійсно, я не жадав ділитися із нею капіталом, тому розіграв цей дотепний спектакль із упирством. О, телець золотий, облудне божество! Я посипаю голову попелом. Але ж є останній доказ!

Підскочивши до Лізи, Василь Петрович розірвав їй на грудях сукенку та притиснувся вухом до серця.

— Ані звуку! – оголосив він тріумфально. — Вона все ж таки мертва, наша упириця. Як ви це поясните, отче?

І не давши священнику можливості відповісти, він продовжив.

— Добре, не старайтеся. Річ у тім, що ми усі тут мертві. Мертві та дуже втомлені. Бачте, уся ця історія із вбивством служниці, вона вже відбулася дуже давно.

Почулося тяжке зітхання.

— Три роки тому, отче. І тоді, на жаль чи на щастя, нікому і в голову не прийшло вишукувати чорні книжечки та пасма волосся, тож нашу бідну Лизавету запроторили-таки до психіатричної лікарні. Там, щиро переконана у власній провині, вона й вбила себе.

Василь Петрович облишив Лізу та підбіг до кухарки, яку обійняв за плечі та випхав у центр кімнати:

— А от і друга вбивця у нашій історії. Отруйниця! Стара стерво, знала, що це я винний у смерті її Орисі, тож помстилася і мені, і моїй дружині, і навіть нашого синочка не пощадила, бо ж і я не пожалів дитину Орисі.

Василь Петрович походжав навколо закляклої кухарки.

— Між іншим, отче, ви цього разу не знайшли ніж, яким я вирізав власне дитя з лона матері, а ще не розказали, коли і як я переніс тіло до кімнати Лізи. Але то пусте, не будемо доскіпуватися. Урешті-решт ви доволі постаралися. Різними методами, різними підходами, але уже в тридцять четвертий раз докопуєтеся істини. І ще жодного разу не схибили в головних висновках.

Священник схопив захопленого грою актора за лацкани халата.

— Досить вам уже верзти бозна-що!

Василь Петрович дивився на нього ніжно та водночас з огидою.

— Ми можемо показати вам некрологи у «Київських вістях», але ж ви їм не вірите! Отче, ваша раціональність заважає прийняти той простий факт, що й ваше власне серце давно не б’ється у грудях. От зараз ви вибіжете з нашого дому й будете бігти без упину до самої поштової станції, де все знову почнеться спочатку. І не наважитеся зупинитися біля моста, щоб подивитися на свій труп.

 — Можливо, усе припиниться, якщо на цей раз ви скажете їм, що вірите у них, — із надією проказала Ліза, вперше заговоривши до священника після його промови.

— Лізо! Навіщо й ви граєте у цю гру? Про кого ви говорите?!

— Про ваших товаришів на станції. Ви не впізнали їх? Навколо головного літають мухи, бо він їхній володар.

Не бажаючи слухати ані слова більше, священник позадкував до дверей.

— Ви всі тут божевільні!

Але пізно, страх уже огортав його – вже як п’ять хвилин священник не міг розчути стукоту власного серця. Він кинувся геть з маєтку Таращуків. Завірюха надворі ревіла несамовито і жах гнав його вперед, як батіг жене коня.