Справжній готичний детектив

конкурс


Зубатий вбивця

Вранішнє сонце крізь червоні вітражі намагалось розітнути кривавими пазурами морок маєтку графа. Багрянець обпалював напівтемряву давньої споруди. Розтинаючи безмежне море сутінок, до мене рухалась постать. Вона тримала в руках білого кота.

— Алеоне, ще раз вибач, що заважала під час бою. Наступного разу я буду обережнішою.

Софія. Це руде дівчисько продовжує мене дратувати. Я хмикнув:

— Наступного разу не буде. Залишайся в маєтку і не плутайся під ногами, відьмочко.

— Я доведу, що здатна боротись, — гарячково сказала вона.

Я закотив очі і перевів погляд на кота у червоній безрукавці, що продовжував труситись на руках господині.

— Ти краще потурбуйся про Світлячка. Геть перелякався. Не витримав зустрічі з упирями.

Софія закусила нижню губу й погладила звіра по рудому вушку:

— Йому лише треба відпочити. Це для нас вперше.

«Нам всім треба відпочити», — подумав я. Все ж таки нічне полювання нас добряче виснажило. На болотах окрім бездумних упирів були ще декілька нижчих вампірів. Ті куди спритніші та небезпечніші, бо здатні до мислення. Отже було близько десятка постраждалих, якщо у зграї упирів розвинулись вампіри. Мені ще й довелось рятувати цю руду чортицю та її кота.

— Тоді відпочивайте, — сказав я, розвертаючись і занурюючись у темний коридор. — До кінця твоєї практики.

У слід почулось роздратоване:

— Я знала, що паладини страшенно зарозумілі, але ти просто нестерпний!

Хай простить мені Пресвітлий, але до кінця практики я спопелю цю вискочку.

Після декількох годин сну, я продовжив виконувати свої щоденні обов’язки: обходив володіння графа, перевіряв надійність варти, слідкував за порядком серед прислуги тощо. Софія малювала магічні карти, без яких чаклуни практично нічим не відрізняються від звичайних людей. Зачинилась у виділеній їй кімнаті в одній з чотирьох башт і займається своєю бісовщиною. Їй не зрозуміти моєї роботи. Мого обов’язку перед графом Стеоні. Він мене виховав і віддав до монастиря під покровом всемогутнього. Пройшло двадцять років. Я виріс. З десятирічного сироти перетворився на славетного воїна-паладина, якого боїться вся нечисть. Однак мушу перебувати поряд з графом, що доживає віку у цих похмурих стінах. Та насамперед я відданий всеосяжному Пресвітлому.

Потрібно перевірити, чи все готово до подання обіду пану Стеоні. Куди ж поділась Люсі — служниця, якої сьогодні зміна. Запитаю у дворецького.

— Гаароне, ти не бачив Люсі?

Старий дворецький ввічливо схилив голову й сказав, що сам її шукає. У комірчині з продуктами щось гучно гепнулось. Ми вбігли до просякнутої холодом і мороком кімнати. Я запалив божественний вогник у долоні. На сходах лежала непритомна кухарка. На підлозі, посеред підвалу, в калюжі власної сечі нерухоме тіло Люсі. Біля неї кружляв стурбований Світлячок. На обличчі служниці застигла бліда маска жаху.

— Ой лишенько! Що тут сталось? — скрикнула позаду нетямуща Софія.

— Вбивство, — буркнув я та підійшов до жертви. Доторкнувся до шиї. Пульс відсутній. На артерії виднілись два малесенькі проколи: — До маєтку пробрався упир.

Ця новина неабияк налякала всю прислугу і навіть воїнів, бо ж боротись із нечистю можуть лише паладини чи бойові маги. Запевнивши всіх, що я швидко відшукаю почвару та розправлюсь із нею, почав блукати по маєткових лабіринтах. І нічого. Кровопивці наче слід пропав.

Софія пленталась позаду, тримаючи в руках блискучу карточку та з тривогою роззиралась навсібіч.

— Невже вас у магічній академії геть нічого не вчать?

— Вчать, — понуро відповіла вона. — Але нечисть мені ніколи не подобалась. Завжди мурахи, коли їх бачу.

— Мала ти ще, либонь лише шістнадцять виповнилось.

— І що? — обурилась вона і раптом здригнулась, побачивши як у тіні коридору щось заворушилось.

— А те, що нечисть відчуває страх і від того стає впевненішою та агресивнішою — провів я поглядом щура, що вибіг із затемненого кута.

Черговий обхід нічого не виявив. Дивно, бо я можу відчути будь-яку нечисть на відстані. Можливо, упир ситий. Доведеться чекати, поки він зголодніє.

На ранок ще один труп. Цього разу конюх. Тіло юнака, так само знекровлене та зі слідами від іклів на шиї, знайшли в конюшні на сіні. Прислуга знову захвилювалась. Я залишив їх на дворецького, а сам за наказом графа обстежив околиці маєтку: жодних слідів. На щастя, Софія не заважала. Намагалась вхопити упиря за незримий магічний потік на місці вбивства, що поки що не увінчалось успіхом. Так минула ще одна доба. На світанку я сидів у кімнаті відьми й намагався не звертати уваги на те, як вона малює свої чаклунські карточки.

— Два трупи. Два за ніч, — стримував свої емоції, розмірковуючи в голос. — Тепер чергові при вході на подвір’я. Цей упир геть нічого не боїться!

— А чого він має боятися, — байдуже відповіла чарівниця. — Упирі ж бездумні істоти. Зголоднів, побачив можливість когось укусити та й скористався.

— Бачу, тебе це геть не турбує. Гинуть невинні люди.

— Мені їх теж шкода, тому зараз малюю сильніші карти, щоб відстежити почвару.

— Я думав, що на створення високорівневих карт потрібно як мінімум закінчити магічну академію. Мало досвідчених чарівників на таке здатні.

— Це лише карти другого рівня, але у мене добре виходить. Талант до малювання передався від батька. Ото книга з рунами перед тобою. Головне, вивести знаки в правильній послідовності. Багато чого залежить від матеріалів і техніки нанесення. Ці, — вона вказала рукою на вже намальовані: — на основі крові сигнального жука та шмарклів грима. Призначені для пошуку нечисті.

Я скривився. Світлячок, що розлігся на краю стола, підняв голову й облизався.

— Бачу, твоєму котові вже краще.

— Так, — Софія відірвала погляд від мальовидла й почухала улюбленця під шийкою. Той задоволено замурчав. Талісман у вигляді червоного котячого ока на нефритовому ланцюжку засмикався у такт голови.

— А для чого йому цей кулон?

— Це подарунок тата. Накопичує магічну енергію та приховує від очей та чар. Світлячок ідеально підходить для розвідки. Хоч не вміє говорити, та все розуміє і слухається мене. Ми з ним вже давно працюємо в парі. Мама ще кошеням мені його подарувала.

Я лише кивнув головою й буркнув:

— Шкода, що не вміє винюхувати нечисть.

Кіт фиркнув і лапою вдарив по футляру з колодою. Карточки висипались на землю. Я одразу розпізнав руни на них.

— Це що за богохульство! Некромантські карточки! Таке навіть у вас заборонено.

— Вони не мої, — спокійно відповіла відьма.

— скажи ще, що взагалі не займаєшся чаклунством. Може це ти прикликала сюди упиря?

— Це лише мій трофей і я не зобов’язана перед тобою відчитуватись, — обурилась вона та зібрала розкидані карти назад до футляра. — Виправдовуватись не буду, бо ні в чому не винна.

— Чудово! Проте одне некромантське закляття, і я тебе спопелю на місці. Запам’ятай це, відьмочко.

Коли я вийшов з її башти, мене усього трусило. Але чортиця не брехала. Обман я б одразу відчув. Пресвітлий, дай мені своєї мудрості та сили, щоб упіймати потвору.

Вбивства продовжувались. Щодня одна жертва і жодних слідів. Лише тепер я відчуваю присутність живого мерця у маєтку. Це погано, бо упир набирає силу. Але чомусь досі не можу його відшукати. Таке враження, наче він усюди. Софіїні замовляння нічого путнього не виявили. Хто б сумнівався. Добре, що хоч зі мною не розмовляє. І без неї проблем вистачає.

— Другий день все тихо. Перед тим п’ять днів підряд шість жертв. Як гадаєте, Алеоне, чудовисько відступило? — запитав у мене дворецький.

— Не знаю, гаароне, все може бути. Перехід упиря з розряду примітивної нечисті у нижчого вампіра потребує часу та спокою. Він вже достатньо випив крові. Можливо, полетів шукати жертв шляхетнішого походження. Або лише переводить дух.

— Алеоне! Гаароне! — нам назустріч по коридору бігла Софія. — Ви мені потрібні. Світлячок. Його вже більше доби немає. Він ніколи не зникав так надовго. Я спробувала відшукати його за допомогою карти зв’язку, але вона привела мене до графської бібліотеки. Двері зачинені. Мені заборонено туди входити, але мушу потрапити всередину, бо раптом щось зі Світлячком сталось.

Я зціпив зуби. Ось тобі і маєш другий день без жертв.

— Я проведу вас, юна леді, — сказав Гаарон і ми у трьох вирушили до бібліотеки на верхньому поверсі однієї з башт.

Піднявшись по сходах, ми зупинились. Дворецький спочатку озирнувся, потім підійшов до великих дубових дверей і вставив ключ у замок. Стулки прочинились. З кімнати повіяло запахом вицвілого паперу. Картка Софії спалахнула яскравіше.

— Він десь тут, — прошепотіла дівчина.

Я роззирнувся: жодного вікна, сувора темрява, лише мерехтливе сяйво смолоскипів пробивалось з коридору до бібліотеки, а довкола ряди стелажів із старими книгами. Клацнувши пальцями, запалив над посохом яскравий білий вогник.

— Навіть не пам’ятаю, Гаароне, коли востаннє граф відвідував цю бібліотеку.

— Я час від часу перевіряю чи тут все гаразд, але сам вже давно не заходив. Треба буде зайнятись цим поверхом.

— Тихо, — цитькнула на нас Софія й підійшла до одного зі стелажів. — Він десь тут.

Дворецький залишився біля входу, а я став поблизу дівчини.

— Хочеш сказати, що він заховався у якійсь із цих книг? — я саркастично підняв брову: — Вибач, але може його взагалі вже немає в живих. Упирям і котяча кров смакує.

— Замовкни, Алеоне! — гнівно глянула вона на мене й різко обернувшись, почала обмацувати книги. — Карточка зв’язку одразу покаже, якщо фамільяр мертвий, тож не заважай. Ну де ж воно. Де. А-ах, Фу!

Чарівниця струсила з кисті великого волохатого павука. Рука вдарилась об поличку. Товстий том у золотій палітурці впав на підлогу, розчавивши комаху.

— Так тобі і треба, погань!

— Чекай, — Відштовхнув я розлючену відьму й заглянув у просвіт на місці книги. Просунув руку й натиснув якийсь важіль.

Спочатку нічого не відбувалось, а далі стелаж разом із частиною стіни від’їхав вбік. Перед нами зяяло заглиблення, вкінці якого глухий кут. Ми з Софією одночасно підійшли до вигравіюваної магічними рунами шорсткої поверхні й стали вивчати знаки.

— Це якийсь бар’єр, але слабкий з вигляду. Зараз я його…

— Ні, зачекай, — зупинила мене дівчина. — Це запечатування на крові. Зазвичай такі роблять, щоб уберегти якусь таємницю. Ми не знаємо, що там, але краще не залишати слідів. Дозволь мені.

Я кивнув.

Софія витягнула зі свого футляра якусь картку, зосередилася й кинула її вбік захисту. Пластинка засвітилась, розрослася до розміру дверного проходу й замерехтіла сріблясто-сірим сяйвом.

— Це просторова карта — дозволяє проходити крізь стіни й оминати слабкі захисні бар’єри на кшталт цього. Заходимо по черзі, — сказавши це, чарівниця рішуче ступила в срібний прохід.

А вона не така проста, як здається на перший погляд. Може, коли треба. Я пішов слідом. Раптово на мене хлинула мертвотна енергетика. Вона була скрізь. Перевівши подих від несподіванки, я посилив полум’я на верхівці посоха. Сяйво вихопило стелажі з некромантськими гримуарами та фоліантами по виклику потойбічних сил. Атрибути гоетії розкладені по всій кімнаті.

Софія сиділа навпочіпки й обіймала свого фамільяра. Поряд на підвищенні возвеличувалась книга. Я підійшов і глянув на обкладинку: «Потойбічні сили: їх виклик та приборкання».

— Чудово, — зітхнув я. — Ще й некромант додався до всіх неприємностей.

— Світлячку, все добре, — заспокоювала дівчина переляканого кота. — Рада, що з тобою нічого не сталось. Як ти сюди потрапив?

Він вказав лапою на прохід.

— Напевно, зайшов за некромантом і потім той його тут зачинив, — висловив я своє припущення.

— Але звідки тут взявся некромант? Доступ мають лише граф і дворецький. Невже…

— Графу я довіряю як самому собі. Гаарон його права рука. Не знаю, звідки тут магічна лабораторія, але планую з’ясувати, — сказав я й рішуче вийшов до запиленої бібліотеки, але нікого там не було.

Софія вийшла за мною, тримаючи на руках улюбленця й зачинила магічний прохід.

— Чаклун може повернутись. Краще залишити все як було.

Я погодився й ми разом вирушили до графських покоїв. Не стукаючи, я увійшов усередину. Граф Стеоні сидів у нічному халаті біля каміна й грів зморшкуваті руки. Поруч сидів дворецький.

— Гаароне, що ти тут робиш? Чому ти пішов?

— Він лише хотів розповісти мені про вашу знахідку, — відповів замість нього граф. — Не можу повірити, що за тими вбивствами стоїть некромант.

— Та й не думаю, що я б чимось вам допоміг, — додав старий дворецький.

— А я й нічого не говорив про некроманта, — підозріло глянув на нього.

Гаарон замислився.

— Шановна Софія говорила щось про запечатування на крові, от я й подумав, що…

— Подумав чи знаєш, бо сам раніше туди заходив? — наблизився я до нього, підносячи верхівку посоха до його обличчя.

— Облиш, Алеоне, — спокійно сказав граф. — Гаарон не може бути некромантом. Я знаю його з дитинства. Він вірою й правдою служив моїй родині.

— Люди змінюються і можуть обманювати, пане.

— Знаю, — важко зітхнув він. — Прожив куди більше твого, але Гаарон не володіє магічними здібностями, тому…

— Гоетією можуть займатись і звичайні люди, — втрутилась Софія. — Потрібне лише джерело енергії для виклику потойбічних істот.

Граф лише скрушно похитав головою:

— Ми не там шукаємо. Я вірю Гаарону, як самому собі. То що ви знайшли по той бік стіни?

Я переповів пану все як було. Мої підозри нікуди не ділись, але чуття не показувало обману. Вирішили поки що не чіпати лігво некроманта. Зрештою, ми залишили графа, переконавшись, що йому нічого не загрожує. Я в котре вирушив на обхід маєтку, а Софія сказала, що дуже втомилась і пішла до своєї кімнати. Дворецький відправився до себе.

Зранку чергове вбивство. Тіло виявив Гаарон. Служницю знекровили нещодавно, тільки-но вона прийшла до маєтку. Біля моїх ніг крутився Світлячок. І де ж його господиню носить! А ось і відьма.

— Світлячку, ти знову зник. Не тікай від мене. А це що? Чорти претемні! Нова жертва.

— Так, наш упир знову взявся за своє. Можливо, він уже став вампіром.

— Вибачте, — перебив дворецький. — А чим відрізняється упир від вампіра?

— Вампіри переважно виростають з упирів, коли вип’ють необхідну кількість крові. Вони вже мають крила, хоч і слабкі ще для нормального польоту, значно сильніші, спритніші й володіють певними здібностями. Найгірше, що вони наділені свідомістю, що ускладнює полювання на них. Я постійно відчуваю присутність нечисті в маєтку, але де саме, не можу виявити. Може, його ауру покриває некромант, — після цих слів я глянув на дворецького. — Ти майже завжди перший знаходиш тіла жертв і маєш доступ до бібліотеки.

— Вельмишановний Алеоне, я запевняю, що не причетний до цих убивств. Готовий поклястись перед Пресвітлим.

— А це гарна ідея, — я наблизився до нього й загородив прохід для втечі. — Глянь в око Пресвітлому і дай відповідь: ти причетний до створення упиря й убивств у маєтку?

Сфера на моєму посоху злегка засвітилась і промені впали на зморшкувате обличчя старого.

— Ні.

Сяйво залишилось незмінним.

— Вибач, що я тебе підозрював, — сказав я, відводячи магічну сферу вбік. — Стільки вбивств. Тепер і не знаєш, кому можна довіряти.

— Розумію вас. Всі стурбовані.

— Що? — обурилась за спиною Софія. — Це весь допит? Що за дурня! Треба поставити більше запитань.

— Сфера Пресвітлого миттєво розкриває обман. Запитання конкретне і відповідь на нього виявилась правдивою. Ти, відьмочко, сумніваєшся у силі мого покровителя?

— Алеоне, я не хочу тебе образити, але…

— Ще слово, і я направлю на тебе гнів Пресвітлого.

Дівчина позадкувала. Знає, що з Богами краще не жартувати. Тут Світлячок підійшов до ніг Гаарона й почав тертись об них.

— Відклич свого бісового фамільяра, якщо не хочеш, щоб він отримав палицею під зад, — наказав я їй.

— Зачекай, він хоче щось нам сказати, — відьма замислилась, а тоді вигукнула: — Ноги! Він увійшов слідом за некромантом у потаємну кімнату. Це все дворецький, — впевнено заявила вона й вказала пальцем на Гаарона.

Я закотив очі. Як же вона мене втомила.

— Повторюю для особливо дурних відьом: божественна сфера Пресвітлого миттєво розпізнає обман. Все, тема закрита, — я глянув на дворецького: — Гаароне, сповісти родичів жертви і подбай тут про все. Я піду до себе. Спробую дещо зробити. На це потрібен час.

Протягом дня я вимолював у Пресвітлого сходження його благословення на маєток, щоб виявити все приховане в цих стінах, та ввечері мене перервали.

— Алеоне! — до кімнати вбігла Софія. — Мої карти…

— Ти перервала моє служіння! — гаркнув я.

— Мені начхати! — розставила вона руки в боки. — Хтось викрав у мене некромантську колоду!

Я проковтнув лайку.

— Якого біса ти взагалі тримаєш таке у себе! Може, це все ж таки ти водиш усіх за ніс? — божественна сфера наблизилась до її обличчя.

Дівчина з викликом глянула на мене:

— Перевіряй! Але допоки ми тут говоримо, хтось швидше за все проводить зараз обряд виклику нечисті. Якщо ти не хочеш, щоб упирів у маєтку стало ще більше, то відкинь свої переконання й на мить увімкни логіку!

— Ти причетна до вбивств у маєтку?

— Ні, — впевнено сказала відьма й додала: — Кретин.

— Нездара, — скрипнув я зубами, але сфера жодним чином не відреагувала. — І де нам шукати того чорнокнижника?

— Ти ж у нас борець з нечистю. Може, попросиш свого бога, хай вкаже шлях, — саркастично відповіла вона.

Я зосередився: нічого. Використав молитовну енергію, щоб охопити весь маєток і щось у свідомості замайоріло.

— Внизу, під особняком!

Ми помчали сходами вниз. Я досі відчуваю присутність усього в будівлі. Ось життєва енергія Гаарона, що стоїть перед якоюсь перешкодою, а за нею нечисть. Він увійшов. Знову потойбічний спалах. Повертаємо за кут.

— Ці сходи ведуть до родинного склепу графа, — зауважив я.

— Трирівнева некромантська колода з крові вищого вампіра — карточки з неї здебільшого призначені для виклику нечисті. Треба поспішити, — сказала Софія й першою почала спускатись у підземелля.

Перед входом до склепу нас очікував її фамільяр.

— Світлячку, що ти тут робиш? — вигукнула відьма. — Ти знаєш, хто некромант? Це дворецький? Чи може граф?

Я ледь стримався від такої заяви щодо графа. Кіт замуркотів, потерся до ніг господині та з острахом глянув на відчинені металеві двері.

Я вбіг першим і запалив вогник. Сяйво розвіяло морок і затхлість цього місця. Я спустився по мармурових сходинках. Раптом спіткнувся. Опустив погляд: тіло дворецького, неприродно розклавши руки й ноги, лежало під сходами. Лице вкрите кров’ю та мертвотними плямами. На шиї зіяє рана, наче чудовисько поспішало й насилу перервало трапезу.

— Що це? — почулось позаду здивування дівчини. — Виходить, що це не він некромант.

— Я б не поспішав робити висновки, — мій погляд зосередився на десятках саркофагів.

На кожному лежали карточки, які в цю ж мить запалали блідим фіолетовим сяйвом, що охопило усі плити. Крижки відсунулись і з домовин почали підійматись рештки померлих.

— Не бійся, — звернувся я спокійно до Софії. — Як не прикро це визнавати, але зараз мені потрібна твоя допомога. Нечисті надто багато. Треба, щоб ти їх відволікла, поки я створю достатньої сили моління, щоб усіх знищити. Зможеш?

Відьма лише кивнула й виступила вперед. Я склав над божественною сферою долоні. Трупи, хто наполовину зігнилий, хто й зовсім скелет, рушили на нас. Софія дістала декілька карт із футляра. Помах руки — одна пластинка впала перед зомбі. Тієї ж миті між нами й нечистю зросла вогняна стіна.

— Ви не привиди, у вас значно більше слабкостей. Отримуйте вогняні кулі!

Після цих слів убік нечисті полетіли підпалені карточки, що одразу перетворювались на розжарені кулі. Одна за одною почвари падали, але тут же підіймались і йшли далі. Рани на них не встигали затягуватись. Запах спаленої гнилої плоті розійшовся по підземеллю. Відьма продовжувала атакувати, кожного разу стурбовано перераховуючи карточки й озираючись на мене. Я розклав руки й ударив посохом по землі.

— Великий Пресвітлий, зішли мені свою силу. Охопи своїм сяйвом це сплюндроване місце. Очисти його від усієї нечисті, що в нім присутня. Спопели священним полум’ям!

По мармуровій підлозі пішли брижі світла. Сформувались рунічні кола й наступної миті осквернені тіла охопило біле полум’я. Спалах — і зотлілі рештки осипались попелом на підлогу.

— А я вже думала, що це твоє закляття й на мене подіє, — посміхнулась Софія, переводячи подих і витираючи піт із чола.

— На жаль, ні. Чомусь Пресвітлий не вважає вас, відьом, чистим витвором потойбіччя. Ви лише посередники. Проте будь обережною, бо можна легко переступити закон.

Чортиця тільки хмикнула й озирнулась.

— То чиїх це рук справа? Невже дворецький…

— Швидше за все так, — зітхнув я. — Вирішив погратись із забороненою магією і поплатився. Але та потвора досі на волі. Потрібно відшукати її.

— То упир, який можливо вже став нижчим вампіром, правильно? Йому потрібна благородна кров. Єдиний тут з благородних — це граф.

— І як я сам не здогадався! Це все, щоб лише відвернути нашу увагу.

— Алеоне, я передбачила щось схоже і поставила на вхід до покоїв графа захисний бар’єр проти нечисті. Він не дуже сильний, але…

Та дівчина не встигла договорити. Раптово дворецький застогнав і підвівшись на ноги, спрагло засичав, виставляючи пару гострих іклів. Швидкий рух — і рука упиря встромилась у живіт відьми. Софія виплюнула згусток крові. Я вмить зреагував і вдарив чудовисько верхівкою посоха:

— Пресвітлий, очисти цю грішну душу від скверни, що вона сотворила. Спопели рештки й розвій по вітру. Огорни його священним полум’ям!

Нечисть одразу спалахнула й посипалась тліном на мармур. З вуст Софії вирвався стогін і вона впала на землю. Я схилився над нею та зазирнув у її зелені очі.

— Пробач, Алеоне, я знову тебе підвела. Така необачна, — ледь чутно шепотіла вона. — Вибач.

— Ти що, зібралась помирати. Помовчи краще, — притримуючи однією рукою її голову, іншу поклав на рану та возніс молитву Пресвітлому: — О, великий і всемогутній, знаю твоє милосердя. Почуй свого вірного служителя й подаруй зцілення цій нетямущій від своєї юності дівчині. Не знає бо, що робить. Почуй мене. Волею, даною тобою, дозволь її зцілити.

Рука на рані засвітилась. Я зосередився ще дужче:

— Пресвітлий, зглянься над нею. Благаю!

У долоні запалилась світлова кулька, що поволі розросталась. Сфера огорнула весь живіт дівчини. Промені освітили її зблідле лице. Це тривало близько хвилини. Сяйво повільно згасало. Її щоки почали рум’яніти. Очі розплющились, а на вустах заграла усмішка.

— А твій Бог не такий балобол, як я думала, — хриплим голосом промовила вона і додала: — Дякую, Алеоне.

— Бачу, тобі вже краще, — допоміг я їй сісти.

— Так, але голова ще трохи болить. Чекай, а на чому я закінчила… Граф! Алеоне, нам потрібно поспішити до графа. Він наступна жертва вампіра.

— Твій бар’єр на скільки його затримає?

— Ненадовго, стривай… — Дівчина замислилась. — Ми зараз під баштою графа, так?

— Так, і що?

Вона рвучко підвелась на ноги, ледь похитнулась, проте втрималась:

— Я знаю як нам швидко піднятися вгору. Обійми мене, Алеоне, і тримайся міцно.

Ця руда чортиця геть знахабніла! Я давав обітницю. Ще й кого обіймати. Відьму! Проте глянувши на її рішучий та виразний погляд, я підвівся й охопив тонкий дівочий стан.

— Притиснися сильніше, — я лише розкрив рот, щоб обуритись щодо легковажності цієї блудниці, як вона пом’якшено додала: — будь ласка, повір мені.

Охопивши її струнке тіло, закусив губу. Софія витягла кілька карт. Першу вона кинула у стелю, ще одну — нам під ноги.

— Тримайся, зараз буде весело, — сказала відьма й над нами запалав уже знайомий мені сріблясто-сірий прямокутник. Знизу щось здійнялось і підкинуло нас вгору.

Ми минули перший поверх, але на цьому шалена мандрівка не закінчилась. Нова карточка полетіла у стелю, і наші переплетені тіла проходять крізь наступний магічний прохід. Це тривало, допоки перед нами не постав на своєму улюбленому кріслі у вітальній залі граф Стеоні, а на його плечі пухнастий фамільяр Софії. Просторове вікно під ногами зачинилось і повітряний вихор м’яко опустив нас на підлогу.

Не можу повірити. Це неможливо! Щоб граф Стеоні. Раптом мої сумніви перервала Софія:

— Світлячку, — невпевнено проговорила вона, споглядаючи свого улюбленця, що обнюхував шию графа. — Але як?

Кіт відвів морду від Стеоні, бліде обличчя якого вкрили краплі холодного поту, й хижо виставив пару іклів. До того зелені очі спалахнули яскраво-червоним вогнем.

— А ви швидко впорались. Якби не той бар’єр, що ти, Софіє, встановила, я б уже давно закінчив і безпечно покинув цей маєток. Доведеться перервати трапезу.

На останніх словах він глянув на графа і з насолодою облизався.

— Але як це сталось? — продовжувала Софія ошелешено дивитись на фамільяра. — Коли?

— Ти й справді нетямуща, — зверхньо промовив кіт. — Ще тоді, коли мене оточила зграйка перевтілених у кажанів вампірів. Один із них мене вкусив. Я спочатку погано себе почував, але коли перевтілення закінчилось, захотів пити. На щастя, розум мій не зовсім розчинився в інстинктах. Напевно тому, що я був живий на момент перевтілення. Принаймні, про схожі випадки розповідалось у тій книзі.

— «Потойбічні сили: їх виклик та приборкання», — озвучив я свою здогадку. — То ти навмисно проник у ту потаємну бібліотеку?

— Так, — зневажливо відповів він. — Пробрався за дворецьким, коли той у черговий раз відчиняв бар’єр власною кров’ю. Проте потім він за мною стежив після того, як ви двоє мене передчасно відшукали. Я мав там бути до його повернення. Але зрештою мені вдалось старого завести у пастку. Вам сподобались мої сюрпризи у склепі? Я здивований, що ви двоє вижили. Думав, що новонароджений упир розправиться хоча б з одним із вас. Прораховував час, щоб його тіло не одразу перевтілилось, — кіт зневажливо фиркнув: — доведеться все робити самому.

Я перевів погляд на досі нерухому Софію, яка не могла повірити тому, що чує. З її вуст злітали лиш уривки фраз:

— Ти ледь мене не вбив. Мій котик. Мій Світлячок… — по її щоці скотилася сльоза.

— Ой, можна без цих соплів, — відмахнувся кігтистою лапою нечестивий. — Після мого переродження мене не пробирають твої сльози. Я став могутнішим і за якісь декілька хвилин перевтілюсь у вищого вампіра. Тоді ви — нікчемні люди, — він з презирством скривився: — нічого мені не зможете зробити.

Трясця! Він має рацію. Закон не дозволяє убивати вищих вампірів, бо вони вважаються розумною расою, хоч і для трансформації їм необхідно випити певну кількість крові. Зазвичай усі вищі знаходяться у своєму поселенні. Вони будуть лише раді такому незвичному односельцю. Потрібно діяти. Вампір постійно набирає силу. Тепер я це відчуваю. Раніше його стримував кулон, тому я лише вловлював потойбічні потоки, але зараз…

— Софіє, — звернувся я до онімілої дівчини. — Зберися. Це більше не твій кіт. Це вампір, на рахунку якого вже вісім смертей. Якщо ми його не зупинимо, то скоро буде ще одна жертва.

Здається, мої слова подіяли на неї, бо вона витерла сльози й сфокусувала погляд на супротивнику.

— Готова? — дівчина лише кивнула. Я приготував посох.

— Я б на вашому місці так не поспішав, якщо ви не хочете, щоб ваш граф постраждав, — з притиском промуркотів Світлячок, прикладаючи кігті до сонної артерії заручника.

Проте не встиг. Вмить із божественної сфери вилетіла біла блискавка, що змусила тварюку підстрибнути. У повітрі кіт вибухнув кривавим туманом, з якого вилетіли ілюзорні кажани, які кинулись на графа, але Софія встигла скористатись необхідною карточкою. Срібна кулька миттєво пронеслась через всю залу й влучила у Стеоні. За секунду граф уже стояв біля нас.

— Дуже добре. Тепер відведи його у безпечне місце, — сказав я, підтримуючи ледь притомного від пережитого жаху пана. — А я розправлюсь з почварою.

— Ні! — заверещав вампір, що виринув із зграйки кажанів. — Він мій!

— Ще чого. Світлова блискавка! — з посоха знову вилетіло сяйво.

Кіт знову встиг перевтілитись на кажана та начаклувати примарних клонів. Ненавиджу це їхнє вміння. Я продовжував вистрілювати блискавками, але Світлячок виявився швидшим за вампірів свого рівня. Довкола мене вже снувала ціла зграя кажанів.

— О могутній, Пресвітлий, закликаю твою силу! Знищи чистим сяйвом цю всю погань, що довкола твого вірного послідовника!

Сліпуче світло розлилося навколо й кажани один за одним почали танути у ньому. З клонами впорався. Тепер…

— Ах!

Як тільки захисне сяйво розвіялось, у мене на високій швидкості щось врізалось. Гучно ляснуло й мене відкинуло до стіни. Після удару об твердий камінь я підвівся на ноги. Ряса на грудях подерлась. Поміж роздертих смуг полискував срібний обладунок. Під стелею, розмахуючи чорними кажанячими крилами, що стирчали з-під червоної безрукавки, висів білий з рудим вушком кіт.

— Ти дійсно значно швидший, ніж усі вампіри, яких я зустрічав раніше, — я перехопив посох у ліву руку й дістав меч. — Напевно, твоя котяча природа відіграла значну роль у цьому. Ти ще й магічний кіт.

Тварюка лише зловісно зблиснула червоними очима й знову ринулась у бій. Удар. Кажани. Знову удар і знову кажани. Зубатий вбивця рухався все швидше й швидше.

— Світлова блискавка!

Промах. От би мені виграти трохи часу, щоб сформувати молитву більшої сили та радіусу, але ця почвара не дасть мені такої переваги. Знову кігтиста лапа залишила смуги на моєму обладунку. Звідки ж він черпає силу? Кулон! Я спробував наблизитись та розрізати лезом нефритовий ланцюжок, але Світлячок наче цього й чекав. Котяра швидко відстрибнув і витягнув з внутрішньої кишені безрукавки магічну карточку. Не встиг я зреагувати, як піді мною розрісся зелений квадрат і моє тіло застигло на місці.

— Най тебе, — процідив я крізь зуби. — Ти можеш використовувати карточки?

— Так, — почулось у мене за спиною. — Це я його навчила. Він все ж таки відьомський кіт. Завдяки кулону Світлячок може використовувати ману, що у ньому накопичується.

Кутовим зором я побачив Софію, що повільно прямувала до свого улюбленця.

— Ти хочеш виступити проти мене? — зашипів кіт. — Ти завжди була нездарою, що геть не схожа на своїх батьків. Без їхньої допомоги ти ніщо.

Та відьма його не слухала й стала перед звіром.

— Пробач, Світлячку. Ти був хорошим другом і напарником, тому саме я маю тебе зупинити.

— Звільни мене! — закричав я, але вона лише похитала головою.

— Вибач, Алеоне, проте я маю зробити це сама.

— Дурне дівчисько, — вишкірився вбивця й розгорнувши обтягнуті тонкою шкірою крила, здійнявся вгору.

Софія витягнула карточки.

— Можливо, я досі не поборола відразу до нечисті і від мене мало користі у масових боях, але в дуелях рівних мені нема.

Полетіла перша розжарена куля. Вампір ухилився й помчав на відьму. За кулею летіла ще одна пластинка, що миттю вибухнула, коли наблизилась до кровопивці. Той знову ухилився, прикрившись крильми. Розчинився туманом, створив кажанів і став оточувати суперницю. Вона лише хмикнула, стискаючи в руці сяйну карточку й запустила в крилату почвару ще дві вогняні кулі.

— Мене таким не візьмеш! Ти досі є моїм фамільяром, отже я знаю де оригінал.

Вампір знову набув вигляду кота й здійнявся під стелю. Тоді відштовхнувся від неї й закручуючись по спіралі ринувся на колишню хазяйку.

Софія кинула дві карточки перед собою й вигукнула:

— Вогняна стіна!

Між ними постало полум’я.

— Ні! Софіє, зверху! — спробував я її попередити, але суперник уже був над нею.

Помах крил і тварюка націлила свої зуби у вени, що пульсували на дівочій шиї. Мить — і Софії не стало. Її постать за секунду опинилась по той бік полум’яної стіни й відкотилась убік. Під вампіром щось спалахнуло й пролунав вибух!

Вона спробувала відновити дихання й підвестись на ноги.

— Позаду!

Софія з люттю зціпила зуби, озирнулась і виставила перед собою карточку:

— В’язкий бар’єр!

Кровосмок мовби приклеївся до напівпрозорої, липкої стіни, що миттєво постала між ним і жертвою. Проте почвара продовжувала махати могутніми лапами й крилами, розтинаючи захисне поле. Софія закотила рукав плаща й щосили вдарила кулаком у розкриту морду кота!

Тварюка відлетіла до стіни в протилежному кінці зали й знесилено впала на підлогу.

— Непоганий удар, — не зміг я втриматись від коментаря.

— Дякую, — сказала вона, поправляючи червону рукавичку, що сягала їй до ліктя. — Подарунок мами. Не довіряє магічним карточкам. Каже, що треба вміти дати відсіч і кулаками.

Світлячок заворушився. Його приплескувата морда поволі почала відновлюватись.

— Нікчемне дівчисько! — зарепетував він. — Ти за це поплатишся. Вдруге твої цяцьки тобі не допоможуть.

— Швидко, знищи його! — крикнув я Софії, проте вона повільно наближалася до котокажана, що продовжував регенерувати.

— Може, я й без дарунків батьків дійсно мало на що здатна, — не слухаючи моїх вигуків, неквапно крокувала відьма, перетасовуючи колоду. — Але на що ти здатен без кулона, що є джерелом енергії для тебе? Ти зараз вижив лише завдяки йому. Талісман третього рівня, як і мої рукавиці.

— Стули пельку, стерво! — звір розправив крила й приготувався до стрибка.

— Кажуть, що нижчі вампіри пригадують своє минуле, особливо якщо перевтілились за життя. Однак тоді розкриваються всі їхні злі наміри та думки. Вони стають агресивнішими. Говорять те, чого б не сказали раніше, — ніби в трансі продовжувала говорити ця дурепа. — Але я в це не вірю! — рішуче закінчила вона.

Кіт стрибнув. Відьма стиснула в руці помаранчеву карточку. Помах кігтистою лапою — розчерк по шиї…

Вампіра відкинула невидима сила, а з його шиї заструменіла кров. Цього разу Софія не зволікала. Після вдалої контратаки схопила в повітрі колишнього фамільяра за крило, розкрутила й запустила у протилежну стіну.

— Ти розумний, навіть навчився розмовляти, але легко втрачаєш самовладання. Тобі майже вдалося стати холоднокровним вищим вампіром, але ти не встиг. Пам’ятаєш лише погане в мені, а про мої сильні сторони забув. Зло захопило твій розум і серце. Я не хочу ставати такою як ти. Світлячку, — тихо промовила вона. — Я пам’ятатиму тебе таким як ти був раніше, — і кинула запалену карточку в те, що залишилось від друга: — в’язниця, що спопеляє!

Полум’я змією обвилось довкола кровопивці, що намагався вистрибнути з кілець вогню й розрослось до яскравого вихору. Звір намагався вирватися з зони ураження, проте вогненні язики продовжували жадібно облизувати його обвуглене хутро.

— Цього замало, Софіє! — рипнувся я, намагаючись розвіяти чари, що мене стримували.

Ривок і ослаблений бар’єр розчинився, та відьма лише витерла скупу сльозу і приготувалась кинути ще одну карточку до шаленого багаття, що вирувало перед нами.

— Знаю, тому прикрий вуха, — після цих слів пластинка полетіла, мов метелик на вогник, і пролунав значно сильніший за попередні вибух!

Перед нами замерехтіла ледь помітна для людського ока плівка.

— Антизвуковий бар’єр, щоб не оглухли, — пояснила Софія, знімаючи захист і підступаючи до ділянки, де досі жевріло згарище. — Вогонь посилює вибухову силу карточки. Знала, що це необхідно було зробити, — ледь помітно усміхнулась: — дякую тобі за все, Світлячку, — і знепритомніла.

Я підбіг до неї та взяв її на руки:

— Ти сильніша і відважніша, ніж думаєш. Обдарована, хоч і досі дурненька відьмочка, — всміхнувся, вдивляючись у напівзакриті очі та змарніле лице рудоволосої чортиці.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

01/12/24 23:19: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
02/12/24 00:12: Грає в конкурсі • Перший етап
19/12/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап