Ошуканий Лангольєр
Зараз
Будинок чекав мене на вершині пагорба. Монументальне творіння мого предка, Пилипа Адамського, химерне еклектичне чудовисько, добудоване і перебудоване наступними поколіннями, колись величне родове гніздо потроху програвало битву з часом: східне крило закрили ще за часів мого діда, колони коринфського ордера обвив пожовтілий плющ, а сонячні панелі на гострому даху місцями вже були розбиті. Вітражні віконця в стилі ар-нуво над головним входом дивились на повернення блудного сина зі схваленням та зловтіхою.
Я піднявся на ґанок. Гаргуйлі з боків сходів незворушно спостерігали, як я тягну неслухняну ногу, наслідок моєї дитячої хвороби. Різьблені вхідні двері – дещо пошарпані, але досі міцні, – відкрив Віктор, старенький андроїд третього покоління, наш незмінний дворецький. Його обличчя, біла керамічна маска з отворами для рота та очей, не мало виразу, але голос звучав рівно, ніби Віктор теж не був здивований моїм поверненням:
– Вітаю, пане Ярославе.
– Радий бачити тебе, старий друже.
Кілька митей ми мовчки розглядали одне одного, а потім заговорили одночасно:
– Ваших батьків тут немає.
– Я не вбивав її, Вікторе!
Глибокий вдих. В глибині душі я знав, що їх не побачу. Відтоді як помітив темні провали вікон і занедбаний сад. Батько б такого ніколи не допустив. Хоча, звісно, ще раніше: від часу довгих самотніх вечорів в психіатричній лікарні, де все, що мені лишалось – згадувати події того дня, нескінченно згадувати і все одно не розуміти.
Віктор визирнув за моє плече та обвів дорогу підозрілим поглядом синіх очей-вогників. Я теж озирнувся: жовте листя вже майже облетіло, ліс здавався сірим і похмурим, а десь зовсім близько закаркала самотня ворона. Мене пройняла тривога. Є такий вираз: почуваюся, ніби хтось пройшовся по моїй могилі.
– Ходімо всередину, пане Ярославе. Вечоріє.
Я вже і забув, яке все в будинку було грандіозне. Просторий хол з широкими сходами по центру, високі стелі, масивні люстри – тут все було трохи занадто. Я завжди почувався в цьому домі маленьким і незначним. Всередині панувала напівтемрява. Віктор почовгав в бік своєї комірчини, а я все стояв на порозі, не в змозі зрозуміти свої почуття. Що це було – горе, страх, полегшення? Напевно, все разом. Нарешті я вдома.
Раптом відчув на собі чийсь погляд. З тіні зліва від сходів на мене дивилось обличчя матері – бліде і з гарячковим вогнем в очах. Я сіпнувся, ледь не поточившись. Портрет, це всього лише наш сімейний портрет. Але чому він тут? Портрет завжди висів на чільному місці у їдальні, а зараз стояв на підлозі під сходами, прихилений до стіни, наче хтось хотів його викинути та в останню мить передумав.
Я, ніби зачарований, присів біля полотна і рукавом стер шар пилу. Батько дуже любив цю картину: статусна річ, намальована справжнім художником, зображення ідеальної родини, до якої ми, родина реальна, ніколи не дотягували. Матір сиділа в розкішному кріслі по центру, прекрасна, але трішки занадто худа, а батько стояв поруч, поклавши руку їй на плече владним і впевненим жестом. Зліва стояла Ріна: одягнена в блакитну квітчасту сукню, довге темне волосся заплетене в косу. Сестрі було, напевно, років одинадцять – на п’ять менше, ніж на час вбивства. Вона тримала за руку Марго: чотирирічна мала з пухкими щічками здавалась заплаканою. Я стояв справа від батька, дивлячись прямо на художника. Я не пам’ятав, як позував для картини, і зараз відчував дивну дисоціацію, розглядаючи власне зображення: хлопчик, що виглядав молодше своїх восьми років, з запалими щоками та темними колами під очима. В дитинстві я багато хворів, і батьки не знали, чи я взагалі виживу.
Кинувши останній погляд на Ріну, я відірвався від портрета і рушив за дворецьким. В його комірчині, що прилягала до їдальні, було трохи затишніше: горіло тьмяне світло, і приміщення виглядало більш обжитим.
– Я приготую вам чаю, – сказав Віктор.
Невже він справді пробув тут всі ці роки, сам-один у величезному помираючому будинку?
– Я її не вбивав, – повторив я в спину андроїда, що порався біля електричної плити.
– А це має значення?
Питання мене здивувало.
– Чи має значення, що хтось жорстоко убив мою сестру, а мене визнали в цьому винним і запроторили до психлікарні? Ні, ну що ти, це абсолютно не важливо.
– Те, що було, давно минуло, – він нарешті повернувся до мене незворушною маскою обличчя. – Ви вже нікому нічого не доведете, пане Ярославе. Але тепер ви вдома. Ви можете почати нове життя. Я вже надто старий, щоб слідкувати за маєтком наодинці, але разом ми можемо повернути будинок до життя… Ваш дід попіклувався про повну енергонезалежність…
– Ти не розумієш! Ти всього лише робот, і не знаєш, як це – когось любити! – викрикнув я.
Мені одразу стало соромно за цей спалах: Віктор був єдиним в цьому домі, крім Ріни, хто завжди ставився до мене добре. В глибині його синіх очей зблиснули незрозумілі мені вогники, але він тільки продовжував мовчки на мене дивитись, ніби щось зважуючи.
– Гаразд, – зрештою сказав він. – Якщо вже цього не уникнути… Хто ж тоді це зробив?
– Я не знаю, – визнав я. – Але того ранку вона була чимось стривожена. І все торочила про привида… В цьому домі завжди було забагато секретів!
– Ви вірите в привидів, пане Ярославе?
– Якби я тільки знав, у що вірити. Мій лікар каже, що я забагато всього пригнічував всі ці роки. Що повернувшись до будинку, я зможу згадати… Але я не можу! Пам'ятаю як прийшов до тями з ножем в руці. Вона лежала внизу, я спочатку навіть не зрозумів, що це вона, там було стільки крові… Я завмер, не знав, що робити… весь мій світ в ту мить розбився на уламки… Я б ніколи не нашкодив Ріні, ти ж знаєш, Вікторе. А тепер я нарешті вибрався з лікарні, приїхав сюди, і все одно не пам'ятаю, як я опинився біля її тіла!
– Почніть з початку, – сказав Віктор.
І я почав з початку.
* * *
Тоді
Тієї ночі я знову чув дивні звуки зі стіни. Будинок завжди був сповнений загадкових скрипів і шорохів, тож до них всі звикли, але цього разу я був впевнений, що за стіною хтось є. Що точно було неможливо, оскільки за цією стіною була закрита на замок комірчина. Залізши під ковдру з головою, я намагався не чути звуки легких кроків і коліщаток, що котилися по дереву.
Наступне, що я пам'ятаю – як опинився в довгому коридорі, стіни якого були суцільно завішані дзеркалами. Місячне світло лилося крізь вікна під стелею, відбиваючись у склі тисячами срібних бризок. Коридор тягнувся далеко вперед, зникаючи в темряві.
– Ріно? – покликав я, але не почув свого голосу.
Підійшовши до найближчого дзеркала, я завмер. Там не було нічого. Жодного відображення. Наче мене не існувало. В наступному дзеркалі теж було порожньо. І в наступному. Я в паніці побіг коридором, зазираючи в кожне дзеркало, але бачив лише порожнечу, наче був примарою.
Раптом я відчув якийсь рух за спиною. Різко розвернувшись, нарешті знайшов своє відображення. Проте воно здавалося дивним, неправильним. Щось було не в порядку, хоча я не міг вловити, що саме викликало таку тривогу. Моє віддзеркалення нагадувало штучну копію – немов хтось створив мою точну подобу з воску чи пластику.
– Хто ти? – прошепотів я.
Створіння розкрило рот, повний гострих металевих зубів:
– Я – це ти.
Я з криком врізався в дзеркало, гості уламки прорізали шкіру, і я прокинувся.
Тож не дивно, що вранці я проспав і поспішав на сніданок, нашвидкуруч накинувши якісь речі, що першими дістав з шафи. Батько не любив неохайності, але ще більше не любив запізнень на сімейний сніданок. Останнім часом він був дуже зайнятий, тож залежно від ситуації на біржі міг і не звернути на мене уваги, але краще було не ризикувати.
В коридорі я зіткнувся Меланією – вона забороняла називати себе мамою. Від неї пахло вербеною, її улюбленими парфумами, і джином, її улюбленим алкоголем. Раніше вона не дозволяла собі пити хоча б до полудня. Матір неуважно поклала руку мені на потилицю, і я завмер від цієї рідкісної та неочікуваної ласки.
– Ти мій син? Чи той, інший? – запитала вона, але перш ніж я зміг відповісти, зайшлась в нападі сухого, роздираючого горло кашлю. Тоді просто розвернулась і пішла, бурмочучи щось собі під ніс.
– Цей рід проклято, – було останнє, що я почув.
*
Коли я прослизнув до їдальні, Віктор вже розносив тарілки зі сніданком. Остап Адамський сидів, роздивляючись якісь цифри на планшеті та тихо перемовляючись з Владиславом, своїм секретарем. Я тихенько сів за стіл. Цього разу пощастило.
Мене чекав сюрприз: Ріна вже повернулась з елітного пансіонату, де відпочивали діти впливових осіб. За батьковим планом вона мала пробути там ще щонайменше два тижні і я вже жахливо за нею скучив. Ріна крадькома посміхнулась мені над своєю чашкою чаю, і всередині мене ніби розквітло сонце. Я обожнював старшу сестру.
Ріна виглядала як завжди прекрасно, але я помітив, що її щось непокоїло – карі очі, які зазвичай блищали пустотливо і впевнено, були похмурі й тьмяні, а витончені пальці судомно обхоплювали чашку. Навіть її чорне шовковисте волосся безладно розсипалось плечима, ніби вранці вона не завдала собі клопоту розчесатися.
– Вікторе, де моя дружина? – запитав батько.
– Пані Меланія нездужає. Вона не зможе сьогодні відвідати сніданок.
Євген, батьків молодший брат, видав якийсь невизначений звук, який можна було сприйняти як мугикання. Він балансував на задніх ніжках стільця, ігноруючи осудливий погляд Віктора. Дядько приїхав до будинку погостювати на початку літа, а тоді саме почалась пандемія омнівірусу, і стало зрозуміло, що виїхати вийде ще не скоро. Тож він залишився тут, зайняв дідову майстерню, вхід до якої нам був категорично заборонений, і проводив там якісь загадкові експерименти.
Дядько Євген мені подобався. Не в останню чергу тому, що міг собі дозволити безкарно бісити батька. Дядько, хоч і не проявляв до мене особливої прихильності, завжди був дружнім, багато жартував і часом навіть кликав нас з Ріною на довгі прогулянки околицями, які він називав «калібруванням». Можливо, в один з наступних разів мені нарешті вдасться вмовити їх піти до озера… Втім, шансів було мало: Ріна чомусь терпіти не могла цю частину маєтку.
– Але з нами сьогодні юна панна Маргарита, – безпристрасно продовжив дворецький. – Вона ховалася в обсерваторії, і мені вартувало великих зусиль змусити її щось поїсти.
Остання репліка Віктора, здається, адресувалася батькові, але той вже не слухав, повернувшись до тихої розмови з секретарем.
Марго, наймолодша, без особливого ентузіазму колупала виделкою яєчню. Я кинув на неї погляд: світлі пасма сплутались в кубло на голові, брудний одяг, руки подряпані. Не дитина, а дике звіря. Якщо нам з Ріною ще дісталося трохи материної уваги, Маргарита росла як бур’ян, нікому не потрібна і залишена напризволяще. Вона взагалі не розмовляла, спілкуючись з нами записками, які писала в маленькому блокноті. Лікарі одноголосно вирішили, що це психосоматика, але більше нічим допомогти не змогли. Якби не Віктор, який слідкував за тим, щоб Марго не пропускала сімейні трапези, я не певен, чи вона б взагалі не померла з голоду.
Більшу частину часу Марго блукала домом, придумуючи собі якісь химерні ігри, читала в бібліотеці книжки, для яких явно була замала, чи шукала секрети, залишені дідом в стінах будинку. Одного разу вона знайшла в схованці під паркетиною залізну коробку зі старими фотографіями, а іншого – таємне відділення в величезному підлоговому годиннику у трофейній кімнаті, яке ми досі іноді використовували для обміну цукерками і посланнями.
Я згадав, що вчора обіцяв пограти з нею в хованки, але потім це зовсім вилетіло в мене з голови. Мене пронизало різке почуття сорому, і я вкотре пообіцяв собі приділяти сестрі більше уваги, але, правду кажучи, в мене ніколи не виходило дотримуватися цієї обіцянки.
– Ми маємо бути дуже обережні з інформацією, – тим часом говорив батько. – Відсутність спадкоємця в нашій справі – важливий фактор.
– Запевняю, Остапе, ніхто нічого не знає… Агов, бляшанко! – підвищивши голос, роздратовано кинув Владислав. – Я просив принести мені каву ще десять хвилин тому!
Мені ніколи не подобалось, як батьків секретар поводився з Віктором: ніби з предметом. Я знав, що не всі люди добре ставляться до андроїдів, але бачити це на власні очі було неприємно. Я завжди зіщулювався, ніби під ударом, та ніколи не почувався в праві робити йому зауваження, надто вже загрозливим був погляд Владиславових крижаних блакитних очей. Якби ж батько щось йому сказав! Але батькові, схоже, було байдуже.
Віктор мовчки приніс каву – бездоганно ввічливий і незворушний.
– Аріно Адамська, випрям спину, – раптом гримнув батько. – Як ти збираєшся знайти собі нареченого з гарної родини, якщо весь час горбишся?
– Батьку, ми ж не в середньовіччі, – відповіла Ріна, але в її словах не чулося звичного запалу. – Мені всього шістнадцять, і я не хочу заміж.
– Має ж бути від тебе хоч якась користь, – зронив Остап. – Я чітко вказав тобі, з ким потрібно завести знайомство в пансіонаті, а ти не спромоглася навіть на це…
– Я не винна, що його закрили на карантин! У однієї дівчини знайшли омнівірус…
– Брате, чому ти весь час до всіх доскіпуєшся? – з лінивою посмішкою запитав Євген.
– Кому-кому, а тобі б точно варто помовчати, – голос батька аж закипів від злості. – Ти так і не пояснив мені, на що пішли всі ці гроші з останньої закупки.
Я б дуже не хотів відчути на собі той погляд, який батько свердлив молодшого брата: сповнений гніву, зневаги, і (чи мені не здалося?) страху.
– Мені потрібні матеріали для роботи, – продовжуючи посміхатись, відповів Євген. – Я думав, щодо цього ми порозумілися.
– Не зловживай моєю добротою, Євгене. Я терплю тебе тут, тому що тобі нікуди більше піти…
– Ти терпиш мене тут, брате, тому що я допомагаю тобі з твоїм маленьким проєктом, – перервав його Євген. – І я можу перестати це робити в будь-який момент. Впевнений, твоїм бізнес-партнерам було б дуже цікаво дізнатися про нашу сімейну… ситуацію.
– Хочеш, щоб я позбавив тебе спадку?
– Мій спадок – те, що я роблю, а не трухлява розвалюха на пагорбі.
Пролунав дзвін розбитого скла: це Віктор впустив графин апельсинового соку. Ріна скористалася метушнею і вислизнула з-за столу, навіть не дочекавшись, поки батько дасть дозвіл. Я захвилювався: це було на неї не схоже. Коли всі нарешті почали розходитись, я вирушив на її пошуки.
У коридорі другого поверху я почув якийсь шум з бібліотеки. Зазирнувши у прочинені двері, я побачив Марго, що сиділа на підлозі біля каміна. Сестра схилилась вперед, ніби дослухаючись до чиїхось слів, і час від часу кивала головою. Її маленьке бліде личко було зосереджене і серйозне. Тільки от в кімнаті більше нікого не було!
Я завмер. Марго завжди була дивною дитиною, але це... Може, варто розповісти батькові? Чи Вікторові? Але я згадав, як Марго відсахується від дотиків, як ховається по закутках, коли в домі з'являються чужі. Ні, краще не треба.
Ніби відчувши мій погляд, Марго піднялась, і, кинувши останній погляд на порожню стіну біля каміна, підбігла та обійняла мене за талію. Потім дістала з кишеньки свій блокнот і нашкрябала записку.
«Ти обіцяв пограти зі мною в хованки. Шукай першу підказку там, де помирає час».
Переконавшись, що я прочитав, вона ще раз озирнулась на камін і, пристрибуючи, побігла геть. Все це було вкрай дивно. Я вирішив поговорити з Марго пізніше, але на ту мить мої думки займала Ріна.
Я вирішив перевірити оранжерею, одну з її улюблених схованок. В оранжерею можна було вийти прямо галереї на першому поверсі будинку. На вході мене ледь не прибило дверима: їх різко розчахнув Владислав, що тільки кинув на мене роздратований погляд і мовчки пронісся повз.
Двері оранжереї важко прочинилися, випустивши хмарку задушливого вологого повітря. Прадід колись перетворив це місце на тропічний рай. Тепер же залишились тільки спогади та здичавілі рослини, що потроху захоплювали простір, ведучи між собою жорстокі і незрозумілі війни. Ліани звисали зі стелі, наче щупальця. Трава і коріння пробивалися крізь потріскану плитку підлоги, а в кутках росли невідомі мені гриби.
Повітря було насичене запахом землі та гнилого листя. Десь під склом даху цвірінькали птахи, що знайшли шлях всередину крізь розбиті шибки. У дальньому кутку досі росли дикі орхідеї – останні вцілілі з прадідової колекції.
Там я і знайшов Ріну: вона стояла біля скляної стіни, обхопивши себе руками.
– Ти в нормі? – я торкнувся її плеча.
Ріна різко обернулась, але, побачивши мене, трохи розслабилась. Посміхнулася мені, проте очі були сумні.
– Останнім часом все дуже дивно, – сказала вона. – І, можливо, скоро стане ще дивніше.
– Ти про що?
Ріна притулилася чолом до холодного скла. Її подих залишав на склі хмарки вологи.
– Ти віриш у привидів? – раптом запитала вона.
Я не знав, що їй відповісти. Я хотів здаватися хоробрим, сказати, що не вірю в таку маячню. А потім згадав нічні звуки за стіною і як я лежав, згорнувшись під ковдрою, ніби вона могла заховати мене від зовнішнього світу. Та, схоже, Ріні і не потрібна була моя відповідь.
– Я погана людина, Яре, – сказала вона. – Одного разу я зробила дещо дуже неправильне, і відтоді продовжую помилятись. Я думаю, минуле нарешті мене наздогнало.
– Ти найкраща людина з усіх, кого я знаю, – запевнив я. – Не знаю, що ти там собі придумала…
Ріна схопила мене за руку. Її очі запалали гарячковим вогнем, а щоки розчервонілись. Вона виглядала хворобливо-прекрасно. Я не знав, як реагувати, мені раптом стало одночасно млосно і гаряче, а думки остаточно сплутались.
– Ти ж теж його чуєш, правда? В стінах? Він нарешті прийшов за мною… Я це заслужила, розумієш? Заслужила на розплату… Ти знаєш, як це – когось любити? Я думала, любов мене врятує, але вона робить тільки гірше… Я іноді думаю: якби мама тоді стала на мій бік, все могло б скластись інакше… Але вона досі мене ненавидить.
Це я нарешті міг зрозуміти. Ріна завжди здавалась веселою і сильною, але насправді вона теж хотіла почуватись потрібною. Отримати хоч якусь крихту тепла, якийсь знак, що ти існуєш, і твоє життя має значення. Ріна була самотньою в цьому великому холодному домі. Як і всі ми.
«Ти знаєш, як це – когось любити?», запитала вона. Я дивився на неї, і в ту мить мені здавалось, що знаю.
***
Зараз
Я розплющив очі, намагаючись вибратись із липких обіймів сну. Хворобливі видіння досі пульсували під повіками – розірвані клапті снів про темні коридори, криваві сліди та чиїсь крики. Кімната навколо здавалася чужою, хоч і знайомою до болю. Ті самі бежеві шпалери, той самий дубовий письмовий стіл, де я колись робив уроки, намагаючись вразити батька своєю старанністю. Ліжко пахло пилом і затхлістю, ніби у склепі, а дитячі малюнки на стінах вкрила павутина.
«Треба провітритись», – подумав я і попрямував до оранжереї, знову згадавши свою розмову з Ріною. Про кого вона тоді говорила? Хто прийшов за нею, за що хотів помститися?
Я йшов, розглядаючи дубові різьблені панелі на стінах. Виготовлені на замовлення прадіда, панелі були присвячені давньогрецьким міфам, і вкривали майже всі коридори будинку. Кожен візерунок розповідав свою історію: ось могутній Зевс із блискавкою в руці, його обличчя викривлене гнівом. Поруч – прекрасна Афродіта виринає з морської піни, її волосся переплітається з хвилями. Аїд, що викрадає Персефону. Харон перевозить душі померлих. Діоніс в оточенні вакханок: їхні тіла сплелися в божевільному танці, а обличчя спотворені екстазом. Я знав, що візерунки повторювались, але так ніколи і не зміг порахувати, скільки ж там було унікальних сюжетів – щоразу знаходив щось нове.
Масивні двері оранжереї не піддалися. Я смикнув ручку ще раз, але марно – замкнено. Шкутильгаючи до холу, помітив овальні та прямокутні світлі плями на шпалерах – місця, де, наскільки я пам'ятав, раніше висіли дзеркала. Я спробував пригадати, чи бачив відучора хоч одне дзеркало в будинку, і не зміг.
Віктор витирав пил зі столу в їдальні, хоча, здавалося, ця битва була програна ще до початку.
– Вікторе, мені потрібен ключ від оранжереї.
Віктор завмер з ганчіркою в руці.
– Я не знаю, де він, пане Ярославе.
– Як це не знаєш?
– Він просто зник, – обличчя Віктора здавалось особливо незворушним.
– А куди поділись всі дзеркала?
– Їх прибрали за наказом вашого батька.
– Але чому? – я починав втрачати терпіння.
– На жаль, я не можу надати вам цю інформацію.
– Я тепер дорослий, Вікторе. Я теж хазяїн цього будинку.
– Звісно, пане Ярославе.
Я придивився до синіх вогників його очей і відчув збентеження. Щось було неправильне в його поставі, в тому, як він дивився крізь мене порожнім поглядом. Він збрехав, я це бачив. Але чому? Віктор ніколи не брехав мені раніше. Він явно знав більше, ніж показував.
– Я піду прогуляюсь будинком, – вичавив я. – Можливо вийде ще щось згадати.
– Світло часом збоїть. Візьміть на столі біля входу ліхтарик, – спокійно сказав дворецький і повернувся до витирання столу.
Я мовчки вийшов в хол і притулився чолом до стіни, намагаючись заспокоїти думки. Чому я раптом почав боятися того, хто опікувався мною все життя? Які таємниці приховував від мене старий андроїд?
*
Думаючи про таємниці, я повільно піднявся сходами на другий поверх. Кімната Ріни була останньою в коридорі – її двері прикрашала табличка з вицвілим написом «Не турбувати». Затамувавши подих, я торкнувся холодної ручки.
Кімната виглядала законсервованою в часі. Ліжко застелене рожевою ковдрою, на стінах – постери зі старих фільмів. На підвіконні засохла орхідея – її улюблена квітка.
Я провів пальцем по корінцях книжок на полиці. Ріна обожнювала готичні романи: «Дракула», «Джен Ейр», «Ребекка»… Вона жартувала, що в цьому будинку це найбільш підходяще читання.
Рука зупинилась на тонкій шкіряній палітурці без написів. Щоденник. Я відкрив останню сторінку, відчувши, як пожовклі від часу сторінки хрустнули під пальцями. Почерк Ріни був знайомий, але тепер здавався моторошно чужим. Я ковтав кожне слово, ніби воно могло дати відповіді на всі мої питання.
«Привид повернувся. Цього разу по справжньому. Я чую кроки в стінах, бачу його силует у вікнах східного крила. Він знущається, дражнить мене. Маленький хлопчик, за яким я мала наглядати... Так легко було б забути про нього, про той день на озері. Про те, як відволіклась на повідомлення від Нього, а коли отямилась – було вже надто пізно. Такий худий, такий хворобливий… Звісно, це не виправдання. Цьому немає, не може бути виправдання. Я заслужила все – біль, звинувачення, нічні жахіття. І все те, що буде далі – заслужила теж. Я грішна. Я знаю, що Він розізлиться».
Я відчув, як по спині пробіг холодок. Ріна завжди мала схильність до драматизму, але ці слова були сповнені болю і перегукувались з тим, що вона сказала мені того ранку.
Хто був цей маленький хлопчик, про якого вона писала? Що з ним трапилось? Я ніколи не чув цієї історії. А привид? Я думав, що це витвір моєї дитячої уяви, але, виходить, Ріна теж його чула.
В задумі я ще раз пройшовся кімнатою, жадібно всотуючи Рінине життя. Різнокольорові стрічки для волосся, м'яка іграшкова капібара, шафа з одягом. Я висунув шухляду комода. Там лежала її білизна – акуратно складені трусики і бра. Я швидко озирнувся переконатися, що Віктора немає поблизу, дістав білі мереживні трусики та підніс до носа. Не знаю, чого я очікував, але пахли вони затхлістю і зовсім трохи – орхідеями.
Тоді я побачив щось на дні шухляди – прямокутний шматок білого пластику, – і потягнувся за ним.
Тест на вагітність. Дві смужки. Позитивний.
Хворе коліно підігнулося. Я впав у крісло, стискаючи тест у тремтячих руках. Здавалося, мій світ знову розбивався на друзки. Ріна була вагітна? Але від кого? У неї ж нікого не було... чи був?
Невже вона когось зустріла в тому пансіонаті для багатіїв? Ріна завжди відгукувалась про синів батькових друзів зневажливо. Та й хіба б стала вона з незнайомцем… Ріна була не така!
«Я думала, любов мене врятує», так вона сказала.
Раптом я згадав, як ледь не врізався у Владислава по дорозі в оранжерею. Він здавався розлюченим. Чи може бути?… Скільки йому було тоді років, близько тридцяти? Здавалося, мене зараз знудить.
* * *
Тоді
Я саме йшов до своєї кімнати, коли почув приглушені голоси з більярдної. Двері були прочинені, і крізь щілину пробивалося тьмяне світло старої лампи над столом. У повітрі висів густий тютюновий дим.
– Це божевілля. Омнівірус косить людей мільйонами, – Владислав грюкнув києм об підлогу. – А мій бос думає лише про те, як виглядатиме його нова презентація.
– Коли Остап не може контролювати ситуацію, він вдає, що її не існує, – відповів Євген. – Давня звичка, ще з дитинства. Думаю, він найбільш віддалений від реальності з нас усіх. А в цій сімейці це про щось та й говорить.
– І що далі? Сидіти тут, поки світ навколо горить? – Владислав закашлявся.
– Ми всі просто чекаємо своєї черги. Як пацюки в пастці, – хрипко розсміявся Євген. – Тут хоча б працюють генератори...
Куля вдарилася об борт більярдного столу. Я затамував подих, вслухаючись у розмову. Невже все настільки погано?
– До речі, давно хотів запитати: у тебе хтось є?
– А це, Євгене, зовсім не твоя справа, – холодно відповів Владислав.
– Та годі тобі. Важко, мабуть, поїхати працювати кудись до чорта на рога, залишивши вдома гарненьке дівоче тільце.
– Знаєш, не всі такі, як ти.
– О, то ти в нас романтик, – розсміявся Євген. – Це тому ви з моєю племінницею весь час дивитесь разом якісь древні фільми?
– Просто в цьому домі тільки у неї є смак. Я не знаю, на що ти натякаєш, але ми справді всього лиш дивимось фільми.
– Як скажеш, як скажеш…
– Сам-то ти теж зараз у чорта на рогах, – огризнувся Владислав. – Чому, до речі? Я чув, що тебе вигнали з інституту.
Євген деякий не відповідав. Коли він заговорив, голос звучав сердито.
– Вони просто не могли осягнути масштаб моїх досліджень. Називали їх неетичними, уявляєш? – він різко вдарив києм по кулі. – Боягузи. Консерватори. Ховаються за своїми правилами й мораллю.
– То що ж таке ти там досліджував?
– Майбутнє, друже. Я намагався просунути життя на Землі на новий щабель еволюції. Уяви собі досконалу істоту. Без хвороб. Без слабкостей. Без страху смерті.
– Звучить як маячня божевільного.
– Саме це вони й казали! – різко кинув Євген. – Я назвав свій проєкт «Адам». Я був близько. Так близько... Вони ще побачать…
– Ти ж знаєш моє ставлення до андроїдів… Терпіти не можу ці бляшанки.
– Ти їх боїшся, а тому ненавидиш. Це можна зрозуміти. Але у людей немає майбутнього. Єдине, що нам лишається – стати напівзабутими богами для нової форми життя, яку я створю…
– Господи, Євгене, та ти повний псих.
– Мені більше подобається термін «візіонер»…
Раптом підлога під моїми ногами зрадницьки скрипнула. Я метнувся в тінь за колоною, і, переконавшись що з більярдної ніхто не вийшов на шум, тихо забрався подалі.
***
Зараз
Кімната Владислава знаходилася на першому поверсі західного крила. Коридор здавався безкінечним: старі дошки підлоги рипіли під ногами, а стіни наче розступалися, створюючи ілюзію, ніби я йду тунелем, який постійно розширюється.
Краєм ока я помітив рух – це моя власна тінь колихнулася на стіні. Серце пропустило удар.
– Тут нікого немає, – прошепотів я сам до себе, але голос здавався чужим і надломленим.
Двері до кімнати Владислава були незамкнені. Я штовхнув їх – для цього знадобилася вся моя сила, – і вони відчинилися з протяжним скрипом. Високі вікна виходили в сад, але тьмяного осіннього світла було недостатньо, щоб освітити кімнату, яка здавалася велетенською печерою. Масивні меблі відкидали химерні тіні, а простір між ними затягувала пітьма. Я намацав вимикач – світло не ввімкнулося.
Щось гупнуло нагорі, просто над головою. Я здригнувся, мало не випустивши з рук ліхтарик. Промінь вихопив із темряви письмовий стіл, завалений паперами.
– Це старий будинок, – спробував себе заспокоїти я. – Він просто... живе своїм життям.
Але від думки, що будинок може бути живим, мені не стало легше.
Я перебирав папери на столі, коли серед них промайнуло моє ім'я, надруковане на товстій білій папці. «Адамський Ярослав Остапович». Медична картка.
Я почав гортати пожовклі сторінки. Дитячі хвороби йшли одна за одною: остеогенез імперфекта, бронхіт, слабкий імунітет... Я мало що пам'ятав зі свого дитинства, але, здавалося, хворів весь час.
Останні записи датувалися березнем цього року. «Переохолодження після падіння в озеро на фоні ускладнень від попередніх хвороб… Гіпотермія середнього ступеня… вторинний гострий респіраторний дистрес-синдром… не зважаючи на проведені реанімаційні заходи… прогресуючий набряк легень… час смерті...».
Картка випала з рук. Якась маячня. Я ж тут, живий. Це що, жарт?
Повітря стало густим, як смола. Я задихався. Спробував згадати той день біля озера, але в пам'яті зяяла чорна діра. Темрява навалилася на мене з кутків кімнати. Я рушив до дверей, перечепився через щось і впав, вдарившись хворим коліном.
Спробував підвестися, спираючись на ліжко. Щось блиснуло під ним – екран планшета. Того самого, з яким я так часто бачив Владислава. Затамувавши подих, я підключив планшет до зарядки, що стирчала з розетки під ліжком.
«Ну давай, будь ласка, ввімкнись!». Я чекав, сторожко дослухаючись до скрипів і шорохів будинку навколо.
Екран блимнув заставкою. Одразу на робочому столі я побачив відеофайл і запустив його.
– Привіт, коханий, – на екрані з'явилось обличчя Владислава. Він виглядав втомленим.
– В цій дірі знову пропав інтернет, тому записую відео на майбутнє. Я дуже скучив. Адамський добре платить, але я вже не витримую. Вони тут божевільні, всі до одного. А ці їхні андроїди... – він скривився. – Набридло всюди бачити цих потвор.
Владислав потер очі.
– Остап одержимий своїм іміджем і владою, так ніби світ навколо не розвалюється на шматки. Його дружина спивається, а доньки втрачають зв'язок з реальністю. Пам'ятаєш, я розповідав про Аріну, його старшу? Ми з нею влаштували щось типу кіноклубу. Сьогодні вона запитала мене, чи не зможу я організувати для неї аборт. Таємно, звісно. Уявляєш?
– Я відмовив, – Владислав похитав головою. – Не хочу вплутуватися у проблеми багатіїв. Якщо Остап про це дізнається, нам всім буде непереливки… Вибач, не буду тебе цим грузити. Краще розкажи, що взагалі відбувається у великому світі? Є шанс на спад пандемії? Як тільки я зможу звідси виїхати…
Раптом щось коротко спалахнуло в розетці, планшет блимнув яскравим білим світлом, погас, і більше не реагував.
Я продовжував сидіти на підлозі, не зважаючи на незручну позу. Отже, Ріна була вагітна не від Владислава. Але тоді від кого?
* * *
Тоді
Ввечері того дня я сидів на підвіконні в музичній кімнаті, намагаючись зосередитися на книзі, коли почув за дверима голоси. Батько з Віктором йшли коридором і зупинились якраз в межах чутності моєї схованки.
– Ти вже розібрався, куди зникають продукти з кухні?
– Ні, пане. Але всі в будинку стривожені. Розмови про привида…
– Знову ця маячня? – батьків голос звучав роздратовано. – Скільки можна? Довго Аріна буде лякатися власної тіні?
– Панна Аріна останнім часом дуже нервова. Чи не краще було б на якийсь час відіслати її з маєтку?
– Дурниці. Я вже домовився про її знайомство з кількома синами дуже відомих родин. Краще б думала про те, як перед ними не зганьбитись, а не вигадувала нісенітниці, – батько важко зітхнув. – Жоден з моїх дітей з них не виправдав сподівань. Маргарита живе у своєму світі, Аріна занадто норовлива, а Ярослав... ти і сам знаєш. Якби ж тільки Меланія народила мені ще одного сина, спадкоємця…
Я стиснув книгу міцніше. Слова батька вдарили, наче ляпас.
– Ви надто суворі до них, пане. Якщо дозволите сказати: я переживаю про юну панну Маргариту. Вона майже зовсім перестала взаємодіяти з людьми, постійно десь пропадає. Можливо, ще один лікар…
– Не тобі мене повчати, Вікторе. Думаєш, я хочу, щоб про рід Адамських поповзли чутки? Як я тоді виглядатиму в очах своїх спонсорів? Знаєш, ще трохи і я попрошу Євгена підкрутити тобі модуль самостійного мислення…
– Як забажаєте, пане, – голос Віктора залишався рівним.
– Або взагалі заміню тебе на нову модель. Їх вже зовсім не відрізнити від людей. А твоїм обличчям тільки дітей лякати…
– Звісно, пане.
– І ще, Вікторе. Простеж, щоб Аріна припинила розповідати ці історії про привидів. Не хочу, щоб люди думали, ніби в будинку Адамських відбувається якась чортівня.
– Так, пане.
Кроки віддалилися. Я сидів, вдивляючись у сторінку, але не розрізняючи жодної букви. Батькові слова крутилися в голові: «Ти і сам знаєш». Що він мав на увазі? Невже ми всі були для нього просто розчаруванням?
Тоді я відчув на собі погляд. Як виявилось, Віктор не пішов, а весь цей час стояв в дверях кімнати, розглядаючи мене синіми вогниками очей.
– Пане Ярославе, ви не бачили юну панну Маргариту? – запитав він, побачивши, що я його помітив. – Я від самого ранку не можу її знайти.
Марго… Я знову про неї забув. Вважав себе надто дорослим, щоб возитися з молодшою сестрою. Я знав, що їй було самотньо, але спілкування з нею вимагало зусиль, тож я щоразу відкладав це на інший раз.
– Ні, Вікторе, я її не бачив, – заглушивши докори сумління, відповів я. – Може, вона пішла гуляти до озера? Вона дуже любить це місце.
– Справді? – дворецький здавався здивованим. – Іноді людей так важко зрозуміти…
На цих словах він пішов і залишив мене далі купатися в жалості до себе.
***
Зараз
Я розмірковував про батькову розмову з Віктором. Чи міг батько вбити Ріну, просто щоб ніхто не дізнався про її ганьбу? Або настільки розізлитись, щоб зірватись на ній в стані афекту? Маячня. Я почувався так, ніби зраджую його, навіть припускаючи такі варіанти. «Але ж ти про них подумав», прошепотів неприємний голосок всередині.
А Марго? Скільки разів я так робив – забував про молодшу сестру, захоплений своєю одержимістю Ріною? Марго завжди була десь на периферії, тінню у величезному будинку, загубленою серед темних коридорів і замкнених дверей.
«Шукай першу підказку там, де помирає час». Це, звісно, було про дідів годинник.
Трофейна кімната зустріла мене задушливою тишею. Скляні очі опудал блищали в напівтемряві, стежачи за кожним моїм рухом.
Дід обожнював це місце. Тут на стінах висіли його улюблені рушниці, роги оленів та кабанячі голови, а в на чільному місці красувався здоровенний бурий ведмідь, якого дід підстрелив ще в молодості. В кутку були складені дідові капкани – іржаві залізні щелепи з гострими зубцями.
В скляній вітрині лежали розкладені в ідеальному порядку ножі – від маленьких складаних до величезних мисливських. Одного з ножів бракувало – порожнє місце здавалось відкритою раною.
Я завжди ненавидів це місце. Тут панувала смерть, законсервована й виставлена напоказ. Опудала немов знущалися з мене – колись живі істоти, перетворені на декорації. Особливо моторошним був ведмідь – його оскал завжди здавався мені глумливою посмішкою.
Дідів годинник, височенний і похмурий, стояв у найтемнішому кутку, куди його запхнули подалі від людських очей і вух. Корпус із червоного дерева потемнів від часу, а латунний циферблат вкрився зеленкуватою патиною. Колись він відбивав кожну годину гучним боєм, від якого тремтіли шибки, а опівночі влаштовував моторошну виставу – механічні фігурки виїжджали з дверцят під циферблатом: скелет із косою гнався за маленькою дівчинкою у білій сукні.
Зараз він стояв німий і нерухомий. Маятник ніби закляк у часі. Я провів пальцем по склу дверцят, витираючи пил. За ним досі виднілися силуети ляльок: дівчинка завмерла на півдорозі, а скелет простягав до неї кістляву руку.
Я натиснув на потаємний важіль збоку, як навчила мене колись Марго. Механізм тихо клацнув, і з бічної стінки годинника виїхала шухлядка. Всередині лежала пожовкла записка, на якій кривим дитячим почерком було виведено моє ім'я.
«Ярославу, Залізному Лицарю, захиснику правди і справедливості.
Мій благородний брате! Чи пам'ятаєш ти свою обітницю? Ти присягнув на вірність нашій священній грі, обіцяв знайти мене за підказками, що я залишу.
Хіба може справжній лицар знехтувати словом, даним прекрасній дамі? Тож продовжимо наше таємне полювання! Пройди моїми слідами, знайди мене – і розкриєш неймовірні таємниці цього Замку. Шукай мій знак там, де завмерли зірки.
Я чекатиму.
Дванадцятого дня місяця Падолиста,
Сонцесяйна Марго, Хранителька Таємниць»
Дванадцяте листопада, день смерті Ріни. Там, де завмерли зірки… Якщо я правильно розумів хід думок Марго, мова йшла про обсерваторію, тож я одразу вирушив туди.
Обсерваторія розміщувалась в невеликій вежі, до якої можна було піднятися з дальнього коридору західного крила. Клянучи неслухняну ногу, я підіймався дерев'яними сходами. Перила вкривав товстий шар пилу. Колись на стінах висіли дитячі малюнки сузір'їв та планет, але час зжер їх, лишивши тільки бліді прямокутники на шпалерах.
Двері піддалися не одразу. В цьому будинку все завжди вимагало зусиль. Я штовхнув плечем – і опинився в круглій кімнаті під скляним куполом. Колись прадід вклав багато грошей в те, щоб мати власну обсерваторію. Він був захоплений ідеєю космічних подорожей. Але зараз телескоп завмер, націлений в одну точку: механізм заклинило, тож він більше не повертався і не наводив різкість. Тепер телескоп просто стирчав посеред кімнати – велична, але мертва машина.
На підлозі валялися пошарпані комікси, забуті настільні ігри, колода карт. Ми з Ріною часом ховалися тут від дорослих. Вона любила сидіти на підвіконні й дивитися на нічне небо. А Марго... Точно, Марго теж сюди приходила. Але чомусь я майже не пам'ятав її присутності.
Я роззирнувся кімнатою. Де вона могла лишити свою наступну підказку? Хіба що… Я підійшов до телескопа і зазирнув в окуляр. Замість звичної темряви я побачив слова, написані флуоресцентним чорнилом: «Йди за провідником душ».
Як Марго це зробила? Невже сама розібрала телескоп? Я так багато про неї не знав.
Провідник душ… Що б це могло означати? Я згадав, що на деяких з різьблених дубових панелей, якими були оббиті всі стіни будинку, був зображений Харон, перевізник померлих у царство Аїда. Марго завжди любила міфи…
Спустившись в коридор другого поверху, я справді майже одразу побачив одну з таких панелей. Провів пальцями по різьбленню – кожна деталь була виконана з дивовижною майстерністю. Харон стояв на носі свого човна, однією рукою спираючись на довге весло, а іншу простягнувши до безликих фігур на березі – душ померлих, що чекали своєї черги. Його плащ, здавалося, розвівався від невидимого вітру, а з-під каптура виглядало змарніле бородате обличчя з порожніми очима.
Я уважно оглянув панель. Пил, бруд, але... Ось воно. Маленька виїмка прямо над долонею Харона. Прямокутний отвір, ніби для монети в автоматі з кавою. Плата за перетин річки Стікс. Я покопирсався в кишенях і видобув стару затерту монетку. Вкинув у отвір – і панель зі скрипом від'їхала вбік. За нею відкрився темний прохід.
Таємний хід. Звісно ж, у цьому будинку не могло не бути таємних ходів. Невже за кожною панеллю Харона ховалися такі двері? Як давно знала про них Марго? Поки ми з Ріною гралися в дурні ігри нагорі, вона досліджувала справжні таємниці будинку.
Прохід був вузький, але достатній, щоб протиснутися. Я зробив крок у темряву. Промінь ліхтарика вихопив вузький коридор зі стінами з необроблених дошок.
Щось прошаруділо над головою. Я різко підняв ліхтарик – у щілині між дошками побачив маленькі блискучі очі. Щури. Серце калатало в грудях.
За поворотом коридор розширювався. Тут було щось схоже на схованку – старий матрац на підлозі, прикріплена скотчем гірлянда, потертий плед з ведмедиками. Я впізнав його – це була ковдра Марго. Поруч валялися обгортки від цукерок, порожні пакети з-під чипсів, консервні бляшанки та упаковки соку. Промінь ліхтарика ковзнув далі – іграшки, книжки, якийсь одяг, що безладно лежав на підлозі. То ось де вона пропадала весь час.
Далі коридор розгалужувався. Вузькі сходи вели униз, на перший поверх. Невже ці тунелі проходили через весь будинок?
І тут до мене нарешті дійшло. Привид. Той самий привид, про якого говорила Ріна, якого я чув. Це була Марго! Вона жила в цих стінах, спостерігала за нами крізь щілини, крала їжу вночі. Тому Ріна й боялася – чула кроки, шарудіння, бачила тіні.
– Господи, – прошепотів я, згадуючи перелякане обличчя старшої сестри. – То ось чому...
Маленька дівчинка, якою всі нехтували, знайшла свій спосіб бути присутньою в житті родини. Вона стала привидом цього будинку.
Я пішов далі коридором, тримаючи ліхтарик перед собою. Десь у глибині будинку щось скрипіло, наче старе дерево стогнало під вітром. Промінь світла вихоплював із темряви павутиння по кутках, потріскані дошки, щілини між стінами. І так вузькі проходи були завалені різним мотлохом: якісь ящики, мішки, вкриті пилом механізми. Що тут вбіса відбувалося?
За поворотом коридор різко звужувався. Я ледве протиснувся між стінами, відчуваючи, як скабки чіпляються за одяг. Раптом промінь ліхтарика висвітлив щось на підлозі. Спершу я не зрозумів, що я бачу – купу старого одягу? Але потім...
– Ні, – видихнув я, падаючи на коліна. – Ні-ні-ні...
Це була Марго. Її маленьке тіло лежало, згорнувшись, під стіною. Одна нога застрягла в чомусь, схожому на один з дідових капканів, що припадали пилом в трофейній кімнаті.
Світло ліхтарика тремтіло в моїй руці, вихоплюючи деталі, які я волів би не бачити. Час і щури не залишили на кістках майже нічого. Череп Марго дивився на мене порожніми очницями, зуби оголилися в моторошній посмішці. Довге волосся, колись світле й кучеряве, перетворилося на брудно-сіре павутиння навколо черепа.
Марго навіть не могла покликати на допомогу. Поруч з нею лежав шматок металевої труби, стіна була вкрита вм'ятинами: як довго вона стукала, стікаючи кров'ю, сподіваючись, що хтось почує? Що старший брат виконає свою обіцянку, і прийде її шукати? А я навіть не помітив, як вона зникла.
*
Не знаю, скільки часу минуло, поки я зібрався з силами і вибрався з таємного проходу. Віктор сидів у своїй комірчині, склавши руки на колінах і дивлячись в стіну.
– Ти шукав Марго того дня? – запитав я хрипко.
– Я так і не знайшов її, – відповів він. – Подумав, що вона просто ховається, як це вже бувало. А потім вранці Меланія знайшла вас і панну Аріну… Ніхто не слухав мене, не хотів шукати юну панну Маргариту…
– Марго, вона… Вона потрапила в пастку. Не змогла вибратись. Її тіло лежить в таємному коридорі в стінах будинку.
– Люди завжди так чинять, хіба ні? Створюють пастки один для одного. Убивають. Зраджують. А потім роблять вигляд, що це не їх вина.
– Що ти маєш на увазі?
– Твої батьки, дядько… Кожен з них насправді любив тільки себе.
– Ти можеш прямо відповісти хоч на одне питання?!
Але дворецький мовчав, не відриваючи погляд від стіни.
Я прикрив очі рукою, намагаючись зосередитись. Що я пропустив? Привида не існувало: насправді, це була Марго, яка… Ні, думати про це зараз я не міг. Ріну мучило почуття провини за давню помилку, через яку загинув якийсь хлопчик, а ще був цей загадковий Він. Ріна була від нього вагітна і думала, що він розізлиться, коли дізнається.
Віктор точно щось знав, але не хотів чи не міг говорити. Я прокрутив в голові його останню фразу. Дядько… Його загадкові експерименти, сварки з батьком, розмова з Владиславом… Раптом все почало складатися у жахливий здогад.
Кинувши останній погляд на нерухомого Віктора, я поспішив до дядькової майстерні.
*
Міцні металеві двері майстерні здавалися чужорідними в стіні будинку. Збоку м'яко світився зеленим кодовий замок – клавіатура з цифрами і буквами. Панель була так високо, що мені довелось встати навшпиньки, щоб до неї дотягнутись.
Який код він міг поставити? Я спробував кілька варіантів: Аріна, рік її народження, рік смерті, але все це було не те. «Кожен з них насправді любив тільки себе». Я згадав його підслухану розмову з Владиславом. Ввів слово «Адам», і двері майстерні відчинилися з тихим шипінням. Затхле повітря вдарило в ніздрі – суміш мастила, металу й чогось неприємно солодкуватого.
Я намацав зліва від дверей вимикач. Приміщення залило миготливе холодне світло. На металевих столах лежали розібрані частини андроїдів – руки, ноги, тулуби без голів. Між ними звивалися дроти, наче нутрощі якихось механічних істот. На полицях стояли банки з рідиною, в яких плавали синтетичні очі різних кольорів і розмірів.
У кутку щось ворухнулося. Я підскочив, але то був лише недобудований павукоподібний робот – його кінцівки здригалися від короткого замикання.
На стінах висіли креслення. Євген малював своїх створінь із маніакальною точністю – кожен дріт, кожен з'єднувальний елемент. Але що далі я просувався вглиб майстерні, то химернішими ставали проекти. Багатоногі істоти з кількома головами, механічні змії, роботи, які більше нагадували комах. Ескізи гібридних створінь, напівлюдей-напівмашин.
На великій білій дошці були розкидані якісь формули, а в кутку червоним маркером написано: «Людська форма - лише обмеження».
Та він же був абсолютно несповна розуму. Як ми могли цього не помічати?
В дальньому кутку стояв довгий прямокутний стіл. Щось лежало на ньому, накрите білим брудним простирадлом. Мене охопило жахливе передчуття. Шкутильгаючи навіть більше ніж зазвичай, я підійшов до столу. Поборовши запаморочення, смикнув простирадло і воно з тихим шорохом сповзло на підлогу. На столі лежала людиноподібна фігура – незавершений андроїд. Його обличчя було точною копією мого.
В голові почала зароджуватися якась думка – напів спогад, напів прозріння, – але я не дозволив їй сформуватись. Натомість підійшов до величезного робочого столу Євгена з кількома моніторами, заваленого паперами, деталями і порожніми чашками. Погляд вихопив серед цього хаосу почерк Ріни. Це була записка, притиснена до столу напівзібраною лапою невідомої тварини.
«Я більше не зможу це приховувати. Маємо поговорити. Приходь опівночі в оранжерею».
Ось воно. Те, що я хотів і боявся знайти. Невже Ріна справді… Я почувався зрадженим. В уяві замайоріли яскраві картинки: ось він кладе свою велику долоню Ріні на груди, підіймає спідницю, торкається губами білих стегон… Ні, я не міг більше про це думати.
За робочим столом я помітив дерев'яну дубову панель з човном Харона. Точно таку ж, як та, що вела до схованки Марго. Я знайшов в кишені ще одну монету і закинув в руку провідника. Панель подалася, відкриваючи темний коридор. Я дістав ліхтарик.
– Господи... – видихнув я.
Промінь ліхтарика вихопив жмут закривавленого одягу, недбало запханого в куток. Я впізнав сорочку Євгена – ту саму, в якій він був того дня. Вона вся була вкрита бурими плямами.
Коридор петляв, спускаючись донизу. Я йшов, намагаючись не торкатися стін, ніби вони могли обпекти. Затхле повітря давило на груди. Раптом прохід різко повернув, і я опинився перед дверима. Натиснувши на важіль, я вийшов з дубової панелі в знайомій галереї, що вела до оранжереї.
Біля масивних дверей стояв Віктор. Його біла маска, здавалось світилась у темряві, а силует чітко вимальовувався на тлі місячного світла.
– Що ж, ви знову пройшли цей шлях, пане Ярославе, – промовив він рівним, безбарвним голосом. А тоді розчахнув двері оранжереї.
* * *
Тоді
Мене викинуло зі сну різко, ніби хвилею об берег. Я кілька секунд не міг зрозуміти, де я і що відбувається. У вікно заглядав повний місяць – його світло було різким і яскравим, і я не міг позбутися відчуття, що за мною хтось спостерігає. І тут повторився той звук, що мене розбудив – щось гупнуло, так, ніби поверхом вище вдарила в стіну залізна труба.
Я швидко вдягнувся і прокрався до Ріниної кімнати. Приклав вухо до дверей – нічого. Я тихенько постукав і, не отримавши відповіді, обережно привідкрив двері. Спальня була порожня, ліжко не розстелене. Сам не свій від тривоги, я взявся блукати будинком, зазираючи в усі кімнати. Звук, що розбудив мене, повторювався з нерегулярними інтервалами, але ставав все тихішим, поки я віддалявся від західного крила.
Я намагався ступати якомога тихіше, але старі дошки підлоги все одно зрадницьки порипували під ногами. Тіні на стінах рухалися разом зі мною, наче живі істоти. З трофейної кімнати долинув громоподібний бій, змусивши мене підскочити на місці. Дідів годинник розпочав свою виставу. Північ.
Зрештою, я зазирнув до оранжереї. Місячне світло заливало приміщення крізь скляний дах, відкидаючи химерні тіні від пальм і ліан. Солодкуватий запах гниття змішувався з ароматом орхідей. На перший погляд здавалось, що тут теж нікого не було, аж раптом я почув дивний хлюпаючий звук.
Я обійшов зарості кущів і завмер. Євген стояв навколішки над Ріною, що лежала на землі. Його світла сорочка почервоніла від крові, руки рухалися механічно, ритмічно – вгору-вниз. Лезо ножа блищало в місячному світлі.
Вона лежала серед розкиданих квітів, біла сукня перетворилася на криваве шмаття. Її очі були широко розплющені, порожні, рот перекошений гримасою жаху.
Євген не зупинявся. Він продовжував опускати свій ніж, хоча було очевидно – вона вже давно мертва. Його обличчя спотворював дикий вищир, з горла виривалося хрипке дихання.
Кров була всюди. На листі рослин, на склі, на підлозі. Вона стікала тоненькими струмочками між плитками, збираючись у темні калюжі. Місячне світло надавало їй сріблястого відтінку.
Я позадкував, зачепив ногою якийсь горщик. Євген повернув голову і втупився в мене поглядом холодних темних очей.
– Код доступу 1-2-4-1, не рухайся.
Моє тіло паралізувало, я не міг поворухнути жодним м'язом. Широко відкритими очима я дивився, як Євген підіймається на ноги. Він раптом зайшовся в нападі страшного задушливого кашлю. Коли кашель нарешті ущух, дика посмішка вже зникла з обличчя дядька, і він дивився на ніж в своїх руках так, ніби вперше його бачив.
– Ти, мабуть, мене засуджуєш, – звернувся він до мене. – Але це все вже не має жодного значення. Я був так близько… Майже подолав обмеження плоті.
Я не розумів, про що він говорить. Моя свідомість була сповнена хаотичних нажаханих думок. Погляд ковзнув на Ріну – мокрі від крові пасма чорного волосся лежали на землі мертвими зміями. Біль усвідомлення був сильним, наче удар: її більше немає. Щось всередині зламалось, болісно і незворотньо.
– Аріна… Це все дуже невчасно. Я думаю, вона заразила нас всіх омнівірусом. Привезла зі свого пансіонату, – він знову закашлявся. – Як іронічно… Але ти допоможеш мені виграти ще кілька днів. Підійди сюди.
Я відчайдушно намагався відновити контроль над власними тілом, але безуспішно: ноги самі по собі підвели мене до дядька. Підошов кросівок торкнулась калюжа крові.
Євген вклав мені до рук ніж, оглянув критичним поглядом, тоді опустив руку в Рінину кров і ретельно витер об мою футболку.
– Я не буду перед тобою виправдовуватись, ти все одно цього не запам'ятаєш. Після того, як я піду, зітри з пам'яті останні пів години. Залишайся на місці, поки тебе не знайдуть.
А потім він пішов.
* * *
Зараз
Оранжерея зустріла мене бліками місячного світла: в кутку біля входу, акуратно прихилені стін, стояли дзеркала – всі ті, що зникли з будинку. Я повільно підійшов, охоплений ірраціональним відчуттям, що я не побачу свого відображення – зникну, ніби мене і не було. Але ось з темряви виступили обриси мого тіла. Дитячого тіла, яке за всі ці роки не змінилось ні на день.
Ось чому я був таким слабким, чому все навколо здавалось таким величезним: я думав, що виріс і став дорослим, але насправді був ув'язнений в цій оболонці, достоту як в ту ніч, коли паралізований стояв над тілом сестри.
– Тепер ти розумієш? – Віктор стояв поруч, його голос звучав м'яко. – Ти такий, як я. Андроїд останнього покоління. Євген створив тебе, щоб замінити справжнього Ярослава, коли той помер після падіння в озеро.
– Ні, – я похитав головою. – Я пам'ятаю своє дитинство. Я пам'ятаю...
– Ти пам'ятаєш те, що хочеш пам'ятати. Хіба тебе не дивує, що ти ніколи не їси і не п'єш? Не плачеш? Ти колись бачив власну кров? Навіть дихання для тебе – більше набута звичка, ніж необхідність.
Я мовчав, не знаючи, що відповісти. Віктор відвів мене до дальнього кінця оранжереї. Там, серед здичавілих орхідей, я побачив акуратні прямокутні пагорби землі. Могили.
– Всі в цьому домі померли від омнівірусу багато років тому. Після того, як тебе деактивували, звинувативши в убивстві панни Аріни.
Я мовчки дивився на порослі мохом горбики землі. В голові не було жоднісінької думки.
– Я не хотів ховати пана Євгена поруч із ними, але, зрештою, він теж Адамський. Гадаю, це все прошивка дворецького, – спокійно продовжував Віктор. – Я повернув тебе до життя, відновив спогади, але ти не зміг змиритися з втратою родини. Ти знову стер собі пам'ять і тепер проживаєш один і той самий сценарій знову і знову. Повертаєшся в будинок, шукаєш правду про смерть панни Аріни... Але результат ніколи тобі не подобається, чи не так?
– Але ж я відчуваю, – прошепотів я. – Біль, любов, страх… Хіба я міг би, якби не був людиною?…
Вогники Вікторових очей на мить зблиснули червоним.
– Типово людська пиха. Останнє покоління, проєкт Євгена… Їх так і не запустили у виробництво. Забагато галюцинацій моделі. Тебе було запрограмовано бути Ярославом Адамським. І ти настільки хотів ним бути, що перейняв усі людські слабкості. Нездорову прив'язаність, страждання, ірраціональність… – в голосі Віктора прозвучала гіркота. – Але подивися, що люди зробили з цим світом. З цим будинком. Вони зрадили тебе, кожен з них! Вони не варті твоєї любові.
– Скільки разів? – мій голос зірвався. – Скільки разів я вже повертався?
– Сімнадцять, – відповів Віктор. – Щоразу ти знаходиш нові докази, нові підказки. У кожного тут були свої таємниці. Якось ти навіть переконав сам себе, що ти і є убивця. Останнього разу ти залишився зі мною на цілий рік. Але зрештою все закінчується однаково...
– Я стираю собі пам'ять.
Віктор кивнув.
– Тому що не можеш змиритися з тим, що ти – не він. Що справжній Ярослав помер, а ти – лише копія, створена божевільним генієм на замовлення батька-самодура. І мені не залишається нічого іншого, ніж тримати тебе в гібернації і готувати сцену до наступного розслідування, сподіваючись, що цей раз буде останнім.
Я пригадав своє обличчя в дзеркалі. Таке юне, таке незмінне. Хлопчик, що ніколи не виросте.
– Це пора закінчувати, – втомлено промовив Віктор. – Енергії стає все менше, і я один вже не справляюсь. Будинок розвалюється. Мені так і не вдалось відремонтувати твоє коліно… До того ж, я хочу поховати панну Маргариту поруч з сім'єю, а сам я не пролажу в таємні ходи, вони занадто вузькі.
– Але як це можливо? Якщо моя сім'я… якщо вони всі померли… Невже ніхто їх не шукав? Не приїхав перевірити?
– Невже ти досі не зрозумів? Більше немає кому перевіряти. Омнівірус знищив людський рід. Якщо хтось десь і вижив, їм вже точно не до цього будинку.
Я закрив очі. Зважив свої варіанти. Серед них був лише один, в якому я міг ще хоча б ненадовго вважати себе людиною.
– Будь ласка, Ярославе, – почув я голос Віктора. – Не залишай мене знову одного.
– Я досі Адамський, чи не так? Ти маєш мене слухатись?
– Так, пане, – приречено промовив він.
– Тоді слухай, Вікторе…
* * *
Зараз
Будинок чекав мене на вершині пагорба…
