- Це самогубство?
- Але ж він не міг повіситись сам на люстрі в замку! Тут скільки метрів у висоту?
- Але он драбина стоїть збоку!
- Тобто вийняв зашморг і переставив драбину на пару метрів убік?
- То може йому помогли?
- Його вбили!
- Хто?
- Ну ти ж чула вчора легенду.
- Серйозно? А в плоску землю ти теж віриш? - гаркнув якийсь хлопець дівчині попереду.
Яна підпирала середньовічний одвірок і дивилась на тіло, що висіло на добротному шнуру, підвішене до кованої люстри. Десь вдалині чувся гуркіт грому.
Кілька днів до того
Яна
Все почалося два тижні тому, коли мій давній знайомий Стас запросив у мандрівку. Він працював гідом і я постійно відмовлялась від його авторських подорожей Азією, Африкою чи Південною Америкою. Я була занадто закохана в європейські замки і бачила їх ще занадто мало. Але цього року у Стаса була спланована дуже цікава мандрівка: замки Закарпаття, церкви карпатської готики, ночівля у шато посеред виноградників і у замку XIV століття, який зовсім недавно відреставрували і відкрили як готельно-відпочинковий комплекс. Пандемія закрила кордони і змусила шукати красу у своїй країні. Прочитавши програму, відразу написала, що поїду і запитала куди скидати 50% вартості для бронювання. На мій подив, наступним повідомленням я отримала не реквізити. “Твій колишній теж там буде. Вирішив попередити тебе, бо я хз, чи захочеш поїхати. Я б його не брав, але він велике цабе і моя менеджерка хоче його бачити у цьому турі. Інтелектуальний інфлюенсер хрєнов”. Закрила очі, зітхнула, думаючи, що карпатська готика і замок все ж перемагають моє небажання бачити колишнього. “Взагалі не проблема, я їду. Чорт з ним. Хочу ночівлю у замку”, - відписала Стасу.
Я підійшла до вікна. Відсунула вазу із бузком, який купила сьогодні у якоїсь бабусі. Я люблю купувати квіти у бабусь на базарах. У цьому було щось таке з дитинства. Як й неймовірний запах бузку завжди нагадує мені довгі ночі напередодні літа, коли у складі місцевої банди ганяла у піжмурки, лови між гаражами і ще багато різних ігор. Це було так давно, ще до появи мобільних. Рефлекторно перевірила телефон. Жодного сповіщення. Я познайомилась із Андрієм на дні народженні спільного друга, який обожнював влаштовувати вечірки у своїй квартирі. Того вечора ми проговорили про улюблені книжки, фільми, художників. Мені тоді нарешті здавалось, що ось це - ідеальне знайомство з тим, хто може стати супутником, може навіть і на все життя. Проблема більшості хлопців у моєму житті, що вони нецікаві. Андрій тоді ж видався мені надзвичайно цікавим. Поруч із ним я почувалася надзвичайно особливою. Як потім виявилось, так почувалась не лише я.
Я закрила очі, намагаючись не думати про нього. Чорт з ним.
Змусила переключити думки на те, що я нарешті ночуватиму в замку. Глянула опис туру з фотографіями, які скинув Стас, і задоволено всміхнулась. На високому пагорбі стояв мурований із сірого каменю і трьома вежами замок, оточений деревами і кущами. Одну із веж овивав плющ. Перед вхідною брамою був герб у вигляді дракона чи то змії, важко розібрати, що було на думці у середньовічного майстра. Я відразу перекинула це Віці і почала її вмовляти їхати зі мною.
Вікторія
Я дуже чекала, що таки відкриють кордони і я зможу чкурнути кудись влітку. Але потім “всрався” проєкт на червень і мій менеджер дуже навіть прозоро натякнув, що влітку краще відпустки не брати. Тому, коли Янка написала за подорож Закарпаттям, я погодилась. Спочатку, правда, подумала: а шо я там не бачила? Бо їздила туди вже щонайменше разів десять, але вона спокусила мене середньовічним замком-готелем і церквами карпатської готики. Ось туди я ніколи не доїжджала. Тому недовго думаючи, погодила відпустку на кілька днів у менеджера і зібрала рюкзак лише у день виїзду.
Пункт збору - головний вокзал. Вертячи головою туди-сюди, побачила Яну.
- Привіт, - сказала я, підійшовши. - Ого, ну ти і вирядилась, - не втрималась я. Просто я їздила з Яною безліч разів. Фактично більшість мандрівок я провела із нею, то прекрасно знаю стиль її дорожнього одягу. І це був геть не він зараз. Наступної хвилі я знизала плечима. Зрештою, яка мені в біса різниця. Тут буде її колишній. Слизький тип. Вважає, якщо він може органічно вплести Кʼєркегора в розмову, то всі попадають від захвату перед ним. Тьху. Я позіхнула, мало не вивернувши собі щелепу.
- Добренько, треба кави бахнути, - сказала я і позіхнула вдруге.
- Он Стас, - Яна кивнула на якогось хлопця, що стояв біля автобуса. - Йдемо кинемо рюкзаки і тоді підеш за кавою. Я не стала сперечатись. Поспіхом потисла руку Стасу при знайомстві, викликавши легке здивування. Це стало звичкою після спілкування із закордонними замовниками, які при знайомстві тиснули руки і чоловікам, і жінкам.
Яна полізла в автобус, я за нею. У першому ж ряді сидів її колишній Андрій із задоволеною мармизою.
- О, Яно, привіт! А я так і думав, що ти теж захочеш однією з перших переночувати у замку чотирнадцятого століття, - широко усміхнувся Андрій і хотів торкнутись її руки, але Яна різко відсмикнула. - Ти чого? Між нами ж все окей?
Яна глянула на нього спідлоба і пробурмотіла:
- Відстань.
Вона пройшла по салону, шукаючи місця подалі від нього, а мені захотілось розквасити голову цього йолопа. От тупий бевзь! Я скосила на нього погляд і скривила губи, ігноруючи його “Привіт”, тоді скептично глянула на сидіння поруч з ним. Поруч сиділа дівчина на років десять молодша за мене з Яною, у коротких шортах, які вигідно підкреслювали худорлявість тіла. “Ох, не добренька ця поїздка буде”, - чомусь подумалось мені.
Яна
Я думала, що це буде легше, але ні. Він такий самий привабливий, як і був. Пронизливі зелені очі, самовпевнена усмішка. Я дивлюся у вікно, але думками знову на його концертах. Хоча він працює в айтішечці, але ще він соліст місцевого досить популярного гурту. “Господи, Ян, тобі вже тридцятка стукнула, а ти ще досі сохнеш за музикантом. Ну з Віллі Вало це ще було зрозуміло, але тоді тобі було дванадцять...”
Обертаюся на шурхіт. То Вікторія поруч шукає щось у своєму бездонному рюкзаку. Витягує яблуко.
- Хочеш?
Я хитаю головою і відвертаюсь до вікна. Я не знаю, чого хочу.
Третього дня зранку ми поїхали дивитись карпатську готику і це було щось навдивовижу красиве. Деревʼяна архітектура із шпилями. Мені ця архітектура нагадала історії про вампірів. Саме такі деревʼяні церкви були у селищах з класичних фільмів про вампірів. Або некласичних. Не була точно впевнена, що вже можна називати класикою. Величезний шпиль, похилий дах із стріхою, що виднілось над усім селом і неймовірні карпатські ліси навколо. Здавалось, що ось-ось з-за рогу визирне якийсь мисливець на вампірів. Хоч це і не готика зовсім, а пізніші часи, розписи всередині такі красиві. Торкаюся розписаної стіни всередині. Кольорові фрески навколо. У цьому є магія традиційного села, загубленого на карті Європи, все ще такого унікального і водночас надзвичайно рідного, хоча я й родом геть не звідси.
Я обертаюсь, шукаючи поглядом Андрія.
- Нє, ну це дуже красивенько, скажи? - підходить до мене Віка, але помічає, куди я дивлюся, зітхає. Вона проходить далі всередину, а я вирішую вийти та обійти церкву. Зробивши пів коло, зупиняюся. Темна хмара насувається на нас. Мені чомусь в якийсь момент стало не по собі, бо я не відразу помітила її. Зовсім близько почула якийсь звук. Різко повертаю голову. Старенька бабуся із паличкою, загорнена у хустку, сидить на старій лаві біля стіни церкви.
- Чорт, - від несподіванки виривається у мене. - Ой, вибачте, я не помітила вас, - бурмочу, соромлячись першої реакції.
- Нічого, дорогенька.
Я піднімаю голову вверх, імітуючи, начебто розглядаю щось на високих стінах церкви, але потихенько прямую до своєї групи, що якраз виходить із церкви.
- Не їдь туда, - каже стара жінка, вказуючи ледь скоцюрбленим вказівним пальцем на три вежі вдалині, і я розумію, що місце нашої ночівлі сьогодні. - Не їдь туда, - повторює вона. - Там зло живе.
Вікторія
Вечір третього дня. Вечеря у замку XIV століття, який чомусь був не внесений у жодні списки пам’яток, а тому викуплений власниками досить дешево. Замок стояв на горі і то була будівля, що дуже нагадувала Олеський замок, але якийсь похмуріший, бо підніжжя потопало у хащах. Частина замку - це музей і навіть розкопки проводяться на подвір’ї, а частину перебудували на готель з розкішним рестораном.
Ззовні замок намагаються підтримувати у автентичному вигляді, яким він був у чотирнадцятому столітті, а ось внутрішньо рятувати немає чого, бо всі меблі, картини, килими, совєти розтягали ще у 40-х, потім у 50-х тут відкрили якусь лічницю.
Біля рецепції стоять обладунки лицарів, на стіні при вході висить портрет жінки.
Стас зупинив нас усіх:
- Хвилинку! Перед тим, як ми підемо з вами вечеряти, хочу показати вам єдину річ, яка тут залишилась. Ось це портрет невідомої жінки, написаний у середині шістнадцятого століття. Внизу на картині той самий герб, що й при вʼїзді у замок. Місцеві дослідники та історики вважають, що це саме та господиня замка. І це єдина річ, яка роками не покидала замок.
- Яка ще “сама та”? - перепитує Яна, зацікавлено зиркаючи, то на портрет, то на Стаса.
- Почуєте за вечерею, - театрально загадково усміхається він і показує нам, щоб ми йшли за ним.
Ще раз уважно розглядаю портрет. Не дуже красива, але статна жінка з блідою шкірою і чорними очима. Хоча з тими портретами ніколи не знаєш, чи то люди так виглядали, чи все на що був спроможний художник.
Головна зала, де накрили на вечерю була розписана фресками і завішана гобеленами, створюючи атмосферу справжнього середньовічного замка. Довгі три деревʼяні столи з лавками і один невеликий у кінці зали, робили це приміщення схожим не то на Велику залу Гоґвордсу чи то залу для весіль. З деревʼяної стелі з балками на кованому ланцюзі звисала величезна люстра чорного кольору. По овальному колу були розставлені свічки.
- Мабуть, намальовані заново, - додаю я, киваючи на один із гобеленів.
- Мабуть, але це так красиво, - каже Яна. Ще б пак! Вона ще з дитинства мріяла колись переночувати у справжньому замку, а тут все витримане у стилі під середньовіччя.
- Ага, красивенько, - киваю я, але моя увага вже переключилась на мʼясо у горщиках з грибною підливою.
За вечерею гід Стас таки розповідає історію про ту саму господиню замка:
- У шістнадцятому столітті господинею замка стала жінка. Кажуть, що це та сама, портрет якої ви бачили при вході. Тоді це була велика фортеця із навколишніми землями, тому жінка вважалась дуже бажаною нареченою. Лицар, який з однаковою легкістю декламував мадригали і вигравав місцеві турніри, став її чоловіком. Та зовсім скоро поповзли чутки про його невірність. Коли дружини не було вдома, він влаштував оргію. Та як це завжди буває, вона з’явилась у найневідповідніший момент. Всіх, хто бенкетував, наказала вбити, а чоловіка свого сказала повісити у головному холі, де ми зараз і знаходимось. Помираючи, люди прокляли її, то й за рік померла і вона. Замок після того спорожнів досить швидко, бо кажуть, що ночами чути дивні звуки і кілька наступних власників, чоловіків, померли при загадкових обставинах. Кажуть, що привид цієї жінки досі блукає замком. І цей привид зберіг свій портрет, попри всі перипетії минулого століття, щоб одного разу вибратись звідси, - Стас зупиняється, театрально витримує паузу, а тоді продовжує. - А ще місцева легенда каже, що начебто привид господині можна попросити вбити невірного чоловіка, запаливши свічки на люстрі, бо як бачите, саме ця люстра не дає жодного світла.
Всі підняли голови догори і дійсно, хоч на центральній величезній люстрі були розставлені свічки, але все світло було від електричних світильників на стінах.
- Це ти нам так кажеш “на добраніч!”, - засміялась Яна.
- Чекай, а як так сталось, що її портрет це єдине, що залишилося у замку? - питаю, запитально дивлячись на Стаса. По його очам бачу, що він уявлення не має. Проте працівниця, яка щойно наповнила мій келих червоним вином, відповідає за нього:
- Коли цей замок викупили кілька років тому і розпочали реновацію, то портрет знайшли в підземеллі під завалами всякого мотлоху.
- А навіщо ця стара шкарадна драбина тут? - запитує Яна, вказуючи на стару, заляпану фарбою, деревʼяну драбину, що стоїть у кутку. Стас весело розсміявся:
- Можливо, хтось захоче запалити свічки і перевірити легенду на собі?
Більшість засміялись разом із ним, але мені чомусь стало моторошно.
Софія
Бісить. Мене бісить, що у цій поїздці є колишня мого хлопця. Звідки я знаю? Ну Андрій перед поїздкою сказав мені, а соцмережі Яни і гугл розповіли багато про неї. За вечерею я сиджу майже навпроти. Ловлю уривки її розмов з подругою. Вони так швидко перескакують з теми на тему: чому цей замок не внесений у жодні реєстри, далі Яна пояснює як такі афери прокручуються у нашій області, потім вони перекидаються кількома словами про історію цього краю, а я ніколи не чула жодне з імен. Заздрісно дивлюся на її прикраси. Браслет із чорних камей і підвіска у формі дракона на шиї. Андрій нині наче знічевʼя зробив їй комплімент, що це робить її схожою на когось там, я вже й не пригадаю.
- Софіє, все добре? - ніжно питає Андрій, зазираючи мені в очі, а я усвідомлюю, що декілька хвилин витріщалась в нікуди і з моєї виделки впав ретельно відрізаний шмат мʼяса. Я усміхаюсь у відповідь. Він торкається мого плеча, кладе руку на спину і цілує.
“Андрій приїхав зі мною”, - намагаюся повторювати собі. Чомусь не очікувала, що вона виявиться такою. Якою? Я навіть собі боюсь додати до її імені якийсь прикметник. “Блін, а ти думала вона буде некрасива і тупенька?”. Всім нам хочеться відчувати, що до нас були одні помилки і непорозуміння.
За кілька хвилин стукіт виделок і ножів, перебив голос Стаса, який явно хотів насолодитись моментом, коли він привіз стільки люду у справжній середньовічний замок. І на завершення вечора для повної атмосфери вирішив розказати страшну історію на ніч. Всі ці древні історії мало мене цікавили, тому я більше думала, що замовити на десерт: шоколадний фондан чи штрудель.
Яна
Хоча прогноз і попереджав про погіршення погодних умов, але потужна буря, що вирувала в ту ніч за стінами замка, наче була готова ось-ось увірватися всередину. Вітер колихав важкими віконницями і здавалось, що це ніби приглушує якісь голоси з-за дверей. Раз у раз важкі гупання проривали шум грози.
- Дідько, тут мимоволі повіриш в існування привидів, - пробурмотіла Віка, закутуючись в ковдру. - Ще після цієї історії з привидом господині замка…
- Страшно? - хотіла подразнити я, але мусила зізнатись: попри скепсис, дивні звуки та холодний протяг навіювали мені думки про невидиму присутність чогось. Сама ця кімната була під старовину: ліжка з балдахінами, старий комод із дзеркалом у важкій оправі, деревʼяні панелі. Ніби і затишно, але ти не забуваєш, де знаходишся. Зрештою, немає сенсу прикидатись, що мене не лякає ця атмосфера, бо мою міміку Віка читає прекрасно, а саме зараз я прислухалась до будь-якого звуку, чекаючи не то привида, який увірветься через стіни, чи що шалений вітер розтрощить скло нашого вікна.
- Ага, тепер я розумію, чому мешканці отаких замків вірили у всяку чортівню, - закивала Вікторія. - Страшненько трохи було б тут жити.
Вона замовкла і кілька хвилин мовчала.
- Думаєш про Андрія?
- Ну… Так, - я була занадто втомлена, щоб брехати. - Якось так дивно провести кілька днів поруч з ним, - мені чомусь нарешті хотілось виговоритись. Можливо, це вино або ж подорож, бо мандрівки дуже зближують. - Я ніби так близько, але …
Я хотіла продовжити, що відчуваю приємну млість, коли він проходить поруч і я відчуваю його одеколон, а коли він звертається до мене (таки насмілився кілька разів за останні три дні), то його голос ніби активує поколювання у моїх долонях.
- Він - козел, - сказала Вікторія.
- Я знаю, - зітхнула. - Але щось мене тягне до нього…
- Ти просто передивилась “Щоденників вампіра”. Деймон з першого сезону - козел і те, як він змінюється ще більша вигадка, ніж вампіри. У вампірів, до речі, після цієї ночі я, може, і повірю, але не в чудесне переродження мудака у чоловіка мрії.
- Знаю, знаю, - роздратовано сказала я. Вона мала рацію, але я ненавиділа, коли хтось інший, а не я мав рацію. І слухати повчання не хотілось. Тому я перевернулась до неї спиною:
- Давай вже спати. Добраніч.
- Добраніч.
Я закрила очі, намагаючись заснути. Ця його нова дівчина така худорлява, така молода. Звісно, їй не потрібно придивлятися у дзеркалі в пошуках сивої волосини, яку потрібно безжально видьоргнути. Вона така стильна, така інша. Не її уявляла собі її поруч з Андрієм.
Мабуть, я таки заснула досить швидко. Але за якийсь час відкрила очі. 00:17. І ніби в напівсні я почула шепіт: “Запали свічки на люстрі”. Різко сіла на ліжку, але почула лише завивання вітру знадвору. Віки поруч не було. Глянула у сторону ванни, але світла не було. Де ж вона? Мені стало моторошно. Я знову сіла на ліжку і підібгала ноги, закутавшись, ніби будуючи фортецю навколо себе. У мене ледь тремтіли руки, а серце, мабуть, перевищило позначку 100 ударів в хвилину. Цей шепіт це був лише сон? “Мені просто приснилось”, - повторюю я собі, огортаючи себе руками.
Софія
Я закуталась у теплу ковдру, хоча у номері не було холодно. Страшна буря за вікном не дозволяла мені заснути. Я хотіла прокинутись у своїй львівській квартирі якомога далі від привидів, цього замка і колишньої Андрія, яка виявилась не такою як я хотіла. Бісить. Тупо бісить все це. Я хотіла відпочинок з басейном, видом на гори, а не оці нескінченні туристичні вилазки: “ось тут ви бачите будинок у такому-то стилі”, “вчора ми проїжджали руїни замка і його господар заснував школу у цій будівлі у такому-то столітті”. Я хотіла пити просеко, а тепер мені ця клята шкарадна драбина перед очима. З-за спини почула голос Андрія:
- Я хочу випити ще чогось перед сном. Бачив, що бар працює до півночі. Тобі чогось взяти?
- Ні, - буркнула я, глянувши на годинник. Було за чверть до півночі.
Чула як закрилися двері. Дивно, він і не торкнувся мене, коли ми на самоті, зате вдень Андрій вже кілька тижнів так багато мене не обіймав, як в ці останні дні. “Нє, нє, нє, це все я собі вигадую. Я перебільшую і накручую себе”. Чомусь хотілось розплакатись.
Я закрила очі, пригадуючи вправи розслаблення для швидкого засинання. Я розслабила все тіло, якось зосередилась на собі і вже навіть вітер за вікном не видався таким гучним, але раптом у тому свисті я наче розібрала чотири слова: “Запали свічки на люстрі”.
Різко обертаюсь, бо не розумію, чи я таки заснула. Тиша, вітер за вікном такий самий, як і був. Андрія поруч немає. 01:10. Бар вже годину як мав би закритись. То я таки заснула врешті-решт і це мені наснилося? Я лежу на ліжку і прислухаюся до найвіддаленіших звуків. Щось скрипить у темряві кімнати, ледь чутно. Коли сідаю на ліжку - звук пропадає. Стаю босими ногами на підлогу. Мені стає страшно залишатись тут. Але де шукати Андрія? Поспіхом натягую джинси, беру худі і виходжу з кімнати. Довгий темний коридор, який звертає кудись вправо. Лампи тьмяно освітлюють мені шлях. Мʼякий килим через увесь коридор із темними візерунками на червоній тканині. “Господи, це ще моторошніше, ніж у Сяйві”. Попереду чую якісь голоси. Знаю, що коридор закінчується десятьма сходинками, які ведуть до однієї з кількох зал. Там біля величезного каміна завбільшки як я, стояли кілька крісел, вазони з пальмами і невеликий столик із шахами, копіями магічних шах у Гаррі Поттері. Я б і не звернула на це увагу, якби Яна про це так голосно не говорила. Виявляється, вона не вміла грати у шахи. Пх, а ще інтелектуалкою саме вважає. Я грала у шахи досить непогано, про що відразу нагадала Андрію, запропонувавши зіграти після вечері, але той, на диво, відмовився чомусь, хоча він дуже любить цю гру.
Зліва від каміну висів портрет. Здається, коли Стас вів нас селитись, то казав, що це сучасна копія того портрету при вході.
Не доходячи до тієї зали із каміном я почула голос Андрія:
- Послухай, ти ж знаєш, що завжди дуже подобалась мені.
Йому відповідає жіночий голос.
Я дуже по-кінематографічному притискаюся до стіни, щоб мене не помітили і швидко йду звідти.
Вікторія
Щось у цьому замку не дозволяє мені зімкнути очі ще довго опісля нашої з Яною розмови. Ця клята буря за вікном, ця легенда про господиню замка. У мене таке відчуття, наче я це вже чула. Може, дійсно під час моїх численних поїздок я якось проїжджала ці місцини і хтось розповів цю легенду? І кожного разу, коли мені здавалось, що памʼять вхопилася за ниточку спогадів, все вислизало і я просто знуджено переверталась на інший бік. Після кількох спроб заснути, вирішила, що, мабуть, теплий чай допоможе. На моє розчарування, у номері не було чайника.
Дивлюсь на годинник. За кілька хвилин до півночі. Відьмина година. Я натягую плаття поверх піжами, якомога тихіше відчиняю двері, щоб не розбудити Яну і виходжу у коридор.
Як тільки я зачинила двері, десь зліва по коридору почувся якийсь звук віддалених кроків. По шкірі пробігли сироти, захотілось повернутись до кімнати, але щось зупинило мене. Я і боялась водночас, і ніби знала, що у безпеці. Повагавшись кілька секунд, все ж пішла коридором у напрямку бару, а обабіч з портретів на мене дивилися люди минулих століть. У кутку найбільшої зали, де ми вечеряли, стояв стіл із пляшками. Це не був класичний барний шинквас, а лише звичайний стіл із пляшками, склянками і нарізаними фруктами. Побачила дві постаті. Якийсь працівник готелю і Андрій. Я підійшла ближче і попросила чаю.
- Може, чогось міцнішого? - запропонував Андрій, простягаючи мені склянку віскі.
Я похитала головою, мимовільно глянувши на драбину у кутку, яка дуже виділялась з усього навколо. Невже дійсно вирішили так додати колориту? На якусь мить мені здалось, що я чую шепіт. “Запали свічки на люстрі”.
- Ви це чули? - я почала крутити головою в надії побачити задоволену мармизу якогось жартівника. Андрій лише спантеличено похитав головою, а от бармен здався трохи переляканим.
Зрештою, ми у замку у грозову ніч і зараз відьмина година.
Софія
Прокинулась я від чийогось крику. 06:06 ранку. Андрія поруч немає. Ця його постійна відсутність починає мене бісити. Обіцяю собі, як тільки побачу його, вискажу все, що думаю.
Ззовні все ще вирує стихія. Я швидко накинула худі на піжаму і вибігла з кімнати. Звісно, я не знала, звідки було чутно крик, але потік цікавих і стривожених людей підхопив мене і всі разом понеслись у велику залу.
- Ну шо там таке? Привида хтось побачив чи шо… Я і так мало спала, - почула я, як жалілась Віка, човгаючи тапками по камʼяній долівці.
Я заклякла від того, що побачила. З люстри звисає міцна мотузка, на якій висить тіло Андрія, його розстібнуту сорочку колихають замкові протяги. По краю люстри догорають свічки.
Мені тьмяніє в очах. Я відчуваю, як ноги починають тремтіти в колінах і я вже неспроможна тримати на ногах власне тіло. Далі все темніє. Останнє, що я бачу - обличчя мерця, і мені здається, що він усміхається мені.
Яна
Я шумно вдихаю і закриваю долонями обличчя. Роззираюся навколо, шукаючи невідомо-чого. Підтримки? Розради? Співчуття? Не знаю, але стискаю руку Вікторії. Мені хочеться заплакати, бо мені здається, що мені треба заплакати.
За кілька кроків Софія втрачає свідомість. Метушня.
Хтось кричить про поліцію, інший командує не чіпати нічого, чую, як у якоїсь працівниці готелю починається істерика.
Стас за кілька метрів розмовляє з кимось, хто мав би бути адміністратором. За хвилину вони кудись пішли, перемовляючись і емоційно жестикулюючи.
Поки ми чекали поліцію, яка проривалась сюди крізь негоду, кожен з недовірою зиркав на іншого. Кожен був підозрюваним. Ми перезирались, ніби шукаючи, чи то привида, чи то тінь зізнання в очах людини поруч. Кожен вирішив пригадати моторошну легенду і подати свою версію подій.
Коли ж поліція нарешті добралась, то спершу вони оглянули головну залу і ось я дивлюся, як тіло мого колишнього виносять через парадні двері. Я мала стільки надій, стільки мрій…
- Поліція каже, що орієнтовний час смерті - друга-третя година ночі. Ситуація така, що ми маємо залишитись, поки поліція не допитає усіх, - почула я голос Стаса, який ледь тремтів.
- Прекрасно! - вигукнув хтось позаду.
- А нам треба буде доплачувати за ще одну ніч? - поцікавилась Вікторія.
Вікторія
Після того, як винесли тіло, розпочались розпитування. Хто бачив його останнім, чи чув хтось щось вночі.
- Мабуть, я бачила його останньою, - з сумнівом кажу я і мені все аж стискається від думки, що подумає Яна і поліціянти. - Я ходила вночі по чай, він пив віскі, потім ми разом повернулись, - затараторила. - Кожен до свого номера, - швидко додаю, злякавшись сама того, як це прозвучало.
Яна дивиться на мене і киває: мовляв, все ок.
Коротко оповідаю, що ми дійшли до своїх кімнат, які були не так далеко і розійшлися. Упускаю момент, коли Андрій в якийсь момент зупинився і торкнувся моєї руки. Він щось там сказав, що я завжди видавалась йому, чи то цікавою, чи то красивою. В цю ж мить, я почула ніби чиюсь присутність геть близько, але продовжувала витріщатись на очі дами з копії оригінального портрета господині замка. В якусь мить мені здалось, що очі заворушились. Я тоді вскрикнула і пролила кілька гарячих капель на руку, мало не випустивши горнятко. Наступної миті я мало не бігла до номера, ігноруючи його слова. І тут я розумію, що не впевнена, чи він зайшов у номер. Кажу про це поліцейським.
Навіть зараз, розповідаючи про це при світлі дня, мені стає моторошно.
Далі відповіла на кілька стандартних запитань, а тоді Яна напоролась на питання про їхні стосунки. Цікаво, хто їм розповів? Бачу, як Яна зиркає в цей момент на Софію, яка вкотре не може розблокувати телефон, бо її пальці мокрі від витертих сліз, а обличчя перекошене від ридань.
- Ми розійшлись давно. Не дуже добре, але недостатньо погано, щоб я могла підвісити його до цієї люстри, - різко каже Яна поліцейським.
Не знаю, скільки пройшло часу, поки ми нарешті опинились у своєму номері.
- Як ти? - дивлюсь на Яну.
- Я ннне знаю, - чесно відповіла вона. - Це трохи забагато. Я завжди мріяла переночувати у замку, але не так… Вибач, що втягнула тебе у це. Ти ж не хотіла їхати.
- Все окей, не переймайся, - зникаю за дверима туалету. - Я на кілька хвилин.
Яна
Почувся шум води, що тече з крана. Я підійшла до комода, на якому стояло старе дзеркало. Дивлюся на своє відображення і наче якась тінь раптово зʼявляється позаду мого відображення. Різко роблю два кроки назад і притискають до стіни, щоб не було видно дзеркала. Ніби крізь сон згадую, що вчора, коли Віка вже повернулась, десь близько другої ночі я вставала у туалет, і проходила повз це дзеркало. Вночі мені здалось, що побачила там тінь. Мить опісля почула шепіт: “Запали свічки на люстрі”. Я стрепенулась усім тілом, увімкнула ліхтарик на телефоні, але нічого нового дзеркало мені не показало. Вчора я заспокоїла себе, що це все моя бурхлива уява. І ось тепер я притискаюся до стіни, стискаю руки у кулаки і намагаюся вирівняти дихання. Чи могла я двічі побачити ту самі тінь? Як взагалі можна щось побачити у дзеркалі, крім власного відображення? Я сходжу з розуму? Згадались слова бабці про те, що у замку живе зло.
- Чорт, треба вибиратись звідсіля.
Вікторія
Наступного дня всі зібралися з миттєвою швидкістю, коли Стас сказав, що ми можемо пакувати манатки і забиратись звідсіля. По обличчях персоналу я бачила, що подумки ці теж вже пакують речі і пишуть заяви на звільнення.
- Мда…поїздочка, звісно, така, що до смерті не забудеш. Місцями ночувати у замку виявилось моторошненько, - спробувала пожартувати я, обертаючись до Яни, радіючи, що їдемо додому. Та виглядала дещо відсторонено, але, чорт, її колишнього знайшли повішеним, майже всі в групі дізнались про їхні стосунки (я чула як Стас радісно довів до відома цю важливу інформацію) і вважали, що це вона убила Андрія. Ідіотизм. Та вона не може сковорідку потримати лівою рукою довше кількох хвилин. То як вона, бляха, могла повісити тіло чувака?
Я обернулась на замок. Сірі важкі хмари над вежами, темні віконниці, стіни покриті плющем, трохи потрощений герб над брамою - все здавалось дуже зловісним зараз.
- От дивлюся і віриться, що у старих замках дійсно живуть привиди, - бурмочу до Яни. Вона якось дивно дивиться і відповідає:
- Але іноді привиди не залишаються жити у старих замках, - вона обертається до будівлі і довгим поглядом ковзає від плюща біля брами до черепиці найвищої вежі.
- Ходімо, - кажу я. - Ми останні. Всі вже в автобусі.
Вона перекидає рюкзак з лівого на праве плече, футболка сповзає вниз і я бачу синець.
- Ого, де ти так довбанулась? - запитала я і розвернулась, аби йти до автобуса.
- Та драбина була дуже важка.
Я заклякаю на місці. Яна робить два кроки і рівняється зі мною. У її очах бісики, а у мене кров крижаніє у жилах. Коли блакитні очі моєї подруги стали темними?