Справжній готичний детектив

конкурс


Мотив на літеру М

Далекі спалахи вечірнього сонця пробивалися крізь вікно поїзда, що повільно набирав швидкість, залишаючи за собою станцію Кам’янець-Подільський. У купе другого класу сидів Віктор Петрович Погорєлов, шістдесятирічний лікар на пенсії, і стискав у руці довгу тростину з навершником у вигляді голови сови. Його сиве волосся було акуратно зачесане, а строгий костюм видавав у ньому людину, яка все життя дотримувалася правил. Він їхав до Києва, аби побачитися зі своєю онукою Марією, яка нещодавно вийшла заміж за молодого викладача Київського політехнічного інституту.

Віктор Петрович вдивлявся у змінні пейзажі за вікном, дозволяючи собі розслабитися. Він знав, що попереду довга ніч у поїзді, і намагався налаштуватися на відпочинок. У купе, крім нього, знаходилося ще троє пасажирів.

Навпроти сидів молодий чоловік із коротко підстриженим волоссям і серйозним виразом обличчя. На його колінах лежала папка з кресленнями, а в руці він крутив олівець. Це був інженер Михайло Кравець, як стало зрозуміло з його короткого знайомства з Віктором Петровичем на вокзалі.

На нижній полиці, ближче до вікна, розташувалася літня пані в капелюшку, що нагадував моду кінця минулого століття. Вона час від часу витирала кутики очей мереживною хусткою й уважно розглядала всіх присутніх. Її звали Софія Антонівна, і, судячи з розповіді, вона була вдовою місцевого чиновника.

Четвертим пасажиром був кремезний чоловік із золотим ланцюжком на жилеті. Він представився як Олександр Іванович Чекановський, бізнесмен, який займався постачанням деревини й подорожував із важливою справою до Києва.

Крізь відчинені двері купе можна було бачити, як провідник перевіряє квитки в сусідньому вагоні. Це був середнього віку чоловік із сірими вусами й невиразним поглядом. Він поводився спокійно, але в його рухах було щось нервове, наче він постійно поспішав.

Поїзд мчав уперед, і купе огортала приємна атмосфера вечірнього спілкування. Михайло показував креслення Софії Антонівні, пояснюючи, що він займається проєктуванням мостів.

– Місто росте, пані, – сказав він. – У Києві всі тільки й говорять про розвиток міста, про нові прекрасні будівлі, і про нові райони. За кілька років це буде нова європейська столиця!

– Ах, як добре, коли молоді мають такі мрії, – відповіла Софія Антонівна, посміхаючись. – У нас, старих, тільки й залишилося, що згадувати про славне минуле. Яке вже не повернеш.

Олександр Іванович, тим часом, більше цікавився лікарем. Він допитливо дивився на Віктора Петровича, перш ніж запитати:

– А ви, Вікторе Петровичу, часто подорожуєте?

– О, дуже рідко, – відповів лікар, відкладаючи книгу. – Але Київ для мене завжди має особливе значення. Там тепер живе моя родина, а в моєму віці це єдина причина для подібних поїздок так дадеко від дому.

Раптом на одній зі станцій до вагона зайшов новий пасажир. Це був високий чоловік у довгому темному пальті й капелюсі, що ховав його обличчя в тіні. Він зайняв місце в сусідньому купе, але швидкий погляд, яким він окинув усіх у коридорі, залишив неприємне враження.

– Хто це може бути? – пошепки запитала Софія Антонівна, коли незнайомець зник за дверима.

– Не варто судити людину за зовнішністю, – тихо відповів Віктор Петрович.

***

Поїзд продовжував свій шлях, і ніч почала спускатися на землю. Пасажири вкладалися до сну. Провідник обійшов вагон, гасячи світло в коридорі. Віктор Петрович уже закутався у ковдру, коли почув кроки за дверима. Хтось пройшов повз його купе, сповільнившись біля дверей, але не зайшов.

«Мабуть, це провідник,» – подумав він, але тривожне відчуття закралося в його душу.

Вікно тихо бриніло від звуку коліс, і Віктор Петрович нарешті поринув у неспокійний сон, не знаючи, що ніч приховає щось жахливе.

Ніч принесла нові тривоги та нові несподіванки. Глухий звук гальмування розбудив усіх пасажирів. Потяг, як здавалося, різко зупинився посеред нічної тиші. Віктор Петрович прокинувся від різкого струсу, обережно підвівся й відсунув фіранку. За вікном темрява поглинула все довкола, лише тьмяне світло з вагонів освітлювало залізничне полотно.

До купе заглянув провідник із лампою в руці.

– Все гаразд, – поспішно сказав він. – Потяг зупинили через несправність на мосту. Треба буде зачекати, поки оглянуть колію.

– Як довго це триватиме? – запитала Софія Антонівна, натягуючи шалик.

– Щонайменше пару годин, пані.

Провідник зник у коридорі, залишивши пасажирів із власними думками. Михайло і Олександр Іванович знову вляглися, але Віктор Петрович, чий сон уже було зруйновано, вирішив прочитати кілька сторінок зі своєї книги.

Та незабаром тишу порушив різкий жіночий крик, що пролунало з іншого купе. Крик був таким сильним, що всі в вагоні прокинулися. Софія Антонівна злякано зойкнула, а Михайло кинувся до дверей.

– Що сталося? – вигукнув Олександр Іванович, натягуючи черевики.

Віктор Петрович, не гаючи часу, вийшов у коридор. Перед дверима купе номер три стояла молода провідниця, бліда як смерть, і тримала руки біля обличчя.

– Там... він мертвий! – прошепотіла вона, киваючи на двері.

Усередині, освітлене лише слабким світлом лампи, лежало тіло Олександра Івановича Чекановського. Він був розташований на сидінні, голова відкинута назад, очі відкриті, а на грудях темніла пляма крові.

– Господи Боже мій! – вигукнула Софія Антонівна, яка з’явилася поруч. – Що сталося?

Віктор Петрович присів біля тіла й уважно оглянув його. Він знав, що зараз усі чекають на його професійний висновок.

– Гострий предмет, удар спрямований точно в серце, – сказав він, підвівши голову. – Смерть була миттєвою. Він не мучився.

– Але хто міг зробити таке? – вигукнув Михайло.

– Це ми й з’ясуємо, – твердо сказав Віктор Петрович. – І дуже скоро. Головне зараз – зберігати спокій і зібрати всіх пасажирів у цьому вагоні. Ніхто не повинен виходити до приїзду поліції.

Провідник нерішуче кивнув і побіг далі коридором.

***

Через кілька хвилин усі пасажири вагона зібралися в салоні. Обличчя кожного виражали різні емоції – від жаху до розгубленості. Віктора Петровича цікавили всі дрібниці: хто де був у момент зупинки поїзда, хто останнім бачив Чекановського живим, чи був хтось підозрілий.

– Я спав і нічого не чув, – сказав Михайло, нервово потираючи руки. – Тільки крик мене розбудив.

– А ви, пані Софіє? – звернувся Віктор Петрович.

– О, я також уже спала, – відповіла вона, поправляючи хустку. – Але, здається, хтось проходив коридором перед тим, як я почула цей страшний крик.

– Це міг бути провідник, – припустив Михайло.

– Я був у сусідньому вагоні, – заперечив провідник, якого Віктор Петрович уважно оглянув. – Мене викликали через проблему з колією. Я повернувся тільки після зупинки поїзда.

Віктор Петрович повернувся до купе загиблого. Він оглянув місце злочину, звертаючи увагу на кожну деталь. Тіло залишалося в тій самій позі, а на підлозі лежала розірвана сторінка з газети, заляпана кров’ю.

На столі стояла порожня чарка, а поруч – відкрита пляшка коньяку. Це здалося лікареві дивним: бо пан Чекановський був у хорошій формі, і, здавалося, в нього не було підстав пити на самоті. Тоді з ким вже він випивав?

Він оглянув кишені загиблого й знайшов записку, яка була акуратно складена й підписана лише однією буквою – «М».

Віктор Петрович відчував, що ниточка до істини почала розмотуватися. Він зібрав усі докази й повернувся до пасажирів.

– Це вбивство не випадкове, – сказав він. – Я помилився, коли подумав про це вперше. У когось із вас був мотив, і ми це з’ясуємо, перш ніж настане ранок.

***

Ніч у поїзді здавалася безкінечною. Пасажири, зібрані в салоні, нервово перемовлялися між собою. Віктор Петрович, тримаючи в руках знайдену записку, поволі крокував перед ними, оцінюючи кожного.

– Ми знаємо, що загиблий Олександр Іванович був убитий ножем або іншим гострим предметом, – сказав лікар. – Це видно за характером рани. І це сталося дуже швидко, й при цьому нападник добре розумів, що робить. Але у вас усіх був час і можливість це зробити. Тепер потрібно зрозуміти, хто мав на це мотив.

– Я взагалі не знав цього чоловіка! – обурено вигукнув Михайло, схрещуючи руки на грудях. – Усе, що я хочу, це дістатися Києва без зайвих проблем. А ви – той чоловік, який створює мені ці проблеми!

– У вас є свідки, які можуть підтвердити, що ви весь час спали? – різко запитав Віктор Петрович, проігнорувавши цей випад в свій бік.

Молодий інженер стиснув губи й не відповів.

Софія Антонівна, яка сиділа поруч, тримала в руках свою хустку й виглядала так, наче ось-ось заплаче.

– Він був таким приємним чоловіком, – сказала вона, тремтячим голосом. – Ми трохи говорили, коли сідали до вагону. Але я... я нічого не чула, поки не пролунав крик.

– Ви сказали, що бачили когось у коридорі? – уточнив лікар.

– Так, – кивнула вона. – Я точно чула кроки. Вони були повільні, як у людини, яка не хоче, щоб її помітили. Ніби вона обережно кралася. Як злодій, який крадеться вночі щоб щось вкрасти.

Віктор Петрович повернувся до провідника.

– А ви? Ви стверджуєте, що були в іншому вагоні?

– Так, – нервово відповів провідник, поправляючи кашкет. – Я перевіряв колію з машиністом. У нас була несправність.

Лікар помовчав, уважно вивчаючи його вираз обличчя.

– Дивно, – сказав він. – Ви виглядаєте занадто спокійним для людини, яка щойно виявила вбивство у своєму вагоні. Чи не так?

Провідник відкрив було рота, щоб щось відповісти, але в цей момент його перервала Софія Антонівна.

– Але ж хтось міг сісти на станції перед цим і сховатися у вагоні?

Це припущення одразу викликало нову хвилю тривожного шепоту. Пасажири мовчки переглядалися, хтось зойкнув, а хтось перехрестився і почав пошепки читати молитви.

Віктор Петрович повернувся до купе загиблого, щоб ще раз оглянути місце злочину. У лампі залишилося трохи гасу, і він підняв її, щоб краще освітити темні кути.

На підлозі біля розкиданих паперів він помітив крихітний металевий уламок – це було щось схоже на зламаний лезо або шпильку. Предмет був у крові, і лікар обережно загорнув його в носову хустинку.

Оглядаючи далі, він знайшов у кишені пальто Чекановського невеликий ключ, прив’язаний до стрічки. Ключ мав номер, який, як зрозумів лікар, міг належати банківському сейфу.

«Можливо, причина вбивства – не звичайна сварка, а щось значно більше,» – подумав він.

***

Лікар повернувся до салону й виклав перед пасажирами знайдені предмети.

– Цей уламок – частина знаряддя вбивства, – сказав він, показуючи хустинку. – А цей ключ... Мені здається, він відкриває дещо дуже важливе.

– Це все абсурд! – вигукнув Михайло. – Я не розумію, до чого це веде!

– До істини, – суворо відповів Віктор Петрович.

– Можливо, це щось стосується бізнесу загиблого? – припустила Софія Антонівна. – Він казав, що везе важливі документи до Києва.

– Або щось більш особисте, – вставив провідник, але тут же замовк, побачивши погляд лікаря.

– Ви щось знаєте? – запитав Віктор Петрович, зробивши крок до нього.

– Н-ні, – відповів той, але його голос видав тривогу.

Лікар уважно глянув на нього.

– Ви щось приховуєте. Якщо ми хочемо знайти винного, нам потрібна вся правда.

Провідник зітхнув і знітився.

– Я бачив, як пан Чекановський передав комусь пакет на одній зі станцій. Не знаю, що там було, але це виглядало дуже підозріло.

Це додало ще одну деталь до пазла. Лікар розумів, що події тієї ночі складніші, ніж здавалися на перший погляд.

Віктор Петрович ще раз оглянув пасажирів і сказав:

– Вбивця серед нас. Так, він перебуває серед нас. І нікуди не міг втекти. У мене вже є кілька припущень, але потрібна ще одна перевірка. Ви згодні?

Пасажири мовчали, знервовано обмінюючись поглядами. Знову вони наважилися обмінятися лише кількома фразами, і лише пошепки. Всі вони були налякані і збентежені тим, що сталося.

Лікар знав, що тепер усі чекають його наступного кроку. Але він не поспішав зробити цей крок. Хай ще трошки почекають. Хай трохи ще понервують. І тоді, можливо, вбивця видасть себе…

***

Глибока ніч у вагоні стала ще тривожнішою. Пасажири вже не могли приховувати страху. Тиша між ними була напруженою, а кожен погляд сповнений недовіри. Віктор Петрович, тримаючи лампу, вирушив у коридор, аби перевірити всі деталі, які могли б привести до розгадки.

На стіні біля дверей купе загиблого він помітив слабкий слід – неначе хтось притулився плечем до поверхні, залишивши пляму від вологого плаща.

«Хто б це міг бути?» – подумав лікар, схилившись ще ближче.

У купе Софії Антонівни він помітив, що на її валізі є цятка, яка могла бути засохлою плямою крові.

– Ви впевнені, що нічого не бачили? – запитав лікар, повернувшись до неї.

– Звісно, що ні! – вигукнула пані Софія, але її тон був надто нервовим, щоб здатися достатньо переконливим. При цьому вона прикусила верхню губу.

Віктор Петрович не наполягав, але подумки занотував цей факт. Як випаде нагода, він запише всі свої припущення у своєму нотатнику, який він забув у своєму купе.

Повернувшись до салону, лікар звернувся до всіх:

– Ми знаємо, що вбивство сталося швидко. Але в мене є ще одне питання: чому?

– Чому? Це ж очевидно! – вигукнув Михайло. – Мабуть, хтось із нас хотів його грошей чи документів!

– Це занадто просто, – відповів Віктор Петрович. – У загиблого був ключ, який, ймовірно, пов’язаний із банківським сейфом. Але не це його вбило.

Софія Антонівна нервово змахнула рукою.

– Що ви маєте на увазі?

– Я маю на увазі, що мотив лежить у його минулому. Людина, яка його вбила, знала його раніше, – сказав лікар, уважно вдивляючись у кожного. – І я думаю, це хтось, хто мав дуже особисті причини.

Провідник закашлявся, привертаючи увагу до себе.

– Ви щось знаєте? – запитав лікар.

Після довгої паузи він відповів:

– Раніше, перед відправленням поїзда, я чув, як він розмовляв із кимось. Вони сперечалися, і він кричав: «Я знаю, що ти зробив!»

Ці слова викликали хвилю занепокоєння серед пасажирів. Лікар підняв руку, закликаючи до тиші.

Віктор Петрович повернувся до своєї основної гіпотези.

– Я оглянув тіло загиблого й місце злочину. На підлозі був уламок металу – частина знаряддя вбивства. Вочевидь, воно зламалося під час удару. Це означає, що вбивця не лише нервував, але й діяв у поспіху.

– До чого це все? – не витримав Михайло.

– До того, що вбивство було не запланованим, – відповів лікар. – Це був емоційний сплеск.

Лікар глянув на Софію Антонівну, чия нервозність стала ще помітнішою.

– Пані Софіє, ви знали загиблого, чи не так?

Її обличчя зблідло.

– Я... можливо, бачила його раніше, – відповіла вона, відводячи очі.

– Скажу більше: він вас шантажував, – продовжив лікар. – Він знав про вашого сина й про фінансові махінації, які ви намагалися приховати.

– Це... це неправда! – вигукнула вона, але її голос звучав розгублено.

– Чи ви, пані Софіє, не чули слово чи ім’я на літеру «М» у розмові з ним? Бо записка, знайдена в його кишені, містила лише цю літеру. Це ваш син Микола писав йому, чи не так?

Жінка вибухнула плачем, але не заперечувала.

Перш ніж хтось встиг сказати щось іще, у дверях з’явився провідник.

– Я знайшов ось це, – сказав він, простягаючи невеликий ніж із обламаним кінцем.

Лікар узяв ніж і уважно оглянув його.

– Це те, чим був убитий Чекановський. І його залишили... де?

– У речах молодого інженера, – сказав провідник, киваючи на Михайла.

– Що? Це неправда! – вигукнув Михайло, підводячись.

Але лікар жестом зупинив його.

– Це підстава, – сказав він. – Ніж поклали до ваших речей, щоб відвести підозру. Але справжній вбивця – інша людина...

Він повернувся до Софії Антонівни.

– Це ви, пані. Ви діяли в розпачі, коли Чекановський шантажував вас.

Жінка заплакала.

– Так, це я... Він погрожував мені! Він хотів зруйнувати наше життя! Я не могла дозволити цього.

Пасажири застигли в мовчанні. Лікар, зітхнувши, сказав:

– Убивство – це завжди вибір. Важкий моральний вибір. «Вбити чи не вбити» – ось в чому питання. І цей вибір завжди має наслідки. І розплата за злочин колись обов’язково настає, навіть якщо ви вже на неї не чекаєте.

***

Софія Антонівна сиділа, обхопивши голову руками. Її плач заповнив тишу, яка настала після викриття. Інші пасажири дивилися на неї з різними почуттями: хтось співчував, хтось був шокований, а хтось просто не міг повірити, що літня аристократка могла скоїти таке.

Віктор Петрович обережно сів навпроти неї.

– Пані Софіє, я розумію, що ви відчували. Розкажіть, як це сталося.

Вона витерла сльози хусткою, яку тримала в руках, і здавалося, стала спокійнішою.

– Він з’явився в моєму житті кілька років тому. Знав мого покійного чоловіка, а згодом довідався, що мій син, Микола, був причетний до фінансових махінацій, які ледь не призвели до банкрутства нашої родини.

Вона глибоко вдихнула.

– Він почав вимагати гроші. Казав, що якщо я не заплачу, він розповість усе. Але я не могла дати йому те, чого він хотів. У нашої родини вже не залишилося багатств. Ми на межі розорення! Ще трохи – і настане повне зубожіння!

– І тому ви вирішили зупинити його, – сказав Віктор Петрович.

– Я цього не хотіла! – вигукнула вона. – Але він мене змусив! Бо цієї ночі, коли ми зупинилися й усе було так тихо, він пройшов повз моє купе й засміявся. Я... я просто не витримала. Мені захотілося його вбити.

Вона опустила голову.

– Я взяла його ніж, який бачили всі, й пішла за ним. У купе він був п’яний, а коли побачив мене, почав кричати. Я вдарила його, навіть не думаючи про те, що роблю.

– А потім ви підклали ніж до речей Михайла, щоб відвести від себе підозри, – спокійно продовжив лікар.

Софія кивнула.

– Мені здавалося, це найкращий спосіб уникнути підозр. Я думала, що молодого хлопця ніхто не запідозрить.

Поки Віктор Петрович слухав її, провідник повідомив, що потяг незабаром відновить рух. Лікар викликав поліцію на найближчу станцію, щоб здати Софію Антонівну правоохоронцям.

– Ви зробили жахливий вибір, пані, – сказав лікар, підводячись. – Але справедливість тепер має восторжествувати.

Жінка мовчки кивнула. Її очі були повні сліз, але, здавалося, вона прийняла свою долю.

Коли потяг нарешті досягнув станції, поліція вже чекала на них на платформі: один слідчій – маленький чоловічок зі стрільчатими вусиками, пенсне на носі, шляпою-пиріжком на голові, у сірому костюмі, та четверо дужих городових у синій формі міської жандармерії, які ніби вилізли з одного ларця.

Віктор Петрович передав правоохоронцям докази: ніж, записку та свідчення, які він зібрав. Софію Антонівну забрали до відділку, а решта пасажирів могли продовжити подорож.

Після того як потяг рушив, Михайло підійшов до Віктора Петровича.

– Отче, я вам дуже вдячний. Якби не ви, я б став головним підозрюваним.

– Не хвилюйтеся, юначе, – відповів лікар, лагідно усміхаючись. – Правда завжди знаходить свій шлях, навіть у таких похмурих обставинах.

***

На світанку потяг наближався до Києва. Віктор Петрович знову сів біля вікна, спостерігаючи, як перші промені сонця освітлюють далекі обриси міста на горизонті. Його думки були важкими, але спокійними.

Він не міг не думати про те, як життя часто зводить людей із минулого, штовхаючи їх на крайні вчинки. Софія Антонівна стала жертвою обставин, але вбивство залишалося вбивством, навіть якщо його причини здавалися зрозумілими.

“Може, у цьому є якийсь урок для нас усіх,” – подумав він, дивлячись, як повільно зникає туман над містом.

Коли потяг зупинився на київському вокзалі, Віктор Петрович взяв свою валізу, вдихнув прохолодне ранкове повітря й рушив до виходу. Його чекала зустріч із родиною, яка була для нього найціннішим у житті.

***

Віктор Петрович зробив перші кроки на платформі Київського вокзалу, знявши капелюха, щоб вдихнути свіже ранкове повітря. Великий годинник на станції показував сьому ранку, а місто вже прокидалося до нового дня. Гомін пасажирів, стукіт коліс і вигуки носіїв створювали звичний хаос великого вокзалу.

Поправивши пальто, він рушив уперед із невеликою валізою в руці. Думки про події ночі не відпускали його. Картина тіла Чекановського, зізнання Софії Антонівни, тремтіння провідника – усе це ще стояло перед його очима. Але Віктор Петрович знав, що для нього ця історія вже завершена.

Залишалося лише питання, яке не давало йому спокою: чи було в цьому жорстокому вчинку хоча б трохи виправдання? Він знав відповідь, яку дасть собі: ні. Вбивство – це завжди крайній вибір, і навіть обставини не можуть його змінити.

Він перетнув зал вокзалу й вийшов на площу, де зупинялися кінні екіпажі. Сонце вже піднялося, кидаючи золотисте світло на куполи київських церков, і здавалося, що день обіцяє бути спокійним і ясним.

Раптом до нього кинулася молода жінка у світлій сукні, її обличчя сяяло від радості. Поряд із нею стояла охайна немолода жінка вдягнена в скромне вбрання служниці чи покоївки.

– Дідусю! – вигукнула вона, обіймаючи його.

– Маріє! – відповів Віктор Петрович, щиро усміхнувшись і гладячи її по голові. – Як ти? Як твоє нове життя? Ти всім задоволена?

– Прекрасно, дідусю, – відповіла вона. – І я така щаслива, що ти приїхав! Микола вже чекає на тебе вдома.

– А ще на вас дома чекає смачний обід: зелений борщ, голубці, салат Цезар і дуже смачна вишнева наливочка! – подала голос покоївка.

– З нетерпінням чекаю на нагоду все це скуштувати, – сказав Віктор Петрович, та злегка кивнув у знак вдячності.

– Ходімо, дідусю! – сказала Марія. – На нас вже чекає екіпаж.

Підходячи до екіпажу, Віктор Петрович озирнувся на вокзал. Поїзд, який привіз його сюди, стояв готовий до нового рейсу, його гудок лунав, ніби сповіщаючи про нову подорож. Лікар раптом подумав, що життя – як цей поїзд. Воно може привести до несподіваних зупинок, змінити напрямок, залишити за собою таємниці, але завжди рухається вперед.

Він повернувся до онуки й сів у екіпаж, залишаючи за собою думки про минуле. Попереду його чекало нове життя, яке він мав намір прожити, знаходячи спокій у простих радощах: родині, світлі сонця й запаху ранкової кави.

Коли колеса екіпажу рушили, Віктор Петрович востаннє глянув на потяг, який все ще стояв на першій колії. Тепер він знав, що завжди є шанс зробити правильний вибір, навіть коли навколо суцільна темрява.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

01/12/24 22:51: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
02/12/24 00:12: Грає в конкурсі • Перший етап
19/12/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап