Відповідь - не один колір

– Вам як завжди, Нортон? “Грелів”? – поцікавився бармен.

Одягнений він був як завжди: чорна краватка-метелик, темно-сірі джинси, ну й біла сорочка. Вже старіє: лисина оголює його гладку, сіру голову з сивими бакенбардами.

Можна було б сказати, що він – бідний старий, який доживає своє життя на залишках своєї пенсії, та ось тільки його сяючий золотий монокль і білосніжний колір сорочки від знаменитого й дорогого бренду говорив про те, що він живе у неабиякому достатку. А його барвисті алкогольні напої, нарівні з сімома аквамариновими стільцями біля барної стійки та кількома малиновими диванами перед вікнами прямо кричали що це – елітний бар другого сорту. А все інше – лише з темних відтінків, тьмяне жовте освітлення лише більше поширювало мороку.

– Ні, сьогодні хочу щось легше. “Кродеф” віскі, будь ласка. – я хрипко зітхнув і почухав свою щетину, нарешті дописавши свій план на наступний тиждень. Сьогодні була червона п’ятниця. Завтра фіолетова субота, а післязавтра зелена неділя.

– Що сталося цього разу, Адольфе? – він підняв одну бров і налив у сіру склянку чорну смерть.

– Та дружина знову скандалила. Як виявилось, за її словами, я купив їй помаду не винного кольору, а бордового. Хоча так і так це темно-червоний. – Він розуміє мене, як завжди. У відповідь він кивнув і подав трійку склянок. – Дякую.

Заплатив йому однією колбою помаранчевого порошку, одразу осушив одну із склянок. Всередині розповсюдився такий знайомий і все ще неприємний, гіркий смак дешевого алкоголю.

– Так, не заздрю ​​тобі, детектив. - Почулося зі сторони входу.

Обернувшись – помічаю свого вічно усміхненого колегу по цеху: високий, широкоплечий чоловік-сталь, який слідує своїми залізними принципами й впевнений, що з любой халепи є вихід. Квадратне обличчя, брюнет, сірі очі, зелений плащ, темно-сірий светр з узором черепів та цукерок, чорні джинси та чорні шкіряні черевики, а на плечах – чорна, велика сумка.

– Не часто тебе можна тут побачити, колего. – трохи здивувався я.

– Проте тебе тут завжди можна зустріти, - усміхнувся він і сів біля мене. – “Йолс” текілу, будь ласка, Альфреде.

– Слухаю-с вас.

– Що тебе привело сюди?

– Та так, захотілося розслабитися, - посміхнувся він. – Бо до біса набридли всі ці новини про вбивства, стрілянина посеред міста і цих до яскравості неприємних, кислотно-синіх мигалках. Кожну годину чую, як мінімум, дві пари цих штук. Вже набридло.

– Тому багато хто після роботи йде в шинки і в борделі,– я випив другий шот.

– Це так, але рідко хто може собі дозволити зайти сюди, вже й не кажучи про те щоб регулярно тут випивати. Нагадаєш свою зарплату?

– Я можу отримувати від сімдесяти флакончиків ЧЗС до одного флакончика білого.

– Так, інколи я забуваю наскільки багато тобі платять. У мене максимум, що може бути це один флакон третинного кольору. – Він отримав свою жовту текілу і заплатив п’ятнадцятью флаконами зеленого та синього. – І те, з огляду на премію.

– Радій, адже у більшості ще гірше. Згадай людей, які отримують лише десяток флаконів ЧЗС і можливо один із ПЖБ, – я допив останню стопку і бармен, помітивши це, одразу забрав посуд. – Але ж ти не прийшов про справи сьогодення поговорити? – здогадуюсь я.

– Звичайно ж. - Його очі звузилися, і дивилися на мене трохи зверхньо, а губи розтягнулися від вуха до вуха. Хитрий вираз цинічного лиса.

Я тяжко зітхнув. Ну серйозно? Коли в мене відпустка через два дні, а на мене кидають якесь нове діло. Але, це все-ж краще, а-ніж сидіти вдома і вислуховувати всю цю маячню. Ось чому їй просто не прийняти цю помаду і не бавитися негативом…

- Добре, по дорозі розкажеш тоді. - кивнув йому і залишивши віч-на-віч з барменом – виходжу, під дзвін дзвіночка над дверима, на вулицю. Сподіваюсь ця робота буде швидкою.

Ступивши на тротуар, оглянув околиці: все таке ж чорне, непроглядне небо – знову похмуро; ліхтарні стовпи, що ледь освітлюють вулиці своїм теплим, часто миготливим, білим світлом; вивіска “Контраст”, що світиться над баром і переливається жовтим неоном; скрізь на землі лежить сміття, біля узбіччя дороги лежало багато бруду.

Спершись на стіну, дістаю цигарку, даю іскру запальничці й їдкий дим залазить мені в розум. Як дим із заводів, що знаходяться буквально через пару кварталів, в сусідньому районі.

Перед баром знаходився ботанічний парк з рідкісними деревами, що зберегли за собою свій природний, хоч і сильно потьмянілий відтінок зеленого – хвойні. Після Великої Індустріалізації все пішло тут наперекосяк. Навколо самого бару – безликі, типові бетонні дев'ятиповерхові будинки – стояли як пам'ятники нашого часу і грізно дивилися на нас зі своїх порожніх вікон, ніби ми можемо померти будь-якої миті від малого гвинтика, а вони стоятимуть ще кілька століть.

Поруч з будівлею вешталась жінка: яскрава червона сукня і така ж яскрава помада з панчохами виділяла її серед сірих будівель. Вона всіляко мені підморгувала і красномовно запрошувала побути наодинці.

Я відвернувся від неї і помітив машину свого напарника. Тьмяне світло від стовпа викривало її темно-зелене забарвлення.

Згадав колір, ось і веселка: він якраз вийшов з бару. Засунув руку в кишеню, іншою покликав мене до себе. Я кивнув йому і ось ми вже вдвох сидимо в залізному коні.

– Ну що ж, готовий до битви, боєць? – Повернувшись до мене, він знову розтяг губи на весь рот з глузливими очима.

– Коли перебуваєш на війні, до битв треба завжди бути готовим. – Видихнув я і викинув недопалок через вікно машини. – Об'єкт далеко?

– Доведеться покататися, але наша справа сьогодні особливо вирізняється.

– Справа складна?

– Це вже від тебе залежить, старий. - поплескавши по баранці, він рушив уперед. - Якій музиці надамо перевагу цього разу, милостивий пане?

- Як зазвичай - джаз. - знизав я плечима і втупившись у імлу, почав чекати свого приїзду під приємну мелодію саксофона.

…

Дорогою колега розповів мені про справу: за містом Фортуна знаходиться один маєток, яким володіє рід Бабаїв. Жертви: Аліса Бабаєва та її дочка – Алесія Бабаєва. Все сталося минулої ночі, але покликали нас тільки зараз, коли чоловік повернувся з відрядження. Звичайно ж, його відразу віднесли до підозрюваних і зараз він їде в дільницю. Решту я дізнаюсь на місці.

– Ну все, приїхали, детективчику. – радісно промовив він і вийшовши з машини – голосно грюкнув дверима. Замість вибуху я обрав акуратне закриття – недобре техніку псувати.

Я поправив свій капелюх й перед моїм поглядом постали залізні ворота. Через них можна відразу побачити, що родина дуже статусна: багато бежевого кольору на фасаді двоповерхового будинку з салатовою покрівлею, квітучі яскравою зеленню дерева, але найголовніше – довгий і старий автомобіль білого кольору, який за нинішнім курсом оцінюється у тридцять сім повних, білих баночок. Продавши його, я міг би сплатити свій кредит на кілька колін вперед. Про ціну мені сказав колега.

– …але! Ми все-таки заради справи прийшли сюди, а не про життя говорити. У нашому світі вирішують лише дії, а не слова!

– В наш час дії марні, всі звертають увагу лише на слова. - похмуро зітхнув я, знов поправивши свій капелюх.

– Містер Нортон і містер Мюллер? – відволіклася на секунду чорнокожа інспекторка, а потім продовжила щось записувати в блокнот. – Вам на другий поверх головними сходами.

Як завжди - перевіряють які речі точно не знадобляться мені, детективу, і забирають собі в ділянку, де потім діляться між один одним. Так річ однієї старої невдовзі опинилися в іншої сім'ї, яка через два дні порвала її і викинула на смітник. З пліток, вона цінувала/берегла цю річ все своє життя. Отак і довіряй безглуздо словам. Всі і всюди завжди брешуть.

Ми йшли по тьмяно освітленим сніговим коридорами, обвішаними антикварними картинами не такого вже й далекого минулого: ось тобі портрети Карла Маркса, ось проголошення жовтневої Червоної революції і становлення СРСР, ось у нас в нинішній Колортанії, а колись Великобританія, проголошена Синя революція і повалення монарха. Ось тобі в Америці Зелена революція. Вся передісторія знаходиться тут.

З іншого боку були окремі портрети членів родини. Єдина спільна світлина весіла в кінці, а також портрет всіх, хто був причетний до маєтка. Як мені пояснив колега, там був садівник, водій, покоївка, кухар й секретарка.

– Я так розумію, їх теж закинули у підозрювані.

– Бог його знає, головне, щоб вбивцю засмажили живцем. - з ентузіазмом промовив Василь, поки ми піднімалися золотим килимом зі сніговим оформленням з боків.

Втім, варто було тільки піднятися в коридор другого, як стало зрозуміло чому викликали мене серед глибокої ночі.

Від різкості запаху мене потягнуло блювати, а картина далі не дуже втішала: стіна що колись була світло зелена тепер розмальована кров'ю, яка стікала зі шматків м'яса й маленьких дитячих ручок, які були прибиті до стіни.

– Не у кожній справі фігурує четвертування. – майже сухо сказав я.

– Це не просто четвертування. – на обличчі Васі заграла посмішка. – Ти до спальні ще не заходив!

Сказавши це він пройшов ліворуч, й посунувши двох поліцейських що стояли біля дверей, жестом запросив мене всередину. Підходячи ближче я зрозумів центр цього смороду. І це була не тільки кров чи звичний трупний запах, пахло чимось ще. Та ще до того як я усвідомив це, Вася відкрив двері.

В кімнаті був справжній хаос. Ніби тут стався вибух і людей розірвало на шматки, розфарбувавши все червоним. На колись білому ліжку замість подушки – бережливо покладені груди, а кишки лежали кучею на ковдрі мов кошеня яке солодко спить. У шафі була голова дівчинки, а на підвіконні жінки, ізрізані до невпізнаності. В дівчинки був розрізаний рот від вуха до вуха так ніби вона посміхається, а у жінки не було вух й носа, схоже перші відірвали, а друге відрізали.

Хто з них бачив смерть найріднішої, а хто помер першим...

Я мав, хоч не такі жорсткі, але схожі справи, особливо в справах з м’ясниками. Проте тут було щось не те. Знов мене зацікавив запах тож, я попри огиду вдихнув на повні легені, й раптом к голову вдарило усвідомлення. Сперма. Крім всього лайна тут був також запах сперми.

- Дідько лисого, що тут в ім'я Христа взагалі відбувалося?

- Хех, так і знав, що ти так відреагуєш. Думаєш чому ми так оперативно приїхали за тобою? - він двічі штовхнув мене ліктем. - Але, це ще не все шоу. Пропоную спуститися в кімнату, детективе.

Пройшовши за ним на сяючу місячним кольором кухню, можна було помітити... підсмажені шматки плоті? На сковорідках знаходилися смажені легені, мізки, око, чиясь рука була в духовці, а також і... член?

- Гаразд... але якщо вбили жінок, то що тут забув чоловічий орган?

- А ось це правильне запитання, детективе. - кивнув мені Вася. - Схоже, тут сталося масове вбивство, як убивць, так і жертв. Хтось намагався підчистити сліди, але ваше ж завдання знайти все це. - до нас підійшов чоловік і дав нам одноразові рукавички. - Приступайте до ваших обов'язків. За потреби звертайся.

- Як і завжди, Мюллер. Як і завжди... - зітхнувши, я приступив до роботи.

Для початку - доручив дрібним помічникам зібрати всі шматки, які колись були частинами людей, і відвезти їх до судмедексперта на подальше опізнання.

Поки вони були зайняті, попрямував вивчати інші місцини будинку. В яку кімнату б не зайшов і куди б мої очі не дивилися, була одна закономірність цьому маєтку – смуги з 6 кольорів веселки і одного двотичного кольору - фіолетовий. Червоний був у кімнаті чоловіка, помаранчевий - на підлозі у вітальні, синій - у винному підвалі, зелений - на задньому дворі, блакитний - на горищі, а жовтий - на капоті машини. Старію – не побачив її з воріт.

І чомусь фіолетова смуга на дверях сина Бабаєва. Проте сюди заборонили вхід голова Бабаєв і мій начальник – так сказав Вася.

Продовжуючи пошуки, я зайшов у ванну. Там я виявив чорну смугу на дзеркалі, але що найдивніше - у смітнику серед туалетного паперу була... касета?

Здивувавшись, беру її в руки й оглядаю. Звичайна касета для відеомагнітофона.

Сповістивши Васю про знахідку, я разом з ним прямую до вітальні з бежевими стінами і запускаю касету.

Побачене на ній, м'яко кажучи, мене... вразило. Було видно кадри насильства як і над дорослою жінкою, так і над маленькою дівчинкою. В одному кадрі жінці з’вязали руки, в другом троє людей намагалися одразу намагалися орально зґвалтувати дівчинку. І це були лише моменти – тут було багато всього, від чого навіть я, який бачив усяке, здивувався. Не надто жорстоко для звичайних ґвалтівників?

– Ну й кошмар...

– Нарешті щось варте перегляду, а не якісь загадки. - змовницьким шепотом промовив Вася. - Треба буде переписати собі на дозвіллі.

– Не попадися тільки. - потиснув я плечима. Настільки вже звик до його дивних смаків.

В кінці запису один з бандитів звернувся до «боса», отже є організатор з ними. А наступним кадром був лист А4 з загадкою:

«Ваша відповідь - не один колір. Знайдіть її, детективе Нортон.

Але спочатку - не забруднюйте своє пальто кольором червоним.»

Загадка? Адресовано мені?

– Хо-хо-хо, я вже й забув яка ви знаменитість в світі пітьми. А цей гад дуже самовпевнений, вважає що ми його не спіймаємо. - розсміявся Василь.

– Скоріш за все він хоче погратися з нами. Вже з таким стикалися одного разу. Нагадати про інцидент із Джоном Крамером?

– Пф, тоді було взагалі легко.

– Для тебе – так. Мені ж довелося з ним повозитися... – я зітхнув. – Гаразд, піду подивлюся що тут ще є. Раптом щось пропустив.

– Окей. Я на вулиці буду.

...

Дослідивши будинок з ніг до голови, я нічого потрібного не виявив, окрім прибитої під килимом карти з позначенням зон міста. Загалом їх було дев'ять - чорна, біла і далі по веселці. Те, що знаходилося за містом і в його центрі, по праву належить білим, а найдешевші райони віддані чорним. У них живуть ті, хто працюють у шахтах і на всіх інших роботах, які ще сильніше забруднюють нашу атмосферу, а також там усі кладовища. Червоним належать м'ясники і тюремники, жовтий відповідає за клуби і розважальні заходи. Помаранчевий - до театру і мистецтва. Зелений - релігія і музеї. Блакитний - лікарні, медицина і лікувальні будівлі. У синьому - офіси і бізнеси, а також ремонтні будівлі.

Стара ця карта, бо в неї ще немає фіолетових зон, які є за містом й ділять своє місце з білим... чомусь.

Щоправда, карта мала... незвичний вигляд. Вона вся була вкрита різними кольоровими стрілками(певно це коштувала як почка), які вказували на одну сіру ділянку - загальний цвинтар. Воно є винятком із правила, бо з'явилося задовго до вугільної катастрофи й знаходиться за містом. А так як там хоронили всіх, то й віднесли її до нейтральної території.

Подивившись деякий час на цей жах художника, я зітхнув і, скрутивши, віддав її Васі.

– Поклади в контейнер для справ і відвези в мій кабінет. Більше тут нічого немає.

– Що-ж, головний, твоє слово. – посміхнувся він. – Зараз тоді скажу Ковальському, щоб той розбудив Рядового і Шкіпера з Ріко. Усі їхні знахідки надам тобі зранку.

– Добре.

– Ще я підвезу тебе додому. Таке моє вибачення за те, що потривожив тебе.

– Читаєш мої думки. – позіхнув я.

Ми залишили цей будинок молодшим детективам і попрямували в машину. На годиннику була майже третя, тонкий півмісяць споглядав на нас з-за хмар.

Вийшовши з машини, він побажав мені на добраніч і поїхав геть.

Я окинув поглядом свій будинок: типова триповерхова будівля темно-сірого кольору голого бетону, на стіні якої був повішений зелений прапорець. У всіх старих, чорних, дерев'яних рамах вікон - уже не випромінювали лампи свого теплого світла. Замість них - тихий сон від Гіпноса. Увійшовши всередину, під'їзд зустрів мене своїм звичним тухлим запахом зниклих яєць, колись давно викинутих кудись у кут першого поверху. Піднімаючись вузькими коридорами, на другому поверсі з квартири вивалились троє дуже задоволених молодиків, а в їхніх руках - маленька дівчина. Від них смерділо спиртом. Проходячи повз них - вони боляче штовхнули мене.

– Обережніше, будь ласка.

– Та тобі пора вже в могилу, поліцейське ти сміття. - відповів мені один із них і під стогін молодої дівчини вони вийшли на вулицю.

Зітхнувши від цього видовища, я піднявся на свій третій поверх. Залізні двері, обмотані чорною шкірою, відчинившись зі скрипом запрошували в середину.

Світло ніде в квартирі не горіло, було темно. Пахло дорогим парфумом, безумовно знову ходила або в жовтий район, або за косметикою в блакитний.

Гаразд, час спати. Завтра потрібно продовжити працювати. У повній темряві повісив свою куртку і ліг на ліжко. На диво, вона в цей час спала, тому чергового скандалу не було, завдяки цьому я зміг швидко заснути.

...

Задзвенів будильник дружини, прокинулися ми вдвох. Це була жінка з блідою, сірою шкірою, світло-сірим волоссям і з чорними очима. Обличчя нагадувало горду орлицю, фігура була модельною. Як завжди, прокидалася о 6-й ранку і починала чепуритися перед своїм дзеркалом. Спочатку дістане набір для фарбування шкіри в натуральний бежевий колір, який не змиватиметься простою водою; потім набір для фарбування волосся без шкоди для нього в блондинистий колір, адже це її улюблений, а вже потім тільки почне наносити макіяж. Ну і не забути вдягнути лінзи з червоною зіницею.

Такі засоби отримує далеко не кожна дівчина у Фортуні - набір можна купити за два третинних кольори або працюючи моделлю. У неї останній варіант, тоді як майже всім жінкам в місті доводиться покупати лінзи і помади, решту крадуть або позичають.

Вставши зі скрипучого ліжка, тепер я подивився в дзеркало. Як завжди відчайдушне, зморшкувате обличчя. 43 роки - не жарти.

Зітхнувши, встаю, вмиваюся, роблю собі бутерброди: на сніданок і на обід. Поївши, виходжу на вулицю. На роботі відісплюся...

І тут в моїй пам'яті пронеслися кадри вбивства. Обличчя які відчайдушно сподівались на допомогу, ознаки різних районів на ґвалтівниках, крики і стогони, що ріжуть вуха...

Що ж, сподіваюся Вася щось на них ще зміг розгледіти після самозадоволення свого. Якраз відпустка на носі, сподіваюся з цим покінчу я швидко.

Вийшов із дому, бачу як у дворі граються діти. Більшість із них - у помаранчевому. Лише кілька дівчаток носили рожеві і аквамаринові сукні. Усі граються з одним м'ячиком, бо в гірці була дірка посередині, а залізну драбину хтось стягнув на металобрухт.

Чи були в мене в дитинстві схожі розваги? Не пам'ятаю вже. Коли стався викид сірості, мені всього було 6 років.

На годиннику вже було за десятку, коли я прямував до свого детективного агентства. Воно розташоване на іншому кінці міста, в синьому районф. Загалом, дві години ходьби і доберуся туди спокійно.

Початок шляху був через двори. Обстановка на вулиці як зазвичай: хтось із кимось б'ється напідпитку, десь когось підстрелили, дівчина за 3 квартали кричить про те, що її сумку викрали, а прямо за церквою, біля якої я опинився, двоє мужиків ґвалтували дівчину. Я знизав плечима - що я можу взагалі зробити? Якщо спробую заарештувати, мене просто пошлють куди подалі і дадуть хабар. І це в кращому разі. Героям у Фортуні не місце. Це – місто гріхів.

Під дзвін церковних панахид й поліцейських сирен, я доходжу до КПП: кожен район огороджений великим бетонним парканом на 15 метрів, вздовж якого ходять військові та дивляться, щоб ніхто незаконно не проник у чужий район. Адже для подібного потрібно мати спеціальний дозвіл. Якщо тобі треба потрапити в помаранчевий район, але шлях лежить тільки через, припустим, блакитний – до тебе приставлять одну людину зі зброєю й будуть супроводжувати до потрібного місця.

Я дістав військовим у сірій формі і жовтими погонами документи. Один із них вихопив їх, подивився, повернув назад і приставив до мене бійця з чорним погоном. Логіка з погонами така-ж, як і з грошима.

Веселий сміх, постійна музика, що лунала з будівель - ось атмосфера жовтого району. Можна було помітити, як двоє людей лежать на дорозі і б'ються в конвульсіях, поки третій піднімає шприц із землі і колить собі у вену.

Загалом, у кожному районі переважають свої злочини. У зеленому якраз найбільше блудниць і ґвалтівників, незважаючи на те що найбільш віруючий район у місті. В жовтому багато наркоманів, у червоному найбільше маніяків. Помаранчевий славиться своєю корупційністю, хоча вже вся Фортуна - у корупціях. У блакитному працює чорний ринок, а в синьому одні шарлатани і новомодні “інфоцигани”.

Дорогою до місця праці – на мене напали в червоному районі. Військового вбили, а мене ледве не зарізали. Але оскільки сестрі одного з бандитів я якось допоміг розкрити зраду, то ті відпустили мене, а на знак вибачення дали дві колби рожевого. І що-б не розповідав я про це в дільницю.

Що-ж, нарешті дістався до свого агентства. Обшарпана, потріскана цегляна будівля, з вицвілою від часу дешевою синьою фарбою. Йдучи крізь тісні коридори, паркет скрипить під моїми ногами, а я відчуваю запах жахливої кави, що мчить з багатьох ходів. Мій “офіс” розташований на третьому поверсі, тому я піднімаюся вузькими сходами з хиткими залізними поручнями. Дві людини тут ніяк не помістяться.

Якраз по дорозі я й натрапив на свого друга, все одягненого у звичний плащ.

- Згадай лайно – ось і воно. Як дійшов? - зустрів він мене, як завжди, з посмішкою.

- Нормально. Лише раз на мене напали, - знизав я плечима.

- Та ти, схоже, в сорочці народився. – підняв він брови від здивування, адже на мене дуже часто нападають, поки я йду на роботу. – Але це неважливо. До тебе погнали. Балакати ти в нас майстер, не я. Але ознайомся з усіма деталями для початку. Загалом, тут винні можуть бути або всі, або ніхто.

Він пригнув свою голову об вузьку дверну раму, бо на той момент ще не знали людей з його зростом й піднялися на третій поверх.

Підійшовши до мого кабінету, він пропустив мене вперед, адже для нього не було місця розвернутися без знищення чого-небудь.

Зазирнувши всередину, помітив, що на моєму столі, який займав майже всю кімнату, з'явилися 6 аркушів із фотографіями людей. І все – ніяких інших речей. На коричневих стінах нічого нового не з'явилося, а біла пластикова дошка стояла на своєму місці. Також на полицях помітно нову папку справи.

– Справа «Веселка»? – здивувався я, коли зазирнув на неї.

– Еге, моя особиста ідея! З огляду на те який будиночок нам дістався, та й які підозрювані - інакше не могло бути.

Відкривши файл, я прочитав наступне:

У ніч з 26 на 27 число було скоєно злочин. У будинку в цей момент перебував лише садівник, але, за словами підозрюваного, його вдарили й він втратив свідомість.

Чоловік і син перебували у відрядженні з початку 20 по кінець 27 число, але офіційного підтвердження їх виїзду ще шукають.

Також прочитав детальніше про його слуг – усі вони живуть у сусідніх, менших будинках. Інші кімнати в маєтку призначені лише для гостей.

Як було встановлено слідчими, усі бандити були з різних районів. Якщо бути точніше - кожен із “веселки”.

– І який збіг - кожен із підозрюваних також належить із цих районів. І їх якраз шість. - розповів він. – Хоча й обговорюють про те, що додали фіолетовий до веселки, якогось біса. В веселці завжди було тільки шість кольорів.

– Хм... цікавий випадок, але мені б хотілося знати більш точні дані справи...

- Ха, та що там їх знати. Зараз розкажу, - розвів він руками і я дістав блокнот. - Коротше кажучи, справа така - бандити приїхали на чорному джипі десь о 23:40. Вони увірвалися в дім і приблизно о пів на першу почали трахати їх. Це ясно по одному з кадрів там, де видно годинник поки вони рвали на них одяг. Закінчили приблизно о сьомій ранку - вони кінчили на їхні відрублені обличчя і якраз поруч з'явився промінчик світла - у нас же листопад на вулиці, тому так пізно сходи. А вбили їх десь до п'ятої ранку, бо сам знаєш - труп жінки ще кілька годин жінка. Зрозумів це з інших кадрів, приблизно на четвертій хвилині – там вона вже мертва, а її ще насилують. Ну а пізніше той, хто їх замовив, усіх вбив, і чомусь приготував із них стейки. Далі покоївка подзвонила поліції, вони приїхали, а потім до мене. Я знав про твої плани на відпустку, але я не зміг самотушки все зрозуміти і зв’язати, тому тільки ніччю тебе і визвав. Доречі, м’ясо було смачним.

– Тобі дозволили спробувати?

– А кому як не мені, канібалу, знати як готувати людей? - засміявся він і він облизав губи. - Ти й так знаєш наскільки мені подобаються захопливі страждання людей, мммм…

– Ага, можеш не нагадувати. – закотив я очі. – Це все?

- Не зовсім. Ми знайшли цей джип у найближчому озері. Хтось вочевидь хотів приховати докази і залишив спеціально для нас записку: «Я досягну своєї мети - розфарбувати цей світ і знищити чорно-біле мислення.»

- Ти точно впевнений що поруч не сталося ще одного випадку? – спитав я, бо якось не в’язулася це і наша справа.

- Ми все прочесали в найближчій околиці - чисто, наче в по...

Раптово, хтось м'яко постукав у мої двері. З мого «входьте» вони зі скрипом повільно відчинилися і в них з'явився хлопчина, років одинадцяти. Виглядав він як типовий відмінник в школі: акуратне, коротке, густе, чорне волосся і чорні зіниці очей. Бліда шкіра, невпевнене обличчя, вдягнений він у темно-сірий светр із білими рукавами, чорні штани і сірі туфлі.

- Ти хто? - запитав я.

- А, це - син Бабаєвих. Не пам'ятаю, як його звати, але малий хороший.

- Щось хотів?

- Т-так... - боязко почав він. - М-меня звати Тарас. І... н-не підкажете де тут... туалет?

- Далеко ти забрався, малюк. На другому поверсі є туалет для хлопчиків, спускаєшся сходами і направо до упору.

- Д-дякую... - кивнув нам і пішов далі.

- Йому зараз нікуди подітися і тому він поки що живе в кімнаті шефа, - пояснив Вася.

- Зрозумів. Виходить... - я швиденько перевірив записи з його словами. - Хм, найбільше доказів вказує на їхнього кухаря...

- Я теж так подумав, але вирішив поки що не поспішати з висновками. Все ж головний детектив тут ти, не я. – він мені підморгнув.

- Добре, - я встав зі стільця і поправив своє пальто. - де цього разу тримають підозрюваних?

- Та все так само на другому поверсі. Ходімо.

Вийшовши з кімнати і діставшись сходів, я випадково мало не збив нашу співробітницю. Кава впала з її рук і вона злісно кричить на мене, але на це не звертаю увагу. Мої думки зараз зайняті з’єднанням всіх деталей воєдино, а також підготовкою до запитань на основі отриманих даних. 

Спустившись і повернувши праворуч, ми підійшли до дверей яких пошарпало життям, і відчинивши їх, ми зайшли в маленьку кімнату, освітлену тьмяним білим світлом. Там був круглий стіл, за яким сиділо шестеро людей: товстий зморшкуватий кухар із червоними очима та фартухом із кров'ю на ньому, явно м'ясник; садівник із блакитними рукавичками на руках та сивими вусами, не перший день там працює; водій з жовтими волоссям, що променисто посміхається та має вигляд доволі молодого, найняли нещодавно; покоївка у своєму вбранні сиділа із помаранчевим піпідастром у руках, мала дуже наляканий вигляд. На вигляд близько 35-40, теж давно працювала з ними, я впевнений; секретарка сиділа спокійно у своєму суворому костюмі та роздивлялася свій кислотно-зелений манікюр на руках; біля неї сидів голова сім'ї Бабаєв, з каблучкою на руці, в якого був синій сапфір. Його обличчя мало дуже серйозний вигляд.

- Так, зараз я вас усіх по черзі буду викликати. Якщо розповісте правдиву інформацію і вона підтвердиться - ви отримаєте за неї один флакон із білою фарбою. Якщо брехатимете - вб'ємо на місці. - сухим і монотонним тоном промовивши це, я запрошую першим...

- Як вас у фартусі?

- Джек Джонович. - відгукнувся він огрядним голоском.

- За мною.

Перед тим, як вийти, я встиг помітити на вішалці шапку з фіолетовим помпоном і пуховик фіолетового кольору. І кому він міг би належати?

З кректанням і з сильним тріском стільця, ми пішли, одягли на нього кайданки і в супроводі Васі попрямували відразу на підвальний поверх. Цей підвал - був місцевою в'язницею на недовге зберігання ув'язнених, десь до року. Темне, похмуре приміщення, з дуже тьмяним освітленням помаранчевого кольору. На бетонній, холодній підлозі раз у раз валялися чиїсь черепи і кістки, які давилися під нашими ногами. За залізними ґратами - трупи суїцидників, які не хотіли з якихось причин потрапити до в'язниці. Холодні, бездушні тіла, з розплющеними очима, в яких більше не буде вогню життя. Наскільки ж мені це - байдуже.

Ми дісталися до кімнати із залізними дверима. Вони були в подряпинах, м'ятинах, десь не вистачає цілих шматків металу в обшивці. Хтось до нашого приходу встиг тут намалювати фіолетовим графіті перекреслений череп.

- Це неподобство треба змити. - буркнув він.

- Зрозуміло, Мюллер. Зрозуміло. - кивнув я і, повернувши вентиль, зайшли всередину.

Тухлий запах згнилого м'яса встромився в наші ніздрі, здираючи нюхові рецептори як тигр свою здобич. Кімната висвітлювалася червоним світлом, посередині знаходився залізний стіл, вкритий весь кров'ю минулих підозрюваних, які не збиралися так просто розповідати мені по хорошому важливі відомості. Стіни складалися із залізних плит, по кутах валялися шматки тих, хто відмовлявся говорити навіть під тортурами. Пискливі звуки яскраво свідчили про те, що щури раді такій обстановці. В одній зі стін знаходилося одностороннє дзеркало, за яким стояли троє головорізів, найнятих поліцією з чорних районів, двоє слідчих, що мали на руках усі копії підозрюваних особистостей та були готові їх заповнювати, і один психіатр, щоб записував усі дії підозрюваних на виявлення брехні. Зазвичай я один тут працюю, а Вася стоїть за дверима, але цього разу його вирішив не виганяти. Мені потрібно якнайшвидше покінчити з цією справою і піти у відпустку. Хоча дружина якось підозріло поводиться останнім часом. Багато макіяжу, облягаюча сукня...

– Адольфе, відволікаєшся. - ляснув мене він по плечу.

Так, ти маєш рацію. Відволікаюся.

Махнувши головою, я дістаю кулак із пальто і махнув його злегка в підлогу. Він усе зрозумів. І відвівши підозрюваного до стільця, він посадив і прикріпив його руки до столу, щоб їх було видно нам. На руках був пристрій, що нагадував лапи павука, який хапав міцно за руки підозрюваного і притискав їх до столу.

Я змінив колір освітлення з червоного на зелений за допомогою перемикача на стіні і, стоячи перед ним, попросив клацанням пальця принести мені настільну лампу. Коли принесли - увімкнув її і посвітив прямо в обличчя.

– Отже, розкажіть про себе для початку. - я взяв у руки свій блокнот і готувався до ведення нотаток.

– Н-ну, що тут розповідати. Марк Рубіконов, п'ятдесят дев'ять років. Застав масову «монокольоризацію» у двадцять два роки...

Моноколіризація - аварія, що сталася у світі під проводом масової десятирічки в союзі трьох соціалістичних держав. Під час перевезення ядерної боєголовки, злочинець Володимир Джугашвілі, разом зі своїми соратниками, перехопили літаки і скинули вибухівку на десять найбільших вугільних заводів і шахт у світі. У підсумку – через реакцію радіації на вугілля в повітрі з'явилися якісь там хімічні речовини, що й забарвило весь наш світ в чорно-біле забарвлення. Назви не пам'ятаю, читав це бог знає коли. Лише близько чи трьох, чи шести, чи десяти речовин глибоко під землею змогли зберегти свій первісний колір і тепер держави посилили свій контроль над громадянами, щоб подібні інциденти більше не повторювалися.

– Працюю кухарем у Бабаєвих із сорока років, живу якраз поруч із ним. Знаю його давно – чудовий мужик, ставиться до своїх підлеглих добре й шанобливо, хоча може іноді перебрати з покаранням.

Говорить досить спокійно і втомлено, якихось ознак брехні не спостерігаю.

– Добре. Де ви були в ніч із двадцять шостого на двадцять сьоме число?

– Перебував із сім'єю і грався з дітьми. Вони якраз можуть підтвердити, що я перебував поруч із ними.

– Чи можете ви детальніше розповісти, як пройшов ваш день двадцять шостого?

– Та що тут розповідати: приїхали за графіком о восьмій тридцять, о дев'ятій взявся за роботу і приготував улюблені страви доньці та її дружині, а також усім...

Далі пішла детальна розповідь його дня. З усього цього я помітив вподобання Бабаєвих і його слуг, те що всі до нього ставляться досить добре. В обід і до вечора він помітив трохи дивну поведінку водія, а після, як і належить, о 21:00 пішов до себе додому.

– Хто може підтвердити?

– Та хто завгодно, починаючи від садівника, закінчуючи моєю родиною.

– Добре, врахуємо ваші слова. – кивнув я йому. – Які були улюблені страви у містера Бабаєва?

– О, він дуже любив стейки і все, що я готував йому з м'ясного. Йому обов'язково потрібні були соковиті, жорсткі шматки м'яса.

Хм... що-небудь далі у нього випитувати сенсу немає. Людина ніби чиста, але потребує перевірки.

– І останнє запитання – які у вас були стосунки з жертвами цього злочину?

– З Алісою в нас були нормальні стосунки, а Алесія мене називала дядьком постійно. – він уперше за нашу розмову посміхнувся. Явно приємний спогад для нього, але що він згадує? Як наказав її ґвалтувати? Чи він добре до дітей ставиться? – Усе було добре, камери підтвердять мої слова.

Камери? Не пригадую щоб вони були там.

– Коли ми досліджували будинок, то камер ми ніяких не виявили...

– А, точно, забувся за це. – він почухав собі потилицю. – Водій каже що відвіз їх якраз у ваш район.

– Добре, я врахую ваші слова.

Несподіване відкриття, гадаю воно послужить гарною підмогою на пошук цієї чортовій істині надалі. Добре що навіть насильство не знадобилося… принаймні поки що.

– Доречі, хтось з вас їсть людей?

– Ой, фу! Таке роблять тільки божевільні, а серед колег не пригадаю за ними такої пристрасті...

– Дякую. Гаразд, ми зараз вас знову приведемо тієї кімнати і так тільки тоді, коли вважатимемо за потрібне. Якщо ваша інформація підтвердиться, ви за це будете винагороджені відповідним чином...

А саме свободою і хіба що парочкою флаконів червоного кольору. На більше й не потрібно йому розраховувати, а те, що я сказав раніше, – порожній блеф.

Викликавши потрійним клацанням головорізів, ті понесли людину назад. Ми з Мюллером залишилися в кімнаті.

– Хех, а він напрочуд язикатим виявився.

– Може бути. – я знизав плечима і сховав руки в пальто. – Але от якраз не пам'ятаю щоб я бачив камер у цьому будинку...

– А і їх тут і не було. Утім, треба розпитати водія.

– Принеси з собою інструменти. Думаю, цей горішок так просто не розкриється, як м'ясник. - втомлено видихнув я.

– Вас зрозумів, начальник. – усміхнувся він на всі 32 зуби і вийшов із допитувальної.

Піднявшись сходами, я знову зіткнувся з цим хлопчиськом. Цього разу він був одягнений у темно-фіолетовий пуховик і в сіру шапку з фіолетовим помпоном.

– Тобі чого?

– А у вас тут... є біб-б-бібліотека або щось на кшталт цього...

– Бібліотека? Хм... ну, можеш поцікавитися в когось із колег, чи є тут дитячі книжки.

Сказавши йому, де вона знаходиться, той кивнув мені вдячно і звільнив мені прохід. Господи, нехай до інших докопується, а не до мене.

Коли дійшли з водієм, я перемкнув світло із зеленого на яскраво-блакитне і знову в обличчя спрямована лампа.

Люціус Поттер - 34 роки. Почав працювати близько півроку тому на Бабаєва від бідного життя. Сказав, що з 26 по 27 їздив у своїх справах, але подробицями не ділився. Після кількох ударів трубою по ногам розповів, що шукав повій для своїх утіх і з ними веселився всю ніч.

– Які у вас були стосунки з Бабаєвим?

– Та все було заєбісь, чувак. З такими перцями я вже працював – вони серйозні, але доволі імпульсивні й не знають міри в покаранні. Ледве щось не так сказав – одразу вирушаєш у камін смажитися, але якщо знати, як із ними працювати – можна уникнути покарання і тебе навіть похвалять. Ох, ви б знали яку кайфову хату мені дали, просто саме те щоб водити дівчат до себе.

– Можу собі приблизно уявити. Марк розповідав, що ви завозили камери. Можете детальніше про це?

– Ой, та що тут розповідати - прийшли до нас якісь типочки минулого тижня і порозбивали камери, благо Френк тоді був на зміні і зупинив їх влучними пострілами. Френк - наш охоронець, щоправда прямо перед відрядженням він захворів і його заміняв якийсь незрозумілий тип. Стажер чи що... Неважливо. Ну коротше, попросили мене відвезти їх на ремонт у синій район, ну я і зробив як вони просили. За ідеєю якраз завтра все привезуть і можна перевірити...

– А цей стажист, бува, не був одягнений у чорну куртку і в чорну кепку, де на бейджику було написано «Камю»? – увірвався несподівано в допит Вася.

Нахабна посмішка змінилася на широко розкриті очі.

– Так... а звідки ви знаєте?

– Так знайшли його мертвим в озері, біля чорного джипа.

– О... мій... бог...

Довелося цю людину заспокоювати, а напарника насварити за непрофесіоналізм.

Як би там не було - все пройшло досить добре, а алібі кухаря було підтверджено Шкіпером - він чистий.

Настала черга питати якраз за покоївку, а потім ще за інших...

Якщо скоротити цю всю тяганину зі слугами, то виходить ось що:

Усі ставилися добре до жертв, що й не дивно - вислухавши покоївку, можна було скласти про них портрет хороших людей із правильним вихованням тощо. А від садівника можна було довідатися про Бабаєва, що добре ставився до природи і, найнесподіваніше, мріяв повернути світові колишній цвіт. Доволі цікаво.

Розпитавши детальніше про це секретарку, перед цим змусивши її добре так побити трубою. Та ще сучка, затримує мій час перед відпусткою. У підсумку ми дізналися, що, виявляється, під підвалом була таємна лабораторія, в якій якраз проводили досліди зі створення препарату, що видаляє вугільне покриття. Навіть є робоча версія - сіра трава перетворилася знову на зелену.

Вася присудив, що може послати Бабаєва за ґрати, якщо він за 2 дні не почне працювати з державою в цьому проєкті, бо всім потрібні робочі руки.

– Якщо звичайно він не виявиться вбивцею...

На що я йому зауважив, що вже до цього з'являлися проєкти, але їх потім завжди згортали, бо це було «не вигідно».

– Бо владі якраз добре, що всім навколо погано, бо можуть це контролювати і наживатися... - зітхнув я. - Тож Бабаєва якщо не повісять, то дадуть довічне...

І тут мене дещо осінило.

– Почекай, я тут дещо зрозумів.

– Що саме, детективе? Хто вбивця?

– Ні, в цьому плані ще вистачає дірок, хоча теж є здогадки. Пам'ятаєш, що розповідала Мунтанова Малінова?

– Та покоївка, яка дала ідею з переробки кольорового сміття?

– Так. Вона розповіла, що батько і з сином дуже близькі.

– Е-е... ти не кажеш що...

Господи, ну що за ідіотизм іноді від нього вискакує.

– Ні, я не мав на увазі, що вони геї. У Віталія дружина була, – я дав йому запотиличника за таке невігластво. – Я мав на увазі те, що вони могли спільно працювати над проектом по фарбуванню цього чорно-білого світу.

– Хм, а знаєш - можливо, ти маєш рацію. - він набув задумливого вигляду. – Щоправда, я не можу вдертися в кімнату хлопчини і читати його щоденник – начальник заборонив.

– Думаю мені не варто згадувати, що якщо ми вимагатимемо – нам дадуть дозвіл. – не розумів його настанови.

– Це не той випадок, Адольфе. Не той. – він несподівано став похмурим і серйозним.

Не часто бачу я його в такому стані, а значить справа і справді пахне чимось тяжким.

– Ми це обговоримо пізніше. А зараз у нас – Віталій Бабаєв.

– Зрозумів. Добре.

– І так, у мене немає можливості втручатися. Мені заборонили. – з жалем зітхнув він.

– Нічого, у мене є багато важливих ниток, щоб докопатися до правди. – уперше за довгий час усміхнувся я.

Попри все, справа виявилася доволі легкою. Усі докази вказують на нього, а навіть якщо й не вдасться посадити цю людину - на завтра її вже везтимуть до в'язниці, бо це лише питання часу, коли знайдуть чергову незалежну лабораторію з розробки «ліків» від цієї «хвороби». Я і справді народився в сорочці.

Я витягнув руки з кишень і хруснувши ними - піднявся на другий поверх.

– Хо-хо, рідко я бачу в твоїх очах вогонь. Щасти тобі з ним, ковбой. – ляснув він мене по плечу і моргнув мені. – А я поки наведу довідки на все те, що ми отримали за час допитів.

Мовчки кивнувши йому, попрямував до людини, яка, найімовірніше, і влаштувала це все. Алібі в нього, на перший погляд, сталеве, але і сталь теж має властивість ламатися.

Я увійшов всередину, побачив, що він стоїть біля вікна і до мене спиною. Широкі плечі, висока пряма фігура, акуратна зачіска і руки, заховані в кишенях. На його тлі я, з дрібними плечима, сутулістю, кошлатим чорним волоссям і з відкритими руками - здавався злочинцем. Але – все навпаки.

– Віталій Бабаєв, прошу пройти за мною. – наказую йому.

Він обертається, безпристрасне серйозне обличчя. Думаю, моє зараз приблизно таке саме, тому й не видасть мого бажання знищити цю вискочку яка посміла порушити мої плани на цю відпустку і вихідні. І якщо вже сам Мюллер безсилий, значить, мені пора закінчувати весь цей квітчастий цирк. Очі його були, на моє диво, темно синіми. Мої очі – карі.

Ми спустилися в підвал. Він сів за установку і я особисто прикував йому руки до столу. Мені ніхто цього не забороняв – адже всі рівні перед формальним законом.

– Отже, ви знаєте в якому злочині підозрюєтеся?

– Звичайно знаю. Адже Марія якраз і зателефонувала в поліцію, щоб ви з усім цим розібралися.

– Добре. Яка мета була у вашого відрядження?

– Дослідити можливі зародження нового кольорового металу - фіолетовоума. Ви ж не думаєте, що просто так ведуться переговори про додавання фіолетовоуму в веселку?

– У веселці завжди було шість кольорів, сенс додавати ще один якщо всі вже звикли до такого?

– Не потрібно стояти на одному місці, містере Адольф. Потрібно в цьому житті розвиватися, інакше в моменти стагнації деградуватимемо і врешті-решт усі опинимося в могилі.

– Рано чи пізно всі там опиняються, це лише питання часу. Розкажіть краще як ви познайомилися зі своєю дружиною?

Віталій Бабаєв - п'ятдесят три роки. Його дружині - тридцять три. Не звичайнісінька парочка.

Він розповів, що так і так, познайомилися близько п'ятнадцяти років тому. Після моїх запитань дізнався, що одружилися через рік, а ще через кілька років - завагітніла сином.

Якщо вірити його словам, то все добре, але насправді зі слів покоївки, якій трохи порізали вени, на момент зустрічі Алісі було всього 15 років. Звісно, щодо вагітності він має рацію - Тарасу і справді всього дванадцять, але ось це вже тривожний дзвіночок.

Далі почав розповідати, що до співробітників він ставиться добре, надає їм та їхнім сім'ям приватні будинки, а також як він їх закидає по 10 штук білих флаконів. Але за словами садівника, якому злегка порвали і так рідкісне волосся на його голові, у кращому разі він дає їм по два флакони рожевого.

І далі, і далі, і далі, і далі - купа суперечностей лягали одна на одну, все це записувалося на мій диктофон, побоюючись, що він міг їм заплатити, щоб вимкнули поліцейський. Цих багатих шахраїв я впізнаю одразу - багато таких водиться за межами Фортуни.

Зрештою, коли він закінчив - я поставив йому потрібне запитання.

– Скажіть, а останнім часом відбувалися якісь розбіжності з вашою жінкою?

– Ні, все було в нас добре. – усміхнувся він із глузливим поглядом. - Чи ви підозрюєте що це я викликав шестеро цих молодців, які зробили це?

О-па, а це вже несподівано.

– Зачекайте секунду, звідки вам відомі такі точні дані про злочин? – здивовано підняв я брову. – Вас у будинок не пускали, а після повернення назад вас одразу повезли сюди у дільніцю.

– Е-е... - він запанікував. Його погляд кидався туди сюди, а руки тремтіли. – Так покоївка все розповіла, коли ми були там...

– Не розповіла б, - парирував я. – Вона казала, що коли вломилися в особняк, то до неї прийшли двоє людей і вирубили її. І до речі кажучи – вона залишилася чомусь жива, хоча ось вашого нового охоронця вони вбили. І навіть залишилася неушкодженою, хоча ось над вашою ріднею добре так постаралися. Немов хтось був у образі на них. - зробив я акцент на цьому.

– Вибачте, тут якась помилка...

– Помилок у ваших підопічних немає. Ми вже все це перевірили, і ваш садівник розповів, що перед тим, як ви від'їжджали, ви сильно посварилися через те, що ви підозрюєте її в зраді. З урахуванням того, що за дивовижним збігом обставин, саме перед вашим від'їздом зламалися камери, і ви послали свого водія в найдешевшу майстерню, яка була на кордоні з чорним районом, хоча у вас стільки грошей, що могли б особистого ремонтера прислати, як це робили завжди. Мені кухар не дасть збрехати.

Його обличчя перекосилося і він щось хотів сказати, як раптом - двері до нас різко відчинилися. Обернувшись, я помітив захеканого Васю з широко-розкритими очима.

– Що сталося? Кого з підозрюваних убили?

– Нікого, дурна ти башка, - і як грім серед ясного неба, прозвучала його знахідка. - Ми знайшли лабораторію!

– П-п-пробач, що? - не відразу я повірив йому.

Мало того що справа виявилася набагато легшою, ніж здалося, так ще й цього виродка відразу стратять на місці.

– Під однією з винних бочок у нього в підвалі.

– А я вже якраз закінчував...

– Опа, невже?

– Так. Віталій Бабаєв - ви є винними в організованому зґвалтуванні та подальшому вбивстві ваших членів сім'ї – Аліси Бабаєвої та Алессією Бабаєвою. За те що намагалися приховати злочин – вас засуджено до смертної кари.

...

Що-ж, ось і кінець. На годиннику 21:53, а цю справу змогли за один день вирішити. Або злочини стають легкі, або я вже виріс як детектив. Така справа б у минулому зайняла щонайменше тиждень, а зараз - вшик-вшик, і злочин закінчено. Хоча є відчуття, що я щось упустив із виду...

Перебравши всі папери і факти, я натикаюся на карту зі стрілками і записку, що «Відповідь - не один колір».

– І що це все могло б означати...

Для чого її було тут залишено? За підсумком то залишилася непотрібною, хоча...

Я тут до дечого придивився, і помітив, що коли червоні та сині стрілки перетиналися, то на їхніх місцях з'являлися фіолетові місця… А потім і фіолетовий череп на дверях…

Та ну ні, фігня якась. Щоб дитина, і вбивця? Навіщо йому це все організовувати, якщо він до них добре ставився? Та й усі говорили про нього тільки хороше, тільки секретарка якось згадувала, що під час роботи з батьком змінювався і ставав схожим на маніяка... але це лише робоча пристрасть, адже обидва горіли цією мрією… він не міг би залишити цю записку в озері.

Зітхнувши, я дописав звіт начальству і прикріпивши до нього всі свої записи - пішов відносити їх на перший поверх.

Коли прийшов, то помітив, що малий сидів собі впершись руками об диван, мотиляв ніжками і сидів у своїй шапці з фіолетовим помпоном.

Я дивився на нього уважно, але нічого такого в ньому не помітив. Ні, це точно якась нісенітниця. Ніколи дитина не вбиватиме свою сім'ю, якщо зростала в достатку і в любові.

Відігнавши ці думки, я виходжу назовні. Ясна ніч, добре освітлена вулиця холодним світлом повного місяця. Я підняв голову і побачив рідкісне явище – зірки. Не пам'ятаю коли я востаннє їх взагалі бачив...

– На що втупився, старий? – підійшов до мене Вася.

– На зірки. Не часто їх бачу на небі.

– А, ну так, зірки це таке - видовище красиве. Зрештою, справу зробили дуже швидко, найжахливіший злочин закрито. Можна й по домівках. А за такий успіх тобі подвійну відпустку організують, от побачиш.

– Або відправлять на той світ, якщо він їм достатньо заплатив. – заперечив йому фаталістично.

– Ха, про це не турбуйся, – підморгнув він мені. – Я все вже влаштував, тож тепер про це не потрібно турбуватися.

– Хмх, ну, як скажеш. - знизав я плечима, дістаючи сигарету.

Біда, всього три залишилася. Ну нічого, завтра прикуплю собі нові.

– Ну, тоді до зустрічі, я так вважаю.

– Е ні, куди зібрався, старий? – дав він мені запотиличника, від чого моя сигарета випала з рота. – Я тебе вирішив підвезти додому. За те, що розкрив цю справу за один день.

– Ургх, а ти все не змінюєшся... - зітхнув я важко, підбираючи з підлоги що виронив. Мій поперек стрельнув, і пославши все й уся на цьому світі, довелося присісти, щоб її підібрати. Тим часом він вже зник з поля зору.

Чиркнувши запальничкою, біля мене несподівано впало щось важке. Обернувшись, я помічаю одного з наших громил, а біля його ніг - світло-коричневий ящик.

– Ти постійно з цим психом їдеш. Начальник сказав щоб це відвезли в будинок того багатія. Я все. – пробасив він із незадоволеним обличчям і, штовхнувши смітник, він пішов назад до відділку. Звідти вивалилося трохи сміття, і все воно чорно-біле. Так, Мунтанова дійсно постаралася з цією ідеєю.

Закритий ящик на вигляд, з отворами для дихання. В іншому разі подумав би, що хтось там сховався, але по перше - там помістилася б тільки людина маленького зросту, а по друге - всі інші ящики вже використовувалися, тільки такі й залишился.

Зітхнувши, я затянувся і почав чекати, коли він під'їде. З'явився він, коли я викурив половину. Переказавши йому що за товар, той здивувався.

– Ет схуялі?

– Може хлопчині, бо він все одно залишається жити там. Я без поняття, не цікавився.

– Краще б ти запитав... гаразд, уже неважливо. У багажник не поміститься, тож сідай спереду.

– Чому?

– Багажник у мене то заповнений. Не один ти отримав відпустку, детективе. – підморгнув він і цокнув язиком, легко посміхнувшись мені. – Якраз завтра планую від'їжджати в море, поїдеш зі мною?

– На море? – здивувався я, адже не кожен хороший співробітник має дозвіл виїжджати аж так далеко. Та що вже там – навіть просто так не можна виїхати з міста, не отримавши потрібного дозволу.

– Ну так, на море.

– Хм... ну, я обдумаю це.

– Тільки сьогодні вирішуй, окей? Завтра зранку їду. – попросив він, коли я докурив і викинув бичок убік.

– Котра година зараз? - поцікавився я, помітивши, що над головою хмари почали згущуватися і поступово все занурювалося в морок. Увімкнулися ліхтарні стовпи, освітлюючи цю всю вулицю... фіолетовим світлом?

– А, це наш начальник так захотів. Не дивуйся. – помітив він моє здивування. – А з приводу часу... близько десятої зараз.

– Добре, до мого будинку їхати півгодини. Якщо не прийду до однозначної відповіді - чекай мене до одинадцятої біля під'їзду.

– Гаразд, - кивнув він і ми сіли в машину.

Не особливо люблю сидіти спереду, бо в аварії завжди вони більше шкоди отримують, але нічого не поробиш. Невдоволено зітхнувши і вгамувавши свій страх, ми все ж рушили вперед.

– Ось до речі кажучи, поки ми проводили допит, у мене було постійне відчуття, що мені хтось у спину поглядом свердлить. – заговорив він, почухавши свою потилицю і створивши здивоване обличчя. – І не треба говорити про камери, до цього я вже звик.

– Думаєш, хтось міг стежити за нами? У поліцейській дільниці?

– Я не здивуюся, якщо серед нас завівся щур. Вже бували такі випадки. Такий маленький, неприємний щур, немов точить на мене зуби і чекає моєї смерті.

Останнє слово він сказав з особливим затиском.

– Може бути, не заперечую. Але з цим розберуся вже після відпустки. - відмахнувся я. – Я нічого не відчував.

Поговоривши ще якийсь час, де він мені сказав, що подумував відправити декого в кімнату Тараса заради більших доказів, але оскільки це не знадобилося, передумав. Ми замовкли, і поки я показував наші документи черговим по КПП, він увімкнув радіо. Цього разу зазвучали похмурі клавішні, давно їх не чув. Хмари тим часом продовжували згущуватися і тепер стало похмуро, схоже буде дощ.

Доїхавши додому, він зупинився і попросив у мене сигарету.

– Ти-ж не куриш.

– Знаю, у зав'язці. Але щось відчуття в мене нехороше...

– Добре, - знизавши плечима, дістаю одну і кидаю йому. Зловивши, він дістає з кишені запальничку-патрон і закурює. – Ух, давно я цю гидоту не пробував...

– Точно допомога не потрібна?

Він похитав головою.

– Окей. Підійдеш тоді до моїх дверей через п'ять хвилин.

Я зайшов усередину. Панувала надзвичайна тиша для цього будинку, тільки глухі стогони лунали звідкись зверху. Ні гучної музики, ні запаху алкоголю, що сочився через двері, - ні-чо-го. За вікном постукали перші краплі дощу. Щось у мене мурашки пішли по шкірі...

Підійшовши до своєї квартири, я зрозумів, що стогони виходили звідти. Значить себе догоджає, я зрозумів. Тільки чого так голосно-то...

Але коли я відчинив двері, я зрозумів, що мене - зрадили.

...

Коли я усвідомив, що відбувається, ми з Васею їхали на спільний цвинтар, щоб поховати два тіла. Мою дружину трахав якийсь громила, з яким вона якраз учора познайомилася. Казала, що перестала відчувати до себе кохання вже давним-давно і «нарешті знайшла того обранця, з яким їй щасливо».

Поки ми сперечалися, її коханцю набридла наша розмова і він ледве мене не вбив, але вчасно наспів Вася і в підсумку боротьби вбив двох.

Ми змогли виїхати з міста, оскільки він пред'явив документи про перевезення важливого вантажу для Бабаєва. Ті навіть не стали перевіряти - відразу нас пропустили.

І зараз він стоїть із лопатою і копає могили, на околиці кладовища. Там доглядач рідко ходить, тому якщо все зробити швидко - він навіть не помітить.

– ... а ти свою дружину коли розлюбив то?

– Можливо, вона стала мені байдужою років п'ять тому. Зараз я навіть радий, що позбувся її – якраз не заважатиме тепер мені. – байдужим тоном відповів.

– А, ну зрозумів.

Кладовище тут – моторошне місце. Нічого не видно, тому я свічу йому ліхтариком і терплю цей дощ. Земля - абсолютно чорна, немає жодної краплини сірості. Паркани - кам'яні, дуже старі й потріскані від часу. А в деяких місцях він узагалі був відсутній, де якраз біля такого ми й копаємо, щоб непомітно виїхати. Могили, які ми проїжджали, були кам'яно-білими, і десь просто стояв дерев'яний хрест чи кам'яна плита, а десь - великі статуї янголів, херувимів чи тому подібних. Біля того місця, де якраз копав Вася, була така статуя, тільки замість небесних істот - там стояв Люцифер. Якщо бути точнішим - Люцифер Льєжа. Дощ лив досить середньо, земля ставала пухкою і Васі доводилося важко. Доводилося перекрикувати стихію, щоб чути одне-одного. Краплі поступово змивали з дружини її макіяж і шкірну фарбу, а також вся їхня кров поступово йшла в землю, змиваючи за собою всі докази.

- Фух, усе, викопав нарешті. - сказав він, зробивши останній помах лопатою і, витерши своє чоло, виліз звідси.

Після, став біля мене і я закурив свою останню сигарету. А після викинув пачку в цю яму. Він став ліворуч від мене.

– Скажи, гарна статуя, так? – звернув Вася увагу на неї.

– Так, її називають Люцифером Льєжою, хоча з французької її назва, якщо не помиляюся, означає «Геній зла».

– Ха, а з цим я б посперечався. Все-таки Люцифер був ангелом, та й потім - він лише приймає душі, а все погане робить сама людина.

– Можливо, ти й маєш раці...

Пролунав постріл, що змушує обірвати моє речення. Бачу рух, а потім - тіло падає, як бездиханна лялька. Я в шоці, а поки приходив до тями - пролунав другий, а потім і третій постріл. Мої коліна підкосилися і я впав на землю. Обернувшись, спираючись руками об землю, помічаю якийсь низький силует, що стоїть біля машини. Посвітивши на нього, я помічаю...

– Що?!

– Ось ми й зустрілися, містере Детектив. – пролунав впевнено дитячий голосок Тараса Бабаєва. Саме що впевнено, без заїкань, без нервування як було у дільниці.

Та й обличчя його змінилося - замість юнацького сорому, зараз на мене дивився ніби сам диявол. Такої холоднокровності й одночасної злості спостерігав тільки в одного злочинця, який перерізав половину свого району за одну ніч. В очах тепер не відбивалася чорнота, а їхній колір був... та він не був один, вони переливалися найрізноманітнішими кольорами! Від червоного, до синього, до зеленого, жовтого-помаранчевого-блакитного-фіолетового-рожевого і так далі.

Але... як він тут опинився?

Поруч із ним я виявив порожній, відкритий ящик. Все зрозуміло.

– Знаєш, було доволі незручно в ньому ховатися і вислуховувати цього Васю. – почав він. – Такий відморозок останній, та ще й без жалю багатьом кістки ламав. Я й не кажу про те, як він заворожено дивився на нестримне насильство над моєю мамою і сестрою, надрочуючи по кілька разів на це. І така гниль має захищати нас? Звільни мене від цього. А ну прибрав руки свої!

Він вистрілив прямо в живіт, оскільки я потягнув вільну руку в пальто за пістолетом. Я від болю скорчився і з рота почала йти кров.

Мокро, брудно, боляче, важке дихання, ніби на мої груди поклали щось важке...

– А мій батько? – продовжив він. – Ви реально обговорювали один з одним, як ви посадите його за те, що він хоче врятувати цей світ, бо «не вигідно країні»?! - він почав кричати. - Та ви з глузду з'їхали?! Ми вже розробили робочий прототип, який може врятувати нас усіх. В-в-в-от! Подивися сам!

Він тремтячою рукою дістав якусь колбу з таким вмістом, який я бачив уперше в житті. Всередині була рідина, яка переливалася всіма можливими кольорами і вона дуже яскраво світила. Він її вилив і замість чорної землі з сірою травою, земля на очах стала коричневою, а рослинність зеленою.

Не знаю як, але ця рідина торкнулася і молодика - його шкіра з сірої стала білою, джинси темно-синіми, туфлі на ногах були темно-червоними весь цей час, а окуляри стали висвічувати золотом.

– Ось, подивися сам Адольф! Подивися на що здатна наша мрія! Вона здатна знову оживити цей похмурий світ, знову зможе подарувати і дорослим і дітям посмішки! Більше не буде ніякої злочинності з метою лише пофарбувати дитині її динозаврика в пісочний колір! Усі засяють, веселка знову з'явиться над нашими головами і все буде так само добре!

– Це неможливо... – важко дихаючи від отриманих ран, запротестував я. – Щоб повернути всьому світу весь його колір, знадобляться дуже великі ресу...

– Нісенітниця. Ось це, – він покрутив у руках цю колбу. – я створив буквально з невеликого вмісту ЧЗС і парочкою дуже простих, хоч і не дуже очевидних на перший погляд хімічних елементів. Продаються вони в кожній аптеці. Його кожен учений може винайти, якщо захочуть повернути фарби. І адже був такий учений! Звали його чи то Марвом, чи то ще бог знає ким - не особливо важливо. Адже таких учених було багато, але їх усіх з'їла держава, визнаючи їх ворогами народу.

- Е-е-е... - мої слова перериваються кривавим кашлем, що забарвив зелень у почервоніння.

- Так, це я все організував. - відповів він на моє німе запитання. - А чому? Мати і сестра завадили нашим дослідженням, коли вони привели до нас сили спецслужб. А все заради нагороди в сто білих флаконів, лицемірні жінки... Ти ж розумієш, як мені було важко віддавати їм команду знищити їх, розуміючи, що з ними відбудиться? Я їх любив!

Мій погляд ставав доволі розмитим, свідомість злегка плуталася, і з'являлося відчуття, що його голос йде одразу з усього кладовища.

– Детективе, ви мене розчарували. Вас вважали одним із найкращих у цьому місті, якщо не в усій країні, але ваша безвольність, ваша нерішучість і ваш абсолютний егоїзм – погубили вас. Ви ж хотіли тільки у відпустку вирушити, а належним чином розібратися у справі – не захотіли. Я спеціально залишив докази на свою особистість, носячи все фіолетове, засунув у запис підказку і навіть дав вам карту. Усе вказувало на мене, але ви не захотіли це взяти до уваги. Це одразу показує вашу некомпетентність, і я боюся уявити, скількох по-справжньому невинних людей ви запхали до в'язниці, просто через ваші лінощі та стан безвольної амеби.

Сфокусувавши більш-менш погляд, помітив, що він знову направив на мене пістолет і зробив ще один постріл. Схоже промазав, бо я нічого не відчув.

– І ти думаєш, що я не здатний забарвити весь цей світ? – продовжив він і почав заливатися сміхом, та таким приємним, що навіть заспокоював злегка. – Повір, Адольфе, на відміну від тебе, на відміну від більшості, я - не раб системи. Мене не влаштовує цей чорно-білий світ і я зроблю все заради своєї мети. Усі так обмежені у своєму мисленні, вважають, що не можуть вплинути на свою долю і що все вже вирішено, хоча насправді ще й як можуть. І коли вони вийдуть зі свого чорно-білого мислення, то помітять, що живуть у лайні, почнуть збиратися в групи і...

Несподівано він замовк і, важко зітхнувши, підійшов ближче до мене і подивився мені прямо в очі.

– Гаразд, чого мені тут розперезатися. Ви самі зрозуміли, чого я хочу в цьому житті. І насамперед – я помщуся за тата.

Він підняв руку, і тільки зараз зміг розгледіти в нього короткоствольний револьвер. Курок був зведений, знаряддя смерті дивилося мені прямо в очі.

– Останні слова, Нортоне?

Мене вся ця його промова дуже втомила, хотілося вже скоріше покінчити з усім цим, щоб не слухати всю його цю маячню і побути в небутті нарешті.

– Втомився... хочу у відпустку...

– Ех... - він зітхнув. – А я сподівався, що хоч ви мене зрозумієте. Що-ж, тоді про вас ніхто й не згадає. Зустрінемося на тому світі, якщо ви в нього взагалі вірите.

Спусковий гачок спускається, пролунав останній постріл у барабані. Дійсно, відповіддю був - не один колір. І я помилився. Помилився на смерть.