Справжній готичний детектив

конкурс


Невідомий з дев’ятнадцятої квартири

 

Автобус заскрипів старими колодками і розчавив колесами снігову кашу біля бордюру. Відчинив двері. Богдан підняв на плече важку дорожню сумку і вийшов на залиту сірими калюжами зупинку.

 

Свинцеве небо, здавалося, зараз осяде просто на голову. З нього на згорблених, насуплених людей падав огидний снігодощ. Уздовж вулиці тяглися ряди похмурих, давно вицвілих сталінок, колись побудованих для співробітників хімзаводу, а тепер занепалих, як і він сам.

 

Потрібний будинок був третім від зупинки. Богдан повільно пішов до нього, намагаючись не послизнутись. Зустрічних перехожих майже не було. Тротуари тут ніхто не чистив, і тому ними намагалися не ходити без потреби. Літні люди забилися по квартирах, боячись зламати шийки стегон, і дивилися на вулицю з вікон. Їхні жовтуваті обличчя маячили за склом і виглядали з-за фіранок, старіли і руйнувалися разом із цими гидкими промисловими задвірками.

 

Перш ніж увійти до під'їзду, Богдан підвів очі на бабусин балкон. Він як і раніше був увитий виноградом, що на зиму скинув листя. Здавалося, бабуся може вийти на цей балкон у будь-який момент, як раніше, і було просто неможливо повірити, що її більше немає.

 

І ще складніше - усвідомити те, що її просто забили до смерті і задушили просто в цій квартирі, де він бував і проводив час з самого дитинства.

 

З п'ятої спроби Богдан нарешті вдавив потрібні кнопки на залізних дверях під'їзду, і замок глухо брязнув, дозволяючи увійти. Під'їзд дихнув підвальною вогкістю. Тут завжди пахло однаково – і двадцять, і десять років тому, і зараз. У фарбу стін намертво в’їлися назви давно непопулярних рок-гуртів і матюки на адресу невідомо кого.

 

Він підвівся по сходах і зупинився перед бабусиними дверима, оглянув чорну, потріскану оббивку. Як і казали батьки – жодних слідів злому не було. Виходить, вона відкрила сама. Тоді, того дня, востаннє.

 

Ключ увійшов у замок, але не повернувся. Цього ще не вистачало! Тягтися сюди так довго, щоб тепер ще й поратися зі старими дверима... Богдан нервово посмикав ключа, потім штовхнув двері плечима, намагаючись таким чином розворушити старий механізм. Не допомогло. З досадою вдарив по дверях долонею.

 

У відповідь на це замок справді клацнув, але не його, а інший. За спиною у Богдана відчинилися двері квартири навпроти.

 

- Доброго дня, а ви до кого, мужчина?

 

Богдан обернувся. На порозі стояла Тамара Іванівна, сусідка бабусі по сходовому майданчику. Втім, впізнати її було нелегко. За ті кілька років, які він не бачив тьотю Тамару, як її називали, вона постаріла років на десять. Обличчя змарніло і потемніло, волосся, яке раніше було пофарбоване в рудий колір, тепер стало зовсім сивим, під очима налилися важкі мішки. Жінка куталася в потворний, поношений халат, що вицвів чи то від численних прань, чи то від відсутності будь-яких прань взагалі. По всьому було видно, що Тамара Іванівна регулярно і багато пила.

 

- Я Богдан. Онук Ольги Миколаївни. Тьотя Тамара, ви що, не пам'ятаєте мене?

 

- А, Богданчику, це ти, дитино... А я думаю, хто це стукає... Такий широкий став, зі спини не впізнала - промовила сусідка померклим, надтріснутим голосом.

 

Богдан знову натиснув на ключ, уже без особливої ​​надії на результат, але цього разу замок нарешті піддався.

 

- Ось приїхав на квартиру подивитися. Тепер стоїть порожня.

 

- І я теж все не можу звикнути, що порожня – сумно сказала Тамара Іванівна.

 

Богдан штовхнув двері і ступив у темний коридор, де, як і раніше, сиротливо стояли бабусині стоптані капці, які ніхто так і не наважився викинути. Квартира зустріла його знайомим з дитинства запахом прожитого життя, що так часто можна зустріти в будинках людей похилого віку. Зі стіни дивився якийсь православний святий, прикріплений канцелярськими кнопками.

 

- Ти зайди потім до мене, Богданчику - задеренчав ззаду голос Тамари Іванівни - пом’янемо бабусю. І я ще дещо тобі важливе про неї скажу. Чуєш?

 

Богдан невиразно угукнув і зачинив за собою двері. Поминати бабусю разом із її неохайною сусідкою йому не хотілося. Але було щось дивне в словах Тамари Іванівни, а точніше, в тому, з якою інтонацією вони були сказані. І ця інтонація залишила в душі незрозумілу тривогу.

 

Він пройшов до кімнати і кинув на підлогу свою дорожню сумку. Після хрущовки, де він тулився з батьками, бабусина квартира здавалася дуже просторою. Висока стеля не тиснула на голову, великі вікна пропускали більше світла, якого так не вистачало в ці бліді листопадові дні.

 

На столі стояв великий бабусин портрет, залишений батьками після похорону. Перед ним розміщувалася звичайна для таких випадків інсталяція з скибочки засохлого хліба та склянки горілки, яку Богдан одразу ж з огидою прибрав. Він страшенно не любив усі похоронні та поминальні ритуали і в душі радів, що не зміг потрапити на похорон бабусі, завдяки чому вона так і залишилася в його пам'яті живою.

 

Втім, у квартирі без неї все одно виявилося неймовірно тужливо і самотньо. І лише тепер, опинившись серед знайомих осиротілих речей, Богдан повною мірою відчув гіркоту сімейної трагедії. Те, що трапилося, вражало своїм абсурдом. Квартира не була пограбована з очевидної причини - у бабусі не було чого брати. Тут не було жодних цінних речей, крім єдиної бабусиної золотої каблучки з великим радянським синтетичним корундом та скромних накопичень «на похорон». Але їх якраз і не торкнулися. Бабусю вбили просто так, без будь-якої осмисленої причини. Били і душили ніби у припадку якоїсь незрозумілої люті. Так зазвичай забивають до смерті невірних дружин чи гонорових супияків під час побутових сварок. Але хто і чому міг посваритися з 79-річною пенсіонеркою?

 

Відповіді на це запитання за кілька місяців так і не знайшлося. По гарячих слідах поліція нікого затримати не змогла. А тепер, через кілька місяців, мабуть, уже й не дуже старалася.

 

Смерть бабусі потягла за собою цілу купу звичайних у таких випадках фінансово-побутових проблем - процедуру вступу у спадок, розпорядження нерухомістю сумнівної цінності. Легко та добре тим, хто успадковує від бабусь великі квартири у столицях та на центральних проспектах великих міст. Набагато складніше, коли спадок дістається в такому місці як тут. На відшибі селища, що вимирає. Неподалік хімзаводу, де колись виробляли компоненти для радянської атомної зброї і де в балках по сусідству закопані радіоактивні відходи.

 

Не так просто продати квартиру, коли твоє місто фігурує в газетних публікаціях із заголовками на кшталт «Атомне звалище у самому центі України» або «Ядерний могильник продовжує вбивати».

 

Втомившись після виснажливої ​​дороги на поганих перекладних автобусах, Богдан завалився на бабусине ліжко із залізною сіткою і майже одразу провалився у дивний сон, який почався так швидко, що межа між ним і реальністю ніби розчинилася.

 

Бабуся сиділа за стіною, на кухні. І з нею сидів ще хтось, хто розмовляв хрипким чоловічим голосом. Хтось небезпечний. Богдан зрозумів, що він має піднятися і піти подивитися, хто це. Але сітка під ним провисла майже до підлоги, і він ніби опинився в ямі, з якої неможливо було вибратися.

 

Богдан звідкись знав, що там на кухні дуже страшно, і треба йти попередити бабусю, бо може статися щось погане. Але не міг підвестися з ліжка. Втім в якийсь момент стіна між кімнатою та кухнею ніби зникла, і він почав бачити, що відбувається там.

 

Кухня була занурена в темряву і лише над столом тьмяно світила жовта лампа, що звисала зі стелі на довгому шнурі. Басуся сиділа за столом, і навпроти неї сиділа ще якась незрозуміла істота, з головою, схожою на гарбуза або картоплину. У неї не було рис обличчя, тільки бура горбиста шкірка. Істота сиділа нерухомо, і було зовсім незрозуміло, звідки вона розмовляє, куди дивиться, і чи здатне дивитися взагалі. Бабуся повернула голову і жалібно звернулася до Богдана.

 

- Бачиш, який у мене сусід.

 

Бабуся, може ти до нас поїдеш? – ледь чутно спитав Богдан, намагаючись не викликати агресію невідомої істоти.

 

 – Мені вже пізно їхати. Він мене вже задушив, – відповіла бабуся й заплакала.

 

- Навіщо ти його сюди впустила? - у відчаї прошепотів Богдан.

 

- Та він сам увійшов. Через стіну дотягнувся. Подивися на його руки, - ридаючі сказала вона.

 

Раптом Богдан зрозумів, що руки істоти неймовірно довгі, ніби пожарні гідранти. Рот бабусі став страшно кривитися. Кімпнату став заповнювати протяжный стогін.

 

Богдан закричав і прокинувся. За вікном була темрява. На столику біля ліжка вібрував мобільний. Дзвонила мама. Він не зателефонував батькам, коли приїхав, хоча обіцяв це зробити, і тепер вони цілком обґрунтовано турбувалися. Голос матери тимчасово розвіяв кошмари. Та як тільки розмова закінчилася, важка атмосфера бабусиного житла згустилося знову.

 

На годиннику було 7 вечора. Спати більше не хотілося, знаходитися самому в квартирі було страшно і тужливо, виходити на вулицю і вештатися в таку погоду похмурим і брудним районом - тим більше. Богдан згадав про Тамару Іванівну, яка кликала його пом’янути бабусю, і посміхнувся. Ще вдень він навряд чи міг уявити, що у вечорі розпиття алкоголю з п’ятдесятирічною п’яничкою здасться йому найкращим із можливих варіантів дозвілля.

 

Він швидко збігав до найближчого магазину (бабуся називала його «Хлібний», хоча в ньому продавалося що завгодно) за коньяком, і постукав у дерев'яні двері Тамари Іванівни, на яких не було дзвінка. Сусідка довго не відчиняла, і Богдан уже було подумав, що вона пом'янула бабусю завчасно та впала у забуття, але врешті-решт у дверях закрутився замок і вони відчинилися.

 

-     Я до вас, тітка Тамара. Бабусю пом’янути.

 

-     Заходь, синочку.

 

У квартирі Тамари Іванівни було накурено і брудно. У кімнатах панував безлад, у раковині на кухні височила ціла гора посуду. Фоном працював телевізор, по якому крутили якийсь жахливий серіал. Жінка почала прикладатися до пляшки кілька років тому - відколи помер чоловік. Помер просто на сходах у під'їзді, піднімаючись до себе у квартиру. З того часу Тамара Іванівна жила сама.

 

-     Не по собі, напевно, одному - прозорливо сказала вона, виставляючи на стіл чарки.

 

-     Авжеж – похмуро кивнув Богдан, сідаючи на табурет – атмосфера, самі розумієте, не дуже.

 

-     Я розумію. Іноді тут повіситися хочеться. Ну, царство небесне, Ольго Миколаївно…

 

Богдан наповнив чарки і мовчки проковтнув коньяк. Якийсь час вони помовчали, переживаючи випите. Потім Тамара Іванівна запитала:

 

-     Чи є з поліції новини якісь?

 

-     Ні. Нічого не знайшли.

 

-     Ну, не дивно - саркастично посміхнулася вона.

 

-     Чому не дивно?

 

-     Тому що насправді вони нікого не шукали. А я сказала їм, де шукати. Сказала важливу річ, але вони не хочуть чути.

 

-     Яку річ? Не зрозумів, ви щось знаєте? – спитав Богдан. – Знаєте хто це міг бути?

 

-     Я сказала їм те, у що вони не повірили та не перевірили. Вбивця хтось у цьому будинку. Хтось у нашому під'їзді.

 

-     Та з чого ви так вирішили?

 

- У поліції сказали, що Ольгу Миколаївну вбили вдень близько 16. А я в цей час сиділа біля вікна. Я весь час сиджу біля вікна цілими днями. І тоді я бачила, хто заходив у під'їзд та виходив із під'їзду. Але в тому й річ, що в під'їзд ніхто не заходив. І згодом ніхто так і не вийшов.

 

- Може, ви просто пропустили? Ви ж не весь час без відриву дивіться на подвір'я.

 

- А я тобі кажу – ніхто не заходив. Тут все чутно. Чутно, як двері в під'їзд ляскають і брязкають. Чутно, як по сходах ходять. Я чую всіх та бачу всіх. Так само, як сьогодні тебе почула. Але того дня я не чула нікого.

 

- І ви вірите, що хтось із ваших сусідів міг убити мою бабусю?

 

- З тих, кого я знаю, ніхто не міг.

 

- Та хіба ж ви ще когось тут не знаєте, тьотя Тамара?

 

- Хтось невідомий живе у 19-й квартирі!

 

Від цих слів у Богдана по шкірі побігли мурашки. 19-та квартира стояла закритою і покинутою вже років 15.

 

19-та квартира була третьою на сходовому майданчику. Між квартирами Тамари Іванівни та бабусі. Таких покинутих квартир у селищі було чимало ще з 90-х років, коли хімзавод почав занепадати, і почалися перебої з виплатами зарплат. Нерухомість тут на той час практично нічого не коштувала, власники просто замикали двері на ключ і їхали в інші краї на заробітки. Більшість їх так ніколи і не повернулася, і квартири стояли порожні та мертві, з вікнами, забитими толем і дошками.

 

Вікна 19-тої квартири не були забиті нічим. Вони просто потемніли від самотності і пилу. Богдан пам'ятав, що колись, ще коли він був маленьким, у 19-й квартирі жив худий чоловік у окулярах, років 55, якого звали Віктор Ілліч. А потім у якийсь момент квартира просто стала нежилою і ніхто не запитував куди поїхав її господар.

 

- Це ж пуста квартира. Туди що, хтось заселився? – спитав Богдан.

 

- Заселився… – ствердно повторила Тамара Іванівна.

 

Було помітно, що їй теж не по собі. Богдан глянув на пляшку коньяку. Наскільки можна приймати всерйоз слова сусідки, що п'є? Чи здалося їй, чи тут і справді щось відбувається?

 

- З чого ви взяли?

 

- Я говорю тобі, там хтось є, хтось живе. Я чую через стіну.

 

 - А як ви зрозуміли, що це «він»? А не «вона». І не «вони».

 

- Я не знаю... Віє недобрим... - дивлячись в одну точку, забурмотіла Тамара Іванівна.

 

- І ви поліції це казали?

 

- Казала… Але вони зробили вигляд, що не почули.

 

Богдан підвівся з-за столу і пройшов у сусідню кімнату, яка була сусідньою з 19-ю квартирою. Тамара Іванівна пішла за ним. Він приклав вухо до стіни на завмер на хвилину, ретельно прислухаючись, але не почув нічого. За стіною панувала мертва тиша. 

 

- Там нікого немає, тьотя Тамара. Вам здалося просто.

 

- Ну ти хоч мене за дуру не тримай! Я тобі кажу, я його чую. Він ходить, скребеться мені у стіни. І Фоменки з першого поверху, які під ним живуть, кажуть, що їм у стелю ніби хтось стукає.

 

- Добре, ходімо перевіримо! – Богдан відчув як від коньяку по тілу розливається знайома тепла хоробрість і рішуче ступив у коридор.

 

 

Під’їзд був яскраво освітлений електричною лампочкою і сусідні двері, за якими колись жив Віктор Ілліч, можна було добряче роздивитися. Вони були обтягнуті чорною радянською оббивкою та вкриті пилом. Металева накладка навколо замкової щілини проіржавіла. Двері буквально злиплися і зрослися з одвірком і було одразу видно, що до квартири довгий час ніхто не входив.

 

- От дивіться, тітка Тамара, якби хтось сюди ходив, було б видно.

 

Богдан смикнув двері за ручку. Вона була непорушна.

 

- Відкрийте! Це сусіди, ми знаємо, що ви всередині! - крикнув Богдан і кілька разів вдарив кулаком по оббивці.

 

Тамара Іванівна стояла в дверях бліда, мов мармур. Було видно, що їй дуже страшно і вона дійсно чекала, що з середини зараз хтось відкриє. Але у квартирі номер 19 не було жодного руху.

 

- Бачите, вам просто здалося, там нікого немає – сказав Богдан і повернувся до квартири сусідки – давайте краще ще бабусю пом'янемо.

 

- Ти думаєш, що я спилася тут зовсім - тріснутим голосом промовила Тамара Іванівна - що нічого вже не розумію.

 

- Ну що ви, ні - збрехав Богдан - просто будинок старий, мало там що. Може десь вода шумить у трубах, може щури шкребуть, може з інших квартир йдуть звуки, а ви думаєте, що це звідси.

 

- От і менти так кажуть – сумно посміхнулася Тамара Іванівна – переконують мене, що я з глузду з'їхала, але вони ні чорта не знають.

 

- Краще скажіть, хто там мешкав. У цій 19-й квартирі. Я пам'ятаю, був Віктор Ілліч. Такий худий, високий, із сивим волоссям. А куди він подівся? — спитав Богдан, щоб відвести тему розмови убік від фантомних шумів.

 

- А незрозуміло куди подівся. Як і багато хто тут - поїхав кудись і не приїхав. Непоганий був чоловік, але не дуже товариський. На заводі інженером працював.

 

- І що ж, після нього тут ніхто більше не жив?

 

- Ні. Років 15 нікого не було. А тепер з'явився. Я знаю. Це через стінку в мене.

 

Богдан зрозумів, що далі вести розмову марно і налив по останній чарці. Тамару Іванівну, очевидно, шокувало жорстоке вбивство сусідки і тепер вона була одержима нав'язливою ідеєю про присутність невідомих бандитів.

 

Пославшись на втому після довгої дороги, Богдан попрощався з жінкою і пішов до себе.

 

Вдома він ще раз приклав вухо до стіни, за якою була 19-та квартира. І знову тиша. Тиша у всьому будинку, у всьому районі. Тиша, що порушується лише далеким стукотом коліс вантажних потягів. Літні люди живуть тихо, лягають спати рано. А в цих будинках не залишилося майже нікого, окрім літніх людей.

 

Богдан увімкнув телевізор і залишок вечора провів, перемикаючи канали, доки не заснув.

 

Сон обірвався посеред ночі. У перші секунди Богдан не зрозумів чому. Тільки слухав власне серце, яке колотилося від напливу незрозумілого страху. Потім пролунали гучні удари, і Богдан усвідомив, що прокинувся через них. Спочатку здалося, що стукають у двері, і він вирішив, що це божевільна Тамара Іванівна ломиться до нього, бо їй знову здається, що у 19-й квартирі хтось є. Але за кілька секунд голосний стукіт повторився, і Богдан, остаточно прокинувшись, зрозумів, що стукають не в двері, а в стіну.

 

Стукають із тієї самої 19-ї квартири. І вже не до Тамари Іванівни, а до нього.

 

Він підхопився і ввімкнув світло, намагаючись остаточно прокинутися і прогнати оману. Але удари знову повторились. І тепер у Богдана більше не було жодних сумнівів у тому, що він справді не спить, і це чує.

 

Кров, здавалося, зараз закипить від адреналіну. Серце провалилося кудись у низ живота. Хтось знову і знову стукав у стіну, ніби хотів увійти. Не розуміючи, як реагувати Богдан кілька разів розгублено постукав кулаком у відповідь.

 

- Хто там? Бачив, котра година? - гаркнув він якомога загрозливіше і голосніше.

 

Стук повторився ще раз. Від удару зі стіни на підлогу зірвалося і розбилося бабусине дзеркало. Захиталася на цвяху картина. Потім усе стихло.

 

Ситуація була абсурдною. Що робити далі? Лаятися з порожнечею? Виходити в під'їзд і знову колотити у зачинені двері, якими вже років 15 явно ніхто не користується? Дзвонити в поліцію?

 

Богдан обережно підійшов до стіни і приклав до неї вухо. Цього разу він почув у сусідній квартирі виразні звуки. Якась метушня, шерех. Потім грюкнули дверцята шафи.

 

Виходить, сусідка зовсім не божевільна. Хтось там справді живе. І цей хтось, можливо, вже був у цій квартирі і душив його бабусю Ольгу Миколаївну прямо тут, у цій кімнаті, де зараз стоїть Богдан.

 

В розгубленості він сів на ліжко. Увімкнув телевізор та світло у всіх кімнатах. Сходив до кухні за ножем - серйознішої зброї в будинку не було.

 

Удари більше не повторювалися, і він поступово опанував себе та заспокоївся. Кілька годин прислухався до кожного шереху, але під ранок все ж таки заснув і побачив черговий нічний кошмар, тягучий і нудний, суть якого так і не зміг згадати після пробудження.

 

Близько 9 він знову постукав у квартиру до Тамари Іванівни. Та довго не відчиняла, і побачивши її у дверях, Богдан зрозумів, що вчора справа не закінчилася лише коньяком, який вони пили разом. Але тепер це вже не мало значення.

 

- Тьотя Тамара, у вас є сокира? — спитав Богдан, не гаючи часу на зайві балачки.

 

- А що таке?

 

 - Я подумав… Є лише один спосіб дізнатися, що у 19-й квартирі. І я збираюся це зробити.

 

- Двері рубати?

 

- Навіщо рубати? Такі двері я можу й плечем вибити. Але тоді вже назад не вставиш. Тому ми вчинимо акуратно. Не турбуйтеся, я вже робив це раніше. Просто підчепити замок і все.

 

- Зараз несу! - пожвавішала сусідка, яка й сама була явно втішена, що нарешті зможе розібратися з тим, що так довго її мучило.

 

- Сподіваюся, там справді ніхто не живе і нікому буде писати на нас заяву за незаконне проникнення – криво посміхнувся Богдан, коли Тамара Іванівна вийшла у під'їзд із невеликою сокирою для м'яса.

 

Він акуратно увігнав лезо сокири в щілину між одвірком і дверима біля замку. Натиснув. Старе дерево хруснуло. За роки двері просіли і відчинити їх тепер можна було лише сильним ривком. Богдан рвонув і вони з тріском відчинилися.

 

За дверима відкрився темний коридор, обклеєний гидкими блідо-рожевими радянськими шпалерами, які місцями надулися бульбашками і відійшли від стін. Тамара Іванівна застигла на порозі, боячись зайти, і Богдан ступив уперед першим. Клацнув вимикачем, але світло не спалахнуло. Його, мабуть, давно відключили за несплату.

 

У ніс ударив запах пилу та інший дивний запах, природу якого було складно описати. Здавалося, відкрився портал у минуле, який переніс Богдана кудись в кінець 90-х. Радянська вінілова плитка на підлозі, пофарбовані білою фарбою міжкімнатні двері з матовим склом, радянський шифоньєр з антресолями, від якого від старості відвалилися дверцята. Все це він пам'ятав ще з дитинства та зустрічав у квартирах знайомих.

 

Настінний килим за довгий час відірвався від стіни і сповз на розкладений темно-синій диван, тож те, що лежало на дивані, не одразу кинулось у вічі. Коли ж очі Тамари Іванівни змогли роздивитися, що там, вона схопила Богдана за рукав та заволала.

 

- Це він? Віктор Ілліч, який тут жив? - запитав Богдан.

 

Але відповісти на його питання було навряд чи можливо. На дивані лежав бурий муміфікований труп, по вигляду якого важко було сказати, навіть якої статі він був. Обличчя майже зникло, почорніла шкіра на ньому висохла і плотно обтягувала кістки черепа. Лише залишки зітлілого костюма вказували на те, що мрець майже напевно колись був чоловіком.

 

- Господи Боже! Господи Боже! – тільки й повторювала Тамара Іванівна, задкуючи з кімнати.

 

Поліція приїхала на виклик досить оперативно. Молодий поліцейський швидко розпитав Тамару Іванівну та Богдана про те, коли вони востаннє бачили господаря квартири, оглянув похмурі кімнати і схилився над мертвим, намагаючись зрозуміти хоча б на перший погляд, чи була насильницькою його смерть. Раптом його брови здивовано підскочили, він простягнув руку і взяв з дивана якийсь довгастий предмет, що лежав поряд з мумією.

 

Богдан, який стояв у дверях і спостерігав за поліцейським збоку, зрозумів, що це молоток.

 

- Кажете, сюди 15 років ніхто не входив? А це тоді як розуміти? - запитав поліціян і показав молоток Богданові і його сусідці.

 

На інструменті було чітко видно свіжу запеклу кров та пасмо сивого волосся, що прилипло до металу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

01/12/24 17:18: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
02/12/24 00:12: Грає в конкурсі • Перший етап
19/12/24 21:01: Грає в конкурсі • Другий етап
02/01/25 21:00: Вибув з конкурсу • Другий етап