Про хлопчика, що зумів

…Мені було дано пізнати всі жахи й небезпеки,

від яких має оберігати себе Всесвіт, – і відтепер навіть весняні небеса

й літні квіти для мене не радість, а гірка отрута

Г.Ф. Лавкрафт «Поклик Ктулху»

…тим родам людським, які приречені на сто років самотності,

не дано з’являтися на землі двічі

Ґ.Ґ. Маркес «Сто років самотності»

◬

«…богиня дворогого місяця, Альфа і Омега, початок і кінець, діва, що відімкне вхід Володарю темряви. А впізнаєш її по тавру Звіра: пляма у вигляді чорного місяця, що з’їдає світле сонце, на перетині двох чорних ліній. І вийде вона з води, й повернеться у воду, бо місто вічного дощу – то місце її народження і місце смерті її.

…коли у місті вічного дощу вийде сонце, і перший промінь осяє кров судді Божого на руках третьої дочки від третьої дочки від цвіту Матері Божої, народиться той, що зумів – плоть від плоті своєї – Володар мороку. І прикличе він з пекла слуг своїх, і зникнуть люди з лиця землі, й населиться вона демонами, і не стане більше ні сонця, ні світла, й поглине все бездонна темрява».

З «Книги пророцтв на всі часи й народи»

I. Янгол у пеклі

Він щодуху мчав. Не оглядався. Спішив, немов біг наввипередки з самою смертю. Може й так, от тільки не здогадувався, що смерть чекає геть недалечко. Хлопчина оглянувся, аби впевнитись, що переслідувачів – групу місцевих хуліганів, що тероризували таких, як він, «мальків» – більше не видно. На мить зупинився, витер з чола піт упереміш з краплями дощу, полегшено видихнув: здається, вдалось вислизнути. Втішений, розвернувся й нараз відчув глухий удар по голові. Світ поплив перед очима – і хлопець звалився на спину.

Коли отямився, не одразу второпав, де він. Голова боліла. Одяг, промоклий до нитки, примушував його залишатись на місці, без руху. Тіло не слухалось. Зрештою, вдалось підняти руку й торкнутись місця удару – десь на потилиці. На пальцях помітив бурі плями, які швидко, однак, зникли через невпинний потік води, що лився з неба. Лиш за третім разом хлопчині вдалося встати на ноги й роздивитись навколо. Невисокі вільхи й берези, а поміж них кущі ялівця, дерену й падубу… Зрозумів: ноги занесли його до місцевого підліску. В голові досі стояв туман, очі намагались сфокусуватись на тому, що відбувалось довкола, мозок посилено працював, примушуючи згадати, чому він тут опинився.

Школа. Штовханці від старшокласників. Переслідувачі. Хулігани. Погрози. Втеча. Удар.

Нарешті все стало на свої місця: то, мабуть, хтось з них оглушив його. От тільки чому не довели справу до кінця? Чи живий він був їм потрібніший? Мабуть, так. З мертвого ні грошей, ні задоволення від принижень… Роздуми обірвались, коли погляд зачепився об незвичне для підліску «щось», що лежало зовсім поряд. І як же ж не помітив одразу?!

Сутеніло, а ще цей дощ… Здається, він і не думав припинятись.

Переборовши страх, хлопець підійшов ближче. Здається, знову готовий був зірватися з місця й накивати п’ятами. Цього разу від небажаної знахідки. Смерть випередила його. От тільки полювала вона зовсім не на переляканого підлітка, за котрим ганялись хулігани. Та, що з косою, забрала інше життя. Недалечко від того місця, де досі лежав сам, довготелесий підліток – Олесь Карпенко – син місцевої продавчині й вантажника – побачив дівчину.

Світловолоса, в колись білій, а тепер замурзаній кров’ю і багнюкою сукні, мов грішний янгол, що впав на землю, дівчина втупилась у нього невидючим поглядом. Очей не було. На їх місці чорніли дві діри з явними ознаками припалювання. В кутику рота застигла кров, яку не зміг змити дощ. Білосніжні руки, розкинуті врізнобіч, здавалось, готові були перетворитись на крила й злетіти. Дівчина була боса. На ногах тримались, однак, грудки грязюки й брудні розбризки, і скидалось на те, що дівчина взута в чобітки.

Довго не думаючи, Карпенко дав драла.

***

Щось не дозволяло їй вийти з дому, ніби попереджало про важкий день. Спершу забула ключі, тоді – парасолю, зрештою, згадала про праску, вилку шнура якої не вийняла з розетки. Праска була старого «радянського» зразка (знайшла її в кутку шафи після попередніх жильців), тож Яна кожного разу боялась, що через старі дроти станеться замикання, і її тимчасове житло згорить дотла. Нарешті все було на місці, й дівчина могла зі спокійною душею піти на роботу.

За спиною почувся холодок як тільки зачинила двері. Вкотре кинула погляд на самотній будинок навпроти: ходили чутки, що в ньому живе дух померлого власника, та місцева ріелторка запевняла, що все це чистої води вигадка задля привернення уваги нечисленних туристів. Хотілося б їй вірити, та Яна здригалась кожного разу, коли віконниці «будинку з привидами» гримали від пориву вітру (або ж то був примарний власник?). І хоча вхідні двері й вікна першого поверху були забиті дошками, дівчині здавалось, що всередині хтось ходить. Раз чи два у вікнах верхнього поверху їй привиджувались примарні постаті, що сновигали туди-сюди, ніби шукали, як би звідти вибратись.

Яна не вірила в усі ті історії про привидів. Вона довіряла тільки фактам. А фактом було те, що вона занадто багато пережила за останні пів року, й тепер розхитана психіка гралася з відчуттями, проектуючи на реальність приховані страхи й переживання. Так сказала б їй психолог (чи то психіатр?), якби Яна наважилась піти хоча б на один сеанс. Натомість дівчина сіла в свою мініатюрну Смарт ФорТу кольору стиглої вишні й рушила світ за очі, залишаючи позаду рідне місто й усіх, хто нагадував про пережите.

Ще раз вхопила ручку дверей, перевіривши, чи зачинила новий дім, глянула на верхній поверх сусідського будинку (здається, хтось спостерігає звідти), розкрила парасольку й рушила неасфальтованою дорогою до місцевої крамниці. Ноги у високих гумових чоботях оливкового кольору м’яко чвакали по розмоклій землі, залишаючи позаду глибокі сліди. Останні, втім, за мить зникли під тиском нової навали води, що без упину лилася з неба.

У дощовику і завеликих чоботях, схожа радше на незграбу-велетня, Яна майже наблизилась до «цивілізації»: перших будівель цього містечка, які утворювали таку собі центральну дорогу, що вела вглиб, у серце міста. Її ж тимчасовий прихисток розташовувався на відлюдді, ближче до лісу. Дівчина погодилась переночувати там тільки тому, що зовсім не збиралась залишатись у цьому Богом забутому місці на довше, ніж потрібно було для ремонту її авто.

Усе виявилось не таким простим тільки через одну особливість – дощ. Механік замовив потрібну деталь, та чекати на неї довелось довше, як місяць, а тоді сталось непередбачуване: дощ знешкодив єдиний під’їзд до містечка – розмив ґрунт під мостом, що з’єднував його з зовнішнім світом, й без того хирлява конструкція не витримала, завалилась. З іншого боку, натомість, простягався густий ліс, що завершувався урвищем. Далі – лиш море.

Яна ніколи б не зважилась замешкати в такій віддаленій місцині. Нема чого правду таїти – вона любила ритм великого міста. Там було все, необхідне для щасливого життя: рідні, перспективи для подальшої кар’єри, насичене культурне життя, розваги… Та все ж дівчина не покинула цієї глушини, коли мала можливість, і досі ні разу не пошкодувала про це. Сьогодні, однак, невідомо чому душа була не на місці, і Яна вперше відчула щось, схоже на укол ностальгії за колишнім життям.

Думки дівчини перервала брудна лайка, що долинула з-за спини. Яна повернулась на п’ятках і побачила довготелесого прищавого підлітка, що валявся в багнюці, намагаючись піднятись після того, як, либонь, послизнувся й упав. Темний чуб і чорний з усміхненими черепами та кістьми рюкзак на спині хлопця дав зрозуміти, що перед нею син Люди Карпенко.

– Не гоже такі слова казати, – спробувала пожартувати Яна й підійшла ближче, аби допомогти.

– Там… Під лісом… – Олесь ковтнув і вкотре спробував підвестись, та сил зовсім не було, тож якби не те, що Яна вчасно схопила його під лікоть, знову звалився б на землю.

– Спокійно, – дівчині вдалось поставити хлопчину на ноги, проте вона й надалі притримувала його за лікоть. Карпенко й без того часто виглядав так, ніби за ним гналось плем’я людожерів, та сьогодні все було набагато серйозніше: в очах затаївся справжній переляк, шкіра віддавала блідістю, тремтів. Мабуть уперше страх окутав настільки, що Олесь не міг скласти докупи й двох слів. – Спокійно… Що там, під лісом?

– Дівчина… – зрештою мовив Карпенко, досі тремтячи й рефлексивно ковтаючи. – Без очей… Мертва… Вона мертва!

µ

«20 травня 1981 р.

Я вже давно зрозуміла, якою молодою і дурною була тоді, коли повірила йому. Тоді Стефан підійшов до мене й запросив на танці, раділа, як дитина. Старший хлопець звернув увагу на мене, малолітку. Знала б тоді, що чекає мене з ним, тікала б, куди очі гляділи.

Одружились майже відразу по тому. Мені було шістнадцять. Спершу все було, як в казці. Для мене, дитини з неблагополучної сім’ї, життя з чоловіком, який дозволяв купувати все, що завгодно, здавалось раєм на землі. Потім я народила йому дочку. Дівча тішило нас своїми оченятами й дзвінким сміхом.

А тоді народився він. Син. Маленький хлопчик. Гарнюній такий. Безневинне дитя… Сьогодні синочку виповнилось два місяці.

І сьогодні Стефан убив його. Навіть не ховався. Поклав подушку на дрібне личко й притиснув. Вистачило п’яти хвилин…»

Зі щоденника Л.Н.

ІI. У (не)звичній колії

Прибувши на місце події, поліцейські застали ту саму картину, яку раніше описав Олесь Карпенко: жертва лежала на спині, очі широко розплющені, але без очних яблук, світле плаття, босі, заляпані грязюкою, ноги. Дощ трохи вщух, небо, втім, досі було затягнуте хмарами. Коли капітан Семен Яровий приїхав на місце злочину, тіло саме пакували в чорний мішок і збирались застібнути блискавку.

– Дай глянути, – попросив він у колеги й одразу ж пошкодував: бачити таке зовсім не був готовий. На мить відвернув голову, а тоді жестом показав, аби тіло забрали. Краєм ока помітив середнього зросту чоловіка, котрий підписував якісь документи перш, ніж тіло завантажили в авто. – Вітаю… Ви – судмедексперт?

Незнайомець кивнув і потер руки, зігріваючись.

– Данило Косар… – почав було чоловік і простягнув руку для привітання, та Яровий не спішив з люб’язностями.

– А де Цаплій? – капітан пильно оглядав співрозмовника. – Цаплій – наш судмедексперт, чи я щось пропустив?

– Цаплій хворий, – Косар забрав руку й знову потер її об іншу. – Вже місяць кашляє. Все цей дощ винен. Олег Артемович давно скаржився на проблеми з легенями, а тут ця сирість… Коротше, тепер я замість нього. Тимчасово, звісно. Поки шеф не одужає.

– А ви точно можете виконувати обов’язки судмедексперта? Вибачте, я всіх у місті знаю, Косарів у нас нема й ніколи не було…

– Та нічого, – усміхнувся Косар. – Я – дипломований лікар. У вашому місті віднедавна, працював якраз у морзі помічником Цаплія.

– Гаразд, давайте до справи, – серйозним тоном продовжив Яровий. – Що можете сказати? Коли настала смерть? Її зґвалтували?

– Детальний звіт, звісно, буде після розтину, – пояснив Косар. – Зараз можу сказати тільки те, що орієнтовно смерть настала близько шістнадцяти годин тому, між першою і третьою ночі. Її задушили: видно синці на шиї. Швидше за все, душили руками, але навряд чи знайдуться якісь корисні сліди через те, що тіло довго перебувало під впливом вологи. Щодо зґвалтування – на перший погляд ні, хоча незначні відмітини, схожі на синці, на внутрішній стороні стегон присутні. Якщо був статевий акт, він міг бути за згодою жертви…

– Дякую.

– Я ще потрібен? – уточнив Косар.

– Ні. Думаю, зараз ви потрібніші в морзі… – увагу Ярового привернула молодиця, що оглядала найближче до місця жахливої знахідки дерево, присвічуючи собі ліхтариком на телефоні. – А це ще хто? Тільки журналюг бракує…

Капітан рушив до незнайомки.

– Шановна! – гукнув чоловік. – Шановна, ви хто? Тут місце злочину, а не плацдарм для сенсацій…

Дівчина оглянулась, опустивши руку з телефоном. На цікавську журналістку вона не скидалась: гумові чоботи на ногах, чорний плащ-дощовик і яскраво-жовта парасоля. Та найбільше вирізнялось обличчя, що виражало справжню зосередженість. Вона не була журналісткою.

Яровий підійшов ближче.

– Повторюю… – почав він, та дівчина знову підвела руку з телефоном і посвітила вгору, вказуючи на гілля.

– Карпенка ніхто не бив по голові, – мовила незнайомка. – Дівчина впала на нього, оглушивши. Гляньте: гілки зламались під тягарем тіла, а на одній з них і досі висить стрічка. Така сама, як на зап’ясті дівчини. Ваші люди навіть не дивились угору, вишукуючи речдоки виключно на землі.

– Ви хто? – Яровий не розумів, чому якась зайда вчить його і його людей їхньої роботи. – Мої люди знають, що роблять…

– Яна Адаменко, – дівчина вимкнула ліхтарик. – Може і знають, але не догледіли такої важливої деталі. Я тут відколи вони приїхали. Ніхто навіть не глянув на дерево.

– Ще раз: ви хто? І хто вас сюди взагалі впустив?

– Я знайшла тіло.

– Як мені відомо, Карпенко знайшов…

– Він побіг у відділ, а я – сюди… Аби знову якийсь підліток-волоцюга не перелякався трупа, – Адаменко ще раз підняла телефон, покрутивши його в руці. – Ця штукенція годиться хіба як ліхтарик: покриття катма.

– Так чи інакше, вам тут не місце… Ваші показання записали? Якщо так, прошу негайно покинути місце злочину. При потребі з вами сконтактуються.

Яровий бачив, як Адаменко зціпила губи, аби не наговорити зайвого: незадоволена, мабуть, звикла керувати. Дівчина пішла, не попрощавшись, навмисне голосно чвякаючи чобітьми.

***

Яна саме завершила роботу й готова була зачинити крамницю, коли побачила перед входом підозрілу тінь. На місто спустилась темрява, що в ці осінні дні приходила раніше звичного. А, здається, вічна захмареність тільки посилювала відчуття тривоги – темніло вже біля сімнадцятої. Самотній ліхтар перед крамницею зловісно блимав, розсіюючи жовтувате світло. Видно було: знову зірвався вітер. Віття найближчих дерев гойдалось своїм опустілим гілляччям, самотні листки час від часу пролітали повз, нагадуючи, що скоро завітає зима.

Тінь перед входом не зникла. На ній виднівся широкий дощовик з капюшоном, що зловісно нависав над безтілесною постаттю. Яна заплющила очі, сподіваючись, що то лиш черговий витвір її уяви, як ті примари в сусідському домі. Та коли розплющила їх, мара не зникла. Ба більше – взялась за ручку вхідних дверей, спробувавши увійти всередину.

Спроба провалилась – Яна надійно замикала крамницю на той час, коли працювала. З досвіду знала: не варто жартувати з долею і накликати на себе біду через таку дрібницю. Статистика показувала, що шістдесят відсотків проникнень, пограбувань і всього, що з ними пов’язано, спричинені були банальним недбальством з боку господарів – незачиненими дверима.

Тінь відпустила дверну ручку й постукала. Яна напружилась, та все ж підійшла ближче. Палець на спусковому гачку її «Форта-21» не змінив свого положення, коли дівчина обережно відчинила двері й спитала: «Хто там?» Постать мовчки ступила крок всередину.

– Стій! – Адаменко навела дуло пістолета на незнайомця, але відразу ж опустила руку вниз, коли капюшон м’якими складками впав на спину нежданого гостя.

Яровий.

«Цього ще тільки бракує», – подумала. Минуло три дні відколи малий Карпенко знайшов труп у лісі. Містом ходили чутки: одні говорили про маніяка, інші – про сатаністів, ще одні переконували, що таке могли зробити тільки інопланетяни.

Яна не любила, коли помирали люди. Їй не подобалось, коли у світі з’являвся новий божевільний, що губив чиїсь життя. При тому вона мусила визнати, що за три місяці спокійного розміреного життя у цьому містечку, їй бракувало адреналіну в крові, азарту й руху загалом. Безока дівчина під лісом привнесла хоч якісь зміни в цю ненависну рутину.

– Адаменко! – вигукнув Яровий, зачиняючи за собою двері. – Ви що творите?!

– Я питала, хто там, – шукала виправдання Яна. – Краще попередити злочин, ніж стати жертвою, хіба ні?

– От тільки не всі жертви носять при собі табельну зброю, майоре… – Семен скинув з себе дощовик і сперся об прилавок. – Я правильно сказав? Майор Адаменко?

Яна мовчала. Приїхавши в це містечко, усіма силами намагалась залишити колишнє життя в минулому. Звання в тому числі. Й хоча спочатку залишатись тут надовго не входило у її плани, вже через місяць зрозуміла, що її плани не завжди співпадають з тими, що наготувала їй доля… Яровий пильно глянув на співрозмовницю, ніби намагаючись прочитати думки дівчини.

– Вибачте, Яно… – почав чоловік. – При крайній зустрічі я неправильно вчинив. Ви мали рацію: дівчину прив’язали до дерева, звідки вона звалилась на Карпенка. Очі випалили вже посмертно. Шмат шкіри зрізано. Її не ґвалтували, точніше, статевий акт був, але вже коли дівчина… ну, коли вона була мертва. Причина смерті – ін’єкція «техаського коктейлю». Вкололи все професійно, тож вона померла за пару хвилин.

– А як щодо таємниці слідства? – врешті мовила Яна. – Навіщо мені ці подробиці?

– Я не з тих, що просить допомоги… – Яровий почухав носа й глянув Адаменко просто в очі. – Але з цією справою допомога потрібна. Терміново… Моє начальство за містом і повернеться тоді, коли відремонтують міст. Я за головного і до таких знахідок не звик… Крім того, вбивця тут. Вибратися звідси точно не міг – ми відірвані від світу. Зважаючи на те, що він витворив з тілом, підозрюю, що це не єдина жертва. Будуть ще…

– Я для того сюди приїхала, аби більше ніколи…

– Яно, в нас за двадцять років не було жодного вбивства. Та навіть особливо крадіжок не було, таке собі дрібне хуліганство, а тут раптом маніяк. Я не маю досвіду в таких справах на відміну від вас… Це ж ви впіймали «Гака». Я не відразу співставив зарозумілого свідка і майора поліції з великого міста, і це була моя помилка. Але нехай це буде моя єдина помилка. Ви погодитесь допомогти? Неофіційно, якщо це настільки важливо для вас. Просто робіть те, що завжди – будьте цікавською… хто ви тут? Продавчиня?

– Прибиральниця, – правий кутик губ піднявся в іронічній посмішці. – Мушу вас розчарувати, колего: те, що допомогло впіймати «Гака», не працює у вашому містечку.

⛧

Він сидів у кутку кімнати з червоними стінами. Одягнений був, як зазвичай, у напівпрозору липучу матерію, ніби замотаний у коконі. Голі ступні й голова – тільки вони визирали з суцільного тугого полотна. Скільки він вже тут? Рік? Два? Ні. Давно. Здається, ніколи не вибереться з цієї проклятої кімнати.

Нараз стіни заворушились. Замість монолітної структури утворилось щось, схоже на брижі на воді, й м’якими хвилями пройшлось угору-вниз і справа-наліво. Червоний колір розбавили білі прожилки. Здається, кімната оживала.

– Випустіть мене звідси! – заволав хлопчик. – Хто-небудь! Врятуйте! Випустіть мене! Я не хочу тут бути! Випустіть мене!

ІІI. Мотанки і «Чаша Чорнобога»

Яна не розуміла, чому все відбувається саме так, саме тут і саме тепер. Відколи вперше побачила ті видіння, знала: мусить зробити все, аби запобігти злочину. Й хоча для роботи потрібні були незаперечні докази, чітка процедура й багато бюрократичних моментів, дівчина довіряла своїй інтуїції й ніколи не відмовлялась від її допомоги у вигляді видінь. Аж поки одного разу на її шляху не став «Гак» – Дмитро Гачковський – шаленець, котрий без жалю вбивав поліцейських. Маніяка спіймали, у двадцять вона отримала звання майора поліції і тим самим стала наймолодшим майором в Україні, але життя пішло прахом.

Згадка про цю справу кожного разу повертала Адаменко в ті безтурботні миті, коли її коханий – Олексій, або «Льошка» як часто кликала його – обіймав і примушував забувати про все зло на світі. Він теж був поліцейським. Він теж хотів зробити цей світ кращим. Його теж убив «Гак». Та Яна знала: жертвою шаленця її коханий став саме через неї; вона занадто наблизилась до вбивці. Відтоді Адаменко сказала собі, що більше ніколи не стане причиною чиєїсь смерті.

Після загибелі Олексія, вона не могла бачити жалісливих поглядів рідних і колег, тож одного дня просто поїхала. Дорога сама привела сюди – у Вришпіль, а поломка автівки тільки підтвердила: слід відпочити від рятування світу. І тільки після трьох місяців перебування тут Яна усвідомила, що видіння припинились, а вона вперше за все своє життя не хвилювалась, що після того, як заплющить очі, побачить нову страшну картину-задумку вбивці.

Тепер, однак, їй бракувало тієї допомоги, що приходила нібито й нізвідки, та все ж ніколи не помилялась. Вришпільського убивцю поки не можна було класифікувати як маніяка, та все ж особлива жорстокість при поводженні з тілом після смерті не давала спокою. Яровий мав рацію: на цьому він не зупиниться.

Адаменко розклала матеріали справи, копії яких майже насильно віддав їй Семен, на столику у вітальні й уважно оглядала фото з місця злочину. Нічого цікавого не помітила, тож перейшла до перечитування показань свідків, а тоді знову вернулась до досьє на саму жертву: «Дарина Бойчук, двадцять один рік, студентка юрфаку. Повернулась у містечко після закінчення університету, стажувалась у місцевій нотаріальній конторі, мріяла знайти роботу в столиці».

Потожирових не виявлено, ДНК-тестів не виконано (не завезли реактивів), та й комп’ютерна система зависла. Єдиний відбиток, що проявився від надмірного захоплення процесом збезчещення вже мертвого тіла, належав Мирону Заїці – тридцятичотирирічному безробітному. Допитавши його, поліцейські з’ясували, що він належить до культу «Чаша Чорнобога», члени якого вірять у можливість прикликання сатани у наш світ. Саме цього вони й намагались досягти: випалили очі вже мертвій Бойчук (аби втримати її душу), а тоді Мирон як лідер культу мав честь підготувати тіло до приходу володаря пекла.

Заїка зізнався у некрофілії, але навідріз відмовився брати на себе вину за смерть дівчини. Запевняв, що ні він, ні ніхто з членів секти не чіпав дівчину, коли та була жива. Вони знайшли тіло в лісі, зробили свій ритуал, а тоді підвісили «чашу для Чорнобога» на найближче дерево як того вимагає їхнє вчення.

Відклала документи. На мить заплющила очі, вкотре дивувалась на що здатні люди: вбивство, секс з трупом, викликання сатани… Що ще чекає попереду? Поза спиною пробіг знайомий холодок, і Яна автоматично глянула поперед себе. Вікна вітальні виходили на сусідський будинок. Сутеніло, та вона чітко зауважила якийсь рух в одному з вікон на другому поверсі. По шибках знову тарабанив дощ. Раптом у двері постукали.

Адаменко ліниво піднялась і відчинила. Не здивувалась, коли побачила перед собою Ярового.

– Яно, він знову вбив. Цього разу жертв двоє.

– Знову без очей і підвішені? – Яна все ж сподівалась на те, що то члени культу.

– Ні, – Семен ковтнув. – Цього разу з очима, але без матки… Поїдеш зі мною?

***

Примарні очі з вікон сусідського дому так і просвердлювали, та Яна невідь-чого боялась спитати в Ярового, чи він теж відчуває той погляд, тож мерщій зібралась і видихнула з полегшенням тільки тоді, коли вони від’їхали за межі досяжності невідомої істоти.

– Усе гаразд? – Семен не відводив очей з дороги, проте зараз скоса глянув на Адаменко. Та виглядала стривоженою, а напруга відчувалась на відстані. – Ти сьогодні особливо напружена.

– У тебе під носом маніяк розгулює, ти не напружений? – дівчина часто вважала напад найкращим захистом. У такі миті тільки Олексій міг заспокоїти її своїм «Янусь… розслабся». Та Олексія більше не було. – Вибач… Це все той дім.

– Ти про що? – Яровий зупинив авто. – До чого тут дім?

– Не мій, – наважилась таки скинути тягар з душі. – Сусідський… Іноді в мене дивне відчуття, що за мною спостерігають. Але ж там нікого нема!

Семен мовчав, поринувши в задуму. Мабуть, вагався, чи казати наступні слова, й зрештою зважився: «Взагалі дивуюсь, що ти там поселилась… Це ж маєток Недзельського. Кажуть, його неприкаяний дух досі бродить будинком. І ні, це не просто страшна казочка для туристів. Там насправді щось живе… Так, Яно, щось. І це відчуваєш не тільки ти. Сам кожного разу боюсь оглянутись, аби не побачити у вікні того монстра…»

Яровий замовк. Помітив лиш значне полегшення у темних очах Адаменко. За мить знов рушив, і вже за пару хвилин обоє сиділи в залі для нарад. Відразу після них до зали прийшов Косар, а тоді ще один оперативник і криміналіст.

– Що відомо станом на зараз? – Яровий стиснув перенісся, зосереджуючись. – Про те, що жертви це Ольга Гиря і Руслана Кравз мені й без того відомо: пам’ятаю їх ще зі школи. Одній було двадцять один, іншій – двадцять два, все правильно? Дарині – двадцять два… Виходить він полює на двадцятирічних? Що по тілах?

– Обом теперішнім жертвам було зроблено ін’єкції; підозрюю, що вколено той самий «техаський коктейль». Детальніше – після розтину, тобто після оперативки. Обом вирізано матку. Не скажу, що робив це професіонал, або ж використовував підручні засоби – звичайний кухонний ніж чи щось типу того: надрізи скальпелем були б точніші й акуратніші.

– Дякую, Даниле, – Яровий тільки тепер забрав пальці з перенісся. – Щось по ДНК, відбитках?

– Ми можемо сподіватись виключно на відбитки або ж кров убивці. Точніше, визначення його групи крові. Все решта – поза нашими можливостями через брак необхідних реактивів для проведення досліджень. Їх мали довезти цього місяця, але сталось те, що сталось, – констатував вусатий криміналіст. – Доступу до Інтернету теж катма, тож ми не можемо порівняти наявні відбитки з національною базою. Якщо він з нашого Вришполя і попадався раніше, його пальчики в нас, якщо ж ні… Сорі, хлопці… і дівчата, але тоді знайти його практично неможливо. Хіба катати пальчики доведеться у всіх мешканців містечка.

– Як треба буде, так і зробимо, чорт забирай! – Яровий гупнув кулаком по столу. – Три жертви! Ви подумайте – три! Ще й тижня не минуло, а в нас таке твориться. Мусить же він колись проколотись!

– Він проколеться, – спробувала заспокоїти Яна, споглядаючи всіх навколо напрочуд спокійним поглядом. Семен дивувався, як вона на таке спроможна: ще якийсь час тому сама була не своя. – Боюсь тільки, що до того ще хтось помре. Що з родичами жертв? Хтось з ними говорив?

– Я, – озвався п’ятий з присутніх – оперативник Костюк. – Я говорив з ними. Нічого нового не дізнався. Дівчата поводились як завжди. Ніяких нових знайомств, або ж про них ніхто не знав. Ворогів наче ні в кого не було, а принаймні родичам про таких не відомо. Єдине, що зацікавило… Мотанки.

– Що з ними? – перебив Семен.

– При огляді помешкань усіх трьох жертв ми натрапили на ляльки-мотанки. Усі вони лежали на ліжках жертв так, ніби дівчата спали з ними напередодні. Не знаю, може то якийсь ритуал, може вони щось собі напридумали?..

– Ляльки вилучили? – поцікавилась Адаменко.

– Так, звісно, – Костюк підозріливо споглядав на неочікувану гостю, що задавала питання так, ніби була головним слідчим. – Їх досліджують, але знову ж таки без реактивів не знаю, чи щось знайдуть.

– Реактиви довезуть, коли відремонтують міст, – спробував заспокоїти колег Яровий. – Як тільки скінчиться дощ…

– Семене, ну кого ти хочеш обдурити? – озвався Костюк. – Якщо нашу гостю, то вибач, не варто…

– Що ви маєте на увазі? – Яна підозріло глянула на Костюка, а тоді на Ярового.

– Велкам ту Вришпіль, – усміхнувся Костюк. – Місто вічного дощу, якщо ви не в курсі. Час від часу дощі тут безперестанку йдуть по пів року.

– Не перебільшуй, Антоне, – озвався Семен. – Таке було давно і то, мабуть, неправда. Скоро дощ скінчиться, а поки нам своє робити. Завтра ж поїдь до Гапки Ярути. Вона ж мотанки робить?

– До тієї божевільної?! Семене, ну яка з нею розмова?

– Завтра зранку, ясно тобі? – Яровий не жартував. Але бачив, що Костюк не в захваті. Казали, Гапка може своєю мотанкою і вбити, якщо їй відвідувач не сподобається. – Боїшся? Тоді беру це на себе, не біда.

***

Тридцятивосьмирічну Агафію Яруту знали в містечку як місцеву дивачку. Відомо було, що колись вона втратила дитину й більше не могла народити, тож на тому фоні психіка зрушилась, і жінка знайшла втіху в одному – виготовленні ляльок-мотанок. Вона роздавала їх усім охочим взамін за клапті тканини. Гроші брала тільки за спеціальні мотанки, які виготовляла на замовлення для тої чи іншої мети: спокій у сім’ї, щасливі пологи, добру дорогу… Гапка нікому лиха не бажала, та злі язики казали: коли їй добре заплатити або ж хтось не вгодить, може виготовити спеціальну ляльку на смерть.

Жінка обачно відчинила двері, коли в них настирливо кілька разів постукали. Обличчя засяяло, коли побачила на порозі місцевого копа Семена Ярового – хороший чоловік, ввічливий, добрий, справедливий. Його супутниці, однак, вона не знала, тож відчула легкий укол тривоги.

– Семене… – почала була жінка, коли гості пройшли всередину, та Яровий жестом зупинив її. В руці у поліцейського вона помітила пакет. Коли чоловік розвернув його, Гапка замахала руками й почала голосно кричати: «Очі!.. Очі їй відріжте! Забери її звідси!.. Геть!»

– Агафіє… – спробував заспокоїти жінку Яровий, але та не слухала, все махала руками, затуляла ними обличчя й от-от ладна була втекти. – Агафіє… Це доказ, чуєте? Я не можу його чіпати! Але мені потрібна ваша допомога…

– Геть! – не вгавала Гапка. – То проклята лялька… Не справжня мотанка це… Не мотанка…

Семен Яровий сховав ляльку під плащ-дощовик, та це не допомогло: жінка досі лементувала. За мить чоловік вийшов, а коли вернувся, ляльки не було. Тільки тоді Ярута вгомонилась і дозволила прибульцям сісти у вітальні.

– Що ви можете сказати про ляльку? – почав Яровий. – Це ви її виготовили?

– Я таких не роблю… – відповіла Гапка, досі з підозрою спостерігаючи за незнайомкою, котра оглядала її скромну оселю. – То проклята лялька! Хто б її не зробив, не на добро це. Перше – очі. Їх на мотанці не може бути. Штучні забавки чи просто ґудзики – не має значення, не може мати мотанка, зроблена на добро, очей. Друге – тканина. Не має бути жодних вузликів. У тій вашій… Та вона – суцільний вузол! Не здивуюсь, коли її виготовляли після заходу сонця, а ще – нещадно кололи чи відрізали нитки ножицями.

– А це теж заборонено? – втрутилась Яна.

– Звісно! – Гапка дивилась на співрозмовницю поглядом, у якому зчитувалось здивування й нерозуміння щодо такого елементарного. – Хто б її не робив, хотів, аби в ляльку вселився злий дух!

– Є хтось, кого ви підозрюєте в такій чорній роботі?

Агафія категорично закивала головою, мовляв: «У нашому містечку таких нема». Яровий з Адаменко вийшли з дому лялькарки з осадом на душі: нічого нового, крім забобонів, вони не дізнались.

– Ви тільки відріжте їй очі! – почули за собою, коли наблизились до автівки. Гапка виглядала з-за дверей. – Не гоже так… Накличете зло… Не можна… Прийде з ними лихо… Відріжте їй очі.

µ

«05 жовтня 1989 р.

Мені двадцять сім. Світ навколо змінився, а водночас все залишається незмінним. От уже одинадцять років як я живу в пеклі. Стефан зовсім не той, кого думала, що кохаю…

Нашій дівчинці одинадцять. Лише одинадцять, а сьогодні сталось те, що я боялась визнавати весь цей час. Вона народила! Дівчинку. Здорову, усміхнену, красиву. Ми назвали її Любою. От тільки боюсь сама собі зізнатись в тому, від якої любові та крихітка зачата…

Мені двадцять сім. Я досі молода й приваблива. Але чоловік давно не дивиться на мене так, як одинадцять років тому…»

Зі щоденника Л.Н.

IV. Зло в оселі

Яна споглядала крізь скло широкого дзеркала-шпигуна за перебігом допиту нового підозрюваного у вбивствах. Проводити допит самотужки не наважувалась та й працювала вона виключно на прохання Ярового, офіційно до справи ніхто її не долучав. За мить помітила у склі відображення, але то була не вона. Хлопчик. То був він! Заплющила очі, відігнавши мару. Так далі не може тривати: ще трохи – і вона зійде з глузду. Вперше виникло бажання виговоритись, позбутись усього, що ховала глибоко в собі останніми місяцями. Розплющила очі й зосередилась на підозрюваному.

Борис Кишкан на прізвисько «Кишка» відомий місцевим копам тим, що торгував наркотою, але досі за руку ніхто його не схопив, тож «Кишка» розгулював вулицями містечка, гордо задерши носа. Цього разу, однак, дилер попався: поряд з останньою жертвою – Вірою Шумейко – знайшли пакетик з білим порошком. Звідти вдалось зняти відбитки, один з яких належав Кишкану.

– Чого ти вбив її?! – Яровий перейшов на крик по тому, як майже годинний допит явно не давав жодних відповідей. «Кишка» повторював весь час одне й те саме: «Наркоту продав, але не вбивав». – А може інший хтось з твоїх «клієнтів»?!

– Ти ліпше Зайченка спитай, – криво посміхнувся «Кишка». – Він підсадив її на наркоту. Може він і вбив… А я не при ділах.

Яна погортала свої записи, шукаючи необхідну інформацію. Арсен Зайченко – хлопець Шумейко. Вони вже допитали його. Хлопець не виглядав на наркозалежного, а на час убивства мав стовідсоткове алібі: його бачило пів міста в місцевому барі, де той встиг налигатись оковитої та побитись з поліцейським, що саме зайшов туди похмелитися після роботи.

– Ну тоді та його краля, Маринка… – продовжив викручуватись Кишкан, час від часу потираючи носа. – Вона терпіти її не могла, всі про то знали. Відкрито погрожувала порізати їй мармизу, якшо та не лишить в спокої Зайченка. Я сам чув!

– Яка ще Маринка?

– Семіон. Колишня Зайченка…

Далі Яна не слухала. Нестерпно заболіла голова, й Адаменко змушена була вийти, аби попросити в когось пігулку. Поки ліки не діяли, тож дівчина вийшла на свіже повітря. Згадка про сон досі не покидала її, а примара зловісного хлопчика, здається, невидимо витала зовсім поряд.

На місто лягали сутінки. На диво, електрику ніхто не вимикав. Мабуть, там, зовні, знали про їхнє становище, а тому принаймні не позбавили мешканців цього блага цивілізації. Яна вдихнула: хай навіть сире й вологе, свіже повітря завжди допомагало позбутись головного болю. Закашлялась, коли замість благодатної свіжості вловила аромат гнилизни й розпаду.

Загорівся перший ліхтар, освітлюючи надміру зволожену землю. Листя мертвою хваткою вп’ялось у неї. Колись його щоранку грабали, прибирали й вивозили за місто. Віднедавна ніхто навіть не намагався цього робити – для чого? Під навалою крапель з неба, ковдра напівмертвих листків підіймалась то тут, то там і наче дихала.

Раніше Яна не любила дощ. Та відколи приїхала у Вришпіль, сама дивувалась, що небесна вода стала ніби частиною її. Вона розчинялась у вологості, дозволяла їй заволодіти собою, змити все, що заважало жити… Сьогодні Адаменко вперше злякалась: помітила, як вода поволі окутує ступні. Земля не просто розмивалась, калюжі збільшувались, поглиблювались, каналізація не встигала вбирати опади – їх поволі затоплювало.

Біль у голові помалу минав, дозволивши знов увійти в ритм розслідування. Щось було не так, вона відчувала. Не любила покладатись на відчуття, та все ж іноді дозволяла собі цю слабкість, й от тепер був саме той випадок. «Не пущу! – згадала шалені крики місцевої «відьми» Стефаниди, коли вони з Яровим і Косарем ступили на поріг скромної оселі жінки. – Не пущу зло в свою оселю! Геть звідси! Геть…»

Дані загиблої повідомив патрульний. Він знайшов тіло. І дівчину знав. Гаяти часу Яровий не мав наміру, тож одразу ж рушив до батьків Шумейко. Ті були у відключці: видно було – пиячили. Єдина, хто зголосився допомогти, була Зоряна Гидзь – подруга загиблої. Дівчина жила на тому ж поверсі, що Шумейко. Знехотя розповіла, що жертва часто заходила до Стефаниди по якесь зілля; казала, що воно їй помагає, коли бракує грошей на дозу.

Яровий вирішив з’ясувати все відразу ж, тож рушив до дому «відьми». По дорозі зустріли Косаря: його авто заглухло неподалік, тож ішов на місце злочину пішки. «Не пущу!» – так зустріла їх сліпа Стефанида і таки не дозволила зайти у хату. На допомогу прийшла онука «відьми» – Владислава.

– Бабуся не те хотіла сказати… – почала виправдовувати стару жінка.

– Я кажу те, що хочу, Владо! – громовим голосом пролунало з-за спини жінки. – Не бувати злу в моїй хаті. Не бути – і край!

Владислава вийшла на ґанок, зачинивши за собою двері.

– Вона просто стара жінка… – почала було Влада. – Я розповім усе, що знаю. Семене… Ти ж і мене, і бабусю знаєш…

– Владо… – Яровий прочистив горло, кашлянувши. – Тобі ж відомо, що я тут як коп. Шумейко ходила до твоєї бабусі. Та давала їй якесь зілля…

– Віра була наркоманкою. Стан критичний. Їй весь час потрібна була доза… Бабуся давала їй трави. «Підтримую в ній життя… Раптом опам’ятається», – так вона казала. Бабуся вірила, що дівчині можна допомогти. Але повірте, вона була приречена. Так, як і всі Недзельські…

«Недзельські… – знайоме прізвище повернуло Яну назад у той час і місце де вона була тепер. – Занадто часто чую те прізвище. Недзельські…» Хотіла розпитати у Владислави більше про тих Недзельських і яким боком пришити до них Віру Шумейко, та Семен чемно подякував і поспіхом покинув дім «відьми».

⛧

Сьогодні він не плакав. Не кричав. Не голосив.

Сьогодні, вперше за багато років ув’язнення, відчув у собі неймовірну силу.

Липуча матерія нарешті піддалась, й от хлопчик – а тепер вже радше юнак – відчув, що може порвати ті одвічні пута. Шкрябнув «одяг» зсередини, прорізаючи невелику дірку, й от – еврика! – тягуча речовина надірвалась там, де його рука. Ще трохи зусиль – і матерія остаточно піддалась, плавно опустившись на підлогу.

Воля!

Тепер, коли руки й ноги вільні, він зможе вибратися звідси!

Зовсім голий, одним лиш стрибком він опиняється біля того місця, де як завжди вважав, знаходився вихід. Виходу, втім, нема. Там та сама суцільна стіна червоного з білими прожилками «чогось».

– А-а-а-а-а! – вигукує хлопець, гупаючи кулаками по оголених грудях. – Випусти мене, паскудо! Я все одно виберусь звідси! Випусти мене!

Його воронячої барви очі горять ненавистю й злом. Таке саме темне волосся розкинулось навсібіч, роблячи хлопця схожого на героя одного з аніме. Все далі викрикуючи прокльони й погрози, він не вигадує нічого кращого, як намочитися прямо тут, у місці, де стільки часу перебуває в заперті.

Він дзюрить під себе, навколо себе, мочачись на ненависні стіни, підлогу, невидимі двері й залишки того нестерпно липучого кокона, в якому пробув стільки часу. З горла виривається вже не крик, а дикий сміх. Хлопець регоче на повні груди, кружляючи в шаленому танку.

Зрештою зупиняється.

Замовкає.

Дивиться на себе, оголеного й мокрого.

– Я виберусь звідси, чуєш?! – викрикує, бризкаючи слиною. – Ще трохи і я виберусь звідси!

Нараз бере в руку свій, тепер ерегований, член і вивергає з себе сім’я, ніби мітячи територію…

V. Спаситель світу і його поплічниця

Він прокинувся рано вранці, ще темно було. Світла не вмикав. Не хотів бачити світу довкола. Не хотів вставати з ліжка й іти туди, назовні, до людей, котрі ні про що не здогадуються. Вдавати, що він такий самий, як вони. Вдавати нормального в час, коли кожна клітина його тіла перечила цьому. Заплющив очі в надії, що знову засне. Сни дозволяли забути про видіння. Сни були єдиною можливістю втекти у світ, де не було всіх тих монстрів доокола. Ось уже три роки як йому не сняться кошмари. Відколи отримав той «дар», а скоріше прокляття.

Сон не йшов. Натомість зринули спогади: ще три роки тому він і не підозрював, що світ населений демонами й звірами. І їх треба знищити, доки ті не заволоділи нами всіма. Він і подумати не міг, що нещасний випадок настільки змінить його подальше життя. Й відтоді «нормальність» стане для нього недосяжним бажанням.

Того дня все здавалось бути звичним. Доки не вийшов у двір. На небі пропливали білі хмарки, сяяло сонце. Йшов звичним шляхом з дому на роботу, та як тільки ступив на тротуар майже поряд з будинком і готовий був перейти дорогу, з неба ні з того ні з сього почувся потужний гуркіт, а тоді небо затягнуло сірими хмарами. Незчувся, як з-поміж хмар зірвалась золотиста вертикаль і вдарила саме в нього.

Подальші події й досі здавались кошмаром: перебування в підвішеному стані… люди навколо метушаться, розтуляють роти, мабуть, щось запитують, та він нічого не чує… чи то не розрізняє звуків, що виходять з їхніх горлянок? У голові якась незрозуміла мряка, що, здається, виходить назовні. Зір затуманений, через що люди довкола видаються радше тінями з подовженими головами й руками.

Раптом натовп розступається, й він бачить дивакувату істоту. Здається, то велика черепаха… ні, сова… ні!.. ні те, ні інше! Те «щось» схоже на одне й друге вкупі. Воно торкається його обличчя своїми слизькими зеленавими, з великими бородавками пальцями, притримуючи голову: «Хтось мусить рятувати світ від цих чуперадл…»

Далі все, ніби в кіно: бородавка на руці потвори починає ворушитись; з неї стирчать три бридкі волосини… ось вони рухаються, ніби оживають, шукаючи щось попереду. Спершу довшає одна з них, за нею видовжуються й інші дві. За якусь мить усі три наближаються до його чола… Лоскіт посередині лоба змінюється на пекучий біль, що пронизує те місце, куди встромлено волоски. Диковинні картини кінофільмом пропливають перед очима. Біль сильнішає, й коли, здається, не витримає не стільки фізичного болю, а радше того, що йому відкрилось, впадає у пітьму…

Тоді він вижив.

Дивом, як казали лікарі.

На згадку про пережите, однак, залишилась велика відразлива чорна пляма на чолі. На тому місці, куди влучила блискавка. А ще – три відростки-бородавки на долоні й відразливі волосини, що стирчать з кожної з них. Здається, вони і є причиною, чому він знає, в кому ховається монстр.

Три роки. Три довгі роки він полює на почвар, що населяють наш світ. Три роки мріє про час, коли зможе відпочити від цієї нестерпної місії. Й ось він тут, в цьому забутому Богом і людьми містечку, готовий виконати ще одне завдання. Ладен вбивати, аби врятувати світ від остаточного знищення.

Ще ніколи не відчував у собі стільки сил і відповідальності за тих, хто навколо. Люди – ще ті потвори, та все ж не заслуговують на те, що станеться, коли не зупинити приходу абсолютного зла. От тільки це місце… Воно таке ж фантастичне, як і його місія: знайти ту, що породить Володаря темряви. Крайнє видіння привело його у Вришпіль, та все припинилось як тільки він перетнув межу міста. Відколи лиш почався той невпинний дощ…

Думав, уже ніщо його не здивує, та все ж вона змогла. Висока, з довгим темним волоссям і такими ж темними очима, вона непорушно стояла, мовчки спостерігаючи. І тільки коли він помітив її, відкрила рота в бажанні закричати. Дощ закривав світ, намочивши дерева навкруги, землю під ногами й мертву дівчину на землі. Кров струменіла з рани на животі. В руках у нього – звичайний кухонний ніж (прихопив з дому, й відтоді той незмінно лежав у машині).

«Треба позбутись матки…»

Після першої жертви й тих недоумків-некрофілів з культу прихильників Чорнобога, він не дозволить такій дрібниці запропастити його місію! Досі не міг простити собі тієї помилки: що, коли саме так народиться зло? Вийде з мертвого тіла через «любов» сатаніста?

Не знав, чому не вчинив нічого, коли незнайомка зробила глибокий вдих. Стояв перед нею на колінах, готовий розповісти про те, що накопичилось за три роки, повідати про всі почуття, пов’язані з убивствами, а навіть покаятись! Знав, що робить праве діло, та все ж готовий був покаятись, аби лиш хтось повірив у нього й підтримав.

– Я не вбивця, – сказав, зрештою, а вона видихнула, мовчки слухала, так і не закричавши. – Тобто, вбивця. Так, я вбивця… Але й вони не просто люди… А тут, у Вришпілі… Це місце… Цей дощ… Він заважає мені відчути ту, яку потрібно вбити, аби врятувати світ. Якщо її не зупинити, вона народить саме зло. Вона тут, це я точно знаю! Ти віриш мені? Повір, будь ласка, повір мені…

– Я вірю, – стиха мовила чорнявка й стала навколішки навпроти нього.

µ

«17 червня 2002 р.

Він знову це зробив! Знову!

Я намагалась, присягаюсь, намагалась зупинити його! Не раз пробувала. І кожного разу він бив мене до втрати свідомості, але не вбивав.

«За дітьми хто наглядати буде?» – питав щоразу.

Але знаю, що я – погана матір! Я підвела своїх дівчаток. І синів теж… Скільки їх було? Скількох він нещадно вбив немовлям?

Олеся – моя найменша, третє дівчатко. Сьогодні вона дала нове життя манюній дівчинці. Ми назвали її Вірою. І я вірю, що зможу завадити подальшому знущанню. Він кривдить усіх трьох моїх дочок. Він не зупиниться. Через десять років він візьметься за Віруню.

Досить!

Ні! Не дам! Кривдити онучку не дозволю!

Уб’ю його. Приріжу вночі. Випалю очі. Каструю стерво!»

Зі щоденника Л.Н.

VI. Про хлопчика, що зумів

«Щось не сходиться», – думала Яна, та все не могла зрозуміти, що саме заважає їй зосередитись на справі. Минуло два тижні від першого вбивства, на рахунку маніяка було вже чотири жертви і, здається, на цьому він не зупиниться. Найгірше те, що підозрюваних вистачало, та, зрештою, всі вони мали алібі, а мотив надалі залишався таємницею. Та все ж внутрішнє чуття, яке досі ніколи не підводило, казало їй: «Щось не сходиться».

Поза спиною знову пробіг холодок. Як завжди, коли дивилась на вікна сусідського дому. Недзельський. То його дім. Занадто часто це прізвище фігурувало у цьому містечку. Влада щось казала про Віру… Що має одне до іншого, так і не пояснила: Яровий завадив, кажучи, що нема чого розгрібати старі справи, які зовсім не мають зв’язку з сьогоденням.

Недзельський…

Яна задумалась: «Щось таке знайоме…»

Недзельський! Стефан.

І як вона могла забути?! Та це ж такий собі наріжний камінь, база! Гучна справа двадцятирічної давності! Той монстр роками ґвалтував власних дочок, ще змалечку (всі вони народжували від нього, не раз у віці одинадцяти років!), тримав у страху дружину, калічив її, а зрештою попався через одну з дочок… Олеся, здається. Дівчину так і не знайшли так само, як і її дитину.

Пригадала, що Недзельський до смерті побив Мирослава – хлопця, що помагав Олесі. Коли знайшли тіло юнака, врешті на світ вийшла страшна правда, яку змушена була тримати в секреті стільки років Недзельська. Стефана заарештували, судили, та згодом убили – закатували в тюрмі. Тіло повернули в рідне місто. От тільки вона якось ніколи не вдумувалась, що містечко-батьківщина того монстра – Вришпіль.

Згадка про потвору в людській подобі примусила Яну щільніше вкутатись у плед. Не дивно, що місцеві оминали це місце. Ото їй «пощастило»… Вікна сусідського будинку дивились на Адаменко пустими віконницями, на яких де-не-де стирчали уламки шибок. Відчуття, що за нею хтось спостерігає не покидало дівчину, тож закрила вікно шторами, від чого у вітальні стало темно, майже як уночі. У темряві вчувалось тепер хіба лиш стукотіння дрібних крапель по склу. «Надто вже довго йде дощ…» – подумала, закутавшись у м'який плед і сьорбнула теплого чаю з лимоном.

То був останній шматочок лимона, та й чаю майже не залишилось. Продуктів не завозили. Води більшало. Землю розмивало… У повітрі вчувалось напруження: безжальний убивця, нестача ресурсів, ймовірна повінь. Люди дивились одне на одного вовком, гуртувались, ніби чекаючи на щось, досі нікому не зрозуміле й не відоме, а Яровий силкувався втримати спокій у своєму містечку. Яна намагалась допомогти. З усіх сил старалась. Але кляті видіння тут не з’являлись, а сон про дивного хлопця вимотував майже щоночі!

«Випусти мене! – вигукував хлопець. – Я виберусь звідси, чуєш?! Ще трохи і я виберусь звідси!» І ті крики луною відбивались у голові, чим ще більше заважали зосередитись на розслідуванні й заплутували. Раптом з-поміж усіх спогадів про перечитані матеріали справи, їй згадались одні слова, кинуті маленьким хлопчиком – братом однієї з жертв.

Офіційно ніхто цього не вписав у рапорт, адже це лиш белькотіння малюка. Та все ж саме сьогодні оте її внутрішнє «щось не сходиться» примусило згадати лепетання хлоп’яти: «Руся казала про чоловіка з дивним знаком на лобі… Називала його принцом, якого треба врятувати від чорного прокляття». Яна скинула з себе плед, вийняла лимон і з’їла його зі шкіркою, тоді відклала порожню чашку, вдяглась і вийшла з дому. Здається, вона знає, хто вбивця.

***

«16 червня 2004 р.

Я не зуміла. Не вберегла Олесі від Стефана. Бог мені свідок, я намагалась. Ще тоді, два роки тому. Тієї ночі, коли народилась Віруня, я зрозуміла, що той нелюд ніколи не зупиниться. Йому потрібна все молодша й молодша кров. Коли він почав робити це з Олесею? Навіть думати не хочу…

Сказати комусь?.. Іноді мені здається, що всі про все знають. Але ніхто навіть не поцікавиться, що не так з нашою сім’єю. Сказати комусь?.. Кому ж? Ні. Навіть не намагалась. Крім того, вже давно чоловік застеріг: якщо щось комусь ляпну, повбиває всіх, дівчаток теж. Вистачить, що я бачила смерть кожного зі своїх синів. Мертві дівчатка… Ні, я не змогла б цього пережити. Тож чекала слушної миті.

Тієї ночі нарешті зважилась на вбивство. Ніж лежав під подушкою, чекаючи свого часу. Коли Стефан заснув, я взялась за виконання свого задуму. Встала з ліжка, вийняла ножа й з усієї сили вдарила його в груди.

Либонь, він добре відпрацював своє життя у диявола, бо ніж пройшов заледве на декілька сантиметрів і зламався, а чоловік прокинувся, сів на ліжку й за мить встав на рівні ноги. Йому лиш злегка голова запаморочилась! Кров юшила з рани, та він зумів кинутись навздогін мені, взяв обрубок того ж ножа й зі словами «Вбити мене схотіла? Розказати готова? Е, ні!» відрізав мені язика…

Поки я спливала кров’ю, Стефан вийшов з кімнати, а коли повернувся, тримав молоток. Наступним його рухом був удар по моїх ногах. Тоді ще один, і ще. Здавалось, болю не буде кінця…

Вчора, проте, Олеся вчинила те, що я повинна була зробити ще тоді, коли Стефан уперше вбив мою дитину.

Вона втекла. Забрала трьох своїх дівчаток і втекла. Я так раділа!

Сьогодні, втім, моє щастя розбилось на друзки. Стефан привів назад двох дівчаток – Даринку й Віруню. Разом з ними притягнув (так, саме притягнув!) Мирослава. То сусідський хлопець… Олеся зізналась, що відчуває справжню любов. Знаю, саме Мирослав і є тою любов’ю. Хлопець допоміг дочці втекти, забрав дівчаток з собою в час, коли Олеся несла новонароджене маля.

Моя дівчинка… Сама ще дитина. Тринадцять літ… Вона так сподівалась, що ця дівчинка його – Мирослава. Та вже по народженні немовляти я зрозуміла: третя дочка моєї дочки все ж від того звіра, від Стефана! Усі його діти отримали від нього, окрім крові, родимку у вигляді кола на тлі двох перехресних ліній.

Стефан побив хлопця. Страшно побив. Я кричала, намагалась зупинити його, та мене він ніколи не слухав…

Олесі я більше ніколи не бачила. Не знаю, яка її доля. Що сталось з моєю дитиною?..

Та попри все я щаслива. Так, щаслива через те, що хоча б одна з онучок не тут. Вона в безпеці. Наша маленька…», – Владислава дочитала мемуари Недзельської, і тільки тепер усе стало на свої місця. Сама не вірила в це: «Таке взагалі можливо?» Вагалась: раптом лиш співпадіння? Яка ймовірність, що саме вона…? Ураз згадались бабусині слова: «Не пущу зла в свою оселю…»

Він мав рацію з самого початку. Тішилась, що передчуття не підвело, й повірила. Повірила, що всі ті вбивства неспроста. Якщо він не відведе прихід володаря темряви, ніхто цього не зробить. Ніхто не виживе. Людству прийде кінець.

Перед очима пролітали фрагменти писань, які штудіювала ще в університеті, потім – під час навчання в аспірантурі, а згодом вже й під час перебування тут, поки був доступ до Інтернету.

…Вона – богиня дворогого місяця, Альфа і Омега, початок і кінець, діва, що відімкне вхід Володарю темряви. І вийде вона з води, й повернеться у воду, бо місто вічного дощу – то місце її народження і місце смерті її…

…Ометеотль (Два боги) – божество з ацтекського пантеону, що виступає у двоїстій жіночо-чоловічий формі. Ометеотль є узагальненою назвою богів Ометекутлі та Омесиуатль, які водночас є уособленням Тонакатекутлі та Тонакасіуатль, тобто жіночого та чоловічого… За деякими міфами є уособленням (або одним з імен) Першотворця. Разом з тим ясно висловлюють єдине начало, єдину дійсність, володіючи одночасно двома властивостями: чоловічою (Ометекутлі) й жіночою (Омесіуатль), розуміються як творче ядро, є загальною основою життя і всього існуючого…

…Я́нус – один з найдавніших римських богів, покровитель входів і виходів, початків і кінців. Ім'я, ймовірно, походить від латинського слова ianua — «двері»…

Вона знала ім’я тої, що породить зло.

***

Яна недовго чекала. Постукала лиш раз. Він відчинив двері й достатньо було одного погляду, аби зрозуміти: знає, що вона знає. «Ну що ж, заходь… – відкрив ширше двері. – Рано чи пізно, ти б вийшла на мене». На диво, Яні не було страшно: якщо він не вб’є її, швидше за все, незабаром їх усіх просто затопить. Але перед тою чи тою смертю, їй кортіло взнати «чому».

– Чому? – так і спитала. – Для чого були всі ці смерті?

Чоловік вказав рукою на диван, та Яна залишилась на своєму місці – біля столу. Він натомість сів. Потер чоло з темною плямою на ньому, глибоко вдихнув і видихнув, відкинувся на спинку й нарешті відповів.

– Якби не цей дощ… Я знав би відразу, котру треба вбити. А так… Одна з уродженок Вришпіля має стати причиною загибелі нашого світу.

– Ти чуєш себе?! – не втрималась Яна й сіла за стіл. – Яка, в біса, загибель світу?! І чого саме ці дівчата?

– Можеш не вірити, але три роки тому мені передали дар чи то прокляття. Я бачу демонів, які населяють наш світ. Вони приховані у звичайних людях, але це не люди! Три роки я борюсь з ними. Знищую цих почвар, та їх більшає… А десь пів року тому мені прийшло видіння з пророцтвом про кінець світу. Вперше я не бачив образу того, хто є демоном, і не знав, кого саме шукати. Були лиш слова і слова ці були страшними: «Коли у місті вічного дощу вийде сонце… народиться той, що зумів – плоть від плоті своєї – володар мороку. І прикличе він з пекла слуг своїх, і зникнуть люди з лиця землі, й населиться вона демонами, і не стане більше ні сонця, ні світла, й поглине все бездонна темрява».

– Маячня. А мотанки тут до чого? Навіщо ти надсилав ті ляльки?

– Треба було виграти час, заплутати слідство.

– Чим тобі дівчата не догодили? Що вони мають до твого уявного демона?

– Наступне видіння говорило про ту, яка стане матір’ю диявола: «…богиня дворогого місяця… діва, що відімкне вхід Володарю темряви. А впізнаєш її по тавру Звіра: пляма у вигляді чорного місяця, що з’їдає світле сонце, на перетині двох чорних ліній». Тож коли я опинився тут, у Вришпілі, й почався той невпинний дощ, зрозумів, що пророцтво почало збуватись. Пам’ятаєш, що сказав тоді на оперативці Костюк?

Яна нерозуміюче глянула на співрозмовника.

– «Велкам ту Вришпіль – місто вічного дощу…», – повторив чоловік. – Усе сходилось. Вришпіль – стане місцем приходу зла. А одна з його уродженок стане чашею, в яку воно вселиться і втілиться. Я не знав, хто саме. Пророцтво казало про знак. Усі вони мали той знак… Дарина, Ольга, Руслана, Віра. В Ольги й Руслани він відрізнявся і, врешті-решт, виявився татушкою, тож тут я помилився, визнаю. Але повір, якщо це завадить…

– Ти хворий, чуєш?! Хворий! – Яна встала з-за столу й вийняла зброю. – Вставай, давай.

– Як ти здогадалась?

– Не тягни час, Косар!

– Я просто хочу знати, де проколовся.

– Коли сказав, що авто заглухло по дорозі на місце злочину… Це така дрібниця… Сама ледь не проґавила. Авто стояло на виїзд з місця злочину. Ти втікав звідти, а не їхав туди.

Данило сумно всміхнувся. Вона мала рацію. Тоді він намагався якнайшвидше втекти подалі з місця злочину, та машина заглухла зовсім неподалік, тож коли наблизились Яровий з Адаменко, довелось імпровізувати.

– А й справді, Яно… Ти хороший коп… А давай я тобі покажу? Волоски… Вони покажуть тобі те, що вже знаю я. І тоді ти сама побачиш, що станеться, коли не зупинити того, що зумів.

– Нічого я не хочу бачити! – Адаменко націлила пістолет на Косаря.

У двері постукали. Тоді ще раз. І ще.

– Даниле! – почувся голос з-за дверей. – Відчини! Я знаю, хто вона!

Косар повільно встав.

– Не рухайся, чуєш?! – крикнула Яна.

– Я відчиню… – Косар підійшов ближче до Адаменко. – Яно… Дозволь показати тобі своє видіння. Ти ж на стороні добра…

Данило ступив крок ближче. Яна вперше у своєму житті не могла поворухнутись і лиш вдивлялась у його спокійне обличчя, що повільно наближалось до неї. Чоловік підняв праву руку, долонею до неї. Там виднілись три темні бородавки, а на них – волоски. Їй здалось, чи вони й справді заворушились, видовжились і потягнулись до її чола? Краплини затарабанили по склу з новою силою, ніби відбиваючи ритм її власного серця. Ще крок. Бородавки, здається, ворушились разом із тими волосками. Ні, вона не хотіла нічого бачити! Достатньо було власних видінь. Тут вони припинились. Чужих їй не потрібно!

– Зупинись! – вигукнула, та він не слухав.

«Бах!» – почула Владислава й сильніше загупала у двері.

– Що ти натворила?! – вигукнула, кинувшись до Косаря, Влада, коли Адаменко нарешті відчинила двері. – Ти вбила його! Вбила!

Яна стояла без руху. Косар лежав поруч, видаючи хрипкі звуки. З кутика рота тонкою цівкою лилась кров.

– Це кінець… – стиха мовила Влада. – Тепер нам всім кінець.

– Що ти мелеш?! – не витримала Яна. – Ти про все знала й допомагала?! Ти підкинула мотанки… Ти їх виготовила.

– Нам кінець… – здається, Влада не збиралась відповідати. Яна спробувала підняти жінку з підлоги, але та відштовхнула дівчину. Адаменко посковзнулась і впала неподалік від тіла Косаря. Він важко дихав й очима показував на її ніготь. Влада першою зрозуміла, що той має на увазі. – Господи… Значить, таки кінець…

Яна глянула на свій палець. Нігтьова пластина, від учора непокрита лаком, заляпана була кров’ю. А під нею виднілись дві перпендикулярні лінії, по центру яких темне коло ніби з’їдало світле. Вона від завжди ховала ту родимку під лаком. Мабуть, єдина річ, за яку вона направду була вдячна Богу, адже тільки заради приховування цього знаку батьки дозволяли купувати лак для нігтів.

– Що це все означає? – налякано спитала дівчина. – Що ви вигадали?!

– Ти і є тою, що породить зло, – зі сльозами на очах мовила Влада. – Третя дочка від третьої дочки від цвіту Матері Божої. Уродженка Вришпіля. Богиня дворогого місяця… Це все про тебе, Яно!

– Я ніколи тут не була досі!

– Він помилився щодо двох, але щодо Дарини і Віри не помилився. От тільки вони не були третіми дочками…

– Я не розумію…

– Недзельський… – Влада повільно піднялась з підлоги. Данило вже не дихав. Тепер вона мусить завершити його справу. – Ти – його дочка. Третя від третьої. Якби ж я раніше прочитала той клятий щоденник!

– Який іще щоденник?! – Яна помітила, як Влада задкує до канапи, на якій Данило залишив свій недоїдений сніданок.

– Твоєї бабки – Лілії Недзельської… Ти досі незаймана, правда?

– Що ти…

– Ти досі дівчина, не заперечуй… Все так, як сказано в пророцтві: ти – дочка Недзельського, а отже – уродженка Вришпіля, незаймана, з тавром Звіра. Просто визнай це! Визнай, що все це – правда! А Данило мав рацію, і якщо нічого не вдіяти, світ пропаде… Вибач, Яно… Але ти мусиш померти, – ніж на тарілці був єдиною зброєю, доступною Владі. Жінка схопила його й кинулась на Адаменко. Цілилась у живіт, та Яна викрутилась і натиснула на спусковий гачок. Нічого не відбулось. Пострілу не почулось. Тож Влада повторила спробу.

– Я не можу мати дітей! – вигукнула Яна. – Ти помиляєшся, чуєш?! То не я!

Влада не слухала. Яна підбігла до вікна. Вхопилась за підвіконня й відчула, як теплий промінець впав їй на руку, осяюючи кров на великому пальці. Влада повторила спробу, та враз застигла на місці, не в змозі поворухнутись. Яна скрикнула: біль у животі ще ніколи не був таким різким. Обличчя викривилось у гримасі болю.

«Не може бути!» – майнуло в голові.

Яна виховувалась у глибоко набожній сім’ї. Фанатично набожній. І скритній. Відвідувати лікарів у них було заборонено. Тільки у крайньому випадку. Вперше на прийом до гінеколога дівчина прийшла вже коли познайомилася з Олексієм і мова зайшла про статеві зносини. Тоді й сталось те, що змінило її життя.

Лікарка повідомила, що Яна – надзвичайно рідкісний випадок. Колись таких називали гермафродити. Тепер їх ідентифікують як інтерсекс-особи. «Якщо коротко, – сказала тоді гінекологиня, – у тобі вживаються дві статі. Ти жінка і чоловік водночас. У тобі є і фолікули яєчників, і сім’яні канальці… Але не хвилюйся. Ти можеш розпочати статеве життя. Контрацепція, звісно, не завадить, та аналізи показали, що ризик завагітніти у тебе дуже малий, практично нульовий…» Статевого життя почати так і не вийшло: Олексія вбили.

«Не може бути!» – повторила Яна вголос й водночас відчула, як щось розпирає її зсередини. «Я ж казав, що виберусь звідси…» – почула, здається, всередині себе. Живіт почав стрімко рости. Сонце світило, приємно прогріваючи спину. Влада, знерухомлена, стояла перед нею, дивлячись на все, що відбувалось, широко розплющеними очима. Тільки тепер Яна повірила в те, що досі говорили Владислава й Данило, тож вирішила закінчити, розпочату ними справу, націливши на себе дуло вірного «Форда-21». Нараз збагнула, що світу й справді кінець: рука не ворушилась. Адаменко застигла в нерухомості точно так само, як і Влада.

Рухався тільки її живіт. Біль відчувала. Одяг розірвався. Побачила, як шкіра дала тріщину, м’язи луснули, розійшовшись вгору і вниз від пупка так, наче їй зробили неправильний кесарів розтин. Скрикнула. Кричала довго, та той, що снився досі, не зважав… Укінці, її тіло повільно сповзло по тому, як дівчина відчула запаморочення через біль і усвідомлення своєї помилки.

На вулиці врешті світило сонце. Небо усміхалось синявою.

А з нутра її поволі виповзав він – той, що зумів.