Останній вибір

У пекельному барі, де підлога була встелена тілами грішників стояв демон Кхаргот. Його могутня постать відкидала тінь на поранену сукубку, що звивалася по підлозі від болю. На обличчі Кхаргота не було жодних слідів співчуття, лише звіряча насолода в широкій усмішці, від спостерігання за муками сукубки.

В руці Кхаргот стискав пекельну зброю, що нагадувала пістолет калібру п'ятдесят. Чорний метал знаряддя вбивства був покритий червоними сатанинськими символами, що ледь світилися в тьмяному середовищі цього приміщення. З дула повільно підіймався дим, розносячи запах сірки приміщенням.

– Ну що, красуне? – глузливо прогримів він. – Як тобі новий манікюр? Можеш подякувати мені за творчість.

Поруч з ним, як тінь, стояв Вадріан – інший демон. Він був худий, високий із козячими рогами, та здавався якимось здохликом порівняно з могутньою статурою Кхаргота. Котячі очі Вадріана світилися в темряві зеленим кольором та не зводили погляду з Маріель, наче він читав її думки.

— Знаєш, Кхарготе, здається, ця сукубка зараз схожа на спеціальну пропозицію дня: "кривава Маріель", — протягнув він, проводячи кінчиком кігтя по загостреній бороді. Його очі сяяли, наче він грав із здобиччю. — Чи ти знаєш, наскільки глибоко ти в лайні? Ні? Я б тобі підказав... але на такій глибині ти цього не почуєш.

– Прокляття... – прошепотіла Маріель, подивившись на те, що залишилось від правої руки. Її очі палахкотіли гнівом, але страх у них видавав розгубленість. Кукса бовталася, немов ганчірка і з неї струменіла чорно-багряна кров, забарвлюючи вкриті агонією обличчя грішників, що беззвучно проглядали з-під підлоги. Вона намагалася зупинити кровотечу, але марно. Чорна, в’язка рідина витікала з неї неперервним потоком, заливаючи підлогу.

“Як же я дійшла до такого?”

Вона оглянула бар де стіни були оббиті жорсткою людською шкірою. Звідки проступали обличчя, які спотворено корчилися у безмовних криках. Низька стеля, з якої повільно стікав густий чорний слиз, нагадувала дихання потвори. А дим, що клубочився в повітрі, затягувався в її легені, викликаючи відчуття насолоди чужими стражданнями.

Маріель підняла голову та зустрілася поглядом з своїм кривдником Кхарготом. Його червоні, як розпечене вугілля, очі світилися в темряві, а великі роги вигнулися, підкреслюючи демонічну сутність. Вона мовчала. В скронях відбивався стукіт переляканого серця. Життя витікало з неї з кожною секундою та могло закінчитись в будь-яку мить.

“Потрібно добре обдумати свою відповідь, щоб не бовкнути чогось зайвого.”

— Кажи, кого шукаєш та звідки ти тут взялася, — грубим голосом мовив Кхаргот схопивши Маріель за ріг та піднявши над підлогою. — Не змушуй мене насолоджуватися твоїми стражданнями.

Страшний біль пронизав голову. У неї було таке враження наче її підняли за волосся. Тіло безладно корчилося над підлогою в надії відчути тверду опору. Маріель спробувала закричати, однак з грудей вирвалось лише якесь кволе хрипіння. Від безсилля вона почала бити своєю єдиною рукою цю демонічну погань в надії, що він відпустить і біль припиниться. Але удари були слабкими та не вплинули на хватку демона.

— Говори, — Кхаргот наблизив дуло до її скроні. Метал зашипів об шкіру, лишаючи чорний слід на ній, — інакше знесу тобі дурнувату довбешку.

— Зроби це, якщо хочеш, — Маріель різко випалила, дивлячись прямо в його криваві очі, — Але якщо ти вб'єш мене зараз, ти так і не зрозумієш про яку дитину я питала.

— Що ж, я зачекаю, — скривився він, але зброю опустив.

— Моя душа... – почала Маріель. – Я продала душу, щоб знайти свою дитину. Мою доню Лілі викрали демони. Я впевнена, вона тут, у цьому клятому місці.

— Пекло, на відміну від людей, не чіпає дітей, — прохрипів Кхаргот від злості та жбурнув Маріель на підлогу, як мішок з картоплею. — Діти належать Чистилищу. Їх душа не належить ані нам, ані богоугодникам. Такі правила, брехлива сучко.

Вадріан засміявся, дивлячись, як сукубка борсається серед калюжі власної крові. Червоні, як розпечена сталь, очі Кхаргота дивилися на неї з призирством. Його демонічна рука, що тримала зброю, повільно піднялася і Маріель побачивши дуло зрозуміла, що це кінець.

— Ні! Будь ласка! Я кажу правду, — благально почала вмовляти Маріель підставляючи свою другу руку в надії захиститися від пострілу з пістолета. — Просто пекло... воно велике… можливо на інших колах є моя дитина. Я не знала про дев'ять кіл. 

— Сукубки безплідні істоти, хвойдо! Помри! — гаркнув Кхаргот і очі запалали вогнем. Демонічний палець Кхаргота вже майже натиснув спускового гачка, та в останню мить Вадріан поклав на його плече свою руку.

— Зачекай! Вона каже правду, Кхарготе, — прошепотів Вадріан, нахиляючись ближче до демона. — Поглянь на неї. Ммм, вона не така, — протягнув Вадріан, відступаючи на крок і обводячи Маріель зеленим поглядом. — Навіть очі... Там не пекельний вогонь, Кхарготе, а щось інше. Слабке, ламке. Схоже на... людське. Хтось добре постарався, щоб замаскувати її, але мене не обдурити.

Кхаргот сверлив Маріель поглядом своїх криваво-червоних очей, а потім повільно, наче не вірячи собі, опустив зброю та перевів погляд на Вадріана.

— Кажеш вона говорить правду? Але що це за ангелтня? — прохрипів роздратовано він. — Виходить, що людська дитина опинилася в пеклі. Та й хто взагалі міг пустити смертну до пекла?

Вадріан лише знизав плечима

— Я... я кажу правду, чесно — спробувала якось підтримати розмову Маріель, щоб продовжити собі життя. — Моя дитина... тут. Мені сказав архідиякон Дмитро. Він допоміг потрапити сюди і я просто хочу…

— Іди сюди, стерво! — гаркнув Кхаргот, немов звір, перебивши її. — Будеш розмовляти з нашим босом.

Схопивши Маріель за демонічний хвіст, Кхаргот потягнув її по холодній підлозі, наче впольовану здобич. Маріель билася об тіла грішників, марно намагаючись вирватися. Позаду важко ступав Вадріан і своїми копитами впивався в тіла грішників у підлозі. 

— І так завжди, — злісно промовив Вадріан. — Тільки зайшли трохи розслабитися до бару, але навіть тут знайшлася якась погань, що зіпсувала відпочинок.

Вони вийшли назовні. Коли Маріель потрапила в пекло їй хотілося тікати та не озиратися. Але бажання знайти та врятувати свою дочку з цього страшного місця додали їй хоробрості і тому вона залишилась і вирішила почати пошуки із місцевого бару. Шкода, що першими демонами, які їй трапилися були ці двоє, які швидко розкусили, що вона не місцева.

Перше коло пекла нагадувало місто що дихає. Воно було повністю побудоване з грішників, що були будівельними блоками та століттями потерпали від нескінченних мук. Їх стогнання і приглушенні дель чутні крики випливали з кожної цеглини та вулиці. Груба, жива матерія їхніх тіл ледь рухалася, вселяючи у Маріель відчуття їх нескінченного болю. Грішники поплатилися за те, що колись вели жадібне, грішне життя. Під ногами демонів чавкала багряна багнюка, у якій виблискували золоті монети, прикраси, і все те, заради чого люди обирали гріх. Ніхто не зважав на ці багатства, окрім, можливо, самих грішників, які безпорадно тягнулися до них, перебуваючи у стінах і підлозі.

— Ця вся історія смердить ладаном, — пробурчав Кхаргот, не припиняючи тягнути її. — Дітям не місце в пеклі. Це порушення правил.

— Так, Кхарготе, — задумано мовив Вадріан намагаючись не відставати від великих кроків свого товариша. — Хтось з вищих шишок дозволив цій смертній потрапити сюди. Таке міг провернути тільки хтось з дев'яти.

— Угу, — мугикнув Кхаргот. — Я зразу зрозумів, що це якась небесня. Не люблю влазити у справи дев'ятьох. От нехай Бос і сам вирішує, що з нею робити. Мені плювати.

– Я можу йти сама, – прохрипіла Маріель, намагаючись підняти голову. – Немає потреби волочити мене, як шматок м’яса.

Кхаргот зупинився й насмішкувато подивився на неї. Його очі виблискували.

— Заспокой її, — кинув Кхаргот, і Вадріан, немов виконавець смертного вироку, легко доторкнувся своїми двома демонічними пальцями до її лоба і Маріель відразу ж перенеслася в якусь темряву.

Там були звуки фортепіано. Потім з'явилися обриси якихось кімнат. Маріель впізнала це місце. Це дитячий садочок Лілі. Але щось не так. Не було чути дитячих голосів. Лише звуки фортепіано десь здалеку. Маріель намагалася кинутися до дверей, що вели у групу, де зазвичай знаходилася дочка Лілі, але ноги не слухалися. Раптово вона відчула сильний удар в живіт. 

— Вставай! — доносився десь здалеку до неї голос демона Вадріана.

Вона прокинулася зі сну. Повторний жорсткий поштовх змусив відкрити очі.

Кхаргот, Вадріан та Маріель були у велетенському сховищі, де гори золота, дорогоцінних каменів та інших багатств сягали аж до стелі. Чорні, як ніч, стіни і підлога з обсидіану створювали враження бездонної прірви. Безліч маленьких чортенят бігали по залі та тягли це багатство до її центру.

— Вставай! — знову прогорланив голос демона і Маріель почала підійматися на ноги. Її погляд упав на свою відстрелену руку – тепер чомусь обгорілу, немов шматок м'яса на сковороді. Кров вже не текла.

Кхаргот та Вадріан стояли злегка схиливши голови і їх погляд був прикутий до фігури у центрі зали.

Там на троні сидів гігантський демон чиє тіло розпливалося та нагадувало гору сміття. Він мав безліч ротів, розкиданих по всьому тілу і він поглинав все, що підносили йому маленькі бісики-чортенята: гроші, їжу, дорогоцінності. Його шкіра була слизька і блискуча від жиру, а очі, немов маленькі чорні намистини, безперестанку рухалися видивляючись кращий шмат та поглинання.

Кхаргот зробив крок уперед і низько вклонився.

— Вітаю Вас, Великий Мамоне, володарю жадібності! — промовив він з трепетом у голосі.

Вадріан повторив його дії, теж впавши на коліно. Мамон перевів очі на них.

— Кхарготе, ти маєш нахабство переривати мене під час трапези, – прогримів розкотистим грубим басом один із найбільших ротів, що наразі був вільний від споживання багатств. – Говори швидко, перш ніж я вирішу зробити тебе десертом.

— Сталася подія, яка може зацікавити Вас, Ваша Жадібносте. Ця перетворена істота стверджує, що хтось із наших викрав її дитину. Мій товариш, демон обману Вадріан, підтвердив, що вона не бреше, – промовив Кхаргот чий голос лунав глухо в залі, наповненій дзвінким дзенькотом монет, які чортенята збирали своїми маленькими ручками.

— Так, Ваша Жадібносте. Смертна говорить правду. Ситуація нестандартна та може Вас зацікавити – підтвердив слова Вадріан, вклонившись ще нижче.

Мамон на мить припинив жувати, очі примружилися, і він уважно подивився на демонів явно заінтригований.

— Людська дитина? В пеклі? — Мамон ліниво нахилив голову, і його очі зосередилися на Маріель. — Ближче, — і він махнув своєю жирною рукою в сторону сукубки.

Кхаргот схопив за ріг Маріель та потягнув до цього жиробаса. Їй боліло, але вона не кричала, а потім грубо жбурнули перед троном Мамона. Вона підняла очі за владику демонів, Мамона, що спостерігав за нею і його погляд зупинився на амулеті, що висів на її шиї. 

— О-о-о, — протягнув він. — Печатка Азмодана. — І його жирні пальці почали видовжуватися та наближатися до її шиї.

Обхопивши амулет, він зірвав його і у ту ж мить образ сукубки зник, оголивши людське тіло. Серце у неї завмерло. Вона знала, що її людську подобу викрили майже відразу, але чомусь у тілі сукубки вона відчувала себе більш захищеною.

Жінка не зводила погляду з Мамона намагаючись зрозуміти, що ж тепер з нею буде. Мамон обмацував амулет, як дитина нову іграшку, а потім нарешті перевів погляд на неї і вона відчула, що від його погляду у неї по шкірі пробігли сирітки.

— Ох, дурна, дурна смертна... — Мамон закотив очі, так ніби йому довелося повторити щось очевидне для учня-першокласника. — Ти, напевно, подумала, що можеш бути непомітною в пеклі з цією блискучою цяцькою? Хто ж тобі її дав? Ні, дозволь вгадати... Азмодан, так? Ах, цей хитрий шахрай.

— Моє ім’я Марія. Я продала душу, щоб знайти свою дочку, Лілі, яка була викрадена демонами. Тепер я тут…

Мамон махнув рукою і Марія відчула як горло щось міцно стиснуло і вона не могла дихати.

— Які ж ці люди невиховані! І як ми плануємо з них зробити Нілгерів? — прогримів Мамон. Через кілька секунд Марія відчула, як хватка на шиї поступово почала ослаблюватись. — Тобі можна говорити лише тоді коли я дозволю. Зрозуміла?

— Так, володарю, — вимовила Марія відчувши полегшення на шиї. 

— Азмодан у тілі архідиякона дав тобі цей амулет. Я це знаю. Це він дав тобі можливість потрапити в пекло. Що ти йому за це пообіцяла? Пригадуй!

На цей раз Марія обережно зважувала слова. У пам’яті виник ритуал, який відкрив їй шлях до пекла. Архідиякон Дмитро, або як каже Мамон демон, на ім’я Азмодан, переконав її, що дочку викрали демони і єдиним шансом порятунку є подорож до пекла. 

"Покидьок!" — подумала розгнівано вона. "Він не сказав наскільки це небезпечно. А ще мав нахабство називати себе другом".

Отже, цей демон Азмодан запевнив, що доньку народжену в гріху забрали в пекло. Адже Лілі з’явилася на світ після ночі, яку Марія майже не пам’ятала — вона була під впливом наркотиків і не знала, хто скористався її безпорадністю. Правда, яку вона намагалася забути, тепер пульсувала в свідомості, мов відкритий біль.

Під час ритуалу було видіння.

Марія стояла в центрі темного приміщення. Амулет на шиї пульсував кривавим світлом, а коли Дмитро підніс чашу з червоною рідиною, вона відчула раптовий біль у грудях. Перед її очима промайнула картина: поле вогню, на якому стоїть донька — Лілі, або хтось дуже схожий на неї. Лілі дивилася на Марію і очі Лілі палахкотіли червоним, як розпечене залізо, вогнем.

Видіння зникло після закінчення ритуалу, коли вона в тілі сукубки з'явилася на першому колі пекла.

"Зачекай!" — промайнуло в неї в голові. Маріель згадала, що саме Азмодан на кінці ритуалу назвав її демонічним ім'ям та перетворив на сукубку. Цей демон заявив, що відтепер душа Маріель належатиме йому як тільки помре.

— Я погано пам'ятаю, — нарешті почала свою відповідь Маріель. — Але він точно сказав, що моя душа буде належати йому після смерті в пеклі.

— Класика, — прогримів Мамон, і кілька його ротів одночасно розтягнулися в огидній посмішці, відкриваючи жовті, гнилі зуби. — Звісно, ти ж погодилася, не подумавши! Якби тебе вбили тут, у пеклі, з цим амулетом, твоя душа автоматично стала б його власністю. Впевнений, Азмодан відрядив своїх слуг знайти та знищити тебе. Твоє щастя, що саме мої демони знайшли тебе раніше.

Мамон нахилився ближче, його масні пальці погладжували амулет, ніби намагаючись витягти з нього приховану правду. Його маленькі очі звузилися, і на обличчі з'явився вираз задумливості.

— Але щось тут не сходиться. Чому твоя дочка опинилася в пеклі? Із плоті й крові смертної? Це суперечить нашим правилам. Пекло — не місце для дітей, — він нахмурився, провівши пальцями по амулету. — Чи це... виняток? Може, ти привела сюди не зовсім людську дитину?

— Лілі нормальна, — тихо відповіла Марія, намагаючись не дивитися йому в очі. — Азмодан сказав, що вона тут, і що її можна повернути.

Мамон засміявся.

— Та чхати йому на твою дочку, дурепо, — голос розлігся луною по всій залі. — Його цікавила лише твоя душа. Як, до речі, і мене... — тон став серйознішим, а в очах засвітився хитрий вогник. — Він не гарантував, що поверне її, а я можу. Та, як і кожна угода, це має свою ціну.

Мамон зупинився, ніби обмірковуючи свої слова, а потім нахилився до неї ще ближче.

— Я пропоную новий договір. Я повертаю твою дочку до царства смертних, а ти натомість віддаєш свою душу мені. Як тобі така угода? — Він розтягнув губи в самовдоволеній посмішці, спостерігаючи за її реакцією.

Марія дивилася на огидну постать Мамона. Його слова пронизували свідомість, мов отрута. Ще одна угода. Ще одна пастка.

Вона стиснула кулаки, намагаючись зрозуміти, чи є інший вихід. Перед очима майнула картина: Лілі сміється у своєму ліжку, простягаючи руки до неї. "Як її повернути?" — запитала вона себе, відчуваючи, як всередині борються страх і материнська любов.

— Зрештою у мене немає вибору, — прошепотіла вона нарешті, не впізнаючи власного голосу. — А як можна віддати свою душу двічі, адже Азмодан…

— Залиш це на мене, — перебив Мамон, розтягуючи кожне слово так, немов смакував. Його безліч ротів хором засміялися, а найбільший мовив: — Азмодан, старий бовдур, як завжди, накосячив. Його так тягне влаштовувати дешеві угоди, що навіть дірки у власних правилах не зашиває. Але, на твоє щастя, я в цьому профі. А ще у мене більше апетиту — як до їжі, так і до душ.

Він нахилився до Марії і слизькі пальці зачепили її обличчя.

           — От я, дорогенька, бачу його помилку в угоді. Душа буде належати йому після твоєї смерті. Однак ти ще жива. А отже, угода зі мною може стати... скажімо так, пріоритетною. Якщо я забезпечу охорону та захищу від його слуг, а твоя донечка повернеться на землю, то твоя душа буде моєю.

Її світ розвалювався на частини. Угода з Дмитром, який виявився Азмоданом, а тепер нова пропозиція від іншого демона. Всі старання, кожен крок, що вона зробила заради Лілі виглядали нікчемними. Наче вона та її дочка були частиною великої гри демонів пекла.

"Годі бути пішаком в їх грі?"

— Я зроблю усе, щоб повернути доньку! — сміливо вигукнула Марія в очі демону.— Але якщо ти вже так хочеш мою душу, то мусиш дати мені більше, — промовила Марія несподівано твердо. — Не лише повернення Лілі, але й захист для неї після цього. Я не буду грати за твоїми правилами, якщо це означає, що Лілі знову заберуть ваші прихвосні.

Мамон хрипко засміявся, але очі спалахнули зацікавленістю.

— Домовились, — розплився в усмішці один із ротів Мамона. — Поцілуй мою руку в знак прийняття угоди.

Зітхнувши, вона піднялася з колін та обережно нахилилася до огидної, слизької руки Мамона і доторкнулася до неї своїми губами.

Як тільки Марія це зробила, тіло обдало спалахом болю і темряви, що пронизала від голови до ніг і вона знову стала сукубкою Маріель. Мамон посміхнувся і потворна посмішка розширилася.

— Угода скріплена, — тихо промовив він, задоволений. — Тепер ти належиш мені.

Він провів рукою і Маріель відчула теплоту у відірваній руці і ось втрачена рука почала відновлюватись з небаченою швидкістю.

Потім Мамон продовжував чаклувати. Його руки почали сяяти кривавим світлом, яке повільно ширилося по пальцях, немов жива річ. Магічні сили Мамона були потужними, і тьмяне гудіння чар заповнювало простір. Через мить очі Мамона розкрилися, і він різко видихнув.

— Восьме коло... — промовив він, голос звучав глибше, ніж раніше, і у ньому було щось лячне.

Серце Маріель завмерло.

“Восьме коло. Що це означає для мене і Лілі? Шляху назад немає. Залишається лише йти вглиб, де її донечка, і спробувати змінити долю, навіть якщо душу доведеться пожертвувати”.

— Там, у царстві Мефісто, — продовжив Мамон, а його очі звузилися, — твоя дитина. Гмммм…. Лорд ненависті та розбрату не відомий своїми капризами, навіщо він взяв людське дитя?

Марія на мить заплющила очі. Перед її внутрішнім поглядом з'явився образ доньки: сміх, очі, що наповнені світлом. Тепер вона може належати цьому Мефісто. Марія відчула, як підкошуються ноги, але зусиллям волі змусила себе вистояти.

— Добре, — промовив він, відкинувшись на трон, знову занурюючись у свою ненаситну трапезу і чортенята кинулися знову до своєї рутинної роботи. — Каорн піде з Вами. Смертна буде в череві.

Хвилина — і повітря перед ними почало здригатися, немов простір сам розсипався в пил, поки у залі не з'явився величезний з масивним черевом демон з чорними рогами і бронзовими пластинами на тілі. Демон впав на одне коліно перед Мамоном.

— Ти кликав мене, мій лорде? — промовив він низьким, мов грім, голосом, а очі запалали пекельним полум'ям, як у Кхаргота.

— Каорне, — прохрипів Мамон, — супроводжуватимеш Кхаргота і Вадріана до восьмого кола. У Мефісто дитина цієї трансфігурованої. — І він показав пальцем на сукубку. — Вона буде в твоєму череві. Не дайте їй загинути, доки її дочка не покине пекло. Ціна душа смертної. Остерігайтеся слуг Азмодана, які на неї полюють. Зрозуміло? 

— Слухаюсь, — покірно прогарчав Каорн. — А як бути з Мефісто?

— Мефісто зобов’язаний повернути дитину живій матері. Покажіть сукубку, яка є кровною матір’ю цієї дитини і усе стане на свої місця. Він буде змушений підкоритися законам Пекла, адже порушити правило четвертого кодексу він не посміє. І обов'язково при можливості дізнайтеся, чому Мефісто викрав смертну дитину.

Каорн схилив голову, визнаючи наказ, і обернувся до Кхаргота і Вадріана, окинувши їх поглядом. Марія, яка знову стала сукубкою Маріель відчула його важкий погляд на собі, але залишилася мовчазною, намагаючись не привертати зайвої уваги і роздумуючи над словами Мамона.

Мамон підняв руку, і пальці почали плести складні символи в повітрі. Мить — і темна магія згустилася перед ними, утворюючи ворота до восьмого кола пекла. Телепорт закрутився вихором темряви.

Раптово черево Каорна відчинилося наче якісь розсувні двері і живі м'ясисті мотузки обхопили Маріель зі всіх сторін, а тоді перемістили у його велетенське черево. М'язи черева зімкнулися і Маріель потонула в темряві демонічного живота, де було слизько й вогко.

— Eй, відкрий вікно, бо я тут задихнуся, — викрикнула Маріель.

           — Сиди тут і не рипайся, зараз трохи заспокоїшся — почувся голос Каорна.

 Маріель почула, що вдихає якийсь смердючий газ і раптом вона втратила зір та слух.

Але ось темрява почала розсіюватися, і перед очима Марії вималювалася знайома картина — її дитяча кімната. Вона знову була маленькою дівчинкою, сиділа на краю ліжка, міцно стискаючи в руках свою улюблену, єдину в’язану ляльку. З-за дверей долинав материнський крик — відчайдушний, сповнений страху і болю.

Раптом двері квартири розчинилися, і до кімнати вбігли люди в білих халатах — лікарі, яких викликали, щоб зупинити чергову спробу її матері позбавити себе життя. Це вже було звичним для Марії — розпач і відчай стали постійними супутниками їхньої сім’ї. Мама боролася з психічними проблемами, і ці напади були частиною їхньої реальності.

Але цього разу щось було не так. Обличчя лікарів почали змінюватися. Їхні риси спотворювалися, видовжувалися, ставали нелюдськими. Очі засяяли яскраво-червоним вогнем, а шкіра покрилася темними плямами. Вони більше не виглядали як люди. Це були демони в лікарських халатах, і вони простягали свої кістляві руки до матері.

Марія застигла, її маленькі ноги не рухалися. Вона лише спостерігала, як ці моторошні істоти схопили маму і потягли в густу, чорну темряву.

— Мамо! — закричала Марія.

Лікарі-демони повернули до неї голови й засміялися, їхній регіт заповнював простір. Їх очі дивилися на неї, насмішкувато, наче знали те, чого вона ще не розуміла.

Раптом світ змінився. Марія вже не була вдома. Перед нею височіла величезна стіна, створена з тіл людей, сплетених одне з одним. Серед цих стражденних облич вона побачила свою матір. Її тіло було худе, покрите зморшками, синцями та відкритими ранами, а шкіра злущувалася клаптями.

— Допоможи мені… будь ласочка… — приглушено благала мати, простягаючи до неї руки. Обличчя було мокрим від сліз, і погляд був сповнений страху.

Лялька випала з рук Марії, голосно вдарившись об підлогу, яка, як вона тепер помітила, складалася з тисячі людських очей, що дивилися на неї. Марія інстинктивно відсахнулася, відчуваючи, як холодний піт вкриває чоло.

Вона спробувала підійти ближче до матері, але стіна почала відштовхувати її слизькими руками, неначе жива істота, яка не хотіла допустити Марію до матері. Марія хотіла схопитися за руку матері, але руки ковзали по сплутаній плоті, і щось тягнуло назад, наче сама земля намагалася відтягти її.

Голоси грішників на стіні почали зливатися у жахливий регіт, що ставав усе голоснішим і голоснішим, поки Марія не змогла більше цього витримати. Вона затиснула вуха та заплющила очі.

І раптом вона опинилася в іншому місці. Вона відчула, що сидить на чомусь м’якому. Це крісло в кабінеті лікаря. Перед нею сиділа Лариса Петрівна, дитячий психіатр. Губи лікарки рухалися, але слова були нерозбірливі, наче звук доносився десь здалеку.

Марія підняла погляд і подивилася в очі лікарки. Вони блищали, як у демона. Лариса Петрівна почала змінюватися: обличчя стало широким, роздувалося, а шкіра набувала огидного блиску, наче була вкрита жиром. За мить перед Марією вже сидів володар жадібності Мамон. Його очі сяяли хижим блиском, а сміх наповнив весь простір.

— Поглянь на правду! — прогримів він голосом, що нагадував грім. — Ти і твоя мати ніколи не покинуть пекло.

Марія хотіла закричати, але рот був заклеєний липкою, чорною масою, яку вона не могла виплюнути. Вона спробувала зрушити з місця, але стілець, на якому вона сиділа, вріс у тіло, наче став частиною її плоті.

Картинка почала зникати, розчиняючись у темряві. І в цій темряві пролунав голос.

— Вставай! Швидше! — Марія відчула, як її тягнуть за руку через щось липке і слизьке. До неї долинали якісь звуки, а потім світло. Очі нарешті почали щось бачити.

Кхаргот тягнув її за руку з черева Каорна. Велетенський демон лежав з розірваною головою та розпанаханим пузом. Навколо валялися обгорілі тіла демонів та чортів, розкидані кінцівки, різна зброя, що ще диміла. Повітря пахло кров’ю і гаром. Вадріан лежав поряд розрубаний навпіл, а погляд його зелених зміїних очей був спрямований у небо сповнене вогню восьмого кола пекла.

— Рухайся, курво. Я не знаю, чи ми вбили усіх! — горланив Кхаргот, остаточно витягуючи Маріель з черева Каорна.

— Що… що сталося? — боязко запитала Маріель, не розуміючи, де вона та що відбулося.

— На нас напали слуги Азмодана! — гарчав Кхаргот, волочучи Маріель. Він стискав свою зброю, а обличчя було повне люті. — Тільки-но глянь на цих виродків! Чекали нас тут у засідці. Думали, зможуть мене подолати? Але це я повідстрілював їх голови!

Він зупинився лише на мить, щоб зиркнути на неї своїми демонічними очима.

— А ти краще не відставай, бо і тобі відстрелю ноги та понесу тільки твоє тіло до Мефісто.

Маріель промовчала лише глянувши на руку, яка нещодавно була лише куксою, і з полегшенням заворушила пальцями на ній. Кхаргот таке може втнути.

— А Каорн та Вадріан померли? — тільки й змогла перелякано запитати Маріель.

— Ні! — прогарчав роздратовано Кхаргот. — Ми, демони, безсмертні. Мамон переродить їх із серцевини зла.

Маріель побачила серед цієї різні щось, що відразу привернуло її увагу. Це був демонічний меч, інкрустований кривавими рубінами, які наче пульсували власним життям. Вона рвучко зупинилася й підняла зброю.

— Що ти робиш? — рикнув Кхаргот, розвертаючись до неї. — Це зброя Каорна! Навіщо тобі його меч, якщо ти ним не володієш?

— А якщо нас знову атакують? — випалила Маріель, стискаючи руків’я, попри біль у руках. — Ти ж казав, що напад може повторитися. Чи ти боїшся мене з мечем?

— Боюся? — Кхаргот розсміявся хрипким, тваринним сміхом. — Заспокойся, дівко. Якби я боявся, то вже сидів би в Мамона під столом. Але добре, бери його. Якщо здохнеш, то хоча б зі зброєю в руках.

Маріель кивнула й кинула останній погляд на тіла навколо.

— До палацу Мефісто, — уривчасто сказав Кхаргот, знову рушаючи вперед.

Вони мчали через звивисті вулиці. Тут було жарко. Ні, тут було пекельно жарко! Якби вона була у тілі людини, то, мабуть, згоріла б дотла. Кхаргот тримав пістолет напоготові, але не стріляв. Марія ледве встигала за ним. Вогняне небо пульсувало над головою, жар обпалював шкіру. Грішники в стінах кричали, мов живі.

Вони продовжували рухатись тісними вуличками восьмого кола пекла і Маріель вже жалкувала, що взяла з собою цього демонічного меча. Він був важкий і було складно з ним бігти. Окрім того криваві рубіни на руків’ї пульсували, немов забираючи в неї силу. Раптом вона подивилася на спину Кхаргота, покриту шрамами й свіжими ранами, й відчула, як у грудях знову розгоряється давно приглушений гнів.

“Ця тварюка відстрелила колись мені руку”, — подумала вона стиснувши від злості зуби. — “Він зробив це просто так, задля задоволення. І тепер я тікаю за ним, мов жалюгідна собачка. Чому я маю терпіти це? Чому не покінчити з ним прямо зараз?”

Кхаргот біг попереду тримаючи свою зброю наготові. Він навіть не обертався. Його довіра до Маріель була майже образливою. Раптом він зупинився, прислухаючись до звуків навколо, і вона зрозуміла, що це її шанс.

Маріель підійшла ближче заносячи меч. Криваві рубіни спалахнули вогнем, наче підтримуючи її наміри. Вона вже бачила, як одним точним ударом відрубує йому голову, і уявляла, як демонічна кров бризне їй на обличчя.

“Це буде так легко”, — подумала вона, стискаючи руків’я ще міцніше. — “Я знищу його й більше не буду його іграшкою. Він заслуговує на це”.

Але в ту ж мить перед очима постало обличчя її доньки. Спогади про неї накрили, як хвиля. Кхаргот був ключем до палацу Мефісто, а там — і до дитини.

“Без нього я не знайду Лілі”.

Руки затремтіли і Маріель опустила меча.

“Я ще знайду спосіб помститися, але не зараз. Спершу моя донька”.

Раптом простір навколо тріснув, і Марію з Кхарготом поглинуло синє світло. Вони опинилися в темній залі, де стіни ніби дихали, випускаючи густу, маслянисту рідину. Повітря тут було важке, наповнене глухим шепотінням. У центрі зали височів демон. Його шкіра нагадувала потріскану лаву, очі — холодні й бездонні.

— Хто посмів влаштувати хаос у моїх володіннях? — розлючено звернувся він, змірявши їх поглядом.

Кхаргот впав на коліна.

           — О, володарю ненависті, Мефісто! Ми вдячні, що врятували нас від слуг Азмодана. Я — Кхаргот, демон Мамона, а це Маріель, смертна, яка продала йому душу, щоб знайти свою дочку. Ми прийшли з важливою справою.

Мефісто зневажливо усміхнувся.

           — Я знаю, чого ви шукаєте. Ліліт тут. Це не та, кого вона пам’ятає.

Мефісто махнув рукою, і повітря здригнулося. Тіні почали збиратися у якусь форму, перед ними з’явилася Лілі. Але це була вже не та ніжна дівчина, яку Марія пам’ятала. Очі палахкотіли червоним вогнем, а усмішка… Усмішка була жорстокою, немов вона отримала свою силу від чогось темного і невідомого.

Це не була її дочка. Це була інша істота, не знайома і чужа.

— Це не вона! — вигукнула Маріель, відчуваючи, як всередині усе холоне.

— О, ні. Це вона, — промовив Мефісто усміхнувшись. — Завжди була. Ти її знаєш, як Лілі, але вона насправді Ліліт. Моя плоть і кров. Призначена змінити світ.

— Що ти зробив з нею?! — Маріель кинулася вперед, готова схопити Ліліт, але її руки зупинила невидима сила і меч Каорна випав з рук.

Мефісто сміявся, насолоджуючись безсилістю Маріель. Ліліт стояла мовчки, не рухаючи жодним м'язом, а її пекельні очі сліпо дивилися в одну точку.

— Не піднімай на мене голос, тварино. Не думай, що ти щось знаєш чи вирішуєш у цьому світі. Ти просто смертна, а Ліліт завжди належала пеклу. Ти повинна дякувати мені, що я обрав тебе як засіб для народження моєї дочки. Інакше ти б здохла десь в канаві від передозу. Моя дочка змінить людей і вони стануть Нільгерами, як це планувалося від початку. Христос не справився, але Антихрист зможе.

Марія застигла. Щось холодне і невидиме, як ланцюги, обвивало її тіло. Вона намагалася порухатися, але сила Мефісто була занадто велика. Вона дивилася на дочку і шукала в ній щось людське. Але чим більше вдивлялася, тим менше вірила у це.

— Вона все ще моя... — прошепотіла Марія, більше до себе, ніж до демона.

Мефісто глузливо розсміявся. Ліліт наблизилася до матері та торкнулася її обличчя. В очах Лілі горів холодний вогонь, а усмішка була моторошною

— Мамо, ми будемо разом. Просто тепер я знаю більше.

Марія відчула, як страх бореться з любов’ю. Вона не могла зрозуміти, чи це Лілі, чи щось зовсім інше. Але вона стиснула руку дочки і прошепотіла:

— Я тут. Я поруч.

Лілі чи вже Ліліт, дивилася на неї з виразом, який мав би бути знайомим, але тепер викликав лише тривогу. Голос, колись такий ніжний, звучав тепер рівно і відчужено.

— Мамо, не треба мене боятися. Ми разом, і це головне, — сказала Ліліт.

— Так разом... — повторила Марія. Слова звучали порожньо, мов відлуння, яке не мало сенсу. Вона намагалася знайти у Лілі щось рідне, але не могла позбутися відчуття, що перед нею — незнайомець.

Мефісто обійшов їх по колу, його кроки гулко віддавалися в тиші.

— Що скажеш, смертна? — звернувся він до Марії. — Твоя дочка зараз сильніша, ніж будь-коли. Я забрав її, щоб вона згадала своє походження. Згадала сили, що спали у ній ці роки. Настав час діяти.

Марія стиснула кулаки.

           — Але чому Лілі? — голос тремтів від обурення. — Чому Ви перетворили мою дитину на інструмент!

Мефісто розсміявся.

           — Інструмент? Вона моя дочка, вона — творець, богиня нового світу. А ти… — він нахилився до неї, і його очі блиснули холодом. — Ти маєш вибір: бути частиною її величі або стати ще одним попелом у вогні.

Марія відчувала, як у грудях наростає відчай, але поруч із ним виникла іскра гніву. Вона подивилася на Ліліт, яка стояла поруч, мовчки спостерігаючи за їхньою розмовою.

— Лілі, ти чуєш це? Він хоче використати тебе. Ти не повинна їм підкорятися! — крикнула Марія до доньки.

Ліліт відвела погляд і відповіла спокійно:

           — Люди мусять змінитися, мамо. Зараз вони зраджують одне одного, нищать самі себе і моляться, аби інші за них розв'язували їхні проблеми. Я необхідна для світу.

— Але ти необхідна мені! — вигукнула Марія, сльози котилися по щоках. — Ти — моя дочка, і я не віддам тебе цим монстрам.

— Твої слова нічого не змінять, жінко, — сказав Мефісто. — Ліліт була така від початку просто ще спала, а я пробудив її сутність. Тепер вона частина чогось більшого, ніж ти здатна уявити.

Він махнув рукою, і перед ними з’явилися пекельні ворота.

— Іди або зі своєю дочкою або без. Порожні базікання завершені.

Марія відчула, як Ліліт міцніше стиснула руку.

           — Мамо, не хвилюйся. Я ніколи тебе не залишу. Але я маю виконати свою місію. Ходімо.

Марія поглянула на Лілі і стиснула губи. Вона знала, що не може залишити свою дочку навіть знаючи про таку жахливу правду. Потрібно йти разом з дочкою по шляху, який вона вважає правильним. Марія зробила крок у портал і…

Прокинулася.

Марія була у себе в дома. Права рука трохи боліла та затерпла. Схоже недокінця послабила джгут після дози. Стіни такі ж брудно-сірі, місцями покриті плямами від старих потопів. Замість штор — шматки тканини, натягнуті на іржаві карнизи. Меблі старі. Більшість з них вже були поламані та не годилися навіть на продаж. Єдина згадка що залишилась від її матері та батька алкоголіка. На столі посеред кімнати знаходилися пусті упаковки від їжі, шприци та порожні пляшки.

— “Це був сон? Але все було таке реальне!”

Марія підвелася з підлоги.

— “Це не могло бути сном чи галюцинацією! Раніше такого ніколи не було. Це все було насправді”.

Чорно-білий телевізор показував якесь старе кіно про сатанізм. Звуку вже давно не було. Перегоріли динаміки.

— “Точно, Лілі насправді демон!”

Марія глянула на порожній шприц, який лежав біля неї на підлозі.

— “Але не може бути… однак все було занадто реально. Треба перевірити, як там Лілі.

— Лілі! — загорланила Марія на всю квартиру.

У відповідь тиша.

“Треба перевірити, що вона робить”.

Марія встала з підлоги і боязко поглянула на двері, що вели до дочки.

— “А що як вона дійсно демон? Треба взяти меч Каорна”.

Марія підняла єдиний гострий ніж зі столу та повільно підійшла до дверей, що вели в кімнату доньки та повільно відчинила їх.

Лілі сиділа в кутку темної кімнати, але не підводила очей.

— Лілі? — тихо промовила Марія перевіряючи чи донька спить. — Ти Ліліт?

Тільки зловісна тиша. У Марії було відчуття, що за нею стежать.

— “Треба подивитися їй в очі і перевірити. Якщо Лілі стала Ліліт треба покласти цьому край!”.

— Лілі, подивися на мене — прошепотіла Марія тримаючи ножа напоготові.

І на неї подивилися очі. Червоні очі у яких був нескінченний жах пекла. Вони точно були нелюдські. Марія здригнулася. Вона згадала молитви, які чула в дитинстві від своєї бабусі. Її донька — це демон, а Бог надіслав їй знак, щоб вона врятувала свою душу.

— “Я розгадала секрет. Тепер треба вбити цю нечисть, щоб отримати прощення і піднятися до небес”.

Вона повільно підкрадалася до дівчинки. Лілі не рухалася, а лише продовжувала дивитися на матір своїми палаючими очима.

— Пробач мене, доню, — прошепотіла Марія й вдарила ножем у груди дівчинки.

Схоже на хрип вирвалося з демона. Лілі впала на підлогу і тіло почало заливатися кров'ю. Мати не розгубилася та почала наносила удари аж доки її руки не покрилися кров'ю, а тіло доньки перестало рухатись.

Мертва дівчинка лежала на подертому лінолеуму. В кімнаті стало тихо, але Марія відчула тепло, яке наповнювало її зсередини. Тіло охопило відчуття легкості, а в голові прозвучав голос, який говорив про прощення і благодать.

Сльози потекли обличчям. Вона зробила те, що було потрібно. Очистилася, і тепер її душа була готова піднятися до небес. Марія відчинила вікно і повіяло свіжим повітрям. Кімната наповнювалася життям великого міста-мурашника. Світ повернувся до звичної течії після довгого забуття.

Марія піднялася на підвіконня та зробила крок уперед. Вона злетіла з шістнадцятого поверху.

Квартира знову занурилася в тишу, наче нічого й не сталось.