Справжній готичний детектив

конкурс


Тисяча воріт до Дзігоку

Навколо був лише вогонь. Всеохопний, нещадний, він огортав собою все, до чого тільки мав сили дотягнутися. А тої сили вогню не бракувало. Тріск дерев'яних балок змішувався з криком людей, голосінням храмового дзвону та скреготом вітру, що підхоплював полум’яну сівбу іскор. Навіть небо палало. Саме такою Осака закарбувалася в пам'яті Судзуме Матакі. Колись, ще юнаком, він став свідком перетворення всього на руїни. Хіба можна було подумати, що повернувшись після тридцяти років, Матакі знову побачить сліди полум’яного моря на стінах, деревах, обличчях. Кульгаючи вулицями міста, він спостерігав, як довкола тяглася робота: на спаленій землі гордилися дошки, глина, бамбукові стебла. Вже не вперше так відновлювалися старі квартали, так будувалися нові. Але в повітрі й донині відчувався запах згарища. Фундаментом, на якому в судомах, вже вдруге на його очах, росла втомлена Осака, стали рештки попелу, обпеченої плоті та пилу. Над кволими силуетами людей та споруд визирав обвуглений скелет тенсю – головної замкової башти. Під її каменями знайшли останній притулок колишній володар зі своєю матір'ю, а також десятки інших людей, імена яких навряд будуть згадувати – шьоґун показав, що буває з тими, хто йде супроти його волі, хто ставить під сумнів його владу.

Потрібний маєток знаходився в елітному районі, недалеко від цитаделі. Матакі був приємно здивований, коли отримав запрошення від свого учня Укітагави Хотару. За останні декілька років той суттєво піднявся по службі, маючи славу талановитого командира та вірного симпатика шьоґунату. Викладена у листі пропозиція очолити нове додзьо в Едо під патронатом клану Укітагава видавалася привабливою та перспективною.

Багряне листя вже облетіло, поховавши під собою бруківку та сходи. Наїжачені гілки тяглися одна до одної, прагнучи схопити останнє тепло в передчутті зимової самотності. Німоту надвечір'я розвіював тільки вітер, що злісно вив поміж дерев біля маєтку Укітагави та змітав впале листя у пустоту. Перед воротами стояло двоє озброєних людей.

 – Перепрошую, та наразі господар Укітакава не приймає відвідувачів, – один з них показово вирівняв спину, варто було Матакі наблизитися.

– Припускаю, не без причини. Але певен, що шановний Укітагава-сан захоче мене побачити. – Матакі дістав з кімоно листа, протягнув його охоронцям та поклав одну долоню на руків’я дайсьо. Іншою тримав тростину. Його довге, майже повністю сиве волосся було зібране позаду в клубок звичайною паличкою для їжі. Коротка борода виглядала доглянутою. Над бровою виднілася маленька, але помітна риска шраму. Кімоно та хаорі мали темно-коричневий колір, а хакама вирізнялися чорним. Майстерно приховуючи розгубленість після прочитання листа, охоронці переглянулися. Той, що весь цей час зберігав грізне мовчання, стримано поклонився та зник за брамою. Довго чекати на його повернення не довелося.

– Прошу, проходьте. Пан Укітагава зустріне вас у саду, – в погляді, рухах, диханні охоронців читалася напруга, стурбованість та нечіткий відбиток сум’яття. Вони розступилися, прочинивши дерев’яні ворота, аби гість міг пройти. Через подвір’я до будинку тяглася широка стежка, від якої, ніби струмки, розтікалися декілька інших. Білий гравій підкреслював самотні кам’яні брили, що потемніли від дощу. Матакі знайшов свого учня біля невеликого ставка, обабіч якого росли верби. Їхні гілки колихалися в такт мелодії, яку Фудзін, бог вітру, грав на флейті . Вигляд Хотару мав задумливий та похмурий. На плечі було накинуте блакитне хаорі з клановими знаками, розтріпані чорняві пасми волосся спадали хвилями, закриваючи частину лиця.

– Осінь цьогоріч була по-особливому чарівною. Думаю, це через листя. Ніби воно напилося всієї пролитої тут крові, – Хотару відірвав прикутий до води погляд, важкий та втомлений. – Радий вас бачити, Судзуме-сенсей, – він повільно піднявся та вшанував вчителя поклоном. Матакі відповів належним чином, стримано вклонившись.

– Втішений бути гостем у вашому домі, Укітагава-сан, – голос старого був густий та глибокий. – Але, здається, я невчасно.

– Ходімо, сенсею. Мушу дещо показати, – Хотару нервував. Крок його був швидкий, тому він іноді обертався переконатися, чи кульгавий вчитель все ще слідує за ним. Матакі не просив сповільнитися й загалом не видавав свого подиву чи спантеличення. Бамбукові зарості перешіптувалися між собою.

В кімнаті, до якої вони увійшли, царювала темрява. Ліхтар в руках Хотару виривав з мороку два жіночі тіла та темні плями на татамі, що розтеклися озерами біля них. Старий увійшов слідом.

– Дозвольте пояснити, – моментально озвався Хотару, перш ніж сенсей встиг хоч щось зауважити. – Сьогодні вдень я повернувся з важливої зустрічі в Едо та застав це… – він невпевненим жестом обвів умовне коло. – Довго розмірковував, що робити далі, бо якщо звістка розлетиться містом, моя репутація зазнає неосяжної шкоди. Оправитися після такого я не зможу. Після прибули ви.

– Хто ці жінки? – зір Матакі адаптувався до вбогого освітлення й той нарешті мав змогу оглянути все більш детально. Риси однієї з них залишалися привабливими й по смерті. Її обличчя видавалося примарно знайомим. Губи, ніс, кожна цяточка, вигин, – все в ній було прекрасним. Окрім довгої глибокої рани, що розтинала горло нечіткою рваною лінією. Шовкове кімоно кольору стиглого персика заплямувала засохла кров. Друга жінка лежала осторонь та була одягнута більш яскраво. Макіяж перекрив трупну блідість шкіри, білила місцями стікали, подібно до воску, зачіска скуйовдилася. Білий комір дзюбану став майже чорним, бо її горло так само було перерізане. Біля закляклої руки лежала довга, подібна до голки, шпилька для волосся.

Хотару важко видихнув.

– В персиковому кімоно це Юі..,– він запнувся, – моя кохана, – в тьмяному світлі було видно його сором’язливий та знічений вираз, – Інша — то куртизанка з дому розпусти Кураріхіме-сама, де раніше працювала Юі. Я бачив цю дівчину раніше, але не знаю імені. Варта повідомила мені, що до неї навідалася подруга. Але чому вона вбила її? – Хотару опустився на коліна біля тіла дівчини та тремтячими пальцями провів по холодній долоні. – Я пообіцяв витягти її за будь-яку ціну. Отримав дозвіл від шьоґуна, довго вмовляв власницю та нарешті викупив Юі. Через декілька днів ми вже мали бути в іншій префектурі, геть далеко від цього проклятого міста! А тепер… всьому кінець, – в слабкому світлі його сльози блиснули неочікувано, ніби хижак, що обережно підкрадається до здобичі. Та зрештою нападає.

Матакі слухав уважно, хапав кожне слово, кожну деталь, як викинута на берег риба хапає повітря. Нічого не ставало на місце. Невже їх обох вбив невідомий душогубець та втік, випарувався, зник, як роса під променями сонця? Чи Акемі дійсно вбила подругу, а потім в пориві безумства й себе? Питання, питання, питання, їх було безліч. Мозок генерував ідеї, намагаючись відтворити причинно-наслідкові зв’язки та розвиток подій, що раніше відбулися в цій кімнаті.

Він підійшов ближче до тіл та нахилився, щоб оглянути їх зблизька. Шпилька, якою куртизанка вбила Юі, а потім й себе, розширювалася ближче до вістря, мала достатньо гострі краї та в ефективності не поступалася лезу. Матакі обережно загорнув шпильку в шматок паперу, який взяв на столі, та заховав у рукав кімоно. Галасу не було, його б точно почули. Певно, вона діяла швидко та неочікувано, зі спини одним різким рухом перерізавши горло. Після, сівши навпроти, розтяла горло собі. Невже вона настільки сильно ненавиділа подругу, що заради помсти готова була заплатити найвищу з можливих цін? Відповідей все ще було замало.

Старий опустився на підлогу неподалік від входу до кімнати, спираючись спиною на стіну.

     – Твої здогадки, щодо смерті Юі видаються правдоподібними. Її «подруга», розуміючи, що після вбивства звідси вона вже не втече, вкоротила собі віку. Та справді, чому? Різати горлянку з ревнощів чи заздрості безсенсовно, якщо кінець кінцем ти одразу ріжеш її собі. Хіба їй було за що мститися?

– Сумніваюся, – Хотару все ще сидів на колінах. – З того, що мені відомо, Юі була в теплих стосунках з усіма своїми подругами та товаришками. Вони були одна одній наче сестри.

– Або тобі відомо не все. Так чи інакше, не можна їх тут лишати, – сенсей піднявся обережно. Хотару незмінно сидів біля тіла спиною до нього, але у тиші, що розтягувалася, наче тісто для мочі, Матакі чув, як його учень здавлюється, аби не кричати через свою втрату. – Влаштуй належне поховання, інакше її дух не знайде спокою.

Укітагава Хотару вперше в житті не знав, як бути. Пустота, липка та глевка, висмоктувала його нутро, занурювала в себе, лишаючи дихання. Він не вірив, не хотів вірити, що Юі мертва. Знав, що не повірить до моменту, коли покладе останній камінь на її могилу.

– Судзуме-сенсей, я хочу з нею як слід попрощатися та підготувати все для похорону, – Хотару повернувся до старого обличчям, очі його блищали подібно до місячного сяйва на океанських хвилях. – Не сприйміть за образу, та чи можу попросити вас про послугу? – він впав у поклоні, поклав голову на складені на підлогу руки, не підводячи погляду.

– Звісно, якщо я можу чимось зарадити, – Матакі кивнув та вклонився до учня, приймаючи його звернення.

– Знайдіть у кварталі розваг дім розпусти Кураріхіме-сама та розпитайте про цю дівчину. Я все ще впевнений, що вона вбила Юі. Але, можливо, ми помиляємося. Сподіваюся, ваш візит до них допоможе пролити світло на те, що сталося.

Старий ствердно мугикнув, після чого вийшов з кімнати, засунувши за собою перегородки шьоджі. Ритмічне постукування тростини об дерев’яну підлогу поступово віддалялося, поки не стихло зовсім. Тільки тоді Хотару закричав.

Сутінки зустрічали ворожо. Переплетені вулиці Шіммачі, заміського кварталу Осаки, ковтали людей, поїдали їх і вибльовували на світанку знесиленими, збіднілими, знекровленими. Ті повзли до своїх сімей та буденних справ, аби вночі знову повернутися в солодкі обійми гріха.

У веселому кварталі заїжджі самураї могли залишити не тільки своє серце, але й річний прибуток, нахапавшись солідних боргів. Деякі залишали життя. Серед інших закладів дім розпусти Кураріхіме-сама було не складно знайти. За словами одного з перехожих шукачів насолод, яких Матакі встиг розпитати, оминути таке місце не зміг би сам шьоґун, а інший стверджував, що так вже було й він сам все бачив на власні очі. В будь-якому випадку, двоповерхова будівля того самого дому зовні виглядала розкішно: червоні ліхатра біля входу, декоративні елементи даху, дороговартісна черепиця. Руки кокетливих спокусниць рухалися в гіпнотичному танці. Куртизанки голосно сміялися до потенційних клієнтів через дерев’яну перегородку. Барви їхніх кімоно затьмарювали здоровий глузд, а теплі посмішки ламали будь-який спротив.

Суміш ароматів чаю, саке та пахощів били в ніс різко, збиваючи з пантелику. В приміщенні Матакі зустріла висока жінка в кімоно кольору стиглої сливи, підперезане розшитим поясом обі. Широка стрічка чорної тканини закривала праве око, а ліве впилося в постать Судзуме Матакі. В руці вона тримала віяло.

– Раді вітати в нашому закладі, – вона граційно спускалася сходами. – Не соромтеся. Бажати природньо, й певна, ви знайдете собі щось до смаку. Моє ім'я Хасу, я потурбуюся про ваш комфорт особисто, – кутики її губ вигнулися у задоволеній посмішці.

– Шана до вас, пані Хасу, – Матакі вклонився. – Мене звати Судзуме Матакі й мушу визнати, що мета мого візиту не є суто особистою. Вибачте, але чи можу поговорити з Кураріхіме-сама?

Вираз обличчя куртизанки змінився різко, зіниці звузилися, зацікавленість зникла, ніби цунамі її змило, залишивши гострі скелі обережності. 

– Спочатку пройдімо далі, бо ви стоїте біля дверей та заважаєте іншим відвідувачам, – Хасу віялом вказала на коридор. – Прошу, за мною, – жінка рухалася елегантно, маленькими кроками й поруч з нею Матакі видавався полишеним всілякої грації сосновим брусом. Кімната була невеликою. Дерев’яна перегородка виокремлювала куток з чаном для води, на одному столику стояла підставка для мечів, на іншому — чайний посуд. Стіни прикрашали декілька сувоїв з гірськими пейзажами. Хасу зачинила за ними шьоджі.

– А ви маєте неабиякий апетит, Судзуме-сан. Боюся, власниця зараз надто зайнята, щоб вести бесіди з вже немолодим самураєм. Та я можу скласти вам чудову компанію, – жінка підходила ближче, зменшуючи комфортну дистанцію, тиснула, нехтувала ввічливістю та нормами етикету, чи радше свідомо їх порушувала.

– Це стосується Юі, – старий зробив кілька кроків назад, – та дівчини, яка її вбила.

Хасу зупинилася. Нахабна усмішка та грайливий вогник в погляді зникли, розсіялися, як ранковий туман. Він не помітив подиву чи смутку на її обличчі, лише тінь збентеження, що мимоволі ковзнула рисами та зникла. Матакі запевнив себе, що здалося.

– Як? Тобто? Ви верзете нісенітниці, – губи жінки тремтіли. – Акемі та Юі були найближчими подругами. Вона хотіла побачити її востаннє перед від'їздом. Я не вірю вам.

– Шкода, бо брехати я не збирався, в цьому немає потреби. Юі, Акемі – обидві мертві, – Матакі пройшовся вздовж стіни, роздивляючись чайний посуд.

– Ви вбили Акемі? – куртизанка все ще не рухалася, застигла в очікуванні небезпеки.

– Вона сама себе вбила, – чоловік дістав з рукава паперовий згорток та розкрив, демонструючи лезо шпильки. – Спочатку перерізала горло Юі, а потім собі, – Матакі залишив шпильку разом з папером на столі та дістав мечі дайсьо, вкладаючи їх на спеціальну дерев’яну стійку. – Укітагава-сан попросив мене розібратися чому.

Повисло мовчання.

– Зачекайте тут, – голос Хасу звучав інакше, але Судузме Матакі не міг збагнути, як ця інакшість проявлялася. – Я знайду Кураріхіме-сама, – жінка вклонилася та поспіхом вийшла з кімнати.

Він залишився один. Десь далеко закрадалися сумніви, що Хасу знає більше та навмисне приховує це, грає роль невинної. Матакі мусив визнати, що грає вона добре. Також приміщення мало ідеальну шумоізоляцію, бо за весь цей час було чутно жодного стороннього звуку, нехай то п’яні крики чи стогони задоволення. Він задумливо дивився на шпильку та закурив люльку кісеру. Очікування давалося складно, тютюновий дим заспокоював.

Ззовні почулися кроки, але ніхто не зайшов. Матакі повернув мечі за пояс, повільно, крадькома, наскільки дозволяла кульгавість, перетнув кімнату та виглянув у коридор. Тьмяне червоне світло й ряди паперових стін, що розповзлися, скільки сягало око. Ні душі, жодного натяку на чиюсь присутність. Він оголив лезо вакідзаші. Коридор ледь нагадував той, яким вони з Хасу йшли раніше. За перегородкою напроти промайнула змазана фігура. Матакі кинувся туди, тримаючи меча напоготові.

Храмова кімната дихала жаром. Здалеку чулася битва: крики болюі, бойові кличі, удар металу об метал та ревіння вогню. Матакі стояв перед буддистським сектантом й послушником років десяти, до болю стискаючи руків’я катани. Ода Нобунага дав чіткий наказ: вбити всіх, хто трапиться на шляху. Але дитину? Він намагався наблизитися, відштовхнувши малого, але той загнав йому в ногу якийсь уламок. Скалки в’їлися у плоть, дрібними зубами рвали на частини. Біль застелив очі. Рука все зробила сама, без задньої думки – голова хлопчика покотилася в сторону, тіло обм’якло. Сектанта він зарубав одним прицільним ударом в район шиї. Крізь завісу кривавого шалу й болі Матакі все одно бачив, як відрубана голова йому посміхається. Тікати, бігти геть – єдиний інстинкт, яким зараз керувалися його м’язи. Не розбираючи шляху, старий протаранив паперову перегородку, влітаючи до іншої кімнати.

 Пітьма, кусючий холод. Він не міг ні поворухнутися, ні зігнути палець, ні підняти голови. Лежав, втиснутий обличчям у дерев’яні дошки підлоги, ніби прищеплений голкою метелик.

– Ні, я не відпускаю тебе, –  Матакі впізнав голос Хотару. – Ох, Юі, – той дихав часто, солодко, задоволено. Хоча старий не бачив нічого, але знав, що відбувається. В животі закрутило, до горла підступило щось в’язке. В темряві блиснули мертві очі Акемі, тіло якої лежало поруч.

Світло спалахнуло різко, білими плямами лишаючи зору. Знову. Він мацав підлогу в надії знайти меча, безрезультатно. Світ почав вимальовуватися ніби каліграф наносив тушшю нові мазки. Круглий зал, в якому опинився Матакі, освітлювали великі жаровні. Дерев’яні статуї демонів Оні витріщалися на нього з усіх сторін. Посеред стояв різьблений трон, прикрашений черепами. На ньому сиділа жінка, вік якої, на перший погляд, було неможливо визначити. Вона скоріше була схожа на ляльку, ніж на живу людину. Кімоно прикрашали сюжети зі скелетами, що кружляли у танці разом з червоношкірими велетнями. За її спиною тягнувся коридор, якому не було видно кінця.

– Подивіться, хто тут в нас. Кульгавий горобчик загубився, послухавши пихатого сокола? – Матакі не міг описати її голосу. Всі порівняння вислизали, за них неможливо вхопитися. Тоді вона почала сміятися, і цей сміх громом звучав у його вухах, дрижанням віддавав у кістках. З носа потекла тепла цівка крові, – Судзуме-сан, маю неабиякі надії, що вам сподобалася прогулянка моїми володіннями. Ви хотіли мене бачити. То ось я, Кураріхіме, вся до ваших послуг та слухаю уважно.

Матакі на колінах повз через залу, не маючи сили піднятися. З горла виривався лише хрип, й близько не схожий на мову:

 – Юі…чому…Акемі? – то були єдині зв’язні слова, які він зміг видавити. Розум не полишав спроб дати пояснення всьому, що коїлося, але програвав без шансів. Звіриний страх протікав по судинах терпкою отрутою.

           – Бідний Судзуме Матакі, – жінка театрально провела біля очей, ніби витираючи сльози. – Твої висновки ніяк не складаються в єдину картину? Та все, що відбулося, простіше за миску рису. Дівчинка Юі мала необережність закохатися. Така сама невдача спіткала й Хотару, майбутнє клану Укітагава. Але вони обидвоє спочатку не знали, що мають зв’язок набагато сильніший, ніж химерні людські почуття. У нещасного Хотару була сестричка, яку батько продав торговцю тілами ще зовсім маленькою. Він витіснив цей болючий спогад кудись в глибини, так, щоб ніхто не міг його дістати, особливо він сам. Цю дитину купила моя розпорядниця. З неї виросла справжня красуня, ніжна, витончена, як її ім’я – Юі. Після взяття Осаки, шьоґун відправив сюди Хотару як свою довірену особу. Тут вони й познайомилися. Доля вміє жартувати. Але мені подібне почуття гумору не подобається, – Кураріхіме знуджено сперла голову об руку. – Ми попередили Юі, що обранець видається їй за рідного брата. Та вона все одно пішла. Не засуджую, кожен має право на вибір. Акемі, здається, цієї думки не поділяла. Намагалася вмовити подругу залишитися, проте марно. Свою турботу та любов Акемі проявила незвичним способом, – великим пальцем з довгим нігтем вона повільно провела по своєму горлу. – Нехай. Люди обирають, як проживати відведений їм час. А моя відповідальність лежить на тому, що їх чекатиме після. Прикро, та зараз мусимо розпрощатися. До зустрічі, Судзуме Матакі.

Коли Кураріхіме піднялася з трону, Матакі лежав у неї в ногах. Відчув, як щось схопило його за одяг та потягло, ніби мішок з ріпою, нескінченним коридором. Перед очима через паперові перегородки, що відкривалися на шляху, миготіли ландшафти Дзігоку. Сотні, тисячі ярусів, які сягали самих стовпів землі. Душі відпрацьовували погану карму вогнем, від якого злізала шкіра й м’ясо, та холодом, що змушував органи тріскатися зсередини. Рогаті велети з червоною шкірою заганяли батогами худі тіла, рубали їх на частини, виварювали у казанах. На галявинах росли висохлі дерева, але замість листя на ньому були людські кості та черепи. А потім забуття впало завісою йому на голову.

Ранком було зимно. Вода в калюжах взялася ламкою кригою від нічного морозу. Свідомість поверталася до Матакі через біль та холод. Він лежав у багнюці. Повз проходили люди, не звертаючи уваги на чергового п’яничку, яких після кожної ночі у веселих кварталах було більше, ніж достатньо. Пахло вугіллям та сажею. Старий, зібравши залишки сили, підвівся на ноги. Голова гуділа. Лише сфокусувавшись він побачив те, що налякало та здивувало водночас: на місці, де був дім розпусти Кураріхіме-сама, паруючи, дотлівали залишки стін. Деякі перехожі зупинялися, аби оглянути горілі балки, інші йшли у своїх справах. З розмов Матакі дізнався, що вночі тут здійнялася пожежа, яка дивом не перекинулася на сусідні будівлі, але заклад спалила вщент. Дивно, що рештки тіл відвідувачів чи персоналу не вдалося знайти.

Ніби мрець, що повстав з могили, Матакі рухався до маєтку Укітагави. Демонічний сміх Кураріхіме досі відлунював у вухах. Ще здалеку він побачив, як біля цитаделі здіймалися хмари диму.

Слуги та варта бігали двором, тягли відра з водою в намаганнях загасити вогонь, що охопив маєток. Успіху вони не мали. В цьому хаосі ніхто не звернув уваги на пошарпаного чоловіка, який пройшов до бамбукового гаю. Біля невеликої пагоди, складеної з гладких кам’яних кругляків над свіжою могилою, лежав мертвий Хотару – його черево було розпороте лезом вакідзаші. З неба почав зриватися дрібний сніг. 

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

01/12/24 10:34: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
02/12/24 00:12: Грає в конкурсі • Перший етап
19/12/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап