Серед напіврозмитих спогадів про дитинство, непевних і туманних, Мачек вирізняв один найголовніший.
— Колись і ти дізнаєшся що тут написано, синку.
Вони стояли перед монолітним каменем, на чотирьох сторонах якого було видовбано глибокі значки. Пласка поверхня тягнулася вверх, поступово звужуючись до гострої голки, що проштрикала небо.
Навколо них велетенські камʼяні шпичаки випиналися з землі, нависали над головою, множилися одне з одного та тягнулися до Мачека, намагаючись пришпилити того до землі. Чорний камінь поглинав бідне світло осіннього дня і забирав ті крихти тепла, що ще лишалися у повітрі. Хлопчик загорнувся у шкіряну накидку, що слугувала йому за одяг поки він не доросте до монашої ряси. Чорні шипи не рухались, та відчуття, що вони прагнуть проткнути його тіло не відпускало ні на секунду.
Мачек потягнувся вверх і схопився за долоню батька. Шорстка шкіра дряпала його пальці, але дарувала спокій. Вона позбавляла будь-яку загрозу тої влади, яку вона б мала мати над восьмирічним хлопчиком. Поки рука батька тримала його, ніщо не могло налякати Мачека. Ні поле шипів, ні люди з хижими очима і дубинами, що спостерігали за ними здалеку. Ніщо.
Батько скинув зі своїх плечей клунок, що сильно полегшав за останні три дні подорожі. Потім розправив зіжмакану тканину своєї ряси і взяв Мачека на руки. Той почав з цікавістю обмацувати значки. В древніх канавках зібралася пилюка, що тепер лишилася на його пальцях. Батько ніжним жестом витер дитячу руку. Пил загубився в його долонях.
— Це букви. Схожі на ті, яких тебе вчать у школі, тільки набагато старіші. Колись ти будеш достатньо дорослим, і я навчу тебе читати і їх. Можливо навіть повернемося сюди разом, щоб ти прочитав сам. В цьому місці сховано багато секретів, — в голосі батька чулася гордість за те, що він ці секрети знає.
Мачек відчув чийсь погляд і подивився в сторону. Там, біля криво збитої хижі стояли незнайомці. Одяг зі шкур та зарослі темного волосся робили їх подібними одне на одного, і відрізнялися вони лише зброєю в руках. У більшості — різні дубинки, але у головного був меч.
— Не хвилюйся про це, — сказав батько, затуливши собою страхітливих чоловіків. На його обличчі грала смілива посмішка, — вони не дуже люблять монахів, але я з ними домовлюсь. Все буде добре.
Після цього батько поставив сина на землю, попросив почекати і пішов до чоловіків. Такими були останні спогади про батька. Двері хижі зачинились, і він зник назавжди.
***
Тим не менш, пʼятнадцять років потому, хлопчик, що уже став чоловіком на імʼя Мачек Черненко, стояв в кабінеті свого батька і дивився як той виписує пером якийсь документ. Всі ці роки Мачек намагався вирішити загадку — чому цей чоловік ні на йоту не нагадував батька з його спогадів?
Роки минають, і якщо спершу в голові спливають реальні уривки пам'яті про людину, яку ти знав, то через рік згадується лише напівзабутий привид. А через десяток років ти не можеш відрізнити дійсність від вигадки, і одному Богу відомо, чи існувала ця людина насправді, чи ні. З батьком було таке саме. Він так ніколи і не навчив його читати древні букви. Довелося просити про це старого монаха-бібліотекаря.
За вікном Підкамінь, його рідне місто, уже третій місяць вкривалося снігом, але всередині було тепло. Гарячі джерела, що влітку виплескувалися до млинів, зараз були замкнуті під коридорами монастиря і дозволяли забути про негоду. Камʼяні стіни дихали древністю. Не древністю тисячолітнього металу, закутого в штучний камінь і всипаного склом на окраїні міста, ні. Це була комфортна, знайома древність, збудована сотні років тому такими самим монахами, як і Мачек. Вони також намагались розгадати, зберегти і, якщо повезе, примножити знання тих, хто колись вкривав свої міста штучним каменем і мав стільки заліза у своїх будинках, що його досі добувають з розвалин.
Чоловік, що, на переконання усіх навколо, був його батьком, сидів у кріслі і не піднімав голови уже пʼять хвилин. Він тепер носив пурпурову рясу, що показувала високий чин. Під коротко стриженим волоссям він носив старі шрами, про походження яких пліткували всі молоді служки. Він завжди тримав волосся коротко стриженим, на відміну від інших високих чинів, ніби щоб спеціально показувати шрами. Про їх походження батько ніколи не розказував. Батько взагалі нічого не розказував Мачеку з того часу, як зник у шпичастому лісі.
Стіни кабінету були вільні від древніх артефактів — ще одна відмінність від інших чинів Церкви. Зі старовини був лише древній металевий щит з тисненням трикутників всередині кола. Фарба давно вицвіла і відпала, але служки полірували метал щотижня, тому іржа майже не попсувала щит. Колись Мачек уявляв собі, що це герб їхнього аристократичного роду. Пізніше — що він зробить його своїм гербом, коли здобуде владу і статки. Тепер він думав, куди його викине, коли батько помре.
Нарешті головний писар широким жестом провів свій підпис внизу сторінки, тиснучи на перо так сильно, що на останній лінії воно зламалося і бризнуло чорнилом на стіл, решту документів і пурпурову мантію.
— Трясця! — гаркнув старий і простягнув документ Мачеку, — Віднеси це єпископу. Перекажи, що я проти. Ти нікуди не поїдеш, — він навіть не підняв обличчя, щоб поглянути сину в очі.
Мачек вилетів з кабінету, грюкнувши дверима зі всієї сили. Мало того, що якийсь перевертень вкрав тіло його батька, так ще й хоче зробити його листоношею! І що це значить, що він нікуди не поїде? Він і не планував, але яке той має право вирішувати за нього?!
В коридорі Мачек схопив за каптур молодого служку, одного з багатьох новеньких, яких приймали до монастиря останніми роками, і наказав:
— Зайди всередину і забери у головного писаря папір, який він тобі простягне. Віднеси його одразу до єпископа.
— Але час молитви... — пискнув служка.
— Молитву завжди можна відкласти.
Служка послухався, а Мачек закрокував по коридору.
Стискаючи кулаки, він згадував, як батько раптово перестав розказувати йому цікавинки з древніх книг, став замкнутим і грубим. Спершу він ще допомагав йому з заняттями в недільній школі, давав гроші на дрібні витрати, навіть іноді питав як йде навчання, однак без жодного ентузіазму. Подекуди навпаки, похмура хмара охоплювала його, якщо Мачек повертався додому надто захоплений новими знаннями. Ніби тепер це стало проблемою, а не приводом для гордості. За декілька років батько спробував змусити Мачека взятися за столярство замість чернецтва, чим вилив останнє відро туди, де вистачило б і краплі. Мачек зібрав свої речі і поселився в церковні гуртожитки, після чого з батьком бачився лише як з головним писарем.
Молодий монах увірвався до кабінету єпископа і зрозумів, де він, лише коли ноги ступили на дорогий килим. Він зупинився і зі страхом оглянувся. За таке нахабство могли призначити кілька днів вивчення метафізики, з подальшим екзаменом.
На щастя, у кімнаті було пусто. Вогнище з каміну відблискувало на десятки древніх артефактів, що прикрашали стіни. Колекція потертих скелець невідомого призначення, мозаїки зі штучного дерева, стальні мечі та мідні трубки. Протилежність до пустоти батькового кабінету, але не менш відразлива. Принаймні щит батька той відрив сам.
Двері кабінету відчинилися.
— Мачеку, мій дорогенький! — на обличчі єпископа зʼявився спантеличений вираз, який одразу перетік у дипломатичну міну, — тільки послав за тобою, а ти вже тут! Саме тому я можу покластись на тебе! Ти вже виправдовуєш мій вибір, — після цього схвально похлопав Мачека по плечу і пішов до столу.
Мачек не встиг запитати, що той має на увазі. Двері відчинилися знову і всередину заглянув служка з документом старшого писаря.
— Пане єпископе! — почав Мачек і махнув рукою, щоб служка поставив папір на стіл, — пан старший писар передав вам цей документ, — Мачек махнув рукою ще раз, щоб служка забирався геть, — і попросив мене… Бути присутнім.
Мачек схилив голову, чекаючи, поки єпископ розгорне папір і прочитає вміст, і вперше задався питанням: що взагалі відбувається? Єпископ розгублено пробігся очима по документу і відклав його в сторону.
— Гм, добре, а що про це думаєш ти, мій хлопчику? — голос стурбований, ніби Мачек сказав, що покидає монастир і йде в лихварі.
— Думаю про що, пане єпископе? — Тепер він шкодував про свою поспішність. Треба було хоча б прочитати лист.
— Про прохання твого батька залишити тебе в монастирі, звичайно, — єпископ постукав товстим пальцем по документу.
— Залишити? — Груди стиснуло залізним обручем. Його відлучають від Церкви?
Старий підняв руку у жесті “стоп”, щоб зупинити ланцюгову реакцію непорозуміння.
— Мачеку, дорогий мій, що по-твоєму, відбувається?
Мачек видихнув і спробував якомога швидше зліпити докупи реальність, яка промайнула повз. Якби його відлучали, то навряд чи очільник монастиря був би таким мʼяким та прихильним. Багато незграбних служок носили під рясами докази його важкого характеру. Тож це було щось інше.
— Пробачте, пане єпископе, я не читав лист, що його мій батько попросив передати… — він викладав все, що знає, намагаючись виграти час. — У мене склалось враження, що це справа приватна. А ще, я не знав, що ви посилали за мною, я прийшов сюди одразу від батька…
Якщо його не виганяють, і якщо батьковий документ стосується того самого, про що хотів поговорити єпископ, то це може означати лише одне:
— Ви хочете послати мене в паломництво, а мій батько проти! — випалив Мачек.
Від раптового усвідомлення його знову охопив гнів. Це був не перший раз, коли батько намагався стати поперек дороги Мачеку. Після втечі в гуртожитки деякі книги з бібліотеки було вилучено за наказом головного писаря. Ніби батько щось ховав від сина. Тож тепер його дивував не сам факт, а масштаб втручання. Єпископа тим часом розпирало від радості.
— Так! Так! Ось чому це, — він схопив листа, — повна дурня! Як я можу не посилати тебе, коли це саме те, що потрібно! Чесний, вірний, а головне — тямущий!
Раптовий потік компліментів остудив гнів Мачека. Куди ж його збираються послати? Єпископ ще деякий час розливався похвалою, навіть встав з крісла і почав ходити по кімнаті. Врешті-решт, він дістав десь з шухляд скриньку і витягнув з неї ще один шматок паперу.
— Справа в тому, мій дорогий Мачеку, що у наших сусідів біда, — обличчя єпископа враз набуло серйозного виразу, — страшна пошесть у містечку Посіва, що на півночі, — Назва була знайома, але Мачек ніяк не міг зрозуміти, звідки.
— Але… Медицина це не моя кафедра! Принаймні, поки що, — Мачек знітився. Він уже два роки відкладав вибір спеціальності для подальшого вивчення.
— В інших обставинах це було б проблемою, але наразі це саме те, що потрібно. Лікарі відбули туди уже два місяці тому, однак зазнали невдачі.
— Невже всі загинули?!
— Ні, наші люди здорові, хворіють лише жителі Посіви. Але і пошесть зупинити вони не можуть. Їх старійшина хоче, щоб ми послали когось, хто зможе знайти джерело зарази, — єпископ потиснув плечима і закотив очі, — місцеві кажуть, що це прокляття. Бояться, що відьма, або привид, чи ще якась чортівня насилає на них смерть, щоб покарати за гріхи предків, чи їх гріхи, чи за неврожай… — єпископ заплутався посеред думки і замовк. Через кілька секунд він махнув рукою, — байдуже, що вони вважають. Там і землетрус півроку тому скидали на чари. Чим би простий люд не тішився… В будь-якому випадку, потрібен погляд ззовні. Ти хлопець тямущий, в цьому я вже переконався, тому труднощів у тебе з цим не буде.
— Але все ж таки, якщо лікарі не знайшли джерело зарази, то як його визначу я, без потрібних знань?
Ідея розслідувати загадкові смерті в далекому місті лякала Мачека, але водночас захоплювала. Все нагадувало древні міфи, які він знаходив в надрах бібліотеки, про детективів і їх потойбічне вміння знаходити правду.
— Вони звикли до того, що всі відповіді можна знайти в тілі хворого…. Принаймні я так думаю. А ти зможеш поглянути на ситуацію в цілому.
Сказавши це, єпископ ледь помітно скривився. “Не зовсім вірить у сказане”, — подумав Мачек. Було відчуття, що слова єпископа лилися на його плечі густим сиропом, що сковував думки. Щось було не так, але захват від можливості відправитися у пригоду цілковито засліпив його. Зробити щось важливе, а ще — забратися подалі від батька і його контролю, наперекір його наказам…
Побачивши сумніви на обличчі Мачека, єпископ поспішив додати:
— В будь-якому випадку, мій хлопчику, це наказ. Іди у Посіву і розберися, що там таке: прокляття, чи просто нечистоти у воді, — єпископ дістав ще кілька листків, уже заповнених широким почерком, — Ось вірча грамота для Старійшини в Посіві. Його зовуть Бек, мій колишній учень. А ось це передай келару, він видасть теплий одяг і допоможе заховати гроші…
Поки Мачек слухав інструкції, в голові сплив спогад, де він чув назву “Посіва”.
***
— Ще раз кажу: ні.
Це був четвертий раз, і у Мачека закінчились як аргументи, так і терпіння.
— Чому?! Просто скажи мені, чому?! Це через ліс шпичаків, так?
На обличчі Черненка-старшого зʼявилося здивування, ніби він не думав що син памʼятав той день. Зрештою, на цю тему вони говорили вперше.
— Ти туди не підеш, крапка.
— Та щоб ти здох! — раптом випалив Мачек.
Батько замовк. Мачек застиг, наляканий тим, що сказав. Батько дивився кудись над плечем сина. Вираз обличчя, здавалось, навіть не змінився. Боячись того, що може бути далі, Мачек вирішив взяти ініціативу.
—Та ти і так ніби мертвий! З того часу, як ми були серед тих шпичаків, ніби і не батько мені!
У відповідь батько далі дивився кудись в далечінь.
— Чому? Чому я маю терпіти це? Ти мене покинув! — Сльози почали застилати Мачеку очі та лізти в носа, — Ти обіцяв мені секрети древніх, обіцяв, що колись я прочитаю ті букви! — Мачек зміг стримати плач, і далі говорив різко і з натиском, але з очей вже текло, — Ти обіцяв, що сам мене навчиш!
Батько опустив очі на стіл. Одна його рука потягнулась, щоб потерти шрами на потилиці, але він примусом повернув її назад на стіл. Мачек витер сльози рукавом ряси. На ньому лишилися великі темні плями. Вперше в житті Мачек зрадів, що батько не дивиться на нього. Мовчанка затягувалась.
— Прекрасно. Якщо не хочеш розказувати, я дізнаюся все сам. — Мачек розвернувся до дверей і додав, — Як я дізнався все решта сам, без твоєї допомоги.
Він вийшов, не зачинивши за собою дверей.
***
Мачек сидів на землі і тер затерплі руки. Поки він йшов по древній дорозі, ряса і теплий балахон зігрівали, але тепер, сидячі просто долі, він починав замерзати. Це був саме той момент відчаю, коли мала проявитися віра. Зрештою, він був служителем Церкви, рабом Божим. Зазвичай подібні думки не лізли ні в його голову, ні в голови його братів-монахів. Ранкові та вечірні богослужіння називалися так лише номінально, і у своєму фокусі мали оспівування знань: їх здобуття, очищення і збереження. Богу було виділено важливе місце, але їх стосунки змінилися з тих часів, коли Церква була молодою, так, як міняються відносини дітей із батьками. Якщо в юному віці ти біжиш до матері або батька з будь-якою проблемою і випрошуєш їх увагу, а потім ображаєшся, якщо тобі не дали достатньо, то, ставши дорослим, ти лиш зрідка заходиш до них привітатись та допомогти по дому, а решту часу проводиш за своїми справами та турботами.
“Цікаво, — подумав Мачек, — а чи не доведеться Церкві доглядати за Богом в старості? І що буде, коли той вийде на пенсію, або, не дай він сам, помре?”
Поки Мачек відволікався на щось цікавіше, двоє голомозих чоловіків дерибанили його поклажу. Бандити обмінялися кількома тихими фразами. Після цього один з них, з опіками на руках, продовжив копатися в речах, а інший підійшов до Мачека.
— Пацан, не варто грати в героя, — сказав бандит, після чого взяв прилаштовану на поясі дубину в обидві руки і присів навпочіпки, — просто скажи, де заховав бабки, і гуляй на всі сторони.
Чоловік постійно чухав бороду та голову. Обидва були начисто виголені, але дуже невміло, з безліччю порізів та пропущених місць.
“Блохи! — подумав Мачек, — Намагалися позбавитись шкідників, і тому всі збрили волосся. А у цього їх було багацько, от він і чухається.”
А потім одразу:
“Що за марна дурня лізе мені в голову?”
Чомусь думка про те, щоб віддати їм гроші, викликала у Мачека гостре обурення. Страх, однак, не давав словам покинути горло, тому він лише заперечно захитав головою. Блохастий кілька разів стукнув собі по долоні дубиною, зробленою з древнього металу. Мачек впізнав артефакт. “Водопровідна труба, — подумав він, — використовувалась для доставки води в оселі. Або відводу нечистот, — Мачек слідкував за рухом труби, — я помру, думаючи про лайняні труби.”
Обпечений відірвався від клунків і викрикнув:
— Перевір його плащ, гроші можуть бути зашиті в підкладку!
Золоті монети, які Мачеку виділили на побутові витрати, дійсно були зашиті в підкладку, ззаду, біля шиї. Мачек вирішив не показувати свого хвилювання.
— Це не плащ, це ряса! — голос підвів його, і замість впевненого виправлення вийшов невиразний писк.
Блохастий нахилив голову і скривився:
— Та ну, він зараз обсцикнеться, як минулий! Не хочу знову в сцяках колупатися, давай ти сам.
— Я перевіряю сумки!
— Сумки я можу і сам перевірити! — Блохастий встав і відійшов від Мачека.
Обпечений також встав.
— Хочеш наказувати як Вепр, то бляха, давай будь, як він! Застав пацана самого зізнатись де бабки!
Двоє почали сваритися про те, хто з них головний і хто більше сил прикладає до їх благородної справи.
Мачек зітхнув. Можна було б спробувати втекти, поки вони відволіклись, але в цій рясі він одразу заплутається, якщо спробує бігти. Та й кидати книжки та словники не хотілося. Може видати їм гроші та і по всьому? Якщо його не вбʼють, і він з тими харчами що є, повернеться назад до монастиря.
Від думки про такий сором Мачек скривився. Його покликали на допомогу, а він повернеться ні з чим, без грошей, ще й зі рваною рясою. Безвихідна ситуація. Від страху досі тряслися коліна, але перший переляк уже минув. Мачек зрозумів, що основною емоцією стає нудьга.
Уже кілька хвилин монах спостерігав за фігурою, що наближалася по дорозі зі сторони Посіви. Попри зіпсований об книжки зір він розгледів, що на поясі у того висить зброя. Бандити також помітили фігуру. Обпечений вказав пальцем на подорожнього і вони обмінялися кількома фразами, які вітер та погана вимова віднесли геть раніше, ніж Мачек щось розчув. Після цього, однак, вони почали копирсатися в його клунках активніше.
“Лишень би це не був ще один бандюк”, — подумав Мачек.
Коли подорожній підійшов ближче, Мачек побачив чоловіка років тридцяти, на обличчі акуратно підстрижена борідка та довгі вуса, що стовбичили в сторони. Він був красивий, якщо не через природні риси, то завдяки доглянутості та гордій поставі. Шкіряний кожух стягував торс, штани сиділи щільно, високий зріст і задране підборіддя контрастували з огрядними фігурами бандитів у мішкуватому одязі. Залізо меча, що висів на поясі, довершувало враження. І враження було таке: “Не лізь, якщо хочеш побачити завтрашній день”.
Але на бандитів ніякого враження справляти не треба було. Вони були знайомі. Обпечений вишкірився, але не промовив нічого. Блохастий відводив погляд. Обидва стали так, щоб затулити собою Мачека і його речі.
— Мої вітання працьовитому люду, — сказав чоловік і поклав руку на руківʼя меча, — ви ж працюєте зараз, так? Зайняті?
Він зробив спробу заглянути їм за спину, але Обпечений ступив у сторону, щоб заступити Мачека.
— Ні, ні, зовсім ні, просто наш друг загубив дещо, і ми, тойво, шукаємо, — забелькотів Блохастий. Його впевненість кудись разом подівалась.
Мачек підозрював, що справа була в мечі на поясі подорожнього, точніше, в уламку меча. З того, що вдавалося розгледіти, сидячи на землі, він бачив, що зброя була древньою, однією з тих, які колись виготовляли цілими тисячами. Вони часто ламалися, але тримали гостроту краще, ніж зроблені ковалями, та не так легко іржавіли. Кілька таких висіло у єпископа в кабінеті — цілі та затуплені, щоб служки не різались, змітаючи з них пил. Меч на поясі подорожнього, схоже, служив набагато практичнішим цілями. І бандити це знали.
Блохастий нахилився до мечника і щось зашепотів. Той закивав, а потім безцеремонно відсунув його в бік і ступив крок до Мачека. Ігноруючи заперечення Обпеченого, він сказав:
— Мене зовуть Карл. Я служу в ополченні Посіви. — після цього він простягнув долоню, одягнену в шкіряну рукавичку.
Мачек на автоматі схопився за неї і Карл рвучко потягнув наверх. Від несподіванки Мачек ледь не впав лицем уперед, але Карл притримав його. Від довгого сидіння ноги затерпли. Мачек зрозумів, що досі тримає руку мечника. Той дивився на нього, очікуючи.
— Я… Мачек Черненко. Монах.
Карл трусонув його рукою і нарешті відпустив. Він кілька раз кивнув, наче погоджуючись зі своїми думками, і повернувся до бандитів. Ті оторопіло перезиралися.
— Якого біса, Карл, ми ж у твої справи не ліземо…
— Ви знаєте, хто це? — запитав Карл підкреслено безтурботним тоном, ніби представляв друзям нового зятя.
Бандити мовчали, не бажаючи нариватись на вишкіл. Карл продовжив.
— Це — монах з Підкаменського монастиря. Вчений, якого Старійшини викликали, щоб зупинити пошесть. — Карл поставив руки на пояс і осудливо схилив голову. — Поки ваші… Поки наші друзі помирають… — Карл затнувся, і зробив паузу, щоб краще сформулювати думку, — Поки ви тут займаєтесь аби-чим, люди помирають, а пан Черненко витрачає на вас свій дорогоцінний час.
Бандити глянули на Мачека поглядом із сумішшю провінційного переляку, злістю за втраченою здобиччю і… каяттям? Мачек вирішив, що йому просто ввижається те, що він хоче бачити.
Наступні кілька хвилин бандити по черзі намагалися щось сказати Карлу, але той ігнорував їх шепотіння і збирав розкидані навколо речі Мачека. За мить Мачек вийшов зі ступору і взявся підбирати книги. Між сторінок словників забився сніг, а шкіряна палітурка довідника з медицини відклеїлась від сторінок. Обурений Мачек забувся про все на світі, поки збирав докупи найцінніші свої пожитки. Коли він підняв голову, поряд був лише Карл. Стежка слідів вела на північ, до лісу, звідки бандити вискочили на монаха.
— Дякую, — запізніло сказав Мачек.
— Мене послали вам на зустріч якраз на цей випадок… Така робота, — потиснув плечима Карл, але за вусами була помітна тінь гордої усмішки.
— Чудесна робота, — ніяково сказав Мачек, не знаючи, що сказати. Він майже ніколи не вів розмов з людьми поза монастирем, і поки що це була найдовша, якщо не враховувати допиту Блохастого.
— Вибачте, але я б хотів одним оком глянути на вірчу грамоту, якщо вона у вас є… — сказав Карл вибачальним тоном, — Просто так прийнято, розумієте?
— Звичайно! — Мачек потягнувся за пазуху і дєістав з прихованої кишені цупкий папір, на якому було виведено підпис єпископа, церковні печатки та урочисті нісенітниці що стосувались його майбутньої роботи в Посіві.
Карл уважно дослідив документ і задоволено кивнув.
— Чудесно. Вибачте за це, — він простягнув грамоту назад, — просто мені казали очікувати старшого чоловіка. Хотів пересвідчитись. Вочевидь, старійшини звикли мати справу зі старими монахами, і не очікували когось… — мечник замовк, розуміючи, що язик повів його кудись не туди. Він спробував перевести тему, — давайте я понесу вашу сумку.
Слова Карла нагадали Мачеку про батька. Він відмахнувся від неприємних спогадів і зауважень Карла про його вік та простягнув свою сумку.
— Ідемо. Можливо я встигну оглянути хворих до вечора.
Щойно вони рушили, почало сніжити.
***
Дорогою вони зустріли лише один візок, що віз товар на продаж в Підкамінь. І стерничий і візок виглядали занедбано, бідно. Крам був накритий кількома ковдрами, що мали б захищати від снігу, який він танув, щойно торкався тканини, через що весь візок був мокрим. Полисівший чоловікок низько вклонився Карлу, вишкірився до Мачека, і замахнувся батогом на коней.
— У Посіві не дуже добре з торгівлею? — запитав Мачек, щоб позбутись напруженого мовчання.
— Останніми роками лід в затоці тане лише на кілька місяців, і торгівля сильно впала, — Карл сумно похитав головою, — деякі переходять перевал, щоб дійти до міст у долині, але багато на собі не понесеш, самі розумієте.
— А чим торгують? — запитав Мачек. Вся інформація, яку він міг знайти про Посіву, була застаріла на кілька десятків років.
— В основному шкури. Важка справа, але вдячна. Колись було так: кілька місяців полюєш в лісах, а потім решту року сидиш з сімʼєю, дітей бавиш.
— Звучить так, ніби ти сам полював, — Мачек вирішив скористатись замріяним настроєм мечника і перейти на “ти”.
— Мій батько. Коли я був малий, він полював. А потім… Він взявся вести свою справу, і дома майже не бував, — Карл сумно зітхнув.
— Розумію. З моїм батьком щось схоже.
— Це він віддав вас у церкву? — запитав Карл. — А потім не відвідував? У нас так багато дітей покинули місто, щоб стати монахами. Потім пишуть додому. Батьки плачуть, соромляться просити когось прочитати. Думають, сини і дочки їх покинули. А коли ті вертаються, то ніби зовсім інші. Ну, деякі старики з відчаю думають, що чарівники душі їх дітей вкрали… — Карл замовк, зрозумівши, що наговорив зайвого.
Мачек скривився.
— Давай говорити на “ти”. — він вирішив проігнорувати слова Карла про церкву. Краще вже поговорити про батька, заодно показати що він також звичайна людина, а не зловіщий чарівник, — Ні, мій батько також був монахом. Тобто, є монахом. Але ми рідко спілкуємось, бо… — Мачек спробував підібрати слова, але не зміг.
— Значить, це його віддали в церкву, так?
Питання застало Мачека зненацька. А дійсно, як батько опинився в церкві? З одної сторони, він ніколи не питав, а з іншої, батько і так нічого не розказував. Карл сприйняв мовчання Мачека як знак, що треба перевести тему.
— А слухайте… Слухай, навіщо ви взагалі цим всім займаєтесь?
— Вся справа у вірі. Ми віримо, що збирати знання про світ — це найвище благо. Найбільша людська ціль.
— А навіщо? — допитувався Карл.
— Є кілька причин. По-перше, якщо зібрати достатньо знань про світ, то можна міняти його так, як тобі заманеться. Зробити так, щоб всі були ситі, здорові та в теплі. Ось зараз, щоб розібратися з пошестю, послали мене, з надією, що мої знання допоможуть вирішити проблему.
— Спочатку послали лікарів, але вони ж не справляються, — зауважив Карл, — та і щось інше, наприклад, землетрус, що поклав купу народу півроку тому, ви б зупинити не могли.
— Мм, хтозна, — Мачек радів що під каптуром не видно, як почервоніли його щоки. Він зовсім забув про лікарів і про те, що він не пуп землі, — Вони поки не справляються, бо не дізналися достатньо про причини пошесті. Лікувати можна лише, коли знаєш, що лікуєш. Як от, наприклад, цілюща пліснява від інфекцій. Ми про неї з древніх книг вичитали. Можливо так само колись знайдемо записи як землетруси зупиняти.
— Мене лікували пліснявою, коли рана від ножа загноїлась, — голос Карла набув схвального тону, — я спочатку відмовлявся, але потім, як гарячка почалась, церковний лікар сам влив у мене відвар. За пару днів я був уже на ногах. Хороша штука.
— Ну от. Це що стосується практичного застосування знань. Але є ще інше. — Мачек задумався, як пояснити свою віру тому, хто не поглинав її з дитинства, — Колись я читав працю одного монаха, який стояв біля витоків сучасної Церкви. Вона була про вчення одного… Ну, також монаха, який жив ще давніше, багато сотень років тому. Там йшлося про те, що людина може продуктивно роздумувати лише про те, що існує в просторі і часі…
— Це як? — Карл не встигав за Мачеком, який забувся і говорив ніби з братом-монахом.
— Ну от ці дерева, ця дорога, сніг, — Мачек провів рукою по краєвиду, що поступово зникав під стіною снігу, — Але от такі речі, як, наприклад, Бог, вони існують десь деінде, за межами світу, який ми можемо осягнути. І оскільки наш мозок не створений для того, щоб взаємодіяти з надприроднім, то ми ніколи не зможемо дослідити Бога як такого. Менше з тим, за цією теорією, засновники церкви, і я також, вважаємо, що сам факт того, що ми можемо думати про Бога, доводить що він існує. І хоч ми не можемо сказати нічого про нього напевне, та ми можемо досліджувати те, що він створив для нас, і тим самим прославляти його велич.
— Зрозуміло, — сказав Карл і відвернувся до дерев, на які вказав Мачек, ніби з-за них от-от мав вискочити сам Бог.
“Аякже, зрозумів він” — подумав Мачек, але промовчав.
Решта дороги минула непомітно.
***
Вочевидь, Старійшина Бек також очікував старшого монаха, і тепер щораз піднімав недовірливий погляд з вірчої грамоти. Як пояснив йому Карл, їх містечко управлялося радою старійшин. Їх кількість змінювалася раз-по разу, як і способи, якими вони потрапляли в раду, але зазвичай їх було не менше пʼяти і не більше пʼятнадцяти. Зараз їх було шестеро, однак зустрітися їм було вготовано лише з одним, що займався пошестю та її наслідками. З вигляду йому було шістдесят років, але волосся лишалося чорним та контрастувало зі світлою шкірою. Борода стирчала зі щок густою щіткою. Мачек мимоволі потягнувся до мʼяких волосків, що де-не-де пробивались на його шиї.
— На жаль, час підточив моє знання писемності, — Старійшина простягнув грамоту Мачеку, — зачитай мені це, хлопче.
Мачек покірно взяв грамоту і почав читати. Чорнобородий похмурнів з кожним наступним рядком. Зрештою він зупинив молодого монаха. В його погляді було презирство.
— Так, так, вже чую, досить. Я проведу вас до лікарні, щоб ви могли почати свою роботу, — Після цього Старійшина поглянув на горизонт, на якому догорало світло дня. — Сьогодні я не зможу виділити на це час, але якщо завтра до мене будуть питання, я буду вільний після обідніх дзвонів.
З цими словами він розвернувся і пішов геть від брами, біля якої зустрів двох подорожніх. Посіва нагадувала Мачеку окраїни його власного міста. Маленькі будиночки, на одну сімʼю кожен, хоча жило в них подекуди і дві, і три. Деякі мали два поверха і несли на собі відбиток багатства: чи то глиняну плитку на даху, чи пофарбовані фіранки, чи флюгер. Над усім височів шпиль церкви, старої, немов сама релігія. Попри неї тулилися кілька камʼяних будівель: дім старійшин і лікарня, як здогадувався Мачек.
Спершу Мачек задавався питанням навіщо Старійшина Бек зустрів їх біля воріт, а не дочекався поки Карл, або хтось інший, приведе його? Але по мірі того, як вони проходили по пустих вулицях міста, він помічав як де-не де з-за кутів та фіранок виглядували цікаві обличчя, і все стало на місця. Згадалася прочитана давним-давно брошурка із загальної бібліотеки, “Основи реклами”. Він зробив собі замітку в памʼяті на потім — запитати у Карла, як довго Бек займає своє місце в раді.
Коли вони підходили до церкви, Мачек помітив ще одну дивну деталь. Дим вився лише над невеликою кількістю будинків в окрузі. Решта були холодні.
“Невже пошесть настільки знелюднила місто?” — злякався Мачек. Раптом думки про тепле ліжко і їжу здалися йому пережитком дитячої безтурботності. Тут його чекала лише робота.
Біля входу в церкву Бек нетерпляче махнув рукою в сторону прибудови з жовтої цегли:
— Карл, покажи гостю лікарню, — після цього він пішов у протилежному напрямку.
Коли Бек зник за поворотом, Карл сказав:
— В церкві для вас приготували ліжко, ми можемо залишити речі… — він глянув на гірську вершину, за якою щойно зникло сонце, — зараз буде вечеря.
— Ні, — Мачек похитав головою, — Спочатку до хворих.
***
В будинку з жовтої цегли пахло травʼяною горілкою, сечею і кровʼю. Попри стіни було наскладано деревʼяних ліжок, поміж них, наче привиди, ширяли монахи у білому. Дровʼяна пічка була обкладена пляшками, в яких росла цілюща пліснява. Біля входу стояло кілька носилок.
Мачек ніяково застиг в проході. Він раптово зрозумів, що не знає, що робити далі. Низенька жінка в замазаній кровʼю рясі підскочила до них і різко навалилася на двері, ледве не придавивши Карла.
— Не випускайте тепло! — вона грізно глянула на чоловіків знизу вверх, — Тут у всіх і без того хвороб наче служок в монастирі. Ви з чим до нас? — тут вона помітила рясу Мачека і одразу спохмурніла, — Тільки не кажіть що вони прислали хлопчину, коли ми кликали… — замість того, щоб договорити, вона грюкнула по дверях і прогарчала щось собі під ніс.
— Я можу показати документи, підписані єпископом… — Мачек знітився під поглядом старшої жінки.
— Єпископ геть з розуму зійшов. — монахиня заплющила очі, глибоко вдихнула, видихнула, і заговорила спокійніше, — Не треба мені паперів. Йдемо за мною, я покажу вам все, поки зміна не закінчилась, — вона одразу задріботіла попри ряди хворих.
— Це сестра Анна, — прошепотів Карл, — вона стала головною лікаркою півроку тому, після того як попередній загинув у землетрусі. Він також був з ваших.
Мачек дійсно пригадував, що бачив і сестру Анну, і інших лікарів у коридорах монастиря. Всіх їх відправили два місяці тому боротися з пошестю. Мачеку в голові не поміщалося як це — пробути так довго поза рідними стінами. Невже це чекає і на нього? Сестра Анна підвела їх до жінки, що трусилась, ніби від холоду, потри дві ковдри на її плечах.
— Продромальний період — як у інфекційних хворіб. Пацієнт скаржиться на слабкість, нудоту, головний біль, іноді є підвищення температури. — Анна говорила швидко, випльовуючи знання з древніх медичних книг. На відміну від інших, їх збереглося безліч. Вона спробувала на дотик лоб хворої жінки і похитала головою, — Далі симптоми зникають і пару тижнів про них ні сном, ні духом. А потім починається якийсь цирк на дроті.
Обличчя Ани застигло, очі втупились десь вдалечінь. Вона пішла далі, показуючи на різних хворих.
— Хтось блює кровʼю, у когось відкриваються глибокі рани від найлегших поранень. Деякі покриваються висипкою. У багатьох зʼявляються важкі опіки, але всі кажуть, що нічого гарячого не торкалися. Ось, — сестра Анна взяла руку одного із хворих, старшого чоловіка з бритою головою. Шкіра на його руках була відшарована і більше нагадувала гниле листя, ніж частину людини. Чоловік заскиглив від болю, але вона лишень опустила руку і пішла далі, показуючи все нових хворих, — У деяких на руках, у деяких на тілі. Один раз зустрічала на обличчі і навколо рота. Хвала Господу, той довго не прожив. Здебільшого опіки рук у чоловіків. Жінки і діти зазвичай їх мають на тілі. Ось.
Мачек відвернувся від хлопчика, якому Анна підняла сорочку. Малий важко дихав та закусував губу, очі повні сліз. Мачек зрозумів, що з ним відбувається те саме. Було соромно перед монахинею, але та кивнула з розумінням. Більше ран вона не показувала.
— Решта, якщо не проявляють симптомів окрім нудоти і виснаження, то підхоплюють інфекцію і помирають. Ми намагаємось боротись з цим, — вона махнула в сторону пічки, обкладеної цілющими засобами з плісняви, — але довго тримати їх в живих не виходить.
— Скільки померлих? — запитав Мачек.
Вона сказала.
“О ні, о ні, о ні”, — все, що міг думати монах. До цього моменту у нього виходило витісняти думки про мерців.
Анна провела його по всіх рядах і повернулася до дверей, де лишався стояти Карл. Сестра-медикиня суворо поглянула в обличчя молодого монаха.
— Хлопче, я не знаю, що ти збираєшся з усім цим робити, але я хочу, щоб ти не покладав на себе надто великих надій. — обличчя Анни стало трохи мʼякшим, — Якби ми могли щось зробити тут, в лікарні, то зробили б. Нові люди все прибувають, роботи купа, але результату від неї нуль. Треба шукати джерело хвороби там, де люди живуть і працюють. Якщо щось знайдеш, йди одразу до мене, не до Старійшин, зрозумів?
Мачек в той момент не розумів нічого. Блідий від побаченого, він збирався з силами, щоб не вивернути шлунок назовні. Сестра Анна, схоже, це зрозуміла.
— Я повернуся в лікарню зранку. Тримайся, хлопче.
Щойно Сестра Анна пішла, Мачек вибіг назовні і впав на коліна у сніг. Блювотні позиви видобули зі шлунку лише жовч. Він взяв жменю снігу і притулив до обличчя. За заплющеними очима стояв образ опіків на дитячому тілі.
— Ну ж бо, — Карл підійшов і поставив руку на спину Мачека, — ідемо розкладемо речі і покладемо тебе відпочивати. Завтра всім займемося.
— Ні. Я мушу розпитати цих людей зараз.
Відпочинок манив, але в голові Мачека поселився страх, що кожна витрачена хвилина могла затримати його в Посіві на довгі тижні, так само, як затримала лікарів з монастиря. Найгіршим був голос батька, що стиха шепотів із закутків свідомості: “я ж казав тобі не йти сюди, а ти не слухав”. Щоб заглушити його, Мачек знову зайшов у душне і смердюче приміщення.
Він не знав, що він має дізнатися, тому розпитував про все, що спадало на думку. Імʼя, вік, де живе, чим займається. З ким спілкувався найчастіше, де проводить вільний час, чим харчується. Відповіді записував в зробленому власноруч записнику, помʼятому і в плямах від того, що бандити поваляли його по дорозі. Олівець кришився і бруднив пальці. Навіть попри відсутність сподівань, дізнатися вдалося небагато. Більшість чоловіків були мисливцями, полювали та збирали дрова у лісах на півдні і сході від міста. Всі вони підозріло дивилися на монаха і довго не хотіли відповідати на запитання. Їх вигляд: бриті голови та суворий погляд, могли б налякати Мачека, але зараз вони всі ніби всохлися і викликали лише співчуття. Кілька людей працювало у західному порту, який простоював котрий місяць, і вільний час проводили за випивкою та іграми в кості. Жінки займались домашніми справами та дітьми, деякі пряли або чистили горіхи, щоб заробити додаткових грошей. Усі різного віку. З дітьми Мачек говорити не наважився. Було списано три сторінки в записнику і жодного відчуття зробленої роботи від цього не було. Більшість тексту займали плутані вказівки на адреси проживання хворих. В Посіві ніхто не нумерував вулиць, надто мало людей знали цифри.
Коли Мачек з Карлом вийшли надвір, хмари вже розійшлись. В темному небі висів місяць. Зірки світили холодніше звичайного. Навіть блукаючих зірок ніби було менше.
— Веди до їжі, — тільки і зміг сказати Мачек. Його очі злипалися.
Карл кивнув і пішов вперед, взявши усю поклажу на свої широкі плечі.
***
Остиглу вечерю залишили для Мачека в його світлиці на третьому поверсі. Там же його чекала лежанка, вкрита сіном. Замість опалення, як в рідному монастирі, була труба пічки і кілька товстих ковдр зі шкур. Та і це було краще за тверді дошки сторожок, в яких він мусив ночувати в дорозі.
Мачеку довго ввижалися виснажені обличчя з лікарні, та врешті-решт він заснув. Йому снилися древні зі своїми творіннями: будинки зі штучного каменю і скла, величезні, як самі гори, дороги, які збереглися і через тисячу років, мечі, скельця, кольорові штучні дерева. Потім земля вивергнула з себе чорні камʼяні шпичаки, які проштрикнули усі древні дива, міста обвалилися, поховавши людей та їх дивовижні артефакти, а шпичаки потягнулися і до Мачека, намагаючись вирватися зі сну і нанизати його на себе.
Прокинувся він втомленим, але з кількома новими думками.
Карл чекав біля дверей церкви. Вигляд він мав похмурий і втомлений, ніби також півночі не спав.
— Провідував батька, — відповів він на мовчазне запитання монаха.
— Карл, на північ від міста не водиться дичина, чи може там ліс якийсь не такий? — запитав Мачек.
— Та ні, все в порядку там. А що?
— Думки вголос. Де зараз можна знайти старійшину Бека?. Маю кілька питань до нього.
— Має бути у своїй кімнаті у домі старійшин. Я відведу вас до заднього входу, там вірніше буде, що відкриє.
***
— Я ж казав, що буду вільний лише після обідніх дзвонів, — кисло промовив Старійшина Бек.
На ліжку, спиною до дверей лежала жінка per se. Простирадло вкривало лише її щиколотки, руде волосся закривало лопатки, решта ж була відкрита для дослідження. Живіт здіймався від сонного дихання. На сірому простирадлі під її сідницями темніла мокра пляма. Мачек знав, що потрібно відвести погляд. Та це був перший раз, коли він бачив голу жінку вживу, а не у вигляді схеми на затертих анатомічних атласах.
“Я дослідник, — думав Мачек, — тому досі дивлюсь. Лише тому.”
Старійшина Бек стояв у проході і чекав.
— Весь у батька, — зрештою пробурмотів він, — щось невідкладне?
Мачек зробив крок в сторону, щоб не бачити жінку.
— Вибачте, що відволікаю вас, — почав Мачек, — мені сказали, що..
— Ближче до справи, хлопче.
— Я хочу задати кілька питань щодо роботи чоловіків у Посіві.
— Було би продуктивніше, якби ти задавав питання, замість того щоб їх оголошувати, — Бек сплюнув на підлогу.
“Як він став старійшиною?” — подумав Мачек, але в голос сказав:
— Я помітив, що у всіх чоловіків, здається, є проблеми із шкідниками. Блохи, чи, може, воші…
— Здається? Коли здається, треба йти до молитви, хлопче.
— Усі чоловіки, які лежать у лікарні, бриті. По дорозі сюди мене спробували пограбувати двоє чоловіків, які виглядали так само, — Мачек говорив швидко, щоб не дати Старійшині часу перебити себе, — я маю підозри, що це не збіг.
Лице старійшини почервоніло.
— Хлопче, ти мав займатися пошестю, а не вигадувати собі додаткові заняття! — під кінець фрази Бек перейшов на крик.
— У них якась криївка на півночі, так? — випалив Мачек, — Вони всі казали, що полюють де завгодно, крім як на північ від міста. Хоча Карл каже, що там з лісами і дичиною все в порядку. Думаю, вони намагалися відвадити мене від свого сховку. Але я ж можу просто піти туди і перевірити. Карле, проведете мене? — він повернувся до мечника і зі здивуванням побачив що обличчя того зблідло.
— Геть, — гаркнув Бек.
Мачек спочатку подумав, що це до нього, але старійшина дивився в сторону Карла. В наступну секунду той уже вискочив надвір.
Бородань пішов у сусідню кімнату, не сказавши ні слова. Мачек пішов за ним, стримуючи бажання ще раз поглянути на сплячу жінку. В кімнаті виявився робочий кабінет, з масивним столом та поличками для документів. Бек вийняв з-за них пляшечку з древнього скла і зробив ковток. Потім сів і поглянув на Мачека. Від злості не лишилося й сліду, його обличчя виглядало задумливим.
— Вчора, після нашої зустрічі, я провідував одного хворого…
— Я був у лікарні допізна і вас не бачив. — відчуття перемоги в новій для нього грі пʼянило Мачека і штовхало до нахабства.
— Не всі хворі сидять в лікарні, пане Черненко. Деякі мають статки для домашнього догляду. Ці люди були б дуже, дуже незадоволені вашим прибуттям. Їх гнів зашкодив би і вам, і мені. Але, на жаль, чи на щастя, хвороба робить їх безпорадними в своєму гніві. Ви розумієте, про що я, пане Черненко? — старійшина примружив очі і нахилив голову.
— Чому... Чому вони незадоволені?
— Бо викликали не вас. Сталася помилка. Але нічого, нам повезло, проблема усунула сама себе, — старійшина знову відпив з пляшки, — можете йти розвідувати на півночі, там після землетрусу і так майже нічого не лишилося. Замість сховку — величезна яма. Чорт, та можете хоч до Вепра додому піти! Попросіть Карла відвести, він зрадіє можливості відвідати рідню.
У Мачека закрутилась голова від почутого.
— Яку рідню? Про що ви?
— Ой, а він вам не розказував? — старійшина Бек зобразив здивування, — Ото цікава розмова у вас буде, — він розсміявся, і ще раз відпив з пляшки. Його тіло розслабилось, а погляд почав блукати кімнатою. Розмову він вважав завершеною.
Мачек розумів, що не запитав ще щось важливе, але думки бігали і стикалися одна з одною в голові. Коли за спиною грюкнули двері і в лице вдарив байдужий холодний вітер, молодий монах нарешті згадав, що його непокоїло.
Що означали слова Бека “Весь у батька”?
Карл чекав на морозі з понурим виглядом.
— Відведи мене до свого батька, — сказав Мачек.
Карл відкрив рота, щоб щось сказати, але потім відвів погляд і коротко кивнув.
На вулиці знову почало сніжити.
***
На вході в багато вбрану кімнату Мачек ледь не зіштовхнувся з сестрою Анною. Вона здивовано поглянула на нього, а потім глипнула на велике ліжко, на якому, серед купи чистих простирадл лежав велетенський чоловік з довгим волоссям і бородою. Він щось бубонів і здригав ногами. Анна спіймала погляд Карла, що стривожено дивився на чоловіка, і сумно похитала головою. Карл відвернувся.
“Ось, куди пропадав його батько все його дитинство, — подумав Мачек, — грабував людей на дорозі.”
Мачек відчув дивну суміш співчуття та огиди. Він зробив зусилля, щоб викинути їх з голови і підійшов до ліжка.
— Постарайтесь не турбувати його надто сильно… — сказала Анна, але осіклась від погляду Мачека і з соромом відвела очі.
“Вона знає, хто він, — подумав монах, — що за чортівня відбувається в цьому місті?”
Хворий здоровань раптом замовк і повернув голову до Мачека. Кілька секунд його очі зосереджувались на обличчі гостя.
— Це ви — Вепр? — запитав Мачек, — У мене є кілька запитань щодо…
— Чорний! — раптово вигукнув Вепр, — все так, як ти попереджав, Чорний! Ми не слухали, і тепер ось це!
Хворий підняв свої руки з-під ковдр, показуючи облізлу шкіру і брудні плями, що поглинали плоть. Він спробував піднятися та схопити Мачекову руку, але промахнувся і завив від болю. Монах поглянув на Карла і Анну. Лікарка підбігла і спробувала покласти хворого на місце. Той не вгамовувався:
— Ти мусиш все виправити, чорний! За що я гроші віддав, а? Ти, падлюка, втік в монастир, думав, що сховався від мене? Ми тобі таку взбучку дали, що ти двадцять років із міста навіть не виходив, так?
Вепр розсміявся, але за мить уже задихався у кашлі. Краплі крові полетіли на простирадла. Тепер Мачек побачив, що вони були не до кінця чисті. Погано випрані плями крові проступали на тканині. Ватажок бандитів не вгамовувався:
— Не зміг втекти, один мій виклик і ти тут! Я тебе дістану де завгодно, чуєш? Я знаю, у тебе є ліки, ви всі монахи збираєте своє старе лайно і ховаєте його від світу, у вас є ліки… — крик перейшов у схлипування, — Дай мені ліки, Чорний, подивись на мене, ти маєш мені допомогти… Ти не можеш злитися вічно, ти мусиш допомогти!
Здоровань знесилено впав на ліжко і Анна заходилася накривати його простирадлами. Мачек завмер, не в силах поворухнутися. Він почув як збоку підійшов Карл.
— Чорний… Тому Черненко? — запитав він.
Анна витерла очі хворого і його погляд знову впав на обличчя монаха.
— Хто ти? — губи Вепра ледь ворушилися, — залізні дрова з печер несуть смерть, як ти і казав…
Після цього ватажок бандитів замовк і заплющив очі.
За якусь мить Анна нарешті прийшла до тями і під хрипле дихання хворого вигнала гостей з кімнати.
***
— Вашого батька не надто любили міщани, особливо ті, що гостюють в північних лісах. — Бек був пʼяним і на цей раз пустив Мачека в свої покої без нарікань. Жінки там вже не було, але простирадла на чисті ще не замінили. Старійшина смакував свої слова наче гарну історію для посиденьок біля багаття.
— Він дозволяв собі надто багато після того, як повернувся з навчання. Так-так, не дивіться на мене цими очима, пане Черненко. Ваш батько родом з Посіви. Його відрядили на навчання замолоду, але не раніше, ніж переконалися в його вірності у вилазках в долину за перевалом. Наші хлопці іноді наводять шуму у тамтешніх містечках, така у них робота. У всіх нас є своє місце. — Бек провів рукою по кімнаті, ніби демонструючи своє власне, — Ваш батько мав провчитися пару років, щоб на вилазках заманювати багатіїв своєю інтелігентністю. Але він почав дозволяти собі надто багато, відкривати рота до Вепра, казати як їм треба жити і де. Тому його і провчили. Ще й так, що він більше в Посіву не вернувся. Навіть коли Черненка викликали сюди, він послав сина. Ха! Цікаво все-таки, що Вепр з ним зробив, щоб аж так налякати?
Мачеку також було цікаво, що змусило батька змінитися з того доброго, допитливого та люблячого чоловіка, яким він був у спогадах. Однак бажання розпитувати помираючого здорованя у нього геть не було. Йому досі було соромно перед Карлом. Хто, як не Мачек може поспівчувати такому батькові? Якщо вірити Беку, то Черненко-старший, або ж “Чорний”, і сам грабував людей. Можливо, когось вбивав. Але минулого вже не змінити. Церква послала його сюди щоб займатись теперішнім. Мачек закрокував кімнатою.
— Отож, голова бандитів помирає, як і вони самі. Можна відноситись до цього по-різному, — він уникав дивитися на Карла, що стояв у кутку, — можливо це кара божа за гріхи, але із ними помирають і їх жінки та діти. Очевидно, що вони якось накликали це на себе. — Мачек згадав розмову з ватажком бандитів, — Вепр казав щось про “залізні дрова”. Ви мусите розказати мені все, що знаєте.
Монах раптом зрозумів, що він несвідомо повторює твердий тон батька. Бек похитувався зі сторони в сторону і посміхався. Мачек не був впевнений, що зможе розколоти його. Карл затих, намагаючись не привертати до себе уваги. Монах повернувся до нього.
— Нічого боятися, — почав він, — твій батько вже не загроза.
Ніякої реакції. Карл стояв, потупивши погляд.
— Ти бачиш, що відбувається з батьком і іншими, ти мусиш це зупинити!
Він підійшов до мечника і став дивитися на нього, чекаючи, поки той погляне йому в очі. Той так і не підняв очей.
— Та якого біса! — вигукнув Мачек та вискочив у двері.
Його трясло від злості і відчаю.
“Як я маю допомогти їм, якщо вони самі відмовляються від цього?” — подумав він.
Мачек підняв голову до мілкого снігу, що гострими різками падав з неба. Він лягав на низенькі дома рівним шаром, загрожуючи поховати все місто у білому холоді. Погляд монаха знову зупинився на димарях, з яких не йшов дим. Вчора Мачек думав, що це через велику смертність від пошесті. Але тепер він знав, що загиблих було не настільки багато. Справа була в чомусь іншому.
“Залізні дрова, — згадав він слова Вепра, — ось воно. Якісь залізні дрова, технологія древніх. Горять без диму і вбивають людей.”
З цією думкою він кинувся до найближчого будинку з непрацюючим димарем і взявся тарабанити в двері. Якби він озвучив це припущення котромусь із наставників у монастирі, вони б лише висміяли за такі казки про древніх. Але зараз вони були не в монастирі.
— Перестань. — сказав Карл за його спиною.
Мачек розвернувся.
— Що знаходиться на півночі? — запитав він.
— Ліс гострих камʼяних дерев. Древнє місце.
Ноги Мачека раптом перетворились на набиті соломою мішки. Щоб не впасти, він сперся на двері. “Ось воно, — подумав він, — я знайшов його”. Та одразу ж виправився: “Воно знайшло мене.”
— Що там? — спитав він хриплим голосом.
— Та нічого. Пустка. Людям від лісу не по собі, ніхто туди не ходить, та й нема за чим. Жодних рослин, жодних тварин. Навіть немає заліза під землею.
— Саме те, що треба для банди Вепра. Щоб ніхто не вештався біля їхнього сховку.
Карл скривився.
— Не називай його так. Не тепер, коли він помирає. Його зовуть Карл.
— Добре, — сказав Мачек, стримавши бажання сказати, що він думає про Карла-старшого, — то це там вони добували ці “залізні дрова”?
Замість відповіді Карл закинув на плече похідну сумку Мачека, яку далі таскав із собою.
— Я відведу тебе на північ. Побачиш все сам, — сказав Карл, досі не дивлячись в очі монаху, і закрокував поміж вуличок.
За дверима, в які барабанив Мачек, так і не донеслося жодного звуку.
***
Шпичаки досі тягнулися до нього, намагаючись виколоти очі, розрізати судини, проштрикнути нутрощі. Вони були навіть більше, ніж в його спогадах. Здавалося, що всі ці роки вони витягувалися в довжину, щоб дістати його в монастирі. Або просто тепер не було руки батька, за яку можна було схопитися. Як би там не було, гострі шпиці таки дісталися його. Спина Карла зникла серед проклятого лісу і Мачек ступив за ним.
Ліс був величезним. Вони йшли не менше години, поки не дісталися місця, яке Мачек спочатку прийняв за галявину. Однак щойно вони підійшли ближче, то побачили перед собою розколину, явно не задуману творцями лісу. Деякі шпичаки обвалилися вниз. На місці зламу та сама чорнота, що й ззовні. Жодного металу всередині, як це було зазвичай у древніх спорудах. До самого дна розколини тягнувся штучний камінь вперемішку з гравієм. Лише ближче до дна виднілася справжня земля, тепер розмита водою від талого снігу. Вода хлюпала від маленьких потічків, що стікали вниз через темні отвори печер в стінах розколини. У ній плавали уламки дерева від хижі бандитів, знищеної землетрусом.
У багні лежали тіла чоловіків з бритими головами.
—Не виглядає, що вони поранені, — зауважив Мачек.
—Можливо рани спереду тіла? — сказав Карл.
—Ні, думаю це також жертви пошесті.
На дні розколини виднілися уламки шпичака, несхожого на інші. Його відрізняла симетрія і чіткість форми. При падінні він розламався на кілька частин, тому було складно помітити одразу, але коли він був цілий, то мав рівні пласкі сторони.
“Напис, — подумав Мачек, — він там, обіцяний напис!”
В його голові радісно плескав долонями хлопчик, чия мрія от-от мала здійснитись.
“От тільки повернувся я без батька” — з гіркотою подумав він.
Можливо, напис можна було би прочитати і звідси, але прямо на місці, де були вирізані заповітні букви, лежало розбухле та посиніле тіло бандита. Вода плескала об чоботи померлого.
— Мені потрібно туди, — Мачек вказав на впавший моноліт.
— Хочеш закінчити як вони?
— Я швидко. Лише погляну, що там написано, і назад.
Карл лиш потиснув плечима. Можливо, якби все склалося інакше, і вони стали друзями, то він би відмовляв безумного монаха від спуску в джерело пошесті. Та зараз його погляд лише байдуже ковзнув по тілах на дні.
Мачек дістав з сумки мотузку і взявся розмотувати. Карл допоміг привʼязати її до найближчого шпичака. Вже через півгодини Карл ступив на мокру землю на дні розколини. Він обережно підійшов до озерця, що утворилося в центрі.
Зблизька можна було побачити, що лежало під водою. Товстий стальний диск, діаметром з людину, вкритий дірками, що нагадували медові соти. Лишень замість меду з них випало безліч металевих циліндрів, що тепер вкривали дно водойми. Але диск був не один. Придивившись, Мачек побачив, що їх було десятки, застряглих у багні, повернутих всіма кутами, деякі з циліндрами всередині, деякі повністю пусті. Мачек зачаровано опустив руку в воду і потягнувся за найближчим циліндром. На його подив, вода була тепла. Щойно він торкнувся, то зрозумів чому. Циліндр був теплий. Навіть гарячий, якщо тримати його в руках достатньо довго. Якщо поставити кілька штук собі під кожух, обкласти ними ліжко, поставити поряд з дитиною, то і пічку топити не треба. Залізні дрова.
Мачек став роздивлятися циліндр. Метал вражав своєю невиразністю. Ледь блискучий, твердий і теплий, ось і все, що про нього можна сказати. “Можливо, якщо тримати його в руках достатньо довго, то він викличе опіки? — подумав він, — але хто б тримав їх аж до почорнілої плоті? Тут щось інше.”
Він потрусив циліндром над головою, щоб показати Карлу, що дивився зверху.
— Ось звідки вони! — крикнув Мачек, а потім кинув шматок металу назад у калюжу. Шкіру поколювало від гарячої води.
Монах зайшов спосіб застрибнути на уламок моноліту так, щоб не намочити ніг. Звідти він перестрибнув на інший, а потім на ще один, пробираючись ближче до напису і тіла на ньому.
Попри зимовий мороз наверху, біля води було тепло, тому мрець був у прикрому стані. Мачек затулив носа рукавом і спробував ногою зіштовхнути тіло у воду. Довелося прикластися кілька разів, кожен з яких тіло видавало мокрі хлюпаючі звуки, але нарешті воно зісковзнуло з каменю і зникло під водою. Дихати стало одразу легше. Мачек підповз до напису і розвернувся, щоб дивитися на нього з правильної сторони. Серце стискалося, а подих закладало від захвату і страху. Ніби стрибати з дерева у сухе листя восени, тільки політ тривав усе життя і замість листя були гострі букви древнього алфавіту. Мачек пробіг очима по напису, але від хвилювання не міг нічого зрозуміти. Кілька древніх мов змішалися у нього в голові і билися за право перекладати напис. Молодий монах закрив очі і порахував до десяти, роблячи глибокі вдихи і видихи. Потім він відкрив очі і став читати.
“Це місце — послання. Ми вважали себе могутньою культурою. Це місце не є місцем гордості. Тут немає нічого цінного. Те, що поховане тут — небезпечне та відразливе для нас. Це повідомлення є попередженням про небезпеку. Ця небезпека шкодить тілу і може вбити. Небезпека проявляється як випромінення енергії. Небезпека проявляється, якщо суттєво потурбувати це місце. Небезпека досі присутня у ваш час, так само, як і у наш. Цього місця варто уникати і лишати знелюдненим.”
“Тут немає нічого цінного, — подумав Мачек і схопився руками за голову, — врешті-решт, тут, на дні світу, немає анічогісінько цінного. Пусто.” Він уже стояв на колінах перед написом і тепер скрутився та сперся на камінь. Кілька хвилин він видавав тихі завивання та схлипування.
Карл, що спостерігав зверху, відвернувся: неприємне відчуття, ніби дивитися в чиюсь чужу душу. Коли він обернувся, Мачек зник. Сліди на бруді вели до отвору печери, чорного, немов клапті неба поміж зірок. Раптом звідти висунулася голова Мачека.
— Кинь мені факел і кресало, вони у мене в сумці! Тут багато написів, але надто темно, щоб читати! — крикнув він, а за секунду додав, — І книги також усі скинь!
***
Через кілька годин Карлу вдалося догукатися до Мачека і переконати того, що їм треба забиратися геть, поки не настала ніч. Мачек стиснув свій записник зубами і почав лізти по мотузці, однак Карлу довелося витягувати його самотужки. Від втоми монах міг лише вчепитися в мотузку і триматись.
Коли Карл витягнув Мачека наверх, небо на сході вже потемніло і почався снігопад. Шпичаки вкривалися снігом, від чого кінчики ніби ще більше загострювалися. Мачек бубонів собі щось під ніс:
— Радіоактивність це перетворення нестійкого хімічного елементу на інакший шляхом випромінювання елементарних часток…
— Що? — перепитав Карл.
— Там, у печерах, — Мачек розкинув руки, немов чарівник, що намагається вразити сільський люд, — написи! Цілі книги про все, що було заховане тут! Деякі тексти надто складні для мене, я не маю достатньої підготовки… Але я записав найголовніше, — він переможно підніс над головою записник, — Принаймні, я думаю, що найголовніше. Розберуся в монастирі, коли заберу у батька книги про… — Мачек перегорнув кілька сторінок, щось шукаючи, — …про фізику.
— Там було щось про ліки від пошесті? — з надією запитав Карл.
Мачек подивився йому в очі і стиснув губи. Потім похитав головою.
— Вибач, але ні. З хворими уже нічого не вдієш. Але ми мусимо вберегти решту. Є кілька правил, яких треба дотримуватись…
Сказавши це, Мачек впав на коліна і виблював залишки сніданку на втоптаний сніг. Їжа була така сама невпізнавана, як хворі люди Посіви. Від огидної калюжі піднімалася пара, але сніг швидко вбирав тепло і вона зникла. Вигляд сніжинок, що танули, падаючи в теплу рідину, дивним чином викликав у Мачека відчуття, що він забув про щось важливе.
— Мачек? — голос Карла був стурбованим.
— Перше правило — триматись подалі від теплих циліндрів, — Мачек продовжував говорити не зважаючи ні на що навколо, — ніяких “залізних дров”. Вони вбивають, якщо знаходитись біля них достатньо довго. Всі їх треба зібрати і скинути назад у розколину. По-друге… — його перебив ще один блювотний позив.
— Давай я допоможу, — сказав Карл, намагаючись підняти Мачека за підпахви.
— Облиш мене! — з раптовою злістю огризнувся Мачек і впав на руки, ледве не вляпавшись у вміст свого шлунку, — Друге правило — ні кроку сюди. Ніколи. Там внизу смертельно небезпечно. Розколину засипте землею, закидайте камінням, поки не заповните по вінця, байдуже скільки сил на це піде. І після цього більше жодних бандитських сховків, — Мачек підняв голову і подивився на Карла, — Це дуже важливо. Пообіцяй мені.
— Обіцяю, — сказав Карл, можливо надто поспішно, але монаха це вдовольнило.
Мачек здригнувся від ще кількох спазмів, але з нього виходили лише цівки слизу. Йому здавалося, що шпичаки тепер намагаються розірвати його зсередини, вколоти, проштрикнути, проникнути в кожну клітину. Калюжа блювоти перед ним перестала парувати теплом і сніг почав перетворювати її на шматок льоду. Нарешті Мачек вхопив думку, що крутилася у нього в голові.
“На холоді все замерзає, — подумав він, — крім клятих залізних дров”
— Карл, памʼятаєш, ми бачили повозку, коли разом йшли до Посіви? Ще коли ти врятував мене від бандюків.
— Пам’ятаю, це був старий Віліам — сказав Карл, — що з ним?
— Мені здалося, що коли сніг падав на тканину, якою була накрита повозка, то він танув одразу, не зважаючи на холод. Ти це бачив?
— Так, дійсно, вона була вся мокра... — Карл замовк від раптової здогадки.
— Часто Віліам так їздить кудись?
— Ні, — Карл зблід.
— Погано, — все, що сказав Мачек.
Монах спробував встати на ноги, і у нього вийшло. Запаморочення пройшло так само швидко, як і з'явилось, і він раптово відчув в собі сили та енергію.
“Пронесло, — подумав Мачек, — Все буде добре. Я з усім справлюсь.”
— Після того, як я поговорю зі Старійшинами, мені потрібен буде кінь, щоб пошвидше дістатися монастиря. Допоможеш з цим? Дуже хочу побачитися з батьком і задати йому кілька питань.
— Звичайно, — відповів Карл і закинув на плече сумку Мачека.
Поки вони йшли геть, сніг досі падав у розколину і танув, вбираючи в себе безкінечне тепло древності.