Маргарита вкотре перечитувала лист. Очі не зупиняючись бігали по словах написаних кривим, кучерявим почерком. Він був зовсім не притаманним для її подруги. Літери на папері заледве можна було розібрати та скласти в слова. Не впізнай вона ці зайві завитки на кінчиках голосних, то подумала б, що цей лист писала і не Беатриса зовсім. Але він точно був написаний нею.
Це була остання вісточка, яку Маргарита отримала за місяці тиші між ними.
Очі пекло від того, скільки часу вона провела намагаючись вчитатися в текст. Уважніше, глибше, більше так, щоб врешті–решт зрозуміти, що її турбувало в словах.
Лист був стандартним. Звичне «все добре» та трохи слів про нове місце й роботу. Здавалося б, що ще треба від подруги, яку бачиш раз на два–три роки та щось в цьому шматку паперу відчувалося неправильно. Лист був надто стандартним для Беатриси. Офіційне привітання, яке взагалі не збігалося з її минулими вісточками; слова про те, що з нею все добре і робота над вазою, яку її попросили розписати вручну під наглядом замовника, майже завершена. А десь між всім цим розташувалося дивне прохання наглянути за беладоною.
Це її турбувало найбільше. Це були улюблені квіти Беатрис. Попри непримітність та непритаманну для квітів практичність, вона знаходила в них щось особливе. Але це не додавало сенсу проханню. Все ж таки Маргарита ніколи не вирощувала ці квіти. Вона не могла згадати щоб хоча б хтось, хто жив по сусідству вирощував їх. Якщо вона не помилялася, беладони не було і у будинку брата Беатрис, з яким вона проживала. Тож як вона мала наглянути за ними художник навіть уявити не могла.
Хоча це було найдивнішою річчю тут, але весь лист був просякнутий деталями, які не мали сенсу та змушували перечитувати та перечитувати слова до вечора.
Лист відчувався фальшиво, награно, надто офіційно та в той же час надто невпевнено для неї. Щось точно було не так. Не було слів про дружину її брата, скарг на когось з них та їх погляд на мистецтво. Не було навіть згадки, коли вона збирається надсилати наступного голуба.
Маргарита знала, що вони ще лишилися. В Беатрис було ще три її птахи і раніше вона ніколи не затримувала їх. Якщо затримувалася чи не мала новин, то відпускала їх назад. Чому не відпустила цього разу? Чому навіть не згадала про них?
Чому вона не сповістила, коли повернеться додому?
Вся ситуація погіршувалася тим, що лист був старим, дійсно старим, йому був місяць чи два і це означало, що навіть якщо б вона вже зараз надіслала його брату Беатрис він би все одно запізнився.
Знаючи його, він би зірвався з місця та почав діяти одразу. Він дійсно переживав за свою родичку.
Вона доволі довго лишалася без партії і ще й додатком до цього примудрилася стати художником. Не достатньо відомим, щоб бути на слуху, але достатньо для того, щоб мати роботу.
Антоніо не намагався перешкодити їй займатися мистецтвом. Звичайно, перший час активно висловлювався та намагався заборонити їй таку працю, але після того як Беатрис познайомила його з Маргаритою та тонко натякнула, що може влаштувати щось схоже на те, що зробила вона, Антоніо змінив думку та лише наглядав здалеку.
Брат Беатрис був готовий ризикувати та бігти на допомогу і якби цей лист опинився в його руках він би не став навіть чекати на додаткові причини. Але Маргарита не збиралася поспішати.
Цей лист був надто запізнілий, щоб швидкі дії мали значення. Єдине, що він міг зробити це сповістити, що щось точно сталося і можливо це щось призведе до того, що вона більше ніколи не побачить подругу.
Це не було новиною. Розуміти, що життя, яке вони обрали точно не буде виважено передбачуваним чи хоча б забезпеченим. Ні, це завжди буде озирання через плече та тримання спини навіть тоді, коли ти не впевнена чи залишиться щось на завтра. Навіть, коли Беатрис мала підтримку у вигляді сім’ї та брата, такі виїзні замовлення не ставали безпечнішими.
Вона подорожувала сама і майже ніколи не озвучувала куди саме їде. Антоніо намагався домовитися з нею про те, щоб та працювала виключно з їх резиденції та Беатрис завжди відмовлялася. Можливо її брат був правий з точки зору безпеки та це питання ніколи не піднімалося, як дійсно важливе для них. Це було тим моментом, з чим вони погоджувалися за замовчуванням.
Якщо вони хотіли продовжувати малювати, творити та створювати красу, вони мали взяти на плечі більше ніж брали одружені доньки із заможних сімей. Якщо вони хотіли, щоб історія запам’ятала їх, як видатних, то мали б робити більше, ніж це. Кричати про себе, працювати і ще більше кричати, допоки інформація не дійде до голів верхівки їх міста.
Тому і бралися за кожне замовлення, яке могли знайти чи покупця, який міг би хоч трохи зацікавитися в них.
Це не вперше, коли Маргарита розуміла, що замовлення когось напевно та й вбило. Та це вперше, щоб схожа авантюра для неї прибула з чужою прощальною вісткою.
Пропозиція надійшла майже у той самий час, що і лист Беатрис. Той самий чоловік, що майже пів року тому благав про послугу та зустріч з її подругою, наполягав на ній знову але вже з Маргаритою, пропонуючи всі гроші світу за одне полотно написане в його будинку.
Було зрозуміло, що дане дійство не закінчиться чимось хорошим. Їхати в місце, з якого вже хтось не повернувся, було небезпечно та не розумно. Але маневру для розумних дій не лишалося. Гроші повільно та впевнено закінчувалися і єдина можливість отримати хоч щось наразі була саме цим ризиком. Не було гарантій, що вона знайде щось краще і що диво станеться. Воно ніколи не ставалося ні з ким з них, тож зараз чекати «гарної погоди з неба» не було сенсу.
Маргарита окинула поглядом незавершену картину. Накопичених нею пігментів точно не вистачить. Пальці нервово стиснули папір у руках. А чи взагалі у неї буде шанс завершити її? Вона точно матиме змогу повернутися, якщо прийме цю пропозицію? Що вона зможе зробити, щоб захистити себе та не стати ще однією підсудною?
Останнє питання було найскладнішим. Вона не хотіла знову опинитися перед суддею. Він не став би на її бік, що б вона не говорила та як би не поводилася. У неї б не було шансу виплутатися з цього і відверто кажучи, вона не хотіла це повторювати.
Маргарита відклала листа та накрила картину тканиною. Їй потрібно знайти старий прив’язок до сукні, той, що дозволяв утримувати ножа достатньо близько, щоб захиститися, та достатньо далеко, щоб його не помітили інші. А ще тих голубів, яких Антоніо віддавав їй кілька днів тому на випадок свіжих новин від сестри.
Вона ніколи не озвучувала цього Беатрис та її брат добре розумів, що від неї він мало що почує і краще звернутися до когось, хто зможе наглядати за нею з боку. Напевно він вважав, що шанси почути про проблеми від Маргарити були б вищими.
Нажаль художник не була здатна виправдати його очікувань і він не почує чогось суттєвого найближчим часом. Їй потрібна підстраховка, якщо щось піде не так. Щось, що буде швидшим за лист доправлений через пошту і що зможе врятувати їй життя.
Антоніо точно приїде, як тільки дізнається, що це про його сестру, і він точно буде на боці Маргарити. Він буде її опорою в можливому майбутньому. Тому що, якщо Беатрис мертва, краще мати щось небезпечніше та сильніше ніж мисливський ніж.
Беатрис завжди бралася за замовлення без зайвих думок та зі щирою впевненістю. Маргариті здавалося, що іноді вона навіть не усвідомлювала ціни, яку може заплатити за свою безтурботну безпосередність.
Але Маргарита точно не допустить такої помилки. Вона не була такою поступливою як Антоніо, не була такою впевненою, як Беатрис. І вона не збиралася вмирати в домусі Д’Есте.
На диво місце виявилося віддаленим та порожнім. Беатриса згадувала про це в листі, але цього було не достатньо, щоб підготувати Маргариту до простоти та скромності з якою їй довелося зіштовхнутися.
Воно яскраво вирізнялося з поміж осель попередніх замовників. Було доволі логічно, що ті хто витрачав гроші на портрети, мав їх вдосталь та точно вкладався в місце, де збирався жити роками. Частіше за все, у таких замовників зустрічалися заставлені меблями та фарфором коридори, ліпнина на фасаді та купа речей, які кричали про статус господарів вілли чи резиденції.
Та це точно був не правильний опис для дому Марко Д’Есте. Здавалося б, для такого заможного та впливового прізвища було дивно мати щось менше та стриманіше за резиденцію, але дім був саме таким. Тканина, що затинала вікна була більше схожа на ті брезенти, якими глинярі накривали роботи від сонця, а всі меблі нагадували своєрідні полиці, доглянуті та протерті виключно для того, щоб зберегти красу предметів на них. Маргарита була не впевнена та здавалося, що вони навіть не були лакованими. Єдине, що дійсно впадало в око та видавалося цінним, це доволі своєрідна колекція з картин, ваз, статуеток та інших предметів, чию назву вона навіть не могла сказати. Вони були вишикувані вздовж стіни, охайно сортовані та доглянуті. Більшість з них були накриті, зашторені чи заховані за скляними дверцятами чи напівпрозорою тканиною.
Часу на те щоб роздивитися все достатньо чітко точно не було, вона не могла відставати від чоловіка, що вів її по будинку та дякував за таку швидку відповідь, однак Маргариті все ж таки вдалося помітити одну деталь, що поєднувала картини. З полотна в полотно вона бачила одну й ту саму незнайомку. Темне волосся, що обрамляло обличчя та плечі; вузькі рукава, що обривалися яскравим, білим рюшом; тонкі гарні пальці промальовані з відчутним старанням. Обличчя завжди знаходилося за завісою і Маргариті не вдавалося побачити хоча б щось вище носа.
Кімната, в яку її провів Марко Д’Есте та в якій почав більш глибоке обговорення роботи, була такою ж, як хол – невиразною та витриманою. Надто чистою на думку художника. Маргарита не могла знайти недоліки за які можна зачепитися оком. Напевно, ця холодна досконалість та виваженість і робили кімнату такою порожньою. Чогось явно не вистачало. Вульгарно яскравого та кричущого предмету, що зміг би додати трохи фарб цьому місцю та послабити гнітючу атмосферу.
Якщо подумати, то над каміном була розташована порожня ваза. Будь там квіти і можливо нестача кольорів зникла чи стала б менш помітною.
Маргарита повернула свою увагу до розмови з Д’Есте, відклавши думки про декор цього місця на потім. Ціна, яку запропонував Марко та місце, де він жив шалено резонували.
Чоловік перед нею та з листа, за внутрішнім відчуттям, були абсолютно різними людьми. Він не був одягнений як дворянин. Так, доволі охайно і в дусі часу та точно не як більшість з його родини.
Можливо, тому він настільки усамітнений і Беатрис не знала нічого про нього? Художнику вже зустрічалися дивні колекціонери, що віддавали купу грошей з сімейного сховку на картини. Але їх вілли ніколи не виглядали настільки простецько та скромно. Навіть ізолюючись вони лишали завищенні стандарти до побуту при собі та не відмовлялися від них.
Але Марко Д’Есте не був таким колекціонером. Принаймні, Маргарет здавалося, що він був надто старим для такого. Сім’ї не терпіли шкоди без вигоди і не давали такому марнотрацтву тривати роками. Єдиним виключенням були голови сімей. Їм не було перед ким звітувати і вони могли самостійно розпоряджатися надбаним не зважаючи на думку родичів.
Як би Маргарет не намагалася глянути на Марко по–новому ,він не виглядав як людина, що мала б достатньо влади для такого. Він не був впливовим політиком, «великою шишкою» про яку вона хоч щось чула чи відомим науковцем.
А чи мав він взагалі ті гроші, про які говорив?
Маргарита не могла бути впевненою. Єдине, що поєднували особистість перед нею та того заможного чоловіка з листа була доброзичлива і поступлива манера в спілкуванні.
Ще одна дивна деталь, яка застала художника зненацька. Замовник виявися настільки приємною та стриманою людиною, що це трохи лякало. На практиці таким м’яким та розважливим тоном її зустрічали лише вдови, які лише зрідка витрачали свої надбання на портрети. Але вони були найприємнішими з усіх її замовників незалежно від того, які таємниці ховали за ледь не монастирською привітністю.
Маргарита знов та знов прокручувала все, що було в листі, і все, що пропонував їй цей чоловік.
Плата була непомірно високою і Маргариті здавалося ця сума не вписувалися навіть у слово «щедрість». Виконай вона це замовлення, то напевно заробленого вистачило б на довго.
Та справа все ще була небезпечною. Зникнення подруги казало про це, і казало доволі кричуще. Якщо художник залишиться в цьому будинку, прийме пропозицію, то щось неодмінно станеться. І скоріше за все це щось буде не добре.
Та чи дійсно у дівчини був вибір? Маргарита обережно перевела погляд на вікно, ледь помітно нервово кусаючи губи. Другого такого шансу вже не буде і це єдина можливість хоча б спробувати дізнатися щось про подругу. Поки що вона не бачила навіть натяку на її присутність тут, але вона бачила лише вхідні двері та один коридор, тож шанс лишався.
– Це всі умови? – перепитала вона піднявши погляд на чоловіка. Д’Есте повільно кивнув.
– Так. Ви маєте написати це не пізніше її дня народження, все інше мене мало турбує. – заявив чоловік.
Маргарет знов окинула замовника поглядом. Чоловік сутулився та мав палицю, на яку доволі часто опирався. Він не був старим чи немічним, але здається він хворів вже доволі довго. Така слабкість не з’являлася через протяг чи якусь дрібничку. Маргарита знала про це.
– Чи ваша родина не проти такого довгого перебування незнайомки в будинку? – чоловік відмахнувся від цих слів без роздумів.
– Тут живемо лише я з дружиною та кілька її помічниць. Запевняю, жодних проблем не буде.
– Є якісь окремі деталі, які я маю знати, щоб намалювати вашу дружину? – запитала вона. Маргариті все ще не розповіли про місце, де вона мала малювати та що конкретно замовник хотів від її полотна.
Чоловік окинув поглядом кімнату, зупинившись в якийсь момент і запитав:
– Які ваші улюблені квіти?
Маргарита здивовано закліпала не розуміючи як це питання стосувалося їхньої розмови.
– Мімози – без довгих роздумів промовила вона. Чоловік кивнув обдумуючи слова.
– Чи зможете ви вписати їх на полотно? – запитав він. – В нашому квітнику вони є.
– Я впевнена що так, – здається вона зустріла найдивнішого замовника в своєму житті.
– Тоді ваші пів року почалися.
Що ж, з цим можна було працювати. Маргарита могла вкластися в місяць з тим розміром полотна, що їй надали. Якби вона працювала як більшість художників і чекала допоки просохне кожний окремий шар фарби, то звичайно це розтягнулося на пів року, а той більше, але з її технікою максимумом були п’ять тижнів.
Марко привітно всміхнувся жінці, яка щойно зайшла до кімнати. На її обличчі було явне збентеження та неприязність.
– Маріє, ти вчасно. – чоловік з посмішкою вказав на неї рукою. – Це моя дружина та твоя натурщиця. – Маргарита кивнула піднявшись з місця.
– Приємно познайомитися.
Марія проігнорувала слова художника, все ще зосереджено оглядаючи Марко. Маргарита чітко відчувала, що Марія чекала на щось від нього, напевно слів чи пояснень. Та не отримавши їх невдоволено стисла губи і повернулася до виходу з кімнати.
– Я проводжу вас, – сухо промовила вона не чекаючи художника та йдучи геть.
Маргарита підхопилася на останок попрощавшись з чоловіком та швидко вибігла за жінкою прямуючи коридором.
– Дякую, – пробурмотіла вона наздоганяючи ту.
Жінка була старшою за Маргариту, на років десять напевно. Було важко сказати наскільки точно, але вона була суттєво молодшою, від свого чоловіка. На собі Марія мала набагато вишуканіший одяг, ніж Марко. Здавалося це було найдорожче, що вона побачила в будинку загалом. Лише одні обшиті квітковим візерунком рукава виглядали цінніше, ніж все, що було на та у Маргарет. Можливо вона була Д’Есте, а не цей чоловік? Марія справляла враження однієї з цих дочок із заможних сімей, які навіть отримавши неприємну партію, лишали свої високі стандарти на рівні.
Жінка видавалася Маргариті знайомою та вона ніяк не могла пригадати, де могла її бачити.
Очі ковзнули по відчиненим дверям до кімнати, навпроти якої зупинилася Марія. Це вже було набагато ближче до кімнат її минулих замовників. Але той факт, що обставлені в такий спосіб були окремі конкретні кімнати, був дивним. Якщо були гроші та відчуття смаку, то нащо таке виокремлення?
Поміж яскравих тканин та лакованих світлих меблів виділявся доволі громіздкий, темний музичний інструмент.
– Ви граєте на піаніно? – запитала Маргарет в жінки, на що та обдарувала художника невдоволеним поглядом. Марія точно не була налаштована на зайві питання чи спілкування, якщо на те пішло. Що ж, приязності чи тактовності по відношенню до Маргарити тут не було ще від початку. Звичайно дивно, що настільки сильно вередувала навіть не замовниця та ще до початку роботи.
– Більше ні. – коротко відповіла Марія вказуючи їй на наступні двері. – Твоя кімната наступна. – вона не стала чекати на відповідь зачинивши двері за собою.
– Вибачте – Маргарита квапливо попрямувала вперед не збираючись затримуватися тут довше потрібного.
Здається, спілкування з натурщицею буде складним та холодним, якщо не вкрай неприємним та обтяжуючим для них обох. Можливо, ніхто не допрацьовував картини до кінця і ціна була пов’язана з характером та кількістю відмов? Все ж таки, Д’Есте наголосив на тому, що їй потрібно завершити роботу за будь яких обставин.
Кімната була мала. Більша за її перероблену майстерню та все ж таки. Тут не було нічого, окрім порожніх ваз, ліжка та дзеркала навпроти стіни.
Єдиним, що виділялося в цій кричущій порожнечі були пігменти в баночках, обережно залишені їй для праці. Маргарита залишила свої речі біля вікна та присіла на ліжко витягнувши листа з кишені.
Беладона. Чи вона мала шукати її в будинку? Можливо, їй треба буде спробувати прошмигнути в сад, що вона мигцем побачила. Поки що вона навіть не знала, як підступитися до пошуків та не знала, що шукати загалом.
Маргарита навіть не була впевнена, що Беатрис зникла саме тут. Єдине що вона мала це теорії з повітря, які могли розвалитися при найменшому дотику. Їй треба більше ніж одна коротка розмова.
Маргарита мала придивитися до цих Д’Есте та бути обережною перший час.
Тут було надто порожньо, щоб це можна було назвати безпечним місцем. Коли замовник напав на неї в минулому, люди довкола були єдиною причиною, чому п’яниця був змушений зупинитися. Якби не покоївка, що зайшла до кімнати дуже вчасно, то Маргарет вже давно була б трупом, викинутим десь у річку, щоб не псувати репутацію родини непотрібним скандалом.
Але тут все було не так. Вона була абсолютно одна. Маргарита нащупала ножа, що був захований під тканиною. Наступний місяць він буде єдиним гарантом того, що вона виживе. Чесно кажучи, гарант був до прикрого хитким.
Маргарита не хотіла надто замислюватися над своїми шансами, майбутніми можливостями та варіантами. Дуже вже примарними були перспективи. А коли в її житті було недостатньо конкретики вона починала надмірно турбуватися про наслідки. Про все, що вона забула прийняти до уваги, виділити чи примітити.
Частіше за все Маргарита позбувалася їх однією простою тезою «Замовники не дивні, я в безпеці, все буде добре». Але цього разу такі заговорювання не допомагали.
Не допомагало таке й у ситуаціях, коли причини для хвилювань були явними. Вона вже бувала на таких віллах, у подібних будівлях. Вони зберігали таємниці у своїх стінах та забирали їх назавжди. Багато хто зник за високими мурами, залишившись таємницею. Беатрис напевно вже стала такою.
Маргарита знала на що здатні подібні замовники і що найменше відхилення від норми може стати фатальним. Вона знала, що наступний місяць буде сумішшю озирань, здогадок, страху та паніки.
Та що ще їй робити? Вона не збиралася під вінець і точно не повернулася б назад. Тож залишався лише ризик.
А ще лишався портрет, що вона має написати з Марії, яка здавалося б взагалі не була налаштованою на співпрацю. Навіщо їй взагалі той портрет? Чи може вона очікувала більш професійного майстра, а не жінку? Можливо чоловік був не надто порядним і в неї був привід хвилюватися?
Вона не знала. Єдине, що Маргарита могла заявити з усією впевненістю та без сумнівів, що це замовлення буде не легким та проблемним.
Перші дні в будинку були дивними. Маргарита могла впевнено сказати, що це місце наполегливо продовжувало її дивувати.
По–перше, була велика ймовірність того, що Марко збрехав і тут не було нікого. Лише він та його дружина. Художник вже мала б зустріти чи випадково натрапити на найманку, але цього не сталось. Здається, що у будинку було набагато менше людей ніж вона очікувала. Так, домус не був великим і Марія могла без великого клопоту впоратися з господарюванням, але згадуючи норовливу жінку було важко повірити, що вона б погодилась на таке.
За час роботи над картиною Маргарита встигла запевнитися, що її підозри та побоювання на рахунок характеру дружини Д’Есте були виправданими. Вона відмовлялася говорити, йшла позувати вкрай неохоче та поводилася так ніби то не її малюють і не для неї. Це дратувало та не достатньо щоб кинути все і піти. Бували і більш неприємні панянки, що скиглили про кожну лінію. На скромну думку Маргарити відсутність коментарю була б набагато доречнішою ніж їх десяток.
Та все ж, дивлячись на характер Марії, її поведінку та вигляд було складно повірити, що вона вела все господарство сама. Але якщо у будинку окрім подружжя більше дійсно нікого не було, то хто ще міг цим займатися? Марко заледве пересувався і не випускав палиці з рук.
Не дивлячись на те є примарні помічники у домусі чи ні, їй все більше здавалося, що чоловік не мав тих грошей про які казав.
По–друге, Марко Д’Есте був надто хорошим. Так, не сварливий та від початку задоволений замовник був полегшенням, але не в такій ситуації. Все ж таки обачність та спроби догодити були прерогативою Маргарет, а не тих в кого вона працювала.
Зазвичай замовники не панькалися з художниками допоки в них не було на те вагомої причини і це насторожувало. Частіше за все такі чемнюні створювали найбільші проблеми під кінець роботи над картиною.
Вони могли виявитися доволі неприємними п’яницями, стриманими до першого «ні» джентльменами та мінливими і нестабільними замовниками, що були здатні на великі дурниці. І наразі Маргарита взагалі не могла сказати яким випадком стане для неї Марко Д’Есте.
Найдивнішим у всьому цьому була напевно Марія. Маргариті нарешті вдалося пригадати де вона раніше бачила господиню дому. Вона була доволі відомою музикою приблизно сім років тому. В Італії Марія вважалася однією з найвправніших та витонченіших піаністів. Грала навіть в палаццо столиці та напевно могла б продовжувати завойовувати публіку, але після заміжжя звістки про неї зникли.
Жінка неначе розчинилася у побуті, залишила гастролі з концертами, зникла зі світу музики. Маргарита не мала на меті дізнаватись істині причини виходу з кар’єри Марії, тому припустила, що саме заміжжя поставило жирну крапку.
Це було очікувано. Мало хто міг продовжувати свій шлях в мистецтві після того як прийняв каблучку. Можливо вся ця зарозумілість була розпачем через втрачені можливості? Можливо вона мала причини бути такою холодною зі своїм чоловіком та поводити себе з Маргаритою як з непроханою гостею? Художник не могла запитати про це прямо.
Беладона була доволі практичною рослиною для жінок і можливо слова Беатрис могли бути попередженням, яке не стосувалося саду чи власне самої рослини. Тож найліпшим зараз було мовчки спостерігати. У неї ще було трохи часу про запас і робити необачні кроки вона не збиралася.
Ще однією дивною річчю, що стосувалася Марії була її гра. Здавалося піаніно мало хоча б раз заграти з–за стін кімнати цієї жінки, але цього ніколи не відбувалося. Марія ніколи не торкалась інструменту. Зате флейту вона облюбила неначе молитвеник.
Вона поверталася до неї щовечора приблизно о сьомій та грала годинами без перестанку. Це завжди було щось нове. Проте мелодії звучали настільки нав’язливо і нестерпно, що Маргариті здавалось що до ранку вона втратить від того розум.
Вперше такий легкий та лагідний інструмент звучав агресивно в руках музиканта. Вона не знала як Марії вдавалося та флейта звучала неначе продовження її голосу. Басисто, погрозливо, розпачливо.
Вкотре пророкуючи щось погане, невідворотне. Недосяжне наразі та досить близьке, щоб відчути на собі.
Напевно саме ці мелодії змушували її підніматися кожного вечора та не зважаючи на втому з ентузіазмом шукати докази. Нажаль за цей час вона не змогла ані знайти нічого суттєвого проти Д’Есте, ані зрозуміти чому вбивство відбулося взагалі.
Єдиним вагомим досягненням стала знахідка вази
Цей будинок був особливим досвідом, кардинально іншим від всього того з чим Маргариті доводилося працювати до цього.
Вона стояла на комоді в кінці коридору. Лише одного погляду на розпис було достатньо щоб зрозуміти чия це робота.
Маргарита намагалася не надто рухати предмет, не вистачало щоб її звинуватили в крадіжці. Та вона мала запевнитися що це точно її. Рука обережно пройшлася по дну шукаючи підпис.
Так, це точно була ваза Беатрис. Невелика нерівність по середині, там де мала б бути гладка поверхня. Такий ж підпис був на сервізі який подарували Маргариті.
Художник відставила вазу оглядаючи її. Вона б не довезла сюди все своє приладдя. Можливо в Д’Есте були лише гроші на матеріали і він не хотів платити за все? Це було б вигідно і могло дати сенс цим умовам. Якби це було правдою то було б зрозуміло чому для них обох була вимога працювати у будинку.
Якби на цій вазі був герб родини, якась пам’ятна річ, що знаходилася в цьому будинку чи хоча б щось що могло пояснити потребу перебування тут це могло б зійти за простий збіг. Але на розписі була виключно беладона.
Цієї квітки навіть не було в саду Д’Есте в той час. Вона з’явилася набагато пізніше, напевно коли Беатрис вже зникла. Тож чому витвір мав бути створений під пильним наглядом та в цих стінах? Чому майстер мав бути тут достатньо довго, щоб голуби не знайшли шлях назад, а пошта запізнилася на кілька місяців?
Маргарита бачила лише два варіанти. Або за для незрозумілої забаганки, або для того щоб відмежувати Беатрис на потрібну кількість часу. Достатню щоб вона точно не змогла покликати на допомогу. Її подруга дійсно лишилася без шансу на допомогу ззовні.
Очікувано, що приблизно через три тижні Маргарита буде у схожій ситуації. Художник обережно підчепила ніж руками намагаючись заспокоїтися. Напад був очікуваний, вона була на сторожі та не стане легкою мішенню.
Маргарита повільно видихнула, але напруга не спала. Просте буденне «заспокоїтися» ставало дедалі складнішим. Особливо, коли в її руках була не просто записка яку можна було хибно зрозуміти, а й прямий доказ, що Беатрис завершила роботу та вже б мала дістатися назад.
Це місце було зовсім близько до резиденції Антоніо, тож можливість нещасного випадку дорогою назад майже виключалась.
Скоріше за все Бетатрис зникла тут і тільки люди домусу Д’Есте знали, що саме сталося з жінкою. Маргариті треба запевнитися чи дійсно тут були тільки вона та подружжя. Вона все ще могла когось проґавити і прямий доказ того що вся ця споруда під господарством Марії, не завадив би.
Довго шукати не довелося. Вже під вечір, Маргарита змогла прошмигнути на кухню перед вечерею. Було дивно побачити там Марію та остаточно запевнитись, що вона була сама. Маргарита не відкидала той факт, що догляд за будинком дійсно міг лежати на плечах однієї жінки, але з цією поведінкою та характером, легше вірилося в те що художник просто когось пропустила.
– Чи вам треба допомога? – запитала Маргарита підходячи трохи ближче до Марії.
Жінка захитала головою не збираючись підживляти розмову словами. Художник оглянула робочу поверхню і трохи згодом продовжила:
– Чому ви зараз…
– Роблю все сама? – обірвала її жінка не збираючись дослуховувати.
Маргарита кивнула, слабко та невпевнено.
– Ми не тримаємо тут людей влітку. Роботи немає і я здатна потурбуватися про будинок самотужки. – Марія перенесла тацю на стіл.
Маргарита насупилася. Тож вони тут одні і ця жінка точно була налаштована проти неї. Цікаво, а як вона ставилася до іншого майстра, що був тут до неї? Можливо вона не вперше зустрічає художників байдужістю, що межувала з ненавистю?
Маргарита обережно окинула приміщення поглядом. Як і все в цьому будинку воно було просто охайним. Звичайна кухня, з мінімальною кількістю приладь та посуду. Дивлячись на це Маргариті починало здаватися що і гостей вони не збиралися приймати. Того посуду, що художник зміг побачити було розраховано заледве на сімох.
Проте, мабуть єдине, що дивувало це кількість спецій, їх було занадто багато. В кошику зібралося купа сушених гілочок, відкладених трав та перетертих приправ. Деякі з них вона навіть не могла впізнати.
– У вас багато трав. – пробурмотіла Маргарита.
Око зупинилося на знайомій пляшечці, що дивним чином примостилася по сусідству з ліками. Маргарита впізнала її. Важко не впізнати те що сам використовував та ховав.
– Навіть настоянки є. – підмітила вона більш голосно, змусивши Марію зупинитися.
Маргариті довелося фізично утриматися від усмішки. Вона звичайно могла помилитися, чи не правильно зрозуміти реакцію Марії, але художник сумнівалася в цьому. Все ж таки, якщо там дійсно оберіг, а не отрута чому вона так нервувала?
– Ви погано себе почуваєте? – перекладаючи ліки подалі запитала жінка, невдоволено оглядаючи гостю. Що ж, здається Маргариті доведеться бути обережною з усім, що вона кладе до рота певний час.
Художник захитала головою не продовжуючи розмову. Вона лишила Марію в спокої, принаймні поки що.
Тож Марко Д’Есте не просто прихворів чи не так? Він здавався занадто втомленим та млявим для простої застуди. І якщо ця пляшка належала Марії і всім в цьому будинку порядкувала теж вона, які шанси, що вона не отруїла Беатрис? Пляшка вже була напівпорожньою, а Марко тримався доволі добре для такого дозування.
Але для чого їй труїти свого чоловіка? Маргарита не могла знайти цьому виправдань. Це місце було чудовим. Марія мала те, про що багато жінок і мріяти не наважувалися. Художник не бачила щоб чоловік хоч раз прикрикнув на Марію і це вже було досягненням.
Марко піклувався про неї неначе про скарб. Звичайно, завжди лишався високий шанс, що це всього лише гра на публіку. Можливо те що залишилося за ширмою було жахливим, але такі пані не були відверто розпещеними та гордовитими.
Маргарита вже зустрічала подібних дружин та дочок і єдина річ, яка їх поєднувала була їх безмовність. Вони ніколи не просили про щось, були виключно ввічливі і ніколи не зривалися тримаючи себе в руках.
Ні, це точно був не такий випадок.
Тож нащо Марії труїти його? Що такого зробив Марко Д’Есте щоб його настільки ненавиділи?
Як і з поведінкою жінки щодо картини Маргарита не мала ані найменшого уявлення чому все складалося саме так. Марія просто робила купу не зрозумілих та не логічних речей, які художник не могла зрозуміти поки не поговорить з кимось з подружжя більше ніж хвилину. А це було складно так як Марко майже не виходив з кімнати, а Марія точно не погодиться на спокійну розмову.
Єдине, що залишалося доступним та гарантованим для художника в цьому будинку був ніж на підв’язці.
Чесно кажучи Маргарита ніколи не думала, що буде нагода використати його проти жінки. Вони ніколи не становили реальної загрози для художника. Все ж таки, в найгіршому з випадків, вони бачилися раз чи два в житті та на відносно невеликі терміни. Навіщо їм витрачати сили чи надбане на те щоб здихатися тої хто й так згодом зникне?
Та й навіть якщо вони знаходили місце де могли проявити характер та відкрито висловити свою неприязність це ніколи не доходило до реальної шкоди. Це було просто невдоволення роботою чи тим кого їх чоловік чи батько привів в дім.
Але Марія була іншою. Вона ніколи не жалілася на картину, навіть не могла витиснути з себе хоч якийсь коментар.
– Що ви думаєте? – в котре запитала Маргарита, даючи Марії поглянути на своє обличчя на полотні.
Художник очікувала невдоволення через надто грубий погляд чи дещо заширокі плечі та цього не було. Жінка просто апатично дивилася на портрет не придивляючись до деталей.
– Що ти думаєш? – запитала Марія. Маргарет розгублено оглянула роботи. Що вона мала казати? Це ж не для неї малювалося.
– У вас гарні руки, – зауважила вона розглядаючи ще погано промальовані рукави сукні, що не заходили на кисті лишаючи музичні, довгі та тонкі пальці видимими. Вони дійсно були гарними.
Вона не могла назвати Марію красунею та вона мала кілька сильних сторін. Проте витончені пальці, глибокий погляд та темне, густе волосся не могли заграти на повну через похмурість жінки. Здавалося, ці насуплені брови, яких Марія позбувалася напевно що тільки уві сні, руйнували абсолютно все що від природи робило її миловидною.
– Мене все влаштовує. – промовила Марія та вийшла з кімнати не давши художнику навіть сказати щось.
Як і очікувалося, натурщиці було абсолютно байдуже.
Маргарита зітхнула витираючи руки ганчіркою. Вона не пам’ятала, щоб замовникам було відверто чхати на результат. Це мало б спростити життя та зменшити переживання художниці, але як і всі інші «хороші» відхилення, байдужість Д’Есте лише погіршила все. Маргарита й без того була надто напруженою останнім часом і Марія, що не могла чітко сказати чого вона хотіла на цьому портреті лише погіршувала ситуацію.
Все не могло скластися ще гірше.
За кілька хвилин Маргарита знов почула знайомі ноти. Марія грала. Художник роздратовано застогнала покосившись на вікно. Вона все ще не зрозуміла навіщо Беатрис згадала беладону в листі.
В саду її не було, принаймні старої. Свіжа клумба з’явилася вже після Беатрис і точно не мала відношення до її пошуків. А в будинку була лише ваза. Окрім пилу в ній нічого не було, Маргарита запевнилася.
Хоча ні. Ще була одна річ в якій була беладона і в якій вона починала набувати сенсу. В тій пляшці. Які шанси, що Марія випадково не отруїла її? Все одно сплутавши чи навмисно. Велика доза була смертельною і вона це знала. Марко вже виглядав достатньо змученим щоб його можна було добити нею, але якщо Марія була тут головною і випадково сплутала тарілку чи чашу, то це мало б сенс.
Можливо Беатрис знайшла пляшку і зрозуміла що не так? Чи вона просто впізнала симптоми? Але це міг бути і миш’як, звідки вона знала, що це точно беладона?
Маргарита досі не знала як все це зв’язати між собою, а час закінчувався. Ще тиждень чи два і лишатися буде небезпечно.
Можливо має сенс поговорити з Марко?
Навіть якщо не вийде дізнатися щось важливе, Маргарита могла б трохи допомогти йому з лікуванням поки наслідки не стали критичними.
Художник все ще не збиралася вказувати на Марію чи спеції на кухні, але вона могла б легенько натякнути на те з чим пов’язана його хвороба, чи не так?
Забравши тацю з чаєм із кухні вона вирушила до чужої кімнати. Нажаль оминути Марію не вийшло.
– Тобі тільки гіршає. – стурбовано промовила дружина Д’Есте викручуючи вологий рушник. Маргарита вперше бачила її хоч трохи емоційною, в приємному сенсі цього слова. Здавалося Марко хотів щось сказати та випадковий скрип дверей привернув його увагу.
– У нас гості, Маріє, – жінка налякано повернулася дивлячись на художника. Дружина роздратовано кинула тканину в миску вийшовши з кімнати ледь не збивши з ніг Маргариту. Було дивом, що художник не перелила окріп на себе.
– Я завадила? – невпевнено перепитала Маргарет. Чоловік відмахнувся повернувши втомлений погляд на відчинене вікно. Сад звідси було чудово видно.
– Зовсім ні, – промовив він заспокоюючи Маргариту та пропонуючи сісти поруч. Художник присіла на стілець піднявши залишений на столі рушник та передавши його чоловіку. В його погляді була німа вдячність. – Як ваше полотно? – запитав він з неприкритою цікавістю.
Маргарита не могла зрозуміти чому чоловік настільки чекав цього портрета. Це була лише одна картина, він вже мав з десяток схожих, вона бачила. Тож що спонукало його питати про нього в першу чергу?
– Я вважаю, що зможу завершити до потрібного терміну, – промовила Маргарита. Це не можна було назвати брехнею та художник точно лукавила. Вона майже дописала картину та встигла б віддати до кінця місяця, але Марко це знати ні до чого.
Чоловік посміхнувся.
– Приємно це чути, – він здавався зовсім виснаженим.
Це було досить дивно та Маргариті щиро хотілося щоб отруйницю викрали. Можливо вона просто не стикалася з достатньою кількістю людей щоб судити про те наскільки ці отрути хороші?
До цього всі ті стурбовані дружини та втомлені вдови здавалися їй настільки нещасними в своєму житті, що вона могла закривати очі на їх дії.
Але Марія точно стала виключенням. Маргарита не могла не співчувати Марко Д’Есте. В неї не було причин для ненависті до нього, навпаки, вперше після Антоніо вона могла сказати, що вона вірила в те, що їй вдалося знайти добропорядного та приємного чоловіка.
Але її планів це не змінювало. Вона не ризикуватиме своїм життям заради одного попередження. Слова Маргарити не гарантували б життя Марко і точно не забезпечили б безпеку їй самій. Він міг не повірити їй та просто відмахнутися від застережень.
Д’Есте з цікавістю глянув на сервіз, що Маргарита принесла з собою.
–Що це? – приймаючи чашку перепитав він.
– Це відвар з ромашки. Він допомагає при отруєнні, – Маргарита зробила паузу відставляючи тацю. – А також пришвидшує одужання.
Чоловік зітхнув надпивши трохи та м’яко промовив:
– Дякую.
Вона не знала куди пішла Марія. Маргарита навіть уявити не могла чому жінка була настільки роздратована та чи мала б причини підслуховувати цю розмову.
Тож запитати про щось важливе не вийде. Принаймні поки що.
– Чи можу я запитати щось? – він трохи здивовано перевів погляд на Маргариту.
– Так. – чоловік сів зручніше на ліжко, щоб продовжити розмову.
– Чому мімози?
Це питання хвилювало її з першої розмови. Його прохання було незрозумілим. Це був портрет Марії. Для чого взагалі Марку здалися вподобання художника в квітах?
Здається чоловік був менш спантеличений ніж вона. Марко тихо засміявся піднімаючи очі до стелі.
– Я помітив, що люди краще створюють те, що вже люблять. – почав пояснювати він. – Я кохаю свою дружину та ви точно не можете розділити це почуття. А от любов до квітів, особливо до обраних вами легше.
Маргарита кивнула. Можливо це мало сенс та ні на секунду не робило його слова менш дивнішими. Можливо вона могла намалювати улюблені квіти добре, але все інше не залежало від однієї деталі.
– І до цього подарунки для Марії були такими. – продовжував говорити Марко. – Все ж таки вона їх дуже любить. Говорила що будинок з ними інакший, не такий порожній.
– Всі ті витвори з квітами були подарунками їй? – перепитала Маргарита. Чоловік закивав.
– Так, більшість з цих речей нажаль моїй дружині не припали до душі. – він зупинився тихо пирхнувши та продовжив говорити. – Ви знаєте, Марія грала на піаніно, воно досі у її кімнаті ви бачили чи не так? Вона була чудовою піаністко. Грала перед багатьма відомими людьми, вона була генієм. Та після одруження перестала це робити і поставила хрест на свої кар’єрі. Відмовилася навіть торкатися піаніно. Я хотів хоч якось компенсувати це для неї. Все ж таки Марія – це квітка мого будинку, я маю опікуватися нею.
Маргарита усміхнулася. Давно вона не бачила щоб хтось розповідав про натурщиць настільки багато та щиро. Напевно Марко дійсно кохав Марію якщо так говорив про неї.
– А квіти теж її? – запитала Маргарита.
– Так, вона дуже любить їх, тому я запевнився щоб їх було вдосталь. – він відставив порожню чашку продовжуючи. – Знаєш, у неї з’явилася цікава традиція саджати квіти після того як художники їдуть. Нещодавно посадила беладону, але вона досі не розцвіла. Думаю ще кілька місяців і ви побачите її в всій красі.
Художник застигла опрацьовуючи сказане.
Марія садила квіти після художників. А чи вона все ще впевнена, що та беладона не мала відношення до Беатрис?
Голуб полетів одразу. Ще був день і вже вночі Антоніо мав бути під дверима з допомогою.
В звістці не було нічого окрім благання про допомогу та пояснення де вона. В Маргарити і так було не багато часу. Навіть якщо вона помилилася та до прибуття допомоги доказів буде не достатньо, отрута та ледь живий чоловік змусять тих хто прийде з Антоніо слухати. Художник була впевнена, що він прийде не один і вже бачила як інші ставляться до спроб чоловіка заступитися за сестру. Та тепер вона мала туза в рукаві. Труїти Марко почали задовго до її прибуття тож їй віритимуть хочуть вони того чи ні.
Маргариті треба було перевірити сад. Вона вже обшукувала його та завжди оминала потрібне місце. Свіжа клумба просто не здавалася їй важливою. Ці рослини з’явилися вже після Беатрис і не могли мати відношення до неї. Але після слів Марко сенс та й бажання перевірити квіти з’явилися.
Як і казав Марко рослини не були великими чи пишними. Не все листя розкрилося повністю, а квітів ще навіть видно не було. Але це точно була беладона. Маргарита впізнавала довге й охайне листя.
Знайти лопату було легко. Вона, як і інші інструменти була не далеко у коморі. Маргарита давно її запримітила та встигла оглянути, але знайти підказки не змогла. Вперше за цей місяць вона мала щось більш чітке ніж просто отрута та не таке ефемерне як здогад. Маргарита врешті могла щось зробити.
У художника було не так багато часу. Звичайно шанси що Марія щось побачить були малі, але на вулиці був лише пізній вечір, а не глуха ніч. Д’Есте могла випадково зазирнути в сусідню кімнату і зрозуміти, що художник зникла.
Прибрати рослину було набагато легше ніж вона думала. Рослина відірвалася від ґрунту ледь не одразу, коріння пробуло в землі занадто мало глибоко в неї прорости.
Маргарита по сотому колу прокручувала план дій. Перераховувала всі можливі питання та доводи намагаючись хоч трохи заспокоїтись. Але в ту мить коли в ніс вдарив гидкий, незнайомий запах все зупинилося. Тепер всі її спроби змусити себе вгамувати паніку не допоможуть.
Маргарита просто продовжувала копати, подумки молячись щоб там знайшлося не те, про що вона думала. Що завгодно тільки не те.
Коли лопата вдарилася об щось м’яке з гидотним чвакаючим звуком, живіт Маргарити скрутило.
Ні, це мало бути щось інше. Художник прекрасно розуміла, що зараз побачить, але просто не могла визнати це. Маргарита випустила інструмент впавши на коліна та почала розгрібати землю руками. Грунт був пухким і легко проходив між пальцями. Запах посилювався.
За кілька хвилин вона побачила рукав, пошарпаний та настільки брудний, що колір було неможливо розібрати. Маргарита навіть описати не могла, що знаходилося під ним. Вона боялася розгортати землю далі. В голові врешті остаточно клацнула думка.
Беатриса мертва.
Вона повторювала це відтоді як побачила листа. Прокручувала цей факт щовечора готуючись до того що може побачити. Але здається тільки тепер хвиля жаху та розпачу нарешті подолали те оціпеніння, яке стримувало її від сліз.
Її єдина подруга яка так любила свою порцеляну, сварилася з братом щодо свого майбутнього та так нахвалювала її швидкі етюди маслом зараз лежала перед нею в землі та бруді. Не дихала, не рухалася, не сміялася. Просто лежала між зламаних стеблин беладони, вирваної з коренем трави та землі.
Руки починало трясти. Маргарита вискочила з ями затисши рота в лікті. Вона не думала що зможе витримати ще кілька хвилин в цій тиші з тілом. Художниці треба було щось робити поки в неї ще були сили утримувати істерику.
Їй треба забрати єдиний доказ проти Марії.
Маргарита витягла флакон який запримітила вже давно. Більшість сприйняли б пляшку за оберіг чи мікстуру, але багато жінок знали що це не так. Ні, там було щось набагато гірше за святу воду.
Отрута з беладоною якщо бути точним. Тією, про яку попереджувала Беатрис. Це була повільна та непомітна смерть в пляшці, якою поступово підгодовували жертву до того моменту доки вона не помре. На відміну від більшості інших отрут, Аква Тофана була до жахаючого небезпечною. Вона не привертала увагу своїм виглядом, не мала аромату чи присмаку і до того ж не була настільки агресивною щоб прямо вказати на отруєння.
Це вбило її подругу та скоро вб’є Д’Есте. І якщо першій Маргарет вже не мала чим допомогти то хоча б другого зможе витягти. Марко все ще здавався достатньо жвавим щоб боротися за життя, а Антоніо точно не проігнорував голуба. Він же сам їх віддав художниці, має відгукнутися.
Тож якщо Марія ще не встигла нагодувати чоловіка смертельною дозою все склалося б добре. Просто треба запевнитися, що флакон лишиться в неї та вона зможе пояснити звідки художник взагалі знала про отруту та чому мовчала так довго.
Двері до кухні зрадницьки скрипнули.
– Це не твоє, художнице, – Маргарита почула знайомий голос.
Марія вперше здавалася лютою та зосередженою і відверто демонструвала зневагу. Вона стояла в кількох метрах від художника перекриваючи вихід. Здається, жінка збиралася забрати в неї отруту.
Що ж, хай спробує, тепер в Маргарити не лишилося причин тримати язика за зубами.
– Навіщо? – запитала Маргарита. – Він кохає вас, ви живете ліпше ніж багато жінок. Та що там, більшість з нас могли тільки мріяти про таке!
Маргарита поклала отруту в кишеню звільнивши руки.
– Ти робиш гірше нам обом, – заявила Марія. Її роздратування підсилювалось. Жінка попрямувала до художниці.
– Я намагаюся змусити вас зупинитися та припинити труїти свого чоловіка! Не треба заперечувати, це точно ви. І це ви випадково отруїли та вбили Беатрис, що працювала тут нещодавно! – Маргарита зупинилася.
Жінка здавалася шокованою. Занадто шокованою для того щоб бути просто розкритою. З цим поглядом було щось не так.
– Я не труїла її. – холодно та твердо промовила вона. – Вона зникла з цього будинку і ніколи не верталася. – тон Марії повернувся до звичайно холодного та відстороненого.
Ні. Вона бреше. Маргарита бачила це. Вона знала все просто не збиралася визнавати цього до кінця.
– Вона похована під беладоною! Ти єдина хто міг доглядати за садом! Кому належать всі ці речі і хто міг би отруїти її!
В цей раз звинувачення повернулися до Маргарити з тією ж люттю та впевненістю.
– Можливо я намагалася отруїти Марко, – визнала Марія. – Але я з ранку до ночі в будинку та не опікуюся садом. І нагадаю вам, що не замовляла роботи в цих жінок!
– Якщо ти не замовляла то хто взагалі це робив!? – крикнула на неї Маргарита.
Звичайно це звучало логічно та мало б змусити її переглянути свої висновки, але Марія була єдиною хто був здатний на дії в цьому домі.
– Марко при смерті і він не міг. – нагадала художник. – Не міг же він просто… – хоча він був дійсно жвавим для отруєного.
Маргарита застигла дивлячись на Марію.
Якщо вона дійсно не знала про те що Беатрис мертва, якщо вона ніколи не чіпала гостю та не труїла. Якщо припустити це хоча б на одну секунду, то лишалася ще одна людина яка була здатна на це і яку Маргарита перестала підозрювати.
Людина, яка замовляла портрети і чиї вікна виходили на сад.
– Здається наша художниця розумніша ніж я навіть міг уявити. – з легкістю промовив Марко.
Маргарита ледь не втратила землю під ногами, Марія виглядала не краще.
Перед ними, в дверях стояв Марко. В його руках не було палиці, він чудово тримався без підтримки, а очі більше не здавалися такими втомленими. Тон який завжди здавався Маргариті лагідним та поступливим тепер набув відвертої насмішки та зверхності.
Марія дивилася на свого чоловіка з німим жахом. Пляшка в кишені Маргарити була забута, вона кинулася до нього вхопивши за плечі.
– Ти мав би бути мертвим! – в розпачі крикнула Марія. Чоловік лише коротко всміхнувся обережно прибравши її руки з себе.
– Застуда влітку? – з легкою насмішкою запитав Марко. – Ти помилилася і випадково віддала отруту не тій. Та й навіть якби я повівся на це, то після легкої підказки від нашої любої Маргарити все б стало на місця. – художник притисла руки до тулуба, відчуваючи себе незручно від цього коментаря. Вона вже встигла пожалкувати про свою спробу допомогти йому, та після його коментаря цей факт тиснув на голову ще більше.
– Але, – голос що ніколи навіть не відтінював ваганнями зараз дзижчав неначе шибки під час сильного шторму.
– Йди Маріє. – коротко обірвав її Марко. Жінка не наважилась продовжити суперечку.
Її очі бігали по кімнаті в пошуках допомоги. Марія намагалася знайти хоч щось, що змогло б її врятувати, дати хоча б крихту надії. Але її не було. В кімнаті була лиш вона, Марко та Маргарита, що могла зробити настільки ж мало як і Марія.
Вмить напруження спало з її плеч. Жінка знов вирівняла постать та попрямувала геть навіть не думаючи сперечатися.
– Маріє, – Маргарита намагалася зупинити жінку поки та проходила повз та здається її не слухали.
– Вона не стане щось робити. – Маргарита повернула погляд до Д’Есте відступаючи від нього. – Марія знає що їй нема куди піти, я її не відпущу та після цього вона може потрапити на ешафот за отруєння. ВУ неї немає виходу звідси незалежно від того чого вона хоче.
Маргарита не знала що казати. Вона не знала що робити. Все що вона напланувала було просто відтягуванням часу. З Марією, яка використовувала виключно отруту та не почала б бійку за жодних умов, вона б змогла домовитися чи заговорити її надовго. Але з Марко це не спрацює.
Він дійсно міг вбити якщо Маргарита не буде обережною в діях.
Чоловік здавалося не був збентеженим ступором художниці, навпаки, продовжував говорити в звичайній для себе манері наче нічого й не сталося.
– Знаєш, мені досі цікаво звідки ти взагалі дізналася про сад? Ти перша кого він взагалі зацікавив. Як я розумію Беатриса встигла щось надіслати? – Маргарита не стала відповідати на це.
– За що ви її? – коротко запитала художниця.
– Марія- чудова музика. Таку флейту приємно мати під боком. – Він легенько скривився сумно додавши:– Нажаль вона відмовляється навіть сідати за піаніно і останнього разу коли я намагався змусити її грати вона майже поламала собі пальці.
Усмішка повернулася на обличчя чоловіка, коли флейта знов почала тихо грати згори.
– Вона – талант, ти чула це весь місяць і навіть зараз. І це все дісталося мені зовсім задарма! Беатрис була теж доволі талановита.
Тепер ті слова сказані ним під час їх останньої розмови здавалися гидотно власницькими. Все нарешті стало на свої місця і чоловік більше не здавався дивним.
Він був звичайним. Таким самим як і той що ледь не забив її до смерті коли Маргарита попросила доплату. Як і батько, ще до її зникнення наказував покинути картини і вийти заміж.
Як будь хто у її житті й до цього.
Вся загадка зникла лише за кілька хвилин відвертої розмови і Маргарита всією душею бажала щоб ця загадка повернулася.
Тому що якщо Марко такий самий як і всі інші це значить, що вона нічого не змінила.
Маргарита віддала все на те щоб бути сама по собі, щоб залежати лише від себе та ніколи не зіштовхуватися з такими чоловіками знов.
Але вона зустрічала їх, раз по разу. В нових амплуа, умовах та будинках.
Вони ніколи не зміняться чи не так?
– Чому Беатрис? – перепитала Маргарита. Він не відповів на її питання і здавався достатньо говірким досі щоб спробувати витягнути з нього потрібне.
– З нею не вийшло домовитися. Я навіть не встиг так як вона вже була ледь жива від тієї дози якою напоїла її Марія. – він зробив крок до художниці переключившись. – Що ж Маргарито, ти знаєш що ти бачила та чула те чого не мала б. Тож ми можемо пропустити зайві розмови та перейти до пропозиції.
– Пропозиції? – Марко кивнув художниці.
– Маргарет ти гарно пишеш, я би сказав що навіть ліпше за деяких чоловіків чиї роботи мені доводилося бачити. Лишись ти тут і ти б змогла створювати більше ніж те що вже маєш, ти могла б назавжди лишитися моїм найманим художником і жити далі.
– А якщо ні? – перепитала вона. Д’Есте весело всміхнувся.
– Ти все одно станеш чудовою прикрасою для цього місця.
Пропозиція звучала знайомо.
Вона вже чула цей ультиматум. Просто трошки переінакшений.
Ти лишишся в цьому будинку.
Ти будеш робити те що сказано.
Ти зобов’язана перед нами.
Ти не маєш вибору тут.
Ти не варта тих грошей.
Ти належиш за замовчуванням.
Це мало б стати звичним. Чути та відчувати, що її сприймають не як художника, а як жінку що дотяглася до пензлів. Як когось хто не мав права на голос чи право вибору.
Маргариті здавалося, що тепер вона справлялася з реаліями її життя набагато краще та спокійніше реагує не слова. Проте цього разу вони її дійсно зачепили. Неначе вона забула як ігнорувати людей і зіштовхнулася з такою несправедливістю вперше.
І якби це була Марія, то вона змогла б впоратися. Довго триматись не довелося б. Вона знала, що через деякий час допомога прибуде і все що їй потрібно зробити це продовжувати говорити. Змусити повірити, що Д’Есте контролює все доки не буде шансу втекти.
Знову робити вигляд що нічого не сталося, її все влаштовує, а опухла щока не болить.
Знову аналізувати кожен помах руки та намагатися підгадати настрій і дивитися йому в очі.
Знову вкладати своє життя в чужі руки сподіваючись на найкраще, не шукаючи інших варіантів вирішення проблеми.
Але вона не хотіла переживати це знов. Цього разу вона не збиралася йти найлегшим шляхом.
Маргарита втомлено опустила руки зупинившись. Марко всміхнувся підходячи ближче. Без страху, поспіху чи награної привітності якою він обдаровував її останній місяць.
– Бачиш, як все просто? Я– Він не встиг договорити. Ніж що з невеликого розмаху врізався в його бік трохи заважав.
Можливо Маргарита трохи перестаралася вдаривши його в груди тричі та вона мала запевнитися, що він не підніметься.
Це точно не було скоєно на емоціях чи зі страху.
Не лишилося його. Маргарита боялася цього невідомого вбивцю місяць, не знала як він виглядає, на що здатний та чи спробує нашкодити їй. Вона боялася більшу частину свого життя, тож було не дивно що коли цей страх підведе знов він втратить сенс.
Маргарита не просто так принесла з собою зброю. Вона не збиралася просто погрожувати нею чи блефувати і якщо Марко збирався погрожувати тому що думав що він має владу… Що ж, йому варто зіштовхнутись з наслідками.
Художниці просто треба було знати що він не встигне відскочити, вдарити чи роззброїти. Живим він їй вже не був потрібний. Лиши вона Марко хоча б єдиний шанс підвестися і вони з Марією знов будуть в небезпеці.
Маргарита відкинула ніж важко дихаючи та дивлячись на тіло, що лежало під нею. Їй варто злізти з нього чи не так? Марко і так вже ледь дихав. Він точно не підніметься.
Чоловік більше не говорив. Лежав на підлозі повільно стікаючи кров’ю, нажахано дивлячись вгору.
Здається вона вбила його. Чоловік все ще тремтів судомно намагаючись ввібрати повітря та ці спроби не будуть довгими.
Маргарита зробила це. Не отрутою, не нещасним випадком чи молитвою. Ні, це не було щось що вона могла заперечити, перекрутити чи змінити. Її руки стискали ніж. Художниця витерла скривавлені руки. Напевно цього разу дійде до суду.
Але це більше її не турбувало. Зараз треба було перевірити Марію. Вона не виглядала добре коли пішла.
Ноги відчувалися нестійко, неначе могли підвести будь-якої миті. Художниця йшла по знайомому коридору намагаючись не дивитися на виставлені вздовж стіни роботи. Якби хоча б зачепилася очима за квіти не змогла перестати думати про сад та ті пишні клумби, які вона оглядала тижнями.
Маргарита відчинила знайомі двері оглядаючи кімнату.
Марія сиділа повернувшись до віка. Пальці повільно рухалися по інструменту. Вона пропускала ноти та відверто псувала мелодію. Здається вона як і Маргарита намагалася вгамувати емоції доволі дивним методом.
– Маріє. – обережно окликнула її Маргарита.
Жінка розвернулася зі свого місця дивлячись на художницю як на примару. Вона зупинилася випустивши флейту з рук.
– Як ти ще жива? – питання вирвалося з її вуст хоча Маргарита була впевнена, що Марія ще не повністю осмислила те що бачила.
Це було погано. Антоніо мав скоро з’явитися і їм треба було придумати що говорити та як пояснювати все це.
– Нам треба вийти з будинку, скоро тут буде допомога. – промовила Маргарита вхопивши ту за руку. Але Марія не зсунулася з місця.
Вона все ще тривожно оглядала художницю не розуміючи про що вона взагалі говорить.
– Де Марко? – перепитала вона дивлячись на руки Маргарити.
Художниця відмахнулася від її запитання. Зараз у них були набагато більші проблеми.
– Він більше не важливий.
Марія захитала головою. Крапки повільно з’єдналися та вона прийшла до єдиного логічного висновку який міг бути в цій ситуації.
– Ти вбила його! – нажахано вигукнула вона.
– Він напав на мене, звичайно я не просто стояла й дивилася, – обурено заявила Маргарита.
– Але…– Марія зупинилися.
Вона глибоко вдихнула піднявшись з місця. Маргарита перестала підганяти її давши жінці трохи часу щоб зібратися з думками та заспокоїтися.
Будь художниця на її місці теж була б налякана. Вона ж навіть не знала що сталося з усіма тими жінками до сьогоднішнього вечора.
– Хто прийде? – вже більш спокійно запитала Марія.
– Брат Беатрис. Я відправила голуба ще вдень і він скоро має бути тут. Він допоможе. – запевнила її Маргарита, але це мало допомогло.
– Вони не повірять нам! – запротестувала Д’Есте.
– Ми знаємо де заховані ті жінки вони не стануть тебе звинувачувати, тому що ніхто не повірить що музикантка змогла вбити стількох без сторонньої допомоги.
Марія захитала головою. Ні вона не вірила в це.
Маргарита розуміла що в це могли не повірити. Їх все одно могли звинуватити у вбивстві та не виправдати. Та з живим Марко все було б гірше. Вони б не мали жодного шансу. Але тепер, коли свідків більше не було і чоловік не мав нагоди перекрутити все на свою користь Маргарита та Марія могли говорити.
Д’Есте все ще вагалася дивлячись то на Маргариту то на флейту під ногами.
– Я… – Марія не встигла відповісти. ЇЇ перебив чоловік, що увірвався в кімнату.
Художниця легенько всміхнулася дивлячись в знайомі очі. Це був Антоніо.
– Маргарита! – він вхопив знайому за руку оглядаючи її, напевно шукаючи синці чи щось заради чого Маргарита могла написати ту записку. – Вибач за затримку, ми встигли?
– Так. – ні, але йому це не треба знати.
– Стояти! – їх розмову обірвав незнайомий для художниці чоловік. Напевно це був поводир. Все ж таки, Д’Есте жили не в місті і знайти їх було важко. – Ви знаєте що сталося з тим чоловіком? – запитав він.
Незнайомець точно питав про Марко.
– Він напав на мене, я захищалася. – коротко промовила Маргарита. Він точно їй не повірив.
– Це не схоже на самозахист.
– Я мала бути впевнена що він не вб’є мене? – з явною претензією запитала Маргарита. Це ще більше розлютило незнайомця.
– У вас є докази?
– Так, – Маргарита коротко кивнула.
– Якщо це просто синці, то це мало вам допоможе. – нагадав він. Маргариті довелося проковтнути невдоволення та продовжити цю розмову відносно спокійно.
– Ні, в мене є доказ що мене могли вбити. Тут похована купа людей, я покажу. – заявила вона.
Що ж, здається це трохи ошелешило чоловіка і він притих.
– Де Беатрис? – запитав Антоніо. – Маргарита, де вона?
Художниця скривилася не бажаючи дивитися йому в очі. Він ще не знав нічого і Маргарита навіть не хотіла уявляти яким розбитим він буде коли побачить тіло.
Вона хотіла сказати щось втішне та її перебило звинувачення.
– Ця жінка не здається при глузді, – Маргарита покосилася на нього. Ні, цей номер з нею не спрацює.
– Я при глузді.
– Сеньйора Д’Есте вам є що сказати? – запитав чоловік.
Марія коротко глянула на Маргариту перш ніж повернутися до свого місця навпроти вікна та підняти флейту до вуст. Що ж, говорити вона не збирається.
– Я не думаю, що на разі вона в стані, пане. – заявила Маргарита.
– Якщо у вас є докази ми послухаємо, але ви все ще не виправдані. – Маргарита косо глянула на нього стиснувши губи.
Звичайно вона не виправдана. Як і Марія, навіть якщо вона надасть їм всі докази вона лишиться невиправданою. Так працював світ. Незалежно від того скільки тіл вони знайдуть в тому саду винною зроблять Марі, якщо вона не заперечуватиме свою причетність. Вона жодного разу за весь цей час не спробувала щось змінити, то чому Маргариті вірити що перед присяжними це буде інакше?
Вони не знали що в тій розбитій пляшці, вони не знали про Аква Тефану і вони точно не знали про лист в якому були слова що змусили її засумніватись у цьому подружжі.
Можливо Д’Есте була винна в смерті Беатриси та вона точно не зробила це навмисно. Це просто був збіг обставин де постраждали вони обидві. Тільки от її подруга вже була похована в землі, а Марія ще мала шанс на допомогу.
І Маргарита проконтролює щоб його не відібрали.
В її кишені все ще лежав лист який вони не побачать та флакон про який вона замовчить.
Єдиний доказ який вони отримують це купа тіл під квітами та ніж.
Єдине за що вони зможуть її засудити це за самозахист.
- Повірте, - художниця випрямилася дивлячись чоловіку в очі. Вперше за все її життя їй було не страшно. – Я знаю це.