Справжній готичний детектив

конкурс


Три мертві гувернантки

 

«Жертва Богові — дух розбитий;

серцем скорботним і смиренним Ти, Боже, не погордуєш»

Псалом 50

 

Грюкіт книжок та конспектів об забруднену підлогу мікроавтобуса пробудив її від солодкого, але майже завжди короткого студентського сну. Млявим поглядом вона відразу впізнала свій каліграфічний почерк. Ребра боліли від двох незручних сидінь, на яких вона хазяйнувато розвалилась поки їхала додому. Нудотний головний біль, схожий на невід’ємну частину похмілля, роздував її череп. Зараз мікроавтобус не рухався. Повна тиша. Студентка м’яко протерла очі, позіхнула та спробувала піднятись, щоб перевірити чи не проїхала свою зупинку.

Як же мені зле

Тільки не блюй, Фіалко

Дівчина подивилась у вікна – густий ліс. Вона ліниво потягнула кінцівки. Підняла свої студентські приладдя. М’якою долонею гидливо витерла від бруду. Дістала старий «Xiaomi» – розряджений. Її тонкі брови шмигнули догори. Перед поїздкою вона його завжди повністю заряджає.

Кляті китайські смартфони!

Тому що дешеві, Фіалко

Студентка піднялась. Пустий салон «Мерседеса Спринтера» спровокував млосне відчуття, яке обпекло порожній шлунок запахом дизельного пального. Вона підбігла до пустого водійського крісла. Треморними руками почала надягати навушники, щоб зупинити панічну атаку, яка впевнено дерлась з пальців ніг до тонкого горла. На щастя, старий флешкоподібний плеєр мав у запасі ще одну поділку індикатору батареї. Такими давно вже не користуються, якщо тільки це не найдорожча серцю річ у житті.

Дівчина заплющила очі та приземлилась на крісло поруч. Згадки про нещодавно зниклу другу за шість місяців студентку з її Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Савича Сковороди збуджували паніку.

Музика улюбленого гурту працювала краще, ніж «Гідазепам», від якого вона довго відвикала.

«Can

Anybody find me somebody to love? »

Нормалізувала дихання.

«Each morning I get up, I die a little

Can barely stand on my feet (take a look at yourself) »

Грайлива мелодія тиснула на паніку, вертаючи її назад до пальців ніг.

Захитала хворою головою у такт.

Дякую Фредді

Ти молодець, Фіалко

Розплющила очі. Подивилась у лобове вікно. Перед нею виріс пригірок на якому стирчав триповерховий будинок із чорної цегли, зовсім нетиповий для харківського регіону. Він був схожий на сторожову вежу, але із гострим дахом. Впритул до будівлі нависав оголений дуб, обіймаючи будівлю гіллям та корінням. Безсумнівно, цей дім жадібно ввібрав усі життєві соки дерева. На шпилі нервово крутився іржавий флюгер-ворон із дірками замість очей.

«I just gotta get out of this prison cell

Someday I’m gonna be free, Lord »

«Клац»

Двері мікроавтобуса були незачинені. Вона стала на мертве багряне листя, яке колись належало дубу. Дім наче був гнилим осиновим кілком, який зайшов через спину Землі, залишившись стирчати та провокувати кровотечу кожної осені.

Жовтневий вітер обдав холодом її щоки, немов зі шланги, роздуваючи бліде пальто, яке так пасувало осінньому небу. Вже сутеніло. Вона чимчикувала вгору до чорної будівлі, хлюпаючи кровавим листям.

«Find me, find me, find me love»

Пісня закінчилась. Панічна атака переможена. Можна знімати навушники.

Трухлявий ґанок болісно заскрипів – з будинку вийшла жінка із залізним тазиком білизни. Брудний дірявий фартух майже репався на її тілі. Коса рідкого безбарвного волосся діставала попереку.   

– Я перепрошую. Прошу вибачення! Мене звати Віола. Ви не знаєте…

Металевий таз висковзнув з рук жінки прямо їй на ліву ногу.

– Йой! – закричала від болю та зігнулась, нагадуючи бульбашку, яка збирається луснути.

– Ой, вибачте.

– Дитино, звідкіля ти тут? – скорчивши обличчя та розтираючи ногу, видавила жінка. – ПАВЛО, Павлику! Ти подивись хто тут у нас. Така красна дівчина.

З чорної будівлі спочатку викотилось пузо з підтяжками, потім виповзли вуса, а тоді вже вийшов і сам чоловік.

Водій!

Точно, Фіалко

Напівзакритими очима він повільно роздягав Віолу поглядом. Зупинився на її грудях та промовив:

– Проспала зупинку, певно? Таке буває. Старанні студентки завжди недосипають. Вчать свої науки, а про сон забувають.

Його вуса, схожі на жменю звисаючих білих черв’яків, діставали аж до нижньої губи. Вони жваво вібрували від низького голосу.

Голова Віоли, яка ще й досі боліла, почала ховатись у плечі.

Очі геть! Будь ласка, клятий нахаба

Не соромся, Фіалко

– Так. Вибачте. Не знаю як це сталося. Ви не знаєте…

– Бачу, шо сумлінна учениця. Не нервуй уто так, дитино! – жінка взялася розвішувати одяг.

– Ви не знаєте як мені дістатись свого дому?

– Я пам’ятаю тебе. Ти запригнула у мою карету на Студентській, певно? Той ранок зовсім проблемним був. Стільки пригод було з каретою. Я…

– Так. Саме так. Де ми зараз?

– Ми на околицях села Жахівці. Точніше до них кілометрів тридцять-шістдесят, – тепер водій дивився в очі.

– Як же мені додому?

Перевісила важкий рюкзак на інше плече.

– ГОСПОДИ мій милосердний. Павле! Вибачаємось, дитино, за таке гостеприїмство. Ми якраз сідали снідати, бо вже час. Мені до шостої треба вспіть, бо дієта, бо жирна я.

Дієта не допоможе

Тільки спортзал, Фіалко

Жінка швидко повісила сукню кольором листя під ногами, яке явно не підходило їй по розміру.

– Дякую, але я хочу до…

– Поки це неможливо, – Павло ляснув підтяжками.

Дому

Скоро дістанешся, Фіалко

– Не заводиться. Треба чинить. Якась хєрня з електронікою, певно. Як було тоді…

– Павле, перестань виражатись. Ходімо Віоло, до хати, там погуторимо.

Жінка поклала важку руку на вільне плече студентки та повела у чорний кам’яний дім із гострим дахом та написом на вході «ХРИСТОС У ЦЬОМУ ДОМІ»

 

 

Три свічки стояли на чималому дубовому столі із трухлявими кутами та вирізьбленими трояндами на ніжках. Вони підсвічували засохлий хліб у плетеному кошику.

Клятий запах плісняви. Ненавиджу!

Головне нічого тут не їсти, Фіалко

Ще три біля пічки, завдяки яким Віола бачила незліченну кількість тарілок та інших склянок, хаотично розставлених по всіх поверхнях. Майже на кожній леліло павутиння та шмигали тіні крихітних тварин.

Телефон у них явно не зарядиш

Тільки через авто, Фіалко

– Чи можу я звідкись… звідкись зателефонувати рідним? Вони будуть хвилюватись.

Дубовий стілець, проходячи крізь фланелеву картату спідницю та колготки, облизував холодом її молоду шкіру.

– Не можна, дитино. Тутка ми без зв’язку та світла. Це наш загородний котедж на вихідні. Ці падлюки не схотіли електрику тягнути аж сюди.

– Навіть не знаю коли свою карету до ладу приведу. З нею стільки клопотів. Ось взяти хоча б той ранок…

– Сьогодні ніяк? Не зможете полагодити? Я не поїду додому? Я допоможу. Я заплачу подвійний тариф, якщо треба, – тон голосу нагадував писк наляканого мишеняти, яке гасало там серед посуду. Віола по черзі дивилась на водія та жінку. Вони наче були схожі одне на одного.

– Не хвилюйся так, дитино. Зараз пожремо, зігріємось, усе буде в порядку. Місця в хаті стане на всіх.

Не хочу, будь ласка, хочу додому

Не хнич, Фіалко

Груди Віоли почали напинатись повітрям глибше і частіше. Це помітив Павло і злегка змочив свою нижню губу.

Господиня стукнула глиняним тарелем в центрі столу, на якій калачиком лежало та парувало щось кольором цього дому.

Запах часнику обпік слизову оболонку носу Віоли. Вона несвідомо скривила обличчя.

– Дитино, не любиш кров’янку? Не придумуй. Уті люди, які не люблять кров’янку просто не пробували мою, і ти скоро полюбиш.  

Зараз вирву

Є чим, Фіалко?

– А де наш хлопчик шляється, люба?

Віола подивилась на ще один пустий стілець справа від неї, намагаючись дихати ротом. Вона міцно тримала правою рукою навушники.

– Напевне знов десь по лісу бігає, пастки ставить. Хто це буде робити, якшо не він? Утож.

– Молодець, мій син, весь у мене, певно.

Павло встромив алюмінієву виделку в кров’янку, яка приснула жиром.

Сьогодні виїхати не вдасться, отже прийдеться залишитися

Вдих-довгий видих, вдих-довгий видих, вдих-довгий видих

Тримайся, Фіалко!

– Та дочекайся ж ти Любомирчика, Павле! Ну шо за виховання. І НЕ ПЛЯМКАЙ!

– Тоді хоча б… – водій посміхнувся так широко, що вуса нагадали черв’якове віяло.

Господарка кивнула і Павло з ентузіазмом дістав пляшку мутної рідини, відкоркував, зробив рівно шість ковтків, скривився і відригнув. 

– У вас цікавий будинок. Схожий на сторожову вежу, – спробувала себе відволікти Віола, роздивляючись навкруги усе до чого торкалось мерехтіння свічок, – думаю… це ваш спадок. Цікава архітектура.

Водій та господиня, точно схожі одне на одного в очах студентки, застигли з відкритими ротами.

– Боже мій милосердний! Дитино, яка ж ти вумна. Нарешті нам трапилась розумна дитина.

Нарешті?

Ти це чула, Фіалко?

– Так це наш спадок. Ми нащадки славних московських князів. Це все, шо зосталось після комуняк. А колись був достобіса величезний замок.

Позаду Віоли розчахнулись двері. Почулись м’які кроки.

– Любомирчику! Мама вже тебе зачекалась. Гайда жерти та гуторити. Глянь кого ми тобі привезли.

Тобі привезли?

Ти зрозуміла, Фіалко?

Хтось позаду кинув щось м’яке та тепле на підлогу і попрямував за стіл.

– Молодець Любомирчику, мисливець, зайчатинки якраз нам не помішає. Я у твоєму віці точно ось так ось і робив. Ходив, капкани різні ставив і полював. Це я, до речі, його навчив, – гордливо подивився на Віолу, яка не ворушилась, – Якшо тобі цікаво…

– Дитино, знайомся. Це наш хлопчик, наш синочок, наша гордість, Любомирчик.

Хлопчина на ім’я Любомир присів справа від Віоли. Він важко дихав. Сморід поту перебив вже звичний запах часнику.

Вона не могла наважитись подивитись на нього. Боковим зором було видно невелику людину, яку боязко укривало мерехтіння свічок. Ще дужче стиснула навушники. Тепер усі вони сиділи за столом, нагадуючи хрест своїм місцезнаходженням.

– Вітаю, – пролопотіла Віола.

Тиша.

Не можу…

Подивись на нього, Фіалко!

– Любомирчику усього-на-всього дванадцять, але який вже дебелий хлопчина вимахав.

Вона наважилась поглянути. Різко, наче пластир відірвала. Перше, що впало в око – нижня щелепа, яка була виштовхнута вперед, наче грошова шухляда в касовому апараті.

– Любомирчик спокійний, добрий, хороший хлопчина, смишльоний.

Його голова була більшою за нормальну. Довге рідке безколірне волосся було недоладно розсіяно по верхівці скальпу.

– Любомирчику, ну не роби ти такі сумні вічі. Не лякай дитину.

Тепер Віола дивилась йому прямо в серце, крізь його маленькі чорні очі. Вже в другий раз за сьогодні її взялася атакувати паніка.

– Секундочку. Вибачте. Прошу вибачення.

Віола нервово встромила навушники, заплющила очі й знов заграв плеєр.

«Pressure, pushing down on me

Pressing down on you no man ask for»

Вдих-довгий видих, вдих-довгий видих

Вони тебе не вб’ють, ти будеш жити, Фіалко

Віола злегка трясла головою у такт. Паніка відступала. Три людини витріщались із нерозумінням.

«Pray tomorrow gets me higher

Pressure on people, people on the streets»

Її правий навушник хтось витяг.

Вона розплющила очі. То був Любомирчик. Невисокого зросту хлопець тримав навушник своєю маленькою брудною долонею. Встромив його собі у вухо, заплющив очі.

Скільки ж йому років?

Яка різниця, Фіалко?

Хлопець почав трясти головою у такт. Віола також. Він розплющив очі. Тремтяча посмішка, схожа на жаский вищир, зробила його обличчя добрим.

«Under pressure

Pressure»

Тобі сподобалось, Любомирчику! Це повинно пролонгувати моє життя

Так тримати, Фіалко!

– Боже мій милосердний. Люди, ви уто подивіться на них. Дякую БОГУ нашому Ісусу Христу, шо ти, дитино, з нами.

– Шо хоч там грає, попса якась, певно? У мою молодість…

– Не гутор із напханим ротом, Павле!

– Це гурт «Queen»

Обличчя жінки спотворилось. Радість, яка охопила її кілька секунд тому, розчинилась у затхлому повітрі.

– Любомирчику, ти таке слухати не будеш. Дитино, як ти можеш таке слухати? Там же співак…

– Задньопривідний.

Жінка зиркнула на водія.

Павло узяв ще один шматок кров’янки.

– ГОМОСЕКСУАЛІСТ, прости Господи, – жінка перехрестилась. –

Господь уто всьо забороняє.

А кров’янку їсти дозволяє?

Це ж очевидно, Фіалко

– Ти віруюча, дитино?

Ні, але…

Не переживай за це, Фіалко

– У мене є плеєр. Покійна мати мені його подарувала. Я завжди його ношу із собою, наче натільний хрест, – Віола виставила долоню з плеєром.

– Прикро. Але ще увіруєш. Шо скажеш, Любомирчику? Увірує вона у Спасителя?

Любомир кивнув, вкинувши кусок кров’яної ковбаси до рота.

Сіре, як пальто Віоли, обличчя жінки знов прийняло товариський вираз.

– Усі рано чи пізно увірують у Спасителя нашого Христа. Боже мій милосердний… ми ж помолитися перед їжею проґавили. Господи прости душі наші грішні.

Водій продовжував чавкати.

– Візьмемось за руки. Давайте, хапайтесь.

Павло зліва протягнув свою пухку мозолисту долоню, яка була вимазана в жир та машинне мастило. Любомир справа протягнув свою долоньку, вимазану у багнюку та кров.

Віола згадала про мертве зайченя позаду неї біля дверей.

Чи могла вона відмовити у спільній молитві з цими людьми? Закусивши нижню губу, Віола протягнула їм обом свої вологі долоні у відповідь і відчула два одночасних масних, шершавих, мокрих, теплих доторки.

– Господи Ісусе Христе, Сине Божий, – в один голос роздались водій та жінка, – Ти благословив страви Своїм ученикам, благослови ж і нам поживу цю, бо і ми в Тебе віруємо, надіємось на Тебе, – Любомирчик мовчав, – Тобі молимось і Тебе прославляємо на вікі віків. Амінь.

Амінь

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа, Фіалко

Вони втрьох накинулись на ковбасу. Розмови вже не було. Вони плямкали, жвакали, цямкали, стогнали, пихтіли, рохкали, муркотіли.

Нестримне бажання знов натягти навушники, щоб не померти прямо зараз, почало нав’язливо скребти душу, та долоня Любомирчика вже була перед обличчям Віоли. Він тримав відірваний кусок кров’янки у своїй руці.

– Їж, дитино. Любомирчик зазвичай не з ким уто не ділиться своїми харчами. А тут таке… гарний знак це, слава Богу, – жінка витерла обличчя рукавом своєї сукні та посміхнулась. Криві зуби прикрашала застрягла в них ковбаса, мов гірлянда.

Шлунок Віоли запекло та стиснуло, м’язи живота судомно скоротились, рот відкрився і вона виблювала повітря.

Любомирчик прибрав руку.

– Тобі зле, дитино?

– Усе добре. Важко поїздки в автобусах мені даються.

– Таких багато, певно, – заворушив масними вусами водій, – постійно хтось блює у моїй кареті, то та, то ця. То я якось навіть…

– Можна водички? Бо я свою в автобусі забула. До речі, це гарна ідея видавати пляшку «Моршинської» кожному третьому пасажиру безкоштовно.

Любомирчик з’їв той шматок, який мала куштувати Віола.

– Уте усе я придумала, справді гарно? Правда ж? Це називається «муркетінг»

Маркетінг!

Головне, не кажи цього вголос, Фіалко

Жінка важко встала, взяла горнятко зі столу, здула павутиння.

Вона зачерпнула воду з відра, зануривши разом зі своєю масною правицею.

– Ось хлібни та перехрестись. Свята це водичка. Усі уті недуги виліковує. Я сама молитви начитувала. А то ти така худа, одні груди старчать. Маєш їсти добре, для потомства, – подивилась на Любомирчика, який відчужено дожовував останній кусок кров’янки, своїми непропорційними щелепами.

– Дякую.

Зберись! Under pressure

Ти зможеш, Фіалко!

Віола подивилась у посудину в якій масні плями плавали на поверхні води, нагадуючи місцевість на карті. Вона довго вдивлялась, ніби намагалась розгледіти там дорогу додому. Дівчина піднесла горнятко до рота, перехрестилась та поставила його на стіл.

– Мені вже легше, дякую. Тож ви сказали, що нарешті вам попався хтось розумний і цей хтось для Любомирчика. Ви шукаєте йому репетитора?

Очі водія спалахнули, а жінка закрила рота руками.

– Дитино… яка ж ти розумна, – сказала не прибираючи долоні, – нам треба гувернантка. Бо хлопчик у нас ти і сама бачиш. Не гуторить зовсім. Трохи потворний, тому звичайна школа йому не підходить.

Віола зібрала сміливість в кулак, намагаючись не думати про мертву тварину позаду себе, і подивилась на Любомирчика.

– Віктор Франкл сказав, – почала Віола, – видатний психотерапевт…

– Так-так, знаю-знаю, – примружила сірі очі господиня.

– Отже… наші недоліки і вади тільки і роблять із нас індивідуальності. Ось що важливе. В мене взагалі тонкі губи. Їх майже і нема, але це моя особливість і я це приймаю, вона і робить мене індивідуальністю.

Господиня витерла сльозу масним рукавом.

– Господи мій милосердний, дякую, шо ти нам надіслав цю дитину. Бо так ніколи уто і не найдем нашому сину гувернантку. А вже як-ніяк п’ятнадцять років. Туди-сюди і наречену треба шукати.

Не дванадцять?

Та йому явно більше, Фіалко

– Ти в якому університеті навчаєшся? – поцікавився водій.

– У педагогічному… Сковороди.

– Я ж там якраз тебе і забрав, звичайно, вас там таких багато ходить, навчається, а потім і когось навчають. Добре, шо…

– Але ти нам не підходиш, дитино. На жаль.

Водій та його син із випнутими очима, як у мертвого зайця позаду студентки, дивились на господиню, насупивши брови.

– Любомирчика не можна привчати до музики цих… цих проклятих гомосексуалістів, прости Господи. Вечеря закінчена. Усі розходимось.

 

 

Жінка, яка була живою копією Віллендорфської Венери, підіймалась першою, несучи одну велику свічку, схожу на ту, якими торгують у храмах. Віола смиренно крокувала за нею. Розмір жінки майже повністю заповнював простір на сходах, які скрипіли, наче розладнана віолончель. Господиня люб’язно запропонувала кімнату на третьому поверсі, отже шлях був нелегкий та із зупинками для відновлення дихання.

На стінах Віола могла бачити велику кількість вицвілих ікон та іноді зустрічались фотографії в пошарпаних рамках. Вона уважно розглядала ті, які попадали у зону неспокійного коливання бурштинового сяйва свічки, сподіваючись запам’ятати щось корисне.

– В кімнату симай свої лакіровані капці, дитино, бо я тут сьогодні усе уто повидраювала, – дихаючи зі свистом, наказовим тоном сказала господиня, щойно вони дійшли.

Віола зняла туфлі перед порогом і зайшла до кімнати. Льодяна підлога проколола її ступні.

Чорні стіни розбавляло натерте до блиску сіре розп’яття над ліжком.

Жінка зайшла, не знімаючи черевиків.

– Уто твоя кровать і постіль. Усе свіже, усе чисте. Сьогодні заночуєш, а завтра Павло зробить свою карету та відвезе тебе, дуже шкода. Мій синочок, Любомирчик… Вподобав він тебе. Тих двох до тебе ні…. Він у мене хлопчик каблучний. Вони його боялись. 

– Шкода, що вам не підходжу.

– Так. Ти казала, шо тебе рідні чекають. Хто саме?

– Батько! – злукавила студентка, яка ніколи його не бачила. – Він у мене прокурор.

Віола стояла посередині кімнати, схрестивши руки біля пахової зони.

Жінка мовчала, чекала, і все ще намагалась побороти задишку. Стоячи біля виходу, тримаючись за дверну коробку, сфокусовано проїхалась виряченим поглядом. Густе витке волосся, зібране у хвостик, діставало до лопаток, розкидані, наче крила янгола тонкі брови, фісташкові очі, великі груди, тонка талія, пишні стегна, рівні ноги – нічого не втекло від погляду господині.

– Щас, підажди. Шо-то є для тебе.

Господиня вийшла за поріг, набрала повітря в легені:

– ЛЮБОМИРЧИКУ! ПРИНЕСИ МАМІ СУКНЮ З ВУЛИЦІ, ОТУ ЧЕРВОНУ, ВОНА МАЄ ВЖЕ БУТИ СУХОЮ. ХУТКО!

Знову зайшла до кімнати, заносячи із собою виляск.

– В нас тут опалення тільки дровами, тож на першому поверсі в нас з чоловіком, тепло, у Любомирчика на другому теж нормально, а до сюди майже не доходить. Сукня в’язана. Одінеш, дитино, і ляжеш у постіль, свіжу. І тепло тобі уто буде. Заснеш, наче мертва.

Наче?

Ти не помреш, Фіалко  

– Ви зайця вже розпатрали з татком? – спитала жінка, коли Любомирчик прибіг. Він кивнув у відповідь, намагаючись заглянути у кімнату. – Усе, біжи уто назад, у нас тут жіночі діла.

Любомирчик ще раз подивився на незрушну потенційну гувернантку і погупав униз.

Стопи Віоли вже заніміли від холоду.    

– Ти казала в тебе мати-покійниця. Від чого вона дубу дала?

– Рак.

– Розумію наша мати теж від того згинула.

Наша?

Їхня, Фіалко

– Кляті вчені! Думаєш вони досі препарат якийсь від раку не найшли?

– Не знаю.

– А я тобі кажу, дитино, знайшли, просто уто гроші на нас заробляють! Ти вумна, та елементарне не тямиш. Надівай! – господиня кинула сукню Віолі, але та не долетіла та впала поруч.

Ця сукня… ще мокра… де я її бачила?

Зберігай спокій і згадуй швидше, Фіалко

– Дякую вам, за все, дякую. Але вона ще волога.

– Надівай, дитино, висохне на тобі під ковдрою, бо змерзнеш уто галяка. Надівай, я підсвічу тобі, бо коли піду, то тут зовсім мрак буде. Надівай і лягай спати. Надівай. Надівай швидше. У нас не так багато свічок, уто не буде робити карета Павла завтра, будемо в пітьмі тут сидіти тижнями. Надівай. Ми обі жінки. Шо я уто там не бачила.

Вона не відстане. Треба, щоб вона пішла. Треба подумати

Почекай ще трохи, Фіалко

Віола кинула дерматиновий рюкзак на ліжко, пальто, білу сорочку, спідницю, чорні колготки.

Жінка підняла свічку вище.

Студентка, чия молода шкіра пружно обгортала її м’язи та кістки, повернулась боком, аби мінімізувати доступність погляду господарки. Вона прикрила груди та живіт і вже забула про холодну підлогу.

Як же від мене тхне потом

Забагато стресу, Фіалко

Жінка роздивлялась студентку з п’яток до колін, з паху до втягнутого пупка, з рельєфних ребер до тонких губ, від гострого носу до густоволосої маківки. Її щелепи стискались і розтискались. Очі мружились та вибалушувались. Вона навіть не помічала гарячий віск, який капав їй на пухку кисть.

– О, ні, дитино. Ліф теж симай, бо спання у ньому приводить до утого поганого раку. І труси також, бо уто погано для влагалища. Симай. Симай. Не соромся. Симай.

Клята жінка. Ніяк не надивиться. Тільки це змусить її піти. Усе одягну назад, як тільки вона піде.

Терпіння, усе одягнеш, Фіалко

Спочатку труси. Вони мали класичну форму та білий колір – не підходящі до ліфа. Одним впевненим рухом вони прослизнули по сідницях, а потім і ногам. Вона кинула їх до свого одягу.

Один швидкий точний рух пальцями та чорний ажурний бюстгальтер злетів зі студентки, даючи змогу пружнім грудям вистрибнути з полегшенням. Віола ледве встигла піймати їх правицею, наче вони збирались закотитися під ліжко.

Жінка трохи піднялась тілом для кращого ракурсу.

Студентка пірнула у в’язану, вологу, а тепер і холодну сукню. Її трусило, а зуби цокотали. Це нагадало Віолі, коли мама замотувала її у мокре простирадло, просякнуте оцтом. «Фіалко, температура зараз спаде, не бійся ти так. Головне не здаватись» – у мами був чудовий заспокійливий тембр. Вона познайомила дочку із гуртом «Queen». Голос мами тепер промовляв голосом Фредді Мерк’юрі.

– Господи мій милосердний, дитино, яка ти ще молода та красна, – Жінка поклала свічку до іншої руки та підійшла до неї. – Давай-но я приберу, – вона одним махом зібрала речі студентки під пахву.

– Я…

– Я повішу у нас в шкафу на тремпеля, не хвилюйся дитино, спи-спи. Лягай у постіль. Та ти точно змерзла, – жінка помітила затверділі від холоду соски, які проривались з-під сукні. – Лягай швиденько, я тебе накрию. Сукня як раз по тобі шита.

Віола шмигнула у постіль, а господиня накрила її старою чорною колючою ковдрою.

– Добраніч. Залишайся з Богом, дитино. А мені ще кучу шмаття розвісити треба.

Жінка пішла. Її важка хода скрипіла в коридорі.

Віолу трясло. Тіло було максимально напружене. Волога всмоктувалась у її шкіру. Віола розкрила долоню. Плеєр і навушники, які вона змогла врятувати із невідомими їй навичками кишенькового злодія з ринку «Барабашово», залишився із нею. Раптовий нестерпний біль склом зарізав її фісташкові очі – Віола ще не поміняла одноденні лінзи, які лікар люб’язно нав’язав як новачку. Вони лежали у сумці.

Ні. Туди я не піду.

Ти маєш тікати Фіалко. Ти вже зрозуміла хто ці люди. Ти все прекрасно зрозуміла. Чи тобі не вистачає доказів, Фіалко?

Її голова нарешті заспокоїлася. Борючись із панічними думками й болем в очах, вона лежала та мугикала під ніс.

Клята збоченка!

Вона тебе перевіряє, Фіалко

Ті ікони на яких вона не знала нікого… фотографії… на кожній вона бачила одну і ту ж сім’ю з двома повненькими дітлахами на більш нових фото.

Одні й ті ж двоє стариків. Одна сім’я. Двоє дітей, які виросли. Двоє…

Чим пахне, Фіалко?

Віола уривчасто понюхала білосніжну подушку. Вона відразу упізнала цей запах, бо колись і сама мала такий. Відразу ж понюхала себе і відчула бридкий запах поту.

Banderas Blue Seduction для жінок. Це не мій. Від неї не чула його…

Гарний запах, Фіалко

Віола вскочила із серцебиттям, яке пульсацією підсилювало біль в очах. Вона задихалась. Впала на коліна.

Плеєр занадто розряджений, зараз неможна

Вдих-довгий видих, вдих-довгий видих

Головне не здавайся, дихай рівно, Фіалко

Студентка вчепилась у сукню левицею. Вона згадала. Ця сукня належить останній дівчині, яка зникла місяць тому – Віола бачила її на тій дівчині з її університету на фотографії в телеграм-каналі. Невротичними рухами почала здирати сукню із себе.

Я ж гола.

Залиш на собі, бо помреш у лісі від холоду. Опануй себе, Фіалко!

Панічна атака була вже на підході, ніщо зараз не могло втримати її наближення. Віола нервово крутила в долонях плеєр, наспівуючи «Under pressure»

«АААААААА» – знадвору почувся невдоволений левоподібний крик.

Вікно виходило прямо на товстий стовбур дуба. Якщо вдивитись запаленими очима, то крізь гілля можна було побачити галявину, де із лопатою стояв Любомирчик. Він дивився на дім, з вікна якого сочилося немічне світло із двома пухкими силуетами.

Доречний місяць виблискував прахом на іржавій лапаті.

Віола прижмурила очі. Рука несвідомо потягнулася до рота, щоб подавити пискляві звуки жаху, які зараз намагались вистрибнути з неї. Трохи далі, позаду Любомирчика вона помітила два бугри із саморобними хрестами із палок. Дві великі вистругані палі були надійно перев’язані мотузкою трохи вище середини. Дальня могила була вже більш вписаною у довкілля. Та, яка була ближчою, мала вищий бугор та свіжий пухкий насип.  

Він риє могилу для мене…

Безсумнівно, Фіалко

Любомирчик встромляв лопату та кричав, видуваючи пару. Знов проштрикував землю та кричав. Його сльози отруювали ґрунт. Знов встромляв та знов кричав. Витирав сльози та піт, але продовжував копати. Люто кидав лопату, дивився на вікно та знов продовжував копати. Руками виривав коріння, розчищав, загрібав, знов брав лопату та копав, копав, копав, зиркаючи на вікно. Цей акт насилля над собою Земля навряд колись йому пробачить.

Віола споглядала і не могла зрушити з місця. Просто бачила крізь біль як для неї, дуже швидко, але неохоче риють яму, де повинно буде згнити її тіло.

Треба тікати

Я не зможу

Дідько!

Зможеш, Фіалко!

Віола роздивилась вікно, на якому не було жодної фіранки. Уся рама намертво зацементована, окрім фортки. Пробувати відкривати її поки було небезпечно.

Пролізу!

В тебе немає вибору, Фіалко

Тіло й досі охоплював тремор, але на панічну атаку не було часу. Тепер Віола ходила по кімнаті в очікуванні поки усі троє не будуть удома. Вона кусала свої тонкі губи, терла запалені очі і наспівувала «Under pressure»

Туфлі!

Вона їх точно забрала, Фіалко

За порогом їх не було.

Вхідні двері нарешті грюкнули – сигнал для старту.

Віола знов виглянула у вікно. Могила була готова. Лопата стирчала поруч.

Хєр я туди ляжу, кляті покидьки

Треба знайти дорогу по якій він мене привіз, але в них виходять вікна прямо на авто

Немає часу на пошуки, Фіалко

Віддалені, майже нечутні голоси знизу мирно перегукувались, навіть жінка іноді хихотіла.

Почувся грюкіт дверей на другому поверсі прямо під кімнатою Віоли.

Любомирчик у себе

Біжи, Фіалко!

Віола зняла старе білосніжне простирадло та спробувала його розірвати. Вийшло! Шматинами обв’язала свої голі ступні по кілька разів.

Несподіваний туман в очах збив їй дихання. Вона впала мацаючи руками затхле повітря.

Тиша.

Почули?

Наче ні, Фіалко

Потерла очі. Не пройшло.

Кляті китайські лінзи!

Більше не ходи до того лікаря, Фіалко

До пекучого болю додався сірий туман, який міг бути поборений вранішнім сонцем, або новими лінзами, які були у портфелі.

Віола обв’язала навушниками шию, а сам плеєр взяла до рота. Відкрила фортку. Гарна розтяжка допомогла закинути ногу. Холодний осінній вітер неприємно торкнувся цнотливих місць. Таз пройшов швидко зі страхом подряпатись. Тулуб. Інша нога. Стрибок. Досвідчений дуб тримав її у своїх обіймах із задертою до пупа сукнею. Місяць не знехтував Віолу своєю увагою та підсвітив її незайману жіночність.

Гілка. Гілка. Ковзь. Дівчина опинилась напроти вікна Любомирчика, який вчасно з’явився біля нього. Його силует непорушно дивився на свіжу, ще паруючу могилу, скрегочучи виштовхнутою вперед нижньою щелепою.

Віола його не бачила. Вона була сконцентрована на слизьких гілках, які рідшали у цій ділянці.

Маленькі звиклі до спостереження за здобиччю очі Любомирчика відразу помітили зайві рухи. Він, наче філін, який стежить за жертвою, проводив її очима до низу, боячись вдосталь не надивитись на оголені частини студентки, яка сприйняла його невроду, як щось особливе та індивідуальне.

Одна із підступних гілок тріснула. Віола летіла цілий метр, поки не зачепилася рукою за масивну, але суху віть. Вона повисла трохи вище кімнати жінки та водія, з вікна якої виходило неохоче світло. Ноги студентки теліпались з надією знайти бодай якусь гілку. Біль у руці перевищив поріг терпимості й вона пірнула униз на масивні корені дуба, яким вже не було комфортно у землі. Важке приземлення болісно віддалося у замотані п’яти. Студентка сіла, підтиснувши ноги. Спустила в’язану сукню, обійняла себе. Віола згадала, що боїться висоти. В той же момент панічна атака заповнила Віолу з травмованих п’ят і до густоволосої маківки. Нерівномірне дихання, нудота, біль, туман у навіть заплющених очах, тремтіння усього тіла.

Ось вона, смерть

Біжи! Фіалко…

«Брязь»

Віола розплющила очі. Крізь туман побачила у вікні напроти неї як гола господиня женеться по колу за своїм голим чоловіком. Їх такі схожі тіла тряслись огидними агар-агаровими складками, а спотворені божевільними посмішками обличчя блимали тінями.

Біжи! Фіалко!

Вона виплюнула плеєр у долоню. Пальцем ніяк не міг натиснути кнопку запуску.

Давай! Давай! Клятий! Є!

Заправ навушники у сукню, Фіалко

І заграла музика.

«Tonight

I’m gonna have myself a real good time

I feel alive

And the world, I’ll turn it inside out, yeah

I’m floating around in ecstasy, so

Don’t stop me know

Don’t stop me»

Вона чкурнула, просякнута панікою та відчаєм, згадуючи спортивне минуле у школі, коли усі із зацікавленням дивились, як її груди стрибають під час бігу. Ступні, обмотані частинами простирадла, залишали після себе зорану землю. Руки свистіли, немов реактивний літак. Вона бігла через галявину із могилами, на які не дивилась. Віола не хвилювалась бути поміченою, бо її ніхто ніколи не наздожене.

Ніколи!

Так! Фіалко!

«I’m a racing car, passing by like Lady Godiva

I’m gonna go, go, go there’s no stopping me»

Вона забігла у густий ліс. Він зустрів її запашною вологою, чагарником і туманом в очах. Колюча земля проштрикувала ступні навіть крізь тканину. Зламані дерева та кущі розрізали шкіру на литках та обличчі. Віола бігла, бігла, бігла. Врізалась у дерева. Гілками било по обличчю, по тілу, розриваючи сукню. Вона не збавляла темпу. Ліс явно не був на її боці. Впала, забивши підборіддя, але плеєр не випустила.

Ніколи не здавайся, Фіалко!

Вона встала, не відчуваючи болю. Закричала. Побігла далі. Пересохле горло свербіло. Смак крові у роті. Серце билось вдвічі швидше, ніж ритм пісні. Вона перестрибувала кущі, дряпаючи ноги вище коліна. Гілля виривало її густе волосся.

«Don’t stop me now

‘cause I’m having a good time

Don’t stop me now

yes, I’m having a good time

I don’t wanna stop at all, yeah»

Вона відчула гострий біль у її правому боці, але бігла, бігла, бігла. Втрачала сили. Сповільнилась. Подивилась униз. Крізь туман побачила, що захисних тканин не було. Її ступні залишали кров’яні сліди. Ноги у грязюці, голках, листях продовжували переставлятись, немов від цього залежало її життя. Так і було.

«I’m burning through the sky, yeah

200 degrees, that’s why they call me Mister Fahrengeit

I’m travelling at the speed of light

I wanna make a supersonic woman of you»

Вона злетіла над землею й усім тілом вдарилась об непривітно тверду землю. Дихання зникло. Віола рибоподібно намагалась спіймати ротом повітря. Багряні пульсації в очах. Червоне ганчір’я, яке колись було сукнею ледве прикривало її тіло. Віола втрачала свідомість.

Ніколи не здавайся, Фіалко!

Вона поповзла і зрозуміла, що її нога у пастці – металева браконьєрська петля. Чим дужче Віола спиралась в паніці, тим сильніше петля здавлювала гомілковий суглоб. Попалась? Ні. Віола перестала ворушитись. Сапаючи, вона послабила петлю. Витягла ногу із кров’яним відбитком від браконьєрської пастки Любомирчика. Встала і побігла знов, але швидкість вже була не та.

«Don’t stop me now

‘cause I’m having a good time

Don’t stop me now

 yes, I’m having a good time

I don’t wanna stop at all, yeah»

Вона впала на коліна. Піднялась. Біг перейшов у ходу. Спробувала пришвидшитись. Дихання стало гучнішим, за увесь шум, який Віола створювала. «Клац», «дзиньк», «чвірк» – дерев’яні ікла зайшли на дев’ять сантиметрів у її литки. Віола закричала з останніх сил. Її крик роздався усім лісом, відбився від дерев та попрямував до місяця. Впала долілиць. Впізнала солодкуватий смак родючої землі. Втратила свідомість.

 

 

– Нумо, буди дитину, Любомирчику! А то ще дуба дасть.

Любомирчик підніс до носа Віоли серветку, яку просочив нашатирем. Голова дівчини відразу завертілась, розгрібаючи розпушену землю, прикрашену хвилястим волоссям. Біль змусив її застогнати і зазміїтись. Шість круглих дірок сочились кров’ю з її литок. Залишки червоної сукні ледве прикривали її наготу.

– Дуже гірко, дитино, шо маємо з тобою прощатися, дуже… Не знаю як тобі вдалося втекти, адже Любомирчик уто мав сторожити тебе, – вона з розмаху вліпила зашийник Любомирчику, ненормально велика голова якого зателіпалась, наче кулька з гелієм. – Та Божа кара усе одно наздожене. Ти натрапила на одну з пасток Любомирчика, яку він сам уто сконструював, йому усього-на-всього вісімнадцять, але ж такий винахідливий… Талант. Сам утой капкан зробив. Як же йому потрібна гарна гувернантка, Боже поможи. Він міг би стати хірургом, бачила б ти як він уто дичинку обробляє – майстерно.

– Талановитий пацан, нічого не скажеш. Я пам’ятаю як він тільки починав, наче… – голос водія несподівано з’явився зі сторони ями.

– Перед тим, як ти уто задихнешся під землею, дитино, я хотіла б перевірити свою інтуїцію. Ти ж про все дізналася, правда, я бачила це в твоїх очах. Ти зрозуміла хто ми і нашо ти тут, правда? Так? І про батька збрехала. Так?

Віола нервово закивала.

– І все ж таки в мене ой яка інтуїція прегарна.

– Зрозуміти було важко через… снодійне, яке ви підсипаєте жертвам, – Віола концентрувала останні сили в словах.

– І про це докумекала. Молодець, дитино. Мідазоламчика ніколи не помішає, трішки.

– Зникнення дівчат. Я все зрозуміла. Але навіщо… ви вбили тих дівчат? Чому не відпустили? Чому? – ледве видавила із себе студентка педагогічного і закашлялась до блювотних позивів.

– Ми не хотіли їх вбивати, Богом клянусь. Їх вбив Любомирчик. Вони лякались його, тікали від нього, не хотіли бачити, плакали, не поважали, а він у нас пацан сімпатичний та розумний. Він їх душив, як отих зайців, певно. Вони ж якшо у петлі та ще не відразу ж мруть, то він їх і додавлює.

Віола знов застогнала. Вони зустрілись з Любомирчиком поглядами. Він спробував посміхнутись, смикаючи кроваві, вимазані в лісовій багнюці клаптики колишнього простирадла.

– Ти сподобалась Любомирчику, дитино. Він тебе не прикінчив. Я була готова тебе випустити, Господом Богом клянусь, – перехрестилась, – Я ж тебе накормила, напоїла, дала тобі найкрасивішу сукню, яка у мене є, за болячки розповіла та застерігла. Ще, звичайно впевнилась чи нема в тебе орудія якогось потаємного. Я ж не дурна. Не важно… Але ти все зкумекала, тому прийшлось змінить стратегію. Та й через утого гомосексуаліста ти усе одно не можеш вчити розуму Любомирчика та жити разом із нами. Тепер ти здохнеш, бо рознюхала усе про нас. Вочевидь, розум буває лишнім.

– Не хнич, сину, я тобі ще стільки їх привезу, там їх так багато ходить і всі твоїми будуть. Души їх усих нахєр, скільки завгодно, якшо не сподобаються. Тут на галявині місця хвате для усих.

Ні

Ні

Ні, Фіалко!

– Не треба більше вбивати. БЛАГАЮ… – захрипіла Віола.

– Любомирчик би і не вбивав, якшо б ти зосталась, дитино, або якшо мій чоловік привезе ще когось достойного, як ти.

Вони будуть вбивати й далі

Ніколи не здавайся, Фіалко!

– Любо… мирчику, ти не хотів капати для мене яму, правда ж?

Любомирчик енергійно закивав.

– І дав мені втекти?

Любомирчик знов кивнув.

– Я… я… хочу бути твоєю… гувернанткою, Любомирчику.

Любомирчик затулив очі долонями з під яких потекли сльози. Він впав на коліна біля Віоли.

– Не плач, усе…усе добре.

Паруюча кров продовжувала витікати з дівчини, що приводило до оніміння та слабкості.

– Ви кровні родичі із Павлом, так?

– Ми? З Павлом? Так… Тобто… Як ти? І шо уто поганого, ну? Скажи мені на милість, дитино?

– Ми ж нічого такого, кохання воно ж на все…

– Нічого. Просто… – легке запаморочення зненацька настигнуло Віолу і відразу минуло. – Генетично-релегійне уточнення для мене.

– Шо в біса ти кажеш? – обурився Павло. – Наш рід повинен продовжуватися. Її час кінчати!

Любомирчик вскочив, напруживши нижню щелепу так, що вона здалась Віолі розміром штика лопати, якою він рив могили.

– Заберіть плеєр собі. Ми не будемо слухати з Любомирчиком цю музику. Будь ласка…

Не вбивайте мене

Ти врятуєш їх, ти здатна на це, Фіалко!

– Боже мій милосердний, дитино, ТИ ПРАВА! – жінка вихватила з правиці Віоли плеєр, розірвавши навушники, поклала на землю і одним ударом лопати розрубала його навпіл.

Мамо, пробач

Ти витримаєш це, Фіалко!

Несподіваний стогін, який вирвався з Віоли налякав усіх. Її душу щойно розтяли іржавим залізом.

Віола знов знепритомніла з надією померти.

– Вона стане гарною гувернанткою для Любомирчика, якшо…

– Ти правий, Павле, – жінка обійняла Любомирчика.

– Якшо ми її відкачаємо.

– От голова дірява в тебе, Павле, ти уто забув, шо я санітарка? Усе шо

треба зробим. Ну а якшо ні, то привезеш ще когось. Нема проблєм.

 

 

18 місяців потому

Майже неасфальтована дорога була нестерпно довгою. Люди та автомобілі були корисною рідкістю. Але не сьогодні. В цей квітневий сонячний день покрита пилюкою «Камрі» грюкала колесами, намагаючись об’їхати усі ями. Жінка за кермом із пухкими губами та білявим волоссям зупинилась. Звук відкриття вікна з протилежного боку забринів автоматикою.

– ПРИВІТ! Ти не знаєш як… – виключила радіо.

Дівчина до якої зверталась водійка продовжила ходьбу не звертаючи уваги.

– АГОВ! Дівчино, ТИ МЕНЕ ЧУЄШ? З тобою все норм?

Білявку за кермом вразили шість округлих шрамів на литках. Вона знов піддала газу, щоб трохи обігнати дівчину із сірим пальтом у руках.

– Тобі потрібна допомога? Ми тут у сраці миру. Мене клятий навігатор сюди завіз. Я на Харків їду, через Жахівці. Ти не знаєш…

Дівчина продовжила ходу.

– Та ти знущаєшся. Тебе підвезти, може?

– У мене немає грошей.

– Окей. Не питання, застрибай.

Від пасажирки тхнуло льохом і потом. Водійка відчинила вікна. Кинула оцінювальний погляд. Коротке кучеряве волосся стирчало в усі боки, обидві долоні перебинтовані ганчіркою та заплямовані кров’ю. Під нігтями свіже багно. Сіре пальто, яке занадто парке для теплого квітневого дня, трималось у руках перед собою з рюкзаком зі штучної шкіри, картата спідниця не виглядала поношеною, сорочка відмінниці променилась білим кольором. Неголені ноги в елегантних лакованих туфлях виглядали одіозно.

– В тебе поранені руки… може помажемо чим? Є аптечка.

– Можна включити радіо?

– Окей. Не питання. То як хоч тебе звати?

Пасажирка знала, якщо відповісти Віола, тобто квітка Фіалка, то це не буде актуально зараз, бо вона давно вже стала квіткою Товстянкою.

– Це правильна дата у вас на панелі? – зіщуливши очі, спитала пасажирка.

– Звичайно. Окей, радіо так радіо, ім’я скажеш коли захочеш, тільки не бий, – водійка посміхнулась і натиснула кнопку.

«Гурт Queen на Radio Rocks» – загриміли динаміки.

«Is this a real life?

Is this just fantasy?

Caught in a landslide?

No escape from reality»

З очей пасажирки полилась гаряча рідина. Стримати її не було можливості, але вона спробувала. Із силою заплющила очі. Зверху наклала руки – мавпа Мідзарю. Сльози усе одно текли.

«Open your eyes,

look up to the skies and see»

Білявка за кермом вирішила не турбувати дівчину, адже уточнювальні питання можуть прорвати дамбу, і тоді вони захлинуться мертвим морем прямо посеред лісу.

«Mama, just killed the man»

Пасажирка несвідомо дивилась німе кіно сьогоднішнього дня її  існування по ту сторону цього давнього лісу.

«Mama, life had just begun»

Господарка вішала білизну. На тих самих мотузках постійно сушились кишки тварин для кров’янки. Жінка завжди тільки прала-вішала-сушила, прала-вішала-сушила, прала-вішала-сушила…

«Mama, ooh, didn’t mean to make you cry»

Віола щодня допомагала. У двох швидше, легше, надійніше.

«Bismillah! We will never let you go (Let me go)

Bismillah! We will never let you go (Let me go) »

Одна річ, друга, третя.

«Oh, mamma mia, mamma mia, mamma mia let me go»

Віола зірвала мотузку для білизни, яку завчасно підрізала. Одна петля на шию господарки, ще одна і ще. Віола помчала, тримаючи гостру мотузку. Вона бігла з усіх сил. Додому! З долонь потекла тепла есенція. Схлипи, шипіння, шкварчання, хрипіння чула вона позаду. Хрускіт. Віола продовжувала бігти на місці. Хрускіт. Тягла поки супротив зовсім не зник. Синюшне блідо-червоне обличчя огрядної господарки байдуже дивилось у чисте небо.

Любомирчик довго не повертався. Чому б це? Віола пішла за ним у ліс. Вона знала кожну пастку та як їх робити. Довго ідучи, дівчина знайшла Любомирчика. Пастка із шістьма дерев’яними іклами, яку Віола завчасно встановила, стирчала з його литок. Ще одна в спині. Гріховна кров вже майже засохла. На шиї поблискувала непомітна петля із міцної ліски (розробка Віоли), у яку він потрапив падаючи донизу. Вона не давала бездиханному тілу впасти на землю.

Старий мерседес ледве заїхав на галявину. Приїхав водій Павло. З посмішкою привітався з Віолою. Він покотився до неї, розгладжуючи вуса, оминаючи свій чорний спадок, разом із величним дубом. Віола стояла біля двох могил та наново викапаною третьої. Лопата в закривавлених руках. Він заглянув у могилу і від жаху схопився за серце. У холодній чорній землі спотворено лежали трупи його жінки та сина. Він не міг відвернути погляд, втягуючи солодкувато-гнилий запах. Удар лопатою. З потилиці бризнула кров. Водій беркицнувся на задубілі тіла своєї родини. Три майже однакові обличчя утворювали вже нестрашного Цербера. Тепер потрібно їх закопувати. Нехай гниють.

«Nothing really matters, enyone can see

Nothing really matters

Nothing really matters to me»

– Мене звати Віола. Дякую вам, – пасажирка витерла останні сльози.

– Класне ім’я. Мене звати Марія. Тож чим займаєшся?

– Я третя мертва гувернантка.

– Що, пробач? – круглі очі водійки металися з Віоли на дорогу.

Посмішка пасажирки була максимально спокійною. Зустрічне сонце зігрівало її тіло.

– Можна кинути речі на заднє сидіння? – так і зробила не чекаючи на відповідь.

Водійка кивнула, розгледівши випуклий живіт Віоли, на який вона сором’язливо поклала кроваві долоні.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

01/12/24 10:17: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
02/12/24 00:12: Грає в конкурсі • Перший етап
19/12/24 21:01: Грає в конкурсі • Другий етап
02/01/25 21:00: Вибув з конкурсу • Другий етап