Кадук

1

Як його звали? Назар ніяк не міг пригадати його ім’я. Можливо, як це часто бувало, вони не назвались один одному.

Шкіра мала власну пам’ять. Вона чітко і глибоко карбувала кожен дотик; спалахи приємного тепла тіла і тепла ліжка, вовняної, але не колючої ковдри; шовкові доторки довгого волосся, що розтікалось між пальцями.

Він пам’ятатиме цю ніч. Зрештою, на більше і не можна розраховувати.

– Назар, це терміново. Я такого ще не бачила… – замовкла. Дихає. Заговорила: – Два трупи. Зникла дитина. Раппапорта 7. Вислати за тобою машину?.

– Ні, – і поклав слухавку. Кинув погляд на хлопця поруч. Той замотався в ковдру, наче в кокон, з середини якого висовувались пасма блискучого волосся, наче молоді корінці могутньої рослини.

Назар потягнувся, щоби розбудити його, але за мить спинився. Передумав. Зробити це означало зашвидко зруйнувати щось, що він не міг поки осягнути. Замість цього він виринув з тепла ліжка, увійшов на кухню і відкрив вікно, ловлячи пронизливе листопадове повітря. Запалив цигарку, випустив довгу хвилю густого каламутного диму в темний і дощовий навколишній простір. Перед ним розпливався пагорбами темний і вогкий Львів. Він жив в багатоповерхівці на верху Личаківської і звідси було видно практично все місто. «Тобі дуже і дуже пощастило, мій хлопчику», – підтиснувши губи казала пані Ірина, вихователька з притулку, коли йому, вісімнадцятирічному, вручали ключі від цієї квартири. Через роки він здогадався чому вихователька так казала – інші отримали кімнати в гуртожитках. Але він своє везіння трактував інакше – вдача подарувала йому можливість щодня споглядати за життям міста без необхідності особисто бути присутнім у ньому.

Остання затяжка. Погасив недопалок в керамічному роті жаби-попільнички, повернувся у спальню. І вже не роздумуючи, щоби знову не попастися на сумнів, голосно:

– Просинайся. Я мушу йти.

І відчинені двері, і мовчазний прощальний поцілунок в коридорі, і тихе спустошене проводжання поглядом.

Поки він їхав щільний дощ перетворився на непроглядну мжичку. Двірники працювали в шаленому темпі – місто виринало на мить з кудлатого мороку і зникало під плівкою води на лобовому склі. 

Вулиця Раппапорта гострокуто плелася вгору. Потреби шукати сьомий будинок не було – де він є, Назар визначив по скупченню службових авто і групкам поліціянтів в дощовиках. Над дорогою з припаркованими ялинкою автівками загрозливо нависали старі австрійські три-чотири поверхові будинки, так тісно збудовані, що неможливо було зрозуміти де починається один і закінчується другий. З іншого боку вулиці за металевим парканом височив новий перинатальний центр, збудований на місці зруйнованого останнім бомбардуванням старого полового будинку.

Перед входом в будинок серед інших Назара чекала Олена, старша лейтенантка. Не дивлячись на мряку, ще паркуючись, він помітив яка вона бліда і незвична – стояла і не кліпаючи дивилась перед собою.

– Олено? – спитав Назар. – Ти як?

Вона виринула із забуття і поглянула на нього знизу вверх. Вони зналися понад п'ять років, всередині яких пережили кволе колегування, недовгі флегматичні стосунки та розквіт справжньої дружби. Але за всі ці роки, щоби не траплялось, він ні разу не бачив в її очах такого переляку.

– Назар…

Вона проковтнула слину. Видихнула.

– Назар, це не описати. Маю надію ти не снідав. Я такого ніколи не бачила...

– Зрозумів, – він доторкнувся до її плеча, легенько стиснув і відчув, яка вона напружена і задерев’яніла.

За мить вона розворушилась, трошки струснула головою, намагаючись повернутись в себе саму, і почала розповідь:

– Отже. Що ми маємо? Виклик надійшов о пʼятій ранку. Дід з третього поверху поскаржився, що дитина знову «кричить, біситься і оре, не дає йому спокою». Це його шостий дзвінок за місяць. На виклик приїхав екіпаж патрульної поліції приблизно без двадцяти шість…

– Зайдімо трошки всередину, бо змокнемо наніц тут.

Вони зайшли в темноту під'їзду. По праву руку вгору йшли сходи, зліва – прохід до внутрішнього дворика, як зазвичай і буває в таких будинках. Крізь відчинені двері в кінці проходу Назар відмітив поміж куп мотлоху вимурований каменем невеликий колодязь та декілька куцих дерев. Знадвору доносився ледь чутний стрекотливий відзвук, наче хтось човгає дровами. Звук перемішувався з шелестом дощу і буботінням численних поліціянтів. В самому ж під'їзді смерділо болотом, пліснявою і сечею.

– Так, тут смердить, – підтвердила Олена, побачивши як Назар крутить носом. – Тому я на вулиці тебе чекала, – вони перемістились під стінку, щоби не заважати експертам-криміналістам та молодшим офіцерам, що сновигали туди-сюди.

– Отже, екіпаж прибув без двадцяти шість. Їхали сорок хвилин? – здивувався Назар.

– Так. І вже отримали від майора за це такої великої пизди, що нею можна народити коня, причому одразу дорослого…

Назар посміхнувся, але швидко сховав посмішку. Олена повернулась до розповіді:

– Вже без десяти шість вони повідомили про два тіла… точніше про рештки двох тіл у квартирі на другому поверсі. Ну тут вже я приїхала з групою. Я тільки встигла побачити ту спальню, зрозуміти, що там ще була дитина, і одразу набрала тебе. Справа серйозна, Назар, – вона стишила голос і трохи наблизилась до нього. – Дитини немає. А це значить два варіанти: або в нас окрім подвійного вбивства ще й викрадення одинадцятирічного хлопчика – а це значить треба підіймати всіх на вуха, або те, про що я навіть думати не хочу – вбивство хлопчиком власних батьків…

– Або ми ще не знайшли його тіло…

Її погляд впав на плече Назара.

– А це що?

Вона швидким рухом висмикнула з плеча довгу волосину, роздивилась її, оцінила довжину і підсунула під ніс Назару.

– Так-так, Назарчику. Походу я тобі зруйнувала романтичний ранок, – Олена намагалась надати голосу єхидного забарвлення, але крізь нього, наче мильна піна з губки, просочувалась захована глибока образа. – В когось був дуже гарний ранок, – вона посміхнулась. – А як же: «Я не готовий до серйозних стосунків», «Я маю бути сам, бо я завжди був сам» і моє улюблене: «Я ніколи нікого не полюблю», – вона кинула волосину йому на груди. – Бачу когось та і полюбив.

– Олено... Перестань.

– Я її знаю? Вона довідку показала? Як хоч її звати?

Назар з камʼяним обличчям дивився на неї, дійсно намагаючись згадати як його звали. Поки тягнулась мовчанка, очі Олени розкривались все ширше і ширше.

– Повірити не можу. Ти навіть не знаєш, як її звати… Все з тобою зрозуміло, – вона поплескала його по плечу і відчула який він напружений. – Йдемо, ловеласе. В нас багато роботи, – і повела його по сходах вверх.

Повз них вниз йшов сивий чоловік в окулярах з двома ручними валізами, схожими на ящики для інструментів. Він крокував сконцентровано і обережно, бо сходи були деревʼяними, старими та високими, і нагадували вони йому себе самого. Кожен крок відгукувався безжальним скреготом.

– Кузьмук, ти що вже закінчив? – спиталася Олена, поки чоловіки ручкалися.

Кузьмук поправив окуляри, подивився на Олену стомленим поглядом і відповів:

– Реагенти скінчились, буду їхав за додатковими. Але щось мені здається, що не вистачить того, що на базі. Прийдеться пошарудіти в області. – Чоловік перевів погляд на Назара. – Я оглянув тільки кухню і дитячу. Спальню, де ото все неподобство, ще не чіпав. Так що там обережно, ок? Не насмітити!

– Може щось вже помітив?

– Помітив, що в нас тепер хєрова купа роботи. Там все в болоті. Зараз і сам все побачиш…

Назар і Олена попрямували далі – вийшли на рівень другого поверху, де були єдині двійчасті двері, що виходили на загальний балкон. Цей будинок, як і всі інші будинки такого типу, за радянських часів був перепланований – великі просторі квартири розділили на безліч невиразних кімнат з загальними туалетами і кухнями. Колишні входи у квартири в підʼїздах замурували, а нові до кімнат були зроблені з загального внутрішнього балкона, що оперізував будинок по всій довжині. В будинку по вулиці Раппапорта 7 таких балконів було два – на другому і третьому поверхах. Коли вдалося відновити незалежність, мешканці поступово відновили і квартири в їх первозданному вигляді. Лише входи в помешкання лишили як було.

Коли вийшли на вузенький балкон, частково засмічений різним непотребом, Олена спочатку показала наліво:

– Там вхід у квартиру Соломчаків, жертв. Наступні двері – квартира пані Ірини, сусідки. Її ще не допитували, тільки дізнались, що вона вдома і нічого не чула, – спрямувала руку-вказівник в іншу сторону. – Тут дві пусті квартири. Перші виїхали за межі країни на початку війни, другі вже після перемоги. Над ними, на третьому поверсі, одна велика квартира, але пуста давно. З іншого боку живе той дід, що повідомив про галас. Його покази вже записали і там нічого, крім того, що я вже розповіла.

Назар слухав її уважно і, коли вона завершила розповідь, в нього зʼявилась змога роздивитись внутрішній двір з висоти – власне, все було тим самим тільки під іншим кутом. Єдине, що дійсно привернуло його увагу – це колодязь. Його розтрощений деревʼяний дашок з коловоротом спочивав з миром недалеко від самого муровання. Ще він підмітив, що і сам внутрішній двір, затиснений з усіх боків високими будинковими стінами, нагадує колодязь. І сонячне світло, певно, тут рідкісний гість.

– Що це за звук? – Спитав він.

Олена завмерла, прислухаючись.

– Дощ?

– Ні. Крім дощу. Я ще внизу це почув. Таке, наче ці, знаєш, сувенірні бамбукові «шуми вітру», чи як вони називаються, що на двері чіпляють, але глибший такий звук.

– Я крім дощу і буботіння слідчих з квартири, нічого не чую, –  вона наблизилась до Назара на крок і стала практично впритул. – Може це тобі совість щось торочить?

– Не думаю, що у совісті є якісь претензії до мене.

Вони наблизились до дверей у квартиру жертв. Звідси і далі до кінця балкона не було поручнів. Все що лишилось від них – це ржаві гострі рештки прутів, які загрозливо рядком стирчали з підлоги.

Двері були розкриті навстіж, а верхня завіса практично вирвана з одвірка. Самі ж вони і простір перед ними були перемащені рідкою багнюкою перемішаною з якимось бадиллям.

Назар зазирнув в середину в обʼєднаний з кухнею передпокій. Підлога там була теж забруднена багнюкою, але на додачу – битим посудом і різним кухонним начинням; стіл і стільці перевернуті. В ніс вдарив їдкий торфʼяний сморід. В кутку кімнати стояв один з молодших слідчих та робив знімки. Фотоапарат клекотів. Дріботіли спалахи, які поглинала темними нетрями висока незатишна стеля.

– Проходь, Назар. Тут навряд чи вийде не забруднитися. Таке болото всюди.

Назар застиг. Він намагався вловити нитку спогаду, який неочікувано виринув сполоханий поєднанням звуків, запахів і перемазаної брудом кухні. З далеких давно полеглих куточків памʼяті промайнуло щось знайоме, ледь відчутне, наче він вже бачив таке колись, але вхопити спогад не вдалося. Лишилось тільки почуття. 

Почуття небезпеки і невловного жаху. Його долоні спітніли, а спина покрилась сиротами.

Він зробив крок вперед.

Квартира мала пряму невигадливу будову, наче гусінь, і містила в собі наскрізні прохідні кімнати вздовж прямої вісі. По ліву руку від передпокою-кухні розміщався крихітний туалет, і прохід в дитячу, по праву руку – вітальня, а за нею – спальня. 

Перед проходом в дитячу на підлозі лежав молоток, заляпаний загустілою і вже частково підсохлою кровʼю. На руків'ї чітко проступав силует дитячої долоньки.

Назар переступив знаряддя чи то вбивства, чи то захисту, і увійшов в дитячу. По кольорах, хаосу іграшок на підлозі і одягу на стільці було зрозуміло, що тут жив хлопчик. Навпроти вікна розмістився письмовий стіл. На ньому зошити учня п’ятого класу Соломчака Ореста, заповнені гарним охайним почерком. Поруч на стіні розклеєні постери з черепашками-ніндзя і персонажами гри «Battletoads». Шматочок скотчу на одному з верхніх кутиків плаката з черепашками відклеївся і безпорадно звисав.

Звідкись долинав глухий стрекотливий відзвук.

– Тут теж не чуєш це?

Олена прислухалась.

– Чую. Це має значення?

– Все має значення.

Кавалків грязюки на підлозі чи чогось незвичного Назар тут не помітив, тому виснував, що немає сенсу робити детальний огляд. Навіть не переступивши поріг, він розвернувся і попрямував в протилежний бік до вітальні.

Вітальня мала типовий набір меблів і речей, тільки розтрощених, розкиданих і замащених. Волога грязюка відблискувала білим сяйвом у світлі декількох переносних освітлювачів. Назар затримався на порозі, закрив очі, відчуваючи, як з темноти проступають спалахи минулого. Але темнота взяла верх і спалахи потьмяніли.

В цій кімнаті було два протилежних вікна, і одне з них, відкрите, виходило на вулицю. Крізь нього було видно чорні рештки стін старого пологового, і скляні високі стіни нової лікарні. Назар підійшов, переступив зім’яту забагнючену ковдру і перехилився через підвіконня.

– Там, на прохідній камера. Дивиться на під’їзд. Вже взяли записи? – спитав Назар.

– Думаю, що ні. Я запишу, – Олена дістала блокнот і зробила нотатку.

– Треба передивитись за останню добу хто коли виходив і заходив. Можливо, там і це вікно буде видно, – Назар розвернувся до кімнати, і ще раз детально все оглянув. – Звідки тут вся ця грязюка?

– Це питання із зірочкою. Не думаю, що хтось приніс сюди з якогось болота декілька міхів мокрої землі. Але виглядає саме так…

– Відправ когось, щоби оглянули внутрішній дворик. І дворики сусідніх будинків. І взагалі весь квартал. Хай подивляться чи немає де свіжовиритих підозрілих ям. Чи можливо поруч є якесь будівництво, де можна було б взяти всю цю землю.

– Добре, – Олена додала запис у блокнот. – Все це болото перемішано з якоюсь довгою травою, – Олена витягнула з-під розмазаного під ногами бруду одну довгу трав’яну пір’їну. – Треба визначити, що це за рослина. Можливо тоді дізнаємось звідки і землю взяли.

– Сумніваюсь. На вид, це звичайна осока. Вона росте всюди.

Назар удав, що задумався. Треба було йти в спальню. Але якийсь непояснений підсвідомий страх побачити там те, що він може впізнати, сповільнював його.

– Йдемо, Назар? Ти якийсь загальмований нині. Так вночі грався, що не виспався? – підкол залишився без реакції. Олена зчитала по очах Назара, що йому не до жартів і сама себе зловила на тому, що цими недоречними насмішками вона захищається від думок про побачене в тій спальні (і про уявлене в іншій, що на верху Личаківської). І це її на стільки жахало, що вона відчула, як швидко гупає кров у голові.

– Йдемо, – похмуро відповів він.

Вони увійшли у спальню. Навпроти входу на стіні висіла мариністична картина. Під нею стояло почорніле ліжко з приліжковими столиками – на одному лежала книжка, на іншому таблетки ібупрофену. Зліва зашторене вікно у внутрішній двір, з протилежного боку – звичайна шафа. Як і у вітальні, тут гуділи два переносних освітлювачі. Вони стояли по кутках кімнати і створювали яскраво-натужне біле всеосяжне світло.

Мокрої болотяної землі тут було особливо багато, але тут вона мала забарвлення – наче її змішали з гранатовим соком. І вона була всюди. Окремі її бризки були навіть на стелі.

В узголівʼї ліжка лежали рештки двох людей. Тільки розірвані тулуби. Їхні груди і животи роздерті. Нутрощі перемішані з землею. Руки, ноги і голови відсутні. Всі місця де ці частини тіла мали бути виглядали так, наче їх вирвали силою – стирчали обірвані шматки судин, м’язів, кісток.

Назар усвідомив, що це вже бачив, і це усвідомлення пронизало, наче блискавка. Перед очима спалахнула картинка, немов стара нечітка фотокартка: таке саме біле світло, така сама багнюка і такі самі рештки тіл, але на фото в його уяві було ще щось…

Олена доторкнулась до Назарової руки, і картина спогаду зникла.

– Підійди, там на ліжку ще є дещо… Я не хочу другий раз те дивитись.

Назар насупився і зробив декілька кроків вперед. Під ногами чвакала рідка жижа. Смерділо нестерпно. Поступово його погляду з-за ліжкового підніжжя відкрилось страшне розлите місиво, що складалось з багна, пучків осоки, жмутів довгого волосся, уламків кісток, клаптів шкіри, шматків мозку і зубів. Серед прошарків цієї калюжі Назар угледів почервоніле око. Воно дивилось на нього, наче могло.

2

Кузьмук доєднався до Назара на перекур. Той стояв на балконі спершись на останню цілу секцію поруччя і спостерігав, як посилюється дощ, слухав стукіт крапель і шепіт стічних труб. Але гучніше за все шипіла цигарка.

– За тридцять років перший раз бачу таке. А я бачив хати після Онопрієнка… Але щоб таке…

– Щось в спальні знайшов? – перервав його Назар.

Кузьмук закурився, пустив дим і відповів:

– Якщо ти про рештки, то цим займуться медексперти. Там декілька сотень фрагментів. Їх наче перемололи м’ясорубкою.

– Крім решток? Сліди, відбитки, речовини?

– Місце злочину спотворене. Шукати серед того лайна зачіпки – задача на декілька тижнів, якщо не місяців. Мої хлопці пакують все гівно по пакетах. Буду аналізував, Назар. Зараз я тобі нічого не можу сказати.

Назар зробив останню затяжку, загасив недопалок об поруччя (зашкварчало) і сховав його в кишеню.

З під'їзду виринула Олена. Мокра, розхристана і червона. Вона дістала блокнот, пройшлася по нотатках і заговорила:

– Там журналісти. Поручила їх Роману, він їм зара наплете, як вміє, – Олена поглянула на цівку диму з цигарки Кузьмука. Невдоволено підтиснула губи. – Отже, на камерах пологового нічого. Останні, хто сюди входив – це і є Соломчаки в повному складі. Після того ні туди ні сюди ніхто не ходив. Передивились декілька днів до сьогодні – теж нічого.

– Тоді де дівся малий? Треба перевірити горище. Можливо там є проходи на сусідні будинки. І в колодязь теж треба глянути, – Олена додала в блокнот ще нотатку.

– Відбиток долоні на молотку збігається з відбитками з дитячої, – сказав Кузьмук. – Але на бійчику немає ніяких слідів. Скористуватись ним малий не встиг.

– В мене єдина версія, що він намагався тим молотком захиститись, чи захистити батьків. В те, що він міг розколошматити тата і маму, я не вірю…

Олена зашарілась.

– Я це припустила на нервах. Не знала, що і думати…

– Що по бруду? – перебив її Назар.

Олена знову поглянула в блокнот.

– Хлопці обійшли всі вулиці поруч, всі двори, пройшлися по Клепарівський, обійшли Гору Страт – ніяких свіжовиритих ям. 

– Зрозуміло, – Назар почав розтирати скроні. – Картина така: хтось якимось магічним чином потрапив у квартиру Соломчаків, практично вирвав вхідні двері, притягнув з собою з півтонни землі з якогось болота, по-звірячому вбив подружжя у власному ліжку, повиривав їм руки ноги, забрав, як сувеніри, а голови перемісив у фарш. Потім на додачу забрав дитину. І зник.

– Це не могла зробити одна людина. Їх мало б бути декілька, – сказала Олена.

– Так. Один це зробити не міг. Це не просто вбивство і викрадення. Це щось інше. Треба дізнатись більше про жертв. Хто вони? Де працюють? В яку церкву ходять? Чи є в них вороги? – Назар задумався. Поглянув на двері в кінці балкона. – Не вірю, що сусідка нічого не чула, – сказав він. – Йду поговорю з нею. Олена, поки дізнайся все це. І загугли щось про ритуальні вбивства… з грязюкою. Можливо, на щось натрапиш.

Жінка відкрила не одразу. Крізь двері долинали човгаючи неспішні кроки. Поки Назар чекав, роздивляючись крізь дощовий морок темні вікна навпроти, він думав про повернення додому, в теплий затишок, до книг і вина. Забагато на сьогодні спілкування, забагато на сьогодні нечітких спогадів, забагато жаху.

Скрипнули двері. З мороку квартирних глибин проступило спотворене обличчя старої жінки. На лівому оці зіницю закривала катаракта, сиве волосся розтріпане, деякі пасма злиплися в гидкі блискучі пучки. Вона посміхнулась Назару, оголивши коричневі з чорнотою зуби.

– Добрий день, пані, – привітався Назар, намагаючись заглянути в середину квартири. Але побачив мало що. Практично весь простір закривали стопки старих газет до стелі в перемішку з різним побутовим мотлохом. Щось гуркотіло. – Чи можу я з вами поспілкуватись?

Жінка мовчала, продовжуючи химерно посміхатись.

– Щодо ваших сусідів. І того, що тут відбулось, – уточнив Назар.

Жінка прочинила ширше двері, сильніше висунула голову і поглянула на напівзламані двері Соломчаків. Як тільки вона це зробила, з квартири війнуло хмарою неприємного смороду, наче від брудного вуличного пса. Вона знову поглянула на Назара, розвернулась і пошкутильгала всередину, лишивши двері відкритими. Назар сприйняв це як запрошення і увійшов. До смороду додався запах вчорашнього кислого поту.

Він потрапив у вузький коридор, стіни якого формували поліетиленові пакети, склеєні газети і журнали, мішки з пластиковими пляшками, дерев’яні ящики з-під овочів, ганчір'я, подушки, поплямовані ковдри, пусті бляшанки і відра з яєчною шкарлупою, контейнери з картопляними шкурками, консервні банки нанизані мов буси на проволоку і ще купи різного сміття.

Назар пробирався боком через цей вузький коридор в коридорі, що вервечкою біг в невідомому напрямку і навіть мав розгалуження.

– Проходь у вітальню. Сідай. – Почув він з лівого рукава сміттєвого коридору. Назар підкорився і пройшов ще декілька кроків уперед.

Коридор привів його у кімнату, таку ж захламлену, як і коридор, але в ній знайшлося місце для двох крісел і дивану. Вони виглядали зайвими в карнавалі сміття навколо. Єдине вікно було практично доверху засипане мотлохом, тому в кімнаті було темно.

Назар сів на крайчик дивану і побачив у складці сміттєвої стіни навпроти вузький прохід з якого йшло рівномірне тепле світло. Він озирнувся, щоби пересвідчитись, що хазяйки ще нема, і пішов на світло. За сміттям він виявив напівпрочинені двері. Спочатку Назар не повірив тому, що побачив. Там була пуста простора кімната, без грама сміття. Він встиг вихопити очима невеличкий високий стіл з розкритою товстезною книжкою навпроти. І, що було найдивнішим, але хоча б дало відповідь на питання, звідки доноситься те дивне рохкання і квакання – одну зі стін від підлоги до стелі займав величезний акваріум, заповнений жабами. Вони стрибали по гілляччю, сиділи одна на одній, ховались в сховках під штучним камінням. Жаб’ячій танок гіпнозував. Складно було відірватись від їх маленьких милих пичок.

– Я зробила чай, Назаре.

Назара трухнуло. Стара безшумно підійшла впритул. Її голос пролунав так різко і голосно, наче вона доторкнулась губами до його вуха. Назар круто розвернувся, але жінка стояла за декілька кроків від нього, за диваном. На фоні акустичної ілюзії, Назар втратив ясність мислення. Він відчував себе, немов тільки прокинувся і ще не міг чітко думати. Здавалося він мав щось помітити, і насправді помітив прикордонням розуму, але воно вислизнуло, наче кістка з гнилої сливи, не встигнувши дійти до місця в голові, в якому Назар формував думки.

Стара протягнула йому чашку. Він взяв її. Вона сіла у крісло, він на диван.

Від чаю смерділо, а коли Назар глянув на нього, стало зрозуміло чому – в чашці парувала гидка густа коричнева жижа. Відпити він наважився. Поглянув на стару. Вона знову химерно посміхалась. Катарактове око рухалось окремо від здорового.

В кімнаті стало ще темніше.

– Пані…

– Ірина.

– Піні Ірино, до вас вже заходили мої хлопці, розпитували. Але я хочу почути від вас. Що ви робили сьогодні рано вранці? І чи чули ви якісь звуки з сусідньої квартири?

Жінка сьорбнула чай. Декілька крапель потекли по підборіддю.

– Я спала. На цьому дивані. І нічого не чула. І нічого не бачила. Це ж ніч глупа.

– Ви впевнені? Судячи з усього, те, що відбулось у ваших сусідів у квартирі, мало бути доволі гучним.

– Впевнена. Я постійно казала їм, не варто так часто сміятись. Ніякого смаку. Прісні страви. А їх малий, Орест, не давав мені життя спокійного. Постукати і побігти любиме діло. І це я. Я ж то звикла. Я багато чого бачила. З дітьми все життя працювала. Він зламав перила, то він. Я знаю. Тому мушу займатись заготовками. Деколи це роки. В мене багато було діток. Але не всі вдалися. Деякі живуть краще, я теж могла, але я вже така старенька, мушу нести цей тягар…

Поки вона говорила, її обличчя жваво рухалось. Вилиця під катарактовим оком нервово смикалось. Жінка знову сьорбнула чай.

– Ти був чемною дитиною завжди. Не те що цей Орест. Ти от точно не прісний. Я вже виджу. Йому сподобається. Постійно плакав. Наче памʼятав батьків. Але це було неможливо. Три рази читала ж, повня була. Жабу зварила ще в молоці. Краще скажи, ти з кимось зустрічаєшся чи може одружився?

– Еее, до чого це? – здивувався Назар.

– Стільки років пройшло, як ти пішов з притулку.

Назар вскочив на ноги. Жижа з чашки розхлюпалась навкруги.

– Звідки ви знаєте про це?

Жінчине обличчя схаменулось, око заспокоїлось. Вона дивилась йому в очі, на його обличчі вузькою смугою пролягло світло з відчинених дверей пустої кімнати.

– Ти мене не памʼятаєш, хлопче? – ліва брова підскочила догори. Зависла тиша. – А я тебе няньчила з семи років. Ти був моїм кращим. Гордість. І дивись, яким ти став. Виріс так. Високий, гарний, похмурий.

Думки роїлись в голові Назара, неначе мурахи, яким кинули шматочок цукру. Раптово його осяяв здогад.

– Пані Ірино? – тихо спитав він.

– Так, – посміхнулась вона, але вже не химерно, а по-старому, так, щоби він впізнав її.

– Не вірю своїм очам, – вирвалось у нього. Він дійсно не міг повірити, що жінка, яка його виховала, проводила стільки часу з ним, була йому за маму й тата, перетворилась на цю стару, ледь живу халамидницю. Він осів на диван.

Пані Ірина зробила ще ковток з чашки і просто всунула її в сміття поруч. Жижа з чашки розтеклася.

– Більш як двадцять років пройшло. Як пролетів час…

Тиша заполонила кімнату. Лиш мелодійне квакання жаб його порушувало. Назар ошелешено дивився на жінку. Така неочікувана знахідка зовсім вибила його з рівноваги.

– Не переживай, що не одружився. Це на краще. Самотність дає поштовх стільком думкам і переживанням. Надає смаку життю. Помічаєш і всотуєш стільки речей, про які б ніколи і не подумав. З жінкою і дітьми не мав би часу думати. Повір мені. Та й сам бачиш, як буває. Батьки можуть покинути. А можуть зробити ще гірше, покинути, але не піти…

– Та я не переживаю щодо цього. – збрехав Назар. Останні слова болісно відгукнулись в ньому. Він прочистив горло. – Пані Ірино, давайте ще раз по справі. Ви нічого не чули, ви спали – це я зрозумів. Можливо підкажете, чи є в цьому будинку місця, де міг би заховатись Орест? Якийсь сховок? 

– Кожен куточок тут – це сховок. Старий австрійський будинок. Хто його зна. Ти за Ореста не переживай. Він прісний ще. Йому треба, як слід подумати. От виросте цей розбишака. От тоді треба буде його шукати. Ти часто бавився у хованки. Памʼятаєш, як ховався від вихователів і плакав? Твої батьки були доволі приємні люди. Шкода, що так трапилось з ними. Смак неприємний. Щасливі. Але що поробиш. То як борщ, чим більше настоїться, тим смачніше, правда. Зараз багато смаколиків. Роддом як взірвали, так взагалі. Жах. Я сховалась тоді в коридорі. Мені вікна повиривало. Земля здригнулась. Я вже думала, прокинеться. Але ні. Далі спав. Жабки квакають, скачуть. Але смакоти стільки з’явилось…

– Я вас зрозумів, пані Ірино. Я піду. Дякую, – Назар встав, обійшов диван і додав: – Емм, радий був вас побачити. Бережіть себе.

Жінка сиділа рівно. Без посмішки. Лиш біле око слідкувало, як Назар прямує по сміттєвому коридору до дверей.

Коли він вийшов з квартири, то відчув себе наче в карпатському лісі – настільки чисте і солодкаве повітря було навкруги. Після знаходження в сміттєвому лабіринті хотілося тільки одного – добре вимитись у гарячій воді. Дощ продовжував полірувати землю. Сутінки заволоділи простором.

З дверей і вікон квартири Соломчаків лилось яскраве світло. Криміналісти продовжували збирати докази, файлувати знахідки, заповнювати документи.

Олена сиділа на табуретці, яку хтось чемно виніс з квартири на балкон. Вона тримала розпалену цигарку. І весь її вид демонстрував дві речі: по-перше, вона шалено виснажилась, по-друге, її краще не чіпати. І це поєднання відгукнулось теплом у ньому. Захотілося пригорнути її до себе, обійняти і заспокоїти.

– Я думав, ти кинула.

– Я теж так думала, – вона затягнулась і випустила дим. – Ти чого так довго?

– Та де довго. Бабця верзла казна-що. І в неї хата забита мотлохом до стелі. Вона певно сміття не викидала з часів Ющенка. А ще в неї величезний акваріум з жабами до стелі…

– Тебе не було дві години, Назар.

– Не може бути. Від сили хвилин десять.

– Подивись на годинник. Не важливо. Ми обшукали горище і підвал. Нічого. В колодязі теж. Тільки смердить страшно, наче там пес здох. Малого ніде немає.

– Зрозуміло.

– І ще одне. Я нарила в архіві дещо. Восени дев’яносто п’ятого біля Винниківського озера знайшли розчленовані тіла подружньої пари. Без рук, ніг і голів. І їх малий син також пропав.

– І там теж було стільки багна?

– Тоді там було суцільне болото. Тому про багно немає згадок. Справу так і не розкрили. А зникнення хлопчика приписали трясовині – там знайшли дитяче взуття.

Олена зробила останню затяжку і викинула недопалок через перила.

3

Близько дев’ятої Назар припаркувався у дворі свого будинку. За звичкою, що не вивітрилась з часів війни, він не користувався ліфтом, а йшов сходами. Настрій був препаскудний. Думки про минулий день роїлися наче мухи. Перший раз за вже доволі довгу слідчу карʼєру він стикався з таким варварським і невмотивованим вбивством. Але найсильнішим болем в ньому відгукувалось зникнення хлопчика. Нестерпно було розуміти, що йому доведеться зіткнутись з найтяжчим випробуванням у житті – сирітству. Якщо він знайдеться. У нашвидкуруч зібраному досьє, Назар відмітив, що єдиними родичами сімʼї Солончаків були старий батько вбитого чоловіка, який доживав своє в тернопільському хоспісі і перший чоловік вбитої жінки, якому скоріше за все нема ніякого діла до Ореста. Якщо Орест ще живий…

Занурений в думки, Назар не помітив, як дійшов до свого поверху. Але здивувало його не це. Припершись спиною до дверей сидів той самий хлопець, якого Назар сьогодні вранці будив у своєму ліжку. На його обличчі відбивалось світло з телефона. Він напружено читав з екрана, і це напруження так його затягнуло, що він і не помітив, як Назар підійшов.

– Кхе-кхе, – прокашлявся Назар.

Хлопець стрепенувся, подивився на Назара і посміхнувся. Він поспішив піднятись.

– Привіт, Назаре.

– Привіт, ем, – Назар так і не згадав його ім’я, тому швидко запитав. – Що ти тут робиш?

Хлопець поправив волосся, характерним рухом закинув довгі пасма за вуха.

– Я тебе чекав, – вимовив він.

– Чого?

Той подумав з секунду, намагаючись сформулювати відповідь.

– Мені було добре з тобою.

Назар хмикнув і почав шукати в кишені куртки ключі.

– Послухай. В мене складний день був. Хочу відпочити… Та і, якщо чесно, зовсім немає настрою на забавки…

Хлопець витягнув з сумки пляшку білого вина. На етикетці були зображені двоє голих чоловіків що застигли у стрибку спинами до глядача.

– О, новозеландський савіньон блан, – здивувався Назар, вставляючи ключ в замок. – Моє улюблене.

– Я в тата з бару взяв навмання.

– Тобі лотерейні білети треба брати з такою вдачею, – він веж відкрив двері. – Але чесно, я такий втомлений…

– Я не буду напрягати. Посидимо трохи. Якщо треба буде в будь-який момент можеш сказати, і я піду.

Назар поглянув ще раз на цього хлопця, на його пряме довге волосся, на мішкуватий одяг, на те, як він зніяковіло застиг біля його дверей з пляшкою, яка в його руках виглядала дивно і недоречно, на його молоде не обшарпане життям обличчя. Врешті видихнув.

– Ну добре, вмовив. Заходь.

Зняли куртки. Хлопець віддав Назару вино. Той поставив його на стіл у вітальні. З барної шафи дістав пару бокалів.

– В тебе стільки книг, – вимовив хлопець. Він стояв біля книжкових стелажів, які займали добру частину стіни. – Любиш читати? 

– Ну, як бачиш, – Назар посміхнувся.

– О, а цю я читав, – він витяг «Я бачу вас цікавить пітьма» Ілларіона Павлюка. Прогортав декілька сторінок. Понюхав один з розворотів. – Ти читав?

– Читав, – підтвердив Назар, розливаючи вино по бокалах і тишком-нишком слідкуючи за гостем. Закінчивши, він підійшов до стелажів і вони стали пліч-о-пліч. Назар любив так стояти, розглядати корінці. Це його заспокоювало.

– Вона така страшна. Тобі не було страшно її читати?

Назар знизав плечима.

– Не дуже. Поки не дійшов до блукань в темних підземеллях.

– Так, цей епізод такий страшний був, що я читав з закритими очима, – хлопець дуже серйозно подивився на Назара. А Назар у відповідь на хлопця. І одночасно розсміялися.

– В тебе талант яснобачення певно. Вмієш читати без очей, – сміявся Назар. – Може ще співати з закритим ротом можеш?

– Може і можу. Я ж не пробував.

Хлопець поставив книжку на місце і всівся на диван. Назар сів поруч. Вони ще трохи поговорили про книги, розмова м’яко вела їх від теми до теми. Назар зміг розслабитись. Думки про сьогоднішній день ще кружляли комашиною хмарою, але їх дзижчання стихло і відійшло на другий план. Йому було приємно слухати хлопчину, і чим далі, тим більше муляло, що Назар не пам’ятає, як його звати. А спитати зараз, коли вже випито більшу частину пляшки, і вимовлено стільки слів, Назар не рішався.

– Ти завжди такий похмурий?

– Ні. Інколи я ще злий. Покуримо?

– Так.

Вони двоє втиснулись у прочинене вікно, відчули холодний зародок ночі і тепло один одного. Дощ доливав останні сльози, а хмари розштовхував місяць. Вони рівномірно видихали дим. Слідкували за тим, як його підхоплює вітерець і уносить кудись вниз, до львівських жовтих вогнів. Місто засинало.

– Так гарно, – вимовив хлопець. – Вперше бачу такий краєвид, – він задумався. – Але краще спостерігати за цим всім рухом здалеку. Правда?

– Правда. Не любиш гамір міста?

– Ні. Я домашня тваринка, – він поклав голову на плече Назара. – А ти?

– І я теж. Так звик.

– Може це твоя суперсила. Бути відлюдником.

– В чому ж тут суперсила?

– Бути відлюдником і бути щасливим одночасно.

– З чого ти взяв, що я щасливий?

– А що, ні?

Назар знизав плечима. Хлопець підняв голову і подивився йому прямо в очі.

– Значить скоро будеш. Я це влаштую, – він загасив цигарку в попільничці і посміхнувся одними очима. І від цього Назару стало так тепло всередині, як давно вже не було.

Вони знову перемістились на диван. Залишки вина розлили по бокалах. Знову завелась бесіда, яка була такою природною і невимушеною, що здавалось, наче це розмова двох давніх друзів.

– Я думаю, в кожної людини є своя суперсила. В кожнісінької. Просто не всі її знаходять. Я б навіть сказав, що переважна більшість не знаходить. А ті, кому все ж таки вдається, мовчать про неї. От уяви, що в тебе суперсила розмовляти з тваринами, наприклад зі зміями, як в Поттера. Але ти про це не знаєш, бо ніколи не пробував.

– Дуже цікаво, – посміхнувся Назар.

– Або суперсила – повставати з мертвих. Але для цього треба побути мертвим. Ти це те ж не пробував.

– Обов’язково спробую. Як помру, то одразу спробую. Якщо вийде, я до тебе прийду і розповім все в подробицях. Почуєш брязкання чи скрип підлоги – знай, то я прийшов.

Хлопець теж посміхнувся і стишивши голос сказав:

– В тебе гарна посмішка.

Назар завмер і придав обличчю звичний беземоційний стан.

– Угу. Але я її нікому не показую.

– Це ти даремно.

– Робота така. Життя таке.

– Яке таке?

Відповідати він не хотів, але хлопець жадав відповіді.

– Ну таке, що мало в ньому приводів посміхатись, – Назар підійшов до барної шафи, відкрив.

– Для того, щоби посміхатись, достатньо чогось малого, на перший погляд, не важливого. От ти зараз точно принесеш нам ще вина. Чи це не привід посміхнутись?

– О, ще і який, – сказав Назар, повернувшись з початою пляшкою мерло. Наповнив бокали і сів. – Мені імпонує, що в тебе такий позитивний погляд на все. Певно в тебе було щасливе дитинство.

– Ну, я не шкодую. Ми з батьками жили під Бродами. В нас був свій будинок, город і великий сад зі сливовими деревами. Я тими сливами об’їдався, як навіжений. Ще зеленими. Ось. А як мені сім виповнилось, то ми переїхали у Львів. Тут я і пішов в перший клас.

– А я в сім років потрапив в сирітський дім…

– Ой…

Хлопець застиг, не знаючи як реагувати.

– Не переживай. Там не так і погано було. Напевно. Мені нема з чим порівняти, тому так от.

– А що стало… Вибач. Це негарно питати…

– Що сталось з батьками? – хлопець мугикнув. – Я не пам’ятаю. В мене життя почалось з семи років. Якщо дійсно з семи, бо це так приблизно оцінили, коли я вже потрапив у притулок. Я нічого не пам’ятаю, що було до того. Перші спогади вже звідти. Коли був трохи старшим, я розпитував, то мені відповідали, що знайшли мене десь на Сихові в амебному стані. Я не говорив ще майже рік після того.

– Мені шкода, що так з тобою трапилось, Назаре.

– Мені теж.

Задзеленчав телефон. Назар одразу подивився на годинник – година до опівночі, і, побачивши, що йому дзвонить Кузьмук, насупився. Такий пізній дзвінок не обіцяв нічого доброго.

– Слухаю.

– Назаре, не спиш?

Назар глянув на хлопця. Той наче випадково підсунув свою ногу так, щоби торкатись пальцями ніг.

– Ні, але збирався.

– Добре. Бо я знайшов дещо. Можливо це на щось виведе. Подумав, що краще зараз сказати, чим зранку.

– Що саме?

– Памʼятаєш, що трупи були розкриті як хачапурі. Тільки замість сиру – грязюка, перемішана з перечавленими органами. Так от, я знайшов ще дещо в тому місиві. Рештки тварин. Дрібні кісточки, шкірки, очка.

Хлопець підсів трохи ближче. Поклав руку на коліно Назара. Шкіра під рукою наче затріпотіла. Тепло миттєво розтеклося по всій нозі.

– Ти визначив, що то за тварина?

– Я ні. Я ж не експерт у тваринних цих справах. Зібрали зразки і відправили на дослідження. Але своїм непрофесійним оком можу прикинути, що це рештки якоїсь жаби.

– Жаби?

– Ну наче так. Хтось наче на мʼясорубці перемолов жабу і нашпигував цим фаршем трупи.

– Хмм. Зрозумів тебе… Дякую, що набрав.

Рій думок повернувся на авансцену. Назар почав зіставляти побачене за день з новою інформацією. Аналогічне вбивство девʼяносто пʼятого відбулось на болоті; по всій квартирі жертв кучугури багна в перемішку з осокою (тепер Назар був певен, що експертиза покаже, що і інші рослини в тій грязюці з боліт); той гнилий сморід, яким пропахло все на місці злочину – це запах торфу; в тілах жертв знайшли рештки жаб. Жаби. Ропухи. Болото. Але найголовніше, в сусідки, пані Ірини, вдома величезний акваріум з жабами. Можливо за маскою божевільної вона сховала свою причетність до злочину, а може і до зникнення хлопчика. Може прямо зараз вона переховує його серед лабіринтів того сміття, яким завалена її квартира.

Назар і не помітив, як його гість відсахнувся і відсів на крайчик дивану, наче привида побачив.

– Щось сталося? Ти весь побілів.

– Маю надію, що не сталося. Але часу мало. Я мушу йти.

– Якесь дежавю. Те саме ти сказав зранку.

Назар спробував прибрати бентежний вид, поклав правицю хлопцеві на плече і сказав:

– В цей раз ти не мусиш уходити. Можеш лишитися і зачекати мене.

– Добре.

Вже коли Назар одягнув куртку, перевірив табельний пістолет і подивився на хлопця, якого так легко лишив у себе, впустив у життя, то відчув, що вмить змінив все, і що це на краще.

– Ти ж тільки повернись. Бо буду, як Кевін.

– Як хто? - перепитав Назар.

– Кевін з «Один у дома». Той, що його батьки забули.

– Ааа. Ні ні. Я б так ніколи не поступив, – він застиг на секунду, намагаючись додати ваги своїм словам. – Повернусь через годинку. Не переживай. Все, що нариєш в холодильнику, бери, – сказав Назар. Він наостанок подивився на хлопця, що стояв огорнувши себе руками. Хотів вже йти, навіть відкрив двері, але повернувся, підійшов до нього впритул і міцно, як тільки міг, обійняв.

Потім відхилив голову назад, зловив задоволений погляд і подарував собі і йому довгий теплий цілунок, практично нерухомий, немов дві застиглі мармурові статуї з’єднались.

За мить він відхилився, розвернувся і пішов, відчуваючи сповнений почуттів погляд услід.

4

Спускаючись вниз, Назар набрав Олену. Вона одразу прийняла виклик:

– О, Назарчику, якщо цей дзвінок не для того, щоби я приїхала до тебе з шампаном, то я не знаю навіщо взагалі ти дзвониш об одинадцятій вечора…

– Послухай, – перебив Назар. – Я їду на Раппапорта. Кузьмук виявив, що в тілах жертв, в тій грязюці рештки чи то жаб, чи то лягушок. В тої навіженої сусідки вдома цілий акваріум з жабами. Я думаю вона причетна.

Олена відповіла вже серйозним тоном.

– Зрозуміла. Направляю оперативну групу.

– Стривай. Не треба. Якщо оперативну групу, то потрібно ухвалу суду на обшук і все по процедурі. Я хочу швидко ще раз оглянути її квартиру без цих нюансів. Що як малий десь там у неї схований. Треба швидко.

– Назар, ухвалу суду можна отримати за півгодини, ти ж знаєш…

Назар застрибнув в автівку, завів двигун.

– В нас немає цього часу! Послухай. Я вже їду. Можливо це просто збіг з цими жабами. Я не знаю. Я перевірю і наберу тебе…

– Назар! Не роби дурн…

Але він поклав слухавку.

На вдачу дощ скінчився. Місяць світив так яскраво, що можна було не вмикати фари. Він розігнався і миттю пролетів Личаківську, Митну, Підвальну, оперний театр і клаптик Городоцької, переповненої людьми і сяйвом. Але Назар всього цього не помічав.

Наростала тривога, притупляючи всі зайві подразники. Вона пульсувала все гучніше і ритмічніше, била в скроні. І чим ближче він був до цілі, тим сильнішим було відчуття, що його не підводить інтуїція.

Він заїхав на тротуар навпроти входу в будинок. Декілька митей він витратив, щоби оглянути все навколо, але головне для того, аби стишити дихання, вспокоїти серце.

Масивні двері будинку були прочинені. Крізь них, крізь весь сходовий простір і довгий коридор кристально чітко виднівся колодязний двір і мурована криниця, осяяна місяцем так яскраво, що здавалось, наче по той бік під'їзного мороку ще хазяйнував день.

Перший крок в середину і знайомий сморід вдарив боляче у ніс. Гнилий, кислий запах, наче десь під деревʼяними сходами вмерла кішка, огортав все навколо.

Наступний крок і Назар помітив, наскільки гучніше став той самий клекотливий звук, який він відмічав ще зранку. Здавалося, наче він проступає крізь землю, виходить з кожної шпарини, кожного каменю, з якого збудований цей проклятий будинок. Невже це сам будинок рохкоче, як жаби на болоті?

Перед тим, як вийти на загальний балкон, Назар інстинктивно перевірив, чи на місці пістолет. Він швидкома виглянув, і, не побачивши нічого дивного, вийшов. Але дивне все ж таки було – двері у квартиру Соломчаків, були ледь прочинені, а поліцейська пломба перебита.

Назар витягнув пістолет із кобури. Зняв запобіжник. Він заглянув крізь щілину між напівзламаними дверми і укосом. Світло місяця лезом розрізало кухню навпіл і цього світла було достатньо, щоби розгледіти, що там нікого нема. Проте, Назар увімкнув ліхтарик на телефоні, і, тримаючи наготові зброю, увійшов всередину.

Тут нічого не змінилось за виключенням того, що з підлоги позбирали більшу частину грязюки. Її рештки навіть встигли підсохнути, лишившись у вигляді тонкої корки бруду, де-не-де ледь вологої.

Жабʼячий гуркіт посилився і перетворився на ритмічну мелодію, яка то ставала голосніше, то тихіше, то басовитіше, то дзвінкіше. Окрім того, що чути болотяний оркестр стало краще, Назар відчув, щось до біса знайоме в цьому ритмі. І цей нечіткий спомин нажахав його. Серце закалатало дужче. На лобі виступив піт. Дихання збилось. 

І в раз кухня щезла з-перед очей. Замість неї постало яскраве місячне сяйво. Лиш дерева навколо. І сморід болота. Звивиста стежина поміж високої трави. І наче він малим кудись біжить. Чи скоріше тікає. Він на мить обертається, і бачить силует, безколірну, вицвілу фігуру, яка за ним не прямує, але дивиться на нього, схилившись над чимось (кимось?) у неглибокій воді. Створіння дивиться, але не відривається від головної справи. І зуби клекотять. А навкруги сотні жаб, які скачуть одна на одну, виконуючи диявольський танок. І він глибоко дихає, відчуває, як рот заповняється густим слизом, який неможливо викашляти.

І опиняється знову на кухні Соломчаків, кашляючи, намагаючись вспокоїти серце, віддихатися, спершись руками в коліна. Дозволивши собі хвилину глибокого дихання, Назар нарешті встає прямо і розвертає ліхтарик в бік дитячої. Звук лине звідти. Сморід лине звідти. І коли він опиняється там, то навіть точно розуміє звідки саме.

Плакат з черепашками-ніндзя, кутик якого ще зранку був відклеєним, тепер лежав на підлозі. За ним у стіні зяяв неширокий отвір з якого хлюпотіло темно-червоне світло.

Назар вимкнув ліхтарик на телефоні, поставив пістолет на запобіжник і поклав все це на письмовий стіл, а сам наблизився до дірки і заглянув.

Він побачив ту саму кімнату з величезним жаб’ячим акваріумом, в яку заглядав ще вдень через щілину в кучугурах сміття. Жаби були на місці, але вони метушилися, скажено гоцали одна на одну, билися об скляні стіни. Власниця помешкання теж була тут. Вона стояла біля столика з книгою, водила пальцем по рядках і нерозбірливо бурмотіла. Навколо книги і поруч на підлозі палахкотіли десятки різномасних свічок.

Назар намагався розгледіти, що ще є в кімнаті, але отвір був замалим.

Шепіт і жаб’яче гуркотіння гучнішало. Слова стали розбірливими, але їх сенс Назар зрозуміти не міг. Стіни вібрували, наче десь увімкнули басовиту ритмічну музику.

Жінка перестала читати, відкинула голову назад і щось промовила просто у стелю. І будинок їй відповів, наче сама земля здригнулася. Назар вхопився за край столу, щоби зберегти рівновагу, але продовжив спостерігати. Стара прошкутильгала до маленького отвору в акваріумі, прикритого дверцями. Вона відкрила дверцята, просунула руку і спритно зловила одну з жаб. Та, намагаючись вивільнитись, оскаженіло заборсалася, але жінка міцно тримала.

Вона повернулась до столу з книгою, і читаючи рядок на новій сторінці, піднесла жабу до вогника свічки. Жаба заскавуліла в агонії, всі її м’язи скорочувались, її метало з боку в бік, але пані Ірина тримала руку рівно. Нарешті, коли тортури завершились, і жаба померла, жінка засунула її в рот і почала пережовувати, а коли завершила, то виплюнула це місиво на сторінки книги і гучно закрила її, так що жаб’ячі нутрощі порозлітались навсібіч.

В цю ж мить все затихло, наче звук просто вимкнули. Жаби в акваріумі перестали скакати, стіни перестали вібрувати. Назару довелось затримати дихання, щоби не порушити цілковиту тишу.

Жінка розвернулась і подивилась просто на нього. Її катарактове око, як і в день, рухалось окремо, виконуючи шалений танок.

– Ти чекаєш запрошення, Назар? – запитала вона. – Заходи. Я зроблю тобі чаю. – І засміялась утробним низьким сміхом, наче то і не жінка зовсім.

Назар відсахнувся, перечепився об край килима і гепнувся на підлогу. Дихання спирало, кров гупала у скронях. Але він швидко підвівся, схопив зброю і телефон зі столу, і попрямував до дверей пані Ірини.

Вони були прочинені і він увірвався всередину, у темний сміттєвий коридор, в сморід гнилі, і заволав:

– Негайно покажіться! Попереджую, я озброєний!

– Я бачу, Назарчику. Я все бачу, – Назар здригнувся. Голос жінки був всюди і ніде одночасно, неначе вона прошепотіла це йому просто на вухо, але звук доносився з кімнати з диваном.

Назар повільно пробирався вперед. Пістолет тримав перед собою в бойовому положенні, а шлях підсвічував ліхтариком, очікуючи появи чого завгодно. Але пані Ірина не ховалась. Вона стояла просто перед диваном, тримаючи руки попереду з розкритими долонями.

– Ти прийшов, – вона посміхнулась.

– Не рухайтесь! Де Орест?

Вона не відповіла. Тільки мовчки дивилась уперед. Її обличчя практично не було видно. Лиш декілька промінчиків з вулиці потрапляли крізь завалене лахміттям вікно.

– Дайте відповідь. Негайно! Я знаю, що ви причетні до того, що сталося з вашими сусідами. 

– Він йому не потрібен. В ньому немає болю. Не має смутку років. Не має прикрості. Не має жалю. Не має сліз. А головне, не має образи. Він не ображений. А значить не смачний. Поки що…

– Йому, це кому? Ви знаєте вбивцю?

Жінка знову посміхнулась.

– Він тебе чекає вже тридцять років, Назар. 

– Я нічого не розумію… Хто мене чекає? Ви знаєте, де зараз Орест?

Жінка показала пальцем вниз.

– Внизу? Де? В підвалі? Де ви його заховали?! Говоріть же!

– Ти так за нього переживаєш… Невже боїшся, що в нього буде таке саме життя, як в тебе?

– Проведіть мене. Де ви його сховали?

– Я його не ховала, – вона ступила крок вперед. – Яка ж сильна в тобі образа… Ти так сильно його хочеш захистити, наче це виправить твоє життя. Йому це сподобається. Ох, як йому це сподобається…

Силует над двома тілами. Їхні животи і груди розірвані. Його зуби рухаються, пережовуючи нутрощі жертв. Але його очі прикуті до малого хлопчика, який застиг в декількох метрах від трапези.

– Ррррахтртр! – створіння випльовує густий згусток багна і пережованого людського м’яса. І цей звук повертає хлопчику свідомість. Він біжить так швидко, як тільки може, перестрибуючи жаб і калюжі, потрапляючи в цупку холодну грязюку, яка залишає собі спочатку його взуття, а потім і шкарпетки. 

Аж поки не натрапляє на жінку, яка стоїть за наступним згином стежини. Її обличчя осяяне місяцем. Він ясно бачить, як вона посміхається, дивлячись туди, звідки він прибіг. Він бачить, що з її лівим оком щось не так. Вона бере його за руку і веде по стежині вперед.

5

Вони спускались деревʼяними сходами вниз, на перший поверх. Сходи на кожен крок відповідали гучним стогоном. Назар йшов позаду, підштовхуючи дулом пістолета стару вперед.

– …я чекала. Так довго. Ти навіть собі уявити не можеш. Чотирнадцятий розділ Книги перворожби і сумʼяття дулібів та червʼян. Сапський ритуал вічного життя. Я стільки раз прокручувала, як все відбудеться… – жінка спинилась на останній сходинці і розвернулась. Її мертве око спинило кружляння і разом з другим втупилося в Назарове обличчя. Вона дуже серйозно спитала: – Ти ж не встиг дітей завести? – примружилась, уважно дивлячись на реакцію Назара. – Ні, не встиг, – сама собі задоволено відповіла. – Ще не хватало, щоби ти все спортив. – Розвернулась, зійшла зі сходів і пішла по коридору у бік внутрішнього двору.

– Ви геть з’їхали з глузду, пані Ірино. Я вас пам’ятаю зовсім іншою…

Вона голосно розсміялась.

– Твої спогади лиш такі, які я тобі дозволила мати, дитино.

Зліва від них посеред коридору були низькі двері. Жінка відкрила їх і одразу увійшла, не чекаючи Назара. Той увімкнув ліхтарик і пішов за нею, нашвидку оглядаючи кожен куточок, спостерігаючи куди вона прямує.

Коридор через декілька поворотів вивів на ще одні сходи вниз, на цей раз гвинтові і металеві. 

– Стійте! – Наказав Назар. Він посвітив ліхтариком вниз, але нічого не побачив.  В променях світла лиш кружляли часточки пилу. Знизу пашіло тим самим торфʼяний смородом. І жодного звуку. – Що там унизу?

– Тиша… 

Назар неочікувано схопив жінку за горло і притис до стіни, іншою рукою вдавив пістолет їй в ребра. Вона крекнула від болю; почала хапати ротом повітря.

– Годі з мене цих байок! Кажіть негайно, де дитина?! І що там унизу? Куди ви ведете мене?

– Він там, там. Кх-кх. Клянусь. 

Назар відпустив її. Та почала судомно дихати.

– Ведіть! – Гаркнув він і штурхонув її до сходів. Стара мало не впала вниз, але вчасно схопилася за перила. Нажахано подивилась на Назара, проковтнула слину і пішла вниз у темноту. Кроки лунко відбивались металевим дзвоном.

Сходи привели їх до низького аркового коридору з мурованими стінами, поверхня яких була гладка і вогка, і блищала у світлі ліхтарика. В кінці коридору ледь жевріло біле світло.

– Ти згадуєш свої роки в притулку? Пригадуєш як попав туди? – питала жінка. Вона шкутильгала, йдучи в повний зріст. Назару приходилось крокувати напівзігнутим.

– Досить питань…

– Я хочу, щоби ти згадав. Я хочу, щоби ти все згадав зараз. Зараз! Згадай, як тебе покинули батьки. Згадай!

Ці слова боляче вдарили. Назар стиснув зуби і штурхонув жінку, та зашпорталась і впала. Він спинився, чекаючи поки вона підніметься.

– Так. Пригадуй! Злись! – говорила вона, піднімаючись. – Ти нікому не потрібен. Мале непотрібне дитя! Згадуй! – вона говорила все голосніше. – Як тебе гнобили! Як тебе лишали прогулянок, як ти доношував одяг, як тобі не вистачало новорічних подарунків.  Як тебе ніколи не вибирали нові батьки! Пригадуй!!!

– Заткнись! Мені все одно! – прокричав він їй в спину, але в середині кожне її слово болісно відбивалось.

Раптово спереду пролунав низький утробний рик.

– Що це було?

Вона розвернулась. Світло ліхтаря впало їй прямо на обличчя. Єдина ціла зіниця широко виблискувала.

– Це? – посмішка. – Це Кадук. Так його звати. І він давно чекає. Він хоче їсти.

– Хто? – голос Назара видав його тривогу. 

– Що таке? Вже не хочеш врятувати малого? Напудився? Засцяв? Так само як у притулку, коли з тебе вибивали душу хлопці в туалеті? Так само, коли вихователі ґвалтували тебе? Бідний Назарчик. Так його шкода. Сльозки – кап, кап, кап. Але кому ти потрібен? Ти завжди був беззмістовним малим лайном...

Вона продовжувала говорити, згадувати минуле, говорила все голосніше і голосніше, її голос луною відбивався від стін склепіння, вона сміялась, кричала, знущалась, пригадувала те, що він забув, або хотів забути, пригадувала те, чого він не памʼятав, або памʼятав дуже добре. І все це боляче відлунювало у ньому, розкорковувало роз’ятрені рани. Він і не зрозумів, коли замахнувся і врізав тяжким руків’ям пістолета у скроню старої. Вона вмить затихла і осіла на підлогу.

Назар робив глибокі вдихи, намагаючись вгомонити нерви і прибрати тремтіння. Він нахилився, доторкнувся до шиї старої, шукаючи артерію. Та ритмічно пульсувала. На місці удару розірвалась шкіра, і цівка крові текла по щоці. Її обличчя раптово перетворилось на звичайне, спокійне, сумирне. Неможливо було повірити, що ця жінка могла сказати те, що вибило Назара з рівноваги.

– Боже, що я накоїв, – прошепотів він. Він поглянув в коридор, на клаптик ледь помітного світла вдалечині. Звідти повторився глухий низький рик, але на цей раз більш протяжний, наче те створіння, яке його видавало, одночасно і кликало, і давало знати, що не варто до нього наближатись.

Але Назар згадав за Ореста, і, якщо жінка не збрехала, він зараз десь там, зовсім один. Нажаханий малий хлопчик. Він піднявся, налаштував ліхтарик і міцніше ухопив пістолет, тримаючи на мушці густий морок попереду.

Через декілька кроків він побачив під ногами поодиноких жаб, яких ставало з кожним наступним кроком все більше і більше. Вони сиділи, не рухаючись, наче поснули, лиш їх блискуча шкіра віддзеркалювала світло ліхтарика. Він переступав їх, але чим далі, тим менше ставало осередків пустої незайнятої підлоги. Нарешті, він дійшов до місця, де новий крок означав би розчавлених жаб. І він зробив його. І наступний. Жаби безмовно чавились під підошвами його кросівок. Їх нутрощі розлітались навсібіч, розтікались вологим місивом.

Жаб ставало більше. Вони сиділи в декілька шарів, одна на одній. Їх стало так багато, що було тяжко робити нові кроки. Жаб’яче болото густішало, зневорушене, сумирне, спляче. Стало тяжко йти. Кожен крок давався з зусиллям. Було складно не тільки опускати ногу, але й виймати її з кучугур слизу і жаб’ячих нутрощів, що вже доверху заповнили холодним фаршем його кросівки.

Нарешті він вийшов у відкритий простір і зміг розігнутись. Це була велика кімната з напівкруглим склепінням. Посередині кімнати з круглого отвору лилося місячне сяйво, і Назар зрозумів, що це той самий колодязь у внутрішньому дворі. Зі стелі звисали тут і там нитки корінь і павутиння. І на скільки хватало світла ліхтаря усюди було жаб’яче море. До протилежного кінця кімнати світла телефонного ліхтарика не вистачало, і це тривожило Назара найбільше.

– Орест? – спитав він неголосно, освітлюючи ліхтариком стіни. – Ти тут? Орест? – Назар почав рухатись вздовж стіни наліво. Ноги вже не витягав, а просто рухав ними в густій живій каші. – Орест! – кликав він.

І через декілька кроків нарешті побачив хлопчика. Несподівано його тулуб вихопив промінь світла. Його ноги були занурені у жаб’ячу масу, він лежав на її поверхні обличчям до низу.

– Орест! – Назар підбіг до хлопчика, якщо це так можна було назвати, і перевернув його. Очі були відкриті, але вони не бачили. Назар нахилився і послухав, чи малий дихає. Він дихав, але кволо і повільно. Назар поштурхав його за плечі. Коли не побачив відгуку, то схопив його і витягнув. – Орест!

Кімнатою розлився різкий потужний рик. Він лунав з того кінця кімнати, який був схований пітьмою. І цей вереск наче пробудив малого. Той закліпав, оглянувся і нажахано закричав. Почав борсатись, намагаючись вибратись з Назарових рук.

– Спокійно. Спокійно, Оресте. Я тут, щоби допомогти. Спокійно. – Орест поглянув на Назара і перестав вириватись. – Тримайся мене. Треба вибратись звідси. – хлопчик послухався, кивнув і обхопив Назарову шию.

І знову щось заричало, вже ближче. І до рику додався інший звук – глухий звук тяжких кроків. Бум. Бум. Бум.

– Кадук! Я привела тобі смуток, горе і розпач. Він тут! – пані Ірина стояла у самого входу в кімнату, тримаючись за вдарену скроню. Жаби навколо неї розступились. – Їж! О, Кадук, володар боліт, володар жаб, володар вічного життя. Їж! І винагороди мене!

Бум. Бум. Бум.

Назар обернувся туди, де з колодязного отвору лилось місячне світло. За ним було щось. Щось таке масивне, що торкалось стелі. Силует. Знайомий силует. І він згадав його з жахом. Йому перехопило дихання, він насилу встояв на ногах.

– Пропусти! – Заволав Назар, направивши пістолет на жінку.

– Це не допоможе. Від нього не втекти, Назар, – жінка залилась гучним лунким сміхом.

Бум. Бум. Бум.

І Кадук показався. Його високе худе тіло освітилось в потоці світла зі стелі. Створіння було людської подоби, але його руки і ноги були непропорційно довгими. Сам він був вкритий пухким шаром з вологого багна, довгої трави і жаб. Голова була більша за людську в декілька раз.

Кадук вкотре могутньо заричав. І Назар побачив у величезній пащі три ряди пласких зубів, які виглядали зовсім як звичайні людські, але значно більші.

Він рухався до нього.

Бум. Бум. Бум.

Назар прошепотів Оресту на вухо: «Біжи звідси!» і підкинув його ближче до виходу в коридору. Пані Ірина приголомшена видивом почвари, навіть не звернула увагу на хлопчика, який м’яко приземлився в жабʼячу густину поруч.

Хлопчик підхопився і почав пробиратись крізь масу в коридор.

Назар навів пістолет на чудовисько. Постріли потужною луною розлетілись по кімнаті. Він шість раз натиснув на курок. Кожен постріл був влучний. Чотири в тіло тварюки, один в розкриту пащу і останній в око.

Але жоден постріл навіть на секунду не спинив Кадука. Той крокував на Назара, наче не помічаючи жабʼячого болота під ногами. Назар почав пробиратись до коридору, але встигнути йому не судилося.

Довга лапа потягнулася до Назара і міцно обхопила його тіло разом з руками. Він відчув як підіймається у повітря, як його тягне до себе Кадук. Той підтягнув його до свого носа, ретельно обнюхав. Назар відчув гидкий аміачний сморід. З понівеченого ока створіння крапала тягуча темна рідина.

В цей момент Назар, вже зрозумів невідворотність подій. Наче саме життя вело його сюди, в морок підземелля, до лап стародавнього монстра, вивільненого на волю фанатичною жінкою. Чи міг він змінити свій шлях? Чи могло життя повернути до кращого фіналу?

Назар покірно розслабився, хоча його серце стукотіло в шаленому ритмі, безжально бʼючи у скроні. Він не хотів цього, але за нього вирішили інші.

– Кадук. Кадук. Кадук! – кричала пані Ірина.

Створіння розкрило пащу, просунуло голову Назара. І в ту саму мить, коли три ряди зубів зімкнулись на його черепі, він неочікувано згадав, що вдома його чекає хлопець. «Данило. Його звати Данило», – подумав Назар.

Кадук розчавив голову Назара і почав люто жувати. Тіло чоловіка, наче ганчірка, тріпотіло в лапі монстра; руки і ноги звисали і хитались.

Раптом створіння зайшлося в дикому тремтінні. Воно відкрило пащеку, виплюнуло недожовану голову, а слідом проблювалось густим багном.

– Що таке?! – нажахано спитала жінка. – Не може бути!

Кадук заревів. Він відкинув тіло Назара, і те відлетіло в протилежний кінець кімнати.

– Я не розумію. Як це не смачний! Як це так! Не може бути! Та він жодного дня не був щасливим!

Кадук ревів. І насувався на стару безпорадну жінку.

Та почала відступати.

– Ні, ні, ні. Він був самотнім… Він страждав, я клянусь…

Кадук схопив її і розірвав одним рухом на дві половини.

Орест підіймався гвинтовими сходами, коли почув шість гучних пострілів позаду. А коли вибрався з підвалу і опинився в під’їзді, то почув далекий глухий рев. Будинок затремтів, наче десь під землею щось вибухнуло. І все затихло.

Він вийшов на вулицю. Вона все так само була вузькою і крутопохиленою. Перед будинком спинилось декілька поліційних автівок. З одної з них вистрибнула жінка і швидко попрямувала до нього.

Він чомусь знав, що вона його захистить і що на жодне з її питань він не зможе дати відповідь, як би не старався. Бо він все забув. І, на щастя, вже ніколи не згадає.