Мені було так тоскно і сумно. А ще неймовірно самотньо. Я сиділа біля свого брата на передньому сидінні моторного екіпажа, яким той завзято курмував, і дивилася на грозові хмари прямо над нами. Скоро мала початися злива. Руками в мереживних рукавицях я ніжно погладжувала невеличку лаковану скриньку, яку тримала у себе на колінах. На мою спідницю впали перші великі краплі дощу.
— Я бачу старий дорожній дім, — оголосив мій брат, визираючи з-під розкладного дашка автокару. — Перечекаємо негоду, а завтра продовжимо наш шлях до Кроуфа.
Я покірно опустила очі, розглядаючи свою скриньку. Колеса авокару з’їхали на дорогу, що вела до котеджу, та заторохтіли дрібним щебнем. Я не хотіла до Кроуфа. Мені подобалося в Моргримі, де ми жили до цього. Але кілька місяців тому я зробила велику помилку — заручилася з чоловіком, з яким мені не годилося мати стосунків. Після цього брат вирішив перевезти мене до Кроуфа. Туди, де про мене мали попіклуватися.
Я вибралася з автокару і розправила спідниці. Сутінки з кожною миттю робилися все більш густими та в’язкими. Однією рукою Валеріан підхопив наші невеличкі саквояжі, а другою без найменшої делікатності взяв мене за лікоть та повів до входу в готель. Той був зовсім невеличким і мав всього один поверх. Гострий двосхилий дах вкривала потемніла від часу черепиця. Старі дерев’яні двері плаксиво заскавучали, коди ми відкрили їх, аби зайти до середини.**
**1**
В приміщенні було тепло. Тьмяна стельова лампа освітлювала невисоку стійку реєстрації. З-за неї до нас вийшла немолода жінка — певно, власниця готелю. Мовчки вона поклала перед нами на стійку важкезну реєстраційну книгу та, послинивши пальці з довгими недоглянутими нігтями, відкрила потрібну сторінку.
Мій брат зняв з правої руки шкіряну перчатку, взяв з рук господині ручку та, вмокнувши її в чорнила, записав: “Валеріян Крін з сестрою”. Я помітила, як жінка з цікавістю вдивляється в написані ним слова. Її губи ворушилися, коли вона читала. Червона помада на них розтіклась і тепер заповнювала собою зморшки довкола рота.
—Я вас знаю, — раптом проговорила вона, і голос в неї виявився хриплий і низький, як у чоловіка. — То ж в вашій конторі у Моргримі ми з чоловіком близько десяти років тому оформлювали покупку цього чортового придорожнього готелю. Хай би він згорів. Старий пройдисвіт тоді вмовив мене продати нашу ферму з вівцями та придбати цю стару халабуду. Скоро в кожного буде мотокар, казав він мені, і ми розбагатіємо. А потім він помер. І от я тут, заледве зводжу кінці з кінцями.
Я помітила, як схожою на курячу лапу рукою жінка змахує з щоки сльози. Її вимащене червоною помадою підборіддя тремтіло.
— Я до вас заходила, як приїжджала у Моргрим минулого тижня, — продовжила вона. — Думала, може, ви мені і з продажем тепер теж допоможете. Проте вас на місці не було. Та я не докоряю. Ваша секретарка розказала мені про вашу біду.
Валеріан відклав ручку і та знову натягнув чорну перчатку на свою правицю.
— Через кілька днів я знову повертаюся в Моргрим, — сказав він, холодно поглядаючи на мене. — Зайдіть до мене в контору наприкінці тижня. І тоді, можливо, я зможу допомогти вам з продажем цього місця. І, прошу, не треба більше згадувати про нашу біду. Я б не хотів, щоб плітки відбилися на моїй репутації.
Він підхопив з підлоги наші саквояжі та повернувся в бік вузенького коридору. Кімната нам дісталася одна на двох, проте з двома окремими ліжками. Все краще, ніж проводити ніч в дорозі, тим паче в таку негоду.
Вхідні двері знову заскавучали, і в приміщення увалилися ще троє подорожніх. Всі троє були змоклі до нитки. Схоже, за останні хвилини дощ надворі значно посилився.
Перші двоє виглядали наче подружня пара. Вже немолодий чоловік майже одразу поспішив зняти з жінки змокле пальто, а вона винагородила його за це сяйливою посмішкою. У жінки було довге каштанове волосся, до якого шпильками було прикріплено маленький чорний капелюшок. Руками вони обоє трималися за ручки дорогих валіз.
Третім був високий чоловік років тридцяти п’яти. Спочатку мені здалося, що вони всі втрьох подорожували разом. Але вже в наступну мить я зрозуміла, що ще кілька хвилин тому він навіть не знав про існування цієї подружньої пари. Він зняв з голови шляпу, аби зтрусити з неї краплини дощу. Його волосся було темно русим і охайно підстриженим. Гострим поглядом сірих очей він обвів усіх присутніх, проте на жодному з нас не затримав погляду довше, ніж на секунду.
Підхопивши зі стійки ручку, цей чоловік швидко вписав своє ім’я в реєстраційну книгу.
— Я вибачаюсь, пані, — звернувся він до власниці готелю, показуючи на один із записів у книзі постояльців. — А чи оцей чоловік на ім’я Мартин Тарн ще не виїхав? Я питаю, бо є приватним детективом. І мене найняли як раз для того, щоб я поспілкувався з цим хлопцем. Влесне, через це я і тут.
Худою рукою господиня дому пригладила своє зачесане в пучок волосся. Її погляд став улесливим.
— Він ще тут, пане, — з усією можливою люб’язністю проскрипіла вона. — Заселився незадовго перед вами. Завдяки негоді в мене сьогодні зайняті всі п’ять номерів, що трапляється нечасто. Тож його ви знайдете як раз у п’ятому.
Мені хотілося стояти отак, непомітною сірою мишкою, і далі спостерігати за детективом. За його впевненими і ледь роздратованими рухами, коли він листав журнал реєстрації. За тим, як він замислено торкався підборіддя та куйовдив своє русе волосся, вдивляючись в записи інших постояльців. Але брат розвернув мене і наполеглво повів по коридору в бік нашого номеру. Його холодні пальці міцно вчепилися мені в плече, і я ледь стримала крик болю. Наостанок я озирнулась на детектива, але цього разу погляд мій спинився на подружній парі. Жінка з каштановим волоссям та її чоловік напружено дивилися нам услід. І в їх очах було щось таке, що мені зовсім не сподобалось.
***
Ось ми нарешті і в номері. Він доволі просторий, хоча стеля і нависає занадто низько над головою. Валеріан грубо штовхає мене в бік найближчого до дверей ліжка. Я чіпляюсь ногами об заломи брунатно-червоного килима та падаю на тонкі ковдри. Моя лакована шкатулка ледь не випадає з моїх рук.
— Сиди тут, і нікуди не виходь, — сичить на мене мій брат. Раніше він так зі мною не говорив. Однак те, чим саме закінчилися мої заручини у Моргримі, змушує Валеріана ненавидіти мене. — Завтра доїдемо до Кроуфа, і ти більше не будеш моєю проблемою. Більше ніколи не будеш моєю проблемою.
Його голос повний отрути. Валеріан настільки розлючений, що його пальці мимоволі стискаються в кулаки. Так сильно, що біліють кісточки. Я мовчу, щоб випадково не розізлити його ще більше. Мені страшно, що він може заподіяти мені шкоди. Він настільки сповнений ненависті, що я боюся не доїхати до Кроуфа.
Валеріан дістає з саквояжу скручений тубусом набір для бриття та розв’язує чорні мотузки. Набор розвертається, і в світлі тьмяної лампи сблизкує лезо бритви. Кинувши на мене сердитий погляд, брат відходить до вбудованого у стіну умивальника та відкриває крани горячої та холодної води. Розстібає білу сорочку, оголюючи шию.
Різькими рухами він відкриває дорожню чашку з твердим милом та змочує помазок у воді. Коли Валеріан видобуває помазком з мила кремоподібну піну та наносить її собі на щоки, його дихання стає глибоким. Він щось сердито бурмоче собі під ніс.
Я дивуюсь, чому мій брат вирішив поголитися в такий час, але не наважуюсь спитати. Можливо, це якось пов’язано з тією вродливою жінкою з довгим каштановим волоссям, яку ми зустріли біля реєстрації. Не випускаючи з рук своєї скриньки, я лагаю на ліжко і закриваю очі. Намагаюся дихати повільно і розмірено, притискаючи свій маленький скарб до грудей.
**2**
Щось мене розбудило. Якийсь раптовий і надто гучний звук вирвав мене з обіймів сну і змусив розчахнути очі. В номері було темно. Крізь прочинене вікно в кімнату лилися потоки дощу, штори змокли і від цього в кімнаті стояв неприємний запах затхлості.
А ще було холодно. Все тепло з кімнати давно вийшло назовні і тепер в приміщенні стояв вогкий холод дощового вересневого вечора. Найгіршого з усіх тих вечорів, що бувають о цій порі року.
Підхопившись, я наосліп відшукала двері, натисла на ручку та вибігла в коридор. Там теж було темно. Я смикнулася в правий бік — туди, де мав би бути вестибюль — і потрапила в чиїсь руки.
Це був він. Я одразу ж пізнала того чоловіка, на якого наштовхнулася. Від нього пахло дорогим одеколоном та сигаретами. Він охопив мене дужими руками, і моя голова вперлася в його широке плече. Мене били дрижаки від холоду і він, замість того, щоб відпустити мене, пригорнув мене до себе сильніше.
— Пані, ви геть замерзли, — проговорив детектив. Я ж лише мовчки притулилася чолом до його плеча, намагаючись заспоїтись.
Мені не хотілося, щоб ця мить минала. Мене давно ніхто так ніжно не обіймав. Особливо тоді, коли мені це було дійсно потрібно.
Проте ми в коридорі вже були не самі. З обох боків чулося клоцання замків — це інші постояльці виходили в темний коридор зі своїх номерів.
— Що сталося? — спитав із темряви наляканий жіночий голос. Я здогадалася, що він має належати жінці із каштановим волоссям. — Був такий звук, наче постріл, а тоді все занурилось у темряву.
— Схоже на замикання в електричній мережі, — відказав детектив, все ще обіймаючи та зігріваючи мене. — Можливо, через грозу. Звук, який нагадав вам постріл, був спричинений вибиванням пробки в електричному щитку. Не варто хвилюватися.
Десь в кінці коридору блимнуло жовтаве світло. Блимнуло, але не погасло. А, навпаки, стало заповнювати собою весь коридор. І ось я вже бачила власницю готелю, яка наближалася до нас із свічником у скрючених пальцях.
— Стійте всі на свої місцях, — владним голосом прохрипіла вона. — Я зараз вам усім роздам свічки. На жаль, сьогодні полагодити все це ніхто не зможе. Тому доведеться нам ночувати, як є.
Важко дихаючи, вона почала роздавати тоненькі підсвічники присутнім у коридорі. Детектив легко випустив мене зі своїх обіймів, і я відчула, як холод знову повертається до мене. І цього разу морозить вже не моє тіло, а мою самотню нещасну душу.
Я взяла свічку з рук господині і завмерла на мить, чекаючи, поки вона запалить її від своєї. В коридорі стало ще світліше. Після цього по одній свічці отримали детектив, жінка з каштановим волоссям та юнак з бакенбардами, якого я до цього ще не бачила.
— А де інші? — схвильовано спитала власниця готелю. — Де ваш брат? —Вона глянула прямо на мене. Проте я лише знизала плечами. — І ваш чоловік?
Цього разу її погляд спинився на вродливій жінці, довге волосся якої темними хвилями спадало на її плечі.
— Він вийшов на двір, — пробурмотіла вона, чомусь дивлячись прямо на мене. — Я забула свій бромід в екіпажі. Мені його прописав лікар. Сказав, що дуже дієво допомагає від нервів. А сьогодні в мене дуже неспокійний день.
Господиня глянула на неї з осудом.
— Хай там як, — сказала вона. — Але спробуйте, і це стосується всіх вас тут, не надто вештатись довкола готелю. З протилежного боку до нього ледь не впритул примикає болото. В темряві ви його не побачите. А натомість воно легко здатне засмоктати всю людину від кінчиків волосся до пільців ніг.
На обличчі вродливої жінки відобразився щирий жах. Власниця дому хрипло хихикнула і, розвернувшись, пішла собі геть. Я поглянула на детектива, який весь цей час стояв поруч зі мною. Мені хотілося зустрітися поглядом з його сірими очима. Але він не зворушно дивився на юнака з бакенбардами. І його мужнє обличчя було кам’яним.
**3**
Я знову повернулася в свій номер. Під відчиненим вікном та голому паркеті вже зібралася величезна калюжа. Поставивши свічку на туалетний столик — поруч із лакованою скринькою, я підбігла до вікна та із зусиллям закрила важкі дерев’яні рами. Вони спершу не хотіли стулятися як слід, і мені довелося докласти певних зусиль, щоб зсунути невеличкий засув.
В цей момент яскрава блискавка прошила небо і я чітко побачила прямо перед собою чоловіка. Віджахнувшись, я однак взяла себе в руки. Чоловік цей був невисоким і, судячи по його статурі, вже далеко не молодим. Ні, він не дивився на мене. Він мене навіть не бачив. Чоловік був повернений до мене спиною.
Він старано капав зеплю маленькою складною лопаткою — такі зазвичай використовуються в дорожних автонаборах. Проте це було не все. За спиною чоловіка, прямо під самим моїм вікном, я чітко розгеділа нерухоме тіло. Крик замвер на моїх устах, проте світло від блискавки затьмарилось і потухло.
Я присіла перед вікном навпочіпки, аби ніхто не побачив і не помітив мене. Я зіщущилася на мокрій підлозі, перелякана і нещасна. Свічка мерехтіла на туалетному столику. Треба щось робити, думала я. Треба щось робити. Аж раптом три гучні удари порушили тишу. Вони долинули не з надвору, а з середини готелю. Здавалось, хтось стукає прямо в коридорі. Прямо за моїма дверима.
Один-два-три. Моє серце гупало так сильно, що цього разу удари, які долинали з коридору, здалися вже не такими гучними. Поволі я підійшла до дверей та, тихесенько відчинивши їх, визирнула в коридор.
У дверей п’ятого номеру стояв детектив. Я бачила лише його широку спину. Свою свічку він постав на підлогу біля стіни. Один-два-три. Він знову тричі вдарив кулаком в зачинені двері. Цього разу ті прочинилися, і по той бік в мерехтлоивому сяйві свічки і побачила нажахане обличчя юнака с бакенбардами. Він щось сказав, проте я не почула його слів. Детектив навалився плечем на двері, і вони широко розкрилися. За якусь мить він вже був всередині, і двері знову голосно зачахнулися за його спиною.
***
Я знову ховаюся в своєму номері. Не можу стримати хвилювання і починаю ходити з боку в бік. Я думаю над тим, ким саме був той чоловік, якого я побачила на кладовищі. Хоча варіантів не так вже й багато. Після того, як зникло світло, всі постояльці готелю вийшли у коридор. Не було лише мого брата та чоловіка жінки з каштановим волоссям.
А ще я думаю про детектива. Схоже, він знайшов свого Мартина Тарна, заради якого і приїхав сюди. Я згадую теплі руки, які ще зовсім нещодавно обіймали мене, і мені стає сумно. Зараз ці руки, певно, заняті іншою, набагато грубішою справою.
Я продовжую ходити з доку в бік. І коли я іду в бік вікна, мої чобітки починають ступати прямо по калюжі з дощової води, яка розлилася по паркету майже на половину кімнати. Я думаю про те, що Валеріана немає поруч. Я обводжу поглядом кімнату в пошуках його речей. Його саквояж так і стоїть біля ліжка, де мій брат його залишив, щойно увійшов в кімнату. Прямо на умивальнику лежить розкритий набір для гоління. Я бачу в ньому коробочку з милом, точильний камінь та пудру. Брудний помазок лежить прямо в умивальнику. А от леза немає ніде.
Я не повинна сидіти, склавши руки, говорю я сама до себе. Спершу я мушу поговорити з господинею готелю. При заселенні вона неоднозначно дала мені зрозуміти, що вони з Валеріаном вже давно знайомі між собою. Можливо, вона знає щось, що може мені допомогти.
Я знову беру до рук свічку і виходжу в коридор. Цього разу він пустий і від цього видається ще меншим і вужчим, ніж є насправді. Вздовж коридору — п’ять дверей. На кожній з них зазначений номер. Кімнати 1, 3 і 5 по один бік коридору. Кімнати 2 і 4 — по інший. Я вже знаю, що моє вікно виходить не на дорогу, а на територію позаду готелю. Туди, де за словами господині, мало б починатися болото.
Я виходжу в передпокій. На реєстраційному столі горить така саме свічка, як і та, яку я тримаю в руках. Гул дощу тут звучить гучніше. Я озираюся довкола і спочатку нікого не бачу. Але потім помічаю власницю нашого закладу.
**4**
Детектив прибіг на мій крик майже одразу. Він схопив мене за плечі і рвучко відвернув від спотвореного тіла. Проте образ нещасної жінки навіки вкарбувався у мою пам’ять. Її широко розкриті перелякані очі та її рот зі змазаною губною помадою, що розтіклась по підборіддю. Весь її одяг був залитий кров’ю. Ця кров і досі продовжувала рясно сочитися з перерізаного горла. Я закрила очі.
— Свята Віре, хто міг таке зробити? — тихо спитала жінка за каштановим волоссям. Вона тікож з’явилась біля рецепції, міцно тримаючи в руках свою свічку. Цього разу її чоловік був поруч із нею. Жінка спробувала притулитися до нього, шукаючи підтримки. На якусь мить він обійняв свою дружину, але потім, наче щось пригадавши, відступив від неї на крок. Його руки були брудними, під нігтями виднілась чорна земля.
— В неї вирвані зуби, — затинаючись, проговорив він. Я розвернулася, аби знову поглянути на нещасну. Дійсно, в її відкритому роті замість двох передніх верхніх зубів сяяла кривава щілина.
Детектив мовчки поклав свою важку долоню на моє плече. Цього разу в його доторку не було ані крихти тієї ніжності, яку я відчувала в темному коридорі, коли детектив зігрівав мене в своїх обіймах.
— Де ваш брат, пані? — вічливим і тихим голосом поцікавився він. І щойно його питання пролунало, я зрозуміла, що в не в змозі більше стримувати сліз. Двома гарячими потоками полилися вони по моїх щоках.
Поправляючи беззупинно спідниці та заправляючи неслухняну пасму волосся за вухо, я намагалася переповісти якомога детальніше всі події сьогоднішнього вечора. Я розповіла детективу та всім присутнім про те, як ми з братом заселились в номер і як я заснула. І про те, як більше не бачила Валеріана з того моменту, як прокинулась. Я згадала, що мій брат дуже грубо поводився зі мною в цей вечір і що він дійсно змусив мене боятися за своє власне життя.
Хоча ні, насправді я розказувала не все. Зокрема про чоловіка, якого я побачила за вікном у світлі блискавки, я так і не згадала. Я боялася, що те, чому я мимоволі стала свідком, може мати для мене погані наслідки. Особливо, враховуючи той факт, що цей чоловік зараз теж стояв тут і слухав мою розповідь.
— І ще я вимушена зізнатися вам, — сказала я на завершення, обводячи присутніх поглядом. — Я не хочу приховувати зараз жодних фактів, тому скажу. В нашій родині вже не в першому поколінні спостерігаються випадки психічних недугів. Тих психічних недугів, які змушують людину діяти жорстоко, повністю позбавляючи її здатності до співчуття. Від цього недугу страждала наша з Валеріаном мати. Це було властиве нашій бабусі. І я аж ніяк не можу стверджувати, що цій хворобі не піддався врешті-решт і Валеріан.
Жінка з коричним волоссям зойкнула і приклала долоні до рота. Її чоловік стурбовано тер долонею сиві скроні. Навколо нас запала важка тиша.
— Отже, вбивцею нещасної пані є ваш зниклий брат, — підсумував мої слова детектив. Я поглянула в його сірі очі та кивнула.
— Так. На жаль, це єдине, що зараз мені спадає на думку. Ви розумієте, він часом ставав дуже жорстокою людиною. Він легко міг заподіяти шкоду мені чи комусь іншому. Якщо чесно, я дуже боялася його.
З коридору вийшов та став за спинами подружжя хлопець із бакенбардами. Той самий, якого завли Мартин Тарн і якого розшукував детектив. Схоже, мій крик та стуробовані голоси інших людей змусили і його покинути свій номер. Обличчя Мартина все було в синцях та крововиливах. Я опустила погляд на руки детектива — кісточки його пальців були збиті в кров.
Ми живемо у дивний час. Раніше люди чітко знали, що є гарним, а що поганим. Вони знали, які вчинки можна вважати гідними, а які мають викликати відторгнення. Але не зараз. Тепер все змішалося. І ми більше не маємо героїв. Ми не можемо відрізнити героїзму від жорстокості. Ми ідемо по життю на осліп. Наче все наше життя — то лише темний коридор придорожнього готелю. І нам лишається лише молитися, щоб ті руки, в які ми випадково попадемо у цій темряві, не завдали нам шкоди.
— Ми мусимо спіймати його, — голос детектива порушив тишу. — Ми маємо спіймати вбивцю, бо він є загрозою для всіх нас.
Слухаючись вказівок детектива, чоловіки зняли з вікна важкі штори та накрили ними тіло бідної жінки. Непогода надворі посилилася і не було навіть мови про те, щоб вийти за межі готелю. Всі ми мусили провести ніч тут — в одному домі разом з померлою. Знаючи, що десь неподалік гуляє і жорстокий вбивця.
Детектив запропонував чергувати протягом ночі в коридорі. І за відсутності інших варіантів ми всі погодилися з ним. Першім на варті лишився сам детектив. Жінка за каштановим волоссям та її чоловік, які відрекомендувались як Дантель та Мора Ночек, поволі пішли в бік свого номеру. Я прослідкувала за ними поглядом і помітила, що вони заходять у двері, до яких маленькими цвяшками була прибита металева цифра 4.
Хлопець з бакенбардами пішов до номеру 5. Він намагався не дивитись в бік детектива.
***
Дуже швидко вестибюль та коридор готелю знову стали пустими. Детектив спинився біля дверей третього номеру, який саме належав йому, і поставив підсвічник на підлогу. Спершись спиною на золотаву стіну, він дістав з кишені порсигар. Вставив сигарету до рота і, чиркнувши сірником, підпалив її. Крізь сиві хмари диму він подивився на мене. І в цьому погляді я прочитала зацікавлення, настороженість і чомусь тепло.
Схвильована, я вчепилася зубами в свою нижню губу і почала її нервово жувати. Ця жахлива звичка в мене з дитинства. Мені завжди було властиво завдавати собі болю в моменти сильного хвилювання. Покусування губи було найменшим з того, на що я була здатна. І майже єдиним, що я собі дозволяла.
Погляд детектива змушував моє серце битися швидше. Якби тут був Валеріан, він вже давно закрив би мене в номері, зачинив би всі можливі замки, сховав би мене від усього світу. Проте Валеріана тут немає. Зараз в цьому коридорі лише я та детектив.
Мені хотілося б вірити у те, що я подобаюся детективу. Що я взагалі можу подобатися таким чоловікам, як він. Якщо чесно, мене важко назвати красунею. Я доволі непримітна зовні. Маленька і дещо хвороблива на вигляд. Світле русяве волосся зібране на потилиці. На обличчі ані грама косметики. Як колись сказав мій брат, лицем я дещо нагадую білченя. Це може бути інколи милим, але вже точно не перетворює мене на ту, яка здатна розбивати серця.
Я була впевнена, що детектив звик мати справу із зовсім іншими жінками. Не просто вродливими. А такими, які знають ціну власній вроді. І ця ціна зазвичай висока.
Раптом тихо скрипнули двері другого номеру і в коридор до нас вислизнула жінка з каштановим волоссям. Проте я вже знала, що її звати Мора Ночек. Вона підійшла до детектива та сперлася на стіну обабіч від нього. Красномовно глянула на сигарету в його пальцях, і він з посмішкою потягнувся до внутрішньої кишені піджака за портсигаром.
Поки детектив, нахилившись, допомагав Морі підкурити, я крадькома розглядала її. Вона дійсно була дуже красива. Довге каштанове волосся хвилями спадало на її плечі. Великі вуста, напрочуд круглі та пухкі, охайно вкривала вишнева помада. Домашнє плаття, яке вона зодягла на себе, не ховало її форм, а лише вигідно підкреслювало їх. Я зітхнула та відвернулася.
— Дантель дуже швидко заснув, — сказала Мора, випускаючи дим. — А мені дивно навіть думати про те, щоб заснути. Так, з голови не виходить вбита жінка. І Валеріан — нізащо не повірю, що він здатен на таке. Та і наш з Дантелем шлюб, який летить під три чорти, теж не сприяє гарному сну. Але насправді мене турбує геть не це.
Вона замовкає і збирається з думками. А тоді повертається до детектива і тягнеться до нього так, наче намагається розповісти йому на вухо якийсь секрет. Її губи вже майже торкаються його щоки.
— В цьому готелі мене обікрали, — вона намагається говорити спокійно, але я помічаю, що напсправді її голос помітно тремтить. — Вкрали мої коштовності. Всі мої прикраси. Все те, що я накопичувала протягом свого життя. Ви, мабуть, не знаєте, але ми з чоловіком вирішили все покинути і почати нове життя у Крауфі. Тож я і взяла у цю подорож всі свої коштовності. Бо в цьому мій статок. Коли ми заселялися в готель, вони були у валізі. Але хвилин п’ятнадцять тому я виявила, що всі вони зниклі.
Вона благально зазирнула в очі детективу.
— Ви знайдете їх, детективе? Ви знайдете їх для мене?
Детектив продовжував курити, розмірковуючи. Цікаво, чи грає він в шахи? Бо в цю мить він виглядав, як людина, яка планує наперед всі свої ходи. І при цьому не забуває враховувати і ходи суперника.
— Якщо ви наймете мене, то я докладу максимум зусиль до того, щоб знайти ваші коштовності, пані, — нарешті відповів він. — Тим паче, що крадій має бути серед нас. А винести прикраси за межі готелю він не встиг би.
Мора вдячно зітхнула і прикрила очі. Вона стояла надто близько до детектива, і мені це не подобалося. Вона майже торкалася стегном його ноги. Це було вже занадто. Раптом вона знову розчахнула повіки і перевела свій погляд на мене.
— У мене був роман із вашим братом, пані, — сказала вона. — Вам про це навряд чи відомо. Протягом останніх трьох місяців я працювала секретаркою у конторі Валеріана. І між нами спалахнула та іскра, яка не мала б спалахувати. Мій чоловік про все довідався. Ми посварилися. А тоді вирішили переїхати до Кроуфа та почати все зпочатку. Я звільнилася. Ми виставили на продаж наш будинок. Аж тут, дорогою до Кроуфа, доля привела нас в той самий готель, що й Валеріана. Дантель тепер відмовляється вірити у те, що це лише збіг.
Вона зітхнула та, кинувши недопалок на дерев’яну підлогу, розчавила його елегантним шкіряним черевичком.
— Отже, ви їхали у Кроуф, аби почати там нове життя? — уточнив у неї детектив. В його голосі бриніла цікавість.
— Так, — відповіла Мора, опускаючи довгі вії. — І хай там як, нове життя у мене таки почнеться. До речі, схоже на те, що я буду в ньому геть самотня. Можливо, ви б хотіли якось навідати мене і врятувати від цієї самотності?
В її голосі з’явилися муркотливі нотки. Здавалося, вона геть забула про мою присутність. Детектив, мабуть, теж. Бо він нахилився до неї, надто близько до її темних очей та рожевих щік.
— Я перепрошую, пані, - він говорив тихо, але я чула кожне слово. - Та у мене геть інший смак на жінок. Справа в тому, що я не дарма обрав собі ту професію, якою зараз і займаюсь. Я люблю ризик, люблю небезпеку. Коли не можна розслабитись ані на мить. Люблю, коли все геть не те, чим здається. І саме це мене найбільше приваблює і у жінках.
— Я можу бути дуже небезпечною, якщо ви того хочете, — захихотіла вона.
— Думаю, це має йти зсередини, — проговорив детектив. Він подарував їй бездоганну посмішку та повернув голову до мене. — А як щодо вашої історії, пані? Якою була мета вашої з братом поїздки до Кроуфа?
Заскочена зненацька, я розгубилася. Та мені й не довелося думати над тим, що відказати йому, адже Мора випередила мене.
— Я знаю відповідь на це питання. Валеріан згадував мені про якесь вбивство, яке може кинути тінь на їхню родину. Чи то хтось помер, чи то хтось когось вбив. Наче дуже таємнича темна справа.
Тепер детектив та Мора вдвох дивилися на мене, не відводячу погляду.
— Ця ваша таємнича справа часом не пов’язана з відомою Кроуфською лікарнею для душевнохворих? — запитав мене детектив, і все всередині мене обірвалося від самої думки про те, які чітко він потрапив у ціль.
Я знову почала нервово кусати свою нижню губу. Треба було щось відповісти, та я не наважувалась. Ще трішки, і мовчання з гнітючого перетвориться на таке, що викликає підозру.
Аж раптом вузеньким і темним коридором пронеслось голосне виття. Хрипке, натужне і сповнене болю. Я мимоволі здригнулася і притислась до холодної стіни. Здавалося, це виє дикий звір. Хоча в цьому крикові вгадувалося забагато людського, щоб приписувати його тварині.
— Звідки долинає цей звук? — запитала Мора. Вона обома руками схопила детектива за передпліччя і перелякано повисла на його руці.
— Це точно не з вулиці, — проговорив той. — Крик доноситься з одного із номерів. Я практично впевнений у цьому.
— Ми маємо перевірити їх усі? — Мора тремтіла всім тілом.
Проте на обличчі детектива з’явилася усмішка. Та усмішка, яка властива лише божевільним самогубцям. Так посміхаються люди, для яких ризик вартує більше, ніж власне життя. І не тільки власне.
— Пам’ятаєте, що сказала власниця, коли ми заселялися? — запитав він. — Дякуючи непогоді сьогодні в неї заселені всі п’ять номерів, що буває нечасто. Я з номеру три. Зниклий Валеріан та його сестра заселилися в номер 2. Ви з чоловіком — з номеру 4. Мартин Тарн, який вкрав та переховує десь власну бабусю, вимагаючи за неї гроші, мешкає в номері 5.
Вражена здогадкою, я повертаю до детектива обличчя.
— Ми так і не знаємо, хто саме заселився в номер 1, — кажу я.
Детектив самовдовлено посміхається та обережно вивільняється з рук Мори.
Всі троє, як один, ми повертаємо голови вбік кімнати № 1. І коли готелем знову розноситься виття, ми вже не сімніваємося, що воно долинає саме звідти.
**5***
Двері готельного № 1 виявились напрочуд міцними. Детектив з усіх сил раз за разом вдаряв у них плечем, та вони ніяк не піддавались. Аж поки після чергового удару з громоподібним тріском просто не злетіли з петель. Всередині було темно, як і всюди в готелі. Мора поспішила за свічкою, і коли тьмяне світло потрапило нарешті до кімнати, ми з детективом мимоволі відступили назад до дверей.
На готельному ліжку лежала стара жінка. Її руки та ноги охоплювали грубі мотузки. Нігті були довгі і нагадували пазурі. Мутні очі дивилися прямо перед собою. Волосся було сплутане та місцями вирване. Обличчя спотворювали глибокі подряпини. Ця жінка була схильна до самоушкоджень, одразу ж здогадалася я.
Стара знову почала натужно кричати, а потім її вереск перейшов у беззв’язне бурмотіння. Намагаючись не зважати на страшенний сморід, я підійшла ближче і нахилилася до старої, аби розібрати слова.
— Матрин, — говорила вона, і її осліплені катарактою очі були повні сліз. — Відпусти мене, Мартин. Я напишу заповіт. Я все зроблю. Відпусти мене, Мартин.
Я перевела погляд на детектива. Його обличчя навіть у світлі свічки було білим, як простирадло. Він поволі вийшов з кімнати і я здригнулася від того, наскільки загрозливою була його неспішність. Я вже знала, куди саме він рушив. І коли я знову почула гуркіт, я вже знала, в які саме двері він б’є. То були двері п’ятого номеру. Того, в якому зупинився Мартин Тарн.
На грюкіт вибитих дверей зі своєї кімнати вийшов заспаний Дантель Ночак. Якимось чином він не чув ані тужливого крика старої, ані того, як детектив ламав перші двері. Проте зараз Дантель стояв посеред коридору і перелякано озирався навсибіч.
— Вдягніться, — сухо кинув йому детектив, виходячи з порожнього №5. — Мені потрібна ваша допомога.
***
Коли чоловіки, накинувши на себе пальта, виходять під дощ шукати Мартина Тарна, ми з Морою лишаємося самі. Ми відв’язуємо стару жінку від ліжка та даємо їй трохи води. Вона безсило робить кілька ковтків і знову відкидається на подушки. Здається, вона зовсім не розуміє того, де знаходиться та хто зараз поруч із нею.
Я згадую улесливий голос власниці готелю в ту мить, коли детектив вперше запитав її про Мартина Тарна. Вона знала про те, що він привіз сюди стареньку, проте нічого не сказала про це. Більше того, вона спеціально розселила їх в найвіддаленіші номери. Бо Мартин попередив її, що стара буде кричати. Можливо, не така вона вже й безневинна жертва, думаю я. Може, вона й заслужила те, що отримала.
Я дивлюсь на змучену стару жінку і думаю над тим, якою вона була колись. Мені здається, що раніше її вважали вродливою. Адже рештки цієї вроди я і досі бачу в рисах її обличчя. Це так трагічно і так справедливо водночас — ким би ми не були в цьому житті, старість рівняє нас всіх. Вона кожного здатна зробити безпорадним та нещасним. І жодні наші прижиттєві визнання не годні цього змінити.
— Завтра з самого ранку нам треба буде звернутися до поліції, — тихо говорить Мора. — Вони мають дізнатися геть усе про те, що сталося в цьому жахливому готелі. Їм треба розказати і про вбивство нещасної власниці, і про цю бідну стару жінку, яка тут ледь не померла. І про твого брата, якого досі ніде немає. І про мої зниклі коштовності теж. А ще про вашу сімейну таємницю також, якою б вона не була. Адже може бути, що вона також має до всього цього відношення.
Мора втомлено опускає голову. Під її очима запали глибокі тіні, а на чолі проступили зморшки, які в світлі мерехтливої свічки видаються занадто глибокими для її віку. В тій чи іншій мірі ця ніч змінила кожного з нас. І, на жаль, не на краще.
Ми міняємо простирадла під старою жінкою, і вона нарешті засинає. Я спостерігаю за нею і відчуваю, як втома робить важкими і мої повіки теж. Вже скоро ранок. І моє виснажене від переживань тіло тепер також вимагає сну.
Я поволі підводжусь і рушаю в бік свого номеру. Без детектива цей готель видається спустошеним. Чи пам’ятає детектив про болото, щодо якого попереджала нас власниця? Треба було на всякий випадок ще раз нагадати йому про цю небезпеку.
В дверях я зупиняюсь і обертаюсь на Мору, яка заснула просто на стільці біля ліжка старої. Я так і не сказала їй, що знаю, де саме знаходяться її коштовнсті. Мені не важко було поєднати відсутність Дантеля Ночека в момент вимкнення світла та його брудні нігті після цього. Щойно він побачив у вестибюлі Валеріана, як вирішив помститися Морі. Він викрав коштовності своєї дружини та закопав їх прямо під моїм вікном.
Я дивлюсь на цю молоду жінку, яка увісні вперлася підборіддям у свої власні груди. На її сплутане каштанове волосся та пом’яте домашнє плаття. Після цього я відвертаюсь та йду до своєї кімнати. Ступивши всього кілька кроків, відчуваю крізь підошву чобітка, що моя нога наступила на щось кругле і тверде. Я нахиляюся і піднімаю з червоного килима зуб. Він великий і жовтий. І далеко не круглий — навпаки, він має неймовірно довгий корінь. Настільки довгий, що стає зрозуміло, що цей зуб був насильницько вирваний з чиїхось ясен.
Я заходжу до своєї кімнати та, відкривши лаковану скриньку, що досі стояла на туалетному столику, кладу зуб досередини.
**6**
Мене розбудив неймовірно голосний стук у двері. Цього разу поза всяким сумнівом це вже були двері мого номеру. В кімнаті лишалося так само темно, за вікном продовжував шуміти дощ.
Моя свічка вже давно догоріла і згасла. Тому, як і ввечері, я пішла відчиняти двері навпомацки. Щойно я провернула замок, як детектив буквально ввалився у кімнату. Він приніс з собою запалену свічку, а тому я змогла розгледіти те, наскільки мокрим та брудним був його одяг. За спиною детектива в коридорі я побачила Дантеля та зв’язаного Мартина. На обличчі останнього виднілися нові крововиливи. Його ніс був зламаний, а весь одяг спереду залитий темною, майже чорною кров’ю. Дантель мовчав. Його спустошене та нещасне обличчя не виражало нічого.
— Дякувати богу ви в порядку! — детектив поклав обидві долоні мені на плечі — Алуета, ви нічого не чули? Невже ви просто спали?
Він подивився на мене і його обличчя стало стурбованим. Тільки зараз я усвідомила, що одяг на мені також просякнутий вологою, а на черевичках бруд. Озирнувшись, я побачила вервечку слідів, що вели від міцно зачиненого вікна прямо до мого ліжка.
— Мора, — проговорив детектив так, наче нічого не помітив. — Я був впевнений, що Валеріан не завдасть шкоди своїй колишній коханці. Але це не так. Він вбив її. Так само, як і власницю готелю. Це жахливо, Алуета. Ваш брат геть не сповна розуму.
Мене почали бити дрижаки. Я перевела погляд на Дантеля. Той стояв, привалившись до зелено-золотої стіни коридору і по його щокам рясно текли сльози.
— Як таке могло статися? — ледь чутно запитала я.
— Це сталося, поки ми шукали Мартина, — одказав Детектив. — Цей негідник змусив нас гарно побігати. Та ледь не втопив нас у болоті. А коли ми повернулись, то знайшли її на стільці… З перерізаним горлом.
Детектив відпустив мої плечі і втомлено опустився на заправлене ліжко. Те, на якому зараз мав би спати Валеріан.
— До вбивств Мартин не має ніякого відношення, — проговорив він. — Тож в цих злочинах головна підозра так само продовжує падати на вашого брата. Я впевнений, що це він вбив як власницю готелю, так і Мору.
З коридора долинули всхлипування. То плакав чоловік, який цієї ночі став вдівцем. Можливо, він і хотів розлучення з Морою. Але її смерті аж ніяк не бажав.
— Я був не гідний її, — крізь ридання бурмотів він. — Це я — я забрав її прикраси. Я побачив того відморозка в передпокою готелю. І все зрозумів. Вона й не думала рвати з ним стосунки. Вона брехала мені. Ті прикраси — то я їй дарував. Я не хотів, щоб гроші, яких вони були варті, дісталися йому. А тепер вона мертва, і я не можу нічого змінити.
Дантель розмазував брудними руками сльози по своїм щокам. Детектив підкурив сигарету і тепер крізь клуби сигаретного диму співчутливо дивився на сивого чоловіка, що плакав неначе маленьке хлоп’я.
— Отже, в нас тут троє злодіїв, — похмуро проговорив він, переводячи погляд з зажуреного вдівця на опухле обличчя Мартина. — Ми маємо викрадача, крадія і вбивцю. І якщо з першими двома ми вже розібралися, то вбивця все ще гуляє десь на волі.
— Але що, як мій брат вже давно не в готелі? — запитала його я. — Що, як після вбивства Мори він втік? Можливо, ми більше ніколи його не побачимо.
Детектив знизав плечима і поглянув на вікно. Десь вдалині небосхил почав світлішати. Дощ також поволі вщухав.
— Ніч майже минула, — хрипло проговорив він. — Я не бажаю гаяти в цьому готелі більше ані хвилини. Збирайтеся, — наказав він Дантелю. — І допоможіть зібратися Мартину та старій пані. Мені ж треба переговорити з Алуетою віч-на-віч.
**7**
Двері мого номеру закрились і ми з детективом залишились у ньому самі. Він затушив недопалок об умивальник і з хитрим прищуром повернувся до мене. Щось всередині моїх грудей боляче стикалось від сильного бажання обійняти його. Але разом з тим мені було страшно. Дуже страшно.
Бо насправді я ніколи не говорила йому свого імені.
Нікому з присутніх в готелі я не називала себе. Та ніхто й не цікавився. В реєстраційній книзі мій брат написав лише «Валеріан Крін з сестрою». Для всіх оточуючих я була не більше, ніж сестрою Валеріана.
Детектив неначе почув мої думки.
— Я знаю про вбивство у Моргримі, — різько сказав він. — Бо я був одним з тих, кого ваш брат намагався найняти для залагодження цієї справи. Тому я знаю все про вашу сімейну таємницю. Надто банальну, як на мене. Мені відомо про заручини та зраду. І про те, що зраджена наречена не дуже довго думала перед тим, як вбити свого судженого. Я знаю, що імʼя тої дівчини — Алуета Крін. І, ясна річ, я знаю, що це ви.
Я мовчала. Детектив обійшов довкола мене і встав за моєю спиною. Я чула його тепле дихання на своїй потилиці.
— В усіх номерах цього готелю є огидні старі червоні килими. В усіх, окрім вашого. Ви прибрали його, бо на ньому лишилася кров Валеріана, так? Куди ви сховали килим після цього?
Я повернула голову в бік застеленого ліжка, на якому мав би спати мій брат. Килим був під ним.
— Валеріан хотів позбутися вас, — продовжував детектив. — І тому віз у Крауфську лікарню для душевнохворих. Проте у ваші плани не входило так закінчувати із цим світом. Ви вбили його, щоб врятувати себе. А Мору та власницю готелю позбавили життя, бо вирішили, що вони здатні допомогти поліції поєднати цю справу зі справою вбитого нареченого.
Я мовчки кивнула.
— Що ви зробили з тілом брата?
— Спершу перекинула його через вікно, — тихо проговорила я. — На випадок, якщо хтось захоче обшукати цю кімнату. Я бачила надворі Дантеля, який ховав коштовності дружини. В темряві він навіть не помітив тіла поруч з ним. А коли ви рушили на пошуки Мартина, я вибралась через вікно і втопила тіло Валеріана в болоті, про яке говорила власниця готелю.
Я чула, як детектив дихає за моєю спиною. Глибоко і спокійно. Мені хотілося відчути запах його сигарет. Проте я боялася повертатись до нього. Боялася побачити зневагу та засудження на його обличчі.
— Вибравшись через вікно, ви лише позбулися тіла брата? Чи закопані коштовності Мори теж не оминули увагою?
Я мовчала. Детектив позаду мене хмикнув. Він бачив мене наскрізь.
— Що тепер зі мною буде? — тихо спитала його я.
— Я вже згадував, що мене часто наймають для того, щоб я залагоджував неприємні ситуації, — голос детектива звучав незворушно. — Ця ситуація вкрай неприємна. Але з більшістю свідків ви і так уже впорались. Лишились дрібниці.
Я поволі повернулась до нього. Мені треба було зазирнути в його очі, аби впевнитись у тому, що він не жартує. Не насміхається наді мною. Не намагається навмисно завдати мені болю.
— А ще я вже говорив про те, що мені подобаються небезпечні жінки, — додав детектив. — Якщо чесно, то хворі психопатки мене взагалі неабияк заводять.
Це були грубі слова. Він був грубий зі мною. Він був невиправдано грубий зі мною. Мене охопила злість. Я розізлилась настільки, що рвучко схопила його за лацкани мокрого піджака та підтягнула до себе. Я вчепилася в його губи своїми устами і він пристрасно відповів на мій поцілунок. Я відчула одну його руку на своїй талії, а іншу у волоссі. Я переплела пальці на його шиї. Я притислася до нього настільки сильно, що почула його серцебиття.
В якійсь мірі всі ми хворі люди. Хтось більше, хтось менше. Я не бажаю марнувати решту свого життя в будинку для божевільних. Але я не маю і ілюзій щодо свого душевного стану. Я глибоко нездорова людина. Проте я теж хочу бути щасливою.
***
Світанок зустрічає нас сірою імлою. Дощ поволі вщухає. Ми нарешті полишаємо старий готель.
Дантель веде під руку стару жінку. Її ноги волочаться, а голова падає зі сторони в сторону, наче шия вже геть не здатна утримувати її. За ними впевнено крокує детектив, який штовхає перед собою Мартина. Руки викрадача зв’язані. Його очі так заплили, що їх майже не видно.
Останньою іду я. На руці в мене саквояж. Проте свою скриньку з пам’ятними речами я стискаю у долонях. Не спиняючи кроку, відкриваю її та зазираю всередину. Там лежать скривавлена обручка мого колишнього нареченого, лезо Валеріана, зуби господині готелю та пасмо коричневого волосся Мори. Всі ці речі завжди будуть нагадувати мені про тих людей, яких я зустріла на своєму життєвому шляху.
Детектив обертається на мене, і я ловлю погляд його сірих очей. Він втомлений, а на його щоці проступив синець після нічної сутички з Мартином. Проте в погляді детектива я зчитую те, що наповнює мене радістю і щастям. Я прискорюю крок, щоб бути ближче до нього. Шкатулка радісно торохтить у моїх руках своїм дорогоцінним вмістом.