Ти дивишся на бруд під нігтями, на сальне, збите жужмом волосся і відчуваєш сором. Вона б не хотіла, щоб хтось бачив її розтягнуті, не міняні кілька днів труси. Якби вона знала, то вдяглася б пристойніше, може, поголила б ноги, точно помилася б, але ніхто не може передбачити, коли над ним стоятимуть чоловіки у сірих куртках із записниками, коли його фотографуватимуть з ракурсу, який за звичайних умов можна зустріти тільки в порно. Може, у когось з присутніх навіть встав, за це тобі теж соромно.
Умеблювання вбоге. Куций мідно-коричневий килим з дірками від попелу, надщерблений столик, на якому тарілка з залишками спагеті, шафа з перекошеними дверцятами та зачовганий смарагдовий диван, який вона полірувала сідницями, які зараз заюшені кров’ю.
— Хвойда, — Борсон головний. Поділ його плаща полощеться в загуслій калюжі, поки він сидить навпочіпки поруч з тілом. Лисина на маківці ідеально кругла, ніби це дає право першим торкнутися покійниці, відчути твердість, що зовсім недавно була м’якою та теплою. Затиснута в його руках голова відривається від підлоги з протяжним чваканням. Очі дівчини відкриті та каламутні, закривавлена діра на місці рота підкреслює здивування, ніби назавжди зафіксувала раптове пробудження від химерного сну, який виявився реальністю.
— Не схоже, — молодий Вільямс запальний та нетерплячий, сприймає все буквально. — Заявниця стверджує, що потерпіла не зловживала, не запізнювалася, не пропускала. Працювала два роки і до останнього дня не мала жодного зауваження. Просто не вийшла на роботу. — Вільямс в центрі уваги, але ти та ще кілька поліціянтів коситесь на Борсона, погляд якого невдоволений, бо потривожений. — Очевидно, що це той серійник. Трансплантолог.
Мовчанка в кімнаті швидко гусне, парить своєю щільністю. Під пахвами чоловіків мокріє, пальці відтягують комірці. Вільямс недосвідчений, на втіху колегам його язик бовтається, як стара вивіска бару на вітрі. Молодик в одну мить вивалює очевидну істину, яку інші давно маринували за зубами, але не озвучували. Хтось мав це зробити. Ти з усіма спостерігаєш, як наелектризоване повітря підіймає три самотні волосини на голій потилиці, як кудлаті плутані брови вигинаються суцільною лінією. П’ятірні Борсона показово розтискаються і до чвакання додається глухий удар голови об стоптаний лінолеум.
— Трансплантолог?
Ти за компанію ховаєш погляд від колючих очей. І тільки Вільямс ніяк не второпає, що це не діалог.
— Хлопці придумали ім’я, — він шукає підтримки, але, коли ніхто не приєднується, продовжує сам. — За те, що вирізає органи. Хотіли інше, але те для преси занадто вульгарне. — Вільямсу вистачає розуму не озвучувати його, а ще проявляється детективна спостережливість — замість похвали — співчуття одних, насмішка інших та неприхована лють начальника. Ситуація змушує виправдовуватися. — Це ж одна людина. Три молоді дівчини підряд. Трьох жорстоко зґвалтовано підручними засобами в анальний отвір з явними пошкодженнями внутрішніх органів, в першої вирізана нирка, в другої — печінка… Це серійник. Трансплантолог.
Потай тобі подобається, як багряніє шия Борсона, як комір його безбарвної сорочки темніє від вологи. Борсона не люблять. Ніхто в цій кімнаті чи поза її межами. Ні по цей, ні по той бік закону.
— Що ти знаєш про трансплантологів, Вільямсе?
— Вони пересаджують органи. Незаконно. Підбирають донорів, а тоді відрізають те, що потрібно.
— Підійди, Вільямсе. Подивися ближче.
Людям притаманно забувати, але зараз згадка повертається — Борсон робить їм послугу, коли порпається з тілом, коли залишається сам на сам зі смертю, розмовляє з нею невидимими для сторонніх мигами, які формуються між давніми друзями чи коханцями.
Вільямс амбітний і не боїться чорної роботи, та коротке вагання видає його хвилювання. Зупиняється значно далі ніж Борсон, носаки черевиків залишаються за гранню калюжі. До голови тягнеться, але підіймає її.
Тепер і ти придивляєшся ретельніше. Десяток поглядів, мов софіти періщаться на рот. Довгий горизонтальний розріз, трохи менший вертикальний — від носа до підборіддя. Губи — набухлі й великі, але насправді розірвані й тримаються купи на засохлій крові. Шкіра на розпанаханих щоках западає всередину, від чого рот стає непропорційним, втричі більшим і схожим на пащу черва під збільшенням.
Витримки Вільямса вистачає на десять секунд. Він акуратно опускає голову на місце і переводить погляд на труси, що так і залишилися на стегнах жертви.
— То скажи мені, Вільямсе — чи бачив ти колись, щоб трансплантологи торгували на чорному ринку зубами?
Місто за вікном похмуре, просмолене димом, осіння сирість об’єднавшись з туманом ховає у сірому мішку п’яні крики, віддалені поліційні сирени та дзенькіт битого пляшкового скла. Десь там має бути нормальне життя, але скільки б не тривала дорога, весь час вздовж тротуару буде грязюка і сморід, ніби й не місто це, а великий відстійник води, на дно якого осідає бруд та непотріб і змішується у в’язкий мул, який може здаватися білим на вигляд, але насправді всуціль чорний.
Якщо довго дивитися у ту сірість, то вона заповзає в голову, втягуючи за собою дивні думки. Чому насправді Борсон завзято заперечує очевидне? Так, “Трансплантолог” дурнувате прізвисько, але ж воно не робить справи не пов’язаними між собою. Навіть найбездарніший курсант складе два і два і не прогадає, підсумувавши явне. Але Борсон псом гарчить, коли хтось просто подумає про це поряд з ним. То чи дійсно він такий вправний, як малює з себе? Чи не завищує керівництво його вмінь? Чи справді працюють його підходи? Ти, як і більшість у відділку, потай віриш — Борсону просто щастить.
Але потім колеги снують затемна у відділок і перше що бачать, відкриваючи двері — це спину Борсона, який спопеляє жорстоким поглядом всіяні свідченнями папери. Гортає їх уважно й доскіпливо порівнює, як пенсіонери біля яток, зважуючи, котре з яблук обрати. Так і ввечері, коли споруда німіє, позбувшись нескінченних телефонних дзвінків, гамору відвідувачів та працівників, серед того, що все ще світиться життям, обов’язково є настільна лампа Борсона. І тобі стає від того не стільки соромно, а радше совісно. А ще ти злишся. Не стільки на Борсона, а на себе та інших. Бо немає секрету, не існує чарівного люстерка, яке за відповідну плату покаже, що ж сталося насправді. Чар не існує. Нудна монотонна робота замість них.
— Ось, — самовдоволення Вільямса несеться поперед папірця в його руці, — справи тепер офіційно об’єднані в одну. — І хоч оголошення лунає для всіх, Вільямс дивиться і звертається до Борсона. Підсовує розпорядження під ніс, ніби короткозорому і найбільш недовірливому. — Ми згаяли купу часу, тепер мусимо надолужити. Почнемо зі спільних ознак, вибудуємо психологічний портрет. Вже очевидно, що на трьох вбивствах це чудовисько не зупиниться.
Вільямс високий, атлетичний, з м’якими рисами обличчя, на якому вирізняються великі блакитні очі та завжди червоні, ніби обвітрені, губи. Його голос рівний та впевнений. Ти відчуваєш щось дивне всередині. Ви майже ровесники, але в ньому нуртується сила, напористість, лідерство. Трохи з сумом відзначаєш, що й інші пожвавлюються, прагнуть бути ближче, вдають, ніби теж причетні до такого тектонічного зсуву у внутрішній ієрархії. Плескають по спині, посміхаються, злітаються, мов комахи на світло, чи як корови у стаді до нового ватажка.
— Перша жертва — Коліна Оліслагерс. Той виродок ґвалтував її увімкненим паяльником. Від крику у неї полускали капіляри в очах і порвалися голосові зв’язки. Екме Бол пощастило трохи більше. Експертиза впевнена, що на момент знущання вона вже була мертвою. Але це не завадило Трансплантологу, — Вільямс робить на прізвиську наголос, — відтворити анальний статевий акт знову. Цього разу за допомогою товкачки для картоплі. Кутня кишка прорвалася в трьох місцях. — Вправними рухами він виймає з портфеля копії фотографій і тикає всім охочим, ніби хлопчисько на задньому дворі школи показує знімки старшої сестри у спідній білизні. Та мало хто хоче дивитися знову. Досліджувати спотворену плоть, вишукувати нові деталі — це тільки привід, щоб ще раз глянути на сплюндроване інтимне місце. — У випадку Юлії Рохас, — очі Вільямса аж надто запалені нездоровим азартом. І колеги, ніби відчуваючи чумного, відступають подалі, — він використав обрізок пластикової труби. Такі у неї під мийкою на кухні. У жодному випадку на знаряддях не виявлено відбитків, як і не виявлено слідів сперми.
— Сперми? — ти не бачиш, хто саме поставив питання і не можеш вирізнити по обличчях, бо всі вони спантеличені. — До чого тут вона?
— Отож-бо й воно. Це імітація. Образ. Бажання, яке виродок не може втілити. А хто не може навіть з гарненькими молодими дівчатами? Це ж очевидно! Він імпотент. Підбирає молодиць від вісімнадцяти до двадцяти двох. Довге русяве волосся, мініатюрні, стрункі. Типаж, який колись збуджував. Він відтворює акт, який найбільше подобався, в надії, що встане. Гадаю, він старий. Принаймні, не юнак та не середніх років. Ймовірно п’ятдесят, можливо, шістдесят років. Переломний момент, коли чоловік розуміє, що колишнього життя вже не буде. Щось спровокувало проблему. Може, дружина померла, може, кинула коханка. Що як Оліслагерс була його коханкою, а коли вона втомилася від старого, то він її вбив? Раніше ми шукали серед знайомих, але звертали увагу тільки на молодих.
Звичка — справа не тимчасова. Висловлюватися не поспішали, чекали благословення Борсона. Але капітан не слухав, вперто вишукував у розпорядженні прихований пункт, який поверне все назад. Попільниця біля нього давно обросла пригорами.
— Але де в цій теорії видалені органи? — це Кліфорд. Низький шатен з великими окулярами, у клітчастому сірому костюмі. Він справляє враження інтелігента, такого собі університетського професора, який товаришує з твоєю мамою, обов’язково приходить на новорічну вечірку, але п’є лише пунш.
— Він їх продає.
Кліфорд поправляє окуляри, через скло очі здаються непропорційно великими.
— Абсурд, — ти погоджуєшся з Кліфордом, хоч і мовчиш. — Трансплантолог не мав би часу на бавинки. Не до сексуальних імітацій, якщо на кону нирка і життя клієнта, який платить. Та й Борсон правий — три десятки зубів — не те, за чим виходять на чорний ринок. Ми чогось не бачимо.
Мов позіхання в закритій кімнаті нарадчою розноситься пошесть паління. Їдкі хмари клубочаться під стелею, не знаходять ходу і втомлені опускаються донизу. Сизий туман говорить безліччю голосів, що заблукали і сперечаються, куди податися далі.
— Бо оце і є справжня імітація, — Борсон, зрештою теж приєднується. Тримає сигарету, підступає до гурту, обводить колег тяжким поглядом. Першим метикує Вільямс, підпалює сірника і протягує до самокрутки, їдучий дим від якої відчувається навіть у існуючій хмарі. — Ці химерні штуки не мають жодного значення, крім як збити зі шляху. Ми обсмоктуємо теорії, замість того, щоб зосередитися на реальних доказах. День чи два і знайдуть наступну хвойду.
Дискусії, переливання з пустого в порожнє, крики та аргументи вичерпуються разом із запасами курива. Навіть Борсон, незвично балакучий на початку, під кінець вибивається з сил і мовчки чвалає додому.
— Що з ним не так? — питання, яке ставить кожен, хто змушений в робочих питаннях наблизитися до Борсона ближче, ніж на квартал. Ти готуєшся вперше взяти на себе місію з просвітництва, але Кліфорд традиційно випереджає, не втрачаючи нагоди поділитися байкою.
— Якось Борсон виїхав на вбивство. Це був смердючий мотель в Даунтауні, де не можна глибоко дихати, щоб не підхопити сифіліс. Це був стандартний виклик, яких звідти зазвичай бувало два-три на місяць. Чувак обдовбався настільки, що забув, що за секс з хвойдою платить клієнт, а не навпаки. Проломив дівчині голову, забрав вечірній виторг, але вийти з номера не встиг — йому відстрелили причандали і він стік кров’ю. Але не в цьому суть. Поки два трупи освіжали своїми випорожненнями кімнату, мотель продовжував приймати клієнтів. Борсону це, звичайно, не сподобалося. Дорогою до адміністратора він виломлював кожні двері та виганяв нарколиг під дощ в чому мати народила. Але чергові вибиті двері зробили з нього того самого неповторного Борсона, яким ми насолоджуємося сьогодні. — Кліфорд дивиться в стіну, ніби був тоді поруч і зараз транслює бачене через уявний проєктор. — В номері його єдина дочка смоктала якомусь вгашеному ушльопку. І ще пів біди, якби це був просто черговий хлопець, але це був клієнт, вона ж робила не що інше, як надавала послуги інтимного характеру. Хвойда.
Вільямс теж не стає винятком. Фокусується на стіні, намагається роздивитися та усвідомити, що відбувається всередині, коли розумієш, що твоя маленька донечка, яка завжди така розумна та невинна, турботлива та привітна, яка завжди цілує в щоку на прощання, зараз цими сами губами смокче брудний смердючий хер напівмертвому ушльопку.
— Він сказився, — Кліфорд ретельно тре окуляри, доречно витримуючи паузу. — Хоч по статурі Борсона не скажеш, але боксер він вправний. Той хлопака вирубився з одного удару. Борсона нокаут не зупинив, він продовжив лупцювати його. Насправді їм обом пощастило, що чувак залишився живим. Не оминув увагою й доньку. Він її так віддухопелив, що вклав на тиждень на лікарняне ліжко з переломом виличної кістки за забоями. — Кліфорд дивиться, ніби хоче переконатися, що його ще слухають. — Зрозуміло, що після того вони не спілкувалися. Борсона мали посадити, але обійшлося тимчасовим усуненням та доганами. А от дочка за першої ж нагоди знюхалася з новим хахалем і звалила з ним десь на північ.
— Пощастило, — вирвалося у Вільямса.
Кліфорд остаточно втратив фокус на стіні.
— Борсон би з тобою посперечався.
— Я дещо знайшов, — тон Вільямса збуджений, очі блищать, але мішки під очима все виразніші. Там оприявлюється втома, що накопичується, мов жир на зиму в тюленів.
На столі фотографії, збільшений кадр. На всіх трьох задня частина шиї трохи нижче ямки, якраз де починається волосся.
— Це сигаретні опіки, — невеликі ранки були округлими і злегка виділялися кольором на блідій шкірі. — В ранах виявили сліди від попелу та залишки незгорілого тютюну. Але придивіться до оцього, — ти заглядаєш через схилені голови, щоб роздивитися крихітні темні плями обабіч залишених слідів.
— Татуювання? — припускає Борсон і шкребе нігтем по зображенню, щоб переконатися, що до нього не прилипла розплющена комаха.
— Моя перша думка. Але ні. Лабораторія так і не змогла ідентифікувати, що це.
— Тобто? — перепитує Кліфорд.
— Тобто, це просто кольоровий пігмент, — додає Вільямс, підкурюючи чергову сигарету. Він затягується і його обличчя дивним чином майже зеленіє, — не механічне ураження м’яких тканин, не обмороження, не опік, не некроз, нічого з того, що можна підтвердити наявними методами. Це просто пляма, яка існує. Як трохи інший відтінок шкіри, який би не впав у очі, якби не опинився на всіх чотирьох тілах.
— Цьому є пояснення, — Борсон єдиний в кімнаті не курить і уособлює спокій та зосередження. — Просто ми його поки не розуміємо. Всьому є пояснення. Хай навіть божевільне, але є.
З першого погляду все очевидно. Спущені штани, закривавлені сідниці та стегна. З ануса стирчить рожева пластмасова ручка невідомого поки предмета.
— «Трансплантолог завдає нового удару», «Тиждень до нового вбивства», «Поліція розводить руками», «Пора панікувати?».
Кожна репліка Кліфорда важко лягає на плечі і втискає в землю.
— У нас ще є трохи часу, поки це не вилилося в пресу, — проте голос Вільямса тремтливий і видає, що він сам не вірить у сказане. — Але, боюся, коли це станеться, заголовки будуть більш разючі.
Сумка з документами поряд допомагає ідентифікувати жінку одразу. Двадцяти однорічна Саша Славічюс працювала на рибному заводі і, судячи з часу та місця смерті, саме прямувала на ранкову зміну. В одному з доків її під час обходу знайшов охоронець.
— Що це в біса таке?
Борсон ходить довкола, не уявляючи з якого боку підступитися.
— Вона виглядає, як спущена резинова лялька.
Коли по черзі, а коли гуртом, чоловіки зиркають вгору, сподіваючись побачити там високу будівлю чи кран, звідки можна впасти і розкваситися, але звідти на них дивиться лише сіре непроглядне небо. Борсон таки присідає.
— Ще не задубіло.
Перші доторки лише пальцями. Легенькі, ніби приманює здичавілого собаку, який шкіриться від страху і готовий хапнути за руку. Потім довірливіші, долоня лягає на литку, ковзає вниз, підіймається аж до стегна. Стискає, жмакає плоть, як під час п’янкого сексу, де втрачаєш контроль і зливаєшся з партнером в одне ціле.
— Це дивно, — Борсон бубонить під ніс, але ні шум хвиль, ні крик самотніх бакланів не перешкоджають розчути слова.
Нарешті він підводить очі, а потім і руки, тримаючи ногу. Вона згинається, мов дійсно зроблена з товстої гуми. Інша нога так само. Борсон жмакає руку, спину, потім дістається до злегка сплюснутої голови.
— Є здогади? — запитує Борсон.
Рот Вільямса відкривається, але в останню мить він його закриває, надаючи можливість висловитися комусь іншому. Ти теж маєш ідею, але розумієш, що краще хай подібне припущення зробить хтось авторитетніший.
— У неї немає кісток, — приходить на допомогу Кліфорд. — Можна припустити, що у неї немає кісток. Але…
— Але? — перепитує Борсон.
— Але я не бачу жодного розрізу, крізь який їх витягли. На трансплантолога не схоже. Ні на що не схоже. Ще один варіант — що кожну кістку розтрощили кувалдою до стану пластиліну, але я дивлюся на тіло і крім ознак зґвалтування не бачу жодного синця. Ніби…. — очі Кліфорда мружаться, наче намагаються роздивитися підказку серед абсолютно порожнього просмердженого рибою та мастилом доку. — Ніби, розчинилися. Борсоне, глянь на шию.
Від копошіння Борсона у волоссі складається враження, ніби він шукає зіпер від театрального костюма. Він нахиляється ще ближче, здалеку здається, що він втягує аромат волосся коханої, напувається ним, як перед довгою розлукою. Але ось він повертається до гурту і враження розчиняється. Він киває.
— І слід від сигарети, і той інший.
Волосся розсипається колінами Борсона. Рясне та густе, тобі хочеться торкнутися його, погладити, таке воно гарне. Таке не схоже на решту спотвореного тіла, ніби й не її зовсім. Борсон тим часом повертає голову ротом вгору, запихає туди пальці в синіх рукавичках та розтягує шкіру, щоб заглянути всередину.
Коли ти теж дивишся, то розумієш, чому він відсахнувся і навкарачки позадкував від тіла. Всередині чорно. Весь рот скільки видно в горлянку — абсолютно чорний, як та плямка біля опіку. Наче хтось діжками вливав їй чорнило, поки воно не замістило всі лейкоцити в крові, поки не розпорошилося кожною клітиною. А заодно, поки не розчинило кістки разом з зубами, від стремінця до стегнової костомахи.
Жінки, які стали жертвами маніяка, за життя ніколи не перетиналися. Принаймні зв’язку наразі не виявили. Крім зовнішності їх об’єднує тільки те, що вони жили, на Оушен-стріт, або, як Славічюс, там працювали. Примітно, що кожне наступне тіло виявляли трохи далі від управління, яке теж розташоване на цій вулиці у громіздкому чорному будинку. Зачіпку взяли в роботу, навіть незважаючи, що Оушен-стріт настільки довга, що дорога, якщо втрапити у пробку, з одного її кінця в інший може розтягнутися на довгі години. Суть проста — виставити патрульних, які б приглядали за жінками типажу, який облюбував божевільний. Ловити на живця і сподіватися, що Трансплантолог достатньо схиблений, щоб це можна було визначити просто на нього глянувши.
Сумнівна міра — всі це кажуть, але кращого варіанту не придумали. Бо чорний колір нутрощів Саші Славічюс сприяв тільки повторним розтинам попередніх жертв, в результаті яких кілька судмедекспертів отримали догани. Поряд з вирізаними органами Оліслагерс та Бол, та на піднебінні Рохас виявили аналогічні затемнення, хоч і значно меншого розміру.
Народжений в довгих дискусіях та відвертих суперечках дозвіл на публікацію портретів жертв слугує своєрідним запобіжником. В сюжеті, який щодня крутять всі можливі канали, та який публікують всі можливі газети у ранкових та вечірніх випусках, застерігають схожих на жертв жінок від вечірніх променадів, спілкування з незнайомими чоловіками та відвідування сумнівних заходів. Пильність та відповідальність — за будь-якої підозри телефонувати, звертатися до патрульних, або й просто кликати на допомогу перехожих.
Золотий час для самотніх домосидів, які, озброївшись біноклями, ще вчора спостерігали за порушниками правил дорожнього руху внизу і вираховували коханців сусідів у будинках навпроти, зараз сумлінно надзвонюють в управління і займають усі лінії, розповідаючи про підозрілого піценошу чи чергового безпритульного, що проривається у вестибюль подалі від просоченого холодом вітру. Залишається сподіватися, що справжня жертва за потреби зможе втиснутися між їхніми сумлінними звітами.
Вільямс за кермом, ти поруч. Мряка заливає вікна, тому, щоб бачити хоч найближчих перехожих, склоочисник постійно увімкнений. Механізм породжує монотонний гикаючий звук, що не дає задрімати під шум вулиці. Але зусилля не мають сенсу, бо все одно люди на тротуарі розмиті. Їхні обличчя прикриті парасолями, їхні рухи приховані плащами. Але ти сидиш і дивишся.
А ще слухаєш дихання Вільямса. Воно рівне та розслаблене, майже безтурботне. Він дивиться на проїжджу частину, хоча машина давно припаркована, думки явно блукають деінде. Його підборіддя трохи випинається, в світлі фар помітно коротку щетину. Ти уявляєш її шурхіт, якщо провести долонею, вона трохи колюча, але й достатньо м’яка. Малюєш в уяві, як вона приємно лоскоче тобі спину, торкається сідниць, дряпає ніжну шкіру навколо попереку. Від Вільямса пахне. Навряд це бальзам після гоління. Ти намагаєшся вловити окремі нотки. Щось з Санталь від Ле Лабо. Хочеш наблизитися ближче, щоб відчути краще, але поруч проноситься вантажівка і автівку накриває хвиля брудної води.
— Козел, — Вільямс відсахується і перемикає склоочисники на більшу швидкість. Ти ще сподіваєшся, що момент повернеться, але на бортовій панелі тріщить радіо.
— Слухаю.
— Вільямсе, ти? — голос Кліфорда відгонить хвилюванням. — Я біля Гранд-Сінема. У нас підозрюваний. Борсон веде, я наздоганятиму. Підозрілий тип. Дуже підозрілий. Він пірнув у провулок за кінотеатром, рухається в бік океану. Він клюнув на приманку. Чуєш? Якщо без форс-мажорів — візьмемо за казино. Швидко до нас.
Мотор реве і ви несетесь крізь безкінечний потік води та автівок. Вода шкребе об пороги та дно, шипить під покришками, розлітається далеко на хідники, обдаючи сірий натовп гнилистими смердючими бризками.
Форд Інтерцептор проноситься повз неонову вивіску кінотеатру і мчить повз тьмяні, нездатні подолати натиск стихії вуличні ліхтарі. Гальма скриплять аж перед П’єро-Чезаро. Вільямс, попри те, що щодуху впирається ногою в педаль, мало не цілує лобом вітрове скло. Тоді вискакує з автівки і розчиняється в безодні.
Серед вузьких, темних задніх проходів, де панують контейнери для сміття та бездомні коти з пацюками, ти ледь розрізняєш його спину. Вільямс біжить так, ніби темрява його друге сонце, ніби він сам пацюк, що здатен чути дорогу в щільних лабіринтах нір.
Тривога, мов маяк. Віддалені крики, тупіт, лязкіт металу. Ти відволікаєшся і втрачаєш орієнтир, звертаєш не туди, де й шуму майже немає, але тривога залишається. Навіть наростає.
Попереду силуети, вони перегукуються. Слова тонуть у зливі, їх розмиває, як стіни довкола — велетенське місто зникає у чорних водах, ніби й не існувало ніколи. Але голос пізнається навіть крізь холодну товщу. Трохи гугнявий, зверхній, наказовий. Борсон. Інший переважно мовчить.
Їх розділяє не більше трьох метрів. Підозрюваний втупився в пістолет у руці Борсона. Голос останнього тріщить, як напнуті канати. Він нервує і злиться, бо не встиг захистити підставну жертву. Світла пляма біля стічної канави — її волосся. Воно теж розчиняється. Як цукрова вата. Стає безбарвною у потоці нечистот, а тоді й геть зникає, стає водою, яка невтомно несеться у невідомість буття.
Спалах засліплює очі, одночасно по вухах б’є гуркіт пострілу. Задній дворик підсвічується і ти встигаєш помітити гримасу болю злочинця, здивування Вільямса, який стовбичить навпроти в іншому проході, але найбільше відзначаєш злість Борсона.
— Якого хріна, Борсоне? Якого хріна?
— Я повторюю, він кинувся на мене з обрізком труби.
— Ти брешеш, Борсоне, — піниться від дверей нарадчої Вільямс. — Я бачив, він навіть не зрушив з місця.
Ти погоджуєшся з зауваженням.
— Це ти брешеш, — спокійно стоїть на своєму Борсон. — Там було так темно, що з того проходу ти міг побачити хіба що свого носа.
З цим ти теж погоджуєшся. Силует проступав примарно, хто б не спостерігав за дійством не міг би стверджувати, що уява нічого не домалювала. Борсон стояв найближче.
— Ми втратили свідка! — Вільямс не зупиняється.
— Вбивцю, — поправляє Борсон.
— В нього дві ноги, дві руки, але ж треба було вистрілити в голову. Я ніколи не повірю, що такий досвідчений полісмен як ти, Борсоне, не зміг оцінити ризиків та не зміг ліквідувати нападника без летального наслідку.
Борсон відводить очі і дивиться на стіл з повною попільничкою. Він єдиний не курить і єдиний сидить під прискіпливими поглядами колег та начальника.
— Яка вже різниця, — Кліфорд закликає до поміркованості і цим неприємно дивує. За виправданнями Борсона цікаво спостерігати, і йому є за що виправдовуватися. — Нам залишається чекати. Згодом побачимо. Але, Вільямсе, я тут на боці Борсона. Ну який може бути спільник? У схибнутих маніяків не буває спільників.
— А пляма? Звідки пляма?
Плямою Вільямс називає почорніння в оці. На два сантиметри лівіше отвору від кулі, яка перебила перенісся.
— Можливо, то просто крововилив. Ти ж сам бачив, що око здебільшого червоне. А чорне, — Кліфорд затягується, — а чорне, то, можливо, запечена кров. Я не знаю, хай експерт скаже, що то. Не забігаймо наперед.
Вільямс тепер накинувся на Кліфорда.
— А якщо то не кров? Гм? Якщо то не кров — що тоді? Якщо якась хвороба? Ти хочеш епідемію?
Дим двома довгими струменями виходить з Кліфордових ніздрів. Розчервоніле обличчя робить його подібним на бичка з мультиплікаційного фільму.
— Я не знаю, що то за штука, але якщо то дійсно епідемія, то всі ми в Оушен-сіті приречені, Вільямсе. Хоч зі штанів вистрибни, але це не допоможе.
Звіт експерта підтверджує подібність аномалії до тих, що виявили у жінок. Вона не поширюється і не змінюється. Просто є. Надія, що зі смертю чоловіка злочини зупиняться, жевріла тиждень.
— Це мітка, — волосся Вільямса розкуйовджене, кола під очима хворобливо коричневі, а щетина цілком може вважатися зачатками бороди, — всі, хто мав чорне, потім померли.
— Або отримали чорне, після того, як померли, — Кліфорд за кермом, але поправляє молодшого колегу.
— Але як? — вибухає Вільямс. — Той клятий Борсон не мав стріляти. Той наркоша б усе розповів. Закладаюся, що це новий наркотик. Нове золото підпільної хімічної промисловості, яке неможливо відслідкувати в організмі і яке залишає сліди тільки по смерті людини. І то, — голова крутиться, ніби він і сам не до кінця вірить у те, що каже, — проявляється в місцях пошкодження тканини.
Кліфорд зиркає у дзеркало заднього огляду.
— А Славічюс зі зниклим скелетом та чорними нутрощами? — Вільямс на ці слова відкидається на спинку сидіння і зціплює зуби. — Вільямсе, моя тобі порада, — продовжує Кліфорд, — зважай тільки на докази. Не шукай того, чого немає. Це не бульварний детектив, де автор може водити тебе за ніс, накидати зачіпок, а ти з розумним виглядом будуєш карколомні теорії і з піною у рота доводиш, що саме так задумано. Це життя, Вільямсе. Тут, якщо твоє припущення варте лайна, не вийде перекричати опонента і піти з задертим носом додому. Тут так не працює. Є конкретні докази і на них треба зважати.
— Та пішов ти, Кліфорде. Якщо будеш слідкувати лише за доказами, то ти ніколи не розкриєш цю справу.
До будинку на розі Оушен-стріт та Корал-роуд в салоні не лунає ні звуку. Вперше за кілька днів дощ робить перерву довшу за три години і навіть хмари стають майже білими, від чого на вулиці незвично світло.
— Всього два квартали від казино, — не стримується Вільямс, грюкаючи дверима, коли Форд паркується за кількома такими ж.
— Не починай знову, — відповідає Кліфорд.
— Закладаюся, що в неї буде чорна пляма, кілок у сраці, слід від сигарети, а все, що ми зможемо констатувати — що її вбили. Геніальний висновок заснований на фактичних доказах.
Реальність виявляється іншою. Посеред вбогої кімнати на підлозі самотою лежить голова. Шкіра та м’які тканини сильно пошкоджені. Десь звисають клаптями, тримаючись за кістку черепа, але переважно відвалені та розкидані на підлозі.
— Шкода, що я не заклався з тобою, Вільямсе.
Вільямс не зважає. Як завжди шукає пояснення і логіку.
— Може, це не він?
Ти розумієш, що спокуса погодитися дійсно виправдана. Підстави є. Обставини геть інакші, не можна підтвердити зґвалтування, відсутність тіла, значні спотворення. Але зріз навколо шиї має все той же чорний слід. Всі його бачать, він реальний, як промоклі щодень черевики. Тобі не подобаються мокрі ноги, але тобі не під силу вплинути на погоду.
— Де Борсон, коли він так треба, — натомість відповідає Кліфорд, і присідає на коліно поруч з головою готовий до огляду. — Подекуди хочеться, щоб усі вбиті мали цю мітку. Тоді б ми спокійно вдали, що так і має бути, та й кінці у воду.
— Але це не так. У нас маніяк, який вбиває жінок певного типажу, збезчещує їх, а останню… як її, — Вільямс заглядає на посвідчення особи, — Наталі Олісе взагалі обезголовлює і залишає тіло деінде. Для чогось. От я й питаю — для чого? Щоб знущатися, ґвалтувати, проводити досліди, розібрати на органи, чи втілити якийсь окультний ритуал? — Вільямс коситься на Кліфорда, на інших, шукає підтримки, як робить це завжди. Ти відводиш погляд, бо відчуваєш до нього симпатію, яка заважає сприймати реальність тверезо. — Що ми ще не розглянули? Треба щось міняти, бо ми топчемося на місці. У нас нічого немає, крім повного холодильника дівчат і купи доказів, які можна запхати собі в дупу. Нема куди тягнути. Більше нема. Послуговуючись твоїми аналогіями, Кліфорде, читач би вже давним-давно закинув цю книжку, такі ми нудні та тупі.
— Під дослідженням доказів, Вільямсе, я мав на увазі інше, геть інше.
Дорога веде все далі від центральних магістралей. Забудова з кожним кварталом губить кілька поверхів, аж поки, скільки сягає око, не залишаються цегляні, максимум триповерхові коробки, чорні від часу та бруду та зелені від лишайників та моху. Ти, як і Кліфорд, не хочеш тут бути, але нездорова тяга до Вільямса змушує закривати очі на його дивакуваті невмілі спроби розібратися. Є в ньому щось таке, чого немає в інших. Щось від Борсона, як би гидко це не звучало.
— Борсон давно не головний. Він тепер навіть в управління не може зайти. Тож кожен діє на власний розсуд. Тебе ніхто не змушує. Якщо маєш кращий метод, то я тебе висаджу хоч зараз.
Замість обурення Кліфорд стримано посміхається.
— Та ні, хай вже, хочу подивитися, щоб потім розповідати хлопцям.
Будинок так званого пророка найпопулярніше місце на багато-багато кварталів. Перед входом попід стіною застелені розмоклі картонки, на яких своєї черги чекають зморенні життям невдахи. Більшість — бідні чи наркомани, трохи менше відвертих калік та неспроможних. Ти помічаєш, як частина аборигенів, мов мокриці з-під лінолеуму в квартирі на першому поверсі, де від сирості підвалу на стінах цілком можуть рости гриби, завбачливо розбігаються щойно федеральний Інтерцептор стає помітно. Решта дивляться звіряче. Їм нема чого приховувати, їм нема чого втрачати. Вони тут заради надії. Несуть останнє або вже вкрадене в інших. Все заради шансу на порятунок. Вибратися з трясовини. Не скніти ночами в колекторах та під магістралями, не ловити щурів та собак, поїсти чогось зеленішого за протухлі рибні хребти, знайти підробіток на пляшку чи дозу, можливо, хтось просто марить вдачею. Вони сумлінно чекають черги, щоб цього разу пророк поділився рецептом успіху саме з ними. І вони вигукують прокльони вам в спину, плюють переповненою бацилами слиною, гелгочуть беззубими ротами, мов індики в загоні.
Охорона проводить через вітальню у маленьку комірчину, облаштовану під робочий кабінет. За столом накритим кольоровим пістрявим рядном нависає високий худий чоловік. Шкіра зморщена, сиве волосся довгими пасмами спадає на плечі. Вуса нестрижені та від тютюну жовті під носом. Він протяжно стогне, ніби все про вас дізнався, щойно ви переступили поріг. Більма сильно контрастують з тьмяним затінком приміщення. Ніби навмисно великі, щоб краще бачити потойбіччя.
— Ооо, — голос низький та тремтливий, ніби зароджений в складках обвислої шкіри на шиї. — Закон під’їхав.
Але враження це не справляє. Схема проста й очевидна — віщун або насправді не сліпий, або йому доклали, поки ви підходили. Тільки Вільямс здається враженим.
— Може, ще й скажете, чому ми прийшли? — він дійсно сподівається на відповідь. І від цього подібний на малу дитину, яку ще дивують дива.
— У кожного своя причина, — слова чоловіка в’язкі, мов іриска між зубів. — Але є й спільна. Яка з них скорша — ви повідайте.
В комірчині душно та смердить, як у банці сюрстрьомінгу. Кліфорду незатишно і трохи недобре.
— Ми до вас з двох причин, — Вільямс всідається на стілець, який значно нижчий за звичайний. Клієнт дивиться на віщуна знизу вгору і це те ж розраховано справити ефект психологічної переваги. — Чи відомо вам про наркотик?
Лаконічність служить перевіркою.
— В світі існує безліч наркотиків, а в цьому місті й поготів.
Голова Вільямса ледь помітно хитається взад-вперед.
— А останнім часом чути за щось нове?
Старий кахикає, приховуючи посмішку. Він все ще дивиться за плече Кліфорду, не кліпає.
— Щоб отримати правильне видіння, важливо поставити правильне питання.
Вільямс совається ближче, а потім взагалі привстає, щоб наблизитися до віщуна.
— Це питання не до духів. А конкретно до вас, як можливого посередника. Поки що можливого. Ви знаєте багатьох людей, багато знають вас. Світ тісний. Не хотілося б, щоб в такому поважному віці він став ще тіснішим. Січете, про що мова?
— Ооо, навіть так? — якщо Вільямс розраховує вразити віщуна, то змарнував першу спробу. Старий задишається у гарному гуморі. — Взагалі тут так не заведено балакати, чоловіче. Але зроблю для вас виняток. І навіть відповім на питання. Ні, останнім часом нічого нового ринок запропонувати не може.
Ти відчуваєш, що Вільямс розчарований. Бачиш ледь вловний рух його плечей, що опустилися на кілька міліметрів. Коли він говорить, то знічення стає очевидним і Кліфорду.
— Що ж… Тоді питання езотеричного характеру.
Нарешті очі старого ворухнулися. Вони повільно перевели сліпий погляд на Вільямса, ніби бачили того, як зрячі бачать світло ліхтаря вночі.
— Він ближче, ніж здається, — промовив віщун, випереджаючи питання.
Непосидючість Вільямса неможливо не помітити. Навіть Кліфорд переминається з ноги на ногу. Тобі хочеться попередити їх, що якраз за цими ознаками старий розуміє, що втрапив у ціль. Але від подальших слів йдуть дрижаки. Ти косишся на Вільямса. Потім на Кліфорда. Вони незворушні, мов витесані з каменю.
— Він дуже близько. Він серед вас, чоловіче.
Мовчазний — ось як можна охарактеризувати Вільямса після того дня. Тепер це не бадьорий, завзятий молодик, а пересічний мешканець Оушен-сіті — похмура, однотонна, блякла тінь, яку місто поглинуло туманами та бездушністю, частина холодних бетонних стін, які мовчки спостерігають за копошінням людських істот.
Ти впізнаєш його. Це Борсон. Хоч і в іншій обгортці та не такий затяганий. Той самий набундючений, злий Борсон, який підміняв емпатію роботою. Той самий Борсон, який всіх називав хвойдами, аби лише урізноманітнити власні безглузді порпання в мулі гріховності цього міста. Всі вони рано чи пізно стають Борсоном. І Вільямс почав. Він шукає, але не тому, що шкода, а тому, що треба. Всі однакові. Але найбільше ти боїшся за себе. Не уподобитися, не мімікрувати.
Гора недопалків на столі росте й осипається. Вільямс докладає нові, а вони скочуються на стіл. Сторінки по краях брудні від тисяч і тисяч лапань, вони кочують з однієї теки в іншу. Фотографії тіл з різних ракурсів. Колись вони були людьми, а зараз лише об’єкти.
Кліфорд приходить зі своєю текою. Задумливий, але водночас дивно збуджений. Кладе на стільницю чотири тонкі стоси фотографій, до кожного скріпкою підшито папірець лабораторії.
— Треба сторонній погляд. Хочу переконатися, що крім мене це теж хтось бачить. — Очі Вільямса червоні від втоми та диму, але він підводиться, щоб глянути. Ти теж приєднуєшся. — Це знімки сигаретних опіків, поряд часточки, що вилучили з ран, нижче — матеріал, що вдалося зібрати біля тіл. Ну і висновок.
— Всюди однакове, — Вільямс читає без особливого ентузіазму. — І що? Очевидно.
— Подивись уважніше. На назву.
Вільямс читає висновок лабораторії. Переходить від одного випадку до іншого.
— Пасіфік орієнтал, — говорить липко, ніби курить і смакує назву на язиці, а коли усвідомлює, то мимоволі кривиться. — Ота смердюча гидота. Тютюн безхатьків.
Кліфорд тербає в руках ще одну теку. Кладе на стіл, ніби соромлячись передати в руки.
— Так і є. Переглядаючи фото і висновки, я згадав віщуна з жовтими вусами. А ще його слова. Воно саме склалося. Не те щоб я вірив, але… Просто, якщо припустити, — Кліфорд поправляє окуляри, обсмикує поли піджака, складає руки на животі. — Просто подумай, хто в управлінні найбільший смердюх і хто курить такий шмурдяк.
Ти не розумієш, чи Вільямс дійсно не хоче говорити очевидне в голос, чи не склав два і два, чи, можливо, сума, яка вимальовується занадто притягнута за вуха.
— Такий тютюн не є дефіцитом, — обережно зауважує він, — навіть навпаки, якщо опитати всіх курців Сіті, не здивуюся, коли саме Пасіфік орієнтал згадуватимуть найчастіше. Він дешевий і добряче бадьорить.
— Але якщо опитати в управлінні, то курить його тільки Борсон?
Вільямс киває і дивиться в записи. Кліфорд не витримує затяжної паузи і озвучує вміст, щоб колега швидше усвідомив.
— Борсон завжди смалив, як древні пароплави. А тепер подивися на стоп-кадр з відео. — На роздруківці повна кімната чоловіків, які схилилися над доказами. В приміщенні сизо від диму. — Це день, коли ти виявив чорні сліди в ранах. Глянь на Борсона. Він єдиний не курить. Я проглянув весь той день, він навіть не спробував закурити. Чому б це раптом таке сталося? Збіг? Особливо цікаво на фоні того, що саме він гальмував об’єднання справ у одну. Борсон не дурний — розумів до чого йде і прикрив тили.
Слова Кліфорда ніби вітер для вітряка, Вільямс повільно, але вперто хитає головою.
— Це теорія, а не доказ, Кліфорде. Ти сам казав, вірити лише фактам. Це не факти. Якщо він прикривав себе, то чому б просто не утриматися від паління на місці вбивства? Він не дурний, як ти кажеш.
— Але ж він і не нормальний. Бо нормальні не вбивають і не ґвалтують тим, що під рукою. Борсону п’ятдесят шість. Ніколи за останні п’ятнадцять років не чув, щоб він з кимось зустрічався і, тим більше, спав. Чим не імпотент, як ти припускав раніше. Певне задоволення він отримував, хай не факт, що сексуальне, але чому б після того не закурити, тим паче, коли ти ведеш розслідування, першим оглядаєш тіло і загалом знаєш, як все працює.
Голова Вільямса все ще заперечує.
— А тепер уважно глянь на карту, — продовжує Кліфорд. — Червоне — адреси, де виявили дівчат. Синє — будинок, в якому мешкає Борсон. Якраз в кінці Оушен-стріт. Вони майже на одній лінії.
— Як і тисячі інших людей, — зауважує Вільямс.
— Але тисячі людей не стріляють в людину, на яку ідеально повісити свої злочини. А так — пристрелив, витримав паузу і всі погодилися, що то дійсно був Трансплантолог.
— Але потім він вбив знову. Якщо замітаєш сліди, то робиш це остаточно.
— Якщо ти нормальний, Вільямсе, — нагадує Кліфорд. — Але поклади руку на серце і скажи, що Борсон нормальний.
Вільямс все ще заперечує, хоч і продовжує вчитуватися і вдивлятися у підбірку Кліфорда. Останній листок зацікавлює найбільше, бо геть незрозумілий. Список незнайомих імен, дат та цифр.
— Що це? — зараз Вільямс правді зацікавлений, ніби наткнувся на доказ, якого раніше не бачив.
— Я вирішив перевірити справи, до яких Борсон був дотичний. Ще раніші. До серії Трансплантолога. Тут відібрані тільки жінки, плюс-мінус підхожого віку. Звичайно, я нічого підозрілого не знайшов. Але проблема в тому, що є причина, чому я міг не знайти. Оці цифри навпроти кожної справи — це пропущені аркуші у звітах. Десь дві сторінки, десь цілих десять. Якщо я правильно орієнтуюся у формах звітів, то майже все загублене стосується характеристики уражень жертв. Я не можу придумати жодного притомного пояснення, окрім, що хтось їх звідти дістав. А кому вони можуть знадобитися, крім особи, якій є що приховувати і яку ті папірці можуть поховати?
— Це тільки припущення, — впирається Вільямс, хоча розумієш, що як і ти, він теж вірить, просто боїться зізнатися в цьому. З кабінету Вільямса доноситься телефонний дзвінок і він користується нагодою, щоб взяти паузу. — Алло, Вільямс слухає.
Його добре видно крізь пройму дверей. Насуплене обличчя чорніє ще більше.
— Борсоне? — Вільямс говорить нарочито голосно, щоб привернути увагу, махає рукою, підкликаючи, потім вмикає гучний зв’язок.
— Ти сам, Вільямсе? Є розмова.
Вільямс вагається. Всі розуміють, що затримка викликає підозру. Тому він говорить.
— Так, сам. Що там, Борсоне? У нас купа роботи, давай швидше.
— Схоже, у мене проблеми.
Вільямс хмикає голосно та відверто. Цього йому не потрібно вдавати, але слова Борсона не коментує, чекає продовження.
— Я мушу в дечому зізнатися, — голос на тому кінці пригнічений і розгублений. Слова невпевнені, очевидно, що Борсон неодноразово репетирував цю розмову, але фрази відверто не клеяться. — Мене хочуть підставити, Вільямсе, і все зайшло занадто далеко. Я втрачаю контроль.
Вільямс мав би глянути на Кліфорда, але погляд зосереджений на телефонному апараті.
— Про що ти говориш, Борсоне?
— Мене хочуть підставити.
Жилка на лобі Вільямса виділяється пульсацією, ніби відгомін роботи мозку і тривожності.
— В чому і хто, Борсоне? Найбільше себе підставляєш ти сам. Як тієї ночі за казино.
Пауза затягується, з кожним кроком секундної стрілки вірогідність, що Борсон зірветься і передумає, зростає.
— Все почалося давно, — все ж зважується він. — Ще до твого приходу. Саме тому я телефоную тобі. Інші… інші під підозрою. Словом, час від часу траплялися справи, де при сильному бажанні можна було помітити натяки на мене. Навіть я їх спочатку не помічав, оскільки решта доказів вела до справжніх злочинців. Але потім виявив тенденцію — комусь не було ліньки це робити. Я не сильно зважав, бо спочатку це скидалося на дурнуваті жарти. — Ти хочеш дізнатися про які саме докази мова, але не наважуєшся перебити, щоб не зіпсувати зізнання Борсона. — Але останні випадки — ті самі, які ти охрестив справою Трансплантолога, — сильно мене підтиснули з усіх боків. Дещо ти вже не знайдеш, наприклад, — тиша в кабінеті така сильна, що чутно, як виходить дим з легень Борсона по той бік дроту, — наприклад, я стер відбитки пальців на всіх предметах, якими зґвалтували жінок. Ще сигарети. Ти вже помітив про сигарети? Та це не все, Вільямсе. Той хлоп, що вчепився за нашою Люсі і вломив їй по голові. Насправді тоді я збрехав, що він кинувся на мене. — Борсон сильно затягується, що аж шкварчить. Враження, що телефон передає не тільки звук, а й сморід тютюнового диму. — Мені не пощастило. Пістолет вистрілив сам, хоча я завжди тримаю його на запобіжнику. До самої останньої миті. Я не збирався стріляти, як би дивно це не звучало, я й не стріляв. Єдине пояснення, яке я зміг для себе зліпити — хтось зняв з запобіжника, а потім… потім просто не пощастило. Спалах і дірка в лобі. Довелося вигадувати виправдання на ходу. Але це кинуло тінь на мене, Вільямсе. Ще більшу. Мене усунули і тепер я нічого не можу вдіяти. Хтось хоче мене підставити. Я відчуваю, що хтось за мною полює. Допоможи, Вільямсе.
Більше за Вільямса шокований тільки Кліфорд, який з викривача раптом став потенційним звідником наклепу. Вони з Вільямсом на мить таки зустрічаються поглядами.
— Ти зізнаєшся, що знищив докази і просиш допомоги? — відказує Вільямс, зосереджуючись на Борсоні. — Чого ти очікуєш від мене? Чим саме я можу допомогти?
— Ти міг би подбати про докази, поки я розбираюся з іншим. Про докази, Вільямсе, всього-на-всього про докази, поки я відсторонений. Щоб ніхто на мене не повісив нове вбивство. Якщо знову щось станеться.
Якщо спочатку розповідь Борсона подобилася до правди, то зараз все більше скочується до божевілля.
— Борсоне, це неможливо. Щоб розібратися і повернути тобі добре ім’я, ти мусиш прийти і викласти все максимально детально. Щоб управління провело перевірку, незалежні експертизи, повторні розгляди. Якщо… — Вільямс різко затинається і одразу поправляє себе. — Твою непричетність одразу буде видно, просто потрібно все систематизувати і врегулювати, щоб склалася цілісна картина. Ти заварив кашу і треба час, щоб розкласти по поличках те, що прилипло до стінок, розумієш, Борсоне. Треба, щоб ми зустрілися. Щоб ти побув під наглядом, поки ми розберемося.
Борсон досі там, але мовчить. Кліфорд дістає сигарету, хоча боїться запалити сірника, щоб шумом не налякати відстороненого колегу.
— Борсоне, що скажеш? Ти в ділі?
— Це не найбільша проблема, Вільямсе, — Борсон ніби програвач, якого поставили на паузу і знову увімкнули, а всі попередні слова пройшли повз нього, бо програвач не має органів слуху. — Мене хтось переслідує. Так, переслідує… Я знаю, що він робить це, але не можу впіймати покидька. Ніби грається. Знущається. Підсовує те чорне. Ви розібралися з чорним, Вільямсе? З тим, що в ранах. Розібралися? Воно не тільки в ранах, Вільямсе. Я бачу його в інших місцях. На асфальті, на стінах. Навіть у дзеркалі. Це знущання, Вільямсе. Знущання, чуєш? Вони змовилися, всі змовилися. Допоможи мені. Ти маєш. Хоч з чимось. Допоможи.
Квартира пуста і без душі. Дуже схожа на господаря. Сірі однотонні стіни, на кілька тонів темніша підлога — кольори маскувальні, щоб не виділятися на фоні міста. Все в Оушен-сіті мімікрує та зливається в суцільну масу, щоб не привертати зайвої уваги, наче це може вберегти від чогось поганого. І тільки, коли затоваришуєш зі смертю, розумієш марність буденної сірості. Тоді ти розливаєшся червоним по підлозі, кричиш на весь світ, що ось який я гарний всередині, який я оригінальний та яскравий — подивіться на мене нарешті. Але всім байдуже, і ніхто не звертає уваги на кричущий жест відчаю. Для всіх це просто чергова сіра смерть, просто брудна.
Так само майже непоміченим залишається тіло на підлозі кухні. Гола жінка з розчепіреними ногами та світлим волоссям у калюжі крові. Колись червоній, але зараз цілком чорній, ніби то не кров, а чудернацький килим у формі чорнильної плями.
— Сандра Нільсон, — ім’я зринає серед сум’яття і одразу тоне, як пивна кришка у вихорі дощової води, що несеться у зливний колектор. В неї єдина ціль — вперед до чорної глибокої безодні.
— Клятий виродок! Де цей клятий виродок? — питання кочують з вітальні на кухню, з кухні у спальню, потім у ванну, туалет, комірчину. Але скрізь йде луна.
— В холодильнику пусто і не провітрювалося, вода в бачку застояна. Борсона не було тут досить довго. Може завітав на кілька годин, щоб привести і вбити дівчину, але сидить він деінде.
Усвідомлення приходить до Кліфорда вже дорогою назад.
— Ану пригальмуй, Вільямсе, — він дістає товстенну теку, пальці швидко гортають вміст. — Чорт, які ж ми придурки. Ця квартира службова. Її виділили, коли він отримав підвищення. Щоб був ближче до управління. У нього ще є будинок на Тренч-стріт.
Тренч-стріт — представник старого, загрузлого в болоті років передмістя, де рибою смердить не від промислу, а від самої води, яка просочується крізь болотистий ґрунт у підвали тих, хто повірив, що палі — архаїчний пережиток минулого, а бетон щільніший за воду. Більше місцевість нагадує кладовище, з кривими перекошеними склепами, що хилять маківки під натиском вітру з океану. Хвилі розбиваються об хвилерізи, але летять далеко вглиб суходолу, роз’їдаючи солоними краплями металеві дороговкази та номери будинків.
Кружляння безлюдними розбитими вулицями викликає нудоту, аж поки випадковий замурзаний малий серед тисяч цегляних халуп безпомилково вказує на одну-єдину, адреса якої Тренч-стріт, 66.
Кліфорд йде першим, прощупує пістолетом темряву. Вільямс позаду підсвічує з-за плеча ліхтарем. Ти тримаєшся в кінці.
— Ох, святі грішники, — каже Кліфорд, коли клацає вимикачем, а верхнє світло викриває каскади пришпилених до стін фотографій, роздруківок, документів зі справ, карт, саморобних схем та малюнків.
— Скільки ж це триває? — запитує своєю чергою Вільямс, роздивляючись викрадені звіти.
Ти ж ідеш до фотографій. Всі дівчата, а їх за весь час п’ятнадцять, зосереджені поряд, ніби на дошці пошани. Це їхні прижиттєві світлини, а не спотворені вбивством.
— Які ж вони гарні, — Вільямс підходить беззвучно і неквапливо роздивляється зображення, і ти, чи не вперше, відчуваєш, що, може, йому таки не байдуже.
— І схожі, — додає Кліфорд.
— Але… — Вільямс нахиляється ближче до стіни і ти відчуваєш його дихання над своїм вухом, — але я не пригадую її.
Палець показує на центр. Фотографія вирізняється й тим, що єдина в рамці. Кліфорд теж дивиться уважніше.
— Це його дочка. Сто років її не бачив. Вибач, не пригадаю, як її звати.
Коли Кліфорд каже це вголос, всередині зароджується спочатку відчуття ненормальності, а тоді й здогад з часткою розуміння. Всі переглядаються, ніби телепатично транслюють щойно зроблене відкриття.
— Дуже дивно вішати фотографії вбитих дівчат поряд з фотографією власної дочки. Навіть, якщо вони такі схожі. Особливо, якщо вони такі схожі. Хіба…
— Хіба він так переживав за від’їзд дочки, — договорює Кліфорд, — що вирішив…
— …ґвалтувати дуже схожих дівчат підручними засобами, а потім вбивати їх з особливою жорстокістю?
— Нууу, це мотив, божевільний, але чи достатній?
— Але чому просто не сумувати? Знущання — це як своєрідна форма відстроченого покарання? За те, що вона була хвойдою. Тоді все сходиться.
Кліфорд хитає головою.
— А не занадто? Якийсь надто збочений вияв батьківської турботи. Я ще розумію, якби… — він затинається, — якби… ану, чекай-но.
Кліфорд повертається до попередньої стіни, де висять фотографії спотворених травматичним проникненням анальних отворів.
— Ось ці, — він зриває знімки, в руках вони трусяться. — Їх не було в жодній справі. — Він перегортає одну з них, щоб переконатися у відсутності інвентарного номера, але натомість знаходить інше. — Еліс, 16, — повільно читає він. Швидко дивиться на зворот іншої. — Еліс, 15. Еліс, 17. Господи, Вільямсе.
— Що це таке?
— Святі грішники, Вільямсе. Я згадав — Еліс — саме так звали його дочку. Він не просто зганяв злість, він кожного разу відтворював те, що робив з власною дочкою. Цей виродок ґвалтував власну дочку роками! Роками!
— А потім вона йому зрадила, — додає Вільямс. — В його розумінні.
— Так, вона мене зрадила! — голос Борсона здається п'яним, але від несподіванки всі підскакують. Борсон ввалюється в кімнату, тримаючи пістолет. — Ми любили одне одного, а ця мала хвойда зрадила мене. Давала їм. Смоктала у тих виблядків. Розумієте?
— Що ти зробив, Борсоне? — Кліфорд говорить заспокійливо, як до знервованого пса, — Поговорімо.
— Казала, що втомилася. Хотіла відчути себе справжньою жінкою. Кінчити. І щоб кінчили в неї. Відчути, як це — коли всередині пульсує гарячою спермою член, а не задовольняти старого невдячного імпотента. Невдячного — можете собі уявити? Це я невдячний. Мала зрадлива хвойда. Казала, що поїде звідси, шукатиме кращого місця. Завжди заглядала на молодих жеребців. Невдячна мала сука.
— Борсоне, — тепер говорить Вільямс, — що ти з нею зробив? Чому ти ґвалтував цих жінок, як ґвалтував власну дочку?
— Я нікого не ґвалтував! Я нікого пальцем не торкнувся! — Борсон на межі. Його очі червоні й гарячково блищать, губи згризені до крові, волосся зачухмарене, сорочка розхристана, на штанах помітно сліди мокрого, від нього смердить брудним щуром. — З Еліс ми кохали одне одного. Мене підставляють. Всі ви. Всі ви в змові. Навіть ти. Я тобі довірився, Вільямсе.
— Ти вбив її, так? — допитується Кліфорд. — Нікуди вона не втекла. Куди можна втекти з Оушен-сіті? Куди можна втекти від Борсона, так?
Він ігнорує питання, він ігнорує почуття, він ігнорує все, крім власного бачення.
— Це все ви, всі за одно. Ви нічого не доведете, це все наклеп.
— Де тіло, Борсоне? Ти вбив свою покірливу ляльку, щоб вона не втекла з нарколигою в пошуках щастя, а потім збагнув, що накоїв і шукав їй заміну, — Кліфорд вказує на стіну, — але всі вони виявилися недостатньо хорошими, щоб у тебе бодай встав, так? Тому ти продовжував свої пошуки, правильно, Борсоне? Продовжував відтворювати, ґвалтуючи і вбиваючи, як ти робив з Еліс. Я тільки не розумію, навіщо інші маніпуляції з тілами? Це теж символізм? Але це занадто складно, Борсоне, допоможи, бо ми не розуміємо.
Ти відчуваєш до Кліфорда певну повагу, бо до цього ніхто не дивився на це питання саме так. А в цій ситуації таке трактування має сенс.
— Навіщо вирізати органи? — продовжує Кліфорд, — Навіщо видаляти зуби, кістки? Що це? Ти розчленував Еліс? Чи ти збирав сувеніри, щоб відтворити її зі шматочків, мов монстра Франкенштейна? Що ти зробив з частинами тіл, Борсоне.
— Я цього не робив, це все темне! — він мало не хрипить так кричить, слина летить додолу густими пасмами, ніби в скаженого. — Те робить темне.
— Борсоне, ти божевільний, — не витримує Вільямс, — ти вбив дочку і схибнувся. Де її тіло? В підвалі?
Борсон різко втрачає фокус і переводить погляд у верхній кут кімнати. Його обличчя перестає бути злим, а радше перетворюється на перелякану маску. Таким він тобі подобається значно більше.
— Воно тут, — белькоче Борсон, — це ви, ви приволокли його сюди. Я так і знав.
Борсон дивиться на стелю, тоді на фронтову стіну, тоді на підлогу. Погляд метається, як скажений, змушуючи тіло задкувати.
— Борсоне, що з тобою? Тобі погано?
— Що ви сюди притягли? — верещить натомість Борсон, який дивиться скрізь, тільки не на людей. Він бачить чорний слиз, який повзе до нього зі всіх усюд, слиз, який раніше маскувався, але зараз відкрито постав перед Борсоном.
Нарешті ти зустрічаєшся з ним поглядом і він завмирає.
— Це ти, — хрипить він. — Це все ти.
— Борсоне, що ти мелеш, тут нікого немає.
Ці слова роблять боляче. Це чергове нагадування, що як раніше вже не буде. Найгірше, що тільки Борсон залишається тим містком, який єднає тебе зі світом.
Ти стоїш бовваном, як і Кліфорд з Вільямсом, дивишся, як Борсон підіймає руку з пістолетом і стріляє. Кліфорд падає першим, за ним Вільямс. Борсон натискає на гачок, втретє направляючи кулю в тебе, але ти знову відводиш її, як щойно з Кліфордом і Вільямсом, і як тоді з чоловіком за казино. Поряд з місцем, де вона розриває плоть, з’являється чорна цятка — слід від твого доторку. Тобі хочеться, щоб хтось з них вижив, вони так багато зрозуміли, але не страшно, якщо й помруть. Хоча Вільямс тобі дійсно подобається, з ним у тебе могло б щось вийти. Інші з управління знайдуть тут досить доказів, щоб посадити Борсона. Він нарешті відповість за все, що зробив.
Ти так багато хочеш сказати йому, кинути на його погляд, знаючи, що він буде останнім, яким ви коли-небудь поділитесь, але час ще буде. Зараз ти віддаєшся спогадам. Проходиш повз Борсона, що рачкує і знову дзюрить з переляку в штани, заходиш у кімнату, яка колись була твоєю і навіть попри її огидність відчуваєш образу та несправедливість.
Ти пам’ятаєш, як Борсон знущався. Кожен раз, навіть найперший — у вісім. Спочатку ніби випадково, потім все частіше. У тринадцять це стало регулярним і очевидним. Але мати вперто не помічала нічого, аж поки Борсон не став ночувати в дитячій. Лише тоді вона приревнувала. Не гнівалася над наругою дочки, не кричала, що це жахливо, не пішла в поліцію, бо це аморально, а приревнувала, що пхають не їй. Борсон швидко її позбувся. Вона зникла в одній зі стічних канав.
Пам’ятаєш, як у нього не вийшло вперше — звісно, бо ти недостатньо старалася, недостатньо стогнала, мала занадто маленькі цицьки та плаский зад. Вся вина на тобі. Він оскаженів і віддухопелив тебе. Кров на блідих щоках, сльози та шмарклі розмазані обличчям, чорні плями синців на худому тілі порятували його ерекцію. Але, щоб не виникало питань і на відновлення не йшли місяці, він вигадав інший спосіб.
Чого тільки не було в твоєму заду за весь той час. Він ґвалтував тебе і тоді в нього вставав. Чим жорстокіше поводив себе, тим швидше в нього виходило. Але найбільше запам’яталося шкварчання шкіри на загривку, коли він гасив сигарету після сексу з власним кулаком, який потім витирав об твоє волосся.
Ти мріяла вирватися. Збирала гроші, продаючи тіло, називаючи це планом. Хотіла гайнути подалі від сірості й вічного дощу. Десь в інше місце, в іншу реальність. Відштовхнутися від дна і ковтнути свіжого повітря. Будувати щастя, відчути нормальність. А потім Борсон про все дізнався.
Життя несправедливе. Несправедливо, що поки тебе трахав батько, інші спокійно спали в ліжечках. Несправедливо, що поки батько трахав тебе вже патиком в гузно, інші марили першим коханням. Несправедливо, що поки батько вибивав тобі зуби, інші собі жили. Несправедливо, що поки батько відбивав тобі печінку, нирки й селезінку, інші будували плани на майбутнє.
Ти спускаєшся в підвал і дивишся на місце, де стояла та ємність, яка відібрала твоє майбутнє.
Справедливо, щоб вони теж відчули. Щоб теж страждали. Щоб зрозуміли, як воно — помирати.
Ти пам’ятаєш, як вони кричали, коли ти палила недопалки об їхні шиї, як хвецяли ногами, коли ти вибирала трохи ширші предмети, ніж могли влізти їм в анус, як крутилися в корчах, коли забирала по органу за раз, як мовчки помирали, коли ти розчиняла всі кісти в одну мить чи навіть ціле тіло, залишаючи тільки голову. Ти хочеш, щоб вони відчували, бо ти помирала так само — спочатку кричала й пручалася від неймовірних мук, коли Борсон тебе катував і коли відмовляли відбиті органи, а потім мовчки розчинилася в чані з кислотою.
Ти згадуєш все це — як наводила підозри до Борсона, як поступово руйнувала його реальність, і як відплачувала дівчатам, які жили твоє життя — і тобі стає трохи соромно. Але лише трохи. Більше ти тішишся. Бо хоч на краплю, але справедливості у морі лайна Оушен-сіті стало більше.