Якби сирени співали блюз

Містечко Блейкмор — то така затерта точка десь на перехресті Техасу     та Луїзіани, яку важко розгледіти навіть під лупою. Місто, яке ввібрало в себе найпаскудніше з обох штатів.

За шість років у Блейкморі двадцять сім загиблих чоловіків. Я існую. Сирени — ні.

Океан поглинав це місто тричі, і тричі люди відбудовували свої крихітні домівки з каменю і дерева.

Я бачив це лише один раз у житті, але подібна картина постійно виринає перед очима. Настільки часто, що іноді я бурмочу про це, навіть не помічаючи. Це — неприємна гра розуму. Коли доживаєш до настільки нудного віку, що різниця між думками та реальністю стає майже непомітною.

Роуді не любить мої оповідки про океан і вкотре повідомляє про це до біса невдоволеним голосом.

Серед хвиль і тонучого міста проступають силуети занедбаної каюти. Пусті бляшанки, шкарпетки й вирвані сторінки книг створюють картину впорядкованого хаосу. Саме так називає Роуді нашу з ним другу домівку, яку ми ділимо на двох. Крихітна каюта танкеру між машинним відділенням та вантажним відсіком. Зверху торохкотить і хлюпає нафта — так мені здається, але насправді резервуари від нас далеченько. Знизу ревуть двигуни, наче закарбовані в клітки дикі леви. Гудуть механізми, брязкає обладнання й система охолодження.

Роуді, мій напарник, звисає з верхньої койки наді мною і дивиться своїм штучно-обуреним поглядом.

— Ти знову бурмотиш собі під носа, старий, — гмикає він і завалюється назад. — Мене й вдень вже нудить від океану. Облиш цю кляту воду хоча б вночі, га? Треба виспатись, ти ж знаєш. Вона чекає. 

Матрац наді мною скрипить і згодом затихає. Шурхіт змінюється тихим сопінням. Годинник завмирає близька пів на десяту вечора, до берегу не більше сорока п’яти морських миль. На Роуді вдома ніхто не чекає, але кожної робочої зміни він мені каже: «Ось побачиш, цього разу вона зверне на мене увагу».

Він кохає так, як люди з Блейкмора просто не вміють. Дикі, недружні, вже напіврозкладені. Здатність кохати затерлася поколінь так п’ять назад через непотрібність.

Про неї тут згадують лише в двох варіантах.

«Шуткуєш? Ти не був у дайв-барі на з’їзді з П’ятої авеню? Чуваче, тобі конче треба туди завітати. Дешеве пиво та гарна жінка з живою музикою — що ще потрібно для щастя?». Я ненавиджу оце «чуваче», як зараз говорить кожен перший. Таке собі відлуння сучасності, якої в нас ніколи не існувало. Ми живемо на декілька кроків позаду від решти світу, і ці «чуваче» чи дурнуваті «бітники», яких у нашому містечку живуть цілих три, виглядаються безглуздо серед рибних голів та бородатих старців.

Я не поспішаю ділитися своїми поглядами з іншими, тож місцеві і надалі продовжують так казати. Особливо ті, хто приходять до бару десь раз чи два на місяць перекинутись новими історіями з друзями. Хоча навіть це є дурною ілюзією, яку всі не змовляючись підтримують. Насправді нових історій в Блейкморі не існує. Всі розповідають одне й те саме по колу, бо нічого нового тут, бляха, не відбувається. Хіба що мерців з кожним роком стає трохи більше, та чи всім не байдуже? В місті, до якого навіть життя ледве доповзає з автомагістралей та кіноплакатів, смерть здається такою ж звичною, як і ранкова риболовля.

Але ж є ще один варіант, коли місцеві жителі згадують про неї. Одна й та сама фраза, як на пошкодженій платівці. Майже мантра. Ще й кажуть це чоловіки з приблизно однаковим складом життя «дім-робота-бар». Вони самотні й зазвичай дивляться на неї з кутків приміщення по-юнацьки невпевнено.

— Ох, Патрісія, — скиглять ці хтиві покидьки. — Якби сирени співали блюз, як співаєш його ти, ніхто б із мореплавців не повертався додому.

Все в нашому місті судять саме за мореплавством. Чим більше часу ти проводиш в морі, тим більше тебе поважатимуть. Принаймні, так було раніше. Поки до нас не завезли цих механічних гігантів, що гарчать над портом, як скажені пси.

Кожного разу, як я видивляюся мерехтливе світло в ілюмінатор, мене наздоганяє необґрунтований страх, що міста вже не існує. Здається, варто доплисти до назначеної точки, як земля зникне прямісінько перед нашими очима і більше не з’явиться. Ми так і залишимось блукати безмежними морськими туманами.

Останні три години до самісінького прибуття додому я гортаю щоденник Роуді зі старими вирізками газет, чиїмись нотатками і химерними замальовками вигаданих створінь. Здається, до цього він належав сину шерифа. Принаймні, я точно це від когось чув. Мене не покидає відчуття, що цей щоденник я бачив вже багато разів, і стільки ж разів намагався від нього позбутися. Але все це, напевно, лише гра моєї фантазії.

Роуді хворий. Безнадійно, безперечно хворий. Його симптоматика унікальна і одягнена в червону атласну сукню. Ще й називається до звабливого чарівно: «Патрісія». Так, Роуді хворий на Патрісію, красуню-співачку в злощасному дайв-барі. Я не встиг помітити його хворобу на першій стадії, та й не певен, чи взагалі існував цей етап. Мені вже дістався величезний абсцес.

«Сирени справжні, вони існують», — з цього починається чи не кожен наш ранок. Встати на світанку, умитися холодною водою, що пахне сіллю та рибою. Йти батрачити на нафтову платформу, яка врізається в дно океану наче великий меч. Можна представити, що то давній місцевий божок випадково встромив лезо у землю. Вежа розрізає хвилі, які відчайдушно намагаються збити чи хоча б похитнути її. Як щось зайве, неприродне. Мабуть, дно безпорадно свербить, як свербить у людини око, коли туди потрапляє смітинка.

«Сирени справжні, вони існують, — каже Роуді майже кожного дня за сніданком. — Я бачив одну з них біля берегів Блейкмора. Знаєш, де вона зараз? Співає в барі на з’їзді з П’ятої авеню».

Вічний гімн відкинутого коханця. Як швидко жінка з богині перетворюється на злісну сирену, яка тьмарить чужий розум…

Я так і не вирішив, чи Роуді справді вірив у хвостатих чудовиськ, про яких збирав нотатки до свого чудернацького щоденника, чи він став таким через її відмову. Вирішив, що краще вже так, краще вже вірити в усілякі дурощі, ніж визнати, що тебе кинули. Бо це ж класика, га? «Мені відмовили, бо то з ними щось не так, а не зі мною. Ні, точно не зі мною».

Це відбулося миттєво, я навіть не встиг відслідкувати. Роуді освідчився їй через годину від першої зустрічі серед міста. Через дві — божевілля вже проклюнулося в його очах, але помітити це вдалося не відразу.

Ось, в чому лячність божевілля. Ти його не помічаєш. Воно не стоїть біля дверей, тарабанячи ногою в дерев’яні балки. Воно прокрадається снами і скрипом половиць. Воно заражає тебе повільно, чекає найліпшого моменту, щоб прослизнути вглиб і обернутись навколо хребта — зжати і не відпускати. Щоб цю гниль можна було витравити лише разом з ломаними кістками.

«Вони можуть виглядати як будь-хто, старий. Бути ким-завгодно, — плутано шепоче мені Роуді, сьорбаючи міцний чай. — Може статися так, що сиреною виявиться твоя коханка, батько чи навіть найліпший друг. Ти не помітиш, коли воно буде найближче до тебе».

Я струшую головою і прочиняю очі. Все ж таки сон. Серце колотиться десь у горлянці, наче скажене. Ще трохи і прорве кістки, м’язи, шкіру. Покотиться каютою й загубиться десь поміж ящиків з канатами та робочими комбінезонами.

Доводиться встати, огидливо витираючи холодний піт з лоба. Знову це. Очі самі підіймаються вгору, до пустого ліжка наді мною. За два тижні, як танкер відплив з Блейкмора на нафтову станцію, я так і не звик до відсутності балакучого Роуді. На цю робочу зміну він так і не вийшов. Треба бути повним бовдуром, щоб не зрозуміти, що з ним трапилось. Коли я повернусь до міста, газети вже будуть стигнути заголовками минулого тижня: «Чергового чоловіка знайшли мертвим біля скелястих берегів».

Я ще не впевнений, але тепер мені здається, що Роуді був не таким вже й божевільним. Чи, цілком можливо, то просто я став душевнохворим. Одне з двох. І обидва варіанти мені не подобаються.

Місто вдалині виблискує маленькими, ледве помітними вогниками. Варто лише трохи примружити очі, як ці вогники розтікаються зірками-плямами, а земля здається занадто подібною до неба.

Горбистий берег нагадує великого сплячого монстра. Від поривів вітру здається, ніби він глибоко дихає. Скелі риплять і крекчуть в очікуванні пробудження.

Від землі несе гомоном та людьми. Жіночим сміхом, м’якими ліжками — життям загалом. Справжнім, не просоченим нафтою та металевим присмаком вологих кают.

Ці приморські міста завжди такі. Маленькі ирії чужого життя. Саме чужого, а не свого. Бо ж світлини незнайомців, пороги друзів, щілини між шибками сусідського вікна, де силуети сім’ї розмиваються до однієї неточної плями під ковдрою — все, що відбувається у інших, завжди цікавіше за те, чого не відбувається в тебе.

Блейкмор смертельно хворий. І настільки ж смертельно залежний. Від риболовлі, судноплавства та торгівлі всім, що можна знайти на відчепі нашого світу. Мені подобається називати це «нашим світом», бо ніхто з чужинців тут довго не витримує. Чужинці зустрічаються навіть серед місцевих. Вірус Блейкмора. Такі собі зрадники, що воліють тікати звідси і перебиратися до великих бездушних міст.

Я пам’ятаю, як до Блейкмору приїхали якісь люди. Знесли половину міста і побудували нове. Вони казали, що великі дома та великі гроші — це гарно. Вже тоді мені так не здавалося, але я так і не міг дати цьому назву. Був ще досить молодий. Так я вважав. Все, що раніше тридцяти п’яти, то молодий. А потім починалася відразна старість.

Зараз, коли після довгої відсутності я повертаюся і дивлюся на берег зі сторони океану, я розумію, як це зветься. То лишай. Нашкірна хвороба, яка поступово покриває горби. Схоже на те, як стіни нашого сараю поростали пліснявою від вологості з кожним роком.

Чим ближче ми підпливаємо до берега, тим чіткіше відчувається свербляче, майже болісне поколювання між лопаток. Доводиться замислитись, чи не загубив і я часом розум, нескінченно роздумуючи про місто, його минуле і майбутнє — бо ж теперішнього в нас немає, воно розмилося до невпевненого «вчора» і можливого «завтра».

Відчуття, наче хтось вдирається поглядом мені в саму шкіру, не покидає навіть тоді, коли я оглядаюся на пусту палубу. Не варто було так багато слухати Роуді. Хтозна, може і я втоплюся через кілька днів, бо почну вірити в сирен?

До берега залишається ще трохи. Інші працівники танкера — механіки, як я, боцмани, вантажники — поступово прокидаються, виповзають з кают на палубу, як нічні метелики на світло. Стає трохи спокійніше. Відчуття чужого погляду не щезає, але тепер його набагато легше пояснити.

Я не сам. Але іноді мені здається, що куди б я не пішов, десь там, у віддзеркалені, завжди буде хтось ще. Той, хто за моєю спиною рухає ногами і руками, вишкіряється і дихає у потилицю. І все ж це паскудна гра розуму, не більше.

Я не сам. Я на холодному судні серед таких же змерзлих чоловіків, які подумки вже далеко. Хтось у теплій домівці, де їх чекає сіра мишка-дружина, бо інших жінок серед місцевих не трапляється, хтось у єдиному в місті гостелі, але більшість — більшість все ж у дайв-барі. В нього навіть немає назви, бо місцеві завжди знають, про що саме мова.

Я не пам’ятаю, коли він відкрився, не пам’ятаю, як всі раптом дізналися про нього. Наче той завжди існував там. Хтось каже: «Хіба ти не був у дайв-барі на з’їзді з П’ятої авеню?», і всі після цієї фрази із розумінням кивають головою. Плескають себе по чолу і відповідають щось на кшталт: «Звичайно, я постійно проходжу повз, але ніколи туди не завертав».

Чи це не дивно? Всі проходили повз, але ніколи б не згадали про це місце самі. Я й сам не пам’ятав, коли перший раз побачив ті дерев’яні шибки, але коли це вже сталося, мав стійке відчуття, ніби відвідував бар все життя.

Щось відбувалося. І всі воліли цього не помічати. Більшість заплющували очі і чекали моменту, коли їм вдасться повернутись додому. Ступити на берег. Встигнути до закриття бару, щоб перший раз за два тижні зміни знов побачити Патрисію під тьмяним світлом ламп.

Порт височіє справа. Ну, як, порт. Маленький пірс. Один-єдиний танкер. Блейкмор — лише філіал монополістичного нафтового гіганту. Галочка в списку індустріалізації, яку поставив собі губернатор штату, щоб приїхати та урочисто розрізати стрічку. Я навіть не знаю, з якого саме штату той губернатор. Здається, нас жбурляють від одного до іншого, як непотрібну дитину. Ніхто її не планував, і ці фрази закарбувались з самого дитинства: «Забери його зі школи, жінко, це ж твій син!» чи «Хіба не ти вирішив, що тієї ночі тобі достобіса ліньки шукати захист? Ось і забирай його сам!».

Так, Блейкмор небажана дитина, якої кожен намагається позбутися. Принарядити в нормальну одежу. Зробити хоч щось, щоб надати йому пристойного вигляду — вигляду старих мрій юності. Але нам нічого не допомагає.

Танкер врізається у дно якорем. Глухий стук. Вібрація, як ледве помітне мурчання кота, якщо прикласти вуха до грудки. Звук, який можна відчути — саме відчути, а не почути — лише на палубі. Морські судна — то коти. Домашні, відгодовані, з набитими черевами риби чи нафти.

Там, унизу, де дощ щільною ковдрою накриває місто, робітники вже старанно розчищають місце для вантажа. Каністри, приладдя. Кораблю, як і коту, потрібно відпочити. Постояти у порті, дозволити людям почухати пузо, очищаючі залізо від рослинності та мушлів, присталих по боках.

Варто зробити один-єдиний постріл, як спалахне не лише танкер, а й місто. Ось, скільки нафти тихо хлюпає зараз всередині. Стільки, що при бажанні вистачить і на море. Ви колись бачили палаюче море?

Я неквапливо спускаюся іржавою драбиною, роздивляючись нерухому фігуру, що виглядає майже штучно серед інших людей. У них є життя, плани, ледве помітний запал в очах. Але він виглядає так, наче вже вмер. Вмер, а йому просто забули про це повідомити. Навіть звідси я бачу натерті до блиску туфлі. Хто взагалі натирає взуття по дощу? Який телепень купує в таке місто туфлі? Він увесь — з ніг і до голови — виглядає гидко чистим в приємному, звичному бруді довкола.  

Зазвичай він сюди не приходить. Місце для суворих мужланів, що тягають вантаж. А Честер полюбляє теплий душ, пахучі олії та м’які капці. Господи, побачив би його зараз батько… Що б він сказав? Але в цю саму мить Честер не вдома, не під гарячим душем. Він стоїть посеред дощу в ненависній частині міста і терпляче чекає на мене. Навіть нога не відбиває нервовий ритм — напевно, боїться, що зайві рухи накличуть демонів цього міста. Демонів нафти, мертвої риби та бідності.

Визнаю, мені подобається змушувати його чекати. Подумки малювати картину, як в Честера сіпається око. Він завжди кудись спішить. Так і не запам’ятав вчення батька: відкрита вода не терпить поспіху. Але з океаном він тепер пов’язаний лише на паперах.

— Як зміна? — питає Честер, накриваючи парасолькою край мого плеча. Безглуздий жест ввічливості. Рибацький плащ все одно не дає воді прослизнути всередину, а його парасолька не дотягається навіть до мого волосся.

«Який же ти кремезний», — сказав він якось, років зо двадцять тому назад. І я запам’ятав. Запам’ятав, бо це було єдиною щирістю, єдиним захопленням, які він виразив в мій бік за всі роки життя.

— Ти дійсно прийшов сюди, щоб спитати про зміну? Позбав мене цих показових питань, — я намагаюсь запалити цигарку, прикриваючи її від дощу.

Це такий особливий тип гівняних сімейних відносин. Де ви віддаєте голоси за категорично різних виборців, живете у протилежних частинах міста і бачитесь, у найкращому випадку, раз на рік. Він кожного разу забуває про мій день народження і вітає кількома днями пізніше. Я — вже який рік поспіль ігнорую, що в нього три дитини, а не одна. Честер, мабуть, єдиний в цьому місті, хто хоч трохи піклується про демографічний стан.

На мить я зустрічаюсь з його очима і мене тягне блювати. Коли земля з океаном змінюються за чітким графіком — два тижні там, два тижні тут — людям, бува, мерещиться якась чортівня. Це одне з трьох золотих пам’яток будь-кого, хто працює на судні. Два інші пов’язані з сумом за жінками та думками про смерть. Наприкінці робочої зміни це все, про що ти можеш думати: про смерть і жінок. Про жінок і смерть.

Смертельних жінок.

Про ці галюцинації мені розповідала якась сучасна терапевтка, яка раніше приїжджала до містечка раз на місяць. Але ж вона не казала, що бачити обличчя свого напарника буде так лячно. Мертвого напарника в тілі живого брата. Він стоїть і дивиться на мене пустими очима. Роз’їдений рибою, подряпаний о скелі. З роздертими вщерть грудями. Не встигаю роздивитись, що там зяє у темній прогалині замість серця, як Честер обережно торкається мого плеча.

Доводиться на мить відсахнутись, щоб врешті-решт виштовхнути повітря разом з булькаючими звуками з горлянки.

— Все гаразд? Ти блідий… — він знімає шляпу і дивиться вже не з натягнутою ввічливістю, а з щирою турботою. Ненавиджу цей погляд. Цей жалібний тон. Я — старше його на дванадцять років, а він завжди, завжди відноситься до мене, як до дурнуватого хлопця, який не може розібратися в магнітофоні, і якому потрібна оця лагідна допомога. Іноді я не розумію, як він може не помічати, наскільки це принизливо.

Мене вистачає лише на роздратований помах рукою замість відповіді. Ми човгаємо бік-о-бік до виходу з пірсу ледве чіпляючись ліктями. Для моїх колег Честер — бос, серйозна та велика людина. Для мене — педантичний кістлявий молодший брат з задраним до неба носом.

Я завжди хотів працювати в морі. Навіть не так: то море хотіло працювати зі мною. І коли рибальські судна стали витрачати більше, ніж заробляти, прийшлося йти до «Діоніку», що простягнув свої клешні навіть сюди. Місто, про яке забув Бог, згадали машини зі своєю нафтовою кров’ю та металевими нутрощами. І все ж це було краще, ніж вмирати з голоду і набагато краще, ніж працювати в чотирьох стінах, як брат. Він та ще двоє розумників наповнювали крихітний офіс в глибині сучасного району міста. Займались логістикою та ще якимись пихатими словами, які я навіть не розумів. Моя задача була простіша: дивитись, щоб з труб не йшов зайвий пар. Перевіряти, чи в нормі тиск та температура. Чи не ревуть двигуни сильніше, ніж їм відведено.  

— Ти так і не сказав, навіщо прийшов сюди, — ми зупиняємось біля роздоріжжя, поруч із зачиненою на ніч пошарпаною крамничкою з письмовими дрібницями, папером та газетами. Честер мовчки киває на випуск тижневої давнини. З основної полоси на мене дивиться похмуре обличчя Роуді в робочому комбінезоні. Коротенький некролог в куточку. З десяток рядків про дату й обставини, за яких його знайшли, прибитим до західного берегу.

Дивно, коли життя людини можна вмістити в три речення: народився у Блейкморі, працював у океані, помер у місцевих водах. Напевно, так можна описати існування кожного другого мешканця. Напевно, моє теж буде стиснуте до ось таких притулених одна до одної літер. Все, що було між ними, будь які страхи, будь які приятелювання, досягнення, все це залишиться пробілами між словами. Але ще дивніше — це опис смерті, який виходить напрочуд довгим. Шкіра в нього була розпукла, напівпрозора. Відшаровані нігті, очі вижрані рибами. У нагрудному кармані розм’яклий папір. Зацікавлений підпис від редакції: «Що ж там таке могло бути? Адреса? Ім’я вбивці?». Господи, ну і бовдури…

Шериф запевняє, що у цих смертях немає нічого дивного. Мовляв, це не рідкість: стрибнути зі скал від нудьги чи любові. Ось, як він вважає. Що в нашому місті немає інших причин. Тобі або нудно, або ти переспав з чужою жінкою. Врешті-решт, безглуздо по обох пунктах. По-перше, в цьому місті немає святих. Немає навіть просто нормальних. Люди народжуються, і Блейкмор відразу ж запускає в них свої корені, темні щупальця, які проростають з кожним роком. Переспав з чужою жінкою? Та в нас кожен другий зраджує один одного, і всі це знають. Звучить дико, авжеж, але ще дикіше думати, що хтось від цього стрибне у море. Від нудьги? Не пам’ятаю, щоб Роуді нудьгував…

Я й сам знаходжуся серед тих, кому щонайменше начхати на інших, але тиша протягом двох тижнів зміни без повсюдного Роуді чомусь непокоїть мене. Настільки, що я починаю думати про речі, які раніше мене зовсім не турбували. Може, Блейкмор вже поглинув і мене? Може, все сталося саме так, як пророкував Роуді:

«Відкрий очі, старий! Ми всі мертві! Всі вже давно мертві, а живемо ми лише тому, що звикли. Хіба це нормально?!»

Ніколи не розумів його обурень, аж до моменту зараз. Люди вмирали, а я робив вигляд, ніби для нашого міста це абсолютно звично. Хоч що тут відбудеться — то норма. Бо ж це Блейкмор. Блейкмор вже давно мертвий. Іноді я не розумів, що мертвим ми зробили його самі.

Друга колонка газети рясніє переліком конспірологічних теорій про причетність «Діоніку», які планують розширення. Чи, може, Роуді перейшов дорогу чоловікові Патрісії? Половина міста думає, що в неї чоловік «зверху». Інша ж половина вважає, що Патрісія — одинока хижа змія, яка заманює чоловіків до себе, зваблює, а потім викидає в море, як непотріб. Варто в них спитати, яким чином тендітна жінка може це провернути, вони гнівно трусять сальними пальцями перед обличчям і кажуть: «Ось! Ось! І ти став жертвою її чар! Сирена і тебе не зоставить в живих!»

Бідолаха Роуді. Напевно, в будь-якому генделику зараз обговорюють, як його зжерла Патрісія, бо він розповідав про неї ці жахливі історії. Мені прикро бачити фото Роуді біля некрологу, але ж він і справді божеволів. Заразив усе місто вигадками про сирен.

Клацаю запальничкою в очікуванні виразної відповіді.

— Всі втоплені працювали на мене. На «Діонік». Возили нафту до Остіну, готували танкер до відплиття чи пахали на платформі. Ремонтували, мили, налаштовували, відкачували. Всі вони — працівники, яких я втратив. Яких я ніяк, бляха, не можу замінити, бо через дурнуваті розказні телепнів на кшталт твого Роуді всі стали до біса забобонними. Думають, наче це місце прокляте.

— А хіба ні? — криво всміхаюся я. Жартую, звичайно. Але всередині мене все ж сіпає від таких розмов. — Сам кажеш, що всі вмирають по черзі. Я тобі з батьком відразу казав, що…

— Та годі вже! Скільки можна? Тобі не набридло постійно борсатись між дивакуватими мріями про море та роками своєї молодості? Якщо б не «Діонік», наше місто давно б вже всохло. Вони вкладають гроші в Блейкмор! Побудували школу, лікарню, проклали гарну дорогу через місто! А ти й інші старожили все одно волієте «лікуватись водою та сіллю». Господи, з ким я розмовляю… — Він важко дихає і висмикує в мене цигарку. Затягується нервово та невміло — як і в роки свого юнацтва, за раз спалюючи по третині цигарки.

Коли мати поїхала, ми майже перестали підтримувати зв’язок. Бо єдина ланка, яка змушувала нас сідати за один стіл, щезла. Іноді я заздрю матері. Вона прожила тут все життя і все ж одного дня просто запхала все, що мала, у крихітний рюкзак та поїхала. Сказала, що їй все остогидло. Я так і не примирився з цим. Не примирився, що вона змогла полишити все, зв’язок з містом зв’язок з океаном. Не примирився, що вона взяла й зрадила мене, віддала перевагу новому світу.

— Скільки вже пройшло? — питаю, косо зиркаючи, як він намагається втамувати своє дихання — розуміє, про що я питаю. Дивно, що смерть батька він пережив важче за мене. Усе життя вони сварилися. За усі роки Честер так і не сказав, як сильно поважав його. — Шість років?

— Приблизно десь так, — бурмоче він. Шість років зі смерті батька. Три — як поїхала мати. Рік — як його старший син збіг у В’єтнам «воювати з комуняками». Честер намагається звучати якомога впевненіше, наче це така особлива гордість. Але ж насправді тут, в забутому Богом місці, нікому немає діла до далеких країн. Навіть до інших міст. І Честер сидить і годинами дивиться в свій модний ламповий телевізор. Як двадцять років назад: лише тоді ми слухали радіохвилі. — Тож, батько зник, і відразу з’явилася ваша примадонна, еге ж?

Як раз на цьому моменті його образ, його гарна маска, яка на декілька недовгих хвилин почала мені подобатись, тріщить по швам. Лускається, оголяючи справжню причину його візиту. Ось, навіщо все це. Довга тиша, проникливі слова. Спроба нагадати, що ми розділяємо кров на двох. За турботою починає прослизати хижа паща, слина капає з його підборіддя. Пар обрамляє обличчя, струменіє біля чола.

Може, терапевтка не помилялася. Треба лише заплющити очі, глибоко вдихнути і гарно виспатися. Так, річ лише в цьому. Коли останнього разу я нормально спав? Коли ці кляті сни про океан та Роуді не переслідували мене? Бо ж до Роуді був хтось ще. Зниклий помічник шерифа. Очільник зміни. Кухар на танкері. Вони приходять до мене вночі і співають свої передсмертні пісні. Не дивно, що мені мариться таке: роззявлене, розідране обличчя брата, який зовсім-зовсім не схожий на самого себе. Демон цього міста. Привид. Всі навкруги хочуть, щоб Блейкмор поглинув і мене.

— То тепер ти віриш у забобони? — протираю очі і переді мною знов мій брат. Трохи втомлений. Трохи постарілий. Але все ще він.

— Я християнин, — обурюється він.

— Ти підглядав за черницями, коли вони приїхали на відкриття похилої каплиці.

Взагалі-то у каплиці була назва, але всі так і називали її: похила. Вона з’їхала з пагорба через рік, як її побудували.

Честер багряніє та мовчати не збирається.

— Ти знаєш місцевих краще за мене, — він дивиться вбік. Брат не вміє казати прямо, не вміє просити про допомогу. Лисяче лукавство, яке дісталося йому бозна від кого. — Порозпитуй, що в них на умі, га? Що в місті кажуть про компанію? Про смерті? Блейкмору потрінен «Діонік», брате…

Я схиляю голову на позір. Кажу, що зроблю все можливе. Обіцяю допомогти і навіть погоджуюся, щоб він якось пригостив мене у барі. Неймовірна щедрість. І така безталанна хитрість. Чужинців у старому місті не люблять, а Честер — чужинець. Його випхнуть з бару відразу ж, як він ступить туди наодинці. Місцевим роботягам зайвий рот на їх Патрісію не потрібен.

Ми розходимось ближче до опівночі. Його шлях додому пролягає крізь крики чайок та гуркіт крану. Мій — крізь запахи солі, риби та тютюну. В таких містах, як це, не буває зайвої розкоші. Маленькі дерев’яні будинки, тісні вулиці з кам’яними мостовими, де діти грають в дворові ігри просто серед калюж. Лавки з рибними стравами, де чоловіки обговорюють політику, в якій не знаються.

Все це завмирає в часі. Щезає. Вночі вулиці лячно пустують. Вітер перешіптується з плескотом хвиль. Хмари вичісують пагорби та домівки біля лісу своїми дощовими черевами.

Коли те, що зв’язувало місто з минулим, почало його полишати: люди, старі кораблі, будівлі, які вряди-годи зносили та заміняли на нові, сам Блейкмор почав вмирати. І, вмираючи, забирав із собою все, до чого міг дотягнутись. Цього, здається, ніхто крім мене не помічав.

Якщо ковтнути солоної води у берега, океан буде в тобі. Якщо він затопить твою домівку, змиє особисті речі: простирадла, посуд, малюнки — частина тебе буде в океані. Врешті-решт різниця невелика. Цьому мене навчив батько. І змінюватись, коли змінюється світ, також.

Брехливий покидьок. Казав, що новий світ — то світ майбутнього. Інша музика, інші люди, інші світогляди. Навіть коли нам прийшлося приймати в себе гостей-інвесторів, що понавозили крани та сірий неприродній камінь, він стояв на своєму. Я бачив, як моє рідне місто змінювалося. Батько казав: «То на краще», але сам у це не вірив. А потім відбувся п’ятдесят шостий. Мексиканська затока і вибух у свердловині. Вода проковтнула батька так, наче він завжди належав океану. Вода пофарбувалась в червоний. Після того я почав ненавидіти все, у що перетворювався мій світ. Світ, який раніше здавався мені дуже простим і зрозумілим.

Я тричі стукаю у двері, наче це якийсь таємний ритуал. Мені подобається так думати. Ніби це таємниця. Дещо особливе, що ми розділяємо з нею лише на двох. Дещо, що не має знати ніхто в цьому місті, навіть сам Блейкмор не може зазирнути в домівку і побачити, що ж там відбувається.

Вона відкриває миттєво. Вона завжди на мене чекає.

Час ледве добіг до години ночі, напіврозмитий макіяж після вистави все ще на обличчі. Вона пускає без слів, лише трохи кривить носа, вчуваючи запах технічного масла.

Я її кохаю. Не так, щоб забивати вільний час думками про неї. А так, як кохають у ліжку, на столі і біля стіни.

Вона зі мною спить. Ми спимо разом. Я так і не вирішив, як називати ці відносини. Іноді вона пригощає мене кавою, рідше я пригощаю її ромом.

Патрісія єдина, хто не закриває очі на те, що відбувається. Вона щось знає. Жінки завжди відчувають краще за чоловіків, але чим довше я дивлюся в її очі, тим страшніше мені стає. Чи міг Роуді мати рацію? Врешті-решт, мені ніколи не вдавалося зрозуміти — чому я? Дивлюся на своє криве віддзеркалення у шафі: темне волосся поростає по всіх грудях і руках, черево перевалюється на лівий бік. Брат називав мене Бігфутом.

Патрісія відвертається, не любить дивитись на нас у дзеркало. Ніколи не дивиться, коли ми разом. Що ж вона там бачить? Чому серед усіх, хто прагнув її уваги, саме мене вона запрошувала та пускала до ліжка? Вона ж сама запрошувала мене. Сама звала. Сама зваблювала.

— Знаєш, Патрісія. Я ніколи в тебе не питав…

Я окреслюю пальцем м’які груди. Тоненьке волосся на її животі стає дибки чи то від остраху, чи то від холоду.

— Що ти думаєш про загиблих хлопців? Шериф запевняє, що то нещасні випадки, але йому вже майже ніхто не вірить. Дивно це якось, не думаєш?

Патрісія не балакуча. Вона більше мовчить, ніж говорить. Я навіть не пам’ятаю, чи говорить вона взагалі окрім тихих стонів піді мною та співу у барі. Чи вміє?

У чомусь брат все ж мав рацію. Десь років п’ять чи шість назад — я навіть і не пам’ятаю, коли саме — з’явилася Патрісія. Я повернувся з чергового плавання, а в тому дивному барі, що раніше був домівкою одного з глав містечка, вже була вона. Патрісія приїхала з Сан-Франциско і відразу ж врізалась у повсякдення міста. Червона помада, червоні сукні, червоне хутро на пальто, коли всі тут одягались у сіре, щоб зливатися з навколишнім середовищем. З океаном та пагорбами. Місцеві чоловіки були схожі на рибу, жінки — на гострі скали. А Патрісія нагадувала океан. Той самий океан після вибуху у Мексиканській затоці, коли нафта розлилась по воді, фарбуючи її у буро-червоний, наче згорнута кров. Патрісія була пульсуючим пораненням Блейкмору. Гострим, болючим.

Останніми роками мешканці все рідше відвідували маленькі рибні генделики, і все частіше вибирали світлі вулиці з яскравими вітринами, недешевими блюдами та офіціантами, одягненими краще за них самих. Куди ще витрачати гроші в ті нещасні тижні на суші?

Але з появою Патрісії багато чого змінилося. Вона змінила місто, навряд чи помічаючи це. А може вона й знала. Може, робила це спеціально. Мої колеги почали все частіше човгати сірими вуличками вздовж берегу, щоб дістатися бару. Щоб побачити засохлого окуня на стіні, пильні стакани та невеличку сцену, де Патрісія співала те, що в нашій частині міста ще не вийшло з моди.

Нова епоха рок-н-ролу ледве доповзала до нас і все одно жила трохи вище за скалистий перегин. Мадді Вотерс зі своїм «Hoochie Coochie Man». Вульф, Кінг, Хукер — їх знали ще в минулому десятиріччі. Зараз же народ перекочував на язику «Бітлів», Престлі та Ділана. Все це було для мене занадто.

Поки я ліниво вдягаю широкий шерстяний светр — дрес-код для моряків — на стіл переді мною стрибає кіт. Клятий маленький біс. На двох ми з ним ділимо лише дві речі — тяжіння до Патрісії і ненависть одне до одного. Він не приймає мене: шипить та намагається відгризти будь-яку частинку шкіри кожного разу, як бачить. Ба кажуть, коти бачать те, що недоступно іншим. Він притискає вуха і нервово смикає хвостом. Так себе поводяться, коли бояться. Дивно боятися мене. Особливо, маючи за хазяйку таку чудернацьку жінку. Майже неіснуючу. Майже мертву. І коли я мимоволі оглядаюся на Патрісію, як нажахано вона кліпає очима, це стає все більше очевидним. Навіть її вже почало потрохи зжирати місто. Як би вона не намагалась виборсатись, вже ніяк.

В такі рідкісні моменти я не можу зрозуміти, навіщо взагалі приходжу сюди. Кожного разу дарую по новій троянді, решта так і стоять засохлі з минулих разів. Це наче якась пригода — єдине цікаве, що залишилось в моєму житті. Поруч з квітами напіввідкрита пляшка її улюбленого «к’янті». То її минулий хлопець прищепив смак до вина, я вже знаю цю історію. Мені ж ця кислятина кожного разу стає у горлі. Ненавиджу вино. Іноді мені здається, що і Патрісію я теж ненавиджу. Як і саме місто. Але вдіяти нічого не можу. Це як прокладений звичний шлях. Море-робота-бар-Патрісія. Звична рідна стежка, з якої сходити трохи лячно, трохи ліньки, але в цілому просто не достає сенсу.

Десь в проміжок між легким ранковим штормом та блідим полуденним сонцем мій шлях в’ється до шерифа. Відзначитись, що ти живий. Що ти пам’ятаєш про податки та обов’язково прийдеш голосувати за міського голову, який не змінювався вже років тридцять. Щомісячний ритуал.

Сьогодні ж я загортаю до каплиці і кладу зв’язку квітів на свіжу могилу. Ось Роуді під дерев’яним хрестом. Віктор — син шерифа — поруч з ним під сивим каменем. І ще двадцять п’ять могил в кривий ряд. Хтось вище, хтось нижче — від частих дощів землю тут постійно розмиває.

— Як ся маєш? — я відчиняю двері у крихітну кімнатку, заставлену якимись тумбами, стосами паперів та бляшками з-під чогось, що огидно смердить.

Шериф спить. Хропить так, що я від раптовості ледве не перекидаюсь через щось м’яке і волохате на полу. Здається, то його старий сторожовий пес. Глухий і зовсім незацікавлений у житті. В половині пляшок залишки алкоголю, в інших — якась рідка погань, якою шериф змащує хворі коліна.

Коли я гучно кашляю вже в третій раз, він прокидається, ледве не падаючи зі стільця. Підскакує, рука сама тягнеться до пістолета. Ніби він хоч раз його використовував.

— Налякав мене, чорт забирай, — він автоматично хреститься в доволі дивному порядку. Наче цей жест збереже, де і як його не ткни. — Чув вже про Роуді свого? І він — того, — показує рукою характерний жест, проводить собі по горлянці. — У воду шубовснув.

Я неуважно слухаю, як він бідкається і нарікає «Діонік», мовляв, вони доводять людей до виснаження. Його син теж працював там, поки не опинився у морі. Правий був Честер: всі загиблі працювали там.

— Як дружина? — на автоматі питаю я, заповнюючи пожмаканий бланк з купою помилок. Ставлю підпис.

— Та що з нею зробиться? — шериф махає рукою. Йому начхати на дружину, бо він один з найчастіших відвідувачів дайв-бару. Як і інші, не може відірвати погляду від Патрісії. Моєї Патрісії.

Шерифу начхати навіть на загиблого сина. Місто зовсім сказилося…

— Хіба це не дивно? — я завмираю біля самого виходу, невпевнено дивлюся крізь прочинені двері на блискавки далеко-далеко на горизонті. — Не дивно, що все почалося, коли вона приїхала до міста?

Це навіть смішно, що її ім’я тут ніхто не називає. Просто про інших жінок майже не говорять. Ще смішніше, що я раптом спитав те, чого навіть не планував. Коли я почав у це вірити?

Шериф прискає з вимушено показним сміхом, наче я сказав якусь дурість.

— Господи, тільки не кажи, що і ти туди ж? Я думав, то лише Роуді був у нас такий. Ну, знаєш? Особливий.

Навіть за його хихотінням і штучно розслабленим станом стає помітний жах, схований десь поміж напружених поглядів.

Я дзвоню брату з крихітного брудного таксофону біля офісу шерифа. Намагаюся згадати, як користуватися цієї дивиною — скільки б Честер не навчав мене, ніяк не можу запам’ятати. Щось бурмочу йому про тупоголового шерифа. Про його сина. Про Роуді. Здається, кажу навіть про те, що я божеволію. Гадки не маю, чому це полишає мої вуста, але погане передчуття переслідує мене з моменту, як я повернувся до міста. Цього разу щось було не так. Зовсім не так, а не як завжди. Всеохоплююче відчуття страху. Наче я знав: щось відбувалося, але ніяк не міг це пояснити. І пусті очі в очницях мешканців Блейкмора лякали, як ніколи.

Честер приходить до мене за дві години. З них більшість часу він, я певен, блукає між однакових сірих домівок, намагаючись згадати шлях у своє дитинство. Його не було тут шість років. За шість років можна забути все своє минуле життя.

Він приходить і дивиться з незрозумілою мені провиною, яка притаманна лише Честеру. Наче йому соромно, що він збіг з дому і живе десь там, в іншій частині міста. Наче йому соромно, що він молодший брат. Що він так і не примирився з батьком. А за відсутності батька об’єктом провини стаю я.

Ми нічого не говоримо одне іншому. На крихітній кухні на одного кипить чайник, — і як мати могла готувати тут на чотирьох? Честер розкладає на столі рівнесенькі, пропахлі офісним нудним життям папери. Імена, фотографії і простирадла тексту. Господи, я читаю-то з натяжкою… Мене вчили в’язати канати, тягнути риболовні сітки та відчувати море. А ось ці науки — то вже братове хобі. Коли він поїхав з міста на два роки вчитися в якомусь коледжі при «Діонік», повернувся геть іншим. З задраним носом. З рівною ходою і діловою одежею. Щось змінило його за межами Блейкмору, і я ніяк не міг зрозуміти, що саме. Батько казав, той просто зустрів коханку, але ж це Честер — кволий відлюдькуватий хлопчина, на якого вдома чекала дружина. Ні, це точно не було схоже на брата.

Робочі контракти працівників розпливаються перед очами. Тьмяні гасові лампи мерехтять тінями і химерними щупальцями на стінах. Ми впівголоса обговорюємо все, що здається важливим: дати, зв’язки, плітки і секрети, які я чув серед міста про кожного. Хоч щось спільне. Хоч щось, спроможне пояснити те, що відбувається.

Чим більше паперів Честер роздратовано відкидає вбік, тим помітніше стає нервове тремтіння в руках. В домі прохолодно, а на його лобі виступають горошини поту. Він боїться. Боїться так, як ніколи в житті, і до мене з запізненням доходить розуміння, навіщо він взагалі тут. Йому начхати на працівників та їх життя, він трясеться лише за своє. Якщо всі, хто працює на «Діонік», конають з випученими очима та роздутим тілом у океані, то і він може стати наступним.

Тож «Діонік» не святий, як стільки років запевняв мене брат. Якщо він боїться своєї ж роботи — фантому без плоті і крові, — то щось знає.

— Невже думаєш, що то їх рук справа? — питаю в лоб, бо не вмію інакше. Я ж не баба якась, щоб видобувати відповіді хитрощами.

Честер супиться і невдоволено стискає губи. Певно не звик, що хтось може знати його як облупленого.

— Ти дійсно думаєш, я щось знаю? Я керівник філії, брате. Я нічого не вирішую, і мене ні у що не ставлять. Все, що я роблю, — підбираю працівників, отримую листи «зверху» з планом дій та адресами, куди доставляти вантаж і відсилаю їм звіти, крапка. — Він опускає голову на долоні. — Господи, а раптом ми працюємо незаконно? Раптом вони тут щось хімічать, раптом…

— Честер, — я перебиваю його, простягаю цигарку. Він затягується і кашляє, кашляє і затягується, доки потрохи не перестає смикатись від кожного шурхіту. Не пам’ятаю, коли він став таким параноїком. — Ти ж знаєш, що робота — не єдине місце, де всі вони бували.

— Я не вірю у кляті морські легенди про бездушних сирен, через яких щезають цілі міста. Ясно? Мені не десять, я бачив світ, я…

— Ти не бачив її.

Він нервово сіпає ногою, мовчить. Дивиться загнано, наче хоче щось сказати, але в останню мить ковтає це і відводить погляд.

— Гаразд, відведеш мене туди. — Честер каже це майже природньо, наче й не розпланував все в з самого початку. Бо ж він гордий, не визнає: «Я у відчаї. Мені потрібна надія, що проблема у клятій підводній тварі, а не в гімняній компанії, на яку я працюю». — Але це не значить, що вбивства можуть бути пов’язані з вашою дівкою. Туди півміста ходять, сам знаєш.

Йому сильно, до біса сильно хочеться, щоб це було правдою. Він шукає навіть самий крихітний, самий мізерний шанс, що помиляється. Що це зовсім не пов’язано з «Діонік». Що в нього є всі шанси прожити хай не дуже щасливе, але все ж довге життя.

Хіба не все цього прагнуть? Чіпляються за кільках зайвих років, днів чи годин. Навіть якщо життя таке ж бездарне, як і сама людина.

Честер двічі відмахується від моєї пропозиції залишитись на ніч. На мою посмішку та страшилки, що його забере сирена, закочує очі. Він теж мене боїться, як і Патрісія. Як і її клятий кіт. Може, фантомне обличчя брата, роздерте вщент, було вже й не таким і поганим. Хтозна? Ця думка чомусь змушує мене вишкіритись.

Коли дощ не вщухає і за годину, Честер все ж залишається до ранку. І до ранку ми не смикаємо очей. Спочатку обговорюємо прогнози припливів на наступний місяць. Потім — останні заручини у місті. Ось так завжди: лише минуле та майбутнє. «Сьогодні» в Блейкморі не існує.

Честер не вміщується у своє старе ліжко, і ми поринаємо у дитячі спогади, сміємося, наче нічого з тих пір не змінилося. Але насправді сміх — це відчайдушна, остання зброя проти жаху. Щоб не відчувати, як хтось чи щось дивиться на нас звідусіль. З кожного кутка кімнати. Ходить поміж нами і чекає, хто перший не стримається і підскочить. Здасться. Але ми заглушаємо це безупинними розмовами.

Наступного вечора бар зустрічає нас бійкою. Це ритуал. Напитись, посваритись один з одним, а потім засісти за келихом та душевною розмовою  до пізньої ночі. Традиційний відпочинок тих, хто працює в морі.

Якщо заплющити очі і прислухатись до загального гомону, всі слова звучатимуть, як зациклений запис на затертій платівці.

Патрісія. Патрісія. Патрісія. Вона відьма. Вона гарна. Я б її взяв прямо тут, на сцені. Я б кохав її. Напевно, її чоловік — хтось з босів «Діоніку», бо на який чорт їй взагалі бути тут?

— Ох, Патрісія, — зачаровано бурмоче за сусіднім столиком шериф. З його сальних пальців стікає рибний жир. Язиком він колупається у зубах, намагаючись дістати кістку. — Якби сирени співали блюз, як співаєш його ти, ніхто б з мореплавців не повертався додому.

Намагаюся зосередитись на келиху з ромом переді мною, але безупинно чую обговорення навкруги. Про Роуді, його балачки та огидне тіло. Його й бачило не так багато людей, але всі вже переказують одне одному, як він виглядав після смерті. Ось, що найбільш цікаве. Ось, що хоч трохи пробуджує з повсякденного мороку.

Я міг би встати й набити їм всім пику, але поведінка брата відволікає мене. Він сидить поруч, вчепившись долонею в стіл. Блідий. Дивний. Відводить погляд та ковтає ром так, наче хоч трохи вміє пити. Через півгодини майже не влізає у бійку, запевняючи всіх навкруги, що це місце давно треба знести та побудувати щось нове.

Слава індустріалізації!

Мені ледве вдається втихомирити брата, але він все одно продовжує невдоволено бубніти собі щось під ніс. Замовляє вино, не реагуючи ні на мої прохання, ні на попередження. Наче мені потім до біса хочеться тарабанити його п’яну дупу додому, коли він відключається.

Бармен з глухим стуком ставить пляшку на стіл. Дивиться на мене невдоволено, мовляв, і нащо ти цього хлопчиська з «верхніх» притягнув сюди? І я навіть не знаю, за кого мені більш соромно в цю саму мить. За брата, бармена чи за самого себе.

Честер веде себе як свиня. Зовсім не схоже на стриманого чистоплюя на кшталт того, хто заправляє місцевим філіалом нафтового лайна. Але коли він рясно плескає собі вина, я вловлюю той неприємний запах, який мені здається огидним навіть серед чаду місцевих немитих мужланів та пересмаженої риби.

Улюблене «к’янті» Патрісії має особливий аромат. Настільки витончено пряний, що мене нудить від самого його існування. На Честера я дивлюся майже зачаровано. Як він свинувато витирає рота рукавом і дивиться мутним поглядом на Патрісію. Як вона відводить очі, лише глянувши в наш бік. Все ж бляха очевидно. Коханка з міста, приїзд Патрісії, смак до вина від колишнього хлопця.

Цікаво, вона дійсно припхалась аж сюди, на край світу, за ним?

Господи, а я ж майже повірив у бісовщину. У клятих сирен та ще бозна-що. У чарівний спів, що зваблює чоловіків. Я не краще за Роуді й інших телепнів в цьому місті. Звичайнісінька жінка, що поїхала вслід за коханням і дізналася, що її коханець одружений, ще й з дітьми. Прозаїчніше й придумати важко.

То ось, чому вона зі мною? Бо я — його брат? Її образ, чарівний і тендітний, розмивається до біса швидко. Розсипається на очах. Ніякої загадковості, лиш нещасне кохання. Аж гидко.

Все в барі зливається в єдиний білий шум. Промова президента по радіо про зростання податків, дзвін келихів, м’яка музика й голосні суперечки. Лише коли Честер перехиляється через стіл та вивертає шлунок на підлогу, я трохи відмираю та витягую його з бару. Хто ж запиває ром вином…

Дорога до його домівки здається втричі довшою, ніж зазвичай. Ми не встигаємо дійти і половини, коли він втрачає сили і плюхається біля калюжі на землю. За спиною — нічний океан та мерехтливі зорі, що борються за право світити крізь хмари. Честера знов нудить мені під ноги, і я не витримую, дивлячись куди завгодно, тільки не на нього.

— То батько був правий, га? Ти справді завів собі коханку в місті? Господи, Честере, — мене трусить з відразою. — Ти ж був бляха святіший за всіх тут! Дружина, діти. Постійно розповідав, як тобі огидні люди з Блейкмора. Які вони брудні у думках і діях. А сам?

Мені здається, що зараз він огризнеться. Ось-ось, і гавкне щось на кшталт: «Я не знав, що вона попреться за мною аж сюди. Там, у Луїзіані, таких красуньок, як собак нерізаних».

Він нишпорить у своєму діловому портфелі, шукає флягу. Праведник з виду, а насправді такий, як і всі тут. Розкидує документи, резюме працівників. Вони білим листям летять прямісінько у воду. З його тремтячих рук все валиться, і він відчайдушно трясе портфелем над землею. Зсередини вивалюється все без розбору: світлини його дітей, клята фляга, якісь папери і плетений щоденник. Я майже не звертаю на нього уваги, аж доки думки не чіпляються одна за одну.

Мене вистачає лише на короткий крок назад — ледве стримую себе, щоб не відсахнутись. Все стає важким. Важкішим, ніж коли ти занурюєшся під воду і намагаєшся залишитись там якомога довше без повітря.

Жах, що проблискує в очах Роуді, ставить жирну крапку. На його обличчі відображаються всі і відразу. Я бачу Роуді. Бачу сина шерифа. Бачу його самого з роздертим обличчям.

— Ти не розумієш… — хрипко шепотить він. Шум хвиль його майже заглушає.

Але я розумію. Розумію набагато краще, бо я ж не той дурник, яким мене сприймає брат.

— Звідки це в тебе? — не дивлячись, вказую на розкритий щоденник, що повільно просочується водою і брудом.

— Він намагався мене попередити.

— Ти просто ревнивий покидьок. — Від злості підіймаю щоденник і запускаю зі скали в океан. Дивлюся, як він рветься об скали і зникає у хвилях. Скільки разів я вже бачив смерть щоденника? А його власника? Навіть важко порахувати. І все одно це повторюється знову і знову, ось лише змінюються обличчя, які дивляться на мене з жахом. — То ти не «Діонік» боявся, а що тебе викриють?!

Десь вглибині думок прогризаються спогади. Ось я, ось цей щоденник, ось Роуді, що стоїть на цьому самому місці. Наша сварка. До Роуді був помічник шерифа. І хтось ще до нього. І ще. Але ці думки здаються не такими й важливими, бо розум затьмарюють інші здогадки, зрозуміліші. Я завжди вибираю простіший шлях.

Честер прийшов до мене. Питав про допомогу. Сміявся, згадуючи старі часи, а сам від ревнощів до минулої коханки відправляв її шанувальників на той світ. То він іще не знав, що я до неї ходжу. Чи знав?

В його погляді плескається щось незрозуміле мені. Знав. Усе він знав. То й по мене прийшов, виходить, з однією метою, чи не так? Блейкмор огидне, гниле місто. Воно вже давним-давно неживе, а тих, хто не готовий з цим змиритися, воно зжирає і перетворює на власних мисливських псів. Демонів міста Блейкмор.

Тихий скрип дерев’яних балок прогризає діру в барабанних перетинках, і я прочиняю очі. Серед розмитих образів поступово проступає каюта. Сон вислизає між пальців, як і завжди. Здається, що я ніяк не можу пригадати чогось важливого. До берегу ще близька сорока п’яти морських миль — але звідки мені це знати?

Порт зустрічає похмурою пітьмою і дощем. Газети, наліплені на бетонні стовбури, рясніють заголовками про нового втопленика. Обличчя брата біля некрологу тихо, майже непомітно розбиває мені серце. Хочеться прокинутись знову, бо повірити важче, ніж здається. Намагаюсь вхопитись за важливу думку. Щоденник, ночівля вдома з братом. Один сміх, розділений на двох. Але хтось з колег слабо штовхає мене плечем, проходячи повз, і я забуваю, про що тільки-но думав.

Крихітний дім Патрісії як завжди обрамлений у тишу. Вона мовчки пропускає мене, мовчки ділить зі мною ліжко, мовчки мовчить.

— Ти знаєш, Патрісія, я тебе ніколи не питав… — бурмочу я, аби заткнути тишу. — Що ти думаєш про загиблих хлопців?

Вона не відповідає. Ніколи не відповідає. Ніколи не розмовляє.

Я накручу її волосся на палець в двадцять восьмий раз. Патрісія єдина, хто не закриває очі на те, що відбувається у місті. Вона щось знає. Щось, зовсім недоступне мені.

Розглядаю засохлі троянди і додаю одну свіжу в потворний букет з квіткових скелетів. Кожен — як згадка про мерців. Вино, листи і нотатки, написані від руки. Здається, десь я вже бачив цей щоденник.

«Вони можуть виглядати як будь-хто, старий. Й станеться так, що сиреною виявиться твоя коханка, батько чи навіть найліпший друг. Ти не помітиш, коли воно буде найближче до тебе. Коли воно буде в тобі».

Позаду, на остиглому простирадлі, тремтить Патрісія, лиш на мить зустрічаючись зі мною поглядом у віддзеркаленні. Моє відображення їй підморгує і розпливається нелюдською посмішкою, але я цього не помічаю. Волію не помічати. Як і те, що вона відводить погляд на сцені кожного разу не через Честера, Роуді чи сина шерифа, які сидять поруч зі мною. А через мене. 

Кіт знову шипить. Цікаво, і чому він так мене не любить? Тривожне передчуття переслідує мене з моменту, як я повернувся до міста. Цього разу щось було не так. Зовсім не так, а не як завжди. Всеохоплююче відчуття страху. Наче я знав: щось відбувалося, але ніяк не міг це пояснити.

Містечко Блейкмор — то така затерта точка десь на перехресті Техасу та Луїзіани, яку важко розгледіти навіть під лупою. Місто, яке ввібрало в себе найпаскудніше з обох штатів.

За шість років в містечку Блейкмор двадцять вісім мертвих чоловіків. Сирени існують. Я — ні.