Джерельне

— Та, я нашла. Більше й не було кому. Стельмашка з ним ше замолоду не балакала. Гандрей Гарбуз аж на Вовківні жив — ше коли загата стояла, то заглядав на цю-го сторону, а як змило, то де такий-го круг давать. Ше була жива тьотка Тоська, але та найдальше, куда могла сходить — то хіба під себе. Ти дарма не сиди, — посміхнулася баба Манька беззубим ротом, — пирожечком вгощайся. Свіженький, з яблуками, на джерельній воді.

Жінка взяла один із замурзаної емальованої миски, розламала навпіл і подала Олексієві. Чоловік на хиткій табуретці зайорзав — бачив, як криво обрізані нігті на порепаних до чорного пальцях вп’ялися в жовте пухке тісто і розірвали його.

— Смашний, скажи. За материним рецептом.

Гливке тісто милом ковзало в роті, але Олексій терпляче рухав щелепою і намагався посміхатися.

— Коза в мене була, — продовжила баба Манька, кинувши погляд на камеру на штативі. — Тимохвій Кіндратович брав у мене молоко. Аж допіру не являвся тиждень. То я й почула біду. Поки туда та сюда — то й засмердівся Кіндратович.

Слова жінки явно применшені. Бо сморід гниття патраного тіла, здавалося, сочився навіть крізь фотографії місця вбивства.

— Як гадаєте, чому його прикінчили? Були у когось причини?

— Кіндратович, як людина, скажу одкровенно, був гімном, — гладкі руки склалися замком на громіздкому череві, жінка відкинулася на спинку стільчика, витягла ноги вперед. Олексій навіть крізь її галоші відчув неприємний мускусний запах. — Багато всякого чворив за життя. Жінку свою-го прибив лопатою. Тій же Стельмашці руку поломив, бо лягти під нього не схотіла. Гонорова була. Та він ше гоноровіший. Та, шо там балакати — важче найти тих, в кого не було зуба на Кіндратовича, чим наоборот.

— То, може, це хтось мстився? Та ж Стельмашка? — припустив Олексій.

— Нєєє, точно не Стельмашка. Но мстилися. Певно, шо та, — Манька шморгнула і втерлася засаленим рукавом. Кивнула на камеру. — А сам чий-го будеш? Чого за Кіндратовича питаєш? Родичів якихось шукаєш? Був туто-го пару год назад хлопчина. Все допитував про порядки мєсні. Казав, шо баба звідси родом, корні шукав. Туто-го же раньше жизнь була. Ше до совєтів, — жінка махнула рукою в бік вікна. — Бачив коло моста млин? А таких-го ше двоє нижче по течії стояло. Круподьорка була, ферма, сад, ярмарки проводили, школа, амбулаторія. Село розвивалося, шанувало традиції, а тоді усе-го то пішло по пизді, — Олексій від відвертого слова зашарівся, ніби сам його випалив. — Усе-го розвалили, годних людей повиганяли з хатів, і стали командувать такі як Кіндратович — жопорукі. Ото-го й маєш — все по пизді, — повторила виразно баба. — То я й питаю, чого прийшов — може, родичів яких маєш звідси, тих-го, шо тікали? На когось, наче, похож, тіки не пойму на кого. На батьківщину потягнуло?

— Та ні, — знічено відказав Олексій, — кіно знімаю.

Важкі чорні хмари пороли пузом об верхівки дерев, в небо раз по раз здіймалися сполохані круки, трохи кружляли, а тоді сідали на голі віти, спостерігаючи за непроханими гостями. Олексій вперто крутив кермо, слідуючи за вказівками покрученого пальця жінки на пасажирському сидінні.

— Тутечки це стало, — вказала, де зупинитися.

Хвіртка протяжно заскрипіла, Манька знову обійняла живіт і відступила вбік, даючи дорогу.

— А ви не підете?

— А чого мені туди-го йти? Скоро ніч надворі. На дощ собирається, а ще додому чалапать. Воно мені тре?

— А показати, де його вбили? Я ж вам заплатив.

— Заплатив. А я й показала, — вона кивнула за похилений паркан. — Тутечки. В хаті. Йдеш прямо, відкриваєш двері, переступаєш через порог, та й маєш. Шо ти ше хош?

Стара вже рушила назад, але Олексій її перехопив.

— Ви обіцяли сказати, хто це зробив. Хто насправді.

Жінка висмикнула рукав кофти з чіпких пальців. Подивилася в очі. Примружилася.

— Ти й не представляєш про шо питаєш, та? По тобі видко. Ти такий, як і гиньші. Невіруючий.

Олексій витримав погляд. Хоча чорні очі старої дивилися прискіпливо та незмигно. На останню репліку не зважив.

— То ви так і не скажете?

— Та чого ж не скажу? Скажу, якшо крепко хочеш. Духи то все-го зробили.

Баба Манька ще з першого погляду здалася не надто надійною на голову, але й не дивно, якщо за компанію останні десять років маєш абсолютно нікого, крім, можливо, продавців з автолавок, які зупиняються біля мосту раз чи двічі на тиждень.

— Духи? — перепитав обережно.

— Духи, — твердо запевнила баба.

— Що значить “духи”?

Жінка перевела погляд на господу. Запхала дебелі кулаки у квадратні кишені розтягнутої по коліна кофти.

— Дурний, шо туди-го пхаєшся, от шо я тобі скажу. Нема чого ворушить, шо давно покрилося мохом.

— Ще п’ятсот гривень, якщо розкажете, — пішов у ва-банк, дістаючи з джинсів гаманець.

Манька хмикнула і лише захитала головою.

— Сідай, лутше, у машину і їдь звідси-го, хлопе. Нема шо тут ловить. В гиньшому місці кіно знімай.

Смеркало, тому Олексій не став наполягати й відклав допит до завтра, даючи бабі піти. Дістав з машини туристичний рюкзак, сумку з обладнанням та зайшов на обійстя.

Після гамору міста закинуте село здавалося німим. І ця німота душила очікуванням. От-от її розірве диким вереском. Як наче хтось невидимий в ній ховався і чекав слушної миті, щоб сполохати. Може, в кущах, може, за хатою, може, просто в сутінках, бажаючи підступити ззаду та облизати шорстким язиком шию.

Перша крапля дощу впала за комір, в черепній коробці, ніби за командою, відчулося легеньке постукування, яке наростатиме з погіршенням погоди і приблизно через годину досягне того рівня, коли без таблетки його терпіти буде неможливо. Олексій втиснув голову в плечі, роззирнувся, чи дійсно сам, поспіхом взявся за дверну колодку. Як і запевнила Манька, хата стояла незамкненою. З глибини кімнат тягло осінньою сирістю та холодом. Звуків ще менше, ніж назовні, але темрява густіша й насиченіша. Перш ніж увійти, Олексій увімкнув ліхтарик.

Хата не столітня мазанка, але з епохи перших її наступниць. Може з п’ятдесятих чи з шістдесятих років. Електрики не було і чоловік не пригадував, чи бодай десь у селі бачив дроти між стовпами. Про відсутність живлення він завбачливо подбав, але наявність портативної зарядної станції та кількох павербанків не заспокоювала цілком. Хотілося швидше почати і відпрацювати базовий матеріал.

— Всім привіт! — виразно почав промову, присівши перед камерою. — З вами Олексій і це канал детективних хронік «Холодні — не мертві». Цим випуском ми розширюємо географію наших розслідувань за межі столиці та обласних центрів у містечка та села, які, можливо, не так часто потрапляють у випуски новин, але де відбуваються не менш страшні, бентежні та химерні речі. Ми з вами знаходимось у Джерельному, що на межі Вінницької та Черкаської областей. Саме тут у серпні далекого 2011 року знайшли рештки Тимофія Кіндратовича Макогона — по звірячому закатованого та розчленованого 89-річного місцевого мешканця. Традиційно я починаю з місця злочину, щоб крок за кроком рухатися далі і разом з вами розкрити цю холодну, але, будемо сподіватися, не мертву справу.

Олексій прокашлявся і сьорбнув води з пляшки. Вчергове звірився зі сценарієм у великоформатному блокноті.

— Тіло небіжчика в жалюгідному стані виявили у сусідній кімнаті, — продовжив, злегка кивнувши вбік. — Його розчленували на п’ять великих та близько тридцяти малих фрагментів. Рештки розклали підлогою, столом та навіть підвіконням. Стіни, долівка та стеля були буквально просякнуті кров’ю. Пролежавши на спеці близько тижня м’які тканини піддалися значному руйнуванню внаслідок процесу гниття та постійного доступу до тіла щурів та котів. Проаналізувавши свідчення тих небагатьох, хто ще тут жив, слідство дійшло висновку, що бідолаха став жертвою випадкових туристів або скарбошукачів, які натрапили на хату Макогона, та на п’яну голову влаштували розбій, який закінчився для господаря трагічно. За відсутності інших зачіпок — це дійсно непогана версія. Але найголовніша її проблема — за весь час розслідування не зафіксовано жодного доказу присутності в хаті сторонніх осіб. Ні відбитків, ні ступаків від взуття — нічого. Якщо ви п'яна компанія молодиків, то ви, навіть сильно стараючись, навряд зможете не залишити після себе слідів.

Тим цікавішою здається версія баби Марії — тієї самої, яка й виявила тіло. Наразі це набір загальних тез, породжених місцевими забобонами — чоловіка вбили духи, розірвали на шматки у цій таки хаті. Ні чому, ні яким чином, ні як подібна думка взагалі зародилася. Але й її ми розглянемо. І, якщо під час розслідування вбивства Тимофія Кіндратовича ми все ж вийдемо на привидів, то так чесно і визнаємо. З вами любительскі детективні хроніки і справа тільки починається.

Дощ надворі посилився. Краплі з поодинокого постукування по бляшаному даху перейшли в монотонний гул. Гучно ляпотіло й болото на подвір’ї. Надокучав головний біль, тепер це був помірний тиск по всій окружності мозку з невеликою пульсацією.

Кімната, де сталося вбивство, розміром приблизно чотири на чотири метра, підлога дерев’яна та вичовгана, стіни голі, затерті піщано-глиняним розчином. Колись, можливо, побілені, але зараз потріскані та помітно подзьобані часом. Олексій пройшов вглиб до стіни, що напиналася невеликим пузом, і де крізь розм’яклу глину сочилася вода, яка, ймовірно, затікала через діру в покрівлі.

Раптово за спиною неголосно гупнуло. Ліхтар миттю розвернувся на звук. Попід плінтусом лежали розбиті грудочки глини, але увагу натомість привернув відблиск, що на секунду матеріалізувався, а потім швидко зник. Олексій поводив променем туди-сюди і серед груди пилу знову зблиснуло.

Чоловік підійшов ближче. Світло відбивалося крізь широку щілину між дошками підлоги. Озброївшись ножем, Олексій підважив лезом дошку, від чого цвях аж надто легко вийшов з лагу, вказуючи, що таку процедуру раніше відтворювали неодноразово. В проймі сховку стояла трилітрова банка зі зібганим рушником всередині. Розгорнувши сіру тканину, він виявив кам’яну статуетку — примітивну, досить грубу, але в якій легко вгадувалася людська істота. Порода була твердою та важкою, візуально майже чорною, з легким відблиском фіолету та з дрібними вкрапленнями світлого.

В сховху ще лежало дерев’яне коритце чи миска. Інакше круглу, грубо видовбану ємність важко назвати. Ні орнаменту, ні написів — якщо вони й були, то стерлися часом, як і побілка на стінах.

— Тимофій Макогон потай зберігав ці загадкові предмети вдома, — збуджено тараторив Олексій у камеру. — І, можливо, саме вони й стали причиною його смерті. Господаря вбили за мовчанку, коли він не зізнався, де вони. Це неймовірно. Це просто неймовірно.

Олексій дійсно був у захваті. Справжні речові докази, які пропустило слідство, йому трапилися вперше. До цього вдавалося виїжджати суто на аналізі попередньо зібраних поліцією матеріалів.

— А ось ще одна деталь, — Олексій знову увімкнув камеру. — Вона майже непомітна, але ось — над дверима. Канавки, бачите? Вони утворюють ромб. А тепер дивіться сюди. — Олексій витягнув ліву руку вперед і розташував фігурку на одному рівні зі знаком над дверима. — Їхні контури майже ідентичні! Ці вигини нагадують жіночі стегна. Це місце — це може бути щось на зразок жертовної молитовні. Позначка над дверима нагадує хрести, що ставлять християни у приміщеннях. Можливо… — голос Олексія на записі віддалився, ніби він відвернувся. — Можливо тут є ще такі. Згідно чотирьох сторін світу, або що. Ось, дійсно, дивіться, тут теж помітно залишки. Якраз навпроти того. Хтось вишкрябав їх цвяхом чи ножем. Це сакральне місце. Це неймовірно. Це просто неймовірно.

Думки ще довго заважали Олексію заснути, стрибаючи від виявлених сьогодні артефактів до початкового задуму висвітлити справу у подкасті. Вперше про вбивство Тимофія Кіндратовича він почув в огляді колеги блогера, як про потенційну спадщину серійника. І хоч та теза виявилася притягнутою за вуха, випадок сильно вразив Олексія і той не зоглядівся, як читав старий випуск «Нової Доби», де про звірство написали ґрунтовну статтю. Трохи пізніше через знайомих в поліції він отримав подробиці справи та фотографії тіла й місця злочину.

Втім була ще одна причина, яка насправді спонукала сюди приїхати. Хоч Олексій народився в Києві, його дід був родом з цих країв. Не із самого Джерельного, але з Катовщини, що всього за пів кілометра нижче за течією. Дід забрався звідти ще в шістдесятих. А до дев’яностих, за його словами, від села лишилася тільки назва та коробки хат. “Всі поумирали, молодьож виїхала, а ті, хто полишався, то хай їм земля буде пухом”, — казав він.

Олексій потай мріяв відвідати батьківщину пращурів, але ніколи не існувало бодай найменшої причини кинути все і гайнути в далеку дорогу. І справа Макогона стала саме тим стимулом. Win-win, як любить казати його товариш Сашко — контент для каналу і втілення дурнуватої мрії.

Тепер Олексій дійсно мав значно більше, ніж міг нафантазувати до поїздки. І чи не вперше за кар’єру блогера-криміналіста задумався про окультизм, як про реальний складник справи. Миска цілком могла слугувати ритуальною купелю, статуетка — божеством. Сектанти. Священне місце, де поклоняються невідомому божеству. Богині. Всього за якихось двісті з гаком кілометрів від Києва. Неочікувано думка пішла ще далі в бік інфернального.

Манька казала про духів. Що саме вони вбили Тимофія. Замайоріла спокуса припустити, що чоловік сам їх викликав, а неправильно проведений ритуал чи недостатня жертва спровокувала потойбічних монстрів. Олексій навіть уявив, яку музику накладе на текст, коли розповідатиме про це. Втім, була очевидна суперечність — яким чином ритуальні атрибути опинилися під підлогою, якщо той, хто проводив ритуал, його не пережив?

Стукіт продовжувався і продовжувався, вгризався у мозок неспішно, але вперто. Торував шлях до кореня, хоча, здавалося, куди вже глибше. Геп. Геп. Геп. Олексій шарпнувся і прокинувся.

Він лежав у спальному мішку на підлозі, невимовно смерділо мишами, тріскучий біль шкварив голову, а найгірше, що гепання з пробудженням не припинилося. Тепер до нього додався ледь помітний дзенькіт скла. Хтось калатав у вхідні двері.

— А, це ви.

На порозі стояла баба Манька. Все в тій же бордовій хустці та кофті гидкого коричневого кольору з великими кишенями. В лівій щось було — досить громіздке та важке. Жінка притримувала його рукою.

— Провідати зайшла. Принесла гостинця на поправини.

Олексій, не розуміючи, кліпав. Від болю починало нудити, а будь-які розумові зусилля тільки підсилювали ефект.

— Що?

— Кажу, поправини принесла, — з кишені показалася зелена капронова кришка, а за нею і літровий слоїк, на третину наповнений насичено жовтою рідиною з легкою білясою пінкою зверху. — І ше ти п’ятсот гривень должен. Держи, — Манька всучила банку Олексію. — Пий. Чим скорше, тим скорше відпусте.

Репаюча голова спокушала скористатися пропозицією, Олексій навіть взяв прохолодну банку.

— Звідки, ви знали, що мені стане погано?

Манька стенула плечима.

— Опит. Пий давай, нема мені коли з тобою панькаться. Лавка буде їхать через два часа, а ше вертать треба.

— Який опит? — не вгавав чоловік. Він на мить задумався. — Вчора ви казали, що були інші.

— Ну не так гиньші, як гиньший. Один. Я ж казала.

— І що? Він теж досліджував смерть Тимофія Макогона?

Жінка знову звела плечі і склала руки замком на животі.

— Та ж нє, ти мене слухав? Він шось гиньше шукав. Шось там про його сім’ю. Він не тутешній, але з поближніх сіл. Не він сам, а баба, чи хто там, смерть якої вивчав.

Олексій хмикнув.

— Тобто, хтось…

— Гриша, вроді, — уточнила Манька.

— Тобто, Гриша, розслідуючи кончину родички, прийшов аж у цю хату?

— Та. Так і було.

Невимовно закортіло ковтнути води і Олексій замість того, щоб повернутися в кімнату, відкрив банку.

— Бляяя, — не стримався, в носа вдарило смородом. Якщо з пиріжками і немитими руками баби шлунок Олексія повів себе стерпно, то зараз підійшов до критичної межі. Гланди змочило шлунковим соком, горло стисло невидимим хомутом, на очі виступили сльози. — Буууеее, — бекнув убік, до калюжі біля одвірка з рота потяглася довга цівка слини.

— Пий, кажу.

— Фу, це ж сеча. Ви нормальні взагалі?

— Кажу, пий, слухай, шо баба каже.

— Та що з вами?

Олексій всучив банку назад. Рідина всередині плюхнула і вилетіла йому на руку.

— Блять, блять, — він інтенсивно тер тильним боком долоні об штани. — Що ви робите?

— Допомагаю.

— Боже всемогутній.

— Це майже воно. Божий еліксир. З джерела.

Попри біль у Олексієвій голові клацнуло. Спочатку від усвідомлення, що вода для пиріжків була, вочевидь така ж, як зараз у банці, а тоді згадка про джерело та знайдена під підлогою миска дивним чином поєдналися в одне ціле. Купель та джерельна вода.

— Що за джерело, і що в ньому особливого? Ви постійно про нього згадуєте.

— П’ятсот гривень, — баба Манька простягнула руку.

Сіли в машині. Манька одразу заходилася розколупувати гарбузове насіння. Лушпайки пхала в кишеню, але вони через раз просипалися повз і падали біля сидіння. Ядра залітали в рот і єдиний вцілілий пеньок намагався розкришити їх об порожні ясна.

— Колись давно, — плямкала баба, — дуже давно, жив тут граф. З поляків. Красицький його звали. То він все-го між своїми маєтками мотався, аж якось один чоловік найшов туто-го недалечко джерело. Доклав графу і поїхали вони те-го джерело ближче дивитись. А коли вернули, то нікому не сказали, де те-го є. Але фест почали джерельці добре жити — грошики й здоров’я воно давало. Цілюща водичка. Я вже казала. І так довго велося. А коли совєти прийшли, то не ті люди за ним стали дивитись і занепало все. Занехаяли і пересохло. Пішло все…

— Так-так, я чув.

— … по-пи-з-ді.

Олексій зіткнув. В салоні тепер теж смерділо сечею, але вже незрозуміло — чи то від банки, чи від самої баби.

— Випив би, — кривилася Манька, — на тобі лиця нема.

— Облиште всучувати цю гидоту, не питиму я. Щось ваша легенда дуже куца. І не сходяться кінці з кінцями. Якщо воно пересохло, то до чого тут сеча, що ви пхаєте?

Баба взялася за хвости хустки, сильніше затягнула, запхала пасма сивого волосся під тканину.

— Ну, ти шось прям нетямущий. Це-го ж традиція. Тяглість. Предки пили з джерела і тепер-го джерело в кожному з нас. Ми ж вода.

Олексій пошкріб нігтем кермо. Зародки думки про пов’язаність джерела і Кіндратовича зараз вели кудись не туди і він не розумів, куди саме.

— Добре, хай так. Але що з Макогоном? Яка його роль в цьому всьому? Може він намагався знайти його? Відкопати, розчистити.

— От-от, — кивнула баба, рот перетворився на чорну впадину, що мала бути посмішкою. — Шукав, багато в чому ті-го пошуки й зробили його зарозумілим гімном. Ото Стельмашці руку поломив, бо не хотіла лягати під нього. Я вже казала. Всі йому должні й мали йти на поклон. Розказував, шо він тут цар і бог. Особенно бог. Багато хто обходив його десятою дорогою, бо даже просто заявляти таке вголос в те-го время, казало, що йому бракує голії в голові.

Олексій подумував, чи не варто увімкнути диктофон на телефоні, щоб нічого не забути, якщо Манька скаже щось цікаве, але облишив.

— З того, що ви розповідаєте, складається враження, що він знайшов, що шукав.

— Та, так і було. Він був хвальком. Знаєш, як ото-го бичок реве на все село, що йому яйця чухаються.

— Тобто, — Олексій потер лоба, даючи собі кілька митей, щоб подумати, — він знайшов джерело, відродив цей ваш культ і змусив поклонятися богині?

— Якій такій богині? — щиро здивувалася Манька. — Не було ніякої богині.

— Як же не було, якщо я знайшов статуетку. В кімнаті, під підлогою. А ще позначки на стінах. Миску ритуальну.

— Ааа, оте-го все-го гімно? — попри сподівання Олексія, що підловив Маньку, вона щиро розсміялася. — То все гімно. Липа.

Олексій не розумів.

— В якому сенсі — липа?

— Та ж у прямому. Кіндратович думав, шо скочив богові за пазуху. Шо зара як поллється благодать, а насправді всрався. Придумав всякого, наче піп у церкві. Отой камінець нічо не стоїть. Тіки джерело в основі всього.

— Хочете сказати, що ритуали тут ні до чого, а до джерела можна доторкнутися тільки якщо пити сечу. Ви чию сечу пили? Кіндратовича?

— Жартун? — моргнула Манька. — Не тільки сечу. Він трахав мене. По всякому, — тон спокійний, буденний, ніби мова про черговий врожай картоплі, — з малого. Брат рідний, як не як. Мав можливість.

— І… — Олексій від її заяви не знав, що запитати. — Співчуваю, це жахливо. І ви не могли з цим нічого зробити?

Манька хмикнула, хоч і намагалася триматися невимушено, обличчя спохмурніло.

— Гиньші часи то були. Страшні. В кого власть, той поганяє. А Кіндратович дорвався до джерела — куди вже більша власть.

Олексій перевів погляд на хату. Будівля абсолютно нічим не вирізнялася на фоні інших на вулиці. Тільки тим, що ще мала дах і цілі вікна.

— Не скажеш, що джерело його сильно збагатило.

Баба Манька засміялася, маскуючи гіркі спогади.

— А то, я ж кажу, шо жопорукий.

— Але… — Олексій все одно не розумів, як поєднувалося те, що Макогон мав майже необмежену владу в селі та при цьому був жопоруким і не зміг правильно обходитися з джерелом, — можливо, були й інші — хто шукав, — зайшов з іншого боку Олексій. — Легенда про багатство в радянські часи — неабищо.

Баба задумалася.

— Толково ти балакаєш. Було таке-го, що хлопи збиралися то гуртом, то по єдному, і шукали. Але все-го так повертало, шо десь вони або дівалися, або просто губили інтерес, коли Кіндратович про те-го прознавав. Якшо хто й знаходив його, то не довго тішився. Або довго, але вмів держать язика за зубами. До слова, Гриша, цей-го, шо балакали за нього, то теж поминався за джерело.

Олексій здивувався. Особистість Гриші зринала в історії непристойно часто.

— А навіщо воно йому? Просто дивно, що людина каже, що відвідує місця, де жили предки, приходить в будинок, де скоїли найжорстокіше вбивство району, якщо не області, ще й цікавився місцевою легендою.

— Ну так ти ж тоже цікавишся, нє?

Прямота баби Маньки викликала все більший дискомфорт. Раніше лише на фізичному рівні, зараз же в її словах вгадувалися неприхована зверхність і насмішка. І якщо спочатку вона видавалася просто дивною, то зараз її віра і відношення до легенди все більше переконували, що жінка таки несповна розуму.

— Ви не пам’ятаєте, де саме жили його родичі?

— Пам’ятаю, — замість продовження жінка підставила долоню, хитро прищурилася.

П’ятисотки в Олексія закінчилися, тому він віддав двісті гривень.

— З Катовщини вони, — величезна п’ятірня миттю стиснулася в кулак і сховалася в кишені. — До слова, твої ж тоже звідти-го, — баба підняла кутик губ, її сріблясте волосся над верхньою губою мало темні кінчики і нагадувало школярів, які ніяк не наважувалися вперше використати бритву. — Я вспомнила. Ти ж Олексій Клаповухий. Дуже на прадіда похож. Володькою його звали. Заправляв там-го у селі. От тіки вмер рано. Шкода, файний був чоловік. Хоч і теж доклався до все-го цього.

Олексію стало не просто неприємно знаходитися біля баби, він відчув, як волосся на потилиці стає дибки. Бесід з Манькою було всього дві і жодного разу прізвище він не згадував. Як не згадував його й у жодному відео, звідки б вона могла його взяти, якби мала електрику, телефон і бажання подивитися кілька розслідувань на каналі.

— Звідки вам відомо?

— Я ж кажу — похож. Всі ми діти батьків. А ще я відьма, то знаю всяке, — вона зареготала, задерши голову. Цього разу дійсно щиро. Масивна шия під волом була біла, як спинка личинки хруща, тільки складки вкриті рипицею. — Жартую, хлопе, ти б себе бачив. Відьом не існує, ти наче маленький. Правда повірив?

Олексій повірив. Принаймні на певний час. Самотня стара жінка, яка виживає невідомо за рахунок чого в сраці світі, дивна легенда з її уст, не менш настирливі спроби напоїти власною сечею, паранормальна здатність вгадувати імена і походження його родини — хто на таке здатен, як не відьма.

Не в змозі більше долати розмиту дорогу, Олексій залишив машину на в’їзді в Катовщину, а сам простував між глибоких калюж, оминаючи розлогі кущі, що вилазили мало не на середину шляху. Слова про Володимира Клаповухого свербіли Олексію, як задавнений геморой, і гнали вперед до пошуку спростування. Він належав до типу людей, які не визнавали відповідальність дітей за вчинки батьків, тим більше прадідів, але дотичність родича до нечистих справ бентежила, і він щосили гнався за примарою, яка могла б все розкрити.

Манька ж або брехала, або щось замовчувала. І Олексій не був впевнений, що в цьому випадку краще. Екстрасенсорні здібності баби сильно вразили Олексія. І якщо спочатку її байки були цілком потішні та цікаві і сприймалися суто як щось далеке та несправжнє, то в розрізі розмови в машині Манька в цій глушині тепер сприймалася чимось на зразок старого пса-добряка, який все ще той самий найкращий друг, але який через старечий склероз інколи шкірить зуби, коли ти проходиш повз. Переконуєш себе, що тобі здалося і нічого не змінилося, але десь глибоко всередині, боїшся цієї зміни і розумієш, що то не уява і шляху назад вже не буде.

Довгий туристичний плащ з великим капюшоном та високі чоботи, хоч і забезпечували відносний комфорт, не могли протистояти дощу, що знову пустився з новим завзяттям. Вперед, мов холодний вітер, Олексія в спину штовхала допитливість. Він до кінця не міг вловити момент, коли розповідь про вбивство старого для каналу раптом перетворилася на дослідження всього села і найближчих його супутників. Проте він вештався від хати до хати, заглядаючи у вікна, заходячи всередину, винюхуючи слід, який, Олексій щиро на те сподівався, дасть відповіді.

Сталося це у п’ятому вцілілому будинку.

— Зараз я знаходжуся в одній із хат Катовщини. Це село поряд з Джерельним, близько кілометра від хати Тимофія Макогона. Баба Марія запевняла, що все, що було в його помешканні — бутафорія. Але ось я в Катовщині і мені важко це прокоментувати, — камера взяла фокус на статуетці аналогічній тій, що Олексій виявив під підлогою. — Зверніть увагу, де вона знаходиться. Це кут. У такому куті в православній традиції зазвичай вішають ікони. Схоже, що цьому поклонялися, як би Марія не хотіла переконати мене в протилежному. Хто б не заснував цю віру, Макогон чи хто раніше, вона пустила коріння. Мова точно не про єдину реліквію, якій ходили молитися у саморобний храм. Це поширилося далі серед простолюду. Це очевидно.

Ще дві аналогічні знахідки у наступних хатах додали впевненості в твердженні. І водночас від цього Олексій став оглядатися за спину ще ретельніше. Нескінченний стукіт крапель об капюшон, дзюрчання потічків з дахів та гудіння вітру у порожніх кронах руйнували примарну безлюдність. Ніби хтось у високій траві ховався, чекаючи на нагоду підкрастися і зжерти.

— Схоже, це сільрада, — слова лунали тихо, майже пошепки. Олексій радо забрався з вулиці, де з кожного куща на нього могло щось стрибнути. Водночас замкнене приміщення було пасткою, звідки не втекти, якщо вихід перекриють. Відчуття чужої присутності так нікуди й не зникло, хоча підлогу вкривав щедрий шар пилу, який стверджував, що сюди давно не навідувалися. Камера вихоплювала з напівмороку шафи, полиці та столи. — Тут залишилося повно паперів. Враження, що в якийсь момент люди просто випарувалися. Ніби документи — останнє, що їх турбувало. Але це точно не найдивніше. Погляньте сюди.

Цього разу камера зосередилася на проміжку між стіною та шафою.

— Там є прохід. Я бачу двері. Двері за шафою, — зображення опустилося нижче, демонструючи здертий до голої дошки слід на підлозі.

Олексій потягнув на себе край шафи і вона трохи зсунулася. Чоловік протиснувся в пройму, натиснув на ручку і двері беззвучно відчинилися. Одразу за порогом вниз спускалися сірі бетонні сходи, в ніс вдарило сперте несвіже повітря.

Ступав повільно, ретельно дивлячись під ноги і прислухаючись до звуків. Коли чоботи ступили на рівне, картинка відео затряслася — в кадрі за стелажем опинилися спочатку сірі кросівки, потім сірі джинси, і лише футболка була червоною. Все це буквально в метрі за стіною, одягнуте на скелет.

— Господи-боже, — прошепотів Олексій. — Що за хрінь?

У вухах гупало, ноги зрадливо підгиналися, а від втечі з підвалу зупиняла тільки млость у тілі. Олексій, взявся за стелаж, щоб не гепнутися поряд з трупом, раптом втратить свідомість. Попри досить криваве хобі, Олексій до цього моменту не бачив на власні очі людей, які померли насильницькою смертю. Всі фотографії, описи та свідчення не йшли в жодне порівняння з білою маківкою скелета за крок від його взуття.

Спершись на стіну і присівши, він трохи заспокоївся, а тоді знову глипнув на рештки. Одягнутий скелет лежав на чорній плямі, що колись була його м’язами, шкірою та нутрощами. Трохи віддаль розчепірених пальців кисті лежав помітно розбухлий записник. Сторінки повело хвилями, а папір з кремового набув іржаво-оранжевого забарвлення. Попри страх і огиду, Олексій підійшов ближче, дістав стерильні рукавички. До нинішньої справи нагоди скористатися ними не випадало. Аж ось цілий труп і купа речей, які в жодному разі не можна чіпати і рухати. Кожна наступна дія була протизаконною. Але в той момент Олексія більше хвилювали сторінки і записи, що на них можна було знайти. Торкатися їх хотілося ще менше, ніж їсти бабині пиріжки чи пити сечу, але справа зайшла надто далеко.

То був Гриша. І то був його щоденник.

8.09.2016

Тут все закинуте. Навіть гірше, ніж я уявляв з розповідей мами. Нашу хату знайшов швидко. Дивне відчуття. Ніби знайшов, що шукав, а ніби отримав ще більше розчарування — таке воно все занехаяне та занедбане. Боляче дивитися.

З тим проповідником тяжче. В Катовщині не залишилося нікого, щоб запитати. Буквально жодної живої людини. Далі в Степанський Хутір та Цибулівку не ходив. Вони ще дрібніші і дорога туди сильно заросла. Навіть стежки немає. В Джерельному знайшов бабу Марію. Називає себе Манькою. Сказала, що остання в цьому куті. Інших або позабирали діти, або повмирали. Вона показала ту хату і сказала, що його вбили в 2011 році.

9.09.2016

Розмови про секту не на пустому місці. Баба з дідом не брехали — той божевільний дійсно організував культ. Загалом я обдивився близько тридцяти будинків і майже в кожному знайшов ті статуетки. Він реально пробував відродити “джерело”. Не уявляю, як це мало працювати, якщо баба запевняла, що джерело — це не щось абстрактне. Воно дійсно було, а потім зникло. Я намагався зрозуміти, як люди організовують релігійні общини та секти, передивився купу відео — про Джима Джонса, біле братство і тому подібне. Здебільшого там про магнетичну харизму самого проповідника та відчай паломників, які не бачать виходу, крім як вірити, що їхні душі будуть врятовані. Але мені все ще важко збагнути, як він залучив так багато людей. Це божевілля.

10.09.2016

Це божевілля, але здається я знайшов підтвердження ще однієї байки баби. Всі, хто не приєднувався до культу “джерела” — вони просто вмирали. Так, людям властиво вмирати і часи були важкі. Але.

Але баба казала, що все почалося з Джерельного. Саме там зародилася віра. Потім ця зараза пішла й іншими селами. Масово в тридцять восьмому. Вона гарно запам’ятала, бо якраз на десятий день народження почалася істерія серед катовщинців. Кожен день хтось вмирав.

В сільраді досі лежать записи. Я все звірив. За той рік у Катовщині померло 93 особи. А у вдвічі, якщо не втричі, більшому Джерельному — 28. Епідемією подібне не поясниш, надто близько села і підсумкові цифри були б суміжні. Шкода, що записи зі Степанського Хутора та Цибулівки не збереглися. Але впевнений, що вони б підтвердили тенденцію. Якщо це були вбивства для залякування, то вони були масовими. Яким чином можна організувати таку кількість злочинів, навіть маючи затятих адептів-м’ясників готових буквально на все???

Коли померла бабина менша сестра, то батько ходив до місцевого головного, вже катовщинського, хотів дізнатися умови і як вберегтися та приєднатися. Сказали платити. Їхня сім’я віддала буквально все, що ще не відібрала влада. Шкода, що їх це не врятувало. Село занепадало, нічого не росло, худоба хворіла, ті скупі осередки життя, які залишалися, перебиралися в Джерельне чи на той берег річки. За наступні десять років у баби померли троє братів, ще одна сестра, невістка з дитиною та батьки. Їй же просто пощастило втекти у місто.

Наступне я вже підтвердити не можу. Але баба стверджувала, що коли Катовщина, Степанський Хутір та Цибулівка зійшли на пси, то дійшла справа й до Джерельного. Проїхався я селом і не бачу причин не вірити їй.

11.09.2016

Баба Манька доволі дивна. Я не погодився, але вона пригощала мене своєю сечею. Казала, що то “джерело”. Не буквально, але водночас буквально — там дивна логіка. Система така, що ми можемо стати “джерелом”. Джерело береже тебе, якщо ти є його частиною. Коли в давнину людина пила з нього, то набувала відповідної сили і ставала носієм. Коли ж справжній потічок пересох, то єдиним способом передачі сили стало вживання рідин людей, які вже були освячені — сечі чи крові. Так ця сила може жити і живе далі.

Олексій подумки додав до списку сперму, згадавши, що Кіндратович ґвалтував Маньку.

12.09.2016

Це місце існує. Я майже впевнений. У Клапоухого вдома — того самого, що головний секти в Катовщині, знайшов записи, як вийти до джерела. Був сьогодні там, трохи поблукав, але позначаючи на карті невірні місця, таки втрапив у потрібне, майже впевнений. Все сходиться. Там великий камінь. Але окрім нього нічого дивовижного.

Натомість приголомшує інше. Серед записів був опис “знищення” того самого проповідника з Джерельного — Макогона. Клаповухий збирався зайняти його місце. І він дійсно вірив, що простого вбивства замало. Потрібно знищити рідину, що в тілі — силу джерела.

З розповіді баби Маньки випливає, що Клаповухий помер порівняно молодим і нічого в нього не вийшло. Старий Макогон дотягнув до дев’яноста чи близько того і пережив майже всіх. Тим дивніше, що через стільки років він помер точнісінько так, як придумав Клаповухий.

Баба Манька наполягає, що його вбили духи. Духи тих, кому Макогон нашкодив за життя, тих, кого обдурив. Вона каже це без жартів, хоча пишу ці рядки і розумію, який це маразм.

Проте прикол в тому, якщо припустити, що крім Клаповухого ніхто не знав, як перервати життя Макогона, щоб він остаточно здох і не зміг переродитися, то виходить, що це міг зробити тільки його дух. Як і казала баба Манька.

Вона розповідала, яким знайшли того діда. В різних кутах, наче собаки рвали — якщо цитувати. А Клаповухий своєю чергою писав — треба, щоб померли всі, хто пив його (Макогона, тобто) соки, бо разом з силою передається й частинка його самого, а ще треба злити всю його кров до останньої краплі, а саме тіло розділити, як розбиту посудину, щоб вже неможливо було її наповнити.

Дивно це все.

Завтра спробую знайти лом чи молоток. У Клаповухого в підвалі є ще одні двері, але там замок.

13.09.2016

Помітив щось не те в неділю, але сьогодні взагалі кепсько

Зранку ригав. Але не думаю, що отруївся мівіною. Згадую, що перед сечею Манька всунула мені кілька вареників

Це не схоже на харчове отруєння

Лихоманить

Це був останній запис і Олексія хвилювало все — від половини пиріжка з’їденого з рук Маньки і того, яким чином Гриша опинився в підвалі, помер, а потім закрив за собою двері, до питання, що то за загадковий однофамілець Клаповухий, який прагнув зайняти місце Кіндратовича — чи не його власний прадід Володимир, якого згадувала Манька, акцентуючи на схожості того з правнуком. Розповіді про дідову родину тих часів зараз хаотично зринали в голові, але всі згадки змішалися в кашу і мигали червоними лампочками — ти не хочеш цього знати насправді.

Олексій оглядівся в пошуках записів, про які писав у щоденнику Гриша, але на підлозі нічого не побачив. Навіть пересилив огиду і припідняв за комір футболки труп, щоб перевірити, чи не опинилися вони під ним. Хотілося перечитати самостійно, підловити Гришу на помилці та хибних висновках, але все намарно.

— А що, як мій дід по Клаповухих втік не стільки звідси, а саме від батька, який прагнув змістити Кіндратовича? — розмова на камеру трохи заспокоювала Олексія. Давала змогу поглянути на все зі сторони. — Бачив, що той схибнувся. І рятувався. Рятував себе і своїх нащадків. А я… — Олексій закусив губу, дихання було важким, переривчастим, в ребрах шалено калатало серце. — А я знову сюди повернувся.

Мільйони разів він чув, що рідні краї завжди кличуть назад, що згадки про них зашиті в людях на генетичному рівні, викликають ностальгію, пієтет та захоплення. А що, як це не байки? Що як “кров — не вода” — не пусті слова.

Олексій виблював скелету на спину. Погляд зачепився за стіл, що стояв між стелажами. Там лежала згорнута мапа.

Позначок було всього вісім. Два кола з підписами “Макогон” у Джерельному та “Клаповухий” у Катовщині, а ще п’ять хрестиків і галочка. Хрестики повторювали вигин річки, хоч і знаходилися приблизно в кілометрі від неї вглиб берега, уявна лінія проходила приблизно по межах сіл. Остання позначка була трохи далі Цибулівки, що межувала з Катовщиною. Поряд кривим почерком виведено слова “рівчак/камінь”.

Олексій згріб карту в кишеню, а записника запхав у рюкзак. Його розривали сумніви — що він хотів побачити перше: джерело чи підвал власного прадіда. Де швидше знайдеться підтвердження, що це лише хвора уява збожеволілих людей? Всі тут божевільні — Манька, Кіндратович, його прадід, навіть Гриша. І Олексій потребував побачити бодай щось, щоб не приєднатися до них.

Від хати прадіда зосталися хіба руїни, а позначка на карті стосувалася непомітного лазу в щільному бур’яновому нагромадженні. Вхід у льох вже не мав дверей, дощова вода вільно дзюркотіла розбитими сходами і збиралася внизу у чимале підземне озеро, розкисле багно на дні неприємно ковзало.

Олексій не уявляв, де тут можна було зберігати записи, про які розповідав Гриша — можливо, у ржавому бідоні, що самотою стояв під стіною. Так само дивно виглядали оббиті алюмінієм двері з навісним замком у земляній стіні.

Чоловік двічі гепнув по замку сокирою, яку прихопив з машини, але відпав не він, а металевий швелер, не дуже надійно забетонований у землю замість дверної коробки і що за довгі десятиліття повністю втратив свою міцність. Неспроможні чинити опір власній вазі, двері під скрип петель повільно відчинилися. Вглиб прямував вузький, обкладений необтесаним каменем коридор, який, якби не амбарний замок на вході, цілком нагадував звичайну комору. В стінах навіть були схожі ніші.

— Це… це просто щось незбагненне, — між словами Олексій робив глибокі вдихи та видихи. — Ненормальне, — він підходив до кожної ніші, щоб зафільмувати акуратно складені кістки всередині. Справа, ближче до проходу в кожній комірці стояли черепи, ніби спостерігали за зайдою. А поряд з ними знайомі вже кам’яні фігурки людей, ніби уособлювали тих, хто лежав поряд. Над кожною нішею був короткий напис, який так сильно затерся, що ледь розпізнавався. Прочитати більшість не було шансів, але кілька все ж вирізнялися чіткістю. Василь, Іван, Володимир.

Олексій не мав жодного, бодай найменшого, підтвердження, що на нього дивився його власний прадід, але всередині все стиснулося. Ніби він був частиною всього цього, хоч і не розумів суті. Вона висковзувала з історії, як прудкий слизький в’юн з рук. Олексій знав, що робить найбільшу помилку будь-якого слідчого — висновує висновки без чіткої доказової бази. Розумом він розумів, що й не хоче шукати цієї бази. Єдине, що хотілося — забратися не тільки з підвалу, а й з села.

— Кістки Володимира виглядають свіжішими, — коментував натомість Олексій. — Вони світліші, порівняно з іншими. Особливо з тими, що з протилежного боку проходу. Бачите, помітно тенденцію. Від світлішого до темнішого. Їх поклали сюди в різний час. Це місце — щось на зразок поховального склепу.

Камера поволі повзла вузьким проходом, нехотя зазираючи в пройми, але минувши тильну сторону, зупинилася якраз на куті під склепінням. Замість звичайного каміння з кладки виділявся дебелий шматок породи.

— Він точно такий же, як і статуетки. Вони буквально зроблені з нього, — Олексій підійшов впритул, щоб краще зафільмувати. Великий масив породи у світлі відсвічував легким фіолетовим відтінком. Здавалося, що поверхня скляна і просвічується наскрізь, де всередині породи щось рухалося — маленькі білі цятки. Олексій повернувся до ніші і підсвітив статуетку. Колір ніби пульсував і дихав, ніби вона була живою, а всередині літали крихітні пилинки.

Зв’язок з легендою був очевидним. Ніяка це не легенда насправді, а справжнісінька реальність, яка все ще висковзувала від нього, але от-от мала затриматися. Тремтячою рукою він дістав мапу, уважно подивився. Контур річки повторювали не тільки позначки, які зробив Гриша, його цілком повторювала лінія, яка на топографічній карті позначала урвище. І, що маркування джерела, що маркування хати, цілком лягали на цю лінію, ніби це й було тим струмком, про який стільки мови.

Олексій перевернув рюкзак, з якого загупотіли статуетки, які він та Гриша назбирали експедиціями по хатах. Схопив найближчу і просвітив. Той же рух всередині. Повільний та плавний. Ніби вода у пляшці.

Кров у скронях гупала з подвійним завзяттям, хомут, намагаючись впіймати в петлю очевидний висновок, затягувався все тугіше, чіплявся за слово, усвідомлюючи правду.

— Вода, — промовив він повільно, ніби полоскав її в роті, куштуючи на смак. — Джерельна, мать його, вода.

 Олексій зірвався і побіг. Не розбираючи дороги, не уявляючи в темряві, в який бік бігти насправді, де рятівний вихід і чи був він взагалі. Він був твариною, яка підкорялася інстинкту — тікати. Дерева боляче хльостали по обличчю, вітер намагався штовхнути в будяки, а дощ — розрізати дощовик та чоботи, потім шкіру та м’ясо і дістатися самих кісток, можливо, щоб покласти й їх у нішу в підвалі.

Але організм чоловіка теж боровся. Відчуття вимкнулися — ні втома, ні біль не грали ролі. Вони застрягли на задвірках свідомості, терпляче очікуючи часу, коли зможуть сповна висловитися, але лише потім — коли тіло буде в безпеці. Олексій автоматично перебирав ногами, абстрагуючись від усього. Але й ця хитрість дала неочікуваний збій. Щось велике й тверде метнулося у темряві справа і прилетіло йому у скроню. Таке організм не зміг проігнорувати. Олексій гепнувся без тями.

— О, оклигав, наконєц!

Олексія нудило. Раптова згадка того, що сталося, впорснула адреналін і вирвала з марення. Голова пульсувала, праве око запливло, ноги й руки не слухалися. Він лежав на чомусь твердому.

— Де я? Що ви робите?

Баба Манька звела плечі.

— Спасаю тебе, довбню. Чуло серце, шо тебе городського не тре туди-го самого пускать. Єлі нашла.

— Це ви мене йобнули по голові. Що ви від мене хочете?

Баба скривилася, обтерла руки об кофту. Її плащ лежав на стелажі, на підлозі був слід від великої калюжі, що всоталася в старі дошки.

— Та нє, не трогала я тебе. То дерево. Вітер гіляку зламав.

Говорила баба невимушено, зберігаючи спокій, ніби тягати селом непритомних для неї щоденна рутина.

— А зв’язало мене теж дерево? — огризнувся Олексій. В роті пересохло, язик прилипав до піднебіння, слова виходили в’язкі, трохи спотворені.

— Шось, видно, добре тобі дало, шо ти мелеш чорті-шо. Не зв’язував тебе ніхто. Очі розлупи. Напився, чи шо?

Олексій знову спробував поворухнутися. І дійсно, кінцівки були вільні, але сильно терпли і ледь відчувалися, ніби він довго на них спав.

— Що це за місце?

— В Катовщині, в сільраді. До машини волокти не хватило сили. Ти добрячий кабан.

З підлоги стелажі виглядали незвично, але це дійсно була сільрада. Сірі стіни, облуплена підлога, стіл, шафа за якою спуск у підвал. В грудях похололо. Зовсім поруч десятком сходинок нижче лежав мертвий Гриша. І хтось його там залишив багато років тому. І прямо зараз вже поряд з Олексієм ходила жінка, яку той хлопчина бачив останньою в житті.

Олексій спробував підвестися, але голова невимовно крутилася навіть від найменших зусиль.

— Думаю, в тебе сотрясєніє. Того так тошнить.

Олексій все ж пересилив себе і звівся на лікті, потім обперся на стіну. Від надзусиль на лобі зібрався холодний піт.

— А ви бували тут раніше? — Олексій заходив здалеку, щоб дати собі ще трохи часу з одного боку, і щоб не сполохати стару з іншого.

— Канєшно, шо я не мєсна?

— А коли востаннє?

Манька повернулася від вікна, в яке дивилася майже весь час, ніби виглядала гостей, які мали от-от найти.

— А ти шо, прокурор? Тобі шо з того? Вчора вечором була, як тебе шукала. — Баба підійшла, стала якраз навпроти нього, розставила ноги, взяла руки в боки, дивилася прискіпливо. — А сам шо? Найшов шось інтєрєсне?

Поколювання в кінцівках пішло на спад, сигналізуючи про відновлення кровообігу і Олексій знову став володіти власним тілом.

— Гришу знайшов, — зізнався він.

Але попри очікування чоловіка одкровення Маньку не вразило.

— Біда з тим Гришою. Жаль хлопа, хороший був. Родиною цікавився. Це ж треба було тако-го впасти, щоб поломити шию.

На обличчі жінки не ворохнувся жоден м’яз.

— Тобто то він сам впав? — перепитав Олексій.

— Ну та, а шо, з кимось? Там же одне тєло, а не два.

— І ви до цього не маєте стосунку?

Цього разу масивне обличчя розтягнулося в неприємній саркастичній посмішці.

— Пфф, а чого мені до того має буть?

— Ну як же? Хтось же поставив шафу на місце. А кому ж це зробити, як не останній жительці села?

Вона зареготала щиро й заливисто, на повні груди.

— То ше скажеш. Робить мені нічого — шафи тягать. Сам він закрився. Вперед шафу підтягнув, потом двері закрив зсередини, а тоді-го й навернувся донизу.

Олексій не втрачав надії, що баба таки зізнається.

— Якщо він сам, то чому ви досі нікуди не повідомили?

— Я стара, но не геть же дурна. Якшо за Кіндратовича мене не тягали, то в другий раз в такій-го глуші лишиться не при ділах не вийде. Даже, якшо діла до того не мала.

— Так не хотіли потрапляти на очі органам, що навіть Гришину машину сховали? Не пішки ж він прийшов.

— З чого ти взяв, шо я її кудась ховала? Ти б сначала розібрався, а тоді вже рота розкривав. Я ж даже не знаю, як вона заводиться. Стоїть машина, гниє. Біля хати, де його баба жила. Очі тре було ширше откривать. Але та, заросло все, не видно. Не нравляться мені твої-го намьоки. Шо ти пристав, як гімно до штанів? Нашо мені трогать того Гришу? Він мені нічого поганого не зробив.

Слова баби звучали переконливо, але Олексій вже ловив її на брехні.

— Не знаю, може, він відкопав щось таке, що не можна було.

Манька дивилася презирливо.

— Тобі, якшо є шо сказать, то кажи, не їби вола, наче самий розумний.

Олексій відчув у собі достатньо сили, щоб за потреби протистояти Маньці. Попри її габарити, вона все ж була далеко не молодою.

— Ви його вбили, коли зрозуміли, що таємниця вашої схибнутої релігії розкриється, коли Гриша знайшов усі ті статуетки по хатах, коли пригрозив, що розповість правду про джерело та вбивства.

Манька відмахнувся.

— Я вже казала — то туфта.

— Така туфта, що в кожній хаті молилися богині? Кожна родина була залучена. Я тільки не розумію, чому ви це заперечуєте? Ви відводите увагу, щоб ніхто не розібрався, що це правда — всі ті штуки з джерелом. Все правда, так?

— Канєшно правда! — вигукнула Манька. — Ти ж не слухаєш. Я нічого крім правди тобі не сказала. Даже сказала, що нема ніяких богинь і їхні статуетки — то гімно. Як Кіндратович — гімно.

Олексій закипав від впертості старої.

— Тільки Гриша знайшов їх штук тридцять, а я особисто з два десятки. Серед людських кісток у льосі Клаповухого. Ви ж знаєте про склеп? То мій прадід там, так?

Очі баби закотилися.

— Слухай сюда, — вона широким задом сперлася на стіл. — Розказую останній раз, то слухай вніматєльно. Село було на грані. Джерело пересохло, я вже казала. Но найшовся Кіндратович, який заявив, що все виправить, шо знає, як вернуться все взад. От він і придумав робить статуетки і молиться їм, шо наче то втілення богині. Но ж він тупуватий був. Побачив, як ото старші колись робили, а шо і куда — не розібрався і давай свої правила видумувать. Ото й всрався. А шоб йому сначала повірили, то начав людей травить. Показував, шо буває з тими, хто не служить джерелу. Но потом, коли вже всі, хто міг вліз в його авантюру, а воно всьоравно не робило і жити легше не ставало і дальше все-го сипалося, то став вбивать, шоб люди менше балакали. А оті фігурки, шо ти за них постоянно поминаєшся — не ота липа Кіндратовича, а настоящі, шо в склепі стоять — не для того, шоб їм молитися.

— А для чого ж тоді? — не втримався Олексій.

— То для душі.

— Для якої душі? Що ви мелете?

— В цьому-го суть, — продовжила, не зважаючи, Манька. — Раніше ж, коли ше було те-го джерело, з переказів старих, то це так робило, шо був головний — той, хто дивився за всим і через кого передавалася сила. Саме він пив з джерела, наповнювався, як велика діжка, і вже з тої діжки брали всі для своїх потреб. Розумієш? А коли підходив час, то треба було ту діжу розбити, шоб сила случайно не осіла в людському тілі і могла піти дальше, найшла нове місце і не була прив’язана до мертвої плоті. Розумієш, як діжу розбивали?

— Виходить… — голова пульсувала від напруження, — виходить, оті всі кістки в склепі, оті люди, які були носіями джерела, їх усіх вбили і розчленували, щоб сила в них не затримувалася і могла вивільнитися? А статуетка для того, щоб душа людини вселилася туди замість того, що сидить там?

— Ну, не те шоб замість, а шоб змішалася. Взаємообмєн такий. Людина і сила стають одним цілим. Кооперація, о. Шоб людина жила в камені, а сила — між людей.

Олексій втер лоба.

— Значить, то ви склали кістки мого прадіда, так? Після того як він помер, так?

— А хто ж. Я канєшно.

— Ви все знали. Знали, як правильно робити з самого початку, але не стали перечити Кіндратовичу?

— Він тупий. А ще впертий. І самозакоханий. І брат мені. Любила я його. Попри все, що він чворив. Того вже й так.

Було ще щось, що гнітило Олексія. Попри те, що він все ще був живим, попри те, що він був вільним, попри пояснення Маньки про Гришу. Щось було не так. Щось було ненормально. Якщо можна вважати нормальним все, що з ним відбувалося в ці дні. Дивне вбивство старого, таємна секта, моторошне світіння міфічного джерела та переселення душ.

— Але ж… якщо я правильно розумію, коли пересохло джерело, то ніхто не міг стати ємністю, бо джерельної води було недостатньо, правильно? — Манька обережно кивнула. — Останній з тих, хто застав джерело поступово вичерпував свої тілесні запаси, зменшував концентрацію сили, аж поки вона не вичерпувалася, правильно? Якась сила там ще залишалася, але не так щоб аж багато.

— Ну, чутка сложно говориш, але приблизно. Не зовсім, но похоже.

— Тоді у мене два питання, — Олексій уважно спостерігав за Манькою — як попри награний спокій та безтурботність бентежно здіймалися її великі груди. — То Тимофій Кіндратович, ваш брат, він був справжньою ємністю чи не був? Я просто все думаю про його смерть. Вона дивна. Якщо брати до уваги нашу розмову, то смерть все одно дивна, бо не мала би бути такою. Якщо він звичайна людина, то навіщо його розділяти, якщо врахувати, що саме мій прадід був останнім зі справжніх ємностей. Але тут такий збіг, що мій прадід раптово помирає молодим і наступником, хоч і жопоруким, стає Кіндратович. Як таке можливо? Це ж ви його вбили, правда? Обох вбили? Прадіда Володимира, щоб Макогон втілив свою мрію і отримав силу, а Макогона у дві тисячі одинадцятому, щоб його душа, перемішана з силою пішла далі, осіла в комусь, наприклад, у вас, а вже потім транзитом у Гриші або… — несподівано на столі за спиною Маньки він помітив банку. Все ту ж — із сечею. Зелена кришка лежала поряд, а рідини в ємності було лише на дні. В голові ніби зірвало запобіжник і Олексій цілком зрозумів, що за присмак у нього в роті крім крові. — Ах ти хвора стара сука, — прошипів чоловік. — Ти все підлаштувала, ти все підлаштувала!

В кишені завібрувало. Олексій не пригадував, коли востаннє спілкувався телефоном — мережі в селі не було, за часом не випадало слідкувати.

— Льоша, блять, слава богу! Де тебе носить? Я, сука, думав, що тебе вже припиздили й прикопали, ти їбанувася, чи шо?

Так незвично було чути голос людини. Як з іншого всесвіту — далекого і нереального.

— Саник, це ти?

— А хто ж іще. Що з тобою? Де ти?

— Саник… — губи злипалися і не хотіли відкриватися, ніби закислі очі, — Саник, все погано. Послухай. Я на щось натрапив. На щось дивне.

— Шо ти плетеш, довбойоб, кажи бігом, де ти. Я зараз же тебе заберу.

У вухо постійно дзижчало — приходили сповіщення про пропущені виклики та повідомлення. В голові пульсувало.

— Послухай, Саник, послухай, прошу, — дихання збивалося, говорити було важко. Закінчення фраз губилися. — Я натрапив на щось дійсно вагоме. Поки… поки не розумію, але воно страшне. Це щось інше…

— Бля, Льоха, ти мене лякаєш.

— Саник, чуєш? Саник, ти чуєш, алло?

— Та чую я, заїбав, кажи, що там.

— Здається, я вбив бабу.

— Йобаний…

— Так, але я не впевнений, що це я.

— Шо? Що ти говориш?

— Саник, є таке село — Джерельне. Черкаська область. Це справжня діра. І тут справжня секта. Всі довколишні хутори й села в ній. Всі пов’язані джерелом, розумієш? Всі є сутність і сутність є всі.

— Ні, чорт, я тебе не розумію. Ти мелеш якусь хрінь. Розкажи, що сталося. Помалу і чітко.

Олексію хотілося присісти або навіть прилягти, щоб трохи відпочити, але не був впевнений, що потім знайде сигнал, тому просто сперся на стовбур дерева.

— Вони знайшли чудодійне джерело. Завдяки йому тут все стало процвітати. Багатство, плодючість, здоров’я. Не знаю, як це функціонувало тоді, але в якийсь момент воно почало пересихати. За головного став Кіндратович.

Олексій поволі виклав усе, що міг згадати і скласти у зв’язну розповідь.

— Льоха, послухай, це якийсь пиздець. Та баба тебе просто чимось притруїла, а все інше можна пояснити простою логікою.

— Ні, ти не розумієш.

— Це ти, бляха, не розумієш і не чуєш, що городиш. Кожна твоя теза має раціональне пояснення. Баба знає, що твоє прізвище Клаповухий не тому що має екстрасенсорні здібності, а тому, наприклад, що ти реально схожий на прадіда. В твоєму селі в якому там році — 1938 — не померло більше людей, ніж в Джерельному, а просто в Джерельному не зробили записів. Блять, це ж 1938 рік — це ж гребуче середньовіччя. Не тому баба всучувала тобі сечу, що хотіла пересадити в тебе дух того чаклуна, а того, що вона йобнута на голову. Села вимирали не тому, що так захотіло джерело, а тому, що в країні була срака і всі тікали в міста. А ті, що вмирали тут, то не того, що погано молилися статуеткам, а того, що ті статуетки могли бути радіоактивними, бо поки ти триндів, то я загуглив, що твоє Джерельне розташоване на місці ймовірної астроблеми — це таке місце, куди мільйон років тому йобнув велетенський метеорит. Кратер по простому. Зовсім поряд Іллінецький та Білилівські кратери. І ота чорна фігня з вкрапленнями, яку ти бачив у підвалі — ніщо інше, як вихід породи, яка утворилася при зіткненні, або навіть частина метеорита. Вони молилися не джерелу, а метеориту, Льоха.

Олексій втупився в калюжу, мутну поверхню якої розбивали краплі свіжого дощу.

— Ось воно, Саник. Ось воно підтвердження. Це не просто духи, це інопланетна цивілізація. Вона опинилася на Землі і намагається вижити. Вона живе в нас, перероджується. Ми є воно. Воно є ми. Не дивно, що саме рис Кіндратовича там зосереджено найбільше, бо воно вбирало його найдовше. Я відчуваю його в собі, от про що я кажу. Це не я вбив Маньку, не я, чуєш. Не я, це Кіндратович.

— Льоха, нема ніякого Кіндратовича в тобі, не пизди хуйню.

— Нема Кіндратовича? — Олексій розреготався, щиро, на повні груди. Не пизди хуйню? А як ти, сука, поясниш, що перед тим як її вбити, я зламав їй руку, як Стельмашці, а потім трахнув? Саник, я її розділив, спустив усю кров.

— Господи, нащо? Нащо ти це зробив?

— Бо так треба. Це-го ж традиція. Тяглість, Саник. Джерело має жити далі. Просто має жити далі.