1. Місто зниклих безвісті
Я не знав, куди себе подіти, ніким не мріяв стати, коли виросту. Мій підхід до вибору професії був прагматичним: знайти галузь, у якій відносно мало спеціалістів і забезпечити собі гарантовану роботу до самої пенсії. Геодезія чудово підходила. Так мене і закинуло в маленьке промислове містечко, з усіх боків оточене шахтами.
Коли я казав, що навчаюся в Новошахтарську, мене ніколи не запитували, де це. «Місто наркоманів?» - шоковано піднімали брови одні, «Місто зниклих безвісті..» - шепотіли інші. І відколи це у нас всі все знають? Не здогадувався тільки я і згодом не раз пошкодував.
В Новошахтарську робити було нічого. Ні історичних пам’яток, ні прогресивних культурних центрів. Місто без минулого і без майбутнього. Старий кінотеатр не працював, молодь гуляла вперед-назад головною вулицею довжиною в двісті метрів. Було штучне озеро, в якому забороняли купатися. Звідти санстанція стабільно виловлювала туші мертвої скотини, які викидали місцеві фермери. І все одно, в цьому жаб’ятнику люди тонули з жахливою періодичністю. Промисловий монстр із цегли і бетону рік за роком перетворювався в пропащий осередок безробіття і наркоманії. Із дванадцяти шахт працювала лише одна. Від старості місто вростало в землю. Будинки просідали, як люди, що стоптуються з віком, кожного року пригинаючись все нижче до землі, в якій лежатимуть. Квадратні площі, облуплені бараки, старенькі покошені хрущовки.
Я вийшов з універу, вже темніло і помітно похолодало. Зазвичай ми поверталися в гуртожиток компанією і ні разу не нарвалися на неприємності. Тож і цього разу нічого не буде. Сьогодні я йшов сам, мене знову запрягли на кафедрі. Я визвався написати наукову статтю за місцевого мажора – сина мера, який так ні разу і не з’явився на парах. Не за просто так, звісно. Мене тішила перспектива мати в боржниках нашого куратора, на якого, в свою чергу, тиснули згори.
До мого гуртожитку йти хвилин десять, якщо через парк. Парк був єдиним культурним осередком міста, і він же щовечора ставав уособленням всіх дев’яти кіл пекла. Віталік, мій сусід по кімнаті, часто розповідав всіляку дичину про це місце. В одного – віджали телефон і гроші, на іншого напав неадекватний наркоман і встромив йому в ногу голку від шприца, заражену СНІДом.
Щось підказувало мені піти в обхід, але лінь перемогла здоровий глузд. Я звернув за ріг і попрямував повз будинок молоді та спорту у напрямку парку. Облуплена радянська мозаїка на кривому фасаді зображала трьох атлетичних бігунів. Вони, іронічно, бігли не в напрямку до центру міста, а з нього.
Потріскана асфальтована доріжка вела через «літню естраду» – площадку з пофарбованою критою сценою і рядами вузьких кривих лавиць. Там збиралися місцеві гопники. Сьогодні ж тут було безлюдно, тихо і темно. Здавалося, що місто раптом вимерло. Я ніколи не звертав уваги, наскільки глибоко старі лавки вгрузли в ґрунт. Сидіння знаходилися майже біля самої землі і між дощечками пробивалося сухе бадилля. Мені на обличчя впала холодна крапля, гуділо чорне небо. Я накинув капюшон і поспішив додому. Серед дерев виднілися поодинокі турніки, іржаві гойдалки і зламані дитячі гірки. На землі, під мокрими стовбурами, лежали купи листя і чимало сміттєвих пакетів. У сутінках напрочуд добре проглядався весь простір парку, я б запросто помітив, якби хтось бродив поміж голих дерев. Різкий порив вітру зірвав з мене капюшон, лице обдало морозом і сирістю. Мені здалося, що за мною хтось спостерігає, я пришвидшив ходу. Відчуття, що за моєю спиною хтось є, посилювалося. Ні в якому разі не обертайся – звучали в моїй голові відголоски містифікованої свідомості. Навіть якщо чуєш кроки за спиною, навіть якщо дуже хочеться обернутися. Йти мені залишалося лічені хвилини. Я забув про холод, моє серце скажено калатало, а ноги стали важкими і боліли від напруги. Я вийшов на добре освітлену вулицю, але паскудне відчуття нікуди не ділося. Я вже бачив гуртожиток, хотілося подолати ці останні двісті метрів якнайшвидше. Я майже зірвався на біг.
Липкий страх не покидав до самих дверей. Здавалося, що хтось переслідує мене ще від парку, холодом дихає у потилицю. Коридор відчувався незвично довгим, лампи – тусклими, стара підлога скрипіла голосніше, ніж зазвичай. Біля своїх дверей я не витримав і обернувся. Вдивлявся у кожну тінь. Здавалося, що як тільки відведу погляд, на мене кинеться щось із темряви і тиші. Я штовхнув двері. Зачинено! Руки затремтіли, як навіжене, закалатало серце. Спостерігаючи за коридором боковим зором, дістав з кишені ключі, відкрив замок, прослизнув у кімнату. Світло вуличного ліхтаря виділяло обриси меблів і предметів. Віталік сидів на ліжку. На секунду я заціпенів і так само швидко видихнув. Напевне, просто не було світла.
- Світло вибило? - не знати для чого спитав я і поклацав вимикачем.
Віталік не відповів. Мої очі почали звикати до темряви і я зауважив одну дивну річ. Від шафи, стільців і стола довгим шлейфом тягнулися густі тіні. У Віталіка її не було. Хоча він посміхався, його вигляд здавався неправильним: очі були розплющені так широко, що між верхньою повікою і райдужкою оголився білок. Він був якимось сірим. Ці спотворені деталі надавали його доброзичливій посмішці невимовно моторошного відтінку. Виявляється, всі недобрі знаки, всі злі передчуття вели мене саме до цього моменту. Не відриваючи від нього очей, я позадкував, стараючись намацати за спиною дверну ручку.
2. Вісники неминучої смерті
Перший такий випадок я пам’ятаю дуже приблизно. Він схожий на пошкоджену кіноплівку. Вона безбожно рябить, із неї вирізали цілі фрагменти, залишивши тільки суть. Пізня осінь. Ми з татом чекали маму з роботи. Він сидів на кухні, а я дивився вечірні мультики у вітальні. У двері подзвонили. Батько не підвівся, щоб відчинити мамі, тож я побіг сам. Прокрутив замок, штовхнув двері – у під’їзді стояв тато. Він з порогу почав сварити мене, що я пускаю всіх і кожного. Я побіг у кухню – там нікого не було. Наступного вечора тато помер. Я думав, що мені наснилося. Випадок здавався таким нереальним, що мав би стертися з пам’яті, як поганий сон. Можливо, я б цього ніколи і не згадав. Якби це не повторилося знову. І знову. І знову. Не знаю, що це – зловісні двійники, чи справжні душі покійних приходили з потойбіччя. Їх паскудний вигляд наштовхував на тривожну думку, що являлися вони зовсім не з райдужного місця із ангелами і райським садом. Якщо я бачив такого двійника – людина неодмінно помирала. Довгі роки я брехав собі, що гадки не маю, чому вони приходять. Вісники смерті попереджали мене, давали шанс їх врятувати. Тоді я був занадто малим і наляканим, щоб про це думати.
З того часу нічого не змінилося. Ці примари все ще вибивали мені землю з-під ніг. І сьогодні я знову відчув, як жалюгідні залишки моїх усталених уявлень про світ розсипаються в попіл.
Інстинктивний жах заставив завмерти на місці. Я в’ївся поглядом у двійника Віталіка. Моє тіло готове було відповісти моментальною втечею на найменший рух, але сусід за весь цей час навіть не кліпнув. У горлі пересохло, я ковтнув слину. Якщо знову втечу, то ніколи собі не пробачу. Я зупинився і повільно видихнув.
- Як ти помер?
- Загрузнув.. потонув… – прохрипів він. Голос був глухим, його зажовувало і ламало.
Від цих пекельних звуків мужність, якої я так довго набирався, раптом зникла, ноги затерпли. Доведи до кінця. Заради Віталіка. Це вже більше, ніж вдавалося раніше. Він потонув. Як він міг потонути?
- Хто це зробив? – запитав я. Віталік не ходив у басейн, та й купатися в озері вже було холодно. Значить його втопили.
- Коли він прийде, не дивися на нього, ігноруй, прикинься, що ти не знаєш.
- Назви його ім’я.
- Навіть якщо глянув, не тікай, не кричи, займайся своїми справами. Нікому не кажи. Не знають – не бачать, побачать – помруть. Він буде мучити тебе. Він хоче, щоб про нього розповіли. - Він спішив говорити, ніби боявся, що не встигне. Але у нього виходило все гірше. Схоже, він скоро зникне.
Я не розумів. Абсурдні речі набували ще більш абсурдних обертів.
- Це хто? Той, про кого ти говориш, ти його знаєш?
- Знаю. Це Лоскутяний Чоловік. - Віталік подивився повз мене і після короткої паузи додав. - Він стоїть у тебе за спиною.
Я сіпнувся і за інерцією обернувся. Дверна ручка різко опустилася. Я кинувся до дверей. Вони привідкрилися. Я навалився всім тілом. Ляснув замок. Тримаючи двері, я в паніці намагався знайти ключі в кишені.
- Альо, гараж! – пролунав голос з іншої сторони. – Шо відбувається?
Я не відразу зрозумів, що це прийшов мій сусід. Мені знадобився деякий час, щоб побороти заціпеніння. Я відпустив ручку і повільно відійшов від дверей. Віталік з осторогою зазирнув до кімнати. Я стояв в темноті, все ще в куртці і вираз мого обличчя, очевидно, не піддавався ніякому опису.
- За тобою що, хтось женеться? – з наїздом підколов він.
Я не знав, що відповісти. Все ще сумнівався, що я в реальності. Віталік увімкнув світло, боляче різануло очі. Я впився в нього поглядом, біль від напруження очей повільно переходив у скроні. Його волосся було мокре, рушник перекинутий через плече.
- Чого ти мокрий? – запитав я.
- В душ ходив. - Він примружився, - слухай, ти як взагалі, нормально? Ти якийсь блідий.
Серце гучно калатало, його відлуння залізним молотом било у скроні. Мені стало жарко, повітря не вистачало. Віталік щось говорив, але дзвін у вухах заглушав всі його слова. Світло перед очима згасало, кімната ставала розмазаною. Я швидко попрямував до ліжка і повалився на нього. Це траплялося завжди після зустрічей з вісниками. Цього разу я хоча б встиг дійти до ліжка. Мене нудило. Я старався впорядкувати дихання. Наді мною навис Віталік, він питав, чи викликати мені швидку.
- Не треба.. – кожне слово давалося мені тяжко, тому я старався менше говорити. – Зі мною буває, треба лягти.
Сусід зник з мого поля зору і повернувся зі склянкою води. Я припіднявся на ліжку, пити не хотілося, але я слухняно взяв склянку. Вода була з цукром, приторна. Я заплющив очі, головний біль помалу відступав і мене почало морозити від холодного поту. Треба переодягнутися, але сили не вистачало навіть, щоб зняти черевики. Я падав у сон, кімнату і Віталіка, затягував туман.
- Не ходи до води, - сказав я.
Я прокинувся і насилу розліпив повіки. За вікном було пасмурно, незрозуміло, чи ще ніч чи вже ранок. При одній згадці про вчорашнє мене почало нудити. До мене ніколи не приходили безіменні привиди, тільки двійники близьких людей. Тому я вирішив не підпускати нікого близько. Спілкувався з багатьма, але тримав дистанцію. Друзі приходять і йдуть, без них можна прожити. Про стосунки я навіть думати не смів. Якби одного дня я побачив двійника своєї коханої – це розбило б мою душу, я б обірвав своє життя, не дочекавшись її смерті. Інша справа – сусід по кімнаті. Тут діватися нікуди. Цього разу я мушу зробити все можливе, навіть якщо мені доведеться ходити за ним хвостом цілий день. Схоже, Віталік вже пішов на пари, отже мені теж треба було поспішити. Я знайшов свій телефон і витріщився на екран. Пропущені від одногрупників і, головне, час і дата – я спав добу. Була дев’ята вечора наступного дня.
Телефон Віталіка був відключений. Його бісячої жовтої куртки не було на вішаку. Я спізнився! Я обійшов кімнати сусідів, розпитав знайомих. Сьогодні після пар його ніхто не бачив. Я накинув куртку і вийшов на вулицю.
Я ще ніколи не звертався в поліцію. Як буду пояснювати слідчому, що Віталік не п’є, не ночує в когось і не повернеться пізніше? Звідки я взяв, що на нього, швидше за все, напали і треба діяти негайно? Тому що мені явився привид і попередив про його смерть? Маячня. Абсолютна ахінея. Плювати на мою незв’язну розповідь. Та хай навіть запишуть мене в підозрювані, але я мусив зробити хоч щось. У відділку я підійшов до чергового офіцера:
- Добрий вечір, я хочу повідомити про зникнення людини.
Мою заявку прийняли, хоча я думав, що мене засміють. На диво, ніхто не став вдаватися в подробиці. Я розповів все, що знав про свого сусіда: особисті дані, дату народження, факультет і кафедру. Що він зник, приблизно, у проміжку між шостою і сьомою вечора. Вірогідно, був одягнений у яскраву жовту куртку, з собою мав телефон.
- Контактний номер? – запитав офіцер.
Я продиктував.
- Контакти батьків?
Я не знав.
- Добре. На цьому все, ми повідомимо його рідним.
- Тобто ви не будете його шукати?
Полісмен окинув мене втомленим поглядом і сухо додав:
- Процедура розшуку проходитиме за протоколом. Пізніше ми зв’яжемося з вами для з’ясування додаткових обставин.
Так і думав. Все було дарма. Я брів глухими провулками. Тусклого світла з вікон квартир не вистачало і я не бачив, куди ступав. Я намочив ноги, раз за разом втрапляючи в калюжі. Скільки б вони до мене не приходили, я так і не зміг нікого врятувати. Смерть Віталіка була на моїй совісті. Не те, щоб це виявилося мені не під силу. Я тупо проспав. Я не просто підвів його, а наплював йому в душу. Який же я все-таки виродок!
3. Покарання
Я дозволив ногам просто нести себе вперед і вийшов до озера. Що я сподівався тут знайти? Труп Віталіка? Було паскудно, як ніколи. Я сів на дальню лавку, де не світив ліхтар. Вона виявилась холодна і вогка. Від мокрого піску віяло сирістю. Я уявив, як ступаю на нього босими ногами, як мої ступні обпікає холод. Буре опале листя гнило у застояних прибережних водах, пахло болотом. Неподалік лунали вигуки, компанія грала в волейбол. Хоч майданчик був добре освітлений, один з ліхтарів коротило і він істерично блимав. За ним стояло щось громіздке, схоже на велику купу роздутих кульків, лахміття і сміттєвих пакетів. Я примружився, старався краще роздивитися. Це сміття нагадувало поставу людини. В нього було лице і виглядало воно дуже неприємно. Навіть під теплою курткою я відчув, як піднімається волосся на руках. Кров відлила від обличчя. Мене ніби кинули у холодну воду. Якщо існували двійники, то чому ж не могло бути ще якоїсь паранормальщини?
- Ей! Чого втикаєш?
Переді мною стояв один із волейболістів. Я навіть не бачив, як він підійшов. Його друзі зібралися в купу і спостерігали за нами з майданчика.
- Ооо, починається! – реготнув невисокий білобрисий хлопець.
- Питаю, чого палиш на мене?
- А мені не можна? - запитав я і скосив погляд йому за спину. Там вже не було тієї чорної купи, страх відступив моментально. Хвилі розслабляючого полегшення розійшлися від плечей до кінчиків пальців ніг.
Ватажок свиснув, банда підійшла і обступила мене зі всіх боків.
- Хто хоче покопати м'ячика? В людську мішень.. - Хитро дивлячись на мене сказав він. - Зніміть волейбольну сітку і прив’яжіть його до стовпа.
Мене шарпнули за капюшон і потягли до майданчика. Я пішов би й сам, але мої задубілі ноги не справилися, я перечепився через бордюр і впав. Запекло коліно і руки, якими я встиг пом’якшити собі падіння. Мене підняли попід лікті і посунули до металевої волейбольної стійки. Поки одні тримали – інші вправно примотували мене сіткою до стовпа. Міцно – не вирватись. Господи, який же абсурд! Напевне, я ще досі сплю. Мені стало смішно.
- Остап, та він якийсь псих, - кинув ватажку один із поплічників.
- Як можна сміятися в такій ситуації? Ну ми це виправимо, да, пацани? - Остап повернувся до натовпу. Кожне його речення підтримувалося гучним реготом і вигуками.
- Ну давай вже, - не витримав я, - не тягни кота. Немає часу тут з вами грати в волей..
Мені в обличчя прилетів кулак. Одне з моїх правил: не говорити, коли тебе б'ють, бо можна дуже сильно прикусити язик. Рот відразу наповнився в'язкою кров'ю, я хотів її ковтнути, мене ледь не знудило. Не вистачало ще обблюватися перед ними. Тож сплюнув кров Остапові на кофту.
- Фу, блять, - він відсахнувся, - ну, все, тобі пизда, - посміхнувся він. Попри це, бити мене більше не став. Він повернувся до своїх, кивнув у мій бік головою і сказав.
- Давайте, пацани, кожен по штрафному.
Першим визвався бидлуватий білобрисий коротун і я вже зрозумів, що буде далі. Я знав двадцять вісім різних патернів поведінки при побитті людини. Вираз обличчя, з яким робляться такі речі, мікроміміку, погляди. Він просто замахнеться, щоб налякати, а інші будуть сміятися з того, як кумедно ти сіпнувся. Я вгадав, перед самим моїм носом кулак зупинився. Я ж не повів і м'язом, жарт не вдався.. Хлопець дивився на мене вбивчим поглядом. Я закотив очі – вже бачив такий і не раз. Різкий удар в живіт повернув мої очі назад до орбіт, я зігнувся настільки, наскільки це дозволяла сітка.
- Альо, я сказав по одному! - Закричав Остап, - перший удар просрав, то нічого бити вдруге. Нарваний блондин незадоволено скривився, харканув мені під ноги і все ж послухався.
- Так, міняємо правила. Якось не по пацанськи, він же прив’язаний. Все-таки, будемо копати м’яч.
Я просто розслабився і закрив очі. Хай б’ють. Не зустрінуть опору і азарт спаде. Шкода, що я не розумів цього в школі. М’яч в основному просвистував мимо. Я старався прикинути, хто зараз б’є. В плече, в ногу. Не боляче. В голову, та так сильно, що я стукнувся потилицею об залізний стовп. У вухах загуло металеве відлуння удару.
- Стоп, - скомандував Остап. – Щось не весело.
Хтось наближався до мене по піску. Я відчув, як слабіє натиск сітки і відкрив очі. ЇЇ не встигли розв’язати, як я впав колінами у сирий пісок. Мені не те, щоб сильно дісталося, але я вирішив прикинутися немічним, щоб більше не били. Остап потягнув мене вверх, перекинув мою руку собі через плече і поволік до лавки.
- Ну, як то кажуть, вибачте-пробачте, - вишкірився він. - Дивись, малий, розклад такий: прямо зараз ідеш в поліцію і пишеш на мене заяву. Стаття 121 і 122, завдання побоїв і мордувань. Мене звати Остап Тищенко. Ти-ще-нко, - по складам повторив він. - Записати тобі чи запам'ятаєш?
Як я міг забути ім’я, навпроти якого у журналі день за днем уже четвертий місяць поспіль ставив «пропуск» на лекціях. Той самий син мера. Мою роблену немічність як рукою зняло.
- Та пішов ти! - виплюнув я. – Не можу повірити, що я за тебе наукову статтю написав, скотина.
Він глянув на мене, як на ненормального.
- Посиди трохи, хай мізки на місце стануть.
Коли вони зникли за рогом, я сповз по лакованій спинці лавки і розлігся на сидінні. Стало легше на душі. Побої я заслужив. Це помста Віталіка з того світу. І, все ж, Остап виявився моїм одногрупником. Надіюся, це була одноразова акція і те, що відбувалося в школі, не повториться.
Якось я тоді припізнився. Коли зайшов в гардероб за курткою, надворі було вже темно. Я побачив двійника свого однокласника, злякався і втік. Наступного дня на його парті поставили вазу з двома гвоздиками. Це мучило мене, і я розповів хлопцеві, якого вважав своїм найкращим другом у класі. Зізнався, що бачу двійників і вони попереджають про свою смерть. Розказав, як помер мій тато і дідусь. Думав, він назве мене диваком. Він не назвав, але видав мою таємницю усьому класу. В смерті того хлопчика звинуватили мене. Сказали, що якби я не був таким боягузом, то врятував би його. Якщо я так злякався, треба було хоча б вчителю сказати. Мене били щодня на пустирі за школою. Двадцять дев’ять ударів. По одному від кожного плюс один додатковий - від загиблого. Особливо боліло, коли бив мій найкращий друг. А ще – однокласниця, моя перша любов. Коли вже кожен вдарив, залишилася тільки вона. Оля сказала, що слабка і у неї все-одно не вийде вдарити сильно. Я подумав, що це відмовки і вона просто не хоче кривдити мене. Тоді вона підійшла і підняла з землі камінь.
Я ніколи не давав здачі. У душі розумів, що заслужив ці побої. Якби я був сміливішим, то врятував би їх. Якби був розумнішим, то зміг би якось повідомити старшим. Тепер вже старшим був я, та толку з мене було як з козла молока.
4. Лоскутяний Чоловік
Виглядав я цілком непогано. Розбита губа і брова. Ну і коліно, через яке я не міг надто сильно ступати на праву ногу. Одногрупники обсіли мене, як мухи. Вони хвилювалися і розпитували. Я відповідав, що невдало покатався на велосипеді. Перша половина дня пройшла спокійно, навіть нудно. Я посміхався викладачам своєю ввічливою посмішкою. Вони дивилися на мене, як на непорозуміння. Компанія, якою ми ходили на обід, пішла в їдальню без мене. Я підійшов до столика і всі замовкли, я вдав, що нічого не розумію і підсів до них. Настрій погіршувався з тою ж швидкістю, з якою розсипався мій авторитет ідеального старости. На вулиці темніло, вітер мордував голі дерева. Встигнути б додому, поки не почався дощ. Жовте світло люмінесцентних ламп діяло на нерви, лишалось досидіти останню пару. Лампу над середнім рядом парт закоротило. Схоже, нікого з моїх одногрупників це не бентежило. Викладач монотонно читав лекцію. Все так само, як біля озера. Мені тоді щось привиділося, це часом не те, про що говорив Віталік? Той, на кого не можна дивитися? Я припинив ловити гав і втупився в конспект. Світло нервово блимало. Мою свідомість затягнуло бельмом, час сповільнився, весь мій світ сплющився до розмірів середньої парти і того, що стояло біля неї. І, господи, яке ж воно одоробло! Мене пройняло новою хвилею жаху. Це були не кульки, не лом. На ньому роздувалися трупи, стирчали кістки і пальці. Я вперто п’ялився в конспект. Серце билося все швидше і швидше. Мене заціпило, у вухах дзвеніло. Воно потягло свою слизьку чорну руку до дівчини, що сиділа за середньою партою. Тільки не дивися туди, з нею все буде добре, вона його не бачить, вона про нього не знає, він не зможе її скривдити, якщо ти не подивишся. Ігноруй, ігноруй, ігноруй. Хитрий покидьок. Він хоче мене обманути. Отче наш, що є на небесах, хай святиться ім'я твоє, хай..хай.. Слова молитви начисто вилетіли з пам’яті, я не міг згадати наступні рядки. Я старався не дивитися в його бік. Там щось жовтіло. Похололо серце. Дихання сперло, у горлі запекло, ніби туди насипали вугілля. Кожним ударом пульсу у скронях билася страшна здогадка. Це клапоть Віталікової куртки.
Не знаю, скільки часу пройшло, поки я отямився. Поверталися барви і звуки. Я сидів на місці. Навколо зібралися одногрупники. Лекція закінчилася. Хтось закривав посмішку рукою, хтось жалісливо зводив брови. Одногрупниця протягнула мені серветку. Я помацав щоку, вона була мокра. Чорт. Я взявся повільно збирати речі, чекаючи поки всі розійдуться. До мене підійшли двоє, вони теж жили в гуртожитку.
- Ну, ти чого так довго?
Я думав, ніхто не захоче йти зі мною.
- Що, пропустив кілька днів і можна вже разом не ходити? – засміявся Володя.
Я винувато посміхнувся. Ми йшли напівтемним коридором, в аудиторіях вже не горіло світло.
- Як ти? – спитав Володя. Його слова відлунювали у порожньому корпусі.
Я не знав, що сказати. Вперше за всі ці дні хтось цікавився, як почуваюся я сам.
- Слухай, чувак, ми знаємо, що тобі зараз тяжко. Віталік зник, на тобі місця живого нема. Ви двоє влізли в якісь неприємності?
- Та ні, Віталік тут не при чому. Я просто нарвався на гопників в парку.
- Я серйозно. Тільки скажи і ми допоможемо. Разом і батька легше бити, – підбадьорював мене Володя.
Ми вийшли з універу. Я не міг повірити: на лавках біля входу чатувала компанія. Один витирав багнюку з кросівка об край лавки. Це був вчорашній коротун. Він глянув в нашу сторону, харканув на землю і свиснув своїх. Його лице перекосила недобра посмішка. Ну камон, я ще не встиг відійти від вчорашнього волейбольного турніру. Вони перекрили нам шлях. П’ять чоловік. П’ятеро на трьох – це вже не десять на одного, у нас були хороші шанси.
- О, таки правда. Він з Остапом в одній групі, - сказав недомірок, дивлячись прямо мені в обличчя. – Що за день, що за люди. Може побазаримо?
У нас не було і шансу уникнути бійки. Він дихав мені в плечі, ростом десь з метр шістдесят, але бив сильно і агресії в ньому було на всі метр дев’яносто. Низькоросла злобна гієна. Він відвів від мене свій в’їдливий погляд і з-під лоба зиркнув на моїх одногрупників.
- А це в нас хто?
Вони переглянулися.
- Так би й сказав, що підеш з друзями, не стали б дарма тебе чекати, - зневажливо кинув Володя. – Давай тоді, до завтра.
У мене відняло мову.
- Ну все, ми з тобою тепер друзі, – коротун зареготав і штовхнув мене так, що рюкзак злетів з плеча і впав у калюжу.
Я дивився, як спини моїх одногрупників віддаляються і розчиняються в сутінках. Ніхто з них навіть не обернувся. Мене потягли за ріг. Посипались тички і удари зі всіх сторін. Відступати було нікуди, я вперся в стіну.
- Твої друзі ще ті криси. Це ж треба вміти так моментально відморозитися. А якщо в тебе немає друзів, то не треба наживати собі ворогів, – сміявся коротун.
Із сусіднього вікна хтось спостерігав через жалюзі. Я повернув голову в його сторону, жалюзі різко опустилися і світло в кабінеті згасло. Мене огорнула темрява. Він правий. В мене немає друзів. Ніхто мені не допоможе. Удари посипались один за одним. Прилетіло в щелепу. Закрутилась голова, я втратив орієнтацію в просторі і сповз по стіні. Коли я розплющив очі, переді мною навпочіпки сидів недомірок. Він поліз у кишеню, в його руках щось блиснуло.
- Ну шо, тепер сциш? Я навчу тебе боятися,- він покрутив лезом перед моїми очима.
Вчити було нічому, боявся я завжди, просто ніколи не доходив до межі. До мокрої гілки причепився чорний пакет. Вітер викручував і шматував його, кульок зірвався в небо, я провів його поглядом. «Безвихідних ситуацій не буває, - давно крутилося у мене в голові -. Можна вирішити будь-яку проблему. Якщо поставити собі за мету вирішити її хоч-якими доступними способами. Навіть найбільш аморальними. Випустити внутрішнього монстра, який не цурається грати брудно і підло, не знає цінності чужих життів».
- Я знаю, куди зникають люди у вашому місті. І я розкажу тобі, якщо ми такі вже хороші друзі. – Моя щелепа нила і кожне слово відкликалося болем у скроні.
- Що ти там мелеш? – він вгледівся в моє обличчя.
- Їх забирає Лоскутяний Чоловік. Ти бачив його вже багато разів. Боковим зором вихоплював із темноти роздутий силует і думав, що просто здалося. Ти спутаєш його із величезною купою сміттєвих пакетів, а згодом зрозумієш – щось не так. Там є те, чого не може бути. Крива голова, дві діри пустих очиць, широка паща. І це зовсім не мішки, а шматки роздутих трупів.
- Псих ненормальний. Пацани, ви це чули? Треба вибити з нього цю дурню.
- Бийте скільки влізе, я вже помстився, - посміхнувся я.
5. Таємні мотиви
Коли я нарешті повернувся на навчання, Остап Тищенко сидів в аудиторії і нав’язував дівчатам власну персону. Якого він вирішив раптом заявитися на навчання? Чорт, тільки зійшли побої. Мені захотілося розвернутися і піти.
- О, привіт!
Це він мені? Я не був впевнений, тому проігнорував і сів на вільне місце.
- Староста, - знову позвав він. Це вже точно було мені. Добре, що зайшов викладач і почалася лекція.
На перерві я поспішив зібратися і вийти з аудиторії.
- Ти так і не сходив в поліцію, - почулося за спиною.
- Можна подумати, вони тобі щось зроблять.
- А тобі впадло сходити? Тепер весь план коту під хвіст,– жалівся Остап.
Це остаточно вивело мене з рівноваги.
- Який план? По саботажу власного життя? Дай вгадаю, ти у тата анархіст і не хочеш ставати мером чи ще якимось політиком. Не ходиш в універ, за який він платить, зібрав собі компанію вишибал і граєш в мафію. Хочеш порадувати батька новим приводом в поліцію? А не вийде, бо йому плювати на твій маленький протест. Він знає, що ти підростеш і перебісишся. Тобі нічим зайнятися? Серйозно, мені б твої проблеми!
Остап здивовано вигнув брови.
- Ти не схожий на інших. Вони, зазвичай, мене бояться.
Наївний, він навіть не здогадувався, що на світі були речі набагато страшніші за нього.
- Ти ідіот? – щиро поцікавився я.
- Мені ніколи не ставили діагноз порушення інтелектуального розвитку.
- То сходи на обстеження. Походу, твій батя підкупив лікарів.
Остап приснув від сміху. Невже в нього є здатність до самоіронії? Я просто розвернувся і пішов своєю дорогою.
В той час, як інші мене сторонилися, Тищенко чіплявся кожен день. Звісно ж, мене зняли з посади старости. Якщо хтось і говорив зі мною, то все зводилося до спроб рознюхати деталі моїх «пригод» для нових пліток. Остап не старався нічого випитати, молов всяку нісенітницю, кидав тупі приколи. Я пишався своїм вмінням моментально розуміти, чого від мене хочуть люди, але його поведінка не піддавалася прочитанню і це тривожило. Я тікав з аудиторії кожну перерву і навіть їсти ходив у досить віддалене кафе. Коли до мене за столик підсів Остап, я поперхнувся обідом.
- Ну добре, я зрозумів, - сказав він, - вибач, окей? Ну і дякую за ту статтю.
- Прошу, - сказав я і знову взявся за бургер.
- Кицю, мені спешл з куркою, картоплю і колу, - кинув він офіціантці, що проходила повз.
- Що тобі від мене треба? – прямо спитав я.
- Чого зразу треба?
- Треба так сильно, що ти навіть вибачився і подякував.
- Слухай, - здався Остап, - я теж можу бути тобі дуже корисним.
- І чим же?
- Твій друг зник, а в мене є коріш в поліції. Можу розвідати, якусь інфу.
- Я подумаю, якщо нарешті скажеш мені, чого тобі треба.
- Нічого. Давай дружити.
- Давай дружити? – Повторив я, чітко вимовляючи слова, - Ти що, п’ятирічний?
Остап розсміявся, на нього покосилися люди з сусіднього столика.
- От цим ти мені і подобаєшся, – він відкинувся на спинку крісла. – Мій батя – мер, в мене бабла – кури не клюють і ти це знаєш. Я звик отримувати все, що хочу. Я можу легко подружитися будь з ким. Я збирався купити і твою дружбу, а ти не хочеш продавати, таке зі мною вперше.
Маячня. Йому і так непогано живеться, навіщо набиватися мені в друзі? Тут є ще щось.
- Хто сказав, що не хочу? Розізнаєш про Віталіка - вважай, що я продався.
Віталік мертвий, прогрес в його пошуках не мав значення. Мені просто стало цікаво, до чого це все приведе. Я встав, притис гроші попільничкою до столу. Час було повертатися в універ, закинув рюкзак на плече і пішов. Моє розслідування зайшло в глухий кут. Історія Новошахтарська була вбогою, як і саме місто. Нічого дивного, ніяких аварій на шахтах і жорстоких розправ, нуль тривожних повідомлень на форумах. Може Остап щось знає? Треба витягнути з нашої «дружби» по максимуму. Я дивився собі під ноги. Перший сніг ще не випав. Опале листя перетворилося в гниле місиво і злилося з багном. Чорна промерзла земля застигла в химерних формах і здавалася колючою. Місто було похмурим, голим і брудним. Зі всіх кутків тхнуло болотом. Я сповільнив ходу. Повертатися на пари не хотілося. Може в гуртожиток? Стало незатишно, глянув вперед, у прохід між двома бараками. Мене ніби током вдарило. Тільки не зараз. Я старався дивився повз нього. Господи, як же повз нього пройти? Він роздався в ширину, наростив ще декілька тіл. Я впізнав білобрисого коротуна. Його засмоктувало чорне місиво, шия вивернута, навколо неї неприродно обкручена рука. Стирчить плечова кістка, пальці смикаються. Лоскутяна потвора ніби вихвалялася, демонструючи мені тіло недруга. До горла підступив жовч, обід просився назовні.
- Твою ж, гаманець забув! – я вдарив себе по чолу, розвернувся і поспішив забратися з цього чортового місця. Я навіть не дихав, повністю зосередився на слухові, ніхто не гнався. Мене нудило, я зупинився, щоб віддихатися. Ось, чому всі ці дні я його не бачив. Він був зайнятий.
6. Страшні історії
Тищенко увірвався в аудиторію посеред другої пари і сів біля мене. Викладач дивився на його вибрики крізь пальці. Ми відчули безкарність і говорили всю лекцію. Дізнатися про Віталіка не вдалося. Я шикнув, мовляв, не тут. Остап запропонував прогулятися до озера. Він казав, що в місті зникає занадто багато людей. Я більше не бачив сенсу в навчанні, все-одно Лоскутяний Чоловік скоро прийде за мною. Після лекції ми прийшли до озера і сіли на лавку. Остап засунув руки в кишені і колупав носком білого кросівка кленовий листок, що прилип до промерзлої багнюки. У справі Віталіка не було ніякого прогресу. Обговорювати нічого. Треба ще щось. Якась маленька деталь. Хоча б натяк.
- Ти знаєш якісь страшилки?
- По типу «гробік на колесиках»? - Остап зареготав.
- А знаєш, звідки у «гробіка» взялись «колесики»? В часи сталінських репресій до будинку вночі під’їздила чорна Волга НКВД і люди зникали тихо, іноді цілими сім’ями. В дитячих вигадках інколи ховається потворна правда.
Він задумався.
- Гм, зрозумів. Ходімо. – Остап зірвався з місця.
- Куди?
- Побачиш. Давай, піднімайся.
Остап попрямував до групи дітей, що прогулювали школу на сусідній лавці, про щось із ними перемовився і помахав мені рукою. Я підійшов.
- Хто розкаже найкращу історію, тому презент від братана. – Остап акуратно розправив двухсотгривневу купюру. - Але так. Ніяких приколів типу «у темній-темній кімнаті» і «пікових дам». І головне, історії мають бути про наше місто. Ну, хто перший?
- Я, - визвався хлопчик. – Моя історія про школу-привид. Кажуть, що коли будували Новошахтарськ, тут були самі болота, їх осушували. Але сталася трагедія - одна із шкіл провалилася під землю. Болото, на місці якого вона стояла, осушили не повністю. Учні і вчителі ні про що не підозрювали. Вони не змогли вибратися і залишилися навіки в тій школі. Кажуть, що в день трагедії школа-привид з’являється на своєму колишньому місці і хто в неї зайде, побачить старі речі і гнилі трупи учнів. Ніхто не знає, що це за день і де це місце. Можете думати, що це вигадка, але якщо порахувати всі школи по порядку, ви помітите, що у нашому місті немає школи номер два.
Я не знав чи була в місті друга школа, тому глянув на Остапа.
- Я теж згадав цю страшилку. У нас має бути вісім шкіл, але по факту - перша, третя, четверта, п’ята, шоста - гімназія, школа номер сім – ліцей, номер вісім – для відсталих. Другої і справді немає. Ну, як сказати, теоретично вона все ж залишилася на місці. ЇЇ просто перекваліфікували і розширили, тепер це наш універ, – пояснив мені Остап.
- Може щось про озеро? – спитав я.
Хлопці замотали головами.
- А про зниклих безвісті?
- Є! – задер руку пацан. - Дід мого друга працював у поліції. Коли він став зовсім старим, то розповідав, що в Новошахтарську зникає набагато більше людей, ніж в інших містах. Є випадки, коли хтось зникає і потім знаходиться або когось знаходять мертвим. Але те, про що казав дід – не звичайні зникнення. Коли це відбувається, то пропадає по 10-20 чоловік за тиждень і їх не знаходять ні живими, ні мертвими. При цьому, перед зникненням багато з них поводились дивно. Хтось закривався в кімнаті, хто не віруючий – починав ходити в церкву, купував ікони. Поліція ніколи не береться за такі справи. Тому що кожен, хто буде розслідувати, теж зникне. Коли дід тільки влаштувався, йому це розповіли старші і він не повірив. Тоді вони показали йому документи, що багато поліцейських зникло безвісті. Дід казав, що якщо хтось пропадає дивним чином, його не треба шукати, бо знайдеш свою смерть. Розповідав, що підписав якийсь документ, коли не можна нікому говорити. Йому ніхто не повірив, всі подумали, що в нього маразм.
Малишня чекала винагороди.
- Ну, що? Голосуємо? Я за школу-привид!
- Я за історію про поліцію. Вона корисніша, – нагадав я.
- Зате про школу – прикольніша.
- Окей. Ти платиш – тобі і судити.
- В сенсі? З тебе сотка, - Остап протягнув руку і його рот зачепила дурнувата посмішка.
- Маячня, - відвернувся я.
Тищенко вручив переможцю купюру. Діти, щасливі, що розбагатіли, побігли тратити заробіток.
- Піду-но я ще раз сходжу в поліцію. Схоже, мене там мають за дурня, – сказав Остап і махнув мені рукою.
- До завтра, - я механічно попрощався і направився в гуртожиток.
До мене так нікого і не підселили. Може це й на краще. Я залишився сам і зненавидів це відчуття. Кімната не стала для мене прихистком, Лоскутяний міг пробратися і сюди. Те, що я залишався живим, було не моєю заслугою, а лиш випадковим імпульсом сліпої удачі. Скільки ще я зможу придурюватись? А якщо одного дня він вигулькне з-за повороту, як якийсь дурнуватий скрімер? Якщо опиниться прямо переді мною, коли я відчиню двері кімнати? Що, якщо я закрию очі, щоб змити шампунь, а коли розплющу – він стоятиме поряд? Колись я неодмінно видам себе. Лис і розумних курей їсть.
Кімната маленька, я повністю бачив простір, мій боковий зір готувався засікти найменші зміни обстановки. Єдиний мінус – я ні на чому не міг зосередитися і змарнував весь вечір. Я тупо дивився в матеріал пропущених лекцій, кожне речення мені доводилося перечитувати двічі, а іноді і повертатися на початок сторінки. Краще б я ліг спати раніше і нормально відпочив. І я б уже давно це зробив, якби не паскудне відчуття, ніби за вікном щось стоїть. На вікні не було грат і хто знає, що станеться, коли я засну. Я старався не дивитися в ту сторону. Раптом почувся легенький стукіт і боковим зором я помітив у вікні чиюсь руку.
- Вечір в хату!
Це був Остап. Він махав мені і жестом показував відкрити вікно. Я видихнув. Підійшов і опустив маленьку металеву ручку, з неї посипалась фарба. Дерев’яна рама пронизливо зойкнула, протяг приніс запах болота і плісняви.
- Відійди, я залізу. – Скомандував Остап.
- Чого прийшов?
- В мене немає твого номера.
- Міг взяти на кафедрі.
- Ну я ж тупий, не додумався. Давай, посунься.
- А рознюхати, де я живу – додумався? Іди на пропускну і зайди через двері.
- Та ну, морока.
Остап безцеремонно перекинув одну ногу через моє підвіконня. Не знайшовши цензурних слів, я просто здався і відійшов.
- Фух, задубів, як цуцик. Я роздобув нам цінну інфу. Статистика зникнень. – Остап кинув на стіл стопку листків А4, зігнуту навпіл.
- Якщо коротко, то є періоди, коли масово зникають люди. Вони тривають певний час, а потім стихають. Якщо оформити це в графік, то він нагадуватиме хвилю. Ніхто не знайдений ні живим, ні мертвим. І, схоже, це почалося, ще коли ми з тобою під стіл пішки ходили.
- Гмм.. - Я розгорнув листок і пробіг очима довгий список. Дати, цифри, імена. Інші аркуші були такі ж.
- Якщо чесно, то раніше я підозрював тебе і вирішив за тобою прослідкувати. Іноді ти поводишся, як справжній шизоїд. Думав, ми з пацанами ненароком нарвалися на психа. Подумай сам. Спочатку зник твій сусід. Потім по одному почали зникати хлопці, які до тебе чіплялися. А ти не з’являвся на парах. Першим зник Сашко. Може пам’ятаєш його? Такий малий і нарваний. За ним Артур, Назар, Паша, - Остап продовжував називати імена, він ще досі їх шукає. До горла підступив гіркий комок. З моєї легкої руки у нього більше не було друзів. Чи розповів йому хтось із них про Лоскутяного? Треба перевірити.
- Якщо чесно, то ти був правий.
- В чому?
- Це я вбив твоїх друзів.
Остап здивовано глянув на мене. Він не здогадувався, що я тримаю в руках невидимий ніж і можу вбити його одним словом. Я міг би заробити золоті гори на замовних вбивствах. Я поблажливо усміхнувся. Може тому, що було приємно відчувати своє верховенство, а може я просто знав, що він мені все-одно не повірить.
- В сенсі?
- В прямому, - я не встиг обдумати, як сказати без згадки про Лоскутяного Чоловіка, довелося вигадувати на ходу. – Ти віриш в містику, прокляття, привидів?
Він дивився на мене, як на йолопа.
- Можеш не вірити, але у вашому місті відбувається те, що не можна пояснити логікою. Люди зникають тут вже 100 років. Ніякий серійний маніяк стільки не живе.
- Може у нього є послідовники.
- Немає, це не людина. Є один.. – я задумався. Не слід говорити зайвого. – Одним словом, про це не можна розповідати. Всі, хто дізнаються – зникають. Так от. Коли твої дружки ледь не витрясли з мене душу, я розповів їм. Воно їх забрало. Воно не залишає навіть тіл, можеш більше не шукати.
- Забобони не вбивають людей. Перестань вірити у всяку містику. Це не твоя вина.
Звісно ж, Остап не повірив. Слухаючи, як впевнено він мене виправдовує, я розгубився.
- Ти не розумієш, воно реальне. Мене попереджали, що ніхто не повинен знати, кому скажу – той помре, а я все-одно розказав.
- Хто тебе попереджав? Виходить, тобі теж хтось про нього сказав?
- Двійник Віталіка, – усвідомивши, як це звучало, я захотів відмотати час назад.
- Угу, зрозуміло. - Остап трохи помовчав, а потім повторив, - двійник Віталіка розповів тобі про демона, який викрадає людей. – Він піджав губи, розчервонівся і ледь стримував сміх. Я облажався. В результаті, він не витримав, голосно приснув і розреготався. Я затулив обличчя рукою. Треба було краще продумати свою історію.
Раптом мене пронизав безпричинний страх. Крізь пальці я бачив зліва чорну тушу. Я не поспішав віднімати руку від обличчя, так і застиг, розглядаючи потвору крізь щілину пальців. Остап все ще сміявся. Він видихнув і витер сльози, що виступили в куточках очей. Раптом посерйознішав.
- Ей, що з тобою?
- Нічого, все нормально.
- Ти білий, як полотно.
Схоже він не бачив демона. І все одно, я не хотів наражати його на небезпеку.
- Тобі пора, - сказав я.
- Чого б це? - Він не розумів такої переміни настрою.
- Забирайся, бо покличу вахтера і скажу, що ти вломився в мою кімнату, - процідив я.
- Ти що, образився?
- Я рахую до трьох. Один, - я був налаштований категорично, на нього подіяло, як на малу дитину.
- Псих ненормальний, - кинув Остап і поспішив вибратись через вікно.
Я зачинив вікно. Воно ще досі знаходилося в кімнаті, я бачив його відображення у склі. Воно було близько, як ніколи. Щоразу ставало все більше і більше, старі тіла заростали новими. Я запустив ланцюгову реакцію. Здавалося, потвора от-от накинеться. Треба було заспокоїтися. Як би раціонально не мислив мозок, інстинкти ніхто не відміняв. Не дьоргатися. Не бігти. Навіть, якщо він наблизиться. Я склав руки за спиною, ніби задумливо дивлюся у вікно. Мої пальці зрадницьки тремтіли. Він побачить. Я прибрав руки і сперся на підвіконня. Навіть маючи сталу опору, я не міг заспокоїти тремор. Воно не рухалось. Що слід робити? Як себе поводити? Займатися звичними справами. Я силився згадати, чим зазвичай займаюся. Я занадто довго стою. Треба щось робити. Я повільно повернувся. Мій погляд зачепився за аркуші, які приніс Остап. Я зробив крок, другий – воно не рухалося. Я сів за стіл, взяв листок і втупився в нього. Боковим зором я помітив рух. Воно поверталося в бік столу. Трупам на його тілі це приносило дискомфорт. З кожним його кроком вони безладно сіпалися, ніби їхня нервова система ще не вмерла остаточно. Наче вони досі відчували біль. Покручені заживо. Переламані. Впаяні в чорне тло смерті. Воно наближалося повільно. Я втратив самоконтроль і дихав занадто часто. Мені кінець. Крок. Тріснула кістка, вигнулась чиясь спина. Листок в моїх руках тремтів. Воно зупинилося. Я десь помилився? Я давно не дзвонив мамі. Вона буде плакати. Не можна на нього дивитися. Я не хочу його бачити! Не хочу. БАЧИТИ? Якщо я не буду бачити, то зможу вижити. Я повільно взяв олівець. Затис його в кулак. Рука тремтіла. Не промахнись. Грифель наближався до зіниці. Я видихнув. Один різкий рух. Три, два, один.. Удар. Кров. Розбилося скло. Не реагуй. Мене хтось шарпнув за руку. Я ніде не бачив Лоскутяного.. Світ руйнувався і закручувався в спіраль. Остап. Він ще тут? Це добре. Я намагався розібрати, про що він говорить. Слова м'яко текли повз мене. Його голос звучав глухо, ніби він кричав під водою.
7. Проклята книга
Голова тріщала. Я через силу розліпив вії. Вікно, біла кімната. Лише половина. Я дивився одним оком, щось заважало відкрити інше. Я підняв руку. На місці ока виявилась якась тканина. Бинти? Точно, я почав пригадувати.
- Не чіпай. – Я здригнувся. Це був Остап, він сидів зі сторони мого пошкодженого ока, я його не бачив.
Він обійшов ліжко, схрестив руки на грудях і сперся спиною на підвіконня.
- Як ти?
- Майже не болить. Я думав, буде гірше.
- Бо тебе напічкали знеболюючим, придурок, - розсердився він, - хай-но його дія пройде..
Я чекав, коли він нарешті вкине тупий жарт про піратів, але Остап мовчав.
- Ти в лікарні. Не в психушці, бо я не сказав їм, що ти сам… – він осікся, - але все-таки, це вже не смішно. Скажи чесно, ти щось бачиш? Чуєш голоси? Може вони заставляють тебе щось робити?
Я мовчав.
- Знаєш, я не вірю у всякі забобони. Я знайшов твою книжку, прочитав і, як бачиш, живий-здоровий. – Остап кинув мені на ліжко бордовий том підручника, колишнього радянського видання.
На твердій палітурці золотим тисненням була вигравірувана назва «Геоінформаційне еколого-географічне картографування».
- Що це? – спитав я.
- Можеш не придурюватися. Я знайшов її у тебе в кімнаті. І не просто знайшов, а й прочитав, – багатозначно додав він.
- І що ж ти там таке прочитав? Ми будемо вивчати цю тему наступного року, це, напевне, Віталікова книга. І якого дідька ти забув в моїй кімнаті?
- Не зістрибуй з теми. В ній написано про Лоскутяного Чоловіка, про якого не можна говорити. Тепер я знаю, звідки ти набрався цієї дурні. І ці твої припадки, ти..
Мене аж перекосило. Я перестав розглядати книгу і повернувся до Остапа.
- Що ти сказав?
Моє дихання сперло. Справа від нього стояв Лоскутяний. Якщо Остап поверне голову, я не встигну добігти і станеться щось страшне. Він його побачить. Тепер точно побачить, бо знає.
- Що? – спитав Остап. Він відчув неладне. Його зіниці звузилися. Він вже помітив потвору і повертав голову. Книга. Я жбурнув її Остапу в обличчя. Він зреагував на різкий рух, затулився руками. Це дало мені бажані секунди. Я рвонув до нього і схопив за ворот.
- Ігноруй, – процідив крізь зуби я.
Він застиг, дивився на мене широко відкритими очима. Дивився крізь мене. Насправді він зосередився на боковому зорі і старався розгледіти Лоскутяного.
- Не дивися… так на мене. Я не хочу зараз думати про навчання. Навіщо ти притягнув мені цей підручник?
- Ну, я ж.. Прийшов тобі почитати.. Приніс. – Він старався мені підіграти. Він скам'янів, кінчики його пальців ледь помітно тремтіли.
- Піди і принеси мені нормальну книжку, – я вказав йому не двері. Слава богу, він зрозумів мій натяк. Остап слухняно розвернувся і попрямував до дверей. Раптом він зупинився.
- Знаєш.. я що тобі.. собака? Принеси, подай.. – його голос звучав не переконливо. Він повернувся і попрямував до мене. Я розгубився.
- Тоді на, сам читай. – Я підняв книгу і засунув її Остапові в руку. – Уважно читай, не лови гав.
Тищенко механічно опустився на стілець, відкрив книгу. Я слідкував, щоб він не дивився. Мені здавалося, минула вічність, поки Лоскутяний зник.
- Він пішов, -сказав я, - можеш розслабитися.
Мене нудило, я ліг на ліжко. Остап так і сидів з книгою в руках. Напевне, остерігався, що потвора ще десь поблизу. Пройшло багато часу, перш ніж він знову заговорив.
- Значить це правда. Мені здалося, що я бачив Саню.
Хай тепер не дивується, я ж казав йому, що це я їх вбив. Ми сиділи в тиші. Не знати скільки часу пройшло, перш ніж я помітив, що дрібний дощик за вікном перетворився в зливу. На місто падала темрява. Я не наважувався видати ні звуку і навіть дихати старався нечутно.
- Ну ти і паскууда, - здавлено процідив він.
Я був готовий до побоїв. Навіть сам хотів би, щоб він забив мене до смерті тут і зараз. Я проковтнув гіркий комок в горлі. Нічого не відбувалося. Гра в мовчанку затягнулася. В палаті стемніло, жоден з нас так і не піднявся, щоб увімкнути світло. Тиша давила на нерви. Наші взаємини нагадували скляну дружбу, яку було надто легко розбити. Перша тріщина вже пішла, тож я вирішив не затягувати.
- Ти ще тут? – мій голос прозвучав жалюгідніше, ніж я очікував.
- Так. Я тут. Сиджу, чекаю твоїх вибачень, - спокійно відповів Остап.
Його слова вибили мене з колії, кілька секунд я просто сидів і прокручував їх в голові знову і знову. Чи правильно я почув? Тобто як? Простого «вибач» буде достатньо? Я безконтрольно видав недолугий нервовий смішок.
- ВИБАЧАЙСЯ!! – заволав Остап так голосно, що лікарнею пішла луна. Він дихав важко і голосно, ніби його легені роздувалися, як ковальські міхи.
- І що тоді? Ти мене пробачиш? – я не міг заставити себе подивитися на нього. Так було простіше. Ніби я говорив з кимось уявним, а не з живою людиною, чиїх друзів так легко погубив.
- Таке не пробачають.
- Чи може це поверне їх? – легка посмішка не сходила з мого обличчя. Всім своїм виглядом і словами я старався вколоти його якомога сильніше, щоб він нарешті забрався з моєї палати. З мого здорового ока зірвалася сльоза. Хоч йому збоку не було видно, я боявся, що скоро вона потече щокою, зависне на підборідді і впаде на лікарняне простирадло.
- Не поверне. Це просто дасть мені надію, що ти ще не зовсім лайно собаче. Вибачайся.
Остап ступив на крихкий лід. Крига, що довго міцніла, пішла маленькими тріщинками. Я не витримав.
- Мені шкода, - випалив я так швидко, як міг. Я не хотів, щоб він бачив. Хай нарешті піде.
Остап підвівся і наблизився, щоб подивитися мені в обличчя. Я різко сіпнувся і затулився рукою, поспішивши витерти щоку. Він зупинився.
- Мудак нещасний. – Остап розвернувся і попрямував до дверей. Зупинившись біля самого входу він сказав, - До завтра.
- Якщо виживеш, - тихо додав я.
Вирватися із цієї западні було все одно, що бігти зі зламаними ногами – не те, щоб неможливо, але дуже важко. Нас переслідувало якесь потойбічне одоробло. Я став масовим вбивцею. Найбруднішої лайки світу не вистачило б, щоб дати характеристику моїм моральним якостям. І все одно хтось залишився на моєму боці. Це дало надію, що на цей раз, можливо, все обійдеться. Я відкрив книгу, що приніс Остап, на ній стояла печать Новошахтарської міської бібліотеки. Звичайний підручник з геодезії. Невже він блефував? Я швидко пролистав книгу. Декілька сторінок посередині вибивалися з загального ритму. Я відшукав той уривок. Листки вклеєні ідеально – не прикопатися. Співпадала і фактура, і колір, різниця тільки в тому, що текст був написаний від руки. Чорнило в деяких місцях розтікалося.
«Лоскутяний Чоловік – місиво із болота і трупів. Сам його вигляд може звести людину з розуму. Якщо я продовжу його ігнорувати, то він мені нічого не зробить. Я втомився так жити. Він приходить кожного дня. Говорить голосами загиблих. Про нього не можна розповідати. Я не знав. Коли я почав мінятися, моя дружина хвилювалася. Найрідніша людина на світі, вона завжди мене підтримувала. Вона б не назвала мене ненормальним, тож я вирішив розказав їй правду. Наступного дня вона сказала, що теж його бачила, а потім просто зникла з нашого дому. На плиті википав борщ, на кухонному столі лишився недопитий чай. Наш син запитав: «Маму забрав Лоскутяний Чоловік?». Як і всі діти, він любив підслухувати дорослі розмови. Він зник через день. Коли воно з’явилося знову, тіла моїх дружини і сина тонули в його темному тлі, трясовині із чорної гнилі, речей і трупів. Воно заговорило до мене. Незліченна кількість голосів зливалися в однин: «Розкажи. Розкажи про нас». Спочатку я віддавав йому тих, кого було не шкода, а потім і всіх, хто у мене лишився. Мені було дуже шкода, але воно не залишило мені вибору! Поки потвора переслідувала нову жертву, я насолоджувався спокоєм. Коли в мене не залишилося друзів, я підходив до незнайомих людей на вулиці, розповідав їм і вони називали мене ненормальним. Вони були праві. Моя психіка розхитана до межі. Я втомився скормлювати йому людей. Скількох я вже погубив? Їм немає ліку. Заради чого я продовжую жити? Я втратив усіх, винищив їх своїми руками. Це остання записка, мені вже час. Нарешті я можу здатися.»
Я закрив лице рукою. Чорт. Невже Остап подумав, що я, як і цей нещасний виродок, скормлював його друзів, щоб відстрочити власну смерть? Треба пояснити йому при нагоді, що я не.. Що? Лише підставив їх, щоб вони мене більше не били. Це ще гірше. Потвора не хотіла мене вбивати. Воно мислило. Воно забавлялося зі мною точно так само, як і з цим нещасним. Невже воно справді хоче більше жертв? Невже я повторюю долю цього жалюгідного сучого сина? Ось чому зникнення були циклічними. Нова хвиля починалася, коли хтось брав цю книжку з бібліотеки. Я перечитав послання двічі. Тепер, коли Остап теж знає, єдиний шанс врятувати його і себе – якнайшвидше зі всім розібратися. Треба було знайти решту послань.
8. Сотні трупів
Я втік з лікарні зранку, відразу після того, як отримав свою дозу знеболюючого. Надворі ще було темно. Остап оббивав поріг бібліотеки, видно, мислили ми в одному напрямку. Я був радий, але старався себе не видати, Остап ще сердився на мене. Його батько домовився, щоб нас пустили в архів для збору даних до наукової роботи. В дев’ятій ми нарешті зайшли всередину. Першим ділом хотіли дізнатися, звідки взялася ця книга. Бібліотекарка сердилася, в комп’ютерній системі таких старих даних не було. Вона не розуміла, яким боком це стосується нашої курсової. Довелося спускатися в підвал і ритися у старих зошитах, заповнених від руки. Ближче до обіду я знайшов потрібний запис. «Геоінформаційне еколого-географічне картографування» 1939 року випуску подарував бібліотеці Липницький Михайло Степанович. Я відразу пробив його в інтернеті – нічого. Він передав у власність бібліотеки 30 книжок. Більшість із них втратили актуальність. Наприклад, «Новітні геодезичні прилади» 1937 року давно застаріли. Виявилося, що більшість книг списали, але шість томів все ще стояли десь на полицях. Остапу попалося дві книжки, в них нічого не було. Можливо, тільки декілька книг зі списку таїли послання. Я відшукав ще дві з вклеєними сторінками, на них - списки імен.
- О, знайшов, - покликав Остап. Він сперся спиною на полицю, відкрив потрібний уривок і зачитав в голос.
«Мене звати Липницький Михайло Степанович. Я завжди знав, що Новошахтарськ або прославить мене на весь Радянський Союз або поставить хрест на моїй блискучій кар’єрі. 1930-го року мені випала честь розробити проект будівництва нового індустріального міста. Георозвідка висловили гіпотезу про залежі кам'яного вугілля в районі Волинсько-Подільської височини. У листопаді тут було закладено першу із 12 шахт, потужністю 1000 тонн вугілля на добу. Поступив указ будувати соцмісто.»
- Цього року ми святкували сімдесятиріччя, – прокоментував Остап. - Наскільки я знаю, Новошахтарськ збудовано у 1949-му.
- Виходить, дев’ятнадцять років десь загубилися. Читай далі.
«Робота передбачала певні труднощі, так як місцевість була частково заболочена. На моїх плечах лежало усе від А до Я. Під моїм керівництвом працювали сотні людей. Робота над плануванням Новошахтарська ускладнювалася тим, що питання розташування міста стало предметом відомчої боротьби між ГУКГ УРСР і ВРНГ за право присвоєння генпланів усіх соцміст-новобудов. Заважало і те, що окремі контори вуглерозвідки будували свої баракові селища і тягнули комунікації поза розробленим мною генеральним планом. Кожен будував як хотів, як умів і як того вимагало розміщення майбутнього вуглевидобутку. На заснування шахт виділялися величезні бюджети, в той же час, від житлових та інфраструктурних споруд вимагалось гранично низьких витрат на будівництво. Я не зміг за всім вслідкувати. По вині низьких бюджетів, похибок геологічної розвідки і халатності робочих через два роки відбулася трагедія, що забрала життя більше сотні невинних людей»
- Кінець, – підсумував Остап.
- А ось і воно, – я задумався, - 1930-й рік. Підпадає під період індустріалізації. Так зване «ударне будівництво СРСР». Масове зведення гігантів важкої промисловості. Заводи і фабрики вимагали житла для робітників. За кілька місяців навколо підприємств виростали цілі міста. Орбіта, Цукроварів, Любеч-1 – це тепер соцміста-привиди. Заводи були в пріоритеті для економіки, а інше будувалося так-сяк, житло позиціонувалося як «тимчасове». Часто всім процесом керувала одна-єдина людина. Радянське будівництво перетворювалося в кашу. А от що совєти вміли робити ліпше за все – це затикати людям роти і вирізати цілі шматки з історії України.
- Та нуу.. Ти ж не хочеш сказати, що це була школа №2 і вона справді провалилася під землю?
- Не повністю, звісно. Нижні поверхи. Я думав, це неможливо, але тепер не впевнений. Для цього повинно було статися кілька жахливих збігів водночас.
- Це яких?
- Заболочена місцевість, халатність, малий бюджет і провал. Ти пропустив стільки пар, що мені доведеться дуже довго пояснювати, - зітхнув я.
- Тоді давай як для дибілів, - вишкірився Остап.
- Постараюся. Думаю, перше – похибка геологічної розвідки. На основі цих даних проводять більшість розрахунків і обирають тип фундаменту. Друге – заболочена місцевість, на ній будувати дуже важко, її треба добре підготувати – осушити болото, встановити дренаж для відводу ґрунтових вод. При закладанні фундаменту використовувати палі, які заглиблюються настільки, щоб впертися в тверді шари ґрунту. Споруда виходить крепкою і нічим не поступається побудованій на кращій ділянці. Але. Тільки за умови вірного розрахунку і достатнього бюджету. А це наш третій чинник. Будівництво на болоті набагато дорожче, ніж на стійких ґрунтах, і, схоже, виявилося Новошахтарську не по кишені.
- Та ні..- Остап наморщився. – Все одно не сходиться. Школа могла трохи просісти, але щоб провалитися? Та ще й миттєво.. Зазвичай, природна просадка будівлі триває до 5 років.
- Ти правий. Я думав про це, відколи почув страшилку. На болоті збудовано півміста, фундамент просів, але не критично. Крім того, просадку завжди можна передбачити. Отже, залишається тільки одне – під школою утворився провал. Ґрунтові пустоти ще ті лярви. Вони масштабні, раптові і непередбачувані. Провали є природні - вода поступово розмиває породу, розрідження ґрунтів просувається вгору. Це призводить до утворення порожнини під землею, верхній шар більше не може підтримувати навіть себе, не те, що будівлю. Зрештою, все падає у вирву. Іноді провали утворюються через закинуті шахтні стовбури, яких, я впевнений, тут немало. А якщо, до того ж, шахта була затоплена..
Остап вже деякий час виглядав якось напружено. Білий як полотно, він дивився в одну точку, слухав мій голос, але ніяк не реагував. Схоже, з’явився Лоскутяний Чоловік і стояв він з боку мого пошкодженого ока.
- Моя теорія така, - підсумував я, - під час уроків школа провалилася у вирву не менше ніж на половину. Ніхто не вибрався. Фатальні пошкодження будівлі і моментальне затоплення не залишили живих. Радянська влада приховала трагедію, залякала сім’ї постраждалих. Боюсь, вони навіть не стали розкопувати загиблих. Вирішили замаскувати те, що лишилося від школи, прибудувати ззовні кабінети і коридори. Я правий?
Тепер я говорив до Лоскутяного Чоловіка. Страху не було. Я повернувся і подивився прямо на нього.
- Розкажи. - Благало воно голосами сотень загиблих.
- Обіцяю, - відповів я. – Дай нам час.
Місиво із речей і трупів повільно розчинялося в тіні запилених книжкових стелажів. Остап важко дихав. Мої руки тремтіли.
- У нас є список імен. Це або жертви, або очевидці. Треба знайти їхніх нащадків, упевнений, всі вони зберігають сімейну таємницю.
- А ти не боїшся, що мій батько буде пхати нам палки в колеса? – спантеличено запитав Остап. – Зуб даю, він знав. Мер просто не міг не знати...
- Він дізнається занадто пізно. Це буде пастка. Справа набере розголосу. Йому залишаться два варіанти. Перший – продовжувати приховувати правду, але вона все-одно відкриється і люди згори зроблять його крайнім. Другий варіант – виступити на боці борців за правосуддя і очолити розслідування. Тоді він стане народним героєм. Який варіант вибрав би ти?
Остап мовчав. Треба було відшукати сім’ї загиблих, знайти людину, спроможну тримати камеру, експерта-геодезиста і журналіста, який не боїться смерті. Роботи на півроку, а може й менше. Я вдихнув на повні груди. Пахло болотом.