Справжній готичний детектив

конкурс


Короїд

Мені важко про це писати, а думки неслухняно роять в голові, наче мухи, проте я вважаю своїм обов’язком розповісти про ці події вже тоді, коли все трохи стихло та заспокоїлося. У дечому я ще досі сумніваюся і ніяк не можу збагнути. 

Знаєте, поняття реальності дуже розпливчасте. Я часто про це думав і раніше. З малих літ я любив фантазувати та вигадувати світи з заплутаними, хитромудрими сюжетами, а коли підріс, став захоплюватися фентезі. Кожна з таких вигадок народилася в чиїйсь голові. Кожна думка є наслідком діяльності нейронів. Кожна ідея була натхненна реальними подіями та є наслідком зустрічі зовнішнього світу та певних вроджених біологічних особливостей людини. Люди часто нехтують даром уяви та фантазії, але все це реально, хоча й не матеріально.

Однак, були дні у моєму житті, коли й так розпливчаста межа між дійсністю та вигадкою стерлася остаточно і я вже не міг відрізнити досвід матеріального світу та власну фантазію, якщо то була взагалі моя фантазія. Ці нестерпні дні, тижні, місяці невизначеності та невідомості залишили глибокий слід на моєму ментальному здоров’ї. Після цього будь-який в міру сильний стрес, переляк чи хвилювання призводили до панічних атак та нервових зривів, що закінчувалися струсами мозку, саднами, синцями та загальною розрухою навкруги. Підозрюю, це прокляття спіткати мене до кінця моїх днів.

Я й досі не можу достеменно пригадати, що справді тоді відбулося, а що є просто фальшивим спогадом, навіяним нічним кошмаром або ж одним з фільмів жахів, що я дивився в дитинстві, коли нікого не було вдома. Я ніколи не був вірянином і завжди ставився до паранормального скептично. Але ці гнітючі події навіть мене змусили замислитися над ефектом Мандели та гіпотезою мультивсесвіту.

Припускаю, що частину незрозумілих речей, про які я планую повідати, можна пояснити моєю розсіяністю та забудькуватістю, що, як наслідок, спричинили провали в пам’яті. Я не був таким завжди, це почалося зовсім нещодавно, однак, і не в один момент. Безсонні ночі в укритті, новинні сюжети сповнені страждань, каліцтва та смертей, відсутність будь-якого бачення майбутнього та смерть деяких моїх близьких родичів неабияк розхитали моє психічне здоров’я людини, яка ніколи не могла похизуватися врівноваженістю та доброю вдачею.

Мені не дуже пощастило з батьками — ніколи не мав з ними гарних стосунків. У дитинстві я вже знав, що я не такий як всі, а вже підлітком я дуже заздрив одноліткам, яким так легко вдавалося спілкуватися з дівчатами, які могли постояти за себе та мали гарні оцінки. Отже, коли я подорослішав, я не зміг знайти щастя ніде, крім як в пляшці. Якраз на ранок після однієї зі звичних для мене ночей алкоголю і забуття почалася серія тих моторошних подій.

Я прокинувся надзвичайно рано як для мене. Тоді ще було темно, оскільки в жовтні світає пізно. Жодних спогадів про вчорашній вечір я, звичайно, не мав. А причиною мого пробудження виявився шум на дворі. Я чув натовп голосів та механічні звуки техніки й автомобілів, гуркіт яких резонував у моїх хворобливій голові. Немало людей спокійно спали би далі, але не я, бо, хоч я і живу в Києві, однак в приватному секторі так голосно буває вкрай рідко.

Аби прокинутися остаточно мені знадобилися ще чверть години та надлюдські вольові зусилля, що по моїм відчуттям були рівно зусиллям Геракла у боротьбі з немейським левом. Уже стоячи біля вікна, тримаючись за голову, я міг побачити, що все подвір'я мого приватного будинку, де я народився та виріс, затягнуте димом. Сива завіса потроху розвіювалася і через декілька хвилин крізь ветхий та занедбаний паркан я зміг побачити, що замість будинку мого сусіда стоїть страхітлива обвуглена руїна.

Він жив на паралельній вулиці. Я знав його з дитинства, як і всіх дітей, що мешкали в цій частині міста. Він ніколи не був моїм близьким другом, а класу з сьомого ми практично перестали спілкуватися. Певно, правильно було б сказати, що наші життєві шляхи розійшлися, хоч ми і продовжували сусідствувати.

Коли я зрозумів, що нічого нового не побачу, то пішов займатися своїми звичними ранковими справами перед тим, як далі лягти спати. Втім, мій спокій перервав знову стукіт у двері через кілька годин. Люди одягнені в чудернацьку форму чорного кольору з шевронами постукали в двері. Я відразу зрозумів, що це представники органів, тож мені довелося повторити свій подвиг та відкрити їм. Розмова не була довгою і вони скоро пішли, оскільки по моєму вигляду було зрозуміло, що я не з тих людей, які розуміють, що відбувається навколо. Тим не менш, ця коротка розмова не була такою беззмістовною, як деякі інші бесіди у моєму житті. Я дізнався щось дуже важливе, а саме те, що він помер. Серед робочих версій є нещасний випадок, підпал чи вбивство. З думками про це я ліг спати і прокинувся вже під вечір.

Те, що було далі, я пам’ятаю погано. Мабуть, його і не потрібно пам’ятати — мій розум був зайнятий іншим. Я все думав про нього. Той хлопчина не був мені другом чи родичем. Чесно кажучи, я його завжди недолюблював. Але все одно не міг викинути з голови. Вже пройшов тиждень, другий, а я все продовжував думати про це. Я згадував, як ми спілкувалися багато років тому, як ми грали разом на перервах, як він почав зустрічатися з дівчиною, яка мені подобалася, як він виграв шкільні спортивні змагання, поки я міг бути лише спостерігачем через стан здоров’я, як він вперто просив мене списати, а я не міг відмовити, бо не вмію відмовляти людям. Багато чого пронеслося в моїй голові. Чесно кажучи, я завжди його недолюблював. 

Я продовжував своє звичне існування, яке було пустим та доволі самотнім. Єдиною причиною виходити з дому була необхідність купувати їжу та випивку, бо працював я вдома. Якщо чесно, я маю залежність, що добре усвідомлюю. Крім алкоголю я маю багато інших залежностей, про які мені соромно навіть говорити. Вже тоді у мене в будинку набралося багато сміття, яке я не міг прибрати бо не вистачало моральних зусиль щось міняти в житті. Отже, я працював, пив та спав. Іноді мріяв про зміни, лежачи в ліжку, споглядаючи гру тіней та світла ліхтаря на стелі. Одначе, в потоці свідомості я знову приходив до думок про пожежу. Просто з цікавості я перебирав можливі варіанти, бо, хто зна, може, я розгадаю таємницю та отримаю винагороду.

Так минали тижні і з часом ця думка мене охопила всього. Я ледь не божеволів зі злості, тому що просто у мене перед носом щось трапляється таке очевидне та помітне, а я можу все проспати. Проспати і не отримати шанс на зміну в житті. Трохи пізніше винагорода перестала бути мотивацією. Взагалі, не знаю, що мене мотивувало, але я чітко вирішив розкрити цю справу, чого б це не вартувало.

Своє розслідування я вирішив почати з обстеження місця, де це сталося. Точніше, це вийшло випадково. Я йшов з супермаркету з великими пакунками. Не часто я міг дозволити собі стільки продуктів, але оскільки нещодавно знайшов пристойну суму грошей у себе ж в джинсах, не пам’ятаючи звідки вони взялися, я все ж зміг влаштувати невелике свято.

По дорозі додому я ненароком завернув не там, де зазвичай. Вулиці були паралельні, тому це не було проблемою, але я мав пройти повз той самий будинок. Дах майже повністю обвалився, а стіни були чорні від вогню. Вікон та дверей не було на місці. Варто сказати, що цей будинок і до пожежі був не у найкращому стані в силу свого віку. Я б сказав, що цей та мій будинки були одними з найстаріших будинків цього приватного сектору Києва. До того цей район став містом, тут було селище на околицях столиці. Його почали забудовувати на місці лісу ще у 50-х роках, тож будинок був зовсім не новий.

Коли я стояв навпроти ділянки та вдихав запах вугілля, що й досі не вивітрився, десь здалеку почулися крики граків. Вони кружляли величезною зграєю в небі наді мною. Я завжди захоплювався цими надзвичайно розумними та загадковими птахами. Споглядаючи поведінку гайворонів роками, я впевнився, що це наймудріші істоти, з усіх, що населяють людські міста. Кажуть, вони можуть впізнавати обличчя. Якби ж ці птахи могли мені сказати, що вони бачили на цьому місці. Чорна хмара розвіялася через декілька хвилин, а я спустив свій погляд назад на землю, розглядаючи всі можливі деталі, зробив декілька фото та пішов до дому.

Переглядаючи зображення руїн вдома, я прийшов до висновку, що пожежа навряд чи почалася з місць, де я її очікував. Хоч я абсолютно не експерт, але керуючись здоровим глуздом та очевидними фактами, я зміг встановити, що кухня була менш пошкоджена ніж, скажімо, спальня. Те ж саме стосувалося котельні. Здається, та була практично не пошкоджена. Пощастило, що котел, на диво, не вибухнув. Отже, перша версія — випадкове чи аварійне займання газу виявилося найменш вірогідною. 

Через декілька годин, а саме вночі 28-го числа сталася чергова атака на моє рідне місто. Цього разу вона мене знайшла в тверезому стані, тому я добре запам’ятав, що над моїм районом кружило безліч безпілотників, наче кровожерливих кажанів, що ревіли від голоду. Цього разу я вирішив спати у погребі, який знаходиться на дворі. Добре, що я був тепло одягнений і мав декілька коврд, щоб умостити їх замість матрацу. За одну ніч ці мерзотні створіння тікали декілька разів та прилітали знову щойно кулі оборонців припиняли розсікати сутінь ночі.   

Тоді я дуже переживав аби обламки не впали на мою оселю і не сталося достоту так, як з моїм сусідом. Всю ніч я провів під землею охоплений думками про черговий обстріл. Добре, що хоч пару пляшок пива взяв з собою. За пляшкою мені приходило багато думок. По природі своїй я часто віддавав всього себе мрійливості. Ніколи не міг збагнути, чому мої однолітки слухали довгі лекції професорів, які самі не розуміють свого ж предмету, замість того, щоб податися в світ солодких мрій та думок, які йдуть далеко за межі сонячної системи у інші світи та всесвіти. Часто мріючи, думаючи та фантазуючи, я забував про плин часу, що нерідко доставляло мені безліч незручностей на роботі і в навчанні. Однак, платою за ці незручності була насолода від думок, які б цінували відоміші з філософів, дарма я їх не записую.

Так я примандрував до питання, про страшну іронію долі. Людина може жити у відносно безпечному регіоні, уникнути ракетного обстрілу та падінь безпілотників, однак померти за абсолютно незрозумілих обставин. Взагалі, я теж міг померти, коли йшов додому з магазину. Не знаю, чому, але завжди є шанс. Задумуєшся над такими питаннями тільки тоді, коли вже сталося незворотнє.

Тоді ж цей невпинний потік свідомості привів мене до роздумів про сутність війни та її роль для людства. Здається, що людська цивілізація та людина як вид приречені на війну. Деякі з відомих поціновувачів думок, філософи-ідіоти, сходилися на думці, що праця перетворила мавпу на людину. Безглуздя. Безглуздя з двох причин. По-перше, чому перетворила? Хіба, ми стали кимось іншим аніж мавпами? Хіба, людина не залишається одним з багатьох видів приматів? Чому люди відмовляються визнавати очевидне, визнавати свою тваринну природу? Здається, ми вже забули, що колись існували поміж інших тварин та були з ними рівними. Але все ж є речі, що відрізняють одних тварин з поміж інших і це по-друге, не праця, а війна. Єдиний вид, що вбиває собі подібних задля виживання. Чи можна похвалитися таким? Мабуть, так, якщо ми ще не вимерли та все ж підкорили світ.

Гоміцид криється на кожному кроці історії людства. Я мовчу про те, що кожен підручник з історії це список воєн, а деякі космогонічні міфи починаються вбивством я от зарізаний Імір та убитий Авель. Війна так глибоко засіла в людській культурі, що слово воїн є почесним. У цьому культурному тумані ми часто не бачимо об’єктивної реальності.

Насправді ж війна потворна та смердюча. Вона нікому не віщує нічого доброго крім воронам і червам. Це важко визнавати, але ми спадкові поціновувачі музики гармат та симфоній дзижчання мух, любителі аромату трупів та горілого м'яса, орошителі кривавих полів, шанувальники ламаних кісток та годувальники воронів. У багатьох народів слово перемога, завоювання та жертва мають спільний корінь. Мова — це не винахід людства, а дар природи. Цей дар пояснює багато чого, конкретно в цьому випадку ми дізнаємося, що переможці часто бували вбивцями, грабіжниками, ґвалтівниками та мучителями.

По закінченню гуркоту канонад я побрів до ліжка, а на ранок продовжив своє звичайне існування. До того часу я майже перестав працювати. Я не боявся звільнень, оскільки працював фрілансером. Їжею я теж часто нехтував, і єдине, що змушувало мене виходити на похмурі осінні вулиці були мої улюблені напої. Пляшок ставало все більше, вони були на столі, під столом, біля ліжка, на кухні та в коридорі. Поруч з ними були мої діряві смердючі шкарпетки, що я їх розкидав вже десь місяц назад. Усе в квартирі смерділо пліснявою та спиртом, але це мені не заважало, я вже звик.

Наступного ранку я знову лежав в ліжку і силкувався встати, однак не міг. Крім фізичної втоми, я не мав жодного бажання підніматися і щось робити. Єдине, що утримало мій мозок від продовження сну це перегляд стрічки в соціальних мережах. Мозок був зайнятий чимось, у той час, коли від мене це не потребувало зусиль. Я не отримував від цього жодного задоволення, але і зупинитися було важко. Такі стани я називаю моральним занепадом, хоча науково це апатія. Втративши півгодини життя, я згадав про свої роздуми минулої ночі після того, як побачив новину про обстріл. Це додало мені мотивації. Я зрозумів, що цей день має відрізнятися від попередніх, тож відправився шукати розгадку таємниці, що засіла у мене в голові.

Десь по обіді я вже був на вулиці і йшов до того самого місця дорогою з розбитого асфальту, що була оточена будинками та деревами з обох сторін. Деякі були старі та занедбані, інші — нові та сповнені несмаку. Коли я прийшов, то нічого нового я там не побачив, однак здогадався розпитати сусідку. Це була жінка у віці, але доволі активна для своїх років. Як і багато з представників її покоління, вона любила плітки.

Мені не довелося сильно старатися, щоб навести її на розмову про ту саму ніч. Коли я зустрів її, вона саме виходила за межі своєї ділянки та зачиняла ворота паркану. Слова жінки були очікувані. Вона казала щось на кшталт: “Він був такий молодий, ще жити й жити. Яка трагедія”. Так можна було б підсумувати її деренчання. Коли ж я тільки хотів запитати, що вона думає про причину пожежі, і вже відкрив рот, вона мене перебила - “Знаєш, - озирнулася, ніби перевірити, чи ніхто не слухає, і сказала, - він сварився з братом. Казали, там великі гроші замішані. Щось вони не поділили. Хто зна, Бог йому суддя.”

Це було єдине, що я міг дізнатися нового. У ту злощасну ніч вона спала і не чула нічого дивного. Перша і єдина зачіпка. Я знав — того дня мені доведеться зв’язатися з його братом, чого я не бажав, як і будь-якого іншого спілкування з малознайомими людьми, якого мені вже й так було вдосталь. Певно, тому я і вирішив відкласти цю справу на наступний тиждень і відсвяткувати свою маленьку перемогу алкоголем. Це не було одне з тих свят, коли люди веселяться та почуваються щасливими. Скоріше, це було більше схоже на поминки. Я просто пив, дивився щось в Інтернеті, а потім відрубився.

Наскільки я пам’ятаю, далі я прокинувся вночі і було дуже холодно в кімнаті. Чомусь я не міг встати і закрити вікно. Здавалося, що я взагалі не в тілі і все почувалося як сон. Наступної миті, кімната налилася місячним сяйвом і я помітив примарний чорний силует. Хоча він просто стояв, візит непроханого гостя навів на мене неабиякий переляк, від чого я хотів кричати, але не міг. Мої легені ледве не луснули від моїх потугів, але зв’язки не змогли видати жодного звуку. Подібне я відчував не раз у снах дитинства. Хоча я не видав жодного шуму, візитер здригнувся. У той момент сталося щось страшне. Щось невимовно жахливе. Я сам не знаю що, але відчув це так, ніби хтонічний хаос вирвався на волю та пронісся моєю кімнатою. Стіни були залиті кров’ю, а істота ревіла від жаху.

Цей есхатологічний сюжет мого сну, як я пізніше вирішив, це був таки сон, можна було описати лише як сонцепад, ядерний хаос та екзистенційний жах. Вірогідно, у деяких мовах світу ще знайдуться рідкісні слова для опису того, що я тоді пережив, однак вони не можуть передати все в повній мірі. Нічний кошмар хоча і відчувався нереальним, але йому бракувало тієї якості, притаманної звичайним снам. Він скоріше виглядало як спостерігання чужої уяви, перебування у віртуальній реальності чи подорож до паралельного всесвіту, в якому наді мною ставлять експеримент, поміщаючи в мою голову найсильнішу та найдавнішу емоцію, доведену до екстриму.

Тим не менш, моє сновидіння не закінчувалося. Я спостерігав за тінню в кімнаті ще деякий час, поки страшний гуркіт розривав мої барабанні перетинки. Мені нічого не залишалося як розглядати його у своїй кімнату. Він стояв в центрі, а за ним висіло велике дзеркало. На мій подив, через декілька митей, що я вглядався у віддзеркалення, я зміг побачити те, що мене настрашило найбільше в тому кошмарі. У дзеркалі виднілося обличчя фантазма, розмите та туманне. Але з часом зображення прояснилося. Коли воно стало достатньо чітким, я здригнувся знову. На холодному склі я впізнав відображення свого власного обличчя, спотвореного мерзенною гримасою.

Можу припустити, це був аж ніяк не звичайний кошмар. Це був один з тих снів, коли мозок дає збій та свідомість змішується з фантазією, породжуючи свідомі сновидіння та сонні паралічі. І як це часто буває з усвідомленими сновидіннями, під кінець сну я усвідомив себе остаточно та, приклавши вольові зусилля, зміг взяти щось, що опинилося під рукою, і кинути в істоту, розвіявши тим самим весь сон. Останнє, що я бачив, була моя твар, що тріскається, наче крижина, кинута в окріп.

Наступного ранку почався листопад, а я знайшов сили написати на номер, з яким давно не зв’язувався. Після декількох формальних повідомлень привітання я запропонував зустріч. Мій співрозмовник погодився та запросив до себе додому. Жив він на іншому березі, тому наступного дня я опинився в метро. Я завжди уникав це місце, оскільки воно з дитинства вселяло в мене тривожність. Не дивно, бо у метро дітям легко загубитися. Втім, кожна навіть доросла людина завжди губиться в метро, щойно спустившись ескалатором. Це правда і для інших “не-місць”, місць, в яких кожен є анонімом, що втрачає свою ідентичність переступивши поріг. Мабуть, саме це мене завжди лякало в метро.

Поки я їхав, я думав і про інші слова, якими я міг назвати метро. Мені сподобалося слово “паноптикум”, місце, де можна побачити все і всіх. Хоча ці люди і втрачають свою ідентичність і є просто безіменними пасажирами, вони все ж різні, що можна побачити з їхньої зовнішності. Деякі з цих людей сиділи у в’язниці за вбивство чи зґвалтування. Хтось голосував проти на Всеукраїнському референдумі, хтось їде з похорону близької людини, а з кимось можеш розділити залишок свого життя.

По виходу зі станції на мене чатувала неочікувана зустріч. За кілька метрів переді мною стояв чоловік втомленого вигляду, змучений фізично та морально. На ньому була форма, він не дивився на мене, а думав про щось своє. Не дивлячись на втому, його очі були дуже енергійні. Вони сяяли життям, жагою до життя, любов’ю долі. Ці очі так сяяли, що я не міг та не хотів в них дивитися. Тим не менш, я знайшов сили в собі, щоб поглянути хоч секунду на його лице, а потім підвів очі до землі.

Я б міг описати цього чоловіка багатьма словами. У його рисах обличчя я впізнав сарматського катафрактарія, половецького вершника, козацького хорунжого, січового стрільця, нескореного повстанця, сина скіфської амазонки, похованого в кургані та покритого охрою мерця, чоловіка вельви, мисливця на целодонтів, остготського списоносця та руського дружинника. Усі ці слова, такі далекі та непов’язані одне з одним, були досконалим описом цієї людини.

Можна було б згадати багато слів, якби я краще знав історію, але його ніяк не можна було назвати вбивцею, грабіжником, ґвалтівником чи мучителем. Мабуть, військовий народився під знаком Афіни, богині справедливої війни. Тоді мої роздуми про природу війни підійшли до логічного висновку і я зрозумів дуалістичну природу війни, яка в одних, народжених під знаком Арея, проявляється як війна задля війни, а в інших — війна у вигляді крайньої міри, війна задля життя. 

Здавалося, він жив міріади життів. Певно, так і було. Єдине, чого я не міг ніяк збагнути, це те, як він зумів зберегти цей блиск очей крізь сотні тисяч років, крізь десятки тисяч смертей та народжень, крізь війни та епідемії. Як він може витримувати ці нестерпні виклики долі так легко, коли у мене не стає сил, щоб піднятися з ліжка та просто щось робити зі своїм життям. Вкотре я настромився на свою нікчемність. Я відійшов від станції та попрямував осінніми вулицями за адресою, яку залишив підозрюваний.

Він жив у великопанельному 9-поверховому будинку 70-х років. Такі я бачив в основному на віддалених районах Києва. Його під’їзд був брудний та смердючий, особливо перший поверх. Дихати було майже неможливо. Запах грибку та нечистот зливалися в отруєні міязми. Відкривши двері під’їзду, я набрав в легені ще свіжого повітря та ступив вперед. Ліфт не працював, тому на восьмий поверх довелося підніматися пішки з моїм слабким серцем. Добре хоч домофон працював, подумав тоді я, оскільки інакше довелося би йти по смороду поруч з ним, після того, як він спустився відкрити мені двері.

Він зустрів мене на порозі та доброзичливо привітався. Його квартира було непогано обставлена, хоча і були деякі старі меблі. Коли я його спитав про житло за чашкою кави, він відповів, що знімає. Я намагався підтримати розмову про покійника як міг, хоча вдавалося не дуже. Не можу сказати, що багато знав про нього, бо майже з ним не спілкувався і не бачився останні роки. Тому, мені доводилося вигадувати, що я був з ним в гарних стосунках.

Що мене здивувало, це те, що його брат також заявив, що вони мали гарні стосунки і часто бачилися. Він сказав, ніби, вони регулярно бували одне в одного в гостях та зідзвонювалися кожен день. Я намагався обережно випитати про джерело заробітку господаря квартири, але, здається, викликав цим підозри. Після такого необачного питання він старався уникати відповіді та став небагатослівним. Я зрозумів, що вже час відчалювати, тож піднявся і сказав, що засидівся. Він радо мене випроводив і я поїхав додому в поїзді метро.

        Моє серце наповнив неспокій та підозрілість до цього персонажа. Не знаю, чому, але мені здавалося, що він щось приховує. Чому б йому просто не сказати про дохід. Я чув і раніше, що їхній батько після виходу на пенсію подарував їм на двох свою автомийку. Однак, ні. Він почав замовчувати — здогадався, що я тут заради допиту.

Після цієї зустрічі виникло багато думок та теорій, але моє майбутнє відкриття було настільки жахливим і темним, що затуманило будь-яку гіпотезу, народжену моїм відносно ясним розумом. На той же момент я розумів, що маю ще одну зачіпку. Нова перспектива може дати мені зрозуміти, що ж було не так в словах його брата. Отже, я мав продовжити своє аматорське розслідування і поговорити з близькою людиною покійника, людиною, яку я і сам добре знав, його дівчиною.

Я з нею вже давно не бачився, мабуть, з часів школи. Знайти її було не важко, бо я знав, де вона живе і тому застав її вдома майже з першого разу. Хоча ми не спілкувалися всі ці роки, вона була дуже щирою та привітною до мене. Коли ми сиділи на кухні за чашкою чаю і вона розповідала про свого коханого, мене вперше за весь час мене пронзило співчуття. Вона говорила, а її вологі червонуваті очі дивилися кудись вниз, мої — на неї. Я вже не маю почуттів, але все ж тоді вона здавалася найпрекраснішою жінкою, яку я бачив. Крізь її червоні очі я бачив її безмежну любов, скорботу та страждання. Сам же я волію тікати від цих почуттів, однак вони явно личать людині. Не дивно, що всі літературознавці в один голос ревуть про те, що комедія це низький жанр мистецтва, коли трагедія — високий.

Я не очікував від зустрічі нічого особливого, як і від усіх попередніх. Я не підозрював співрозмовницю, але якби і так, тоді після зустрічі я точно знав — вона не могла б цього зробити. Серед моїх питань були суто побутові. Я старався дізнатися побільше, але і не хотів, щоб вона сприйняла нашу розмову як допит. Отже, я довідався, що ворогів у нього, ніби не було, ніяких конфліктів, навіть з братом. Вони були щасливі і це не могло бути самогубство. Однак, дещо здалося дивним. Вона сказала, що він рідко спілкувався з родичами, включно з братом. Зідзвонювалися декілька разів на тиждень від сили, а про походи в гості вона взагалі не пам’ятала.

Пазл складається так, що кожен з опитаних людей протирічить іншому. Важко сказати, хто брехав і чому. Чи був конфлікт між братами? Якщо ні, то чому він бреше? Яка вигода? Може, це взагалі була це смерть від рук навіженого маніяка, який, здавалося, абсолютно випадково обрав свою жертву?

Коли я вже було збирався йти, вона сказала щось дуже цікаве. Щось дуже принадне. Щось, що привернуло мою увагу настільки, що я був впевнений — вона помітила мій дивний та екзальтований вигляд. Дівчина почала говорити про те, що перед трагедією до загиблого мав зайти якийсь друг, я справді насторожився. Мій сусід повідомив своїй коханій про це через месенджер в ході звичайної переписки. Цей друг, вірогідно, хотів позичити гроші. Нарешті, я знайшов хоч щось! Тоді я був ладний продати душу дияволу, якби ж тільки дізнатися, хто це був! Я майже був впевнений в участі брата, але ще одна дійова особа могла бути подільником чи навіть найманим вбивцею.

 З думками про те, як би мені дізнатися особу цього “друга” я прийшов додому. Усе, що я тоді хотів було взяти пляшку пива чи дві та лягти спати. Все ж я знайшов сили, щоб прибрати хоча б розбите дзеркало та друзки пивної пляшки, які лежали у мене в кімнаті вже деякий час. Не пам’ятаю, коли встиг їх розбити. Мабуть, був тоді п’яний.

Мої невпинні пошуки забрали більше місяця мого життя. У цей час я практично не працював, майже не спав та не їв. Сторонні спостерігачі завжди відмічали, що моя квартира схожа на гараж, однак зараз я став сам помічати той страшезний безлад, що панував навкруги. Кількість пустих пляшок з алкоголем не дозволяла пройти по спальні, не переступаючи через них, аби не впасти.

Усе здалося мені сірим та похмурим. Вчерговий раз здалося, що я вже все втратив і життя більше не має сенсу. Мені хотілося плакати, кричати та битися головою об стіни. Я зайшов в глухий кут і не знав, до кого я ще б міг піти, аби вирішити цю головоломку. Ненависть до себе та життя, що так глибоко вкорінилися в моєму серці, з’їдали мене живцем з середини подібно жуку. Мій життєвий досвід вкотре довів, що я невдаха, а всі навкруги ідіоти, суперечні свідчення яких ніяк крім ерготизму я пояснити не можу. Я зрозумів, що час здатися та кинути цю затію.

Я хотів було лягти на своє незастелене ліжко, на підході до якого мій погляд зловив дещо біля самої ніжки. Дещо, що мій втомлений мозок ігнорував аж до тепер. У цей момент мене охопив невимовний жах, що доносився з грудей та розливався по всьому тілу. Я забув, де знаходився, перестав відчувати землю під ногами, а руки тремтіли. Здавалося, що весь світ перестав існувати в ту коротку мить. Хоч моє тіло не слухалося, останніх моїх сил вистачило аби сісти на землю — якби я цього не зробив, клянусь, я би впав наступної секунди.

Причиною цього подібного до кататонії стану стало те, чого я ніяк не очікував та не міг передбачити. Я добре знав, що знайти причину моторошної трагедії, є моїм моральним обов’язком. Але аж нині я зрозумів, чому. Ця дрібниця, предмет, який я так довго ігнорував зі своєї недалекоглядності, необачності та кричущої неохайності вже стільки часу, став ключем до розгадки таємниці. Ця річ стала стежкою, що мала вивести мене з цього темного лісу, в якому я й досі безнадійно блукаю. Спогади про ту злощасну ніч, які, як я думав, випали з глибин моєї пам’яті, насправді були приховані.

Я тримав її в руках. Я чув цей голос раніше. Це був він. Я й досі не все пригадую. Їх було двоє. Пітьма будинку не дозволяла впізнати нічого крім зловісних силуетів та кошмарних тіней, що їх кидали фігури у сяйві місяця. Цього разу це була не моя кімната. Не пам’ятаю деталі, одначе мені вдалося згадати, що мій сусід, нещасна та невинна душа, за декілька хвилин до страшного, говорив з ним. Вони про щось говорили, не пам’ятаю. Ні, це був не діалог. Він на нього кричав. Так, ця потвора, яку я бачив уві сні, звинувачувала його. А мій добрий сусід намагався її заспокоїти. Саме так і було. Його голос й досі лунає у мене в голові.

Я стояв в стороні і нічого не міг вдіяти. Цього разу я впевнений, що це був не сон. Не знаю, чому я тоді нічого не зробив. Чому я тоді стояв і просто спостерігав за дійством, як за якоюсь виставою? Трагедія тіней тривала недовго. Істота накинулася на мого друга. Я чув, щось впало і розбилося. Мабуть, щось з посуду. Як же важко це згадувати. Наступного моменту сталося непоправне. Тінь взяла осколок. Далі страшний крик і стіни залило кров’ю, а істота ревіла від жаху. Кров стікала струменем на підлогу.

Я не пам’ятаю, що мій добрий друг сказав перед смертю. Це був неясний крик. Мені здається, він хотів назвати ім’я потвори та не встиг. Його розтрощена гортань змогла видати тільки глухий хрип, а далі слідувало хлюпотіння крові в перерізаному горлі.

На суді не змогли довести мою несамовитість, хоча виписка з психіатричної лікарні була доволі неоднозначна. Уже більше ніж півроку пройшло з того часу, як я віднайшов у своїй хворобливий голові спогади про ту кошмарну ніч, а я все ще чекаю вироку під вартою. Підозрюю, що це все втома, вона мене змусила бачити та чути те, чого насправді не було. Або ж це просто був сон, який мій змучений мозок прийняв за реальність. Але він же там лежав. Ось що я ніяк не розумію. Нічого. Можливо, я ще встигну все згадати. У мене ще вдосталь часу зрозуміти, як у мене під ліжком з’явився осколок тієї клятої тарілки.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

23/11/24 15:04: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
02/12/24 00:12: Грає в конкурсі • Перший етап