I tried so hard, And got so far
But in the end, It doesn’t even matter
Linkin Park “In The End”
Глава І
Гул сирен, який лунав вже третю хвилину, нагадував дзвінок перед заключним актом в театрі, який чомусь затягнувся.
-Остання навчалоьна тривога, — крізь зуби процідив комісар поліції Д’ювемпс-сіті Гаррі Адамс, стоячи з цигаркою і горням з кавою біля вікна, — Наступного разу їх увімкнуть тоді, коли чосонські ракети насправді летітимуть в нашу сторону, — він одним ковтком допив каву і загасив сигарету у попільничці, яка стояла на підвіконнику.
З двох його підлеглих які працювали зараз в тому самому кабінеті: інспектора Стіва Джея і старшого інспектора Піта Тайлера, на цю інформацію звернув увагу лише Джей.
-То війна таки точно буде, комісаре?, — відчутно стривоженим тоном запитав він.
-Чи буде війна?, — Адамс скривив губи в ледь зневажливій посмішці, — Та ні, Стіве, війни не буде. Буде чортів кінець світу! От тільки якщо в старі-добрі часи небеса з цією метою посилали на землю вогонь з сіркою або забували закрити крани у ванні, то зараз просто послали цього маньяка Вона в Чосон і ще пару сотень ідіотів в Конгрес та Білий дім, подарувавши їм ядерні ракети.
Насолодившись моментально зблідлим лицем Джея, комісар сів у своє величезне, під стать його двохсот п’ятдесяти фунтовій фігурі, крісло і втупився поглядом в Тайлера, який продовжував щось заглиблено розглядати на фотографіях, розкиданих по його столі. Сирени нарешті замовкли, але у вухах і далі ехом лунало їхнє виття.
-Стіве, хочеш пораду? Безкоштовну, — про всяк випадок уточнив Адамс і не чекаючи відповіді Джея дав її, — Їдь додому і забери сім’ю та їдьте кудись з Д’ювемпсу і взагалі подалі від будь-якого міста в якому є будівлі вищі за тридцять поверхів, власна бейсбольна команда та аеропорт. До родичів-фермерів, якщо маєш таких. Або просто сідай в авто, і їдьте не зупиняючись, поки не опинитеся в якомусь дешевому мотелі на усіма богами забутій автостраді: ідеальне місце щоб зустріти кінець світу. Або й пережити його, якщо пощастить. От якби це зробив я, ще вчора…, - з якоюсь щирою досадою констатував комісар.
-Ви це серйозно сер?, — обличчя Джея змінило барву з блідої на багряну.
-Звісно! І візьми з собою Пітера та здай по дорозі в дурку: інстинкти самозбереження в нього відключені нахрін повністю! Не сьогодні-завтра в цьому місті буде римейк Хіросіми, а він далі бавиться в Шерлока, граного, Холмса!
Кажучи ці слова, комісар уважно дивився на Тайлера, очікуючи хоч якоїсь реакції, але той далі вивчав фотографії і, здавалося, повністю абстрагувався від розмов навколо.
-В мене нема сім’ї, яку можна було б врятувати, шеф, — старший інспектор майже одразу ж довів, що це хибне враження, — До того ж, — Пітер підняв голову і очима, червоними від безсоння, трохи насмішкувато подивився на комісара, — Після кінця світу, я планую зайняти ваше місце. І зайвий розкритий злочин цьому не завадить.
Іншим разом Адамс б розсміявся нахабству підлеглого, але в ситуації очікування апокаліпсису, бажання сміятися не виникало, як і продовжувати тролити Джея. Останній, більше не уточнюючи нічого, дзвякнув ключами і на ходу натягуючи на себе куртку кулею вилетів з кабінету. При цьому він, мабуть, перебирав в голові автостради, які ведуть до міст і місць, що навіть теоретично не стануть цілями для ядерного бомбардування.
Комісар залишився в кімнаті один: навряд чи можна було сказати, що Тайлер теж був присутній там. Кілька хвилин вони мовчки сиділи на своїх місцях: Пітер дістав лупу і продовжував роздивлятися світлини уже крізь лупу, а Адамс дивився за вікно, де якраз починав накрапати дощ, так ніби сирени були гуркотом грому перед бурею.
-Голлівуд якийсь.., — пробурмотів він і діставши пачку «Магни» розкурив чергову цигарку просто сидячи за столом.
За звичних умов роботи для нього знайшлося б більш ніж достатньо, як і для усього слідчого відділу Д’ювемпсу, але в умовах коли останні пару тижнів все йшло до ядерної війни між Демократичним Чосоном і Сполученими Штатами, весь міський Департамент поліції прокрастинував в очікуванні коли диктатор Вон Чен натисне червону кнопку чи що в них там є і запустить механізми апокаліпсису.
Усі — крім старшого інспектора Тайлера, який останній тиждень продовжував натхненно працювати. А може й так само прокрастинував —просто по своєму, оскільки займався лише однією справою.
Вставши з-за свого столу і струсивши попіл цигарки просто на підлогу, комісар підійшов до столу, за яким сидів Тайлер і взяв одну зі знимок. На ній була сцена, яка в непідготовленої людини викликала б як мінімум запаморочення: одягнена жінка із закривавленим лицем яке було порізане, лежала на підлозі вкритій плямами крові. Всі інші фотографії не відрізнялися розмаїттям: лише одяг жінок був різний і пози в яких лежали теж були інші.
-Справа «Скальпеля», — не відводячи очей від фото прокоментував Адамс, — Для чого це тобі, Піте? Цьому світові залишилося кілька годин, максимум — пару днів, а ти намагаєшся розкрити злочин, над яким ми всі безуспішно билися останні чотири роки?
Ніби не чуючи його, Пітер зібрав усі фотографії у невеликий стос і поклав на них лупу, а тоді подивився на шефа і з втомлено, але задоволеною посмішкою промовив:
-Ні, Гаррі, — він дозволяв собі таку фамільярність лише, коли вони залишалися тет-а-тет, — Я здається таки його розкрив..
Він кинув фотографії та лупу у шкіряну папку, яка лежала збоку та зачепивши з вішака свій бежевий тренч і парасолю, швидко залишив кабінет, як і Джей десять хвилин перед тим. Адамс залишився на самоті, продовжуючи уважно вдивлятися в фото, яке далі тримав в руці, а тоді загасив цигарку акурат об порізане обличчя жінки. Фотопапір зашкварчав і дим вдарив у ніздрі неприємним хімічним ароматом…
Інтерлюдія
…«Департамент поліції Д’ювемпс-сіті критикує скорочення власного фінансування з міського бюджету. Вони кажуть, що змушені знизити зарплати, що призведе до відтоку працівників, не зможуть закупити нові патрульні авто і таке інше. Однак у мене є відповідь і для Департаменту поліції і, особисто, для керівника Слідчого відділу комісара Гаррі Адамса. І ця відповідь складається лише з двох слів «Справа Скальпеля»!
Чи можуть добрі мешканці Д’ювемпсу розраховувати на ще нижчий рівень безпеки, ніж є зараз? Коли вже три з половиною роки цей маньяк, лік жертв якого от-от перейде на другу дюжину, з ювелірною точністю продовжує вбивати і калічити обличчя невинних жінок? Що можуть сказати начальник Департаменту і комісар батькам і рідним одинадцяти молодих дівчат, і тим, які бояться за своїх доньок, багато з яких уже покинули наше місто?
Ефективність роботи не прямо пропорційна фінансуванню, щоб не намагалися довести поліцейські: я клянуся пам’яттю батьків-засновників нашого славного міста та усіх жертв, що перший клопотатиму про відновлення повного фінансування в разі якщо вони спіймають «Скальпеля» і припинять цей жах. Навіть в цих складних умовах, коли наш уряд кожний цент спрямовує на підвищення нашої обороноздатності в світлі ймовірної війни з Чосоном, китайцями та росіянами!».
Рендольф Меддісон, мер Д’ювемпс-сіті,
виступ на урочистому засіданні міської ради,
з нагоди початку Нового Року, 5 січня
Глава 2
…Коли Тайлер піднімався сходами, які вели до Галереї Денні — головного музею Д’ювемпсу, дощ уже перейшов в грозу і тепер вже навколо стояв не гул сирен, а гуркіт справжнього грому, і струмені води з неба періщили злими кнутами. «Гаррі правий: це все схоже на сцену з поганого голлівудського фільму. І цей дощ, і ці сходи, і ця проклята війна! І мені треба просто встигнути до кінця світу», подумав він і зітхнувши ніби стариган зайшов в музей.
Всередині Галереї метушилися вантажники і музейники: перші носили запаковані ящики з картинами і експонати кудись у сховище під пильним наглядом других, мабуть щоб зберегти їх для археологів наступних поколінь. Сивий охоронець в темно-синьому светрі і кашкеті спочатку підняв руку, що зупинити Пітера, але показаний жетон зняв будь-які застереження.
-Я до Сандри Бейдер, — без прелюдій повідомив він, навіть не дивлячись на набундючене обличчя охоронця, яка часто мають люди, котрі переоцінюють важливість своєї роботи, і швидко, аж поли тренчу махнули за спиною, лишаючи на підлозі дрібний бісер крапель, пройшов повз нього в напрямку сходів, зосереджено маневруючи між працівниками музею та вантажниками.
Сандра була в своєму кабінеті заступника директора музею і за столом підписувала документи з таблицями і стовпцями: вочевидь акти і описи експонатів, які евакуйовували.
-Пітере?, — її погляд крізь скеляця окулярів в тонкій, майже непомітній, оправі, свідчив про те, що він був останньою людиною, яку вона очікувала побачити саме в цей момент, — Щось сталося?
-Привіт, Сандро…, — його мега-рішучість наче випарувалася в її присутності, а в повітрі між ними, одразу, з’явився ніби якийсь невидимий тягар, — Маєш буквально хвилину?, — від швидкої ходи по сходах інспектор задихався і голос його ледь зривався.
-Так, звичайно… А що сталося?
Замість відповіді Тайлер, просто кинув парасолю на підлогу і підійшов до Сандри, кумедним різким рухом розкрив папку і витягнув звідти стос з фото та лупу.
-Це фото Енні та трьох інших жертв. Ти бачиш?, — детектив розкинув фото на столі так, ніби розкрив віяло, — Ти бачиш?!, — нетерпляче сказав він, підсуваючи до неї три світлини, дивлячись на які аж рябіло в очах від кількості багряного кольору крові.
Іншим разом їй могло б стати погано від відрази, але після останнього тижня, протягом якого вона сумарно спала годин двадцять, Сандра лише підняла погляд на Тайлера і втомлено запитала:
-Бачу «ЩО», Піте? Чи я бачу мою вбиту сестру і твою наречену, та ще трьох жінок — так, я бачу… А що я ще можу чи повинна тут побачити?, - вона зняла окуляри і потерла блідими пальцями скроні.
-Ні, не просто це. Глянь сюди!, — він тицьнув пальцем в калюжу крові біля голови однієї із дівчат, — І сюди, — він тицьнув на інше фото, — І тут…, — на третьому пляма була недалеко від стегна.
Якби не той факт, що Піт служив в поліції, то Сандра б покликала охорону щоб вивести його. Хоча навіть якби не був, то вона б цього не зробила, бо Рональд — охоронець, якого інспектор зустріч внизу, залишився єдиним охоронцем. Решту мобілізували до Національної Гвардії, тому ветерану операції в Гренаді доводилося не спати вже три доби і толку від нього було б небагато.
-Пітере…, — вона заговорила спокійно, гасячи знервування яке попри втому народжувалося всередині, — Любий Піте…, — Сандра знову одягла окуляри і уважно подивилася на нього, — В пам’ять про Енні я терпіла тебе дуже довго… і готова терпіти… але зараз, сьогодні… Я втомлена і зайнята… Тому або ти мені кажеш прямо, в чому справа, або давай поговоримо за кілька днів.. Якщо наш світ ще існуватиме.
-Під-пис, — погляд інспектора був холодним і водночас… лютим… так, саме цей епітет пасував найбільше.
-Який підпис?
-Підпис як у художника на картинах… Однаковий у всіх трьох випадках. І я думаю, що «Скальпель» — це і є художник…
Сандра кілька секунд дивилася на його лице й несподівано побачила Пітера не кремезним і похмурим полісменом, а стомленим і розгубленим чоловіком, прибитим їх спільним горем. А тоді взяла лупу слідуючи за вказівним пальцем Пітер роздивилася через лупу чотири плями крові. Потім ще раз.. А тоді лупа випала з її руки і стукнула об стіл…
-Піте… Це…
Інтерлюдія
…«Наше місто вже четвертий рік перебуває під терором «Скальпеля» — невідомого і холоднокровного вбивці. Навіть в часи коли «Великий брат» стежить за нами з кожного електрочайника, містер Цукерберг читає наші думки, а вуличні камери бачать будь-який наш крок за нами нон-стоп, він залишається невловимим.
Важко уявити, але цей злочинець, наче супер-лиходій з коміксів, не просто вбиває, а наче перетворює вбивство на мистецтво. Його жертвами стають молоді дівчата, на лицях яких він залишає порізи скальпелем, а те, як лежать їхні мертві тіла і плямі крови навколо скидаються на якийсь пекельний арт-перформенс.
Як прокоментували в поліції Д’ювемпс-сіті, всі можливі ресурси задіяні на пошук вбивці. За нашою інформацією справою займається інспектор Пітер Тайлер, який має ще і особисту мотивацію — четвертою жертвою «Скальпеля» стала його наречена Енні. Сподіваємося, що бажання відплати і справедливості допоможе йому розкрити ці злочини і наступне Різдво ми святкуватимемо в безпеці. Звісно, якщо воно настане, в світлі можливої війни з Чосоном».
«Д’ювемпс-Сіті Меґезін»,
спеціальний Різдвяний випуск, 23 грудня,
Глава 3
…Будинок на 17 Авеню був старим столітнім будинком на п’ять поверхів. На невеликому ґанку біля вхідних дверей висіли поштові скриньки і прізвище «Джордан» на стояло напроти шостої квартири. Вже було біля опівночі, гроза закінчилася, але місто гуділо автомобільними корками із людей, які намагалися, ніби за порадою комісара Адамса, чимдуж покинути його. Але 17 Авеню вела до Юніон-Парку, тому на ній було досить тихо і пусто.
Сандра піднесла руку, щоб натиснути дзвінок до шостої квартири, але Пітер перехопив руку і кивнув на камеру, яка висіла неподалік і натомість, натиснув на №9. Після хвилини гудків відповіді не було, але от на №10 пощастило:
-Хто там…?, — запитав тремтячий жіночий голос.
-Доброї ночі, мем! Це поліція, перепрошуємо, що так пізно, — інспектор продемонстрував у вічко камери свій жетон, — Нам надійшов сигнал, що у ваших сусідів у дев’ятій квартирі скоєно злочин. Нам треба перевірити.
-У Браунів? О, Боже…, — пролунало у трубці і за мить пролунало дзижчання і двері відкрилися.
Стиснувши під полою тренча «Ґлок 21», Пітер пропустив Сандру вперед і вони зайшли всередину. Він притримав браму, щоб та гучно не грюкнула і вдвох почали підніматися по сходовій клітці, яка, судячи з усього, не прибиралася вже пару тижнів. На четвертому поверсі Сандра стала навпроти дверей із номером шість і кинувши на мить погляд на Пітера, постукала.
-Чак… Чак це Сандра Бейдер з Галереї Денні… можеш відчинити?
Пару секунд за дверима було тихо, а тоді замок в дверях клацнув і з-за них почулося «Відчинено, заходь». Сандра подивилася на полісмена, той дістав пістолет і жестом сказав їй відступити в бік, а тоді штовхнуши двері зайшов всередину. В кінці короткого коридору світилося і звіти почувся голос:
-Проходьте, проходьте інспекторе Тайлер. Я вас чекав… І ти теж Сандро…
Пітер зупинився в коридорі в стійці готовий стріляти, вагаючись чи заходити. Напевно господар відчув це вагання і вийшов з бічної до них із піднятими руками, на що поліцейський відреагував знявши пістолет із запобіжника:
-Вам так буде спокійніше, сер?, — на худому обличчі невисокого чоловіка років п’ятидесяти із кількаденною щетиною грала крива знущальна посмішка, — Прошу, заходьте — в нас небагато часу… до кінця світу…
Чак, як його назвала Сандра обернувся й Пітер, зробивши два кроки до нього, впер дуло йому в потилицю і викрутивши його праву руку за спиною, рушив з ним в кімнату. Там більше нікого не було. Але крім звичайних меблів: софа, стіл, кілька стільців, телевізор, стіни були завішані картинами…
…Це були невеликі портрети намальованих в чорно-білій гаммі і всі вони були жіночими обличчями: деякі Тайлер впізнав, деякі ні, але їх було більше ніж фігурувало жертв в справі «Скальпеля».
Він одразу ж побачив Енні: портрет висів біля вікна. Її лице завмерло у гордовитому виразі, наче вона була не студенткою медичного факультету, а британською герцогинею. Граційний нахил, легка тінь посмішки на вустах, очі, що здається ледь-ледь примружені… Він знав цей вираз і кохав його, йому здалося що він бачив її такою лише кілька хвилин перед тим…
-Енні Бейдер…, — він почув голос Чака, який, вочевидь прослідкував за його поглядом, — Так, вона була надзвичайно гарною, її портрет один з улюблених в моїй колекції… І цей, і той…, — й інспектор Тайлер зрозумів, що штрихи, якими був намальований портрет, співпадали із порізами, які лишилися на обличчі Енні…
…Від цього Пітера наче вдарило струмом і він ударом кулака із затисненим стволом, намагаючись завдати якомога більше болю, штовхнув вбивцю вперед. Заточившись, той впав на підлогу і перевернувся на ній глумливо дивлячись на поліцейського, який звів на нього ствол. Сандра, в очах якої вже стояли сльози, підскочила і вчепилася в руку з пістолетом. намагаючись завадити пострілу:
-Піте, зажди, Піте… нехай пояснить чому… Піте, будь ласка…, - вона відвела погляд від Тайлера, який важко дихаючи з палаючим поглядом і занесеною зі стволом рукою був схожим на янгола помсти і подивилася на серійного вбивцю, - Чаку чому? Чому Енні? Це ж я вас познайомила тоді у барі у Альфі…, - сльози струмками стікали із її очей.
-Чому, Сандро?, — перепитав Чак, — Ти ж любиш картини в своєму грьобаному музеї, правда? А ти б хотіла, щоб ці шедеври змінилися? Чи щоб «Мона Ліза» постаріла? Ці лиця, — він трохи підвівся спираючись на праву руку, а лівою обвів кімнату, — Їхні міміка, вирази, гримаси, зморшки.. Усе і в певний момент — це шедевр. Я помічав щось неповторне, те, що робило їх справді шедевральними, і не хотів бачити як вони старіють чи потворнішають. І я їх вбивав, фіксував у віці та моменті, коли вони були найпрекраснішими, не в сенсі найкрасивішими, а саме найбільш довершеними в своїй досконалості чи недосконалості… Я робив їм послугу і вони назавжди тут… в цих картинах… і там, коли я їх…фіксував, я теж лишав мій підпис і саме так, здається, ви мене і знайшли…
Тільки зараз, здається, Пітер помітив, що у нижньому кутку кожного портрета стояв такий самий підпис, як був виведений кров’ю біля тіл жертв.
-А знаєте, чому я лишав? Не тому, що хотів щоб мене спіймали — ні, це надто банально… Я теж, прагнув щоб мене зафіксували, — вираз його обличчя перетворився на суміш злоби. глумливості і підступності, — Я теж — шедевр…
І як Сандра не намагалася затримати руку Пітера її відштовхнуло віддачею, коли той вистрелив просто в обличчя Чака… А тоді ще раз. І ще.
«Нам здається, що кожна наступна хвилина нашого життя, наша персональна еволюція, з кожним роком робить нас кращими. Це найгірша помилка з можливих. Ми не стаємо кращими, ми не робимо цей світ кращим чим більше секунд в наших нікчемних життях.
Найкраще що ми можемо зробити – це зафіксувати нас самих в той момент коли ми найкращі, зупинити нашу еволюцію на її піку. Але хто на це здатен?
Скільки разів спостерігаючи за людьми я бачив їхню досконалість: у посмішці, у міміці, у рухах, у голосі. І те, як вона зникала – за день, тиждень, рік чи десять!
Але ж я художник – і я мушу зробити щось, щоб зафіксувати цю досконалість, принаймні там, де я її бачу: в зовнішній красі. Але зробити це лише на картинах – ні, цього замало! Я маю зупинити час, маю зупинити еволюцію, що ця досконалість не пропала, а зупинилася в життя.
Навіть якщо для цього слід забрати життя…»
Зі щоденників Дена «Скальпеля» Джордана
«Справа Скальпеля», Архів Департаменту поліції Д’ювемпс-сіті
Аркуш 18
Епілог
…Десь біля третьої ранку дощ поновився: вже не як гроза, а як довга і занудна мжичка. Три поліцейські машини і швидка внизу перекрили 17 Авеню, вогні їхніх маячків сяяли на всю вулицю, однак здається там вже майже нікого не залишилося: можливо тільки в пару вікнах загорілося світло і зразу згасло. Всі ніби жили уже майбутньою війною і її наслідками або ж просто у більшості своїй виїхали.
Комісар Адамс вийшов з під’їзду і роззирнувшись навколо позіхнув. Тіло Чака Джордана — «Скальпеля», вантажили в швидку, Сандра Байдер загорнувшись в плед спала на задньому сидінні машини, якою він приїхав, пара судмедекспертів взявши якісь потрібні їм речі внизу, піднімалися назад в квартиру де жив і загинув маніяк.
-Отже, Пітере, — комісар спиною відчув, як інспектор Тайлер вийшов в будинку слід за ним, — Він намагався кинутися на тебе з ножем і ти розстріляв його в обличчя. Ми це зафіксували, свідок підтвердила, судмеди теж визнають, що так і було. Я підпишу всі протоколи, хоч і не скажу, що вірю хоч одному чортовому слову в цій версії…
-Як скажете, комісаре, — підсміхнувся Пітер і заплющивши очі підставив обличчя під мжичку.
Адамс подивився на годинник — там вже була 03:58, дістав з пачки останню сигарету «Магни» та зіжмакавши пожбурив її просто на хідник, закурив і повернувся до співрозмовника.
-Ти молодець, Піте… От тільки скажи мені, який в сенс в твоїх зусиллях зараз зараз? Ще місяць тому ти б став героєм і на твою честь влаштували б парад, а зараз… Чи має це значення напередодгі кінця світу?…
Тайлер з незмінною посмішкою відкрив очі і подивився на комісара: тепер його погляд був врівноважений і задоволений, хоч і втомлений.
-Яке це має значення? Не хотів залишати навіть шансу цьому виродку опинитися під час Апокаліпсису з правого боку…
…І тут знову залунали сирени…