Разом з першим осіннім листком на землю падає бездиханне тіло. Листок кружляє і приземляється точно там, де мало б битись серце у хлопця. Звідти сочиться кров. В голові гуде через вітер. Чи може це вже свистить, відлітаючи, душа? Чоловік підходить до трупа. Пхає його носаком лакованого черевика в плече і промовляє:
— Напишете: “самогубство”. В документах підпис батьків і тіло кремувати.
Дівчина киває.
___________________________________________________________
Карнавал справа сімейна. Я, коли приїхав сюди, очікував побачити яскраві кольори та строкаті листівки. Запашну випічку і вишукані костюми. Натомість тут..йшов дощ.
— Пане! Вам сюди! — Я ніколи не відчував сироти на спині. Тепер відчув. Мозок знає, що ці запалі очі — намальовані. Але душа здригається від найменшого погляду на них. Ком в горлі відступає через секунду.
— О так, так, дякую міс...
— В мене нема імені. Я забутий привид. — Її посмішка вселяє віру в її слова. Я з усіх сил стараюсь натягнути свою усмішку, але виходить лише кивнути. Йду за дівчиною. Дощ уже закінчується, крапотить лише вода зі стріх і дахів яток з їжею. Тут справді нема милих пончиків чи великих хот-догів. Замість яскравих мілкшейків — якийсь фірмовий напій з етикеткою “Фламандське вино” на пляшці. Здається, це пиво. Тут є в’ялене м’ясо, смажені реберця і жорсткий житній хліб. Для дітей кульки, але всі вони чорні, сірі, або білі. Я починаю вірити, що жителі спеціально вмикають собі дощ у день карнавалу. Нарешті я ховаюсь від мокви вулиці у павільйоні. Він повністю пустий, хоча в дні торгівлі тут не пройти, не проїхати.
— Чому не проводити карнавал тут?
— Духи мають бачити нас. Хіба ви бачите небо над дахом?
— Не бачу. — Я ледь киваю і вже жалкую, що знову заговорив з дівчиною-привидом. Її голос прямо таки скрипить по вухах. Я роззираюсь навколо, нехотячи питаю:
— То нащо ми тут?
— Треба трішки почекати, відьма прилетить. — Металевим дахом павільйону крапотить дощ. Ми чекаємо ще хвилин зо п’ять, поки відчиняться двері й на порозі постане силует, з дуже довгим волоссям. Коли дівчина проходить далі, в очі одразу кидається його колір — рудий-рудий. Я нарешті посміхаюсь: все-таки кольори тут існують.
— Вітаю, пане. Ви прийшли, як я і просила, без нічого. Щиро вдячна вам за це.
— Я лише виконав прохання. Ще не час дякувати. — Саме зараз я згадав про свого капелюха. Повільно знімаю його, вода крапає на взуття, трохи змиває болото з нього. На вулиці завив собака.
— Можеш йти, Ру..привиде. Летіти, тобто. — Відьмочка вдячно киває. Забута дівчинка-привид знову показує свою посмішку. Сироти присутні. Як можна так моторошно фарбуватись?
Коли ми лишаємось самі в павільйоні, відьма зачиняє двері на засув.
— Треба, щоб ніхто нас не турбував і не почув. Ходімо. — В приміщенні немає нічого — самі лиш стіни й пусті прилавки, на один з яких всідається відьмочка. Стою навпроти, поки вона спокійно дістає зі своєї вишитої сумки чорну теку. Жоден м’яз не рухається в мене на обличчі, коли я мовчки беру її.
— Шерифе, ви ж знаєте, для чого я вас викликала.
— Звісно, Мелані. Я бачу цю тривогу у твоїх очах. — Мені шкода дівчину. Працюючи з нею кілька років в одному місці, я зрозумів кілька речей: перша — Мелані завжди доводить до кінця все, що робить. Друга — її дуже важко збити з пантелику. Зараз же її очі виявляють суцільне нерозуміння. Її відправили сюди, в містечко Савмарз лише місяць тому, а вона вже щось нарила, проте сказала, що не може справитись сама. Тому я і приїхав на цей карнавал.
— Завтра тут щось станеться. Підготовка до цього карнавалу виглядає, як підготовка до жертвоприношення. І ті смерті на карнавалах попередніх років..я не думаю, що це випадковість. — Мелані киває на теку в моїх руках. Я працюю детективом уже майже 7 років, викрив чимало дивних і, здавалось, містичних справ. І ця не повинна стати винятком. Я гортаю справи: 1997 рік, порізані вени. 2000, утоплення через сп'яніння, 2003 рік, результат бійки через дівчину, 2006 рік..Я підіймаю голову різко догори. На фото точна копія Мелані й причиною смерті зазначено “Зумисне вбивство”. Мелані повільно глитнула. У тиші павільйону цей звук відбився від стін і пролетів повз вуха.
— Це Стефані. Моя..моя сестра близнючка. — Мелані не дивиться мені в очі. Уникає, ховає погляд. Трясця, а я навіть не знав цього. Гадав, що добре знаю свою стажистку, а потім і партнерку по роботі. А виявилось, що взагалі не знаю. Хіба ми не були достатньо близькими, щоб поділитись таким? Особливо, коли я дозволив їм відправити Мелані працювати..сюди.
— Якби ти сказала..
— Все нормально. Забери ці справи й ще раз переглянь. — Я беру ключі з її холодної долоні. — Приходь в офіс так, щоб тебе ніхто не бачив. Пам’ятай, що ти тут турист, не розказуй нікому де працюєш і вигадай причину візиту. Детальну і продумано. Це кляте місце зведе мене з розуму. — Я киваю і ховаю ключі у внутрішню кишеню. — І Люїсе?
— Так?
— Я така щаслива, що ти тут. — Я всміхаюсь. Так, я теж щасливий. Але навряд озвучу це їй колись. Я ховаю теку під свій піджак. Треба вийти першому, аби нас не бачили тут разом.
Сонце виглядає з-за хмар і одразу ховається. Йому, певно, теж не подобається тутешня атмосфера. Але я помалу починаю звикати. Перший пункт у виготовленні костюмів для карнавалу — це правдоподібність. І місцеві щиро цим переймаються. На секунду, я подумав, що Фреді Крюґер таки вгатить мене своїм крюком. Я обійшов його обережно і дуже похапцем. Другий — це маски. Тут стільки красивих масок у людей. Часом дивишся в очі, а тобі ніби душу виймають. Не вельми вдале порівняння, але мені складно знайти слова серед такої кількості майстерних виробів. Здається, тут є свій майстер, який цілих три роки робить маски для людей спеціально до карнавалу. Кажуть, до нього треба записуватись дуже заздалегідь, аби не проґавити свій шанс на гарно оздоблену річ. В мене маски, звісно, нема, бо я сьогодні вранці дізнався про цей обов’язковий атрибут. Можливо, мені вдасться пізніше знайти якусь, аби віддати належне тутешнім традиціям.
Трохи поправляю горловину светра, поки стараюсь протиснутись між всіма цими тісними наметами. Тут продають багато амулетів, іграшкової зброї, хоча та сокира теж на диво правдоподібна, дивакуватої їжі, навіть одяг. Перший і останній день карнавалу завжди найцікавіший. Шкода, що я спізнився на сьогоднішнє відкриття дійства.
Та насправді не маю надто багато часу для цього всього. Йду до відділку, поки всі святкують, треба розібратись з усіма справами. Мені шкода, що ми не мали трохи більше часу на розмову з Мелані. Я хотів її підтримати, якось зарадити втраті сестри, хоча з того часу вже минуло три роки, мені завжди здавалось, що такі рани не гояться.
Відділок десь за 15 хвилин ходьби від місця проведення карнавалу. Я роззирався кілька разів, аби точно впевнитись, що ніхто за мною не йде. Іронічно, що відділок виглядає більш життєрадісними, ніж весь карнавал. Що ж, якщо місцевим подобається сірість і безбарвність, то нехай.
Двері відчиняю ключем, що вже встиг нагрітись в кишені. Не скриплять. Всередині темно. Я не хочу вмикати світло, невелика кількість обережності, може навіть параної, передалась мені від Мелані. Якщо вона просила бути обережним, я буду. Підсвічую собі ліхтариком, дістаю теку з-за пазухи. Кабінет Мелані здається порожнім і холодним. З піджака зриваються останні краплі дощу, коли я вішаю його на гачок. У напівтемряві від вікон видно більше, ніж у похмурому коридорі. Я доходжу до столу, відсовую стілець, розвертаюсь — і моє тіло кам’яніє. Біля стіни, за дверима, стоїть ще один стілець. І хтось на ньому. Я не бачу майже нічого у цьому клятому сірому світлі, поки в голові гупає відгомін згадки: це волосся я вже десь бачив. Голова опущена, з-під стільця розтікається калюжа чогось густого, блискучого в слабкому світлі. Серце стискається, наче повітря стало отрутою, і я забув, як дихати. Очі бездумно кліпають, а пальці тремтять, коли я підіймаю ліхтарик. Промінь ковзає по стільцю. На підлозі, біля дівочих ніг — сумка Мелані. Вона теж просякла кров’ю. Я згадую, як дихати й роблю майже болючий, різкий ковток повітря. Промінь ліхтарика ковзає вище і я видихаю з полегшенням, за що потім картатиму себе довіку. Це не Мелані. Але це труп, прив’язаний до стільця у кабінеті шерифа. Труп дівчинки 15-16 років. Тієї, яка казала, що не має імені, а лиш є забутим привидом. Судячи з калюжі крові під стільцем, її зарізали. Я повільно набираю номер Мелані на телефоні, стараюсь тримати його прямо, аби труп лишався освітленим. Я до біса сильно злякався, коли Мелані не взяла слухавку. Якого взагалі біса її сумка тут?! Але не минуло й секунди, як мій телефон завібрував:
— Мелані, ти треба мені у відділку.
— Це не може зачекати? Я не можу знайти Рубі..Тобто привида. Вона мені..
— Вона у відділку. — Здається, щось таке було в моєму голосі, що Мелані затихла, а тоді швидко відповіла:
— 10 хвилин і я на місці.
Я уже ввімкнув світло, коли до відділку прибігла Мелані. Вона дивилась на бездиханне тіло зовсім юної дівчини довго, поки я підійшов ближче і нарешті побачив: перерізане горло. Але також надрізані сухожилля на ногах. Рубі хотіла втекти. Я нічого не чіпаю руками, хоча вже певно стер усі відбитки поки відчиняв двері чи вішав піджак.
— Чому у неї була твоя сумка? — Мені страшно говорити з Мелані зараз. Я не знаю, які в неї були стосунки з Рубі, але якщо ця дівчина знала про мій приїзд і навіть провела до Мелані, то певно вона їй довіряла. І дуже сильно. Я випадково дізнався, що Мелані знайома зі смертю ближче, ніж я думав. Це збиває з пантелику. Гнітить ще дужче, коли вона не відповідає. Тоді я знову беру телефон до рук:
— Я викличу наших. Щось тут коїться.
— Ні. — Чую тихе у відповідь. Це мені не подобається, але я бачу, у якому стані зараз дівчина. Відкладаю телефон і підходжу до Мелані.
— Мелані, нам треба розібратись у цьому. Якщо ти не хочеш чи не можеш, дозволь відвезти тебе в лікарню, в тебе певно шок. А потім почну розслідування.. — Вона мене не слухає. Пальцем перебирає своє волосся, відстукує нігтями ритм по власній нозі. Дивиться на Рубі поглядом, який відображає небачений мною ніколи біль. Я кладу руку Мелані на плече: — Ходімо. Мелані, дозволь чимось тобі допомогти.
Вона раптом несамовито хитає головою і вигукує:
— Не чіпай! Не чіпай! Ти бачиш це? Рубі було 17! 17 років! Я винна у цьому...Тільки вона знала про мої таємниці...Якщо вони дізнались про це і тому вбили її... а раптом її катували.. — З кожним словом голос Мелані тихшає і тихшає. Я хочу заперечити, але погляд падає на розрізані сухожилля підлітки. Мелані ж не плаче. Її трусить, погляд зляканий, я б сказав нажаханий. Вона щиро вірить, що винна в смерті бідної дівчини. Я ледь торкаюсь її плеча та обіймаю. Вона відштовхує мене одразу. Зберігати спокій — ось моє основне завдання станом на зараз.
— Мела..
— Ні, перестань! Помовч хоча б трохи! — Вона знову кричить. Я бачив багатьох у людей у таких критичних станах. До кожного треба знайти підхід — дати покричати, дозволити мовчати чи плакати, поговорити, просто стояти поруч.
— Це вони. Вони це зробили. Вбили її. Вони. Вони. — Мелані кусає свої нігті. Якщо далі так піде, то вона може собі нашкодити. Коли я роблю різкий вдих, несвіже повітря обпікає легені і я пробую достукатись до дівчини тільки голосом:
— Мелані, давай разом глибоко вдихнемо. Вийдемо на вулицю, на свіже повітря. Нам треба розібратись з..з твоїм станом. Мені викликати швидку? Вони допоможуть, у тебе, мабуть, шок. — повторюю, бо я не уявляю що ще можна їй сказати. Вона все одно не чує, несамовито тре свої щоки пальцями, я бачу як стрімко вони червоніють. Хитаю головою і таки викликаю підкріплення з нашого міста, а тоді швидку.
Вони прибувають, коли щока Мелані уже в крові від нервових рухів.
— Люїсе, гляньте. — На паркані сидить кіт. Навколо блимає синім і червоним, звичне середовище. Я викидаю цигарку і затоптую її носаком черевика, коли кота вже немає на паркані. Заходжу назад у відділок під жовто-чорною стрічкою. Труп Рубі не чіпали, як і сумку Мелані. Я заходжу в кабінет, зігріваюсь: вдягнути на вулиці мені нічого, бо піджак досі висить на триклятій вішалці.
— Під шафою. — Я вдягаю захисні рукавички і присідаю. Під шафою доріжка крові й ніж. Кліпаю. Ніж не зникає. Я встаю.
— Заберіть і одразу на експертизу. Ви знайшли ще щось? — Усі мої сили йдуть на те, щоб не потирати очі сонно. Думки повсякчас повертаються до Мелані, яку забрали лікарі. Мене теж оглянули, але я дуже це не люблю, тому одразу попрохав не затримувати надто довго. Отримав кілька несхвальних поглядів, але робота є робота.
Не почувши відповіді на власне питання, я повернувся. Пусто. Де він подівся? Стримую роздратований видих і виходжу в коридор. Пусто.
— Хлопці, ви приїхали сюди працювати чи ні? — Мовчання відповідає мені, глухе й липке.
Я повертаюсь до виходу з відділку. Двері відчинені. У їхньому темному прорізі сидить кіт. Він рудий, ніби у вогні. Його хутро яскраво контрастує з сірими, наче спеціально покритими пилом, стінами навколо. Спиною пробігає холодний дрож — ніби хтось невидимий проводить пальцями вздовж хребта. Я здригаюсь.
Кіт нахиляє голову набік. Повільно. Непристойно повільно, ніби знущається. Його очі світяться жовтим, занадто яскравим у цій темряві. Він продовжує повертати голову. І повертає. І повертає. Його рухи неприродні, кут нахилу лякає, але я не можу відвести погляду. У вухах з'являється дзвін, тонкий, як нитка, що тримає тебе на краю реальності.
Десь здалеку, крізь туман у голові, лунає голос:
— Люїсе! Вставай! — Він звучить ніби крізь воду. Я заплющую очі, стискаючи повіки так сильно, що перед ними починають кружляти білі кола. В їхньому центрі хтось темніє. Чорний силует із глибокими синцями під очима. І цей силует посміхається, але посмішка ця — зламана.
— Acta est fabula. — Тонкі, крижані слова обволікають мене, як павутина.
Раптом я розплющую очі. Світ переді мною обертається, неначе я стою на каруселі. Повітря гірке і важке. Хтось торкається мене, смикає за руку. У носі різкий, хімічний запах. Щось змушує мене здригнутися, я махаю рукою і чую зойк.
— Люїсе, що сталось? Ви чуєте мене? — Деррі, хлопець, що показав мені ніж під шафкою, нахиляється до мене і легенько ляскає по щоці. Я повільно киваю, не розумію чому язик такий важкий і я не можу відповісти.
— Ви почали гукати нас в коридорі, хоча ми всі стояли у кабінеті, аж раптом втратив свідомість. Ви, здається, ніколи не боялись крові, то що сталось? — Я хитаю головою — мовчки даю знати, що сил пояснити ситуацію нема. Навіть якби я знав, що саме пояснювати. Останнє, що сталось перед тим котом: це ніж. Я глитаю і стараюсь пояснити:
— Н..ні..ж. Н- — Де поділись усі мої букви? Чому я..Пробую ще раз:
— На..ек..п..ек.. — Здається, я бачу своє відображення у розширених від здивування зіницях колеги.
— Люїсе, ви..не можете говорити? — Я ступаю назад, не спеціально, але просто не можу втримати на місці. Врізаюсь в стіну позаду. Дідько.
— Й..Й...а.. — Рот ворушиться, але слова не вилітають. Я стараюсь з усіх сил. Що не так? Що зі мною? Я закриваю обличчя руками, хитаю головою радше несамовито доти, доки не відчуваю, як вона пульсує. Деррі тримає мене за плечі, пробує утримати.
Я не можу говорити. Не можу і слова вимовити. Я відкриваю рот знову, я кричу! Але бачу по очах інших, що нічого я не кричу..Сідаю назад, де я і був. Треба все проаналізувати. Я маю розібратись з тим, що тут коїться. Що коїться зі мною. Але як..Єдина людина, знайома мені, яка була тут довший час — це Мелані. Мушу перевірити її стан і поговорити. Все тіло ломить, мене ніби кусають десятки собак за раз. Погляд трохи розмивається, коли я раптом кажу:
— Виставу скоро буде завершено. — Я закриваю рот рукою. Нажахано дивлюсь на Деррі. Бачу, як він гучно глитає. Я не встиг навіть зрозуміти, що я такого сказав. Не встиг зупинити себе ж. Ніби я більше не володар власного голосу. Я рвучко дістаю свій записник з задньої кишені штанів, але не маю ручки. Жестом прошу її в колеги. Він простягає мені свою, я бачу, як його рука трохи трясеться. Швидко пишу на папері: “Я не знаю, що сталось. Заберіть ніж і його найперше відправте на експертизу. Я поговорю з Мелані і напишу в разі чого.” Деррі починає нервово тупати ногою, поки я дописую, а як закінчую — видирає в мене блокнот і читає. Хмуриться, повертає річ і, бачу, що трохи з недовірою киває. Знову жестом прошу у нього ключі від машини.
— Ви з глузду з’їхали? Ледь тримаєтеся на ногах і хочете, щоб я відпустив вас самого? Покажете куди їхати. — Це має сенс. Але я сподіваюсь, що він лишиться в машині. Якийсь хлопець приніс мені воду, поки Деррі давав вказівки іншій частині групи.
За десять хвилин ми вже їхали дорогою. Сірі будівлі вздовж шляху видавалися живими — ніби прагнули висмоктати всю енергію: з нас, з машини, з усього навколо. Їхні вікна, чорні й порожні, дивилися всередину тебе, шукаючи слабке місце. Небо над ними здавалося брудним і важким, трава біля дороги втрачала зелень, а дерева, як примари, тягнули до сірості свої понівечені гілки. Усе в цьому місці підлаштовувалось під панування цих похмурих "висоток".
До лікарні їхати було недалеко. Містечко крихітне, і всі важливі місця тулилися поруч, ніби боялися втратити одне одного. Деррі паркується біля входу і вже відчиняє двері, але я швидко кладу руку йому на плече. Його рух зупиняється, і я відчуваю його напруження під моїм доторком.
— Б..Буу.. — прокашлююсь, — т... — Мої вії лопотять неприродно швидко. До горла раптом підступає паніка. Я стараюсь ковтнути і не можу. Смикаю ручку дверцят, намагаюсь втекти від цього стану. Але тікати вже не було сенсу. Паніка всередині, глибоко-глибоко. Прямо зараз, у тісній машині на порожній стоянці перед лікарнею. Кожен звук — зойк ворони, свист вітру чи легкий подих колеги поруч.. — здавався нестерпним. Голова йшла обертом, ніби я щойно випив забагато віскі на голодний шлунок. Світ нахилився і почав повільно зникати.
— Дивіться на мене, — раптом прорвався до свідомості рівний, впевнений голос. — Це паніка. Я знаю, як це буває. Давайте, зі мною. Вдихайте глибше. Разом. Отак.
Він вдихнув демонстративно повільно, ніби хотів, щоб я зловив його ритм. Я спробував зробити те саме. На вдиху відчув, як повітря все ж прорвалося в легені, хоч і дрібними порціями.
— Вдихайте через ніс, — підказав він. — Потім повільно видихайте через рот. Отак. Повільніше. Не поспішайте. Зараз ми вийдемо і дійдемо до лікарні. Там вам допоможуть.
Ми робимо ще кілька вдихів разом. Я почуваюсь маленьким, нажаханим кроликом, але Деррі ніби тримає ситуацію під контролем. Ще кілька вдихів, я заспокоївся. Принаймні поки що так здається.
— Я вийду з машини і відчиню вам двері. Гаразд? — Киваю. Не зводжу погляду з хлопця, поки той обходить машину, майже біжить. Відчиняються двері і я тримаюсь за плече Деррі, щоб не впасти. Здалеку чую музику і гучний натовп: карнавал. Я і забув про нього. Люди ще не знають про нову жертву. Я приїхав сюди, аби не допустити того, як просила Мелані. Але не зміг врятувати невинну дівчину. Заплющую очі міцно від болючої білизни лікарні. Після тієї сірої вулиці, тут ще більш незвично. Мене одразу обступають лікарі. Здається, Деррі пояснює їм ситуацію, поки я не можу зосередитись. Після кожного повороту голови світ навколо витанцьовує. А потім ще раз, ще раз, аж поки мене не заводять в якусь палату. Я сів на кушетку біля дівчини, не впевнений чи знаю її. Досі ніби через пелену чую голос Деррі:
— Він втратив свідомість і після того не може..ну, говорити. І щойно в машині, я не знаю що це було, ніби паніка.
— Я розумію його. Але тобі треба вийти, це розмова для двох. — Мелані. Я повертаю голову. Дивлюсь, ніби ми вперше зустрілись. Деррі виходить з кімнати і зачиняє двері.
— Люїсе? Ти чуєш? — Я киваю. Більше не стараюсь говорити, бо це викликає тільки тривогу і ту..і ту паніку. Глитаю, Мелані гладить моє плече: — Лікарня найбезпечніше місце. Ми тут повністю захищені, гаразд? Все нормально. Поки що. — Я киваю. На слові “безпека” мені стаж трошки легше. Я ніби щойно вперше дізнався, що це означає. Я киваю ще раз, аби підтвердити свою згоду.
Знову почався дощ.
— Я думаю, що вбивства — справа рук майстра масок. — Мелані завжди відзначалась прямолінійністю. Вона завжди любила запитувати, для чого витрачати час на підбирання слів, якщо суть лишається такою самою? От і зараз вона просто почала говорити. Я взяв свій блокнот і просто написав: “Чому?”
— Рубі... розповіла мені одну деталь. — Її голос більше не тремтить при згадці про Рубі, але вона запинається перед словом “розповіла”. Що в них там сталось?
— Зараз, секунду..
І вона дістає фото у файлі. Я підіймаю голову на дівчину:
— Ш..ш..ч.. — пишу в блокноті коротке “Що?”. Замість відповіді, ніби Мелані раптом теж відібрало мову, вона пхне фото мені в руки. Дивлюсь на Мелані, коли беру фотографії і повертаю їх до себе. На першому фото яскраво синя маска. Я хмурю брови.
— Це фото речдоку, яке я встигла зробити. Тут фото однієї і тієї самої маски, яка щоразу була на місці вбивства. Це не маска жертви, бо маски жертв були на них. Оця зажди лежала десь поруч. — Мелані робить характерні павзи, бо чекає що я щось уточню чи запитаю, бачу це в її очах. Але я ж не можу, і вона продовжує, до цього роззирнувшись пустою палатою. — Рубі — племінниця попереднього шерифа, Джоні, він жив у них вдома, поки облаштовувався. Вона бачила, як той заносить маску у свою кімнату і поцікавилась, що то таке.Дядько не розказав і на моє прохання вона залізла у його речі. Забрала маску. Вона була в мене, в сумці. Але..я попрохала Рубі приглянути за нею, якраз перед тим, як Ру зникла. — Мимо вікон палати пройшов хтось у чорному худі. Я повернувся до Мелані. Щось не сходиться. Мої хлопці перерили все місце злочину, відправили всі можливі речі, відбитки пальців і таке інше, на експертизу...Я швидко шкрябаю на папері, поспішаю, а тому в мене “Маски не було в сумці” виходить трохи кривенько, але нема часу переписувати. Мелані кліпає. Я зводжу обидві брови догори, а Мелані одразу каже: — Я поклала її туди вчора ввечері, щоб показати тобі. Перевірила сьогодні вдень, коли діставала теку. Вона лежала там.
“Хлопці перерили все. Нема.”
— Не може бути! Запитай у Деррі! — Мелані вскакує на місці. Я киваю їй на двері, мовляв, в тебе вийде краще. Вона хнюпиться ще більше і виходить в коридор. Я йду за нею. Мене вже не хитає.
— Подзвони їм і перепитай ще раз! Це терміново і дуже-дуже дуже необхідно!
— Та дзвоню! Не кричи! — Деррі вже роздратований, коли я підходжу. За кілька хвилин він ховає телефон назад до кишені: — Немає.
Мелані штовхає стілець, що мирно стояв поруч. Той з гуркотом летить на підлогу, з палати виглядає медсестра. Деррі дивиться на мене поглядом “зроби щось” і я знизую плечима. Мелані кусає свої нігті майже до крові, що тепер в колір її роздертої щоки.
— Є тільки один спосіб перевірити мою здогадку. У нас є фото. В нас є значки. — Деррі дивиться то на мене, то на неї. Я розумію, що вона хоче просто поїхати до майстра масок, і це звучить найбільш логічно зараз: — Деррі, відвезеш нас до майстра, що робить маски? — Певно, Мелані побачила на моєму обличчі натяк на згоду. Але Деррі все ще мовчки дивиться на мене. Навіть в такій ситуації моє шерифське его десь там всередині радісно тьохкає — він чекає, чи дам я добро.
— Й..і..д.. — я прокашлююсь, — їдь..мо.
Ненавиджу цей клятий сірий колір. Колись мене вкусив сірий собака. Після того я почав писати лівою рукою, бо права пульсувала нестерпним болем. Але історії в моїй голові не чекали, а домашнє завжди мало бути зроблене. Так і минуло 15 років — я пишу лівою і кожного разу, коли бачу сірий, відчуваю майже фізичну огиду.
Ми проїжджаємо повз школу. На похиленому паркані сидить рудий кіт. Його яскравий колір раптово прорізає сірість. Це коротке видіння змушує мене здригнутися. Я машинально смикаю Мелані за плече.
— Що таке? — запитує вона, здивовано зиркаючи на мене.
Я вказую на вікно, але школа вже залишилася позаду. Таке звичне місце для дітей, де має бути гамір і яскравість, виявилось зануреним у ту ж сірість. Усе тут ніби потопає у відчутті старості й байдужості. Мелані махає рукою, ніби відганяє комаху, і повертається до розмови з Деррі, вказуючи йому дорогу.
Коли ми нарешті зупиняємось перед багатоповерхівкою, мене охоплює несподіване запитання. Мелані була тут раніше? Замовляла маску? А може, це частина її власного розслідування?
Ми виходимо з машини і прямуємо до першого під’їзду. На ґанку сидить ворон, чорний, як тінь у сутінках. Він злітає, щойно ми наближаємось, залишаючи по собі кілька пір’їн. Але під’їзд зачинений. Мелані роздратовано пирхає.
— Минулого разу було відчинено, — бурмоче вона, і її пальці вже швидко набирають номер квартири — шістку — і натискають кнопку виклику.
Різкий дзвін домофона розрізає тишу. Деррі здригається, озираючись на звук. Він стояв трохи віддалік, розглядаючи облуплені стіни і вицвілі написи на них. Ми чекаємо, напружено прислухаючись до відповіді, але нічого не відбувається. Хвилина за хвилиною тягнеться, як в’язке болотяне повітря.
Деррі зрештою не витримує:
— Та він, мабуть, на фестивалі зараз.
Мелані лише киває, зітхаючи.
— Лишимо машину тут. Йти всього п’ять хвилин.
Ми мовчки вирушаємо, залишаючи позаду сірі стіни, які, здається, стежать за нами своїми невидимими очима.
Йдемо плутаними провулками. Короткими дорогами, які Мелані встигла вивчити. Музика з карнавалу гучнішає, ближчає. Я хочу розповісти їм про рудого кота, можливо його треба стерегтись? Все єство протестує проти цієї до болю абсурдної думки, але я, бляха, втратив голос після того, як побачив його. Я смикаю Деррі за руку і жестом прощу почекати, але Мелані люто гарчить і тягне мене вперед.
На площі пожвавішало. Під вечір зійшлося більше людей, діти бігають навколо. Ну ще б пак, вони чекають цієї події з нетерпінням що три роки. В очі також кидаються нові намети - десь з’явились обереги, десь речі власного виробництва, десь навіть випічка, нарешті. Яток, де продають пиво, побільшало. Також різні фокусники і маги поставили свої точки. Мені пропонують погадати на руці, або кинути розклад на картах за невеликий внесок, я чемно махаю головою, коли Деррі гаркає:
— Відчепіться.
Грубість була не потрібна, але ми всі на нервах. Мене ще цікавить експертиза речей, які ми знайшли в кабінеті, але спершу перевіряємо зачіпку Мелані.
Тим часом ми дійшли до намету, який вирізнявся серед інших. Його вивіска сяяла неоном, білим, яскравим. Сонце уже сіло, тому це рішення власника було гарним і ефектним. Та я зарано його похвалив — вивіска кричала “Майстер Масок” і всередині все перевернулось.
— Для чого йому тут намет?
— Він веде чергу. Записує, кому треба зробити маски на наступний карнавал.
— Наступний буде за три роки.
— Він єдиний майстер. — Мелані стукає у двері. — І це не єдине його заняття.
— Ці записи десь є? Було б добре глянути. — Відповідь не встигає прозвучати, бо нам відчиняють двері. Милий, спокійний голос промовляє “Ласкаво просимо” і його володарка зникає одразу. Ми проходимо повільно, я йду останнім, аж коли між моїх ніг раптом пробігає щось руде:
— К..ггкх..кіт..т! — Мелані зупиняється і рвучко розвертається до мене, а Деррі робить крок назад.
— Не мели дурниць, Люїсе.
— Я теж бачив рудого кота. — Деррі підозріло мружиться до Мелані і за спиною в мене проноситься вітер. Двері зачинились. Об ногу Мелані треться рудий кіт.
— Чортові копи. — Зітхає дівчина. Деррі дістає пістолет одним легким рухом і вистрілює, але стається дещо дивне — куля враз вповільнюється прямо перед грудьми Мелані, а тим часом дівчина спокійнісінько відходить в сторону. Деррі дивиться на свою руку. Потім на Мелані, рука починає труситись, а тоді раптом зовсім відпускає пістолет і той летить аномально далеко. Деррі з жахом робить кілька кроків назад і я машинально теж. Роблю глибокий вдих. Деррі розвертається і смикає двері, але щось проноситься у нього перед обличчям і відбиває руку. Я стараюсь сказати:
— М..ме..ллл..мел...Мела..
— Досить. Люїсе, це Рубі. Знайомся. — Я кидаю погляд на рудого кота. — Та не це! — Гарикає Мелані і в цю мить всі штори починають рухатись, стає зимно, ніби в лютому і складно дихати. Мелані задоволено всміхається: — А оце вона.
Я стояв, прикутий до місця, а холод накочував хвилями, пробираючи до кісток. Розум відчайдушно намагався опиратися, але тіло мене не слухалось. Мелані не відводила від мене погляду, і її холодна усмішка здавалася нелюдською.Жах бринів у вухах, це відчувалось гостро, гостріше ніж зазвичай, бо я не міг говорити. Але якби і міг, то що сказав би?
Рудий кіт м’явкнув і від цього я здригнувся, а Деррі почав грюкати у двері. Він щось кричав мені, просив щось зробити, але я..я стояв на місці і дивився в невидющі очі Мелані. За нею раптом впала величезна завіса, я не звернув на неї уваги, був надто шокований. Як на детектива, я дуже розсіяний. Загорілись свічки, спотворена тінь рудого кота раптово здалася неймовірно великою, примарною істотою з вогненним поглядом. Мелані зробила крок в бік і туди, де вона стояла, вийшов чоловік. Він посміхався, так, ніби був моїм дідусем і найбільше у світі бажав втішити. Та за його спиною висіло безліч масок, що змінювалися з кожним його рухом, змінювали обличчя і вирази — з маски в маску, ніби відображаючи всі жахіття цього вечора.Одразу зрозуміло, ким був цей чоловік.
— Радий вітати вас на справжньому Карнавалі. — Мені в обличчя знову подув вітер. Сильно, я ледве втримався. Не міг повірити, що це дух Рубі, але після втрати голосу..все це було занадто. І наступної миті шатро заполонив крик. Жахливий, настільки, що я затулив вуха і впав навколішки. Переді мною, в міліметрі над землею, зупинився Деррі, його очі наповнені сльозами, в руках ніж.
— Люїсе! Люїсе, допоможи, Люїсе, що це...Я не можу.. — Його трусило, він витав над землею, а його рука невпинно наближалась до горла. Шатром рознісся сміх Мелані і голос Майстра Масок:
— Нашому Богу Карнавалу треба служити. Я, його вірний провідник.. — Він вказує на маски за своєю спиною, — Мелані, Рубі, яка принесла себе у жертву. Ти помітив, як чудово вона придумала з перерізаним сухожиллям? Мелані трохи не вистачило духу зробити це, поки дівчина була жива, але нічого..нічого..Ще є Джоні, була Стефані. Як чудово мати в арсеналі близнючок. А тепер будеш і ти, Люїсе. Обери собі маску.
— Обери. — Повторила Мелані. Деррі заголосив гучніше, кілька його сльозин впали на підлогу, луною розлітаючись приміщенням. Ніби у відповідь на це, на вулиці музику включили гучніше.
— Але також Карнавал вимагає жертв. І він стане нею. Задля благого діла. Заради добробуту нашого міста. Заради Карнавалу. — Майстер Масок звучав приємно, але кожне слово наче впліталось у мою свідомість, відбираючи останні сили. Я дивився у підлогу, смикав себе за волосся, бажав прокинутись від цього кошмару, та раптом прямо під мною з’явився рудий кіт. Я захрипів, майже зойкнув і різко підняв голову, спробував відповзти від тварини, але вже не міг. Не міг відірвати погляду від Деррі. Його рука, сповільнена, так, ніби він пручався з останніх сил, піднеслась до його ж горла. І різонула. Я не міг вдихнути, тепла кров лилась вниз, його грудьми, здається, бризнула мені на щоку. Я сидів на підлозі. Дивився вперед. До мене наблизився Майстер, у його руці, якраз на рівні моїх очей, була маска. Вона світилася диявольською посмішкою і віддзеркалювала мене, зі скляними очима. Спотвореного жахом. Він підійшов ближче, а я так і не зміг нічого зробити. Нахилився і провів пальцями по шиї Деррі. Він ще здригався, марно боровся за життя. Далі пальці Майстра, в крові, торкнулася мого чола, і я відчув, як все всередині мене розсипається на дрібні шматочки. Здавалося, він забирав кожну мою думку, кожен мій страх, залишаючи порожнечу.
Тепер я бачив, що я не просто залишусь живим. Я залишусь для того, щоб служити. Тихий голос розуму, що ще тримався, потонув у темряві, а я почув його шепіт у своїй голові: «Тепер ти — мій вісник, Люїсе. Наступного карнавалу ти зустрінеш нас знову. А зараз іди. Зроби так, щоб жертви продовжилися. Для бога Карнавалу, Люїсе. Для нього». Мелані десь за його спиною, своїм тихим, спокійним голосом мовила: “Нехай буде так”.
Я вийшов із шатра, сповнений якоюсь дивною пусткою. Люди навколо ще сміялися, карнавал не припинявся. Здалось, ніби кольори стали яскравішими. Цукрова вата була рожевою, але я певен, що спочатку...Неважливо. Але я знав, що сталося в шатрі. Знав, що тепер я — лише віддзеркалення Карнавалу. І я знову не міг нічого зробити.
__________________________________________________________
Разом з першим осіннім листком на землю падає бездиханне тіло. Листок кружляє і приземляється точно там, де мало б битись серце у хлопця. Звідти сочиться кров. В голові гуде через вітер. Чи може це вже свистить, відлітаючи, душа? Люїс підходить до трупа. Пхає його носаком лакованого черевика в плече і промовляє:
— Напишете: “самогубство”. В документах підпис батьків і тіло кремувати.
Мелані киває. З дерева м’явкає рудий кіт.