Степова Заплава

І

Посріблені місяцем хмари віддзеркалювались у тихому ставку. Німоту навкруги лиш зрідка переривав вітер, що грайливо шелестів травою та колоссям очеретів. Здмухував зогниле листя й остиглий пісок з берегів та розвіював серед дерев. Раптом крізь простір прорізався тривожний собачий гавкіт…

Слідчий Лесь Лещук та двоє його помічників знайшли пса коло закинутого наплавного млина, коли налите червонцем сонце визирнуло з-за обрію. Вони дістали зброю та сторожко рушили дерев’яним помостом, що нависав прямо над водою. Від кожного поступу ставок вкривався брижами, а їхні спини — сиротами. Чи то від поцілунків прохолодного ранково-осіннього вітру, чи то від того, що ховалось у млині.

— Матір божа! — Лещук вклякнув, коли переступив поріг.

У центрі приміщення, розпластавшись навзнак у формі зірки, лежало тіло молодого хлопця. Стрункого, з виразною гострою щелепою й темними кучерями. Над ним загрозливою хмарою нависав бджолиний рій. Комахи гучно гуділи, закручувались у вир, змішувалися в абстрактні, сюрреалістичні фігури.

— Є що запалити? — голос Лещука звучав рівно, попри тремтіння в колінах. Колега дістав із кишені пачку цигарок. Слідчий вийняв одну, затиснув між губ і, піднісши запальничку, обсмалив краєчок. Тоді злегка дмухнув, щоб нагнати диму, і заходився відлякувати бджіл.

З одягу на небіжчику лишилася всуціль розстебнута сорочка. Потріпана, у застиглих плямах крові, вкрапленнях цвілі й мокрої землі.

— Загиблому від п’ятнадцяти до двадцяти років, — розмотував уявну нитку слідчий. — Смерть настала орієнтовно п’ять днів тому.

Лещук підніс до грудей трупа запалену фольгу, і комашина завіса розступилася, оголивши здоровенну діру, що зяяла в грудях. Слідчий одвернувся, щоби прокашлятися.

Звівши дух, позирнув на розкраяну грудину ще раз. Поміж ребер стояли щільники, усередині яких, дрібочучи крильцями й перебираючи волохатими лапками, повзали міріади бджіл. Комахи вилізали з розкритого рота жертви й, оминаючи щоку, перекочували в ніздрю й у вуха. І так коло за колом.

— Хтось вийняв із померлого нутрощі та спустив кров, перерізавши вени на зап’ястях, — важко дихаючи, розмотував нитку Лещук. — Втрата крові, імовірно, й спричинила смерть. Ахілли також перерізані. Очевидно, щоб жертва не втекла.

— Для чого ж тоді йому відрізали член? — вказав колега на залиту воском рану.

Слідчий роззирнувся довкруж і присів, щоби роздивитися опуклі плями, які рясно всівали дерев’яну підлогу. Тоді вийняв із валізи скальпель та охайно віддер одну з них.

— Схоже на вощину, — озвучив, досліджуючи крізь лупу. Затим знову перевів прискіпливий погляд на дошки. — Придивіться уважно до білих розводів. Це хлорка. Убивця відтирав кров, отже хлопця вбили саме тут.

— Гляньте, — гукнув до слідчого поліціянт, вказуючи на щось усередині грудної клітки.

— А це дуже дивно, — Лещук нахилився до трупа ближче.

Серце охайно лежало червоним мішечком над щільниками, вкрите шаром прозорої лискучої речовини.

— Сироп або нектар, щоби привабити бджіл, — вглядався слідчий у сяйливу знахідку. — Викличте судмедів. Як закінчать, доставимо тіло Гебричам.

***

Всеволод і Ніна Гебричі володіли єдиним похоронним бюро на кілька селищ. За ці роки повз них пройшло чимало мерців, переважно люди похилого віку. Молодих теж привозили, траплялися й діти — часто ті, що гинули в автотрощах на трасі. Проте вбитих — ніколи. Надто в такий жахливий спосіб.

— Костянтин Макух, шістнадцять років, — співчутливо проказав Лесь Лещук. — Мешкав біля траси разом із матір’ю Вірою. Підпрацьовував на заправці. Ми знайшли його в закинутому наплавному млині.

Всеволод Гебрич увімкнув лампи, щоби роздивитися тіло, і тієї ж миті різко відсахнувся, кинувши зляканий погляд на слідчого.

— На жертві ні синців, ні гематом, — зауважив чоловік щойно себе опанував. — Вийняли нутрі й забальзамували тіло, шоб зробить благополучне середовище для бджолиного вулика.

Вражена Ніна присіла на стілець, нервово посмикуючи пальцями нижню губу. Від одного погляду на мерця в неї кров стигла в жилах.

— Але навіщо вбивця лишив серце? — розмірковував Лещук.

— Ревнива дівчина? — підсунув здогад Гебрич. — Відрізала член за ізмєну, яка розбила їй серце.

— Занадто витіювате вбивство для такої примітивної причини, — невимушено відказав слідчий.

— Може, тобі треба допомога? Як у старі часи? — Всеволод із приємністю згадував період, коли він допомагав Лещуку розслідувати дрібні злочини. Леся вони з дружиною знали ще зі школи. Всеволод навчався з ним в одному класі, а Ніна — на два класи молодше.

— Це зайве. Ми впораємося, — кинув наостанок Лещук, виходячи з моргу. У його тоні вчувалася невпевненість, властива людям, що стикаються з новими викликами. За понад двадцять років роботи в правоохоронних органах йому ніколи не доводилося розкривати вбивство. Лишень крадіжки, хуліганство або нещасні випадки. Хто б подумав, що в місті, де лишилося щонайбільше тисяча людей, хтось буде здатний на вельми звірський вчинок?

Невеличка будівля моргу стояла коло одноповерхового будинку Гебричів. На подвір’ї, кудахтаючи, вільно бігали кури. А біля хвіртки самотіла гойдалка, де зажурено сидів їхній син Маркіян і, впершись ногами в землю, поволі себе колисав.

— Марку, шо треба казать, коли приходять гості? — гукнув до сина Всеволод, та малий у відповідь навіть не звів очей.

Маркіян народився в Гебричів, коли на обрії вже мріли цифри п’ятдесят. Пізній, але такий бажаний син. Його поява серед вмирущого міста — ніби божий дарунок, от лише Господь таки утримав свою частку. Хлопчина страждав на аутизм — мав погану вимову, уникав людей і зорового контакту, а також часто повторював слова за іншими.

— Є вже якісь припущення? — запитав Всеволод, дістаючи цигарки з широких штанів. Його улюблена пара, адже чи не єдина, яка досі не тисла в поясі.

— Схоже, жертва добре знав убивцю, адже прийшов на млин добровільно, — Лещук узяв запропоновану цигарку. — Злочинець доволі фаховий. Знається на пасічництві й медицині. У тебе нема в околицях знайомих з медичного?

— Та хтозна, — стенув плечима Всеволод, а потім затягнувся. — Може, хтось і живе. Стільки років пройшло. Усіх кудись розкидало.

— Угу, — Лещук також вдихнув дим із довгастої сигарети. — Колись Степова Заплава квітла та розвивалася. Пам’ятаєш, як ми ходили на нічні сеанси у Дім культури, щоби подивитися жахалки?

— Були часи, — зітхнув Гебрич, випустивши з носа дим. — А які ярмарки були продуктові на міській площі? З усього району з’їжджалися. У мене, кстаті, збереглась батькова фотка з вісімдесят шостого, пам’ятаєш?

Всеволод розгорнув портмоне, діставши стареньку чорно-білу світлину з новорічної міської площі, повної людей і торгових яток. У центрі Сева стояв з батьками. Останній спогад про тата.

— Звісно, — кивнув Лесь, роздивляючись вицвілий знімок, і ткнув пальцем у правий верхній кут: — Отут ще мій дід торгував. Як згадаю, який у нас город був здоровезний… А потім місто почало загинатися.

— Пішло по пизді, — Всеволод сховав портмоне й загасив недопалок, який зотлівав так само як і Степова Заплава. — Моя Нінка каже, шо прокльон наслали. Зурочили. Ото й повимирали ґрунти. І жінки безплідними поставали.

— Однак виною всьому хімічний завод, що отруїв річку, — палко заперечив Лещук.

— Та похер, ми нікому більше не потрібні, — відмахнувся Гебрич, кинувши погляд на Маркіяна. — Радий, шо в нас із Нінкою хоч хтось народивсь. Казали, шо не виходить, бо ми з нею родичі. Хех. А хто зараз не родич у Степовій Заплаві? Тут стільки людей зосталось, шо кожен кожному рідня. Подумаєш, кузина. Оно є взагалі йобнута парочка. Кстаті, мала їхня медом торгує.

— Медом кажеш? — блакитні очі Лещука припали поглядом до круглого червоного обличчя Всеволода.

— Так, є одна дамочка, — принишкнув Гебрич, ніби це сакральна таємниця. Тоді різко гукнув у бік хати, змусивши слідчого здригнутися: — Чуєш, Ніна?! Як ту дівку звати, у якої ти мед брала?!

— Шо?! — відгукнулася вона з приймальні. — Мед?! Ти про Марго?!

— Точно. Марго Фрізен. Старша дочка Давида, який заправкою володіє. Вона побралась із батьком, коли матір померла. А потім ще трьох йому народила, прикинь. На додачу до молодшого брата. Марго ця своїм дітям одновремєнно мама й сестра. А брату тепер ще й мачуха.

— Це та заправка біля траси? — зацікавлено запитав слідчий, діставши нотатник. — Загиблий працював там. Поспілкуємося. Але спершу треба заїхати до матері Кості. Розповісти, що сталося.

Густа чорна хмара на обрії поглинала знебарвлене небо. Штормовий вітер набирався сил, розвіваючи світле волосся й сіре пальто Лещука, який пішов до виходу.

— Синку, скажи дядьку «бувай»!

— Скажи дядьку «бувай», — промимрив Маркіян.

Переконавшись, що слідчий зачинив за собою хвіртку, Всеволод спустився в морг.

Життя давно стало полишати Степову Заплаву — місто, яке вже й перестало ним називатися. Вакантне місце опосідала смерть. Тіла доводилося возити в морг у районну лікарню за десятки кілометрів, а звідти доставляти назад для поховання. Це обходилось у чималу копійку, тож люди знехотя погоджувалися ховати рідних далеко від дому.

Навчаючись у медичному на патологоанатома, Гебрич влаштувався санітаром у той морг, де тамтешній лікар відкрив йому тонкощі роботи на нелегальному ринку органів. З кожної угоди Всеволод отримував сто або двісті доларів. Тож коли зрештою став лікарем, вирішив відкрити морг удома, аби продовжити справу подалі від чужих очей.

Чотири жмутики світла перехресно впали на сталеву стільницю в центрі приміщення, де лежало тіло загиблого. Сухі губи небіжчика нагадували наждачний папір, виділяючись синизною на зеленувато-сірому обличчі. А шкіра — полущена, зморщена, з маленькими виразками на щоках, поміж яких — тонкі смужки від руху личинок.

— Нічо’, Нінка наведе тобі красу, — Всеволод натягнув рукавиці, зняв із трупа сорочку й заходився обмивати його ганчіркою та дезінфекційним розчином. Темні гидкі цівки зміями сповзали до відливу в узніжжі. Брудна шкіра небіжчика набувала звичної мертвотної білизни.

— Шо ж ти, хлопче, так пізно до мене потрапив? — зітхав Гебрич, зажурений таким прикрим марнуванням органів. — Стіки життів міг урятувать. Дати людям надію.

Всеволод розчаровано позирнув на велике й молоде, але вже зогниле серце юнака. Бридке й слизьке на доторк воно приставало до рукавичок, ніби липка жуйка. Гебрич переклав серце в посудину з формаліном, щоб воно всотало рідину. Тим часом обережно дістав щільники, з яких додолу валилися мертві бджоли, та викинув у контейнер із сірчаною кислотою. Речовина забулькала, шипляче приймаючи вготований їй дарунок. Затим із павучою вправністю Всеволод зашив грудну клітку та продезінфікував усі отвори.

Залишався фінальний штрих. Дочекавшись, коли серце вбере достатньо формаліну, Гебрич висушив його у спирті. Переклав у в’язкий, напівпрозорий силікон, а тоді — на нагрівальну плиту. Нарешті він умостився на стілець і спостерігав, як верхній шар поступово твердне, перетворюючи м’який орган на пластмасовий експонат.

— Продам тебе для досліджень, — з неприхованим захватом Всеволод оцінив результат роботи та заховав серце у спеціальну посудину в холодильнику.

Щойно замкнув дверцята на ключ, як біля вуха здійнялося надокучливе дзижчання. До обличчя пристала бджола, яка ще мить тому мертво лежала на підлозі. Від несподіванки Гебрич конвульсивно здригнувся, поточився назад і ледь не впав через калюжу на кахлі. А комаха тим часом сполохано заховалася десь за приладдям.

Чоловік роздратовано вдарив по вимикачу та розвернувся до виходу. Раптом у кутку кімнати вигулькнула постать химерної форми. Вона нагадувала громіздку суміш людини й комахи, ноги стирчали врізнобіч, з плечей тяглися догори скелетні роги, а з тільця звисали два довгих крила.

Жах просочив кожну клітину Всеволода. Коліна підкошувалися під великою вагою його тіла, пальці повзали по стіні в пошуках вмикача. Коли зрештою світло прохромило морок моргу, Гебрич уздрів на місці фігури звичайний вішак, на гачках якого висіли дві куртки.

ІІ

Шурхочучи дрібною галькою, колеса чорного Мерседеса-катафалка плавно спинилися на подвір’ї Гебричів. З-за тонованих вікон визирнули двоє чоловіків у костюмах і сонцезахисних окулярах. Вони безцеремонно пройшли до багажника, дістали труну й попрямували до моргу. Всеволод ушанував їх легким кивком голови та двигнувся назирцем.

Щойно чоловік спустився сходами в підвальне приміщення, його черевик неприємно чавкнув, відірвавшись від кахлю. Гебрич спинився й ще раз ступив ногою у те саме місце. Черевик приклеївся, ніби муха до липкої стрічки. Спантеличений, Всеволод заступив собою жовту пляму, аби ненароком не помітили гості. Покупці тим часом сперли домовину на стіну й поправили піджаки, неначе струшували з них сиру землю. Всеволод звернув увагу на вишукану тканину, з якої були пошиті костюми. А тоді спостеріг, як на комір одного з них примостилася бджола.

— Ми домовлялися інакше, — суворо відказав чоловік, щойно Гебрич простягнув контейнер із полімеризованим серцем. — Лише свіжак, готовий до пересадки.

— Так, але пацан пролежав мертвим майже тиждень, — вказував Всеволод на труп хлопця, а сам не зводив очей із бджоли, що повзала, знущально потираючи лапками. — Це все, шо я зміг із нього дістать. Візьміть на дослідження, продайте в університет чи шо. Усе-таки, незаурядне вбивство. Рєдкій експонат.

Чолов’яга в костюмі перекотив губами, обдумуючи пропозицію. Бджола переповзла на його плече, нахабно зиркаючи чорними очиськами на Всеволода.

— Згода. Однак надалі лише свіжак. Розрахунок після збуту.

Чоловіки потисли руки й рушили до виходу. Бджола різко злетіла з піджака та зникла десь у закутках моргу. Гебрич умить перевів погляд на в’язку жовтувату рідину на підлозі, що тягнулася, мов клей. Опустився навкарачки, щоби понюхати. Що це? Відгонило травами. Різнотрав’ям…

***

Вбитого хлопця поховали перед сутінками, перш ніж небо обгорнув грозовий саван. Дощові краплі стукали по металевому підвіконню, заганяючи меланхолією в глибокі марення.

Надмірна вага і біль у спині зробили сон Всеволода чутким і неспокійним, неначе в собаки, що підхоплюється від кожного дивного шереху. Перевертаючись на інший бік, Гебрич на мить розплющив очі та спостеріг силует, що стояв коло ліжка на тлі блідого світла з вікна. Невисока тінь тримала щось у руці — воно звисало до самісінької підлоги. Жаскі думки пустили по тілу струм, від якого чоловік підскочив із ліжка, ненароком розбудивши Ніну.

— Трясця, це Маркіян! — полегшено приклала вона руку до грудей. Малий сонливо протирав очі, держачи в іншій руці за лапу іграшкового собаку.

— Шо ти тут робиш? — спитав Всеволод, та син лише мовчазно дивився в підлогу.

— Синку, розкажи нам, шо сталось, — лагідніше спитала Ніна.

У небі сяйнула могутня блискавиця, впавши яскравим спалахом на зціпленого Маркіяна, який від страху затиснув іграшку ближче до грудей.

— Де це кляте серце, — під акомпанемент розкотистого грому промовив хлопчина, вказуючи рукою на двері.

Всеволод остовпів, його ноги здавалися двома масивними кам’яними брилами, які він не міг посунути. У скронях відбивало ритм його власне серце. Що хлопець мав на увазі?

Чоловік прочинив дверцята, обачно визирнувши назовні. Довгий коридор стягував густий морок, ховаючи вмикач далеко на протилежному кінці. Гебрич почував себе знову дитиною, яка боїться монстрів у темряві.

Прудко кинувшись у безпросвітне жерло, Всеволод клацнув умикач, і пітьма вмить розвіялась. Важке ковадло в грудях дещо втамувалось. Тоді Гебрич прокрався до спальні Маркіяна, де рвучко стягнув ковдру з ліжка, виявивши в ньому сонм повзучих бджіл. Всеволод гучно зойкнув, відступивши, і відчув на килимі щось сире й вогке. Залишки ґрунту. Їх він знайшов усюди, і навіть у їхній спальні коло узніжжя ліжка. Либонь хтось стояв і спостерігав, як вони сплять. Від цієї думки Всеволода знову пройняло струмом, він схопився за серце. Всередині все стискалося, ніби повітряна куля під низькою температурою. Гебрич присів на край ліжка, допоки в очах знову не проясніло. А тоді негайно зателефонував Лесю Лещуку.

***

Сонце так і не прорізалося крізь грозові хмари, що чорною піною накотили на місто. Всеволод стояв під карнизом на ґанку, нервово цмулив розчинну каву й курив цигарку, поглядаючи на відчинені ворота. Біля них, на посохлих газонах під деревами стрибали граки, клюючи зогниле листя. Світанкову тишу прохромлювало гуркотіння дверцят поштової скриньки, що методично відбивала ритм від подуву вітру. Усе забував її полагодити. А коли востаннє він не забував щось? Забуття немовби обгортало всю Степову Заплаву, випалюючи кожен гарний спогад і підкидаючи натомість жахливі, тривожні думки.

— Мені дуже шкода, — засапано проказав Лещук, похапцем вискочивши з сірого Ланоса. У руках він тримав слідчу валізу, а обличчя аж пашіло. — Але ви маєте ще дещо знати. Можна зайти?

Чоловіки пройшли в спальню, де лежала Ніна, пригорнувши до себе Маркіяна.

— Мені прикро, що вам довелося це пережити, — Лещук відчував неабияку ніяковість, безпорадно стоячи перед старими друзями. — Добре, що ніхто не постраждав. Проте цієї ночі дещо сталося. Сево, ти казав, що виявив сиру землю в домі?

Всеволод у відповідь в’яло мугикнув.

— Можливо, це пов’язано. До вашого дзвінка я приїхав на виклик охоронця кладовища. Він казав, що бачив когось у темряві й вирішив усе перевірити. Тоді й показав мені сплюндровану могилу Костянтина Макуха.

— Як це сплюндровану? — з острахом перепитала Ніна, для якої поховання було сакральним звичаєм. Вона опанувала здібність приховувати людське тління. Навчилася показувати близьким яскраву обгортку, яка стане їхнім останнім спогадом про померлого. А тепер хтось спаплюжив її старання.

— Розрили землю. Розкрили труну. Тіло викрали, — коротко виклав слідчий.

— Господи-Боже. Це точно прокляття! Ми проклятті, Сева.

— Нема ніякого прокляття, — зціпив зуби Всеволод.

— Вбивці щось шукали, тому завітали до вашого дому. У вас є припущення, що саме це могло бути?

— Ні, звичайно ні, — похитав головою Гебрич, подумки намотуючи одну подію на іншу.

— А як же мед у морзі? — згадала Ніна. — Сева, розкажи про мед.

— Нічого такого, — відмахнувся Всеволод. Його кругле обличчя заливалося червонцем усе дужче від кожної нової репліки Ніни. — Просто кілька плям на підлозі.

— Це точно той убивця, — наголошувала Ніна, — що зробив із хлопця вулик! А то й гірше! Сам Костя виліз із могили!

— Ми перевіримо знайдені зразки, — відказав Лещук, спокійно поглянувши на жінку. — Можливо, вони дадуть якісь зачіпки.

— Перевір ту кляту Маргариту! — переконливо вигукнула Ніна. — Тіки вона в місті медом торгує. Хто ще… Ти її вже допитав?

— Якраз їду.

— Візьми мене з собою, — напрошувався Всеволод. — Як у старі добрі часи.

— Не думаю, що зараз слушна нагода, — заперечливо відказав слідчий.

— Тепер це особисте, Лесю, — звично червоне обличчя Всеволода вже нагадувало стиглий томат.

— Це вбивство, Сево. Все серйозно. Бавитись у копів, як раніше, не вийде.

— Скажеш, шо я твій консультант. Я ж лікар, Лесю. Згадай, яким корисним був тобі колись. Під ногами не плутатимусь.

— Грець із тобою, — безпорадно зітхнув Лесь, вдягаючи пальто. Він і сам розумів, що марно старався впоратися з цим викликом самотужки. Допомога друга, хай навіть моральна, йому явно не завадить. — Носитимеш мою валізу.

Всеволод зловив невдоволений погляд Ніни, який натякав на серйозну розмову. Тож Гебрич попросив у Леся лишити їх на кілька хвилин.

— Ми догрались, Сева, — докірливо кинула дружина. — Не можна було жартувать зі смертю. Торгувать органами — це водитись із дияволом. Тепер Бог нас покарав. Прокляв нас за погані вчинки.

— Не мели дурню. Хватить твоєї херні про прокляття. Бог те, диявол це. Противно слухать. Ми займаємось благім ділом, ясно тобі? Ми даруєм людям другий шанс на життя, якого в них нема через їбану бюрократію. Согласні — не согласні. Та кому яке діло вже після смерті? Стіки людей молодих гине зі здоровими органами, які могли б дістатись больной дитині.

— Ніхто не розривав могилу хлопця, — заперечувала Ніна. — У-у. Нєт. Не розривав. Навіщо вбивцям його труп? Його вже оглянули. Нема сенсу шось приховувать. Нє-нє-нє. Це він. Костя той. Встав із мертвих, щоби поквитаться з убивцею. І прийшов до нас за те, шо ти його грьобане серце продав.

Всеволод дивився на відбиток дружини, що зараз сидів замість неї у ліжку й схиблено повторював мантру про прокляття. Авжеж, Ніна вірила в надприродне. Інколи згадувала за прокльони, привидів і життя після смерті. Тоді ці історії зринали радше на рівні примітивних страшних казок. Одначе лише зараз Гебрич побачив, наскільки глибоке її переконання й віра в потойбічне. Здавалося, вона готова визнати, що сам диявол вломився в їхню хату.

ІІІ

Потойбіч лобового скла постав розлогий степ, де пекуче літо лишило по собі спустошливий відбиток. Серед посохлого поля стояла хатина Фрізенів — спадкоємців менонітів, що колись давно розселились у цих землях. Утім, з-поміж решти, Фрізени були найбільш відлюдкуваті. Жили малою комуною та поклонялися язичницьким богам.

Всеволод роззирнувся допіру вийшов із машини. Коло будинку бігало п’ятеро дітей. Ні паркану, ні собаки. Мабуть, вони й не потрібні, коли навкруги таке відлюддя.

Побачивши незнайомців, діти з настороженими обличчями побігли в дім. За мить на ґанок граційно випливла молода дівчина. Всеволод одразу завважив її світле волосся, що нагадувало солому, заплетене в косу завдовжки по пояс. Приємне юне обличчя обдарувало їх вітальною усмішкою.

— Ви Маргарита Фрізен? — спитав слідчий після того, як представився. Дівчина підтвердила. — Ми хотіли б поговорити з вами й вашим чоловіком Давидом. Гадаю, ви чули про вбивство Костянтина Макуха?

— Шо? Костю вбили? — подив Марго спантеличив Всеволода. Вона говорила щиро чи прикидалася?

— Його днями поховали, ви не чули?

— Нє, звичайно нє. Якби чули, то непримєнно б прийшли.

Тієї миті у дверному проході хатини визрів силует похилого худорлявого чоловіка, чия шкіра аж звисала з кісток. Старий накинув синій плащ на білу майку й покволом пошкандибав до них.

— Батьку, ви чули? Костю вбили, — звернулася Марго, поклавши йому руки на плечі.

Всеволода аж пересмикнуло, і він поглянув на Леся, у погляді якого поєднувалася відраза з запереченням. Чи дійсно дівчина покохала свого батька, чи він бездушний тиран, що примусив доньку злягатися з ним?

Гостре обличчя Давида Фрізена навіть не смикнулося від цієї звістки. Його насуплені густі брови справляли враження, ніби він постійно чимось незадоволений.

— Га, Костя? — перепитав він низьким хриплим голосом. — Він майже неділю не з’являвся на роботі.

— Його знайшли вбитим на наплавному млині, — розтлумачив слідчий причину прогулів. — Той, хто його вбив, очевидно, знається на бджільництві й медицині. Ми чули, пані Фрізен, що ви відповідаєте принаймні одній з цих характеристик.

— Шо? Ви про мед? — налякано відізвалася Марго. — О, нє! Я ні чорта в тому не відбиваю. Я тіки торгую ним. Можете перевірить наш будинок, але в нас даже нема тварини. У батька алергія. Тож ми нікого не заводили.

Окрім п’ятьох дітей, подумки додав Всеволод, розглядаючи бридке обличчя старого.

— Хто ж його вам постачає? — запитав слідчий.

— Я не знаю точно, хто поставщик. Знайшла об’яву на стовпі. Там було написано «Шукаю продавця. Робота віддалена». У нас телефону нема, то я подзвонила з пошти. Мені привозять мед партіями раз на місяць. На білому бусику Фольксваґен.

— Тобто, ви не знаєте, на кого працюєте? — примружив очі Лещук. Гебрич помічав, що так Лесь висловлював недовіру.

— Поняття не маю, — помахала головою дівчина. — Вони мені оставляють половину від продажі, тож мене це не колишило.

— У вас зберігся номер телефону чи оголошення?

— Да, звичайно. Я записала на всякий случай, — і Марго зникла на певний час у хатині.

— Пане Фрізен, — перемкнувся тоді Лещук на старого. — Костя був старанним працівником?

— Та вроді, — видав невпевнену гримасу Давид. — Працює та й працює. Інколи в денну зміну, інколи в нічну. А це недавно взагалі не прийшов. Побачив Віру, каже: «він не повернувся з роботи». А я думаю: як це не повернувся? Я його розщітав увечері й він пішов. Може, думаю, на радощах загуляв. Бо приходила якась дівка до нього. З виду неповнолітня. Шось очима стріляла. Кажу: позви її на свіданіє. А він: нє, нє.

— А яка вона була з себе, пам’ятаєте? — уточнив Лещук.

— Невисока. Каштанове волосся. А ще якісь буси дивні. Чорні.

Марго винесла з будинку папірець із вручну написаним номером телефону. Всеволод мимохідь подивився на її набряклі, вкриті синцями коліна. На шкірі проглядалися невеликі подряпини й тріщини, що виникають зазвичай після тривалого стояння на гречці.

— Кажете, ви знайшли його на наплавном млині? — поцікавилася дівчина.

— Так, а що?

— Батьку, ви казали, шо бачили якось уночі там Гліба.

— Я? — брови старого спершу здійнялись у невимовному подиві, але вже за мить набули свого нахмуреного вигляду. — А, да. Гліба бачив. Вигівського.

— Фермера? — перепитав Всеволод.

— Да-да. Він. Я йшов із заправки. А млин, як ви знаєте, в оту сторону від нас, — ткнув старий пальцем у далечінь. — Там нічо більше нема. І от бачу я, шо з тої сторони Гліб іде, шось несе в руках. А час пізній. Думаю, чого він швендяє тут уночі. Ми ж із ним вроді не домовлялися сьогодні. Ну, я йому не став кричать. Мало шо, не хотів лякать.

— А коли це приблизно сталося?

— Десь неділю тому, — відповіла за чоловіка Марго. — Перед тим, як Костя не вийшов на роботу.

— Про що ви мали домовитися з Глібом? — акцентував слідчий на попередніх словах старого.

— То ж цейво, я в нього пшеницю й картоплю купляю. Роблю з нього біоетанол для заправки.

Лещук і Гебрич переглянулися. Запитань ні в кого не лишилося, тож вони попрощалися та двигнулися до машини. Дмухнув поривний вітер, зашелестівши сухою травою. У її шепоті Всеволоду примарилося комашине гудіння. Ануж Фрізени збрехали й вони за домом тримають пасіку?

— Чекай, я дещо перевірю, — Гебрич дочекався, коли пара повернеться в дім і крадькома обійшов хатину з тилового боку. Обережно визирнув з-за рогу, аби пересвідчитися, що там нікого. Подих перехопило, серце застугоніло в грудях.

Всеволод присів, спершись до стіни будинку. Тонкі голки простромлювали пальці. Намагався вдихнути, але в цьому світі немовби закінчився кисень. Натомість віяло насиченими квітковими ароматами з дещицею акацієвого та липового цвіту. Цей бутон сплітався в різкий солодкий запах і лоскотав ніздрі. На очі накочувалися сльози. Гебрич затулив носа, щоби не чхнути. Щоби не потривожити те, що ховалося за рогом.

Чи дійсно він це бачив? Стару чавунну ванну на подвір’ї. Голу Марго, чиї розпущені золотисті пасма облягали пружні груди з настовбурченими сосками. І моторошну істоту, яка стояла позаду. Не людина й не комаха. Високе чудовисько з крильцями й шістьма довгими лапами, вкритими гострими відростками. Зі скрученого, спотвореного тільця істоти скрапував якийсь слиз, вельми схожий на мед. А її сонмище чорних опуклих балухів, здавалося, помітило його присутність.

Ілюзія та дійсність зіштовхнулись у битві за розум. Як часто очі нас зраджують? Не зводячись на ноги, Всеволод вирішив розвіяти сумніви та визирнув ще раз. Химерне рогате створіння зникло. Марго, утім, продовжувала стояти у ванній, наповненій в’язкою рідиною. На позір тією, що скрапувала з істоти. Гебрич задивлявся на великі стегна й округлі сідниці дівчини. А потім спостеріг старого Давида, що вийшов із задніх дверей зі спущеними штанами. Той спинився біля Марго, взявся за в’ялий член і помочився у ванну.

Дівчина розмішала утворену субстанцію, зачерпнула в долоні й вихлюпала собі на голову. Блискуча липка рідина забарвила її волосся в карамельний колір, перетекла на плечі й тяглася цівками по звабливому тілу, через поперек до промежини. Старий Фрізен заходився розмазувати суміш, натирати нею пружні груди й сідниці дочки. А його в’ялений член почав збільшуватися й тверднути.

Онімілий Всеволод не міг відвести очей від цієї гиді, покіль його не штурхнув Лещук. Слідчий допоміг Гебричу встати й нишком, попід руки, повів до автівки.

— Не хочу про це навіть говорить, — здригнувшись, відповів Всеволод на запитальний погляд Леся.

***

Мотор автівки принишкнув під навісом заправки. Невелика будівля стояла серед траси, оточеної зусібіч високими тополями, оголені гілки яких благально здіймалися до знебарвленого неба. Всеволод вставив заправний пістолет у горловину бака та завважив, як Лесь вийшов до дороги й, тримаючи руки в кишенях, прикував порожній погляд у туманну далеч.

Лещук у молодості вирізнявся з-поміж похмурих мешканців Степової Заплави своїм зухвальством. Розумний, амбітний. У цій гнилій розвалюсі він виступав потужним двигуном, що рветься до змін і вагомих звершень. Не всім ця риса припадала до душі. Та для Всеволода й Ніни Лесь був повітряним змієм, що несе вгору, якщо міцно вхопитися. Його завзяття спонукало їх поїхати з міста на навчання, що вдавалося одиницям. Лещук закінчив університет раніше за Всеволода, влаштувався на роботу референтом у районне відділення тодішньої міліції, завів родину. Але одного дня все змінилося…

Казали, це сталося саме тут. На диво, усі страшні автотрощі відбувалися на цьому місці. Немовби тут пролягла уявна межа міста, яке нікого не випускає зі своїх пазурів. Так само як відмовилося випустити Лещука, відібравши в нього дружину й сина. Ніхто не знає, як це сталося, проте всі охоче оповідають власні версії трагедії.

Всеволод погукав Лещука, і той перевів на нього свій спустошений і безпам’ятний погляд, немов забув, для чого сюди приїхав. Затим затулив по черзі рукою ніздрі, двічі шморгнувши, і мовчки рушив до заправки.

Над дверима дзижчала ультрафіолетова лампа, заманюючи комах до смертельної пастки. Гебрич подумав, що йому додому така не завадить. Рудоволоса дівчина з бейджем «Юстина» ниділа за касою, розглядаючи молодіжний журнал. Побачивши відвідувачів, відклала його розгорнутим на стілець і поглянула на чоловіків з удаваним уважним обличчям.

— Юстино, — усміхнувся Лещук, після чого показово розкрив посвідчення. — Нагадайте ваше прізвище.

— Єщенко, — насторожилася дівчина, водночас поправляючи картате плаття. — Ви стосовно Кості?

— Так. Розкажіть про ваші робочі обов’язки.

— Ем… Ми розраховуєм клієнтів, інколи помагаєм з колонками. Особливо якщо це люди з інших областей і на дорогих тачках. Бо вони можуть лишать непогані чайові. З Костею працювали посмєнно. Дванадцять через дванадцять. У неділю Давид Альбертович давав нам вихідний, бо в цей день обично переключає каністри до колонок. У понеділок ми мінялися: він виходив, допустім, вранці, а я вночі.

— Часто перетиналися?

— По роботі? Тільки коли здавали смєну. Це буквально мінут п’ятнадцять.

— У той день, коли він зник, теж його бачила? Не казав, що кудись збирається?

— Та нє, він обично неговіркий був. Ми мало спілкувались, тож ніколи не говорили про особисте.

— Ти не бачила тут часом дівчину з чорним намистом?

— Ем… Бусами? Так, це моя подруга. Марійка. Марія Пашко. Іноді приходить до мене позависать, коли я на смєні.

— А Гліб Вигівський часто заходить?

— Та нє, ніколи. Тільки постійно повз ходить.

— Як гадаєш, чи міг хтось із клієнтів зачаїти образу на Костю? — наостанок спитав Лещук.

— Не думаю, — стенула плечима дівчина. — Він був неконфліктною людиною і навряд комусь би зашкодив.

— Що ж, гаразд, — знову обдарував Лесь дівчину чарівною усмішкою та простягнув їй гроші за пальне.

***

Чоловіки під’їхали до будинку фермера, коли на попелястому небі вже вималювався рогатий півмісяць. Вечір затягував простір у сірий туман. Над тополиним верховіттям кружляли манівцями зграї птахів, луною розкочувався грачиний крик.

— Нічогенька садиба, — оцінив поглядом Гебрич, зачиняючи дверцята автівки.

За старим будинком із каменю простягалися розлогі городи, обнесені садовими огорожами, та прозорі округлі тунелі, покраплені жовтими вогниками.

— Дід казав, що Вигівські колись були феодалами й тримали кріпаків, — розповідав Лесь, поки вони чвалали до будинку. Чоботи грузнули у вологій і м’якій землі, від якої здіймався важкий запах прілого листя. — А як кріпацтво скасували, почали обробляти землю самотужки й торгувати продуктами на міській площі. Тутешні мешканці підхопили ідею, й у двадцятих роках ярмарок набув величезного розмаху.

Лещук впевнено постукав у двері. Витримавши достатню павзу, слідчий повторив ще кілька разів, щоразу з дужчим завзяттям. Проте відгукнулася йому лише сипуха, яка гніздилась у закинутому будинку навпроти.

Чоловіки пройшли крізь хвіртку до городу, край якого губився у помаранчево-синій ковдрі сутінкового обрію. Уздовж грядок рівними рядами вишикувалися посохлі абрикоси, черешні та яблуні. Обрізки їхніх гілок розпластались унизу, змішані з сухим, рихлим ґрунтом. Гниль уразила також кущі з малиною, полуницею, ожиною, аґрусом та іншими ягодами, що тяглися біля огорож, мульчовані соломою.

Тоді чоловіки пройшли до теплиці, крізь куполи яких бовваніли зорі. В одному парнику росли помідори, огірки, перці й баклажани, тоді як в іншому різноманітна зелень на кшталт петрушки, кропу, базиліку й шпинату.

— Поглянь-но, — Лещук покликав Гебрича до кущів рослин із пальчастим, зазубреним листям. Той поставив валізу на землю та нахилився ближче.

— Це технічна конопля, — впевнено констатував Всеволод. — Усе законно.

Повернувшись назовні, слідчий мимохіть запримітив трикутну надбудову, що мріла в темряві віддалік од городу. За відчиненими дверима пролягали сходи в підземне приміщення. Звідти, на подив, віяло теплом і задухою.

— А що скажеш про це? — виклично запитав Лещук свого консультанта, коли внизу перед ними постали кількаметрові рослини з пальчастим листям і кришталевими волосками. Усі вони вирощувались у громіздких закритих контейнерах, обставлених великою кількістю ламп. Серед цих контейнерів чоловіки помітили незнайомця в садовому одязі, що саме поливав одну з рослин.

— Гліб Вигівський? — запитання Лещука радше звучало як вирок.

— Чорт, — розпачливо промовив фермер, відклавши лійку. — Я в халепі?

— Це залежить від ваших подальших відповідей. Де ви були в ніч, коли зник Костянтин Макух?

— Та, мабуть, уже спав, — заметушився фермер. Його спітніле чоло сяяло під світлом численних ламп.

— Правда? У нас є свідки, що бачили, як ви того дня поверталися з наплавного млина, де пізніше знайшли тіло хлопця.

Напруга в приміщенні зростала. Гебрич відчув як електризується повітря, а спиною стікають краплі поту.

— Ваша правда, — винувато здійняв руки догори Гліб. Всеволод одразу звернув увагу на його чорні нігті. Звісно, це властиво для людини, яка днями порається в землі або ж… розриває могили. — Я був там того дня. Але вислухайте. Розумієте, свого часу я знімав цей млин для свого хазяйства. Перемелював зерно на муку та олію. Але рік назад мій договір з горсовєтом скінчився, тож я там і не появлявся. Та це от, розумієте, треба було забрати деяке зимнє оборудовання, яке я зоставив там.

Обличчя Вигівського набуло впевненості, якої бракувало на початку. Зважаючи, що Фрізен бачив Гліба не з порожніми руками, його слова для Всеволода цілком видавалися правдою.

— Однак це не єдиний раз, коли ви ходили на млин, адже так? — несподівано натиснув слідчий. — Працівниця заправки сказала, що постійно бачить, як ви проходите повз. Вона це озвучила не в минулому часі. Тобто, вона бачить вас регулярно навіть після того, як ваш договір оренди, начебто, скінчився.

— Чорт, — фермер помітно нервував. Краплі поту вже точилися з його посивілих скронь і стікали по виголених щоках. — Але пообіцяйте, що за це мене не арештують.

— Не можу такого обіцяти, — суворий вираз обличчя Лещука справді наганяв страху.

— Що ж, розумієте. Рік назад у мене скінчився договір оренди, бо не було грошей її продовжувать. Справи йдуть фігово. Овочі гниють, дерева вмирають. Фрізен менше купує пшениці й овочей для свого біоетанолу, бо в нього сильно впали продажі на заправці. Мовби люди почали оминать трасу, розумієте? Ярмарки теж більше не приносять потрібного доходу. Доводиться викручуватись.

— Вирощуванням марихуани? — сардонічно проказав Всеволод.

— І цим в тому числі, — безпорадно кивнув Гліб, трухнувши густим і поки ще темним волоссям. — Розумієте, на млин я ходив, щоби вимочувать конопляну пряжу. Це, мабуть, на сьогодні мій основний доход, адже його добре купляє одна кравчиня. Василина Пашко.

Лещук і Гебрич зустрілися поглядами. Прізвище їм видалося знайомим.

— То як, шановні? — стиха проказав Вигівський. — Мене не арештують?

— Поки зроблю вигляд, що я цього не бачив. Даю тиждень, щоб усе утилізувати.

Гліб, очевидно, хотів виблагати лишити теплицю, але вчасно прикусив язика. Схоже, фермер швидко зметикував переваги від озвученої пропозиції.

***

Щебениста дорога втікала ген за небокрай. Обабіч непорушно, мов королівська гвардія, чатували високі й похмурі тополі. Їх проріджували похилені часом електричні стовпи. Машина рухалася плавно, розрізаючи ранковий серпанок двома жмутами світла.

Спинилися вони біля крамниці з металевою вивіскою «Одяг». Усередині пахло шкірою та лісом після дощу. На поклик механічного дзвоника з комори вийшла невисока жінка з темним каре.

— Вітаю, вам щось підказати? — усміхнулася вона, зіщуливши очі за великими коричневими окулярами.

— Василина Пашко? — обличчя Лещука не видавало жодних емоцій.

— Та-та, це я, — усміхалася жінка з властивою для продавців привітністю.

Лесь відрекомендувався, після чого, немовби отримавши сертифікацію, перейшов до запитань.

— Що вас об’єднує з Глібом Вигівським?

— Глібом? Бізнес. Він мені поставляє конопляні прядива, а я з них шию одяг, який ви можете побачити тут, — Василина демонстративно розвела руками.

— Чи знали ви Костянтина Макуха?

— Костянтина Мак… як ви сказали? Макуха? Ні, вперше чую.

— Хлопця жорстоко вбили. На ньому була сорочка, виготовлена з коноплі.

— І ви тому прийшли до мене? — з обличчя кравчині не зникала усмішка. Її теплість розташовувала до себе. Водночас Всеволода ніяк не полишала думка, що він десь бачив Василину. — У мене все село вдягається. І з найближчих селищ також приїжджають, купують. Знаєте, після смерті чоловіка довелося важко. Тягнути на собі крамницю, шукати тканини для одягу.

— Мої співчуття щодо чоловіка, — рівно промовив Лесь, оглядаючи одяг, розвішений за кольорами на гардеробних вішаках. Його погляд зупинився на стіні позаду. — А діти у вас є?

— О, так. Дві чудові, гарні донечки. Ось одна з них, Рая, — представила Василина чорноволосу дівчину, що саме зайшла в крамницю. Вона подивилася на чоловіків отруйно-зеленими очима й мовчазно пройшла повз. Повна протилежність матері.

— Ці підлітки, — махала головою Василина, мовби перепрошуючи за грубість доньки. — Стільки проблем у цьому віці.

— Вони виростуть, — ґречно відказав Лещук і попросив зняти йому на примірку картуз, що красувався над головою Василини.

Потягнувшись, жінка зрозуміла, що ця вершина їй не скориться, і попросила дочку винести довгий гак. А втім, вища за матір дівчина, закотивши очі, демонстративно зняла картуз самотужки.

— Дуже дякую, — Лещук натягнув убір на голову й подивився в дзеркало. — На жаль, не подобається. Вибачте, що потурбували.

Всеволод вдихнув на повні груди свіже ранкове повітря й дістав з кишені цигарки. Крізь серпанок прорізалося сонце, торкаючись розсіяним промінням дахів будівель.

— Шо далі, друже? — простягнув пачку слідчому.

— Мені треба звести до купи все, що ми почули, — відповів Лесь, витягнувши сигарету. — Перевірю деяку інформацію, звірю зразки експертиз, а тоді дам знати. Їдь поки додому, побудь із рідними. Не марнуй нагоди, поки життя дозволяє.

IV

Після нічного випадку Ніна істотно змінилася. Нагадувала маленьку дівчинку, що всюди тягає за собою ляльку, оберігаючи її від негараздів зовнішнього світу. Часом Всеволоду здавалося, що жінка осуджує його за те, що він надто багато часу приділяє пошуку вбивці замість того, щоб підтримати її.

Подружжя знало одне одного з дитинства, позаяк їхні матері доводилися сестрами. Мати часто змушувала доглядати за кузиною, хоча хлопець норовив радше ганяти м’яча чи лазити по деревах з однолітками, ніж підтирати носа малечі.

У підлітковому віці на вихідних вони приїхали з навчання додому на святкування Купали. Після стрибків через вогнище Ніна відвела Всеволода до ставка. Яскравий місяць осявав юне тендітне тіло дівчини, яка покволом заходила у сріблясту воду та грайливо усміхалася до хлопця. Він миттєво скинув одяг і пірнув до неї. Їхні вуста пристрасно вп’ялися одне в одного. Руки опускалися нижче. Його пальці ковзали по її лону, а вона м’яла в долоні його член і яйця. У пориві кохання, мокрі й нагі, вони побігли до млина, де й покохалися вперше.

Як подивиться тепер Гебрич на ту споруду, то шлунок вивертає. Вбивця спаплюжив його любовний храм, місце його чоловічої ініціації. Може, Ніна мала рацію? І це прокляття за осквернення мертвих? У дитинстві він чув від бабусі багато переказів про мерців, що постають із могил, щоби виконати обіцянку перед живими. На жаль, Ніна чула те саме й щиросердно вірила у святість поховального обряду. Довідавшись про нечисте заняття чоловіка, вона довго не могла йому пробачити. Та Господь пробачить, бо він це робив із добрих намірів, адже так?

— Знаєш, про шо я думала весь цей час? — вигукнула Ніна, коли почула, що Всеволод повернувся з прогулянки.

— Про шо? — з підозрою відгукнувся чоловік, тихо зачиняючи дверцята.

— Про мед, який я купувала в Марго.

У спогадах Всеволода зринуло спокусливе тіло дівчини, яким стікала лискуча суміш меду й сечі старого Фрізена. Спогад, від якого аж шкіра лізла зі спини.

— Оскільки я довго не могла завагітніти, — розповідала Ніна, сидячи на кухні з малим, — мама розказала мені про якби цілющий мед, який вона свого часу теж їла. І твоя мама. І наші бабусі до того. Я не хотіла тобі про це говорить, бо знаю твої упередження. Але, як бачиш, той мед подіяв. Та потім я дізналась про це жахливе вбивство Кості й шо всередині його тіла зробили вулик. Навіщо? Мене не покидала ця думка. Коли я розмовляла з матір’ю хлопця Вірою, вона розповіла, шо в Кості ніколи не було дівчини. А шо як вбивство незайманого — це частина обряду для створення цілющого меду? Лікарства від безпліддя?

Всеволоду раптом здалося, що в цій несусвітній маячні є раціональне зерно. Він сів за кухонний стіл навпроти.

— Допустим, шо хтось у це вірить. Але в нас раніше не вбивали заради цього якби цілющого меду, — останні слова Всеволод узяв в уявні лапки.

— Ти багато чув про пропавших безвісти молодих хлопців?

— Краєм вуха. Але хіба це не норма для Степової Заплави? Звідси вічно хтось намагається втекти й вирватись у цивілізацію.

— Це норма, бо нас заставили в це повірить. Пам’ятаєш Петруся зі школи?

— Ще питаєш. Ми з ним у футбол ганяли. Пацан поїхав грати за «Металург».

— Сево, — очі жінки пронизали Всеволода співчутливою поблажливістю. Павзи в їхній розмові заповнював свист протягу, поміж якого чоловік немовби чув приглушене дзижчання. — Петрусь ніколи не грав за «Металург». Він зник посеред навчального року, і батьки слідом, коли поїхали на його пошуки.

— Так, але казали, шо він…

— Казали. Люди кажуть, шо Лесь сам убив свою родину. Ти в це теж віриш?

Розкотистий грім сколихнув вікна, забриніло скло в будинку. Жилами Всеволода струменіла лють. Він гадав, що Ніна намагається поставити під сумнів усе, що він знав раніше, заради свого хворобливого сприйняття світу.

— Можеш мені не вірить, — байдуже відвела погляд Ніна. — Нехай тоді Лесь розкаже тобі всю правду.

Напівтемне приміщення кухні наповнилося білим сяйвом блискавиці, обрамивши контури таємничої тіні, що стовбичила за вікном позаду Ніни. Довгі комашині відростки силуету звивалися в кривих макабричних експозиціях, а з тіла безперервно сочилася рідина. Тихе бджолине дзижчання зненацька здійнялося важким гулом у вухах.

— Шо ти там побачив? — Ніна озирнулася до вікна, а тоді назад на Всеволода. Знову розляглася тиша.

— Нічого, — спантеличено відказав чоловік, розглядаючи білу акацію на подвір’ї, із залишків листя якої стікали дощові цівки.

***

Помістивши в отвір дерев’яну вставку, Гебрич прикрутив нову петлю, а потім перевірив, чи щільно зачиняється поштова скринька. Якраз тоді на ґанок вийшла жінка й покликала його до телефона.

— Схоже, теорія Ніни підтверджується, — промовив Лесь залізним голосом, буцімто не спав усю ніч. — Як ти просив, я знайшов архівну справу Петруся. Разом із десятками інших справ, що лежали в сейфі мого батька. Вочевидь, він був щиро переконаний, що ніхто їх не знайде. Усі стосуються зниклих безвісти підлітків від тринадцяти до вісімнадцяти років. Ніна мала рацію, Сево. Вони не втекли з міста.

— Шо ти маєш на увазі?

— Тут безліч закритих справ. Багато з них за терміном давності. Їм буквально по сто років. Немовби правоохоронці весь цей час навмисно заплющували очі на зникнення. А людям вкидалася брехня, що ці підлітки виїжджали на навчання, на роботу, переїжджали або просто тікали з міста. Вони й велися, бо самі були не проти вчинити так само.

Всеволод у трубці чув відлуння власного важкого дихання. Однак закликав продовжувати.

— І тоді, і зараз зникають підлітки. Імовірно, незаймані. Очевидно, що тут присутня окультна складова. Але заради чого?

— Заради цілющого меду, очевидячки. Після того, шо я побачив у Фрізенів, я б запросто сказав, шо вони в цьому замішані. Ти дізнався, звідки вони беруть той мед?

— Я вийшов на колишнього власника білого «фолькса». Він пообіцяв скинути документи про продаж автівки. Крім того, експертиза підтвердила ідентичність зразків ґрунту з твого дому й могили Кості. Тепер очевидно, що це одна й та сама людина. Мої хлопці продовжують шукати зникле тіло. У тебе точно немає припущень, що саме вбивця шукав у тебе вдома?

У думках Всеволода випірнуло лискуче серце небіжчика, яке він забальзамував і продав. А тоді вималював собі образ зогнилого, роз’їденого хробаками хлопця, що стояв над їхнім ліжком.

— Нє, гадки не маю, — відмахнувся Гебрич. — Думаєш, батько намагався тебе захистити, тому приховав ці справи?

— Не знаю, — важко зітхнув Лесь. — Але саме він допоміг мені поїхати на навчання. Мабуть, не хотів, щоб я став одним із цих зниклих.

— Хай там як, але він допоміг і мені, — зауважив Всеволод. — Якщо дізнаєшся ще шось, дай знати.

Гебрич поклав слухавку. Виходить, що людей у Степовій Заплаві вбивали постійно. Приносили в жертву незайманих юнаків заради ліків від безпліддя. Вбивали одного, щоби дати шанс народитися й жити іншим. Хіба не в цім уся іронія? Але ні, Всеволод нікого не вбивав заради порятунку інших. А чи вбив, якби треба було? Думки комашилися, зринали смертоносним роєм, голосно гудучи в його голові.

Чоловік рвучко роззирнувся. Гудіння лунало десь неподалік. Кляті, діставучі комахи. Він виловить і розчавить їх усіх.

— Все, заїбали! — Всеволод заліз у комору, розкривши коробку з хімікатами. Вийняв газові аерозолі та вдягнув респіратор. — Пиздець вам.

V

Дзенькіт телефону розкришив зосередженість, із якою Гебрич вкручував шурупи в кріплення ультрафіолетової лампи. Невдоволено скрививши обличчя, Всеволод вкрутив останній шуруп, а тоді спустився з драбини й кинув у куток над дверима свій суддівський погляд. Наче рівно.

— Слухаю, — процідив крізь зуби Гебрич.

— Нарешті, Сево, — потойбіч зринав піднесений і збуджений голос Лещука. — Я знаю, хто вбивця. За п’ять хвилин буду в тебе. Збирайся.

Всеволод чекав коло дороги, мружачись від яскравого світла знебарвленого неба. Усе навкруги втрачало кольори, гнило, занепадало. І це відбувалося не в передчутті зими. Це відбувалося впродовж десятиліть, а може й століть. Гниль розповзалася містом. Хтозна, коли все почалося. Степова Заплава помирала. І її труп буде останнім клієнтом у морзі Гебричів.

З густої мли, мов із морської піни, випірнув сірий Ланос Лещука. Підібрав на борт Всеволода та рушив щебенистими стежинами. Вже невдовзі на горизонті проз туманну пелену замайоріла знайома будівля. На блискучій синій вивісці дедалі виразніше білими літерами вимальовувався напис «Одяг».

— Василина Пашко, — зухвало вломився до крамниці слідчий. — Вас заарештовано за вбивство Костянтина Макуха.

Жінка розгублено бігала очима то на вихід, то на комору. Всеволод помітив її нашорошеність, мов у кішки, яка готується кинутись навтьоки.

— Не рекомендую, — прочитав її наміри Лещук. — Мої колеги зараз беруть під варту ваших дочок. Це кінець.

***

Василина сиділа на підлозі, спершись до стіни руками, що їх сковували кайданки.

— Як ви на мене вийшли?

— Білий Фольксваґен, — відповів Лещук. — З отриманих документів я з’ясував, що належить він Еліні Кутецькій. Мамі померлого чоловіка Василини. Після його смерті все майно відійшло саме їй. Тоді ж я виявив, що Василь Кутецький тривалий час працював на хімзаводі, доки не отримав інвалідність. Останні роки життя він присвятив… — Лесь зробив показову павзу. — Пасічництву. Зрозуміло, що жодних Пашко в наших околицях не водилося. Це прізвище Василина взяла, щоби приховати зв’язок із Кутецькими. Усе б добре, якби не світлина, зроблена під час продуктового ярмарку в далекому вісімдесят шостому, де вас обох видно разом. Маючи тепер повне ім’я, я знайшов документи про навчання Василини в медичному університеті. Вона навчалася з тобою на одному курсі, Сево.

— От чому мені показалось, шо я її знаю!

— Бджолярка й медикиня в одній особі. Усе сходиться, — метикував далі Лещук. — Я почав стежити за вами й вашими доньками. Чатував біля крамниці. Коли старша, Рая, діставала мені картуз, я спостеріг у неї шрам на руці, залишений від вощини, з якої ви виготовляли свічки для ритуалів. Один з таких ви й провели у млині, щоб у разі невдачі тінь впала на Вигівського. А тоді я помітив дівчину з чорним намистом. Марія Пашко. Ваша молодша. Часто навідується на заправку. Це там вона познайомилася з Костею? Втерлася в довіру. Дізналася про його особисте життя й привела вам для ритуалу.  Що ж, лишалося тільки знайти знаряддя вбивства.

Слідчий підійшов до гардеробного вішака, де за кольоровою гамою був охайно розвішений одяг. Лещук грубо розсунув речі, розкривши сховані дверцята від сейфа.

— Пароль, — вимогливо звернувся до Василини.

— 1.9.16.18.6.22.30.

— Шо це значить? — запитав Гебрич, поки Лесь набирав цифри.

— Не твоя справа.

Замок клацнув, і двері злегка відсунулись. Усередині, загорнутий у вовняну шерсть, виблискував золотий кинджал. З ручним різьбленням, оздоблений декоративними смугами й масивною прикрасою на кінці руків’я. Від нього віяло давниною та незвіданістю. Здавалося, буцімто самі предки нашіптували взяти кинджал у руки.

— Звідки це?

— Ох, любий, — на обличчі Василини визріла знайома посмішка. — Ти навіть не уявляєш, у що вв’язуєшся. Це стародавній артефакт, знайдений у скіфській могилі. Давніший за історію людства. На його власникові лежить висока мета, значення якої важко осягнути таким смертним, як ти й твій дружок. Краще поклади назад.

— Це ним ви вбили Костю? — ігнорував нісенітниці Лесь. — Встромили в груди. Розрізали грудну клітку. Перерізали ним зап’ястя й ахілли. Говори!

Василина продовжувала лукаво посміхатися, зиркаючи зеленими очима крізь окуляри.

— Вам краще забути про це й повернутися до звичного життя. Якби не той сраний пес Макухів, ми б завершили все вчасно й ніхто б про це не дізнався. Без нас ви не зможете втримати її. Після Степової Заплави вона піде в інші міста й селища. Нестиме гниль і безпліддя, вимагаючи жертв.

— Завершили б вчасно? — презирливо повторив слідчий. — Для цього ви лишили змащене нектаром серце? Чекали, коли воно остаточне згниє?

— Любий мій, наївний мєнт, — кривила вустами Пашко. — Вона приходить по серце на шостий день. У день, коли Бог створив людство. І вона не піде, поки не отримає бажане.

— Для цього ви викопали тіло хлопця? Шукали його серце. Тому й прийшли в дім до Гебричів?

— Ми нічого не шукали. Це все вона.

— Кого маєш на увазі, хвора ти суко? — Всеволод раптом відчув, як морозець пробігає по спині.

— Ох, ти теж її бачиш? — завважила жінка поблідле обличчя Гебрича. — Медоносне творіння, що живиться чоловічою незайманістю та приносить в обмін плодючі дари. Якщо я хвора, то ти теж.

— Замовкни! — гаркнув слідчий, виснажений маячнею, яка зринала з вуст жінки.

— Фрізени теж знають про неї? — цікавився Всеволод. — Про мед від безпліддя?

— Ті телепні? — запитання довело Василину до сміху. — Вони вірять у цілющість усього, що їх оточує. Ці срані язичники були лише ідеальним прикриттям, щоби поширювати її мед.

— Нашо?

— Щоби врятувати Степову Заплаву.

— Куди ви поділи тіло Кості? — обличчя Леся спохмурніло. Він втомився слухати дитячі казки. Слідчий підняв жінку з підлоги й повів до машини.

— Тобі краще не знати, любий мій.

— Та невже? — самовдоволено випрямився слідчий. — Чи не той це курган у степу, до якого ваша Марійка походжає час від часу? Можливо, варто його перевірити?

— Навіть не здумай, дурню! — Василина палко заборсалася, проте слідчий вийняв із кобури пістолет і наставив на жінку. Цього вистачило, щоб її заспокоїти. — Ваша тупість безмежна. Це буде найбільшою помилкою!

— Ви про це дізнаєтеся вже з тюремної камери, — вкинув Василину до машини й гримнув дверцятами.

***

Машину довелося лишити на дорозі та брести пішки кілька кілометрів до Чортової балки — улоговини, що простягнулася поміж пагорбів. Степ у цьому місці нагадував зневоднений каскад, що спадав униз сухою жовтою травою.

— Недобре це місце, — жебонів Всеволод, ховаючись за коміром куртки від шквального вітру. — Баба казала, шо тут злі духи водяться. Тіні, шо танцюють з чортом уночі.

— Коли це ти став вірити в казки? — скептично поглянув на друга Лещук.

— Та не вірю я, — палко кинув Гебрич, намагаючись переконати в цьому передусім себе.

Чоловіки обережно спустилися по крутому схилу в розлогу балку. На цілині громадилися гігантські валуни, немовби вежі, збудовані дітьми велетнів.

 — Ось той курган, — вказав Лещук на великий землистий насип, де не росло жодної рослини. Лишень коричневий пісок та масивні брили, обставлені довкола.

Один із каменів був злегка відсунутий, відкриваючи прохід до вузької печери. Сумно глянувши на своє пальто, слідчий ліг на землю й поповзом пробрався всередину.

Серце Всеволода пробивало груди від погляду на ширину щілини. Дарма, що на ньому улюблені штани, адже саме зараз не завадили б вужчі, які б стягнули його великий живіт. З тремором у ногах Гебрич опустився долі, підібрав під себе лікті та поповз у темну діру. Здавалося, їй немає кінця. Він повз і повз, відчуваючи кожен дрібний камінчик, що впивався у передпліччя. Спина постійно чесалася об верхні карнизи, перелічуючи кожну горбинку, а в ніс ударяв їдкий запах селітри.

Раптом Всеволод усвідомив, що не може рухатися. Намагався налягти на лікті й зробити ривок, але марно. Спробував посунутися назад — теж безуспішно. Згори щось тисло в поперек, а живіт впирався в землю. У грудях забракло повітря, він не міг зробити й подиху.

— Поможіть! — відчай швидко затуманював розум Гебричу. Він повільно вмиратиме у цій печері, без води та їжі, нездатний поворухнутися. Щури та хробаки заживо з’їдатимуть його плоть, а він даремно гукатиме по допомогу.

Коли раптом перед носом із темряви простягнулася чоловіча нога.

— Хапайся, я потягну, — прокричав слідчий. — На «три» втягни живіт.

Міцно обхопивши Лещука за щиколотку, Всеволод дочекався трьох та вдихнув на повні легені. Відчув, як поволі просувається печерою.

Опинилися вони серед огорнутої пітьмою кам’яної зали, яку заповнювало нестерпне гудіння. У повітрі змішувався бридкий запах гнилі й ароматних квітів. Лесь потягнувся до запальнички, й обоє чоловіків застигли в передчутті.

Блідий вогник обліг їхні нажахані обличчя. Затим слідчий розвернув його в бік зали, виставивши руку якнайдалі вперед. Крізь густий морок виринула щільна бджолина стіна. Комахи поодиноко підлітали до його пальців, він відчував їх у волоссі, у вухах, а потім вони знову розчинялись у пітьмі.

Лесь плавно повів рукою праворуч. Мерехтливе полум’я осяяло людське тіло. Неживе, радше схоже на мумію — висушене, зморщене. На сірій і тонкій, мов пергамент, шкірі виступали закам’янілі зуби, а з облисілої голови ламкими мотузочками звисали волосяні пасма. У запалих очах гніздилися величезні бджоли, більші за всі види, що знала наука. Вони комашились усюди, надто в грудній клітці, завбачливо обставленій щільниками.

Вогонь запальнички поповз нижче, де лежало ще одне тіло. Ліворуч, праворуч, куди не глянь — усе було частиною гори з людських трупів, перетвореної на величезний вулик.

Охоплені жахом чоловіки позадкували подалі, наштовхнувшись на щось кам’яне й пласке. Лещук опустив запальничку, полум’я якої впало на чудернацький обеліск. На нім жеврів напис: Аѳорѣтъ.

— Як це читається? — вказав Всеволод на незрозумілі літери.

— Це фіта та ять. Афорет, Аторет, Атхорет. Це можна читати по-різному. Дід згадував колись це ім’я. Потворне чудовисько, що прийшло з інших світів, заражаючи землю гниллю та безпліддям.

— То… хочеш сказать, шо вся ця маячня — це правда? — голос Гебрича тремтів від страху. — І вона жадає сердець незайманих в обмін на цілющий мед?

— Я б не…

Різкий протяг умить загасив вогник. У печері луною розкотився моторошний звук, схожий на тріскання жуків.

— Ну ж бо, давай, — слідчий нервово обертав коліщатко запальнички.

Врешті полум’яний язик вирвався з форсунки. Його світло відкинуло на печеру гротескну комашину тінь, а потім миттєво ж згасло.

Слідчий ще раз крутнув коліщатко мозолистим пальцем, тріумфально принісши світло у непроглядну темряву, подібно Прометею, що дарував божественний вогонь людям.

Утім, це сяйво в печері точно не належало богам. Його породили демони, що в пекельних безоднях витворили мерзенну комашину почвару, яка шістьма гострими лапками здіймалася на вершину людської гори. Тьмяний вогонь оповив її бридку, асиметричну морду, всіяну чорними очиськами. З голови стирчали масивні роги, як в жука-оленя. Вона загрозливо клацала численними мурашиними зубами-щелепами, а кожен рух супроводжувало тріскотіння зовнішнього скелета її антропоморфного тільця.

Істота видерлася нагору та змахнула крилами, здмухуючи бджіл у печері. З тулуба на мертві тіла сповзав тягучий в’язкий мед. А тоді з-за ворсистої спини випірнуло жало.

Всеволод встиг помітити лише як зблиснув чорний стилус, перш ніж істота прохромила грудину Лещука. Слідчий пирснув кров’ю, впустивши запальничку. Гебрич похапцем її підібрав, і коли знову пропалив густий морок слабким вогником, почвара вже тримала Леся в повітрі, наближаючи його голову до своїх щелеп. Зубці миттєво перемололи череп слідчого, розприскуючи навсібіч його уламки всуміш із кров’ю та мізками.

Всеволод відчув гострий біль у грудях і нажахано подивився вниз. Ні, не жало. Кололо зсередини. Дрібні шпичаки прохромили його кінцівки. Гебрич схопився за серце, в очах потьмяніло й земля пішла з-під ніг. Він зустрівся з холодною землею.

***

Всеволод отямився в лікарні. Тілом розливалася слабкість, немовби його скрутили як ганчірку й вичавили всі соки.

— О, ви отямились, — піднесено промовила медсестра. — А я саме збиралася міняти вам підгузок.

— Шо сталось? — великий язик Гебрича заважав говорити.

— Бачу, ви ворушите кінцівками. Це добре. У вас стався інсульт. Але ви щасливчик. Бо могли й зостатись паралізованим.

— Де… де… мій друх?

— Ви про кого? — жінка зробила недоумкуватий вираз обличчя. — Ви були самі. У Чортовій балці. Оце вас і занесло. Якби не місцевий пастух, там би й померли.

Краще, мабуть, таки помер, подумав Всеволод. Усе тіло ломило й крутило — лежати на лікарняній койці було так само нестерпно, як на матраці з цвяхами. Утім за кілька днів чоловік уже міг самостійно ходити, тож лікар швидко оформив виписку та відправив додому.

Тримаючи попід пахвою милицю, Гебрич прочинив хвіртку в очікуванні, що сім’я радісно пригорне його в обійми. Чоловік шкутильгав витоптаними газонами, де більше не росло жодної травинки, та з тривогою поглядав на висохлі дерева. Біля будинку лежали мертві кури. Хребці стирчали з їхніх закривавлених скручених ший, а тельбухи були розкидані по всьому подвір’ю — їх жадібно доїдали круки.

Гебрич погукав Ніну й Маркіяна, але в домі ніхто не відізвався. Тож спустився до моргу, де завважив дружину, яка стояла до нього спиною в центрі приміщення, прикувавши всю увагу до чогось на стільниці. Що ближче чоловік підходив, то міцніше жах оповивав душу. Спершу він побачив капці Маркіяна, а тоді вже його закривавлене тіло з продірявленими грудьми. У посудині поряд зі столом лежало його маленьке серце.

— Ніна, шо ти накоїла, — торкнувся він жінки за плече та розвернув до себе.

З-під розкуйовдженої гривки на Всеволода поглянули два залитих воском ока. Жовта субстанція випалила дружині очі та сльозами застигла на щоках. У руках Ніна тримала золотий кинджал, що немовби шепотів тисячами приглушених голосів. Несподівано нижні повіки жінки заворушилися, і звідти одна за одною поповзли бджоли. Коли ж Гебрич із жахом поточився назад, Ніна розкрила рота й, вивергнувши зсередини густий комашиний рій, прокричала:

— Де це кляте серце?!