Справжній готичний детектив

конкурс


НЕ КРИЧИ

 

Він притискав подушку до рота настільки сильно, що боліли не тільки губи, а й зуби, які неприємною пульсацією заперечували проти того, щоб їх зсували ближче до горла. Але це було не важливо. Він готовий був зробити все що завгодно, аби не закричати...

Він не хотів її бачити, але боявся заплющити очі та перестати стежити за силуетом, який ковзав периферією його бокового зору, раз у раз вислизаючи від прямого зорового контакту. Усе, що він встигав помітити, це бліда шкіра рук, довге чорне волосся і сукня кольору крові. Та більше жахало не те, що відбувалося в цю хвилину, а те, як відчувалася присутність непроханої гості в його кімнаті. Нібито хтось м'яким пір'їнцем водив по шкірі всього його тіла, дратуючи й спокушаючи, від чого стримувати крик ставало майже нестерпно.

Це тривало вже третю ніч поспіль. Це тривало годинами. І лише коли небо сіріло першими ознаками світанку, все припинялося. Почуття, видіння, проте не бажання кричати. Тільки ось тепер не від страху, а від відчаю, оскільки він знав, що з настанням наступної ночі все повториться знову.

Світанок заповнював собою світ усе швидше й швидше, даруючи всім іншим новий день, а йому – можливість нарешті заснути. Маленький перепочинок між нічними кошмарами та денними спробами все виправити.

***

Стукіт у двері розбудив Артема. Одна секунда, щоб усвідомити хто він, дві – щоб усвідомити де він. А потім ще кілька, щоб згадати все те, на що перетворилося його життя в останні кілька днів. Здавлений стогін вирвався з його грудей. І хоч він навіть приблизно не був схожий на крик, хлопець усе одно притиснув долоню до рота, поспішно оглядаючи простір своєї кімнати.

Стукіт у вхідні двері повторився, що змусило його стягнути своє змучене тіло з ліжка і направити його в коридор.

На порозі його квартири стояв похмурий незнайомець. Високий і широкий у плечах, років сорока п'яти, по обличчю якого зміїлося безліч старечих, не за віком, зморшок. З насупленими бровами й похмурими очима, що також не надавало йому приязності. Неймовірно, проте підносячись над Артемом майже на голову, гість усе одно примудрявся дивитися на хлопця з-під лоба. До того ж із таким виразом обличчя, ніби в цю саму секунду жував лимон і ніяк не міг його проковтнути.

– Ви до кого? – пригнічуючи позіхання, запитав Артем.

– Ми говорили вчора телефоном, – коротко відповів незнайомець, вичікувально спостерігаючи за сонним і розпатланим хлопцем. Він вочевидь чекав на те, що той самостійно здогадається, про що йдеться. На що знадобилася майже хвилина.

– А, так ви той самий фахівець із пошуку і...

– Досить! – несподівано суворо обірвав його незнайомець, озираючись на всі боки так, нібито побоювався випадкових свідків. А наступної хвилини він зробив крок уперед, грубо відтісняючи хлопця вбік і заходячи в його квартиру так, нібито сам був тут господарем.

– Чому ви так?.. – не встиг запитати Артем, закінчуючи фразу подумки «себе ведете».

– Тому, що я займаюся не тільки цим, – дратівливо й нетерпляче буркнув гість. – Зачини двері, – скомандував він, роззуваючись.

Занадто втомлений, щоб обурюватися, занадто змучений, щоб ставити запитання, Артем покірно скорився наказу, позіхаючи в кулак. Він пройшов повз гостя і попрямував на кухню до улюбленої кавоварки - його вірної та надійної подруги, особливо в останні кілька днів.

– Перше, що ти маєш собі усвідомити, хлопче, це те, що вміння вчасно промовчати в моїй справі – питання життя і смерті, – знову заговорив гість, спершись на одвірок кухні й похмуро спостерігаючи за спиною свого наймача.

– Зрозумів, – видавив із себе Артем, гірко усміхнувшись тому, що сищик навіть приблизно не уявляє собі те, скільки гнітючої правди криється в його словах. – Як я можу до вас звертатися?

– Юст.

– Добре, Юст. Кави?

– Ні.

У тиші, що настала, гість уважно стежив за всіма рухами, жестами, мімікою хлопця. А той, своєю чергою, ні на що не зважав, розсіяно спостерігаючи за тим, як горнятко наповнюється ароматним і міцним напоєм. І тільки після перших обпікаючих ковтків у його тіло почало повертатися життя. Він глибоко зітхнув, ігноруючи пекучий біль в обпаленому язиці, після чого сів за стіл, жестом запрошуючи свого гостя наслідувати його приклад.

– Наскільки я зрозумів, ви не ставите зайвих запитань, а просто шукаєте те, про що вас попросять, правильно?

– Повна оплата наперед. Готівкою, – ігноруючи запитання і ледь помітно кивнувши головою, мовив Юст, схрещуючи руки на грудях.

Артем підвівся зі свого місця і вийшов із кухні, не випускаючи кухля з рук. А коли за хвилину повернувся, то поклав на стіл перед сищиком стопку купюр, втомлено повертаючись на своє місце.

Гість, здавалося, трохи розслабився, коли поклав гроші у внутрішню кишеню свого плаща.

– А тепер розповідай мені все, що я, по-твоєму, маю знати, – велів він, помічаючи, як після цього губи хлопця почали тремтіти.

Артем знову приклався до кухля, з жалем помічаючи, що той уже став наполовину порожнім. Після чого глибоко зітхнув і розповів про те, як він влип у цю історію. А точніше...

Як вони з найкращим другом, Максом, вирушили за місто в пошуках будинку, що мав погану славу. І на жаль, знайшли те, що хотіли. Як після цього вони блукали порожніми кімнатами, що були занедбані, проте все ще зберігали сліди колишньої господині. У будинку, в якому, за чутками, багато років тому жила відьма, вони записували на камеру все більш-менш цікаве, щоб потім змонтувати та викласти відео на ютуб. Не упускаючи подробиць, Артем розповідав, як вони спеціально нагнітали атмосферу чутками й домислами, водночас намагаючись не іржати конем кожні кілька хвилин, оскільки самі в усе це не вірили. А займалися цим тільки тому, що подібні відео завжди набирали багато переглядів.

На цьому моменті Артем перервав свою розповідь, щоб зварити собі другий кухоль кави. Тим часом Юст не зводив із нього очей, насупивши брови. Виглядав він так, ніби намагався вирішити, чи при здоровому глузді його наймач. Однак хлопець відчував щось інше. Загрозу, яка лунала від його гостя, нібито він повертався спиною не до людини, а до дикої тварини. Коли на просторах даркнету спливли контакти людини, начебто здатної розв'язати ледь не будь-яку проблему, хлопець уявляв собі когось на кшталт Шерлока Холмса. А замість нього отримав персонажа Ентоні Гопкінса з Мовчання ягняти, з тією лише різницею, що його гість мав трохи неохайний та весь час незадоволений вигляд.

Артем повернувся на своє місце і продовжив розповідь. З цього моменту, не упускаючи жодної подробиці всього того, що сталося далі.

Про те, як закінчивши фільмування, вони з Максом залишили в кімнатах кілька камер у режимі нічного бачення. Як кілька разів перевірили, чи надійно замкнені всі двері та вікна, оскільки спати в старому трухлявому будинку і без того було невесело. Однак публіка вимагала і такі кадри в роликах, а тому доводилося з цим миритися.

І ось нарешті історія торкнулася того моменту, як вони раптово прокинулися посеред ночі, без видимої причини, але обидва одночасно. Що, до речі, могли підтвердити записи з камер. Після чого вони вибралися зі спальних мішків і вирішили ще раз обійти будинок у пошуках того, що могло їх розбудити. І натрапили на дерев'яну скриньку, яка стояла на підлозі біля вхідних дверей, нібито перегороджуючи їм шлях на вулицю. Раніше вона там не стояла. Ба більше, її взагалі не було в будинку. Артем наполягав на тому, що вони з другом перевірили мало не кожну щілину.

– Вхідні двері були замкнені на засув зсередини. Усі вікна цілі й теж зачинені. Льоху в будинку немає, а дверцята на горище знаходяться зовні будинку. Ніхто не міг залишити скриньку усередині будинку. То звідки ж вона взялася? – останнє запитання він озвучив ледь чутно, немов би сил на питальну інтонацію в нього не вистачило.

– Це те, що я маю з'ясувати? – здивовано запитав Юст, потираючи потилицю й абсолютно не розуміючи, до чого хилить його замовник.

Той, своєю чергою, похитав головою з боку в бік. Важко піднявся зі свого місця і вийшов із кімнати. За кілька хвилин повертаючись до кухні з ноутбуком, на якому застиг стоп-кадр відеоролика, все його тіло трохи тіпало.

– Ось як вона виглядає, – тихо мовив він, поставивши комп'ютер перед сищиком.

На екрані була проста дерев'яна скринька, судячи з усього, вирізана вручну. Деревина була вкрита чи то брудом, чи то потемніла від часу. Але крім цього предмет не мав жодних позначок чи надписів, які могли б пояснити призначення цього предмета.

Гість знизав плечима, демонструючи цим, що це ні про що йому не говорить.

– Ми з Максом довго сперечалися, чи варто чіпати цю штуку. Він хотів залишити все як є, а щойно світанок розвидніється, повернутися в місто якнайшвидше. Але я, на жаль, завжди був надто допитливим, усе хотів знати та прагнув досліджувати, тому вирішив інакше. Ми довго сперечалися і, знову-таки на жаль, я переміг. А коли відкрив скриньку... – хлопець обірвав себе на півслові, не маючи сил витиснути з себе слова, що залишилися. Натомість, не дивлячись на монітор, він натиснув на відтворення і відійшов так, щоб не бачити того, що відбувалося на екрані.

Попри те, що камера трохи тряслася, відео було у фокусі, а тому те, що відбувалося, було цілком зрозумілим. Хоча насправді, зрозумілого там було рівно нуль.

Артем, який на відео виглядав веселим і безтурботним, тримав у руках скриньку, кидаючи в камеру багатозначні погляди. Секунда, і він відкрив її. Усередині виявилося порожньо. Сищик бачив, як на молодому обличчі відбилося розчарування, а за секунду - здивування. Навіть звук голосу його наймача був більш жвавим, ніж те, що він чув останні пів години.

«– Що там? – запитав голос поза кадром».

«– Тут щось написано, – відповів Артем».

«– Ну то читай, – зазвучало трохи нетерпляче».

І він прочитав.

«– Побачиш її, не придивляйся, почуєш – мовчи, і головне – хай би що було, не кричи».

Наступної секунди скринька розсипалася чорним попелом, який падав на підлогу, не залишаючи після себе жодних слідів.

Уперше за всю розмову, очі Юста розширилися від подиву. Після чого він переглянув кінець відео ще раз, і вперся у хлопця недовірливим поглядом.

– Це не монтаж і не розіграш, – втомлено запевнив той. – Ми навіть на ютуб не викладали це, бо все одно ніхто не повірить. Тільки звинуватять нас в обмані заради переглядів.

З хвилину вони без слів дивилися один на одного. Артем мовчки благав йому повірити. Юст – намагався знайти причини, щоб засумніватися в тому, що він бачив. Однак, марно. У правдивості того, що відбувається, його переконувало не стільки те, що сталося зі скринькою, скільки зміни, що відбулися з юнаком, – зміни, які нібито прожували й виплюнули хлопця, точніше те, що від нього залишилося. А своїм очам Юст звик довіряти безумовно.

– Що було далі? – запитав він після тривалого мовчання.

Артем із полегшенням видихнув, повертаючись на своє місце і продовжуючи свою розповідь про те, як...

Опинившись у своїй квартирі, він переконував себе, що те, що сталося, треба просто забути й майже навіть повірив у це. Тільки ось слова «Не кричи» нав'язливо гуділи в думках. А коли настала ніч, він зрозумів, чому. Бо кричати – стало його єдиним бажанням після того, як жіночий силует у червоній сукні з'явився на периферії його бокового зору, дряпаючи стіни, на яких вранці не залишалося слідів.

Слова зі скриньки виявилися застереженням.

Спочатку силует був за кілька метрів від нього. Але варто було хлопцеві спробувати подивитися на неї, як вона на крок наблизилася до нього. І те, що він зумів стримати крик у той момент, було майже дивом.

На другу ніч силует почав кликати його на ім'я «Артем... Артем» – звучало пошепки, скрипуче та знущально одночасно. Та цього разу він не став перевіряти, а що буде, якщо він відгукнеться.

Третьої ночі він шкірою відчував дотик її присутності, який дратував і зводив з розуму. Притискаючи подушку до рота, щоб не кричати, він губив у ній безсилі, відчайдушні сльози, згадуючи ту єдину молитву, яку бабуся змусила його вивчити в дитинстві. І яка, на жаль, ніяк не допомагала.

Артема трясло, коли він закінчував свою розповідь.

– Це відбувається тільки вночі й триває до світанку. Довго я так не витримаю. Тому ваше завдання дізнатися все про той будинок, про скриньку, про відьму, яка там жила. Словом, усе що завгодно, аби знайти спосіб припинити все це. І якнайшвидше.

Кухня занурилася в тишу. Юст роздумував над поставленим завданням, подумки вирішуючи те, з чого збирався почати свої пошуки.

– Мені потрібні координати того будинку.

Хлопець тільки кивнув головою, не відриваючи погляду від своїх рук.

– Твій друг знає, що з тобою відбувається?

Після цих слів Артем усе ж подивився в очі співрозмовнику. Гірко усміхнувшись, він прошепотів.

– З ним відбувається все те ж саме, що і зі мною. Макс звинувачує мене і ненавидить, у чому він цілком має рацію. Тому, якщо у вас буду до нього питання, постарайтеся не згадувати мене, якщо не хочете нарватися на грубість.

Юст тільки кивнув головою, під диктування записуючи у своєму телефоні всю необхідну інформацію. Після чого поспішно розпрощався, пообіцявши вийти на зв'язок, щойно збере всю можливу інформацію.

Тоді як Артем залишився у своїй квартирі, наскрізь просоченій страхом. У тиші, яка слугувала німою обіцянкою того, що мало знову трапитися цієї ночі.

***

Щойно почало сутеніти, Артем вийшов на вулицю з твердим наміром провести цю ніч поза своєю квартирою. Йому здавалося, що так буде краще. Але краще не стало.

Силует у червоній сукні ковзав між випадковими перехожими, які нічого не помічаючи, поспішали у своїх справах. Вона знову почала кликати його на ім'я, але тільки не пошепки, а десятком різних голосів. Через що він був змушений постійно обертатися, побоюючись зустріти когось знайомого і кусаючи внутрішній бік щоки до крові, щоб не видати жодного звуку. Люди цуралися його, нібито він був небезпечним божевільним. Хоча, в їхніх очах, саме таким він і був.

А коли стало надто пізно і вулиці спорожніли, силует почав ховатися за будинками й деревами, у несподіваному місці, у несподіваний час вискакуючи поруч із хлопцем як чорт із табакерки. І оскільки в Артема не було з собою рятівної подушки, він затискав рот руками, залишаючи на своєму обличчі сліди майбутніх синців.

Силует став наспівувати йому пісеньку без слів, яка пробирала його колючими мурашками до самих кісток. Вона майже торкалася його часом, простягаючи до нього свої бліді руки. Нібито хотіла щось у нього забрати. Щось вкрай важливе для неї, через що її руками пробігало нетерпляче тремтіння. А з червоної сукні збігала чи то кров, чи то фарба, краплями зрошуючи її шлях, але не залишаючи на землі помітних слідів.

За кілька годин до світанку Артем здався і побіг у бік свого будинку, шукаючи там хоч якогось укриття, яке, він знав, все одно його не врятує. Відчиняючи двері своєї квартири, він об щось спіткнувся на самому порозі й тому влетів усередину передпокою, розбиваючи коліно об кут тумбочки. Обернувшись, він побачив ту саму скриньку, а коли моргнув, вона безслідно зникла.

«Чортова хрінь! Моя чортова цікавість! Чортове життя!» – подумки лаявся він, проклинаючи весь світ. І нібито у відповідь на його гнівну промову з глибин його будинку почувся скрипучий сміх. А на порозі його кімнати промайнула червона спідниця. Хлопець стиснувся на килимку в позу ембріона, хапаючись за залишки свого розуму і відчайдушно намагаючись утримати його на місці...

***

На шосту ніч Артем досяг стадії якогось приреченого прийняття всього, що з ним відбувалося. Страх нікуди не зник. Думки про те, що він приречений на божевілля, і коли це трапиться, він усе ж таки закричить – нікуди не поділися. Впевненість у тому, що рано чи пізно силует переможе, міцніла в ньому день у день. І єдина причина, щоб не здатися просто зараз, була для нього в тому, що сищик поки що не відгукнувся. А значить у хлопця була надія на порятунок. Хоч її й підточував страхітливий і ненажерливий жучок сумнівів, який свербів своєю надокучливою думкою про те, що Юст вже отримав гроші й тепер у нього немає причин виконувати свою роботу.

Сумніви були сильними та били відчутно. Однак надія ще не визнала свою поразку, підтримуючи в хлопцеві залишки волі та здорового глузду.

***

Опівдні наступного дня у двері знову постукали. Артем кинувся відчиняти, очікуючи побачити на порозі сищика, який знайшов спосіб усе виправити. І коли за дверима справді опинився Юст, такий само похмурий і незадоволений, хлопець ледь не кинувся йому на шию. Але встиг стримати себе, приборкавши божевілля у своїй свідомості, з яким він жив та боровся майже тиждень.

Пам'ятаючи про те, що мовчання золото, він не зронив жодного звуку, доки гість не опинився в передпокої, а вхідні двері не були зачинені на всі замки.

– Ну що там? – із тремтінням у голосі запитав Артем, оскільки зрозуміти щось по обличчю Юста було неможливо. Не кажучи ні слова, гість пройшов на кухню, займаючи той самий стілець, на якому сидів минулого разу.

Подумки вилаявшись, Артем пішов за ним, мимохідь вловлюючи дивне відчуття, нібито між першою зустріччю з Юстом і другою не було ніякого часового розриву.

– З кожною ніччю стає тільки гірше. Тому, будь ласка, скажіть мені, що ви з'ясували. Як можна все це виправити, – благально заговорив хлопець, обіймаючи себе за плечі руками, що тремтіли, наче у безпробудного п'яниці.

– Занадто багато непідтверджених історій і занадто мало доведених фактів, – невдоволено пробурчав Юст, дістаючи з кишені телефон. – За що купував, за те й продаю. Я розповім тобі все, що знайшов, пацан, і на цьому моя робота закінчена. Зрозумів? – в інтонації його слів чулося не стільки запитання, скільки загрозливе твердження, з яким Артем міг тільки змиритися.

Змучена свідомість підказувала йому, що сищик чи не вперше займається такою історією, і попри все, відмовляється в неї вірити. А може бути й не так. Можливо, він незадоволений якраз через те, що цілком може у все це повірити, чого за всяку ціну має намір уникнути. Тому ситуація цілком ясна. Юст розповість те, що дізнався, після чого зникне. І Артем не повинен його шукати. Він кивнув головою, висловлюючи свою згоду. Сищик кивнув у відповідь, після чого простягнув хлопцеві телефон, на якому були фотографії пожовклих книжкових сторінок.

– Спочатку прочитай це, – сказав Юст.

Артем мовчки підкорився.

 

Заведено вважати, що в середині вісімнадцятого століття на території графства Монбельяр мешкала найсильніша відунка свого часу, Анна-Марія Деверо. Всупереч поширеній думці, її не звинувачували у змові з сатаною, навпаки, жінку часто бачили в церкві, як вона молилася і схиляла коліна перед образами святих. Ймовірно, з цієї ж причини люди не боялися звертатися до неї по допомогу, зцілення і пророцтва. Подейкували, що вона за свої послуги завжди призначала хоч і високу ціну, але справедливу.

Ці ж чутки досягли вух тодішнього графа, чия дружина ніяк не могла завагітніти, а найкращі лікарі ставили невтішний діагноз безпліддя. Доведений до відчаю, він наказав привести до нього знамениту відунку, обіцяючи тій будь-яку винагороду, яку вона запросить. Анна-Марія з'явилася до нього, вислухала його біду, оглянула прикуту до ліжка графиню, зломлену горем. Після чого винесла свій вердикт, який озвучила так, щоб окрім графа ніхто не міг почути її слова.

Відунка сказала, що зможе вилікувати його дружину. У них народиться шестеро здорових діток, які проживуть довге і щасливе життя. Однак, не встиг граф зрадіти такій новині, як Анна-Марія озвучила свою ціну.

Пізніше, близькі учні відунки стверджували, що жінка знала, для зцілення графині необхідна буде дуже сильна магія. Така, що не береться з порожнечі, а позичається у перших богів. Після чого на століття залишається в цьому світі, поки боги самі не побажають повернути її собі. Магія, що змінює долю, настільки сильна, що, зціливши графиню, вона залишиться в її тілі до того, як вона не народить свого первістка. І відунка знала, що дитина, яка успадкує таку магію, стане в цьому світі величиною надто непередбачуваною. Тому вона вирішила сама виховати її, після чого зробити це дитя своїм наступником, передавши йому всю мудрість родового знахарства.

Саме тому Анна-Марія сказала графу: вона здійснить свою магію, тільки якщо той віддасть їй свого первістка. П'ятеро дітей або жодного, в ту секунду вибір здавався очевидним. І граф погодився на умову відунки. Вона сказала, що повернеться за своєю платою через чотири роки, починаючи з ночі договору, після чого вирушила в кімнату графині.

Однак коли настав час розплати, граф зрадив своє слово. Ба більше, він наказав знайти Анну-Марію і посадити її до в'язниці, щоб вона і близько не наблизилася до його дітей, яких уже було троє на той момент. Тієї ж ночі, коли було віддано наказ, відунка побачила сон, що передбачив її подальшу долю та все зрозуміла. «Не змінюйте чужу долю, і тоді не накличете лиха на свою власну», - так вона заповіла своїм учням, перш ніж покинути назавжди свій дім.

Про подальшу долю Анни-Марії відомо зі слів її учнів.

Нібито, відунка дуже розлютилася від того, що її не просто обдурили, а вирішили згубити за те, що вона чесно виконала свою частину договору. І тоді вона вирішила дати графу урок, який той не зможе ні забути, ні проігнорувати. А саме у всього є ціна. У виконаного бажання, у віроломства, і у даного відунці слова. І якщо граф не бажає платити добровільно, то заплатить примусово, причому ціну більшу, ніж була попервах.

Анна-Марія зрубала горобину і вирізала з неї скриньку. У ніч новонародженого місяця, вона знову звернулася до перших богів, щоб ті дарували їй силу провчити нерозумного графа. Вона знала, що отримає те, про що просить, боги завжди були на її боці. Однак, засліплена гнівом, вона проґавила ту мудрість, яку зберігали всі відунки її роду. А саме Боги не слуги, вони пани. А пани самі вирішують, як саме здійснять людське прохання, і які наслідки від цього можуть бути надалі.

Тієї ж ночі Анна-Марія влаштувала все так, щоб скринька опинилася в покоях графа, але була відкрита тільки тоді, коли він залишиться наодинці зі своєю дружиною.

Далі, про ту ніч відомо тільки те, що в тиші коридорів слуги почули раптовий чоловічий крик. А коли вбігли до покоїв графа, виявили, що його дружина лежить на підлозі непритомна. Тоді як господаря ніде не було видно. Більше ні про нього, ні про скриньку ніхто не чув. Після того випадку графиня, пошкодившись розумом, прожила ще кілька тижнів, перш ніж скинулася з найвищої вежі замку. У її мареннях і нерозбірливій балаканині слуги вловлювали лише приблизну суть. Нібито скринька горіла пекельним полум'ям, перетворюючи графа на попіл. Він кричав, а кричати було не можна. Адже в людському крику відкривається доступ до самої душі. І хоч душу не можна знищити, її завжди можна полонити.

На цьому історія графа закінчується. Але не історія скриньки. Протягом сотень років у різних країнах уривками трапляються згадки про прокляту скриньку, яку оберігає відовська кров жінок, магією пов'язаних з Анною-Марією Деверо.

 

Артем знітився, повертаючи телефон Юсту. Нервово здригнувшись, він закашлявся, оскільки в горлі виявилося сухо як у пустелі. Але замість того, щоб налити собі води, він не рухався з місця. Обкушуючи нігті мало не до м'яса, він дивився на детектива та чекав, що ще той може йому сказати.

– Це що стосується історії скриньки, – підбив підсумок чоловік, ховаючи телефон у кишеню. – Що стосується фактів, то тут не густо. Я зміг знайти кілька людей, які стверджують, що теж стикалися з цією дерев'яною штукою. Найінформативніші – двоє. Але в принципі всі розповіді більш-менш сходяться. Так от, один пацан живе в Канаді, другий – у Чехії. Уся інша інформація – це те, що вони самі багато років шукали та знаходили, і що розповіли мені. Тож вирішуй сам, хлопче, чи можна всьому цьому вірити, – сказавши це, Юст знизав плечима і відкинувся на спинку стільця.

Артем кивнув. Вибору в нього все одно не було, тож він зітхнув і приготувався почути те, що, хоча б теоретично, могло його врятувати.

– Той пацан, що з Канади, говорив, що він і його приятель, вкрали цю скриньку. А коли відкрили її, то скринька зникла, а з ними почала відбуватися та сама фігня, що і з тобою. Через кілька днів його друг не витримав і закричав, після чого зник безвісти. Тоді ж припинилася і вся паранормальна хрінь, яка відбувалася в його будинку. І вже років 20 він живе собі спокійно. Ось тобі перший варіант, якщо скринька забере когось одного, то другому дасть спокій.

– Звучить так, ніби є й інший варіант, – обережно й тихо промовив Артем, прикусивши палець до крові. Злизуючи її з губ, він поморщився.

– Другий варіант озвучив Чех. За його словами, він десь відкопав інформацію, що таке прокляття, як у цій скриньці, занадто сильне для матеріального світу. А тому не може залишатися активним занадто довго. А оскілки відьма створила її в ніч новонародженого місяця, значить, діє воно, поки не закінчиться повний місячний цикл. Тобто 29-30 днів, здається. Чех сказав, що вони також були вдвох, але не з другом, а з братом, коли відкрили скриньку, яка колись належала їхній прабабці. У ніч молодика вся паранормальщина в їхньому будинку припинилася. Немає скриньки, немає проблем, всі живі та здорові. Я перевірив, до молодика в тебе є ще 17 днів.

Сказавши це, Юст замовк, даючи Артему час осмислити почуте. А також розібратися в тому, що відбувається всередині нього. Почуття приреченості покусувало душу тим, що попереду на нього чекало 17 ночей наодинці з ожилим кошмаром. Водночас почуття полегшення змащувало рани від укусів заспокійливою думкою, що потім усе це закінчиться. І з таким бальзамом на серці Артем зможе прожити ще 17 днів. Він знав це. А тому слабко посміхнувся. Усе ж таки встав зі свого місця, налив повний кухоль води й осушив його за кілька великих ковтків. Після чого обернувся до сищика:

– Ви можете розповісти все це Максу, моєму найкращому другові? Мене він не стане слухати. Але він має знати, що терпіти доведеться не все життя, а тільки 17 днів.

Юст схрестив руки на грудях, обмірковуючи те, чи включати в уже отриману суму дане прохання, або ж вимагати додаткову плату. А через кілька секунд він якось дивно посміхнувся. Погодився виконати останнє прохання Артема і поспішно покинув його квартиру.

***

У дев'яту ніч він лежав на ліжку, дивився у стелю і щільно стискав губи, настільки сильно, що ті перетворилися на пряму бліду лінію, що нагадувала старий шрам. Силует лежав поруч із ним, посміюючись над напругою в його тілі, над стиснутими кулаками, і над рідкісними сльозами, що іноді збігали з куточків його очей.

Її чорне волосся розметалося по подушці, подібно до переплетених і сплутаних тіл отруйних змій. Ділянки блідої шкіри практично зливалися з сіруватими простирадлами, через що червона сукня скидалася на величезну пляму крові, що розтікалася поруч із ним. І все ж Артем наполегливо дивився в стелю, змушуючи себе дихати, але здригаючись щоразу, коли силует намагався до нього доторкнутися. Вона підносила свою руку до його щоки, не торкаючись шкіри. Але дозволяючи хлопцеві відчути мертвий холод, що поколює обличчя. Це були її нові тортури. Багатогодинне очікування того, що може трапиться. І як це буде, якщо вона все ж таки по-справжньому доторкнеться до нього...

Напружена щелепа скрипнула зубами, віддаючись хвилями болю в його голові. Але Артем терпів, повторюючи про себе, що після цієї ночі залишиться 16 днів. А потім 15... І так до ночі народження нового місяця, коли все нарешті буде скінчено.

***

Надвечір наступного дня пролунав неочікуваний стукіт у двері. На порозі знову стояв Юст. Але найбільше Артема здивувало не це, а те, що чоловік посміхався.

– Я знаю, як зняти прокляття достроково, пацан, – тихо сказав він, уперше не побоюючись того, що хтось може його почути. І перш ніж Артем встиг хоч якось відреагувати, кивнув головою в бік ліфта. – Ходімо. Поговоримо в машині.

Думка про те, що все може закінчитися достроково, ледь не збила його з ніг. Хлопець похитнувся, але притулившись спиною до стіни, таки зміг встояти на ногах.

– Але як? – спробував запитати він.

– Поговоримо в машині, – наполегливіше і з більшим роздратуванням повторив Юст.

Артем тільки кивнув. Прислухаючись до свого тіла і переконуючись у тому, що воно його не підведе, хлопець узяв із вішалки першу-ліпшу куртку і вийшов із дому.

Юст припаркувався на сусідній вулиці, що було трохи дивно, оскільки на стоянці біля його будинку були порожні місця. Проте змучений нічними кошмарами й засліплений думкою, що вони ось-ось можуть закінчитися, він не надав цьому особливого значення. Не в змозі стримувати своє нетерпіння, він зробив ще одну спробу розговорити сищика.

– То що ж ви знайшли?

Пересмикнувши плечима, начебто йому було вкрай неприємне чи то саме запитання, чи то голос, що його поставив, Юст усе ж відповів:

– Кілька років тому жінка з того будинку, де ти знайшов скриньку, безслідно зникла. Сусіди казали, що чули крик, але жодних слідів боротьби чи насильства поліція не виявила. І знаючи твою історію, я обшукав будинок і знайшов те, що може тобі допомогти.

– Що ж це? – запитав Артем трохи голосніше, ніж мав намір. Мабуть, натягнуті до краю нерви тепер самостійно регулювали гучність його голосу. На що Юсту було начхати. Він кинув на хлопця злісний погляд і процідив крізь зуби.

– Не шуми. Приїдемо туди, на місці все побачиш.

Змирившись із тим, що з чоловіка він більше не витягне жодного слова, Артем мовчки сів у його машину.

***

Коли показався знайомий будинок, хлопець здригнувся від думки, що обіцяв собі ніколи більше сюди не повертатися. І все ж таки повернувся. Він змусив себе йти за Юстом. А коли опинився всередині будинку, то, на перший погляд, не побачив там нічого такого, що нібито могло йому допомогти.

– Ну і де це? – нетерпляче запитав він, обертаючись до чоловіка.

– А ось тут, – усміхнувшись, відповів той, у наступну секунду спрямувавши величезний кулак в обличчя хлопця.

Почувся хрускіт зламаного носа. Тіло Артема сіпнулося і безформною купою повалилося на підлогу. Юст сплюнув на підлогу, розминаючи кулак. За хвилину він відтягнув тіло хлопця вглиб будинку і прив'язав його до стільця.

***

Він відчув легкий дотик, нібито хтось ніжно торкався його руки. Це було заспокійливо і навіть приємно. Але наступної миті почувся знайомий мелодійний наспів, без слів, перериваний смішками. Артем різко сіпнувся, озираючись по сторонах. І тільки через хвилину він нарешті зміг усвідомити, що його тіло не підкоряється наказам мозку. Зв'язане й оніміле, воно відчувалося якимось чужим.

– Вона вже тут? – вимогливо запитав Юст, сідаючи навпочіпки навпроти хлопця.

Артем заплющив очі, намагаючись осмислити те, що відбувалося прямо зараз. Логічно пояснити собі, що і чому коїться в цей момент. Але в голові була плутанина, в обличчі біль, а на периферії його зору миготіла червона сукня.

– Я не розумію, – прохрипів хлопець і, зробивши єдиний висновок, який здавався більш-менш логічним, промовив. – Адже я заплатив вам.

– Так, – неприємно розтягуючи слово, усміхнувся Юст. – А от твій друг заплатив значно більше.

Чоловік знову підвівся на ноги й мовчки відійшов до вікна. Відчинив кватирку, дістав цигарку і дав хлопцеві кілька тихих хвилин, щоб той зміг усвідомити сказане.

І Артем намагався. Попри те що мозок швидко склав два і два, почуття відмовлялися вірити в просту й очевидну відповідь «чотири». До цієї боротьби долучилася пам'ять, зайнявши бік розуму і нагадуючи йому вчорашні слова Юста. Якщо один із проклятих відовською скринькою закричить, другий тут же буде вільний від прокляття. З кожною миттю усвідомлення розросталося, затуляючи собою весь навколишній світ. А почуття вмирали, не витримуючи натиску моторошної правди.

Макс не хотів чекати ще 16 днів. А Юст збирався зробити все, щоб цієї ночі змусити його кричати. Тоді ж Артем зрозумів і те, що знає напевно кожна людина у світі. Але тільки одиниці оформляють це знання в слова. А саме – встромити ніж у спину здатен тільки той, кого ти добровільно підпустив до себе занадто близько.

Страху не було. А дослухаючись до своїх почуттів ще більше, Артем зрозумів, що не може навіть злитися. Усе, що залишилося, це пульсуюча зрада, від якої серцю було боляче. При чому настільки боляче, що це відчувалося фізично.

Юст загасив недопалок об підвіконня, і викинувши його у кватирку, повернувся до хлопця, знову ставлячи своє запитання.

– Вона вже тут?

Артем розсіяно подивився на чоловіка. Він проґавив той момент, коли той встиг узяти в руки іржавий молоток. Хлопець дивився тільки в очі майбутнього ката, в яких нічого не міг побачити. Жодних людських емоцій чи ознак докорів сумління. В Артема не було сумнівів у тому, що Юст збирався зробити, якщо він відповість ствердно. Можна було б поставити собі питання, скільки кісток він встигне йому зламати, перш ніж крик болю обірве життя хлопця. Але і це більше не було йому цікаво. Він знав, що програв у той самий момент, коли відправив сищика до свого колишнього найкращого друга. І раз так, то вже нічого не можна було виправити.

А наступної секунди Артем здався. Ігноруючи чоловіка, він перевів погляд на силует, уперше зустрічаючись віч-на-віч зі своїм прокляттям. Від щирого здивування його серце приємно здригнулося, адже перед ним виявилася не потворна відьма, як він собі уявляв, а прекрасна дівчина. На її обличчі грала співчутлива усмішка, в очах було дивне тепло, нібито вона дивилася на когось близького й рідного. І навіть сукня виявилася не згустком крові, а м'якою тканиною, по якій була розсипана золотиста вишивка.

Вона тримала в руках ту саму скриньку, яка за мить перетворилася на попіл, залишаючи на блідій шкірі її рук чорні сліди. Він заворожено дивився на це, вперше не відчуваючи жаху від того, що бачив. Вдивляючись в очі прекрасної дівчини, він зрозумів, що боляче не буде. Не буде і страшно. А буде тільки те, що мало статися. І це приносило неймовірне полегшення. Йому хотілося розповісти всім, хто погодився б слухати, що це прокляття насправді не те, чим здається. Тільки от часу для цього більше не було. Дівчина наблизилася до нього і м'яко обійняла. Прошепотіла йому на вушко: «Пора». Він усміхнувся, набрав повні легені повітря, а наступної миті вклав у свій крик усе своє прожите життя, яке залишав назавжди та без жалю...

***

Юст спостерігав за тим, як на обличчі хлопця розпливається блаженна посмішка. Він був готовий до страху, заперечення, благань і навіть погроз. Але не до того, що раптово і чомусь хлопець став виглядати майже щасливим. Так само як він не був готовий до того, що за мить простір порожнього будинку вибухне криком, а людське тіло, справжнє і на вигляд міцне, попелом осиплеться на підлогу, не залишаючи по собі жодних слідів. І вже точно він не був готовий до того, що ще протягом багатьох років прокидатиметься посеред ночі від крику, який чує тільки він. Страждатиме від кошмарів, які ніколи не зможе запам'ятати, зрозуміти або подолати.

 

7 років потому

 

Посеред натовпу, який вічно кудись поспішав, розбігався в різні боки та геть не помічав того, хто стояв у них на шляху. Їхні очі не могли його бачити, і все ж люди неусвідомлено цуралися його, обходячи стороною і навіть побіжно не торкаючись примарного тіла. Він усміхався, тримав у руках дерев'яну скриньку і наспівував пісеньку, в якій не було слів. Темрява обіймала його м'якою ковдрою, і він вбирав її в себе, відчуваючи всю силу і мудрість цієї пори дня.

Роки, десятиліття – скільки часу минуло відтоді, як він покинув цей світ? Дивно, невідчутно, та й загалом не важливо. Мало значення тільки те, що сьогодні в нього була причина повернутися. Одна важлива причина знову опинитися на тих вулицях, що колись були такими рідними. Тепер же були безликими й розмитими.

М'якою ходою він ішов прямо до своєї мети, по дорозі погладжуючи пальцями дерев'яну скриньку, ласкаво і з любов'ю, як міг би торкатися коханої. А як же інакше, адже ця скринька дала йому те, чого він так жадав колись. А саме – задовольнила його вічно голодну цікавість, яка за життя була джерелом багатьох проблем. Але принісши це саме життя як плату, йому відкрилися знання про суть буття, людського життя, і навіть про те, що й у малої піщинки в цьому світі є своє призначення.

Такий ось секрет дерев'яної скриньки. Не можна ображати відовську кров, що колись давно створила цю магію, оберігаючи нащадків, як своїх власних, так і своїх сестер. І прокляття тут зовсім ні до чого. Першим богам не цікаво мучити людей тільки заради страждання останніх. Їхні бажання інші, хоч для людства до кінця і не зрозумілі. І зберігаються вони, частково, в дерев'яній скриньці.

На її дні вирізано останнє попередження, як єдина спроба вберегти людське життя. Але потім, поки ти не закричиш, вона вчить тебе, що страх сильний тільки поки не зустрінешся з ним віч-на-віч. А коли закричиш, вона забере твоє життя, але натомість виконає найпотаємніше бажання.

Анна-Марія своїм життям несла знання того, що все в цьому світі має свою ціну. Чи то виконані бажання, чи то підле віроломство. Або ж зрада.

Розмірковуючи про це, він усміхався, наблизившись нарешті до житлового будинку.

Якийсь час він спостерігав за тим, як сім'я з трьох осіб вечеряє. Як глава сімейства з апетитом поглинає їжу, посміюючись над тим, як його трирічна донька намагається копіювати свою матір. Жінка, яка марно закликає чоловіка не заохочувати кривляння доньки, хоча водночас і сама не в змозі стримати посмішку на губах. Така чарівна картинка...

Однак спостерігаючи все це, він не відчував абсолютно нічого. Але ж, здавалося б, його колишній найкращий друг, який зрадив його колись, мав би сколихнути хоча б щось у душі. Але ні. Його душа цілком і повністю була заповнена всіма знаннями цього світу. Для почуттів там просто не залишилося місця.

Він чекав слушного моменту, щоб втілити в цей світ ту причину, через яку змушений був тут затриматися.

Через якийсь час він проник всередину будинку. Спостерігаючи за красунею дружиною, яка мила посуд після пізньої вечері, на секунду йому захотілося поспівчувати їй через те, що він мав намір зробити. Проте секунда в його особистій вічності була надто непомітним явищем.

Він попрямував до іншої кімнати, спостерігаючи за колишнім другом.

«Моя вина не виправдовує твою зраду. Ти вчинив як мразота тільки тому, що всередині тебе вже жила ця сама мразота. А "обставини" просто відкрили потайні дверцята твоєї душі, випустивши її на волю». Так думав він, трохи міцніше стискаючи в руках шкатулку.

Чоловік поморщився, нібито від холоду, причин для якого бути не могло. Він озирнувся на всі боки, ковзаючи поглядом повз того, кого не міг бачити. Неприємна тривога на секунду кольнула його серце. Проте що таке секунда тривоги в житті, в якому він зміг отримати все, що хотів?

Невидимий гість тим часом продовжив свою думку.

«Але це не те, що я хочу, щоб ти зрозумів. Мерзенні вчинки завжди мають наслідки це твій урок. Я це не помста і не покарання. Я всього лише посланець, який готовий пред'явити рахунок твоєму вчинку семирічної давності».

Він попрямував до кімнати маленької дівчинки, несучи із собою свою магічну ношу. Крихітка дбайливо вкладала спати своїх  плюшевих звіряток і не помічала, що більше в кімнаті не сама.

«Усе має свою ціну. І тільки дурень вважає, що зможе уникнути розплати. Тоді як мудрецям давно відомо, що діти можуть успадковувати не тільки колір очей чи ямочки на щоках, а й борги своїх батьків також».

Немов почувши ці слова, малятко обернулося, і завмерло. Ніби в трансі, вона дивилася в очі дивного незнайомця, який тримав у руках якийсь незрозумілий для неї предмет.

Він наблизився до неї, опустив скриньку перед дівчинкою і прошепотів: «Відкриєш її разом із татом». Дівчинка слухняно кивнула, сідаючи на підлогу поруч із дивним подарунком.

«А тепер, поклич його».

– Тато! – радісним голоском закричала дівчинка, раптово розвеселившись від того, що побачила в погляді примарних очей.

І поки простір будинку оголошували ледь чутні чоловічі кроки, він закінчив свою останню думку, перш ніж зникнути назавжди: «У тебе знову буде вибір, друже мій. День нового місяця сьогодні, а значить у тебе 29 днів, щоб усе обміркувати. І ти ж пам'ятаєш, що крику однієї людини цілком достатньо?..»

Дівчинка засміялася, нібито знайшла в примарних словах щось кумедне. За мить чоловічі кроки зупинилися, а двері в її кімнату відчинилися, не видавши при цьому жодного звуку.

 

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

16/11/24 03:10: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
02/12/24 00:12: Грає в конкурсі • Перший етап
19/12/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап