1936 рік
Десь на острові Велика Британія
1
Давно не було настільки холодної та похмурої осені. Щільна ковдра хмар закривала сонце розсіюючи його промені і перетворюючи їх на блідого привида. Час від часу дивлячись в небо Томас задумувався, а чи не померло Земне світило? Всі ми смертні, все піддається руйнуванню. Крихкість буття лякала, люди мов кришталь, один необережний рух здатен заруйнувати життя.
Через два з половиною місяці день його народження. Тридцять шість років, солідний вік. Раніше він був переконаний що доживе до глибокої старості, просто чомусь так здавалося, тепер це змінилося. Чи доживе він до зими? Дивні передчуття ятрили душу, плюндрували сни наповнючи їх химерними образами, які він був би радий забути, однак мозок художника надійно та чітко фіксував їх у пам'яті. Образи постійно виринила перед ним, неважливо снідає він, приймає ванну чи пише портрет поважного джентльмена.
Вони постають перед ним не даючи спокійно жити. Він міг би звикнути, якби це була єдина проблема. Однак три тижні тому він помітив, що в будинку почали зникати речі. Цінності котрі він скуповує та розставляє різними кімнатами. Вони гріють його душу, вони говорять з ним, вони захоплюються його талантом, розумом: «Ти зміг, ти вирвався зі злиднів, найкращий художник свого покоління».
Він любив ці речі, і чим більше він їх мав, тим чисельнішими ставали голоси. «Гучніше, гучніше, говоріть гучніше! Більше, вас має бути більше!»
Свій маєток Томас придбав вісім років тому. Той був родовим гніздом одного старого аристократичного роду, розрахований на два десятки слуг, чотириповерховий, інтер'єри кімнат виповнені з найдорожчих метеріалів, його будували справжні митці. Потім часи змінилися, сімейство збідніло, садибу довелося продати.
Том не любив людей. Байдуже хто, перехожі, клієнти, інші художники, галеристи чи прислуга. Кохання або дружба не існували для нього. Йому вистачало кухарки та покоївки, от тільки будинку цього було замало. Навколишня територія дичавіла, вікна бруднилися, крізь більшість з них світ завжди виглядав огорнутим туманом.
Кімнати мов дами одягались в мережево павутини, павуки ж виступали в ролі кавалерів що й подарували їм ці легкі прозорі плаття. Кольори тьмянішали під сірим пилом. Дах протікав, сирість наповнювала кімнати, ще один мешканець з'явився в будинку – пліснява. Вона повільно розросталася захоплюючи все більше простору в свої обійми. Томаса це не бентежило, адже вона не говорила, жодним чином не виказувала своїх думок чи почуттів. Жодних гримас, жестів, поглядів, зневаги. Вона просто жила поруч потихеньку докладаючись до знищення дому. Нічого страшного, грошей вдосталь. Завжди можна переїхати.
Мабуть кухня була найживішим місцем його оселі, вогонь палав зігріваючи повітря і їжу, пальне для людського організму народжувалося саме там. Вже давно минули ті часи коли він голодував, але особливе ставлення до харчів збереглося. Томас намагався жити як багатій, не цінувати, лишати недоїдки, але скільки б років не минало, йому цього не вдавалося, тарілка завжди лишалася чистою. Треба їсти, хто зна коли ще пощастить – це правило засіло в глибинах його свідомості мов якір що хижо вгризся в темний морський мул.
Міс Сара Нотлі, повнотіла рудоволоса жінка майже шістидесяти років готовула соуси до вечері. Томас зайшов на кухню та посміхнувся
- Ви як завжди в роботі, міс Нотлі. – сказав він добродушно.
- Так, сер. Чим я можу вам допомогти?
- Ще не знаю, я б хотів обговорити з вами одну делікатну тему.
- Так, звісно, я вас слухаю. – вона вмить відволіклася від справ і уважно подивилася на свого господаря.
- Я помітив що деякі речі почали зникати, від них лише чисті плями на запорошених поверхнях лишаються.
- Мені нічого про це невідомо. – розгублено відповіла кухарка.
- Ви впевнені?
- Так, сер, звісно. Гадки не маю куди вони могли подітися.
- Ну вже точно не своїми ніжками пішли деінде.
- Сподіваюсь ви не маєте на увазі...
- О, ні, ні. Що ви? Я ні в чому вас не підозрюю, нас стільки пов'язує. В мене і в думках не було що ви может красти.
- Я не крадійка, сер. Я клянусь вам, що не причетна до жодних зникнень ваших речей.
- Я ж нічого такого й не говорив. Міс Нотлі, заспокойтесь, у вашому віці шкідливо нервувати. Просто хотів уточнити, раптом ви щось знаєте. Гарного вам дня.
- Дякую, навзаєм, Сер.
Авжеж вона заперечує, а хто б зізнався. Яка б злодійка ось так просто взяла та й зізналася у тому що краде у свого хазяїна. Тим більше коли той настільки м'яко говорить з нею. Достатньо випучити очі, зробити дурнувате обличчя, цього буде досить. Головне в її реакціях, заради цього він завів ту розмову. Нотлі вона була наче щирою.
Але мотив все таки має: стара, бідна, все життя працює, ні чоловіка, ні дітей. Хто б не хотів хоча б в її віці пожити трохи для себе. Вона могла сподіватися що він нічого не помітить, її примітивний розум міг вирішити що раз є стільки всього, то хто ж зверне увагу на зникнення кількох дрібничок.
Але голоси, їх стало менше. В одній з кімнат хор змінився. Томас одразу це помітив.
Вона має мотив та можливість.
Вона може бути крадійкою. Але нікому не дозволено красти в нього. Нікому! Він не якийсь жалюгідний робочий на заводі, котрий втрачає за станоком час, здоров'я та в кінцевому рахунку, навіть, життя, а еліта набиває собі кишені ціною чужого поту і крові. Такими були його батьки, проте не Томас. Він краще, він на вершині.
Носом в ногу ткнувся Роджер, білий відкормлений лабрадор з незмінно розумним поглядом. Вірний, чесний, найдобріший, краще будь-якої людини. він нахилився і почухав його за вухом. Роджеру сподобалося, він задоволене замахав хвостом. Том посміхнувся.
- Я люблю тебе, малий. Зараз підемо на вулицю, пограємо. М’ячик тобі покидаю. Ходімо. Тільки зараз одягнусь.
Погляд Томаса сковзнув по вікну, попри всю силу його бажання, він затримався на ньому. З одного боку, приблизно в двохсот метрах розташовувався невеличкий, але густий ліс. Том ненавидів його. Зазвичай він не дивився на нього, але зараз сила волі підвела, він не міг відвести очей, серце на секунду защемило.
Том перевів погляд вище, темно-сірі важкі хмари тіснили своїх ворогів, білі стрімко відступали.
- Наближається гроза, наближається гроза. - промовив він сам до себе.
2
Аромат фарб найпрекрасніший з усіх, жодна квітка, жоден парфум не зрівняється з ним. Червона, чорна, зелена, блакитна, будь-яка. Кожна має свій неповторний запах що пов'язаний лиш з кольором, склад не грає ролі, тільки колір. Томас відчував ті пахоші з народження. Він взагалі відчував світ глибше за інших. Це було справжнім дивом, це робило його особливим.
Ніхто не міг грати з барвами хоч в половину так майстерно як він. Та не лиш через цей свій талант йому вдалося стати настільки успішним художником, але саме завдяки ньому він вирізніявся на фоні безлічі інших живописців.
В багатстві вистачає краси, але вона не особливо цікавила Тома. Естетика була для нього лиш дорогою іграшкою потрібною для означення статусу. В першу й головну чергу, у власних очах.
Малювати він любив, дійсно любив. Більше він нічого в житті не умів. Створюючи неперевершені полотна Томас відчував гордість, він мав справу в якій був віртуозом. А найголовніше – він був не марним.
До майстерні зайшла покоївка, Міс вуд. Мініатюрна блондинка, двадцяти чотирьох років, виразна фігура, миле обличчя, блакитні очі. Томас вважав її доволі привабливою.
Він відійшов від полотна з майже закінченим літнім пейзажем.
- Прошу сідайте. Я маю до вас серйозну розмову.
- На он той стілець сідати? – запитала вона кивнувши в потрібну сторону.
- Так, туди. Ви хвилюєтесь?
- Ні, сер. А мала б?
- Не знаю. Можливо. Я просто запитав, здалося що хвилюєтесь.
- Здається вже трошки починаю. – її натужна посмішка видавала зніяковіння.
- Вам йдуть емоції. Зазвичай ви надто спокійні, навіть холоднокровні. Але я про інше хотів поговорити. Тема доволі делікатна. Я вас звісно ні в чому не звинувачую. Мені просто треба зрозуміти куди зникають деякі з моїх речей.
- Я нічого про це не знаю, сер. А які саме речі зникають?
- Цінні речі, вартісні.
- Сер, я клянусь, що нічого про це не знаю. Я навіть не помічала, у вас так багато всякого різного.
- Настільки багато всякого різного що можна взяти і ніхто не помітить.
- Сер, я не причетна до цього.
- Міс Вуд, я й не говорив що ви причетні.У мене й в думках такого не було. Просто вирішив уточнити. Тому не хвилюйтесь, я бачу ви нервуєте, у вас навіть відтінок обличчя змінився. Став ще гарнішим. Скажіть, ви ніколи не думали про те щоб стати натурницею?
- Ні, не думала. – його запитання явно здивувало дівчину.
- Дарма, я впевнений вам є що показати. Тим більше натурницям платять, я б дуже добре вам заплатив, подумайте про мою пропозицію і перекажіть міс Нотлі що на обід я хочу пастуший пиріг.
- Так, сер.
- Можете йти.
Вона нервує, аж надто сильно, може причина в характері, а може і в провині. Поки на крадійку більше схожа покоївка. Навряд Сара Нотлі наважилася б у нього красти, занадто добре знає на що він здатен, чим більше він думав про неї, тим чіткіше розумів що їй не стало б духу вчинити таке. Але Джейн могла б. Вона новенька в його домі.
Звісно є варіант що крадуть обидві незалежно один від одного. Але це вже занадто малоймовірно. Хоча голота здатна на будь-що аби тільки почати відчувати себе бодай трохи вищими. Крадіжки це ще не найгірше. Всі проблеми цього світу, в основному, йдуть від бідноти. Вбивства, пограбування, проституція. Хоча останнє ще нічого, та й хто б відмовився від такого, коли три дні підряд нічого не їв, Томас жодного разу не відмовлявся. Краще ситий шлунок, ніж голодна гордість – ця безпринципність є однією з найгірших речей які несе в собі бідність.
Чи можливо що вони у змові? В теорії так, але навіщо? Кожна з них сама може красти що їй заманеться, і допомога їй не потрібна, ділитися потім теж не треба.
Скоріш за все, краде хтось один. І він обов'язково дізнається хто саме.
З легкою відразою він подився на власну роботу, вона бездоганна, однак ідилічний краєвид викликав нудоту. На душі мряка з холодом, а забражує він сонце, блакитне небо, зелену травичку. Думав що це покращить настрій, та стало тільки гірше. Він ще більше усвідомив як йому погано. Купу витратив на неї. А вона взагалі не допомогла, але він все одно вірив і сподівався. Ну й дурень.
Томас відклав пензлик та палітру, витер руки старою ганчіркою. Підійшов до однієї з шаф, відкрив, висунув один з ящиків, в червоній папці лежали малюнки, за три місяці набралося півсотні робіт. Кілька останніх тижнів він намагався не малювати свої сни. Спроба аналізу та занурення в кошмари бажаного ефекту не дала, як снилися так і продовжують снитись. Майже кожної ночі він бачить жахіття. Ігнорування теж жодного ефекту не мало. Алкоголь хоч трохи їх глушив, дарма він кинув пити. Мабуть слід хоч ненадовго повернутися до пляшки.
Томас відкрив папку, перший ж образ, останній малюнок. Щось у ньому змінилося. Що? Голова? Так, вона має бути повернута в інший бік. Чи ні? Він ж наче не так зображував. Стоп. Що це? Що за запах такий мерзенний? Томас роззирнувся в пошуках джерела смороду. Звідки ж це?
Том знову подивився на малюнок. Сірий колір, він малював простим олівцем, сірий колір пахне інакше, він схожий на осінь. Тут інший запах. Дивний, незвичний. Він взяв листок, підніс ближче і впізнав його, сморід мертвичини.
3
Спальня Томаса була однією з небагатьох кімнат позбавлених павуків, кучугур пилу, плісняви, мутних вікон. Прибирали в ній регулярно та ретельно. Хоча не те щоб йому так вже була необхідна аж настільки чиста кімната, головне що була дорого обставленою. Все інше великого значення не мало. Все не мало сенсу без його скарбів. Дороговартісні артефакти минулого, різноманітні ювелірні вироби і багато чого ще. Тисяча сто п’ятдесят сім предметів.
Томас любив їх, а вони любили його. Їхні голоси не замовкали навіть коли той спав. Без перестанку возвеличували свого господаря. До того як йому почали снитися кошмари, вони забезпечували найщасливіші сни. Він був імператором, королем, шейхом, фараоном.
Потім прийшли жахіття. Але голоси все одно продовжували тішити його серце.
Провівши нехитрий експеримент, в кілька шарів обгорнувши яйце фаберже щільною тканиною, він з подивом виявив що голос затих. Виявляється так просто можна заховати його цінності.
Слугам, звісно, невідомо про те що він здатен чути речі. Але ж вони могли ось так само обмотати вкрадене, наприклад, щоб вберегти його від подряпин, сколів.
Він, насправді, не думав що буде саме так, просто ідея в голову прийшла, чому б не перевірити, маловірогідно, але раптом.
Його малюки могли кликати на допомогу, задихатися в ганчір’ї, а він і не чув їх.
Це не можна так лишати.
Томас роздав завдання кухарці і покоївці. Перша мала приготувати велику складну вечерю, а друга відчистити одне з найзапущеніших пртміщень , часу до вечора.
Поки вони працювала він пішов перевіряти їхні кімнати. Прислуга мала частину власного поверху на окраїні будинку. Багатством тих приміщень ніхто не переймався, тож вони вже самі по собі викликали у Томаса відразу.
Тільки ступивши на жіночу половину він одразу відчув ту бідність якою жили слуги, на стінах навіть шпалерів не було. Дешеві двері, і ще дешевші ручки в них. Яка ж бридота.
Йому стало себе шкода. Через ницість інших він повинен стикатися з тим від чого йому лише дивом вдалося втекти.
Зібравши волю в кулак. Він пройшов крізь коридор, добре що на кімнатах висіли папірці з іменами на випадок якщо йому терміново знадобиться хтось з обслуги.
Першою йшла кімната міс Нотлі.
Убоге маленьке приміщення для такої ж само людини. Треба швидше закінчити все і піти звідси. Інакше його точно знудить. Ще й це дешеве барахло навколо ніяк не може замовкнути, воно ридає, скиглить, воно зневажає та ображає, піддає сумніву усе чого він досяг. Нажаль він чув не тільки те що мав би чути. Голос мало навіть сміття, котре хтось вважає своїм одягом, наприклад.
Речей у кухарки було не багато, трохи одягу у шафі, бульварне чтиво, любовні романи для бідних дурних самотніх жінок. Очевидно що серйозну літературу її мозок сприймати просто не здатен, добре хоч взагалі читати вміє. Також було кілька книжок мемуарів мандрівників, навіщо? Мріє що одного разу теж відправиться в якусь таку подорож? Чи може вона любить уявляти як живе інше життя в іншому місці? Томас посміхнувся, вона виявилася ще убогішою ніж він думав.
А це що?
В маленькій коробочці лежало кільце, обручка? Вона колись була заміжня? Він цього не знав. Неприємно стало на душі, прислуга має секрети, свої власні таємниці. Що ж ще вона приховує?
Годинник, старий, не дорогий, але і не якийсь непотріб, на внутрішній стороні кришки гравіювання: "Для Мортімера". Чоловік? Батько? Брат? У неї взагалі є брат?
Що ще?
Дешеві прикраси. Пачка банкнот, спочатку він здивувався, але порахувавши зрозумів що вона просто відкладає з зарплати. Непогано відклала, як для кухарки. Не дивно, вона ж по суті живе за його рахунок, а він ще й гроші дає за куховарення, мала б просто так працювати, за дах над голову і їжу. Нажаль так не прийнято. Ну вираховує він їм з зарплати і що з того. Вони живуть в роскоші і добре харчуються, ті гроші його витрат не покривають, дурні правила та норми.
Том витягнув кілька купюр та поклав собі в кишеню. Компенсація за час який він витратив на той клоповник.
Сховків чи вкраденого виявлено не було, чогось що вказувало на її причетність, теж не було знайдено. Томаса це засмутило, йому б хотілося скоріше знайти злодія і покінчити з усім.
Кімната покоївки, виглядала так само убого. Томасу стало трохи бридко від того що в його домі є такі місця, але не ж не робити тепер в них ремонт, він тут навіть не буває зазвичай, а ті дурепи не заслуговують спати в красі, хай радіють вже від того в якій роскоші працюють.
На ліжку була якась стара м'яка іграшка, ведмедик. Мабуть з дитинства з нею, схоже воно було не найгіршим, раз вона не проти таскати з собою нагадування про нього. Том взяв його до рук, помацав, в середені нічого не було, вона нічого туди не зашивала.
Свої власні дитячі роки згадувати взагалі не хотілося, та спогади не питали дозволу щоб зайти у гості, потоптатися брудними чоботями по чистому климу та явити свої гидкі гнилозубі пошрамовані писки. Томас зкривився, поклав іграшку так як вона лежала і продовжив перевіряти кімнату.
Зовсім трохи грошей, справді зовсім трохи. Значно менше ніж у кухарки. Куди ж вона їх витрачає? Дах, їжу, робочий одяг забезпечує він. Є над чим подумати.
Її фотографія з якимось чоловіком і тим ведмедем, напевне його подарунок. Трохи косметики, трохи одягу. Збірки поезій: Вордсворт, Кітс, Кольрідж, Блейк, Шеллі, Клер. Не надто оригінально.
В маленькій коробочці загорнуті в хустинку лежали два десятки монет. Колись він і сам займався нумізматикою, збирав тільки найдорожче, її монети особливої цінності не мали, але справді були колекційними.
Три товстих зошита з віршами. Такі ж само примітивні як і вишивка яку він знайшов наступною. Судячи з кількості цього сміття, вона справді любить обидва цих діла, цікаво чи розуміє вона наскільки бездарна в них є?
Точно ні. Томас посміхнувся, не всім дано бути творцями.
Справжній інтерес представляли листи сховані під матрацом.
Томас перевірив кілька останніх, її мати серйозно захворіла, потребувала грошей для лікування. Ось і мотив, прекрасний мотив, чудовий мотив. Хто б не пішов на злочин для того щоб купити ліки мамі? Він б не пішов, але це ж не у нього було щасливе дитинство.
А монети. Раз вона їх береже, то якийсь інтерес до келекціонування має, а в нього весь будинок заставлений дорогими колекційними речами.
Вона не не стільки дурна щоб зберігати крадене в своїй спальні. Маєток величезний, тут повно місць де можна сховати поцуплене, до тих пір поки не видасться нагода поїхати звідси забравши все з собою. Воно точно має бути в будинку, Том не бачив щоб вона відлучалася кудись з тих пір як помітив пропажі.
Але це все дрібниці в порівнянні з тим що насправді її звали не Джейн, а Емілі. Батько називав її тільки так. Є з чим розібратися.
Перевіривши кімнати він з радістю покинув поверх для прислуги і піднявся до нормальної частини будинку. Аж на душі легше стало коли він це зробив.
Перевірка будинку, пошук сховків може зайняти кілька днів мінімум і треба буде знову до прислуга спускатися. Перевіряти все у них. Том нещасно зітхнув і побрів нагору, вирішив почати з четвертого поверху і рухатися вниз, буде час щоб відпочити від побаченого сьогодні.
Перебуваючи у думках про те хто ж краде його цінності, він й не помітив як пішов тим коридором який зазвичай оминав, коридор той вів повз колишню майстерню. Він закляк на місці щойно в очі втрапили білі двері з різнобарвними плямами котрі накопичилося за роки роботи. Він не мав бути тут, не мав підходити до цієї кімнати. Рука сама потягнулася до ключа що висів під одягом на шиї, він відчув його контур пальцями. Не знамо навіщо перевірив чи закрито, так, звісно.
Томас пішов далі, тепер він вже думав не про злодія, зовсім не про нього...
4
Обшуки будинку бажаних результатів не принесли, Томас лиш виявив ще більше зникнень, а слуги почали якось підозріло на нього дивитись. Помітили його пошуки, та байдуже, хай злочинець знає що кара неминуча.
Всі цінності було наказано перенести в його спальню та кімнату поруч, двері тієї іншої кімнати він потім закрив на ключ та забив дошками. Третій поверх, через вікно ніхто не залізе. Злодій більше нічого в нього вкраде.
Найулюбленіше Том зібрав у своїй спальні, і голоси стали ще гучнішими, ще солодшими, а він ще більше упевнився в своїй вийнятковості.
Йому не легко було побороти власні комплекси. Щодня доводилося спостерігати за батьками, за їхніми нікчемними життями, а вони ж рідня, одна плоть, одна кров. Якщо вони такі, то і він має бути таким, і не може бути інакшим. Том виріс серед людей позбавлених амбіцій та волі. До певного часу він щиро вважав себе рівнею їм. На щастя, ті часи в минулому.
Він вже давно не серед них, але вони все ще поруч з ним.
Сидячи на дивані в одній з віталень Томас малював та спостерігав за роботою покоївки.
- Міс Вуд, маю сказати що фігура у вас прекрасна. Тендітна, ніжна, але при цьому не позбавлена об'єму, принад які нам художникам так подобаються.
Вона не відповіла, продовжила прибрати наче нічого не чула.
- Міс Вуд, я зробив вам комплімент.
- Дякую, сер. – навіть не обернулася.
- Щирості в голосі малувато. Настільки мало що взагалі нема.
Вона знову не відповіла, не поглянула на нього.
- Ігнорування це хамство, Міс Вуд.
- Я просто не знаю що вам відповісти. – ось і зоровий контакт, в ньому вона показала свою байдужість
- Ну то йдіть геть. Закінчите коли я піду. Ви занадто нудна, тільки сон наганяєте, йдіть.
- Як скажете, сер.
Вона пішла без заперечень, жодним чином не виказавши образу чи невдоволоння, просто пішла. Деякі люди створені для такого життя, так само як черв'яки для землі або мухи для лайна. Себе ж Томас вважав птахом. Гордим хижаком що літає над убогістю цього світу і крилами торкається небес. Можливо що й вона не зовсім муха. Цей її погляд, наче вони рівня один одному. Міс Вуд, Емілі, хто ж ви? – запитав себе Томас закінчуючи вже третій портрет служниці.
Чому просто не можна почати добре жити, один раз і назавжди. Чому постійно щось відбувається. Відбувалося раніше, зараз, відбудеться ще. Недобре передчуття мов камінчик у взутті не давало провести й хвилини у спокої. Ще й ці кошмари. Він втомився. Йому був потрібен відпочинок, або неминуче стався б вибух.
Дорогий алкоголь налитий в дорогий келих трохи знизив рівень тривожності. Улюблений пес Роджер зігрів так що й на душі потеплішало. Вони разом вляглися в ліжко. Том чухав собаку за вухом, пив і говорив.
- Собака ти моя мила, шкода що ти не вмієш розмовляти. Знаєш, мені ж насправді навіть поговорити немає з ким. Ніколи не було. Люди мирзенні істоти, стережися їх. Не вір їм ніколи. Обман це їхня суть, природа яку вони не здатні змінити. Вони не цінують хорошого ставлення до себе, їм потрібні тільки гроші, всім потрібні тільки вони, навіть тим хто має їх стільки що може ні в чому собі не відмовляти. Заздрісні, лицемірні, брехливі потвори, горіти їм усім у пеклі. Давай поспимо, друже. Я п’яний, а ти пес, погане нам не присниться, нікому з нас.
Коли Томас прокинувся Роджера поруч не виявилось, і наче це нормально, собака просто пішла кудись по своїх собачих справах, нічого страшного. Але погане передчуття не дозволило йому пролежати й п'яти хвилин в ліжку поки він не пересвідчиться що з псом усе гаразд.
Том пішов шукати його. Він кликав, але Роджер не відзивався, не гавкав у відповідь, не біг до нього. Пес зник.
5
В будинку Роджера не було, це абсолютно точно. Коли він прокинувся і пішов перевіряти, всі двері назовні було замкнено. Служниці заперечують що відчиняли їх, собаку вони взагалі з вечора не бачили. Минув вже тиждень тиждень, Роджера все ще не знайшли.
Невже злодій вкрав пса. Навіщо? Викуп? Просто для того щоб зробити боляче? Чи здатна Джейн-Емілі на подібне? Вона б наважилась?
А може Роджер вже мертвий?
Від цієї думки руки стиснулися в кулаки, а на очі навернулися сльози.
Можливо замішаний ще хтось. Можливо у злодія є спільник. Або злодій не з будинку і не має жодного стосунку до прислуги! Ні! Ні. Маячня якась. Маєток стоїть на віддалені, хтось мав би постійно приходити з найбілижчого села, пробратися в дім, виносити речі, і робити це регулярно. Будинок величезний, в ньому лише троє людей, вночі всі спалять, він міг залишитись непоміченим. Але ні. У нього під боком живе голота, а він вигадує якогось загадкового крадія бозна-звідки. Дурниці це все. Краде той хто живе під його дахом і жере його харчі.
- Міс Нотлі, чи ви не зробите кілька моїх улюблених сендвічів? Двох буде достатньо. – сказав він приторно-солодким голосом.
- Звісно, сер. Міс Вуд принесе вам їх.
- Я б хотів перекусити тут, на кухні.
Кухарку здивувала відповідь господаря, той украй рідко з'являвся в приміщеннях котрі були розраховані на персонал.
Том сів за великий стіл заставлений різним кухарським приладдям і почав спостерігати за тим як йому роблять сендвічі. Коли вони були готові він подякував і прийнявся повільно смакувати кожен укус.
- Дуже смачно, міс Нотлі.
- Дякую, сер.
- Вам дякую. Ви справді хороший кухар.
- Дякую, сер.
- А ще ви прекрасно виховані. – майже з такою само інтонацією зазвичай малих дітей хвалять за різні вдало виконані справи типу самостійно налитого в склянку молока.
- Дякую, сер.
- Дякую, сер.
- Перепрошую?
- За що?
- Я просто не зрозуміла.
- Звісно не зрозуміли. Скажіть, як вам працюється у моєму домі?
- Чудово, сер.
- І ви всім задоволені?
- Звісно, сер.
- Жодних нарікань?
- Жодних, сер.
- Ви задоволені умовами праці?
- Так, сер.
- Це добре, я радий що хоч ви задоволені своїм життям тут. Бо я от взагалі не радий. Хтось краде у мене. – його голос змінівся, став їдким мов кислота – Міс Нотлі, чи відомо вам що відбувається з заможними людьми коли у них крадуть?
Задумавшись вона відповіла.
- Ні, сер.
- Вони біднішають, міс Нотлі. А я цього не хочу. Я вже був бідним, і не хочу знову. Ці крадіжки принижують мене, міс Нотлі. А я вже був приниженим, і не хочу знову. Я нікому не дозволю витирати об мене ноги, грабувати, плести інтриги за моєю спиною. Диво що я став тим ким став. І я нікому не дозволю відбирати мої гроші, мій статус, плювати в мене. Богом клянусь, міс Нотлі, я знайду того хто краде в мене і змушу страждати. Що вам відомо про особистість злодія?!
- Нічого, сер, нічого.
- Ви брешете мені?!
- Ні, присягаюся, я кажу правду.
- Як смієте ви брехати мені прямо в очі?
- Я кажу правду, сер. – її руки тремтіли, а з очей потекли сльози.
- Де Роджер? Куди ви поділи мого пса?
- Я... Я...
- Що? Що ви?
- Я нічого не робила. Простіть, простіть, сер.
- То за що ж ви просите вибачення? Ви ж ні до чого тут.
- Я... Не знаю...
Томас посміхнувся, в голосі проступив настрій легкого літнього дня.
- Не хвилюйтесь ви так. Все гаразд. Все добре, витріть сльози. Перекусіть, мені вже не хочеться. Дозволяю доїсти за мною. Сендвічі справді дуже смачні. Ще раз дякую.
З цим словами він вийшов з кухні. Це точно не вона, точно. Сара Нотлі занадто добре його знає щоб наважитись на таке. А що Джейн-Емілі Вуд?
Двері майстерні відчинилися, Томас відійшов в сторону даючи дорогу служниці
- Прошу міс Вуд, проходьте. - вона пройшла в кімнату, Томас за нею
- Тут треба прибрати?
- Ні, що ви, ні. Ну, тобто, так. Але не зараз. Не для прибирання я вас покликав. Спробуйте вгадати навіщо. – його інтонація була грайливою наче в наперсточник що заманює до своєї гри наївних перехожих.
- Я не знаю, сер.
- Навіть спробувати не хочете?
- Я б радо спробувала, але в мене жодних варіантів.
- Ну хоч щось скажіть.
- Жодних варіантів.
- Ну гаразд. Ех, нудна ви. – він витримав паузу, думав покоївка захоче переконати його в зворотньому, однак не захотіла – Так скажу. Я хотів показати вам деякі свої роботи. Ви можете сісти, полотна продані, але я маю грубі ескізи олівцем.
Джейн сіла на стілець, поруч зі столом. Том приніс темно-зелену папку та дав служниці.
- Відкрийте, подивіться. - вона відкрила, перед нею були малюнки оголених жінок.
- Це все з уяви, я не малюю з натури. Подивіться, скажіть як вам.
- Дуже гарно. – відповіла вона перебираючи малюнки.
- Вам справді подобається?
- Так.
- Чудово, мені приємно, то коли?
- Що, сер?
- Коли ви дозволите мені намалювати вас. Ви станете моєю першою натурницею.
- Сер?
- Ви обіцяли що подумаєте над моєю пропозицією, я показав вам свої роботи, вам сподобалося. Давайте сьогодні ввечері.
- Сер, пробачте, але...
- Стоп, ви думаєте що в оголеному тілі є щось погане? Зовсім ні, я вас запевняю. В цьому немає нічого неправильного, нічого розпусного. Це служіння мистецтву. Це увіковічнення прекрасного.
- Сер, я думаю що це просто не моє.
- Ви думаєте що я вам не заплачу чи що заплачу замало? Просто скажіть свою ціну.
- У мене немає ціни.
- Вона є у всього і всіх. Скажіть скільки.
- Ви справді дуже гарно малюєте, але...
- Три фунти за кілька годин роботи, хоча це й роботою назвати важко, вам лиш треба буде тримати одну позу, з перервами звісно. Як вам?
- Сер, Мені шкода, але я справді не можу погодитись.
- Все ви можете, п’ять фунтів за один вечір того що й роботою не назвати.
- Сер, пробачте, але...
- Вісім фунтів.
- Сер...
- Десять фунтів. Ніхто натурницям навіть близько стільки не платить, це ведичезні гроші за виконання того про що я вас прошу.
- Сер, мене не цікавлять гроші.
- Вони всіх цікавлять. - з поблажливою посмішкою відповів Томас.
- Не хочу вас ображати, але я не дам згоди скільки б ви мені не запропонували.
- Сорок фунтів.
- Сер...
- Так чи ні?
- Не в грошах справа.
- П'ятдесят фунтів.
- Дозвольте я піду.
- Сімдесят.
- Сер, будь-ласка, не сприймайте мою відмову за образу.
- Ви не здатні мене образити. Сто фунтів, добре подумайте перш ніж відповідати.
- Ні.
- Сто п'ятдесят. Більше не дам, ви стільки й за рік не заробляєте, це моя остання пропозиція
- Дозвольте я піду.
- Це великі гроші, подумайте ще раз. Хіба вони вам не потрібні?
- На все що мені треба я здатна заробити сама.
- Триста фунтів, заплачу вам їх просто зараз, перед початком роботи.
- Ні, сер.
- Можете йти.
Емілі-Джейн не така проста як він думав, не така жадібна. А ще вона майже точно крадійка. Працює під іншим ім’ям. Її мати хвора, а вона від таких грошей відмовляється, значить вони у неї є. Могла б отримати ще, але це копійки в порівнянні з тим що вона вже має, то чому ж тоді вона не звільняється зараз? Бо хоче ще, а значить справді жадібна. Але не безмірно, і гордість має. Горда біднота здатна не тільки красти, це ще дрібниці, вона здатна на вбивство, на тортури, найгірші злочини коять саме такі люди. Потрібно бути обережним.
Том особисто тричі обшукав весь будинок, десяток разів він обійшов навколо маєтку гукаючи Роджера. Лишилось тільки одне місце де він ще не перевіряв. Томас вдягнувся тепліше і пішов прямо туди.
До темряви ще кілька годин, втім через хмари вже почалися сутінки. Вітер був такої сили що доводилося притримувати кашкет. Над головою гриміло та виблискувало, почав моросити крижаний колючий дощ. Клята осінь, що на душі, те й у природи. Скоро негода розіграється і розпочнеться справжній буревій, варто поспішити.
Крок за кроком Томас наближався до лісу, все важче ставало ховати страх за гнівними думками, химера жаху все чіткіше показувала своє обличчя, все більше випирала, наче тіло мерця з неглибокої просілої могили. Томас зупинився. До лісу лишалося метрів двадцять. Він дивився на ліс, а ліс споглядав у відповідь, дуель поглядів була короткою, Томас боягузливо відвів очі. Він розвернувся та попрямував до маєтку, кроки пришвидшувалися доки він не перейшов на біг.
Увірвавшись у будинок одразу ж замкнув двері. Сердце калатало, руки тремтіли, треба заспокоїтись, заспокоїтись. Випити треба, випити. Напитися!
Він піднявся у свою спальню, закрив на замок двері, підпер ручку стільцем і кинувся пити наливаючи з пляшки прямісінько собі в горлянку. Томасу хотілося як найшвидше відключитися, вийте з цієї реальності. І йому це вдалося, але потрапив він у світ власних кошмарів. Цього разу спиртне не допомогло. Він занадто сильно боявся.
Тільки стук серця, тільки кроки за спиною. Важкі гучні гупання ніг чужинців. Більше нічого. Це все що чув Томас.
В кородирах було темно, він біг босоніж, бо вирішив що так стане менш помітним. Вони прийшли за ним, вони так просто не підуть. Він має сховатися, його не повинні знайти. Страх, скільки ж страху розлилося по його венам. Кожна буква промовленого по думки слова спотворена, просякнута жахом. Ті букви схожі на корені дерев. Корені дерев що ростуть на кладовищах і мов виноградна лоза обплітають кістки мерців.
Томас ховається в одній з кімнат, ключів він не має, тож доводиться триматися за ручку дверей, ніхто не поверне її, до поки він за неї тримається.
Варто заспокоїтись.
Видихни.
Вдихни.
Видихни.
Вдихни.
Повільно, сука.
Поволі.
Видихнув.
Вдихнув.
Видихнув.
Вдихнув.
Він заховався, їм буде непросто його знайти. Будинок величезний. Він ще встигне втікти коли вони обшукуватимуть іншу частину дому.
Він втече, а вони цього й не помітять. От телепні. На його обличчі вимальовується посмішка. Страх слабшає. Страх меншає. Все буде добре, промовляє він сам до себе. А потім чує кроки, вони ближчають. Він стискає ручку дверей настільки сильно наскільки тільки здатен. Вони наближаються, наближаються, дихання перехоплює, вони проходять повз, кроки даленіють.
Том видахає. Пощастило. Вони повертаються. Хочеться кричати. Вони зупиняються навпроти дверей. Тиша. Тільки його серце, і нічого крім нього.
Вони його чують, вони можуть його почути? Воно наче барабан. Це через нього вони повернулися?
Ручку почали крутити, але Томас тримає міцно. Її почали крутити сильніше. Але Томас тримає міцно. Вони перестають.
Як людське серце може скорочуватися з такою швидкістю? Це просто не можливо. Припини, припини, тихіше, давай тихіше, вони ж почують нас.
У двері постукали. Спочатку легенько.
Потім трохи гучніше. Далі постукали так що деревина здригнулася.
- Поліція! Відкривайте! Містер Прайс! Ми знаємо що ви там! Ми чуємо ваше серце!
- Я не відчиню! Забирайтеся з мого дому!
- Едгаре, неси сокиру. Алане, діставай револьвер. Стук його серця зводить мене з розуму. Воно має зупинитись.
Перший ж удар сокирою пробив двері, скалка влучила в око.
Підскочивши на ліжку він ледь не впав з нього. Для усвідомлення реальності знадобилося кілька секунд. Він почув знайомі голоси своїх цінностей, роззирнувся. Це був сон, лише сон. Ще й не найгірший, за ним прийшла всього лиш поліція.
Треба випити ще, це допоможе.
Зранку, з похміллям і важкою головою він пішов на кухню до міс Нотлі, раніше вона готувала йому особливий напій для полегшення голови. На кухні міс Нотлі не виявилося. Все було чисто і нічого не стояло на плиті.Вона навіть до роботи ще не приймалася. Томас приречено посміхнувся. Він все зрозумів.
- І ви теж, міс Нотлі.
6
- Так, дякую і вам всього доброго.
Томас поклав слухавку, отримана інформація ще більше упевнила його в тому що він не помилився. Покоївка була крадійкою, тут і думати більше немає про що. Вона крала, вона принижували його, вона брехала в обличчя. Можливо кухарка теж в цьому замішана. Її не було вже другий тиждень. Він не знає чому вона не зібрала речі, але скоріш за все це якийсь хитрий план, спроба забрати у нього ще більше ніж вже встигли. Основа йому відома, все інше він дізнається зовсім скоро.
- Доброго ранку, міс Вуд.
- Доброго ранку, сер.
- Як ви?
- Добре, сер.
- В будинку вашого господаря зникають речі що коштують стільки скільки вам й за десять життів не заробити, а вам добре. Чи не здається вам це дивним? Можливо вам так добре тому що ті речі зникли не без вашої участі?
- Сер, я не крадійка. Я розумію що ви засмучені, але це не привід бездоказово звинувачувати людину.
- Ого, а ви осміліли. Тільки ось докази у мене є. Ваша мати хвора, а ви відмовилися від грошей які здатні їй допомогти. Не дивіться на мене так, я мав повне право перевірити вашу кімнату. Йдемо далі, звати вас зовсім не Джейн, ви підробили рекомендації. Так, Джейн Вуд дійсно існує, і вона справді працювала за вказаними вами адресами, от тільки вона зараз приблизно у трьох сотнях кілометрів від нас. Колекція монет, схоже якесь примітивне почуття прекрасного та спрага до колекціонування цінностей вам не чужі. Ваш дядько сидів у в'язниці за крадіжки, він пробирався в чужі будинки та крав. Його звільнили три з половиною місяці тому, а трохи більше двох місяців тому, на роботу влаштувалися ви, і вас саму також підозрювали у тому що ви його посібниця. Ваш батько відомий картяр, вірніше, відомий дурень що постійне програє та втрапдяє в неприємності через свої борги. Ого скільки ж збігів, скільки ж дивних випадковостей.
Хвора мати котрій треба гроші на лікування. Батько що постійно наривається на неприємності через свою дурість. Дядько злодій. Вас підозрювали. Не буває таких збігів. Не буває. Ви не просто так приховали всю цю інформацію, ви не просто так підробили свої рекомендації та назвалися іншим ім'ям. Ви не просто так опинилися в моєму домі. Будете заперечувати?
- Ні,не буду. Але як ви дізналася хто я? Одного імені з листів не вистачить для такого.
- Намалював ваші портрети розіслав кому треба, вас впізнали. Остання ваша з дядьком справа була дуже гучною, він ледь двох чоловік до смерті не забив.
- Тільки от причетність не довели, він за дріб'язок сів.
- Годі балачок, ви зізнаєтесь що ночами поки всі спали ви пропускали сюди свого дядька який і робив всю справу?
- Я тільки на ніч залишала відчиненими певні двері, а потім під ранок, зачиняла їх.
- Живе він, я так розумію, у містечку поряд.
- Вірно.
- І ви даєте йому частину зарплатні на життя.
- Даю.
- Ну звісно.
- А у вас я бачу є зв'язки в поліції.
- У мене всюди зв'язки.
- І що далі?
-.Далі ви просто зникнете з мого життя.
- Тобто? А поліція? А погрози?
- Йдіть геть
- І можна лишити все те дороге барахло собі?
- Забирайтесь інакше я викличу поліцію.
- Навряд.
- І чому ж?
З кишені Емілі дістала маленький чорний револьвер та націлила його на Томаса.
- Ваша жага до колекціонування різноманітних цінностей стала дуже відомою. Ось ми з дядьком і вирішили що вам варто трохи поділитися, проте прийшли ми зовсім не за тим, нам потрібно знати де ви ховаєте свій найдорожчий екземпляр.
- Не розумію про що ви.
- Все ви розумієте. Зізнавайтесь...
- Інакше що? Вб'єте мене і ніколи не дізнаєтесь де він.
- Інакше я прострелю вам ногу.
- А за таке передбачено набагато суворіше покарання, не думаю що ви хочете провести стільки років у в'язниці.
- Кажіть де діамант барона, інакше я прострелю вам ногу.
- Стріляйте, зустрінете старість у тюремній камері.
Пролунав постріл, Томас закричав і впав на підлогу.
- Я добре стріляю, кістка ціла, артерії не ушкодженні, куля пройшла на виліт, можете навіть до лікаря не звертатися, просто обробіть, перебентуйте і все буде впорядку. Наступного разу я прострелю вам кістку. Біль буде разів в сто сильнішою. Я бачила як з моїм батьком гралися таким чином. Джоні, віддавай борги. А, точно! У тебе немає чим. Бах! Спочатку просто в м'ясо. Джоні, подумай, в тебе має щось бути, подумай, Джоні. Що? Нічого? Бах! В другу ногу, але вже в кістку. І Джон сказав, у мене є донька, мила Емілі зробить усе що ви скажете, і я робила, інакше б мені вибили зуби. Плювати мені на того виродка і ту суку яку він називає моєю матір'ю, вона мачуха. Ти навіть не уявляєш яке задоволення я отримую коли перечитую його ниття про те як йому потрібні гроші, як та хвора сволота страждає без ліків. Моя мама повісилися від хорошого життя коли я ледь ходити навчилася. Дядько сів, а та навалоч почала розпродавати колекцію монет мого діда, той дріб'язок це все що лишилося. Вийшовши з в’язниці Дядько запропонував тебе. Ти наша остання справа. Говори де діамант інакше я прострілю тобі коліно. Чи думаєш жартую? Думаєш духу не вистачить? Я більше ніколи не житиму в злиднях, ніколи не буду бідною, краще смерть.
- У бібліотеці таємна ніша, знайдеш перше видання Різдвяної пісні біля самого каміну, за ним кнопка, на дотик майже непомітна, натиснеш і побачиш як відкриється частина стіни, там сейф, код 30021890.
- Якщо збрехав...
- Не збрехав я, забирай той клятий діамант і вали звідси!
- Одразу як перевірю дещо.
- І що ж?
- Твою стару майстерню на двері якої ти й подивитись спокійно не можеш. О так, я помітила, не дивуйся.
- Там зачинено, не знаю де ключ.
- Він на твоїй шиї, піднімайся.
- Ти мені ногу прострелила.
- Кістка ціла, дошкутильгаєш.
Він і справді дошкутильгав. Нога боліла, але крові майже не було. Він міг на неї ставати. Зняв з шиї ключ, відкрив двері, зайшов першим.
- І що ж у цій кімнаті такого страшного? Звичайна брудна заляпана фарбою майстерня.
Томас промовчав.
- Що тут сталося?
- Підчипив заразу від однієї хвойди.
- Ти гидкий. Ти знаєш це? Ти мерзенний.
- А ти крадійка. Жалюгідна злиденна задрипанка.
- Це краще ніж бути тобою. Ти навіть не уявляєш наскільки мілким насправді є. Я подзвоню дядьку, і він скоро прийде, якщо ти збрехав, з тобою говоритиме він.
- Не збрехав я.
- Подивимось. А поки посидиш тут, і тільки спробуй щось утнути.
- Можеш не переживати щодо цього.
- А все ж, що тут сталося?
- Впевнена що хочеш копирсатися в минулому такої мирзенної мілкої істти як я?
- Ти правий, не хочу.
Він залишився в кімнаті і не пробував нічого утнути. Життя дорожче. Скоро цей кошмар закінчиться, скоро все буде добре.
Незвично було перебувати в кімнаті де жодна річ не возвеличує. Хоча й не так багато їх тут залишилося, старі шафи і кілька столів. Вони спроможні тільки нерозбірливо шипотіти.
Томас відчував себе приниженим, та пограбованим, але принаймні в нього лишилося життя, він сподівалася що його не уб’ють. Головне зберегти життя, іншого не купити, і байдуже скільки грошей маєш.
За якийсь час у двері грюкнули, а потім пролунав низький чоловічий голос
- Я тебе відкрию, повільно, порахуй до п'ятиста і тільки тоді виходь, не говори поліції, інакше гірше буде, грошей найняти убивцю у нас вистачить, ми знаємо де ти і відповідні знаймоства у нас теж є.
Слідом прозвучав голос Емілі.
- Так, і ще одне, я не перша почала красти. Схоже що Сара теж збагатилася. Я помітила пропажі, і тоді вирішила що було б не погано й нам затаритись, не факт що вийшло б з діамантом. Від початку ми тебе допитувати не планували, я б знайшла сейф, а дядько б відкрив, однак ти не лишив вибору коли дізнався про все. Бувай.
Вони пішли.
Нарешті.
Сара злодійка?
Та ні.
Маячня якась, вона не могла, не могла. Але хто ж як не вона, лишається тільки Сара. Вона побоялася що він її викриє і втекла, але чому ж речі не зібрала?
Можливо вирішила почати нове життя, грошей вистачить, не хотіла щоб щось нагадувало про минуле. Так, все логічно. Вона не була з ними у змові. Вона грала у свою гру окремо від них.
Порахувавши до ста Томас вирішив що можна виходити. Дошкутильгавши до аптечки, промивши вхідний та вихідний отвори, перебентувавши ногу, налив собі склянку віскі по самі вінця і влігся на диван.
Все закінчилося, все й справді закінчилося. Він пережив це. Зберіг життя. Тепер йому нічого не загрожує, він продасть маєток і переїде звідси кудись подалі, туди де сонячно, в Італію, а може в Іспанію. Чи купить одразу кілька будинків і по черзі житиме в кожному з них. Все у нього буде добре. Тепер можна не боятися. А ці кошмари, в його житті більше не буде місця для них, досить! Томас поставив склянку і до старої майстерні.
Пляма крові потемнішала, вже зовсім не така як була тоді, в той вечір. Стільки часу минуло, а йому досі страшно, безглуздя якесь.
Том розстібнув штані та почав сцяти на пляму засохлої крові.
- Я не боюся, мені нічого не буде. Ніхто мене не покарає, у мене все буде шикарно, все буде чудово. Справедливість мене не наздожене, я і є справедливість. Я справедливість! Я куплю замок на березі моря! Я...
- Ти мала нікчема. - прозвучав з-за спини її голос, він трохи змінився, став ширвашим, надтріснутим.
Все ще тримаючи в руках член Томас повільно розвернувся.
Перед ним стояла вона. До нього дійшов запах мертвичини і він зкривися.
- Не може бути, ти мертва.
- Так, я мертва, подивись на мене, на мою шкіру, на мої очі, живі так не виглядають, я мертва, ти убив мене.
- Цього не може бути. Не може, не може, ні, не може.
Вона кинулася на нього та зчепила руки на шиї, він намагався відштовхнути її, але марно, через кілька секунд він втратив свідомість.
7
Роуз зайшла в майстерню.
- Викликали?
- Так. Ви подумали над моєю пропозицією?
- Подумала.
- І що ж вирішили?
- Я згодна.
- Чудово, прекрасно! Ви не пошкодуєте. Роздягайтесь.
- Повністю?
- Так, звісно повністю, я хочу зобразити вашу красу без усього зайвого.
Роуз почала роздягатися, вона робила це повільно, вона все ще трохи сумнівалася, вона дуже соромилася. Подібне з нею вперше, за всі двадцять три роки життя її ось так голою бачив лише один хлопець, але й з ним вона була в стосунках. Вона погодилася не через гроші, п’ятдесят фунтів це звісно дуже багато, але не в них справ, головне це перспектива заможного життя, головне що в неї може з’явитися шанс назавжди змінити все, більше не прибирати в роскішних домах, а самій переїхати в один з таких. Вона б могла допомогти батькам, сестрі, їм би не сподобалося те як вона заробляє, але від грошей все одно б не відмовилися, а сестра точно захотіла б і сама стати натурницею, можливо вона б змогла допомогти їй з цим, треба тільки більше дізнатися про цю професію, бо зараз її знання обмежуються тим що треба позувати оголеною для художників і за це дуже добре платять, навряд стільки ж як заплатив Том, це вже якось занадто багато, мабуть вона йому дуже подобається, можливо він навіть закохався в неї. А що як він запронує одружитися? Звісно що вона не зможе відмовити йому, він казково багатий і виглядає хорошою людиною, трохи дивний, але ж справжній талант. Багато хто, навіть, вважає його генієм. Він хороша і дуже заможна людина, вона б точно не відмовила йому.
Він розмістив її на римському дивані без спинки, вклав на бік, одягнув на неї золоті прикраси, дав в руку фіолетове виноградне гроно, а попереду поставив маленький столик з тацею повною фруктів, поруч стояв келих та графін з вином. Вона випила трохи, Том сказав що це допоможе розслабитися.
- У вас, тіло грецької богині, Роуз. Повірте, після того як я представлю нашу картину широкому загалу, у вас відбою не буде від художників які захочуть співпраці з вами.
- Навряд мені так пощастить, я проста дівчина з провінції.
- Знаєте, а я ж теж хлопець простий, і тим не менш, тепер я всевсвітньо відомий художник . Я не завжди був багатим наче фараон. Інколи дива трапляються, запам’ятайте ці слова, Роуз. Інколи дива трапляються.
- Сподіваюсь це справді так.
- Ось побачите, ви зароблятимите хороші гроші просто ось так сидячи на стільці.
- Мало віриться.
- Думаєте ви до старості прибиратимите за іншими?
- Не знаю.
- А я в вас вірю, та якщо раптом не вийде з роботою натурнецею, завжди можна просто зайнятися іншою справою. Знаєте чим я колись заробляв.
- Ви були вуличним художником?
- Ні, я виконував специфічні бажання чоловіків та жінок. Лизав брудне взуття. Поводив себе як собака. Носив нашийник. Давав сікти свою спину, сідниці. Задовольняв ротом. Дозволяв вставляти в себе різне. Я робив ще багато чого. Що з переліченого мною ви готові робити?
- Нічого, сер.
- Нічого? Дурниці, просто ви занадто добре живете, ви звикли до ситого шлунку, теплого ліжка. І якщо ви й надалі хочете мати можливість відмовлятись від подібного, вам краще просто зараз впасти на коліна, благати мене щоб я вас пробачив. Потім повернути вкрадене, знову впасти на коліна і робити все що я вам накажу. А коли мені набридне, просто піти геть з нормальними рекомендаціями.
- Сер, ви жартуєте?
- Хіба мої слова схожі на жарт? Треба бути не сповна розуму щоб ось так жартувати.
- Я не розумію вас.
- Скажу щоб було зрозуміліше, зараз ти підійдеш і попрацюєш ротиком, язичком, губками.
Роуз встала зі стільця і почала вдягати уніформу.
- Тепер ви робите вигляд що я вас образив. Самі ж крали в мене, і самі ж образились. Просто неймовірно.
- Можете не вірити, але я нічого не крала.
- Якою ж треба бути тупою щоб ховати крадене у себе в кімнаті. Що ви на мене так дивитись? Тепер ви образились за те що я знайшов свої речі у вашій, тобто у моїй кімнаті.
- Я поверну вам все.
- Звісно повернете, з відсотками.
- Я відпрацюю.
- Звісно відпрацюєте, ротом, язиком, сракою. Ви зробити це, або опинитесь у в’язниці.
- Сер, простіть, я не стрималась, я думала ви не помітите, у вас стільки тих речей.
- А я взяв і помітив, от наволоч.
- Пробачте мені, сер.
- Я вам ніколи не пробачу, але відпущу, та тільки тоді коли ви віддасте борги. Коли ви зрозумієте через що я пройшов щоб мати те що ви так легко вкрали.
Роздягайтесь.
- Я не буду, сер.
- Не довелося б роздягатися якби ви незрозуміло навіщо знову б не напнули на себе це рабське лахміття.
- Сер, я все поверну і зникну з вашого життя.
- Гаразд.
- Дякую, сер. Ви більше ніколи мене не побачите.
- Я сам вас роздягну.
Томас кинувся на неї і схопився за одяг, вона спробувала відштовхнути його, але вони обидва впали.
Вона кусалась, намагалась зіпхнути його з себе, кричала, дряпалася. І йому це набридло. Занадто багато принижень. Досить.
- Я тебе суку заспокою. - з цими словами він схопив її за голову і вдарив потилицю об підлогу. Вистачило й одного разу щоб вона ледь не втратила свідомість, але Том не зміг спинитися. Він бив її доти доки під головою не розтіклася калюжа крові. Усвідомивши що накоїв він спробував привести її до тями, але було вже пізно, вона померла.
Виносячи тіло він натрапив на міс Нотлі. Вона просто застигла на місці. А йому вистачило однієї фрази.
- Ви нічого не бачили.
Вона ж у відповідь лиш перелякано кивнула.
До лісу він довіз Роуз на машині. Викопав могилу, закопав труп, і ще довго переживав стосовно того чи достатньої глибини та могила була.
8
Спочатку перед очима все плило, горло боліло, дихати було важко, холодно і незручно, він не міг поворхнутися, щось дуже муляло, однак він чув свої цінності, багато солодких голосів, і це трохи зампокоювало. Потім він відчув сморід, і його ледь не знудило. Де я? Що відбувається? Я ж був на дивані, пив. Що відбувається. Коли спогади повернулися Том спочатку вжахнувся, а вже потім розслабився, не може бути такого, це кошмар, він напився і заснув десь на холодній підлозі посеред будинку. Зображення перед очима почало чіткішати, потроху діло йшло до вечора, але світла було ще вдосталь. Томас роззирнувся, зліва лежала мертва міс Нотлі, праворуч Роджер, від них смерділо мертвечиною. А муляли його речі, він лежав на них, вони повністю застеляли дно глибокої ями в якій він опинився. Вони як завжди возвеличували свого господаря. Росказували про його вийнятковість, талант та інші чесноти. Не задумаючись, на самому рефлексів він закричав.
- Допоможіть! Допоможіть! Допоможіть!
До краю ями підійшла Роуз.
- Ніхто тобі не допоможе.
- Відпусти, я дам тобі стільки що й на десять життів вистачить, тільки відпусти. Я компенсую.
- Не все можна компенсувати.
- Будинок і те що в ньому це дріб'язок, справжні гроші на моїх рахунках. Ти житимеш як королева, я куплю тобі замок, в тебе буде сотня слуг, корабель, автомобілі, коні, землі стільки що ти своє власне королівство зможеш організувати, тільки відпусти, благаю.
- Мені не потрібні твої гроші.
- Що? – щира здивованість його голосу розвеселила Роуз, вона посміхнулася, сіро-зелена шкіра її обличчя дивним чином натягнулася і лице стало схожим на череп.
- Будь-ласка, не треба. Благаю, не треба.- плачучи благав том.
- Я вже не така красива як була колись, так?
- Пробач, я все зроблю, буду твоїм слугою, буду твоїм рабом, я робитиму все що скажеш, не убивай, благаю.
- Ти жалюгідний.
- Так, я такий, я нікчема. Я сміття. Я твій слуга, я тобі знадоблюсь. Тільки не убивай.
- Ти справді нікчема, але настав час стати фараоном, ти ж сам себе ним називав.
- Ти маєш бути мертвою! Як?! Як?!
- Не знаю. - знизила плечима Роуз. - але інколи дива трапляються.
Вона закопувала його, а він все продовжував благати, а коли землі стало достатньо Томас Прайс замовк назавжди.