Земля

Пролог

Тож, їй нічого не лишалося, окрім як колихати маленький згорточок на своїх колінах.

Жінка сиділа на холодній підлозі й торкалася теплих флісових пелюшок, у які було замотане немовля. Хлопчик.

Криво зістрижене волосся жінки звисало сивими пасмами і не доходило до її гострих плечей. У домі пахло господарським милом, паленими сірниками й вареною цибулею. За вікном на верхів’я гір тихо падав перший сніг, і лише дві осиротілі душі горнулися одна до одної в занедбаному дерев’яному будинку. Темний ліс, що його оточував, оплакував свою втрату. Жінка в нічній сорочці та хлопчик у флісових пелюшках – свою.

Земля тим часом, абсолютно байдужа до чужого горя, продовжувала собі рухатися – бо такі порядки, аякже.

По ній так само ходили люди: великі і малі, легкі та важкі, кимось покинуті, а кимось віднайдені, демократи та комуністи, оптимісти та ті, котрі вірили у Бога, загалом – усілякі та й ніякі.

Під нею звивалися ґрунтом жирні хробаки, чекали свого виявлення вкриті патиною римські антонініани, повільно розкладалися обгортки від гіркого шоколаду, віднайшли вічний спокій кістки тварин, кроманьйонців та абрикос.

І лише поява досі живої жінки, що нерухомо лежала у землі неподалік будинку, порушувала цей порядок.

Народження. 

1. Плакальниця

Анісія заверещала одразу.

Першим, що вона побачила у своєму житті, стало видовжене і схвильоване обличчя Плакальниці: ледь почервонілі очі, чорна хустина, мереживо зморшок, що їх за роки старанної роботи зіткали сльози. Дитина, вкрита кров’ю та слизом, дивилася на стару одним оком, бо на праве дівчинка була сліпа, втім навіть цього їй було достатньо, аби усвідомити – Плакальниця в розпачі. Це можна зрозуміти, подумала Анісія: для професії характерні інші рідини. Найбільше, звісно, з цих самих злощасних очей – солонуваті, прозорі та невпинні. Коли вона дуже старалася – текло з носа, а в особливо складні та спекотні трудові будні назбирувалося навіть трохи солоного поту над верхньою губою, на лобі, під грудьми та на жорсткому волоссі під пахвами. Жінка не звикла вимазувати руки та одяг у злегка зеленуваті навколоплідні води, кров та першородну змазку, вона не повитуха й не акушерка, вона прийшла сюди волати, кричати, надриватися та плакати.

Але ось вона тут – стоїть між ліжком і домовиною, незвично мовчазна і збентежена, тож всю її роботу (очевидно, через співчуття, відчуття провини та не меншу стурбованість своєю невчасністю) тепер виконує Анісія. Знай собі волає на всю горлянку: аж її матір зиркнула на труну, чи не ожив від таких звуків мрець.

Не ожив.

Худий чоловік із впалими щоками нерухомо лежав із монетами на повіках у своєму весільному костюмі – не по моді, не по погоді та трохи куцому в плечах. Той також був костюмом з випускного, і костюмом на останні сім днів народження, і мав би бути костюмом на виписку дружини з пологового будинку. Аж ось тепер – лежить, волохаті ноги виглядають з-під короткуватих штанів, а його дружина має народжувати посеред цього вкрай неприємного й тоскного дійства, серед гнилих дошок і запаху тіл старезних людей, якими повняться гірські села. Замість туги і горя, до якого земля, як ми знаємо – цілком байдужа, жінка відчувала роздратування і біль у промежині.

Ярина мала народити пізніше, на початку травня. У їхній із Яковом квартирі вже лежали зібрані сумки, дитячі речі були випрані та випрасувані: м’які, неправдиво маленькі, акуратно складені.

- Я боюся, що не впораюся, ти ж знаєш мене. Ну де я, а де пелюшки? Вчора от буквально – попекла собі руку, бачив? Яйця смажила. А того тижня у мене скалка в пальці загноїлася, бо я її дістати боялася, куди мені когось іншого глядіти, коли я себе не можу? Давай відміняти цю затію?

Яків заривався у її м’які біляві кучері своїм обличчям і казав те, що вона хотіла почути: що все буде гаразд, що нічого вже відміняти не можна, бо пішов дев’ятий місяць, і що вони впораються, і пологи минуть прекрасно, і що буде складно, але він буде поряд, і скільки би не минуло часу, він завжди любитиме своїх дівчат. Вона його слухала, втім не вірила, та все ж продовжувала прати, прасувати і складати річ за річчю.

Нічого вже відміняти не можна. З прийдешнім щастям можна було тільки змиритися.

2. Два, один, чотири

Утім нині стояв кінець квітня. У застояному повітрі кімнати загуснув нудотно-нав’язливий запах мокрої шерсті, який принесли на своїх пальтах власники худоби. З їхнього взуття на підлогу разом із багном стікала дощова вода, шкарпетки їхні були мокрі та видавали гидкі звуки при найменшому порусі, тож усі вони – завмерли. Люди хрипко дихали у кутку і непомітно діставали з-під нігтів бруд. Споглядали: суцільні очі з темними колами.

Яків лежав мертвий у труні, а труна на стільцях, а стільці на дерев’яній підлозі старого будинку його матері, підлога – на сирій землі, а у неї вже свої плани кого та коли забирати.

Зібрані сумки до пологового стояли за сотні кілометрів у міській квартирі. Ярина, виснажена, зблідла та спустошена, стискала задертий до грудей поділ чорної сукні і дивилася на дитину в руках Плакальниці. Вона намагалася зрозуміти, чи є в малій хоч щось від неї самої: кирпатий ніс, або блакитні очі (власне, око), гострі вушка абощо. Але збігалася лише кількість пальців на руках і ногах. Все інше в цій слизькій зморшкуватій істоті було схоже на нього – на «сране брехло», котре обіцяло бути поруч, а лежало бездиханним вантажем за метр від неї.

В дійсності, його слова були не зовсім брехнею: так чи інакше, він дійсно був поряд у скрутну хвилину, а пологи справді минали прекрасно. Та навіть якби Яків мав змогу вказати на неспростовні факти в цю саму мить, результат для нього був би неминуче однаковим: лежав би мертвий-мертвісінький, холодний, хіба що, в такому вже випадку, – з переламаними кістками.

До того ж, попри волання, скривавлені ковдри та новоявлену новонароджену, пологи все ще були в процесі.

Коли через родові шляхи пішла друга дівчинка, Ярина оскаженіла, Плакальниця зблідла, а натовп людей, що, вирячивши очі, все ще стояв забитим шматком тіста у кутку кімнати, вирячив їх ще більше.

Попри весняний ранок, який мав би видатися світлим і свіжим, у домі стояла глупа тьма, яку злегка розсіювали лампадки та свічки. У цій темряві присутні скидалися на щурячого короля – суцільні руки та ноги, що об’єднувалися між собою страхом, тривогою та невимовним бажанням кудись подітися.

Всі вони бачили, як зростає Яків. Ось цей чоловік ніс його на руках до двору, коли той крав вишні в чужому саду і впав, розбивши коліно. Та жінка продавала йому козяче молоко щосуботи, і Яків його пив ще теплим до сніданку. Скромна незнайомка в тіні – то його перше кохання, він зривав їй квіти з клумби і постійно отримував за це на горіхи від матері. А тепер всі вони відчували незручність, огиду і збентеження, замість неодноразово згаданого горя. Покинути будинок їм здавалося вкрай неввічливим, зважаючи на появу в домі нових гостей – власне, дітей, тож вони продовжували мовчки стояти і нервово сіпати носові хустинки, підготовані для так і невиплаканих сліз, знімати з пальт налиплу шерсть і так само діставати з-під нігтів бруд.

Вітер гнув дерева додолу. Дико свистів і шипів у шибки.

Тож, так сталося, що про другу дитину в череві не знав ніхто, окрім породіллі, «сраного брехла» та акушера-гінеколога, у якого жінка стояла на обліку. Існування ще однієї істоти всередині неї лише підсилювало бажання відмінити цю живонароджувальну затію, забити вікна-двері зсередини дошками і заснути, аж допоки вона не прокинеться без живота, а бажано – і без дітей. Відтак вона би запустила в квартиру трохи свіжого повітря, вдягнула би сукню, обов’язково шифонову, з короткою спідницею і в горошок, врешті – запустила би чоловіка додому, бо він би мав десь валандатися до того часу, поки вона не розродиться. І все стало би як раніше.

Бо їм було добре разом. А потім «сране брехло» захотіло дитину, а Ярина не захотіла. Яків сказав, що буде поруч, а Ярина й тоді не захотіла. Яків запевняв, що вони впораються, а Ярина так і не захотіла. А потім, попри не-хотіння дружини, Яків зробив їй дитину. Двох дітей, якщо вдаватися до вельми дріб’язкових нюансів.

Але жінка все ще їх не хотіла – ані одного, ані двох, ані дівчат, ані хлопців, ані хворих, ані здорових, і взагалі жодних людей у себе в животі вона не бажала.

Але нічого вже відміняти було не можна. Тільки змиритися.

Тому, коли спочатку з’явилася голівонька маленької Кори, а згодом і тільце, Ярина проклинала цю дитину, на чому світ стоїть.

Народження першої дівчинки супроводжувалося розгубленням – все сталося надто швидко й раптово, жінка була дезорієнтована й приглушена болем. Але цю дитину Ярина проклинала за біль, що та їй завдає, лаялася через самісінький факт її існування. Вона горлала через розриви і розходження тазових кісток, за розтягнену шкіру і біль у попереку, за місяці нудоти і запаморочень: у це шалене «к-у-р-в-а, ти в мене землю гризтимеш» вона вкладала усю ненависть, на яку була здатна, бо на п’ятдесят відсотків то вже було «сране брехло».

Та на інші п’ятдесят відсотків – то було Яринине дитя, і досить було лише одного погляду на Кору, аби це зрозуміти, і тоді замість відчайдушного «к-у-р-в-а», почало б хрипітися «л-ю-б-л-ю», якби не зірваний голос.

Але слова уже були сказані і почуті, згодом вони мали дістатися й до землі, а в неї, як відомо, свої плани.

Анісія глипала на сестру, лежачи на руках у бабусі. Така невчасна й недоречна тут і зараз, старша дитина зрозуміла лише одне – вона повинна впоратися хоча би з поважним статусом старшої сестри. Намагалася збагнути, з чого би почати, якщо вона сама тільки-но народилася. Відтак вирішила діяти за ситуацією, принаймні поки що – не волати. Зрештою, це не її робота. 

Так минали похорони чоловіка. Двоє новонароджених, один мертвий, четверо скривавлених.

3. Хто?

Чоловік задивився на волосину, яка дрейфувала поверхнею свинячого бульйону між жирних кіл і кісток. Вийшовши із задуми, подивився на годинник і зрозумів, що вже пора.

Вдягнув гумові чоботи і накинув свій залатаний плащ. Спритно натягнув шкіряні рукавиці на коротенькі пальці, взяв невеликий лляний мішечок і швидко перевірив чи спить його дитина – таки спить.

За тим він вийшов у ніч на роботу, нічого не поробиш: навіть у дощ, найсильніший буревій і нещадні заморозки – завжди його зміна. Жодних вихідних, відгулів по хворобі та оплачуваної відпустки чоловік не мав і мріяти про них не смів.

Тож, Збирач крокував нічними вулицями рідного села, вишукуючи відкинуте, непрохане й небажане. Придивлявся біля церкви, розглядав біля магазину, дещо зміг отримати за місцевою школою, але це були незначні дрібнички.

Найдовше він зупинився біля дому Орисі, з цікавістю розглядаючи чергову знахідку. Вона була бентежною, моторошною, унікальною, абсолютно неочікуваною – і все ж він тримав її у руках, обережно поклав у мішок і після нічного обходу повернувся з нею додому.

Вдома від металевого цебра з дзенькотом відскакувала вода, збираючись у калюжу. У недопитому з вечора чаї на денці плавав накип. Чай – чорний і солодкий, накип – білий і хрусткий.

Чоловік закинув чашку до іншого брудного посуду, обрав із нього найбільш чисту тарілку і налив в неї трохи бульйону, попередньо виловивши волосину. Сів вечеряти. Обсмоктувати кістки й обдумувати зібране.

Черговий мішок уже було закопано на задньому дворі.

4. Дерево

- Вибачте. Не думала, що воно так вийде.

Було не зовсім зрозуміло, перед ким вибачається Ярина: перед доньками, бо їхня й без того не дуже бажана поява мала пройти у стерильних стінах лікарні, а не в дитячій кімнаті їхнього мертвого батька та з його ж-таки трупом в кімнаті? Перед матір’ю Якова, котра була згорьована і зовсім не готова побачити диво дітонародження у день, коли поховає свого сина? Чи перед Плакальницею, яка однозначно мала інші плани на день і, власне, вже прийдешню ніч, і все ж залишилася по доброті душевній допомогти впоратися з усім цим безладом?

- Я не хотіла… Не хотіла, правда. Я просто рознервувалася, ще й дихати нічим, тут же всі понабивалися, як шпроти в банку… А потім ще й батюшка зі своїм кадилом, а я терпіти той сморід не можу, і я… вибачте, вибачте, мені стало так страшно, і погано, а тоді – ви ж бачили – різко почалися перейми, я б не встигла до лікарні…

- Все добре, дитинко, все добре, – заспокійливо сказала Плакальниця й лагідно поплескала її по долоньці своєю мокрою рукою. Жінка слухала цей хаотично-вибачливий набір слів і паралельно намагалася відіпрати простирадла від крові, хоча легше було їх викинути чи спалити в печі. Мати Якова тим часом дивилася у вікно на дощ, що все ніяк не спинявся, та від якого в домі було вогко й холодно. – Свого першого я народила прямо в їдальні на фабриці, уявляєш? На радощах, чи шо: тоді, дитятко, стояв четвер, рибний день, і видавали рибні котлети. Боже-е-е, я ж за ті рибні котлети готова була душу продати, чесне слово. Ну, значить, я беру макарони – гидкі, холодні, вже злиплися, але котле-е-ети з томатною підливкою – ну просто пісня, дитинко! Іду до столу, значить – і я-я-як ляпнусь на сра… Ну, значить, ляпнулася на підлогу. Тарілку, звісно, впустила, все в підливі, я в сльози… І як заболить живіт – і поворушитися не можу, тільки верещати. Я його мацати – а він кам’яний. Отак.

- А що ж це ви, з таким животом – і на роботі?

- Та ж а що я робити мала, дитятко? Чоловіка не було, а пузо росло, то я й робила собі швачкою в місті, поки могла. Це вже потім я до села вернулася. Та й маєш: швачкою була, Плакальницею була, а повитухою ще не була, – жінка гигикнула і витерла собі лоба, залишивши на ньому мильний слід. – То до чого я: ти народила живих дівчат, та й тішся собі, ніколи не знаєш де прижме народжувати – чи в їдальні, чи на похоронах, то й не вибачайся. Лежи, відпочивай собі і набирайся сил, а ми з Ориською ондо швидко все поприбираємо. Завтра лікаря покличемо, подивиться на дівчат.

Ориська, бабуся дівчат, все ще стояла біля вікна і дивилася на краплі, що стукотіли у вікно, і явно була не годна наводити порядки. Ярина дивилася на краплі крові, які прикипіли до внутрішнього боку стегон та нагадували сліди на асфальті від шовковиці: ягоди падали, розбивалися та розбризкували сік. Плакальниця дивилася на краплі воску, що повільно застигали на свічках, розставлених по усій кімнаті й думала собі, як було б добре, якби на дівчат дивився не лікар, а Яків, якого вона пам’ятала змалечку. Кора дивилася на краплі вина, які її тато колись давно, ще підлітком, необережно розбризкав і залишив слід на сусідній стіні. Анісія спала і жодних крапель не бачила, лише дивні сни про риб, у яких замість луски – котяча шерсть.

- Їх закопати треба. Аякже, закопати… – спромоглася сказати пані Орися.

- Перепрошую? – дещо знервовано спитала Ярина. В планах на сьогодні було закопування лише однієї людини, і з цим прекрасно впоралися без неї.

- Закопати треба, кажу. Плаценти. Коли Яків народився, ми під дубком прикопали, щоб дужий був, мудрий, сильний. Спиляли дерево, тепер і маємо…

Голос жінки був зламаний, хрипкий – крихти від сухаря.

- Я закопаю. Ондо, під яблунькою.

- А я чула, їх деякі жінки їдять.

- Їдять, аякже. Отакі порядки. А я тобі кажу – закопати треба.

- То може зачекаєте, поки дощ мине? Куди його копати?

- Дощ, аякже.

Жінка натягнула плащ, взяла у сараї старезну лопату і заповзялася копати дві ями. Плаценту старшенької Орися поклала в першу з них, глибшу та більшу. На другу сил стало менше, тому не дивно, що її розмило дощем.

Відтак перша – взялася корінням. Другу, вимиту на поверхню, роздерли на шмаття та зжерли вуличні пси, що регулярно пролізали крізь діру в паркані.

Чотири місяці.

Труби

Ярина була круглою сиротою: виведена циркулем, обведена навколо гривневої монети, вона була хрусткими краями млинців, застиглим звуком «о» від подиву на вустах – абсолютно самісінька. Це була головна причина, чому вона залишилася в цьому селі так надовго – сама б вона не впоралася, а більше чекати на допомогу було нізвідки.

Так минув тривожний травень, апатичний червень, задушливий липень, і жінку ніби паралізувало – ні поворухнутися, ні повити від горя, ні тим паче повернутися в квартиру, вже точно – не з двома немовлятами. Як би вона не злилася на покійного Якова, і все ж у тій квартирі вони любилися. Шепотілися своєю закоханою мовою. Це як святиня, вона просто не зможе. Яків обіцяв, що вони разом зможуть пройти крізь усе на світі: вогонь, воду і мідні труби, але сама вона не могла пройти анічогісінько. Ані сантиметру шляху.

Тож вона продовжувала лежати. Стояв серпень у своєму мовчазному передгрозовому очікуванні.

Анісія і Кора швидко підростали. Старша дивилася на матір і все думала: «Візьми себе, бляха, в руки, і візьми мене на руки». Ярина дивилася на неї і думала: «Господи, краще б тебе не було».

Потім жінка дивилася на солодку молодшеньку, і шкодувала про те, що вчинить, і подумки просила вибачення, і хотіла цілувати її ноженята, і гладити щічки, і стискати малі рученята, але все, що вона могла – це лежати і прикладати її до грудей.

Орися давала усьому раду сама. Зокрема і годувала старшу.

- Ти чого Анісії груди не даєш? У тебе ж молока доста.

- Воно нежирне в мене. Хай хоч одна буде ситою й не верещатиме, як різана.

- Верещатиме, аякже. Атож нежирне. Не можна дитинку обділяти, сама знаєш. Воно ж рідне твоє.

- А ви не шипіть на мене, як зміюка. Я сама розберуся кого і як годувати.

- Розберешся, як така грамотна, розберешся. Як додому до себе повернешся, так і розберешся, будеш командувати там, як така грамотна, аякже.

Анісія не ображалася на те, що їй не діставалося молока. Вона спостерігала за перепалкою матері й бабусі та все себе заспокоювала: Кора народилася меншою, їй треба набирати вагу і побільше їсти. Вона молодша, тож для неї нічого не шкода, вона молодша, а значить може капризувати й відмовлятися від грудей, вона молодша – і її треба оберігати. Анісія вчилася бути сестрою, і за цими роздумами мала спершу не помітила, як її мати вперше за стільки часу наважилася встати з ліжка і роззирнутися, наче до того бачила страшний сон – а тепер прокинулася.

- Ваша правда. Треба повертатися додому.

Ця впевненість її ніби осяяла. Усі ті дні та ночі, коли вона не могла заснути від вереску дітей, страждала від жахливих колискових свекрушиним скриплячим голосом і потерпала від постійного болю в усьому тілі, скінчилися. Любов до маленької Кори країла серце, але це гормони, звісно – це все гормони, і вони затихнуть.

Коли Ярина зібрала усі свої речі та сама-самісінька вийшла з хатини впевненою ходою, Кора спала у бабусі на руках, а Анісія вчилася рахувати: скільки часу знадобиться мамі, щоб зрозуміти, що вона нічим не краща за «сране брехло»?

За кілька днів, коли у дівчат був обідній сон і Анісія виділа стікаючу деревом кров, поки плацента продовжувала проростати корінням вглиб, а Плакальниця волала біля чергового покійника на сусідній вулиці, Ярина у своїй улюбленій шифоновій сукні в горох сиділа в кабінеті лікаря і благала:

- Перев’яжіть мені ці грьобані труби.

Про воду і вогонь, звісно, вона не сказала ні слова.

Пів року.

1. Вроки

Коли сестрам виповнилося шість місяців, бабуся вирішила їх похрестити.

Кора, як і будь-яке інше порядне дитя, страшенно плакала вночі, і Орися вирішила, що її зурочили. Почасти це дійсно було так, утім плакала вона не від того, а з іншої поважної причини: вона була дитиною з усіма притаманними дітям проблемами. Животик, підступні зуби, огидна дешева суміш.

Занадто мовчазна Анісія також змушувала тривожитись: вона дивилася своїм чорним оком вдумливо, розпачливо, часто – ніби засуджуючи, абсолютно точно – не по-дитячому. У неї не було проблем, була лише здатність, яка лякала багатьох дорослих – думати, що й відображалося на її крихітному обличчі.

Порадитися не було з ким. Від Ярини не було ані звісточки відтоді, як вона повернулася до міста. Та чи була б вона проти хрестин? Таки була б.

Коли вона дізналася про вагітність – влаштувала істерику й поривалася до лікарні вирішувати проблему. Яків зачинив її на кілька днів вдома, заламував руки, благав подумати й народити йому наслідника. Наслідника чого, вона, власне, так і не зрозуміла, бо той програвав усе до копійки, а якби міг – і на власних похоронах би з повік зняв монети та спустив би їх у карти. Так чи інакше, коли чоловік після кількох діб без сну все ж здався й стулив очі, вона змогла дістатися до лікарні, де їй сухо й лаконічно, що цілком властиво більшості медичних працівників, повідомили, що вагітності вже 13 тижнів, і якби вона звернулася трохи раніше – «все можна було б переграти, мілочка». Вибору Ярина вже не мала.

Хрестити дівчат без їхнього дозволу – таке ж поневолення й позбавлення варіантів, тож так, вона би супротивилась.

Яків гнив під землею і залишався байдужим і до власних дітей, і до проблем матері, і до раптом зниклої дружини.

Навіть остання місцева Відьма, з якою можна було би порадитися щодо стану дітей, рік тому зібрала всі свої пожитки і переїхала до чорта на рога. Склала свічки, ножі та камінці, руни, вишневі кісточки, замовлений мед і карти таро – вона зникла, а село залишилося стояти, де стоїть, зі своїми прокльонами, пристрітами та підкладами. Для Збирача це була величезна втрата, авжеж. Будинок Відьми для нього був справжнім скарбом.

Тож, єдиним варіантом лишалося знайти хрещених батьків для дівчат, домовитися з місцевим священником і підготувати чисті рушнички. Піп згодився одразу: врешті, якась подія у житті маленького села. Виникла тільки проблема з ім’ям Кори.

- Як її хрестити будемо?

- Як рабу Божу Кору.

- Немає такого імені церковного, Орисе.

- Немає, аякже. Так і хрести.

- Може у неї повне ім’я є?

- Кора повне і є. 

- А коли дитя народилося?

- Двадцять шостого квітня.

- Фомаїда є.

- Фомаїда, аякже. Шо то за ім’я таке? Вона ж із ним перед Господом-Богом ходитиме, він же її засміє! Позорисько…

- Не засміє… Ну дивися, тут у календарі написано, що іменини в Хоми.

- Матері вашій ковіньки, батюшка. То ж чоловіче ім’я.

- Ну не знаю, матушка так нашу кицьку назвала, і нічого…

- Запхайте ваш календарик… На наступний день дивіться.

- Антон, Олександр, Іван, Валентин, Мартін… Немає жіночих.

- Біс із ним, нехай буде Іван, як дід покійний. Як хто знову наврочити схоче – в житті не здогадається.

- Може тоді Іванна?

- Іван, – категорично відрубала бабця. – Нехай від нього хоч якийсь зиск буде.

На тому й вирішили.

Рушничків теж не бракувало. Корі дістався темно-зелений у дрібну квітку, Анісія мала кутатися в темно-синій рушник із жовтими вишитими зірками. Старша сестра спостерігала за Орисею, яка обирала з-поміж десятків гарних тканин і думала: чому бабуня не діставала їх раніше? Анісія розуміла багато речей, утім чому кришталеві келихи дістаються виключно на Новий рік, подарунковий весільний сервіз – на День народження, а гарні рушнички – на церковне таїнство – усвідомити не могла. 

З хресними батьками біди теж не було. Ну, принаймні з матір’ю.

Плакальниця завжди підтримувала будь-яку затію. Радісна й схвильована, вона купила два хрестики: дешеві, з алюмінію, на тоненьких ниточках, але від душі. Вона давно вже не працювала: отримувала маленьку пенсію, іноді підзаробляла кількадесят гривень за те, що вшивала в талії завеликі спідниці чи підрізала задовгі брюки. Волання на похоронах – це так, радше хобі, поклик душі, тож Плакальниця не розкошувала. Два алюмінієві хрестики: нехай малі дякують, у їхнього тата взагалі надгробний.

2. Церква

Дитина Збирача сиділа біля калюжі з кухонною дерев’яною лопаткою, якою ділила навпіл жирного черв’яка. Дитятко знало, що найкращі з хробаків, великі й ліниві, водяться на кладовищі, бо ж було мудре й обізнане, можливо – навіть занадто.

У ту ж хвилину святі, зображені на старих іконах у рихлих рамах, спостерігали за таїнством хрещення у церкві неподалік цвинтаря.

Плакальниця тримала закутаних у рушнички дівчат перед батюшкою, котрий щось безперестанку бубонів, перериваючись лише на мокрий кашель – харкотиння назбирувалося у його жовтозубому роті, та служитель його гучно ковтав і завзято продовжував бубоніти далі. 

Орися сиділа на лаві і все думала, як вона тут опинилася: не про церкву, а загалом про це село.

«Сране брехунство» у Якова було рисою вродженою, а не набутою. Його тато, власне Іван, наобіцяв жінці рай на землі: чистий струмок, яблуневий сад, ліси, гори. Котиків заведуть.

Батьки намагалися її відмовити: як тільки надумає їхати за чоловіком – назад нехай навіть не повертається, у місті стільки годящих партій, а вона за бідняка йде, аякже.

Але ж струмок. Сад, гори, рай на землі. Любов.

От тільки спочатку треба було доглядати його підстаркувату матір, яка нікого не впізнавала і розмазувала по стінах своє лайно. Замість садів були нескінченні городи. Звісно, замість котів завелися корови, свині й птахи. Замість того, аби проектувати кораблі, як вона завжди мріяла, Орися потрапила в рай, та Богом у ньому й не пахло, пахло лайном зі стін та хліву.

Іван запив ще до того, як від інсульту померла його мати. Гуляв, просаджував усі гроші в карти – потім повісився, Якову тоді не виповнилося і п’яти років, а коли Орися роззирнулася по сторонах, то виявилося, що повертатися їй більше було нікуди. Батьки були їй не раді, більше родичів вона не мала, тож так вона і лишилася з сином у хаті. Продала тварин, повідрубувала куркам голови, город поріс бур’яном – і тоді Орися видихнула.

Справедливості цієї оповіді заради, жінка дійсно намагалася виростити сина хорошою людиною, а не «сраним брехлом». Та коли Яків з Яриною приїхали повідомити про вагітність, і вона побачила, що очі в Якова світилися щастям, а в Ярининих – стояли сльози, ось тоді Орися зрозуміла, що виховати його правильно – не вийшло. 

Коли вона дізналася, що її син наобіцяв бути хорошим татусем, а потім повісився через борги, як і його власний батько, жінка видихнула ще раз, хоч тепер – тужливо. Останній свідок кількох її масштабних помилок – пішов. Тепер вона дивилася, як хрестять наслідки цих помилок.

- Хрещається раба божа Анісія в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Це була Анісія. Тихенька, як і завжди, та навіть як на її вдачу – надмірно вмиротворена. Вся справа в тім, що Анісія заспокоїлася через запах ладану: власне, той аромат, який її мати терпіти не могла. Той самий, що передчасно вивів її на цей світ – маленька його обожнювала і хотіла вдихнути на повні груди. Тепер вона була ним окутана цілком і повністю. Ладаном, а ще восковими й парафіновими свічками, закопченими іконами, краплями дощу на брудних вікнах, мокрим листям, що скупчилося біля входу, хустинами бабусь, і їхніми шерстяними сукнями з ковтунчиками, і теплим рушником із зірками, і ароматним миром, яким їй помазали чоло, руки і ноги, і кашлем батюшки, і птахами, що обсіли вже голі дерева, ніби жива гірлянда. Якби Анісія вірила в Бога, якби Анісія вміла говорити, вона би розповіла про його присутність тут і зараз, але-таки не вміла.

Водночас Кора лишалася до цієї божої благодаті цілком байдужою. Вона верещала. Кора звивалася так, що Плакальниця ледь її не впустила на підлогу.

Меншеньку похрестити так і не вдалося. Батюшка намагався, але згодом пробубонів щось про екзорцизм і свої повноваження, відтак вчергове прокашлявся і відпустив жінок із миром. Орися подумала, що це, може, й на краще. Принаймні, Кора – не Іван.

Сталося так, як сталося – меншу страшенно роздратував запах кагору, бо це нагадувало їй про краплі вина на стіні, що вона побачила в день свого народження і татових похорон. Кора була дещо сентиментальна, але з характером. Ці плями – це і була основна причина її нічних і денних капризів, якщо не зважати на фізіологічні незручності та дійсно існуючий прокльон, який ніби як мав їй псувати життя.

І поки процесія рухалася у бік дому, раніше згадана дитина з дерев’яною лопаткою, вимазаною у землі з кладовища та хробаках, встигла добігти додому. Дитя хазяйнувало на кухні та самостійно розігрівало собі обід, позаяк батько досі не прокинувся після нічної зміни. Висипало на пательню з курячими шлуночками горохове пюре, помішувало місиво цією ж лопаткою, щоб пюре не пригоріло, дістало з раковини найменш брудну тарілку, як це завше робить Збирач, і всілося їсти. Несмачно. Занадто солоно.

До слова про кулінарні вподобання.

П’ять.

1. Кулінарні вподобання

Бабуся на сніданок любила готувати грінки: вони диміли на всю кухню так, що доводилося відчиняти вікна. Орися мокала білий хліб у збиті яйця з сіллю й перцем, і обсмажувала на великому вогні: собі – майже до чорноти, аби на скоринці утворювалися вуглинки, вони тоді виходили хрусткі і трохи дерли піднебіння. Анісі готувала світлі, аби яйця ледве схопилися, бо мала любила м’якші. Дівчинці нині п’ять, і вона починає цінувати смак їжі.

Орися заварювала чай: собі міцний, гарячий і з трьома столовими ложками цукру, так що виходив справжній сироп. Анісі – з м’ятою, але без цукру, майже прозорий – бабуся люб’язно називала його «помийками». Її син любив такий чай і такі грінки на сніданок.

А от Корі було байдуже до грінок. Вона любила їсти землю.

2. Пасма

Відколи Кора навчилася ходити, таке траплялося повсякчас. 

Дівча заривалося нігтями у вазони на підвіконнях, тягло землю до рота, закопувало ноги на чужих городах, як у пісок на пляжі, падало обличчям у чужі клумби. Ставала некерованою і ненажерливою. Біляве волосся, рожеві щічки, світло-блакитні очі – іконописне янголя ховатися ще не вміло, і зберігати у таємниці свої маленькі пристрасті – теж.

Попервах Анісія прикривала Кору, бо ж вона старша сестра, а це її моральний обов’язок. Витирала бруд із щік меншої, брала провину у перекинутих вазонах на себе, у кутку за ці неподобства стояла, власне, теж вона. І все ж Орися була не сліпа.

Бабуся грішила на те, що Кору так і не похрестили, та все ж вирішила надіслати листа Відьмі – тій самій, що раніше оселилася у чорта на рогах. У кісткових наростів вельмишановного, хоча й цілком абстрактного дідька, як виявилося, була абсолютно притомна й матеріальна адреса.

Орися виводила на папері свої переживання за онучку, писала, що та потребує допомоги, бо дитині скоро йти до школи, і якщо старшій діти життя й без того не дадуть, позаяк їхня природня жорстокість підбурюватиме їх до піддражнювання дівчинки через відсутність ока, спокійне життя слід забезпечити бодай молодшій, аякже. Вона вміє зав’язувати шнурки, рахувати до десяти у зворотному порядку, але-таки вгризається в чорнозем – хоч стій, хоч падай, і якщо раніше на це можна було закрити очі, то до першого класу з таким розкладом віддавати дитину просто страшно!

Орися писала, перечитувала, писала наново, підбираючи правильні слова, викидала негодящі записки у смітник, зрештою – чорновий варіант облишила у своїй приліжковій тумбі, чистовик – надіслала поштою.

Відьма з відповіддю не забарилася. На позір, йшлося радше про косметологічні процедури: зрізання нігтів і вчасне підрівнювання посічених кінчиків. Зібраний матеріал – чи то волосся, чи то нігті, слід було віддати ґрунту, себто – закопати, бо на кожну дію, як-то водиться, є протидія, і якщо ви не хочете, щоб дитя їло землю – почастуйте землю дитиною. В межах розумного.

Відтоді Орися щомісяця підгодовувала ділянку, відведену під яблунею – вночі, звісно, аби ніхто не бачив.

Тож Анісія одного дня помітила, що Кора просто перестала їсти землю. Причини цього, як власне і особливостей харчових вподобань сестри, для неї лишалися розібраним пазлом, який вона би мала зібрати. Анісія любила пазли.

Шість.

Школа

Як ми знаємо, це був не перший випадок, коли Орися помилилася, і все ж, заради протоколу.

Анісію не дражнили у класі. По-перше, вона-таки була гарною, а зовнішністю дійсно пішла у «сране брехло». Густе чорне волосся, ямочки на щічках, проникливий погляд темно-карого ока.

По-друге, її доброта, теплота й лагідна вдача могли зігріти увесь світ навколо, не кажучи вже про дрібних шкільних хуліганів. 

І, звісно, найбільш аргументоване по-третє: дітей у школі було небагато, а в класі – і поготів. 

Окрім Анісі і Кори у класі навчався хлопчик, якого вони і в очі не бачили – той постійно хворів і сидів удома в оточенні аспірину, слоїків з малиною і гірчичників. Ще одна дівчинка була від них значно старша, мала неприємний запах із рота і довго не могла перейти у наступний клас. Не те, щоб вона була не надто кмітливою чи то недостатньо хитрою для опанування мистецтва списування, зовсім ні – просто вона нескінченно плакала, з ранку й до ночі, невтішно та з надривом, псуючи зошити, розмочуючи крейду та не зважаючи на вчительку. 

- Іванна Степанівна, я вже не знаю, що з нею робити. П’ятий рік у першому класі сидить дитина, давайте її виженем до бісової матері – та й по всьому, тільки сирість розводить у кабінеті.

- «До бісової матері»… Ви такими словами не розкидайтеся. Ви хоч у курсі, хто її батько?

Дівчинку звали Лілія, і нічого з нею вже не потрібно було робити. Анісія встигала робити завдання і за себе, і за неї, і за молодшу сестру. 

То була дитина відповідальна. Як ми пам’ятаємо, вона тягла почуття провини й обов’язку від самісінького народження, а це-таки вчить відповідальності.

Дев’ять.

1. Презент

Вперше з того дня, як жінка повернулася до міста, Ярина з’явилася на порозі свекрухи навесні того року, коли дівчатам виповнювалося дев’ять, прямісінько на їхній день народження.

Весь цей час, витрачений на нелюбу роботу, дешеві парфуми і нового питущого чоловіка, вона думала про Кору. Яка зараз дівчинка? Чи досі схожа на неї? Як їй ведеться там, так далеко від неї, серед лісів і гір? Серед холоду й нескінченних дощів? Серед страшних тіней, які ввижаються дітям перед сном, і вічно крижаних рук свекрухи?

Про Анісію жінка згадувала спорадично.

Аж ось вона тут, заносить у дім задушливу хмару жасминового парфюму й лаку для волосся, лівою рукою притримуючи торбу подарунків, правою – витираючи зуби від рожевої перламутрової помади. Корі вона привезла ошатну спідницю, маленьку ляльку, гору пластиліну, дві розмальовки та коробку цукерок. Про подарунок для Анісії вона згадала перед самим приїздом, тож дівчинці дістався лише пазл із місцевого магазину. Пазли вона любила. І маму також.

- Одумалась, зозуля? Прокинулась?

- Не починайте…

- Не починати, аякже. Дев’ять років не починала. Я не писала тобі, не дзвонила, поки ти валандалась бозна-де, аж тут – згадала, а я не маю починати... Добре, що Яків цього всього не бачить.

- Якби Яків не вчудив, то й не валандалась би.

Кора сиділа на ґанку і розглядала подарунки, оскільки материні спроби зацілувати, заобіймати її і всадовити собі на коліна – жодного успіху не мали. Намагання Анісії хоча б доторкнутися до матері й не отримати відкоша, власне, теж.

Тож старша залізла під стіл на кухні, де сиділи жінки, підібрала коліна, вперлась у них підборіддям і слухала.

- В школі як?

- Нормально, аякже. В Аніськи математика добре йде, в Кори – читання. Не дражнять. Та й потихеньку.

- Грошей поки не дам, у самої немає.

- А ми нічого і не просили. На кожну дію є своя протидія, чула таке? Чула, аякже… Потрібні колготи дівчатам на зиму? Значить будуть. Захотіли розмальовки? Будуть їм розмальовки. Кожне «хочу» має своє «буде», Ярино, аякже. Як і коли – справа інша. Але краще вже ніякої допомоги, аніж від тебе, Господи, прости.

- Я на наступний рік їх заберу. Ремонт зробимо у квартирі – і перевезу до міста.

- Не забереш. Хто ж тобі їх віддасть?

- Це мої діти. Кістьми ляжу, але заберу.

- То лягай, аякже, лягай.

Ярина піднялася з-за столу та попрямувала на вихід. Анісію, яка намагалася на прощання обійняти матір, жінка обережно відпихнула рукою й заповзялася взувати підбори, якими бозна-як дісталася цим бездоріжжям. З тією ж жасминовою хмарою навколо себе вона вийшла надвір, де досі сиділа Кора. Анісія дивилася, як мати цілує її молодшу сестру у маківку, як притуляється губами до щік і лагідно витирає з них перламутр пальцями.

Анісія вже прекрасно рахувала і мала добру пам’ять. Щоб зрозуміти, що вона нічим не краща за «сране брехло», жінці знадобилося дев’ять років від дня пологів.

А тепер дівчинка спостерігала за тим, як Ярина йде.

Потім тремтіла від сліз під ковдрою, поки Збирач, перехопивши перед виходом пересоленою грибною юшкою, простував вулицею.

А відтак Аніся вибігла серед ночі до вітальні, коли, розірвавши тишу, задзвонив телефон.

2. Дзвінок

Дорога до найближчої зупинки звивалася лісом. Зламані підбори Ярини знайшли серед високих дерев. Її ноги лежали трохи поодаль, на відстані кількох метрів одна від одної.

Людський організм дивовижний у своїй красі.

Чи бачили ви колись нутрощі впереміш із сосновим гіллям? Спостерігали за тим, як кров тремтить од вітру на рослинах, які тільки-но почали пробиватися з-під землі? Смерть і народження традиційно товчуться поряд, переплітаються руками й ногами, і хіба це не те, що люди позначають такими словами, як «краса», «гармонія» та «любов»?

Про те, що від обличчя Ярини не лишилося навіть перламутрових губ, Орисю не повідомили. Сухо й увічливо сказали лише про факт смерті, бовкнули кілька співчутливих слів і насамкінець додали недоречно-добросердне побажання доброї ночі.

Дівчата лишилися сиротами, аякже.

Коли Анісія про це дізналася, вона враз перестала думати про холод і зневагу матері. Та дівчинка не горювала від повідомлення про її смерть.

У цьому короткому моменті вона намагалася скласти до купи материну обіцянку влягтися кістками і бездоганне й блискавичне її виконання.

Анісія любила пазли.

У лісі глибоко дихали гриби, шепотівся, перемовляючись, мох. Повільно пульсувало каміння.

П’ятнадцять.

1. Нелюбов

Спочатку Анісії дозволили взяти сусідське цуценя. 

Їй тоді було п’ятнадцять. Іскрили лінії електропередач, у повітрі пахло димом і топленим качиним жиром, на столах місцевих мешканців з’являлися липкі кола від чаю у тріснутих чашках – настала чергова осінь.

Ця подія стала визначною: вперше у житті Анісія отримала те, що хотіла, та найголовніше – тільки для себе.

Вона не отримувала місця в материних думках за її життя, як Кора. Анісія була вимушена ділити любов бабусі, цукерки «Каракум» і «Червоний мак» від Плакальниці, коли та зрідка заходила до «своїх дівчат», новий одяг – бо Кора молодша, а значить їй потрібніше. Ба, навіть день свого народження вони ділили на двох. Почуття провини тягнути легше, якщо сприймаєш все вищеперераховане як платню за незручність, яку спричинила одна лише твоя поява на світ, і все ж.

Шляхом довгих умовлянь, Анісія собі вимолила справжнього друга. Звали його Жюль. Маленький, вертлявий, названий на честь улюбленого письменника, рудуватий, абсолютно прекрасний, бо тільки її. Хіба вона не може дозволити собі одну-єдину радість? Кора була до Жюля цілком байдужа і тільки гидливо морщила носа, коли бачила його шерсть на одязі Анісі, або коли відчувала запах сечі від своїх капців. Тож, цуценя не потрібно було ні з ким ділити. Їхня нелюбов із Корою виявилася цілком щирою, міцною та взаємною.

Якщо міжвидові взаємини всередині родини видавалися цілком однозначними, то справи сердечні, хоча й серед представників роду людського, поза нею набули дещо іншого характеру. На арену вийшов забутий нами вічно хворий хлопчик, зусібіч оточений парацетамолом і лимонами.

Звали його Матвій, мав він чорняве волосся і темні очі, гарне почуття гумору та тисячу шрамів на обличчі після вітряної віспи. Хлопець несподівано вийшов із лікарняного, і виявилося, що він так само любив математику, як Анісія. Ще він любив собак, як і Анісія, не визнавав надто засмажених грінок, як Анісія, мав власну думку щодо в’язання гачком, як Анісія, і його вразливим місцем ураз опинився не імунітет, а серце, бо дивним чином там оселилася наша з вами добра знайома, товариство – Анісія. Незбагненно-недосяжна лише на одній підставі улюбленого чаю, як це часто буває із першим коханням. Таким чином, уже вдруге у житті дівчини сталося так, що дещо належало лише їй – і це було цілісіньке людське серце.

І Анісія би відповіла взаємністю, вже в цьому ви можете не сумніватися, аякже – він їй страшенно подобався! Вона би чарівно йому усміхалася, і можливо би навіть закрила очі на те, що Матвій не любить читати, вона би розповіла йому про свій останній сон, де цілісіньке поле було вкрите гнилою картоплею впереміш із камінням – якби Жюль одного дня не втік світ за очі.

Дівчина шукала його всюди, допоки погляд не впав на незалатану діру в паркані, крізь яку так часто пролізали бродячі пси: вочевидь, саме вона забрала на волю її справжнього друга – єдину у світі радість, яка належала виключно їй. Про іншу радість, активно функціонуюче чотирикамерне серце свого друга, що також належало тільки їй, вона все ще не підозрювала.

Засмучена та вчергове намертво притиснута до землі почуттям провини і ганебної безвідповідальності, бо ж не вгледіла, вона вирішила так назавжди і залишитися самотою. Якщо це ціна за її життя, вона готова її сплатити.

Ця осінь відчувалася шкірою під здертою водянкою. Червоною, вразливою, болючою та відкритою для інфекцій.

2. Примус

Жовтневими вечорами у церкві небагато люду, їхня релігійність зазвичай осідає разом із їжею десь на дні шлунку після сніданку. До вечері вона геть розчиняється у численних ягідних наливках, якими місцеві відігріваються в цій осінній сирості, у суцільній плісняві і набухлій деревині. Їхня віра плутається у павутинні по кутках осель, чіпляється за щурячі хвости у їхніх підвалах, припадає пилом книжок, у яких ніби мимохідь сказано щось про заповіді та любов.

Тож, у порожній церкві, де багато років тому охрестили Анісію, зараз стояла лише одна людина. Кора цупила дві свічки з церкви – одну вищу, як Матвій, одну нижчу, як вона сама. Свідками її злочину стали все ті ж стіни, й ікони, і великі хрести з облізлою позолотою, і похилені лави, де зазвичай сиділи бабусі – запах календули, колючі хустини, артритні пальці. Святі спостерігали, як вона забирає дві свічки – за упокій завжди стоїть більше, ніж за здоров’я, зникнення двох ніхто би не помітив – і-таки не помітив. На позір.

Уже вдома піддатливий теплий віск лип до пальців, залізав під нігті, а Кора все шепотіла замовляння і переплітала свічки. Перев’язувала червоною ниткою. Підпалювала. Колола пальця і гасила вогонь своєю кров’ю.

Аби ж тільки полюбив.

Анісія, може, й не помічала своєї влади над Матвієм. Та це не означає, що не помічала Кора. Молодша звикла мати все, і звикла до того, що Анісія не має нічого – це зветься традицією, а їх прийнято шанувати. 

Як ви пам’ятаєте, Кора була дещо сентиментальна, але з характером – навіть у свої п’ятнадцять.

У той час, коли Кора намагалася приворожити Матвія, Анісія спала у сусідній кімнаті. Вона снила кіптяву від печі, запах бензину і мурах, що крізь пори людського тіла вилізали на світло. Навіщо мурахам світло? Чиє це тіло? 

Чому вона спить?

3. Діти батьків, батьки дітей, батьки і діти

- Ліль, у тебе знов на зошит крапнуло, тримай хустинку. Я тебе все спитати хочу, ти вибач, якщо що не так… Я тебе скільки знаю – ти все сльозами заливаєшся. 

- Як тут не заливатися…

- Може поділишся – чому? Може легше стане, га?

- Не стане, Анісь…

- А ти спробуй.

- Це через тата, він… Я не можу.

- Він тебе кривдить?

- Ні, ти що? Я просто… Гаразд, слухай, але тільки не смійся. Одного разу, я ще тоді маленька була, почула як тато повертається з роботи. Вибігла зустрічати. Ну, і побачила те, що не мала б. Оце кажуть, що роботу в дім не треба приносити, а він інакше не може, розумієш? Анісь, це страшні речі, ти уявити не можеш.

- Ліль, хто твій батько?

***

По кутках кімнати Збирача лежав пил, мишачий послід і куряче пір’я, що вибилося з його ковдри й подушок.

Сам чоловік сидів на липкому стільці та їв кров’яну ковбасу з пательні голими руками – кишка підгоріла, гречка потрапила у дірку в зубі. Брудними руками він поліз длубатися до рота, дістав їжу і наново її проковтнув.

Із альтернативи на обід був тільки суп, утім його їсти було неможливо, позаяк виварювала бульйон донька – а значить він точно був з купою волосся і засолоний. Зрештою, не плакала його дитина тільки під час сну.

***

- Я бачила жахливі речі, Аніся.

- Ліль, скажи мені – хто твій батько?

- Ти все одно мені не повіриш.

- Повірю, просто скажи.

- Він Збирач.

- Збирач? Ліля, будь ласка… 

Як казала одна мудра Відьма, на кожну дію є своя протидія. Якщо ви розкидаєтеся словами, годиться мати когось, хто їх виявить, збере та віддасть землі на поталу хробакам. На кожне слово – завжди знайдеться дитина, яка плакатиме через їхню злість, жорстокість і зневагу, котра ділитиме тих хробаків кухонною лопаткою десь на цвинтарі, аби скасувати дію жахливих слів.

Але нічого відміняти вже було не можна.

Так, у маленькому гірському селі, забутому серед лісу, не окресленому на мапі та занедбаного своїми мешканцями, уживався Збирач і Лілія.

Пам’ять. І печаль, звісно, завжди печаль.

4. Пазли

Анісія пам’ятала той день, коли народилася.

Пам’ятала як її мати кричала, що Кора їстиме землю. Пам’ятала, як її сестра-таки їла землю, зариваючись у нею своїм милим личком.

Пам’ятала свій дев’ятий день народження, коли мати сказала, що кістьми ляже – і таки лягла.

Вона нині знала про тата Лілі.

Анісія любила пазли. І цей вона склала.

На загальній картинці було видко винуватця усіх бід, його брудну кухню, і пір’я у спальні, і сльози його дитини, і лупу, що осипалася на його плечі, і бруд під нігтями з тонкою кутикулою, і задирки на пальцях, які він відривав зубами, і був це ніхто інший, але Збирач, і концентроване бажання уберегти свою сестру від майбутніх напастей почало пульсувати десь у підребер’ї Анісії, аж ось – у її гарненькому чорному оці можна було би помітити те страшне, що завжди відлякувало людей. 

У неї зародилася думка.

Дев’ятнадцять.

1. Аякже

Їхня бабуся померла, і нікому, окрім Плакальниці, до того не було діла. Аякже.

Анісія думала лише про те, що Кора, котра приїхала на похорони, знову почала їсти землю. Ґрунт збирався у кутках її рота і нагадував шоколад, але точно ним не був.

Проклятуща. Проклятуща. Проклятуща.

Кора злизувала язиком рештки землі зі своїх губ.

Вона ненормальна.

Зурочена.

Мушлі равликів, пісок та екскременти собак – дітей тих, що колись роздерли її плаценту, скрипіли на зубах: різцях, іклах і сколотих.

Вона хвора. Кора жадібно вилизувала пальці, коли думала, що її ніхто не бачить.

Але Анісія бачила. І все ж не могла зрозуміти чому сестра це знову робить та як їй допомогти.

А потім вона відкрила шухляду.

2. Листи

Коли дівчата були маленькі, Орися суворо забороняла лізти до її речей, особливо – до приліжкової тумби. Жінка була глибоко переконана, що онуки наведуть гармидер у її важливих паперах: у рецепті смачного «Наполеону», схемах вишивок ікон, кількох старих чорно-білих фотографіях. І в двох листах, звісно.

Тепер дівчата були дорослі, а Орися лежала в труні на сусідній ділянці з сином. Кора жила в місті і носила під серцем, шлунком та кишківником своє дитя. Анісія залишилася в селі в будинку дитинства, і хоча вже й була доросла, та все одно до цієї шухляди зазирала обережно – так, ніби бабуся зараз зайде у кімнату і наб’є по руках. Так чи інакше, а розібрати речі було потрібно, тож окрім кількості молока, необхідної для заварного крему, Ісуса, розділеного на різнокольорові хрестики, та смішної шевелюри на чорно-білих фотокартках, Анісія побачила конверт, в якому зберігалося два листи. До Відьми – і від неї.

Дівчина вчитувалася в рядки та згадувала. Вона згадувала, як бабуся регулярно відстригала Корі коси. Що всі зрізані пасма, нігті та молочні зуби – Орися виносила кудись на двір, і після цього Кора перестала їсти землю аж до сьогодні.

Анісія згадала, що вона – старша сестра і мусить допомогти Корі. Вони далеко одна від одної, і все ж одна родина. Вони, звісно, різні, і все ж одне ціле. Якщо молодшій не допоможе старша, тоді хто?

Варіантів виходу з ситуації було лише два. Думка, що Кора здатна врятувати себе сама, в Анісії не промайнула зовсім.

3. Варіант І

У будинку тхнуло потом, сечею, оцтом та гнилою їжею.

Шкіра Збирача була схожа на стару розмоклу газету. Пігментні плями на руках, судинні сітки на щоках, псоріаз на лисій голові, аякже. Занадто м’яко, пухко, неприємно на дотик і на вигляд. Жодних гарних новин у цій газеті, як можна зрозуміти, не було.

Під нігтем на лівому вказівному півмісяцем назбиралося трохи вушної сірки – зазвичай він намотував вату на сірники для цих потреб, але палець завше був ближче.

Сорочка чоловіка просочилася плямами. Жир, розчинна кава, трохи меду, і найбільше, очевидячки – його власна кров.

Збирач лежав мертвий-мертвісінький, із шиї вельмишановного стирчав кухонний ніж – брудний після вранішнього приготування свинячих легень. Зрештою, кому яка справа до стерильності лез, якщо вони опиняються у вашому тілі, розтинають артерії та виконують опосередковану функцію – позбавляють вас дорогоцінного життя, сповненого сльозами доньки та курячими шлуночками?

Вбивство сталося поночі. Селяни, укрившись пуховими ковдрами, в цей час мали б солодко спати – і таки спали, безтурботно й міцно, як не спали з дитинства, бо ж, навіть того не підозрюючи, вже були позбавлені відповідальності за розкидані слова. Немає Збирача – немає сили у сказаного, хіба ні?

Тієї ночі Анісі нічого не наснилося. На ранок вона прокинулась сивою. 

Так, ця провина була збіса іншою, та однозначно виправданою.

4. Варіант ІІ

Від синтетичних шарфів її волосся електризувалося й тріскотіло, як сухе листя. На хорошу пряжу дівчині не вистачало коштів, усі вони йшли на нитки для светрів. Анісія продавала їх місцевим мешканцям: їхніх тіл торкалася шерсть альпак, мериносів та ангор, шкіри дівчини – акрил і поліестер.

Вона любила математику. Вірогідність того, що її проклятій сестрі покращає, однозначно ставала вищою, якщо задіяти додаткові методи. Що, як дещо видозмінити угоду, думалося їй? Що, коли замість волосся Кори, думалося старшій, відрізати й закопувати її власне? У них одна природа, вони вийшли з одного лона і мають однаковісіньку кров. То чому ні?

Анісія зрізала довгі пасма так, щоб вони не торкалися її плечей. Виходило криво, та вона не переймалася, аби лише спрацювало.

Та ж, як нам усім відомо – апетит приходить під час трапези, і кому про це знати, як не землі, котра забирає все більше й більше, і забаганки у неї – неабиякі? Вона сита волоссям по самісіньке горло, воно застрягає в її зубах і змушує кровоточити ясна, жмути беруться ковтунами в її ніжній трахеї – землі не потрібні ані кучері, ані сиві, ані фарбовані: їй треба щось особливе. Святковий обід.

Так Анісія інтерпретувала той факт, що Корі все це аж ніяк не допомагало. У ті рідкісні моменти, коли сестра приїздила в гості, вона продовжувала їсти землю. Діяти треба було радикальніше.

Спочатку в хід пішли кутні зуби. Анісія виривала свої корінні звичайними плоскогубцями, стоячи перед дзеркалом. Рот її кривився від болю, слина й кров стікала підборіддям – за тим вона витирала обличчя смердючим кухонним рушником, зрештою загортала у нього зуби та тремтячими руками несла гостину у двір. Корі це теж не допомогло, аякже.

Розчарована власними невдачами та гріховною ненажерливістю землі, її несправедливими вибриками та категоричністю, Анісія вирішила віддати найсмачніше, що мала.

Дівчина оглядала свою кухню. Риб’яча луска на столі, молоки оселедця на тарілці, закотилася у куток горіхова шкаралупа. Ніж, яким вона чистила рибу, лежав у мийці.

Треба почастувати землю делікатесом, подумала Анісія. Відтак знову підійшла до дзеркала і піднесла скривавлений ніж до лівого ока.

5. Свобода вибору

Якби Ярина була живою, а її тіло не зогнивало, коли би в тому, що колись було її обличчям, не повзали хробаки, а сама вона була якщо не доброю, то хоча би посередньою матір’ю – вона би не допустила, щоб її донька приворожила будь-якого хлопця. По-перше, Ярина знала: жоден чоловік не вартий ані виплаканих сліз, ані недобачених снів, ані жодної пролитої крапельки крові з усіма їй притаманними еритроцитами, тромбоцитами й лейкоцитами. Дозволу любити себе – більш ніж достатньо.

По-друге, питання волі й вибору, як нам усім відомо, Ярині боліло. І хоч її донька не носила натільних хрестів та молитов не знала, нехай ніхто не силував її вагітніти та не утримував під закритим замком, дівчина пішла від зворотного і сама стала поневолювачкою. Кора – загарбниця чужого серця, двох його передсердь, двох шлуночків.

Як відомо, приворожені довго не живуть: вони або спиваються, або вішаються, або все разом. Матвій обрав другий варіант, бо горілки він терпіти не міг, але й Кору – теж, і цей дисонанс нелюбові до дівчини та неможливості жити без неї не давав йому спокійно існувати, тож він обрав єдино правильний варіант: не існувати взагалі.

Кора поховала свого чоловіка, бувши на восьмому місяці вагітності, в їхньому рідному селі. Анісія тоді обіймала сестру, водила долонею по її животу та щось тихенько й заспокійливо йому шепотіла. Молодшій у такі моменти було шкода своєї сліпої сестри, та все ж її дещо гріло.

Ні, це була зовсім не турбота, і аж ніяк не відчуття підтримки й безпеки. Кора не відчувала вдячності чи любові. Це було відчуття зверхності над цією нікому не потрібною, безумовною, псячою вірністю, на яку їй загалом було плювати, та все ж заради якої можна було лишитися й на подовше в цьому задрипаному місці.

Кора не поділяла материної філософії про волю. Та вона погоджувалася з тим, що любов не варта ні-чо-го, любов – це безглузді й невиправдані втрати, любов – гімн власної дурості, любов – певним чином приниження над власною гідністю. Кора любила дивитися, як принижується Анісія.

Стояв кінець осені. Місцеві сиділи вдома, курили люльки й ворожили на риб’ячих кістках. На вулицях смерділо обсмаленою птицею.

6. Інший погляд

Плакальниця була стара й мудра, як цей світ, і як інші світи, і як саме небо, і як сама земля, і лише творець знав як вона ще жива та скільки їй ще відведено.

Вона сиділа на кухні й дивилася на свої руки. Вдруге за це життя Плакальниця була в цьому домі по лікоть у крові – Кора, як і Ярина багато років тому, не доносила вагітність. Стара саме вчасно дошкутильгала до будинку, інакше Анісія би приймала пологи наосліп.

- Ми дитятко тойво… Можемо в коробку покласти й на подвір’ї закопати, поки вона ще відлежується.

Хлопчик був мертвонародженим. Сім пальців на руках – вказівний та середній на правій зрощені, амніотичні тяжі. Заяча губа. Синюшна шкіра – асфіксія. Циклопія. 

Плід не-любові. Збірка діагнозів.

Кора втратила забагато крові та лежала непритомною в сусідній кімнаті. Її дитя планували запхати в коробку й забути, як про непотріб.

- Облиште, вона його має побачити, як прокинеться.

- Ти задобра до неї, Аніська. Аж надто. Я ніколи того не розуміла – звідки в тобі стільки цього тепла береться…

- Вона моя сестра, а як інакше?

- У неї в серці немає любові, дитятко. Ваша мати годувала її грудьми, а вона тим молоком – плювалася, поки тобі бабуся суміші на останні гроші купувала. Ярина її голубила й пестила, а Кора від неї до подарунків бігла, поки ти хоч погляду материного вимолювала.

- Вона молодша, їй завжди було потрібніше…

- Вона молодша на кілька хвилин, Аніська. Від часу народження, дитятко, кількість необхідної любові й уваги не залежить.

- А ви знали, що вона була проклята?

- Пхе! Навіть не сумнівалася. Пам’ятаєш, як Матвійко за тобою хвостиком бігав? Та ми всі пам’ятаємо, всеньке село бачило. А як ти на нього дивилася – сама згадаєш? Тільки Корі тоді вздумалося, що подарунки – їй, увага – їй, а тут щось врешті тобі дісталося, це як взагалі? Я виділа, як вона з церкви свічки краде, і виділа, як Матвій почав за нею ходити, ніби приворожений. Таку дурню тільки проклятуще й зробить. Давай поховаємо дитя, як ти її так любиш, у вас ондо під малиною і так кладовище. Не треба їй його бачити.

- Хай би і забрала того Матвія, мені не шкода. То було перше кохання, воно завжди закінчується так, як закінчується… Не ховатимемо, вона його мати і сама має вирішити – хоче вона його побачити чи не хоче.

- Від такої «любові» тільки такі діти й бувають… Що з неї за мати така, яка сина народжує, не думаючи?

Вітер на вулиці ламав гілля. У роті Анісі було сухо. Хотілося випити.

- А ти пам’ятаєш, як вона в школі тобі вчитися не давала? Ти ж за неї всі завдання робила, а свої не встигала, під кінець сьомого класу по всіх оцінках з’їхала. Кора собі подалася в місто за чоловіком, а ти ж так і застрягла в селі, не вступила.

- Я люблю це село.

- Аякже, дитятко, а хіба ти мала вибір? Аніська, я – твоя хрещена мати, відповідальна перед Господом-Богом, мені до тебе не байдуже. Кора мені, нехай уже покійна Орися мене вибачає, ніхто. Її хлопчик не винен у тому, що наробила його матір. Давай закопаємо по-людськи.

Анісія слухала тікання годинника й хрипке дихання Плакальниці. Думка про те, щоб віддати землі дитя Кори без її згоди, була лихою, та зрештою – можливо це позбавило би сестру від прокляття назавжди? Вгамувало апетит?

- То під малиною, кажете?

- Так. Там, де й цуцик твій.

- Що?

- Ну щеня оте, як його… Жюль!

- Жюль втік. Давно.

- Втік, еге. Його Орися в твоїй кімнаті знайшла. Лежав придушений, а поруч Кора стояла, либу давила, тьфу... Ваша бабуся його закопала та й по всьому, щоб ти не так засмучувалася.

Гіркота. Сутінки за вікном. Усвідомлення сказаного виходило в дівчини потом на лобі, сиротами шкірою й жовчю в роті.

- Я весь цей час думала, що не вгледіла його…

- Оце вже ні, дитятко. Кора була лихою дитиною, такою і виросла.

- Вона просто проклята. Я знайшла листа…

- Хо-хо. Відьминого?

- Відьминого.

- Ориська розповідала. Дитятко, Кора не була проклята. Вона просто хвора. Їй не вистачало заліза попервах, ну дитина собі й дитина – тягла до рота ту землю, а ваша баба потім і почитала в газеті від чого таке може бути. Кора попила вітаміни, їй полегшало, але ж вона пам’ятала, що Орися її не сварила за то, стара ондатра тільки нігті їй різала з волоссям, а значить – можна далі їсти. Все добре. Просто дурна звичка. Мій, ондо, нігті гриз. Я в дитинстві крейду жувала, та й нічого.

- Але ж Кора не їла землю, коли бабуся волосся її закопувала!

- Аякже. На кожну дію є своя протидія, Ориська завше так казала. На кожного дорослого, що слідкує за дитиною, є маленька дівчинка, яка вчиться краще ховатися, ото й увесь фокус.

- А як же Збирач слів? Тобто… Я ж пам’ятаю як мати словами розкидалася…

- Збирач робив свою роботу, дитятко, допоки він не зник, і робив вправно. В тому, що твоя мати розкидалася словами – біда лише твоєї матері. Як і рішення по ночі через ліс йти до вовків, диких кабанів і медведів, чи хто її там розірвав... Ну, загалом, Збирач до розкиданих слів жодного стосунку не має. Земля, моя мила, теж. Вона – просто архів, а не виконувачка людських забаганок.

- Я всеньке життя думала, що я винна в усіх бідах людських. Я думала, що маю врятувати Кору…

- Оце вже ні, дитятко. Тебе просто ніхто не любив.

7. Коріння

Плакальниця пішла. Гниле листя під її ногами гидко чвакотіло, сутінки все більше опускалися на ліс та гори, північний вітер гнав чорні хмари на село.

Анісія лишилася сидіти на кухні. Вона була повністю сліпою, та все ж у цей момент абсолютно прозріла, і тихо шипів чайник, і їй виділись чорні пищаки під гусячою шкірою, та іскри від електризованого волосся, і кров Збирача на її руках, і вітер, який здіймав пил на стежині, й очі Матвія, і перламутр губ її матері, й ікони у церкві, де її хрестили, і м’яке волосся її молодшої сестри, що завжди пахло чимось солодкаво-квітковим, як мамине, і свого одноокого племінника, і міцні бабусині руки, і нескінченні Ліліні носові хустинки, і батькові синюшні ноги, що виглядали з-під коротких штанів на його похоронах, і зневажливі погляди вчителів, коли вона все частіше стала помилятися, і власне життя, яке вона могла би прожити, якби рятувала не когось. Але себе.

Відтак підвелася.

8. Власне життя

Лілія здалеку споглядала, як Анісія закопує сестру.

Маленькою дівчинка ділила навпіл на кладовищі хробаків, сподіваючись, що так зможе відмінити всі існуючі прокляття, які ті поїдали. Звісно, тато їй пояснив, наївній та недалекоглядній, що ніяких проклять не існує – лишень людська жорстокість і злість, робота землі – все пам’ятати, а робота збирача – всього лиш фіксувати. Плакати дівча не перестало, позаяк не-збування вимовленого не відміняло його надмірної ненависті й болю в саменькій суті. Але сенс вловила.

Лілія дивилася на Анісію і розуміла, що ця історія добігла до свого логічного завершення. Вона оплакувала її, поки сива дівчина турботливо вкривала землею свою ще живу сестру, і ревіла, коли та зайшла додому.

Потім Ліля витерла сльози, натягла на тремтячі руки завеликі шкіряні рукавиці, взяла лляний мішечок і рушила майже безлюдним селом. Татовими стопами.

Епілог

Спершу Анісія розтопила піч, аби в домі було тепло, потім змила землю з рук та вдягнула чисту нічну сорочку. Вона обтерла холодне немовля вологою ганчіркою, дістала з шафи теплих флісових пелюшок, які Орися колись зберігала поруч із урочистими рушниками, і замотала дитинча.

Тож, їй нічого не лишалося, окрім як колихати маленький згорточок на своїх колінах, звалившись від утоми та всіх тягарів грішного світу, які вона несла на своїх тендітних плечах, на підлогу.

Хіба що тихо шепотіти, сліпо дивлячись у порожнечу:

- Я і тебе врятую, малесенький. Кістьми ляжу, але врятую.