Підла Какуха
Дощатою долівкою наблизився тихий тупіт. Холодна рука з вузлуватими пальцями торкнулася його шиї. Прикипів очима до темної тіні над ліжком і порснув тягучою слиною:
─ Що?!
Тінь навіть не поворухнулась.
─ Дай мені спокій, курво!
Затремтіла від німого реготу, широко розтуляючи рота з гнилими пеньками зубів, а тоді рвучко нахилилась, дихнула нестерпним смородом, і його вухо вибухнуло від крику:
─ Вставай!!!
Підскочив від несподіванки і… прокинувся…
Гупання в двері розтинало нічну тишу.
─ Яковичу! Агов! Пане Олексо! Відчиняйте, дідько б вас копнув!
Відкинув ногою ковдру. Їдкий запах поту забив подих. Зціпив зуби, потер долонями набрякле від сну обличчя, і лише з третьої спроби вдалося звестись на ноги. Хоч піджижки й досі трусилися…
Почвалав до дверей, ледве стримуючи лють, що закипала всередині. Не на свого помічника Федора, котрий досі гамселив кулаком у двері, а радше – на самого себе. Трясця! Треба забити дошками двері в пивницю.
─ Іду! – гаркнув і рвучко штовхнув двері. – Холера б тебе вхопила, хлопче! Якого біса репетуєш, як на пожежу?
Помічник підняв гасовий ліхтар вище. У жовтому світлі його вузьке обличчя видалось неприродно блідим і схвильованим.
─ Гірше, Олексо Яковичу! До нас губернатор планує навідатись… Повітовий справник переказує, аби не їли та не спали, але встигли всі дірки в роботі залатати.
Олекса здивовано присвиснув і покрутив розкучманою головою.
─ І чого раптом йому засвербіло пертися в нашу глушину? Відколи це чиновники стали перейматися справами поліції? Ніби вони щось тямлять у цьому.
Федір знизав плечима.
─ У Барашівській волості зникла соцького племінниця. А пан Вергун, за чутками, родич «черездорогувприсяди» губернатора. Тому, певно, той і їде розбиратися. Буде нам тепер цвяхи в голови забивати, що такі-сякі голодранці, сидимо в теплих кабінетах, проперджуємо кальсони та задурно жеремо казенний хліб.
─ Бо тільки на хліб їхньої платні й вистачає, ─ крива посмішка торкнулась посірілого від недосипання обличчя станового пристава. – Було б куди вшитися звідси, то вже давно б цю псячу роботу покинув.
─ Хіба вас хтось ланцюгами припнув?
Хмарним поглядом зміряв свого помічника. А ніколи не полізе за словом у кишеню! Той знічено ковзнув очима повз пристава. Хотілося провалитись крізь землю. Чого дурний язик не сидить тихо в роті? Аби щось ляпнути. Добре ж знає історію родинної трагедії пана Олекси. Наслуханий від старших людей…
─ Ви б збиралися, ─ тихо буркнув. – Візьміть щось перекусити, бо нас чекає важкий день… І вдягніться тепліше. Доки домчав сюди, то задубів від холоду. Вранці чекаймо приморозку.
─ Не дивно. Кінець жовтня все-таки, ─ Олекса глибоко вдихнув осіннє повітря, хрустке від свіжості, розвернувся і переступив поріг своєї оселі, кинувши на ходу: ─ Заходь, зігрійся хоч трохи! Чаю посьорбай. Чого стовбичити на холоднечі?
Вітальня зустріла задухою. У каміні досі блимали червоними очима тліючі вуглини. Не чекаючи запрошення, Федір вмостився у кріслі й простягнув ноги до тепла. Роззирнувся. У жодному іншому домі не знайдеш більш похмурої атмосфери. Неначе все просякнуте самотністю й болем, що глибоко в'їлись у тріщини давно не тинькованих стін, посірілих від кіптяви й часу. Товстий шар пилу на меблях, сіре павутиння, зачовганий килим, побиті міллю опудала тварин на широких дерев'яних полицях. З чуток, батько пана Олекси був затятим мисливцем. Та якось підстрелив дикого кабана, і знавісніла від болю й люті тварина розпорола чоловікові черево. Помер ще до приїзду волосного лікаря…
─ Голодний? – голос із кухні різко висмикнув із драглистих думок.
─ Не відмовлюся перекусити.
─ Тоді припини сповиватися дірявим коцом, яким ще моя баба собі поперек обгортала, і ходи допомагати. Кухаркою мене до тебе не приставляли.
На кухні панував безлад та відчутний дух затхлості. З кутка, від мідної раковини розповзлися темні цятки цвілі. Та господар тим не надто переймався. Як і чистотою загалом. Запуцований чобітьми дощатий діл холера ясна скільки часу не бачив води й ганчірки, сердито й натужно скрипів із кожним кроком. Цей дім давно потребував ретельного відновлення. Та пристав не мав на те ні часу, ні грошей. Його батько ще за життя проциндрив статки й лишив синові й молодій дружині у спадок лише цей мисливський будинок, котрий скрута змусила так-сяк привести до ладу й обжити. На довгих десять років зовсім юний Олекса подався із рідного дому, намагаючись вирватися із чіпких рук злиденного існування та ненависної мачухи. Нащадок збіднілої української шляхти, він прагнув гарного життя. За тривалої відсутності лише кілька разів навідувався у батьківський дім. Найдовший візит тривав майже тиждень, аби після раптової смерті мачухи узгодити питання з документами на право власності. Після того знову чкурнув у місто й занурився із головою у вир справжнього життя. Проте щойно зміг твердо стати на ноги, як світ знову захитався й перекинувся догори дригом: зникла його молода дружина, а розшукова поліція, один із підрозділів якої він сам і очолював, так і не змогла вийти на її слід. Лише з часом Звягелем поширились чутки, ніби молодицю бачили в одній із ресторацій Житомира з франтуватим офіцером. Ці розмови остаточно підточили сили духу Олекси, тож він попросив про переведення. Повітовий справник одразу намітив здібного підлеглого на посаду станового пристава, й уже за якийсь місяць губернатор затвердив офіційне подання. Так Олекса повернувся на свою вітцівщину, в пошарпаний часом будинок. І ось тепер розкладає тоненько нарізану шинку на шматочки черствого хліба, щоб заморити голодного хробака в шлунку й братися до роботи.
─ Зробимо таким чином: ти махнеш у Звягель і передаси справнику від мене цидулку. Нехай відправляє сюди хлопців із розшукової поліції. А я тим часом поїду в Бараші та все гарненько розвідаю.
─ А що як губернатор сьогодні приїде – і нікого не має на місці? – великі очі Федора стали ще більшими.
У відповідь Олекса знизав плечима й відчеканив:
─ Ми тут не метеликів на галявині ловимо, а злочинців. І марнувати час на прийоми зі світськими бесідами я не збираюся. Приїде, то нехай чекає.
Обпікаючи губи, посьорбали чаю та вийшли з дому, загортаючись у холодні кожухи осіннього світанку. За якийсь час міцно второваним шляхом пробіглось відлуння тупоту кінських підків. А за спинами вершників небо роздмухувало вистиглий жар осіннього світанку…
Дикими стежками
Червоний від натуги Прокіп віддихався, міцно затиснув рота широкою долонею, вкритою вузлами мозолів. Не мав снаги повернути голову в той бік, звідки линув нестерпний сморід розбухлої від гниття плоті.
─ Я знав! Знав, що не тікала... – ворушив блідими порепаними губами.
Врешті глибоко, аж до болю, вдихнув, ухопився обома руками за стовбур молодої осичини, з якої звисали роздуті кишки, намотані на кострубате гілля, неначе стрічки купальського дерева. До горла знову піступила хвиля нестерпної нудоти. Прокіп гучно кавкнув. Рот наповнився гіркотою жовчі. Сплюнув. На бороді лишилась тягуча нитка слини. Він затамував подих, щосили стиснув кулаки й наблизився до зарослої мохом старої сосни, де в розгалуженні покрученого гілля було примотане мотузками тіло. Оголене, випатране, з неприродно викрученими суглобами кінцівок. Спотворене болем обличчя жахало темними проваллями порожніх очниць та відсутністю передніх зубів. Замість волосся, знятого разом зі шкірою, голову вкривала запечена кірка крові.
Тремтячими пальцями торкнувся холодної посинілої ступні. І відсмикнув руку, коли з розчахнутого черева на долоню впав кволий від холоду хробак-трупожер. Прокіп знесилено прихилився спиною до стовбура й застогнав від болю, що рвав груди на шмаття.
Відтоді, як Галинка не вернулась додому з базарування ─ не припиняв пошуків. Спершу сусіди долучились, родичі. А згодом все частіше стали казати, аби не рвав собі душу й змирився із втратою. Соцький, до якого звернувся за допомогою, ледь у спину не виштовхав.
─ Без тебе клопотів маю сім повних міхів і половину восьмого. Треба було дочку за свого наймита віддавати, раз полюбились. А ти що? Не схотів, бо в нього свита латана! Тож тепер не шукай винних. Втекла твоя Галя з хлопом – та й по всьому! За рік-другий приведе за руку онуків з дідом знайомити. Ліпше йди додому, Прокопе! Не мозоль очі й не чудуй людей.
─ Не могла моя дівчинка так вчинити! – хрипко заперечив.
Вергун щосили гепнув кулаком по столу, аж склянка з водою перекинулась.
─ Годі! Не діймай до печінки, чоловіче! Іди собі…
Ледве тоді стримався, щоб не зацідити в нахабну, червону від вина пику. Аж руки свербіли… Натомість розвернувся і мовчки вийшов на вулицю. Виплюнув із грудей лайку та почвалав додому. Нехай собі кажуть, що марні його пошуки. Все одно не зупиниться, доки не знайде. Галинка – єдиний сонячний промінчик у його житті. Змалечку вибавив, стрічки в коси заплітав. Був їй татом і мамою, котра надто рано покинула світ живих. Жив заради дочки… Вона б ніколи не завдала йому болю. Тим паче, що за вечерею, напередодні зникнення, обіцяв доньці подумати щодо Романа. Серцю ж не накажеш, кого любити… А бідність – то не гріх. Хлопець тямущий і працьовитий. Як захоче, то гори зверне. Аби бажання було…
Щоранку Прокіп хутко обходив господарку, пасіку й вирушав на пошуки дикими стежками віковічних лісів. Скільки за три тижні зміряв верст ногами і – хто ж те може порахувати? Та сьогодні знайшов своє серденько… Свій сонячний промінчик… Точніше, те, що лишилось від його Галинки…
Застогнав. Шарпнув на грудях брудну сорочку. Змарнілим неголеним обличчям рясно покотилися сльози.
─ Той, хто це з тобою зробив, позаздрить мертвим. Чуєш, Галинко? Татко його з-під землі дістане. Присягаюся!
Судомно схлипнув, витер обличчя брудними руками. Треба гукати на допомогу. Без поліції вже тут не обійтись…
***
Вергун роздратовано смикав кінчики вусів, припорошених сивиною. М'ясистий ніс із широкими ніздрями, помережаний сіткою червоних капілярів, як у затятого завсідника місцевої корчми, важко сопів від натуги.
─ Не знаю, що вже й думати! – вперся в Олексу водянистими дрібними очицями. – Два дні шукаємо – і все марно! Ніби крізь землю провалилась. А вона ж така слухняна дитина! І з дівчатами на вулицю не ходила. Тільки й того, що вишивала й книги читала.
─ Панночка освічена?
─ Гімназистка. На осінні вакації додому приїхала. А того дня вони з матір'ю до волосного лікаря подались. І доки моя сестра була на прийомі – Софійка зникла.
─ Прошу пана, та скуштувавши принад міського життя, мало хто здатен втриматись від спокуси вирватись з-під надмірної опіки рідних. А раптом вашій племінниці заступив дорогу якийсь молодий і вродливий? Не розглядали такий варіант?
─ Таке скажете! – обурено вигукнув. – Софійка б нізащо…
Соцький раптом затнувся, видивляючись на щось за спиною Олекси. Тілом пристава розбіглися дрижаки, аж волосся на потилиці ворухнулось. Невже Вергун теж її бачить? Кляте стерво вже не ховається… Різко озирнувся. Вдихнув напругу з грудей. Не вона!.. Натомість, від дверей, хитаючись, ніби п'яний, сунув кремезний, захляпаний брудом чоловік. Налиті кров'ю очі й перекошений рот лякали до всирачки. Від нього тхнуло немитим тілом, болотом і ще чимось – приторно солодким, важким і тягучим. Як від зогнилого мертвяка.
─ Казали – втекла моя Галя? – страшний чоловік перехилився через стіл, нависаючи горою над соцьким. Той злякано втягнув голову в плечі. – А я знайшов… Там, у лісі… із розпоротим животом, без волосся, очей і зубів… Знаєте, які в неї були гарні очі? Як молода весняна трава… Тепер їх немає… Забрали… разом із життям…
Він захитався. Із грудей викотилося протяжне виття. Олекса підхопив чоловіка під лікоть і майже силоміць всадив у крісло.
─ За годину сюди прибуде розшукова поліція. Зможете провести нас на те місце?
Той мовчки кивнув. Заплющив очі.
─ Коли зникла ваша дочка?
─ Три тижні тому. Пішла в Бараші до тітки, і більше її ніхто не бачив.
─ Чому ви одразу не повідомили в поліцію?
─ Я прийшов сюди, ─ вперся важким поглядом у Вергуна. Соцький нервово засовався в кріслі. – Ніхто не вірив. Мовляв, втекла з нашим наймитом. А як вона могла це зробити, коли Роман місяць тому найнявся добувати руду аж в сусідній губернії? Його тут вже не було, як Галя зникла…
─ Може, маєте якісь здогади, когось підозрюєте?
Вбитий горем батько покрутив головою.
─ Важко сказати. Галинка була красунею. У матір вдалась… Будь-хто міг спокуситися. Але ж щоб так познущатися і вбити… То гірше дикого звіра, ─ видушив натужне хрипіння й затулив очі рукою.
Олекса співчутливо стиснув його плече.
─ Хто б це не був – покарання не уникне. Докладемо всіх зусиль. Чуєте мене?
Прокіп мовчки кивнув. А тоді різко підвівся й ступив до дверей, жбурнувши на ходу коротке «ходімо!». Пристав суворо глипнув на Вергуна. Той миттю скочив і підтюпцем рушив слідом.
Щойно вийшли з задушливого приміщення, як на дорозі вигулькнули вершники. Попереду мчав Федір.
─ Ви вчасно, ─ похмуро кивнув Олекса, коли курява з-під кінських копит вляглась і він угледів кількох знайомих поліцейських. – Знайшли тіло однієї зі зниклих дівчат.
─ Вітаю, друже! – найстарший із-поміж них, Тарас Жолудь, міцно потиснув йому руку. – Радий бачити! Хоч і за таких обставин.
─ Навзаєм!
─ Кажеш, знайшли?
─ Так.
─ Хто?
─ Батько зниклої, ─ кивнув на Прокопа.
─ Далеко звідси?
─ У лісі… Я проведу, ─ пасічник згорбився і швидко попрямував шляхом.
─ Коней лишаймо тут! – скомандував Тарас, жбурляючи повіддя червоному від хвилювання Вергуну. – Пане соцький, скажіть, хай відведуть до стайні та нагодують. І щоб свіжа вода була.
─ Зробимо!
─ Організуйте візника, щоб забрати тіло. І ворушіться! Наздоженете нас дорогою до лісу.
***
Робочий кабінет пашів жаром. Олекса жбурнув камзол у крісло. Сорочка неприємно прилипла до тіла.
─ Якове! – гаркнув сердито.
Двері миттю відчинилися, впускаючи верткого хлопчака в замурзаній свитці.
─ Тут! – бадьоро виструнчився малий. – Що?
─ Більше так не кочегар! Ще не зима, аби стільки дров спалювати. Немає чим дихати!
─ Слухаюсь! – кивнув та позадкував до виходу.
─ Чекай! Ось тобі гроші, шуруй до пекарні, нехай пан Вельжбицький дасть дві вертути з яблуками. На решту купиш кавалок масла і медівника собі.
Дзвінкі мідяки пірнули в долоні хлопчика. Той радісно зморщив кирпатого носа в передчутті улюбленого смаколика, швидко закивав головою і гайнув на вулицю. Олекса сумно зітхнув. Міг би й він мати безхмарне дитинство, якби не…
─ Куди це малий помчав, як ошпарений? – Федір приніс із вулиці ковток свіжого повітря.
─ За нашим підвечірком. Треба вже щось у кишку закинути.
Помічник похмуро глипнув, повісив біля розпеченої пічки мокрий від мряки мундир і протяжно зітхнув.
─ Після збирання у лісі усіх тих кишок навіть згадка про їжу огидна.
─ Не заздрю нашому антропологу. Хоч йому й не звикати.
─ Зате фотограф аж світився від захвату. Якесь притрушене! Молоде, дурне й не лікується. Я ще не бачив, аби з таким радісним писком трупи знимкували. Ніби то весільне фото на згадку.
─ Та ж він новенький у відділку. Ще й місяця не працює. За рік-другий від того завзяття й сліду не лишиться, ─ пристав махнув рукою і схилився над паперами. Часу на розмови обмаль, коли мусиш записувати кожен крок. Звітність – сувора тітка. Вона не терпить недбальства…
***
Темрява за вікном згущувалась і розмірено стукотіла в шибку дряпучими кігтями дрібного дощу. Олекса прикрутив коліщатко лампи. Смуги кіптяви на склі розсіяли скупеньке блимання вогника. Потягнувся, позіхнув і глянув на помічника. Гарний робітничок! Вмостив голову на складені руки й тільки носом свистить. Аж папери ворушаться.
Потер втомлені очі. Добре, хоч губернатор відклав свій візит. Щось завадило в останній момент. Посильний запевнив, ніби планує навідатись аж в понеділок. От і добре! До того часу вже матимуть перші результати розслідування. Хоча б трохи зсунеться справа зі зниклими з мертвої точки. Жолудь планує завтра зранку прочісувати все довкола – кожен кущик, ярок і кожне кляте болото. Каже, якби повідомили про зникнення ще першої, труп котрої тепер лежить у льодовні антропологічного кабінету, то наступної жертви можна було б уникнути. Може, й так. А може – і ні. Важко зупинити хижака, що вийшов на полювання. Так вже було. Колись… Олекса здригнувся, відганяючи спогади. Та вони не відпускали. Стиснули скроні розпеченими кліщами й зазирнули в очі двома чорними проваллями.
─ Хлопчику! – ковзнув біля вуха вологий язик.
Відсахнувся. Єхидно захихотіла.
─ Ні-ні! Поцілуй мене, ─ смердючий віддих лишав на шиї огидний слиз, що не стерти долонею. Він липнув до шкіри, вгризався у плоть та пропікав до кісток.
─ Де ти? – прохрипів, мацаючи рукою порожнечу довкола себе.
─ Всюди, мій любчику! Відчуваєш?
Міцні руки загорнули в обійми. Притиснулась. Обвислі груди ковзнули по його спині. Хотів поворухнутися – та марно. Тіло враз наче розбило паралічем.
Схопила його за руку й тицьнула собі між ніг. Зарухала кістлявими стегнами.
─ Я поруч, хлопчику! Завжди з тобою…
Її протяжний стогін наростав, аж доки не луснув вереском. Скло у вікнах розлетілось на друзки…
─ Агов! – закричав Федір. – Я тебе впізнав! Начувайся тепер!
Олекса судомно втягнув ротом повітря, розплющив очі й витріщився на свого помічника.
─ Прокинулись? Доки ми дуетом хропіли й пускали на папери слину – хтось жбурнув у вікно камінь, ─ пояснив той, визираючи у вікно. – Ще й із посланням…
Пристав змахнув краплі поту з чола, а тоді кивнув, ледве спромігшись на крихкий шепіт:
─ Читай, що там…
─ Тааак, ─ згорнутий аркуш зашурхотів. – «У вас є тиждень, щоб упіймати винного. Не впораєтесь – пустимо за димом поліцейський гнидник разом із вами»… Яковичу, це нам що – місцеві селяни погрожують розправою?
─ Чи ж уперше? Час уже звикути, – криво посміхнувся.
Федір вражено похитав головою, зняв із вішака мундир і кинув через плече:
─ До біса це все! Ходімо додому.
─ Віконницю зачини зовні. Скло вже завтра вставляти будемо…
Криниця
Вогка каламуть густого туману обступала з усіх боків – не продихнути. Стомлений далекою дорогою кінь повільно чвалав уторованим путівцем до села. Він хоч знав, куди йти. На відміну від Грицька. Якби не лишився ночувати в дядька, так, наче двох днів гостини мало було, то не довелося б зараз манівцями додому пхатися. Цей туман виїдав очі. Нічого не видно за кілька кроків попереду. До всього ще й страшенно замучила спрага. Горілка в дядька добряча! Але й похмілля не гірше…
Поле скінчилось, і дорога пірнула в передсвітанкові сутінки лісу. Від пахощів живиці, прілого листя й грибів закрутило в носі. Грицько гучно чхнув. Рукавом новенької свити витер носа. Може собі дозволити! Він тепер панотцеві в церкві прислужує, тож в кишенях ніколи порожньо не буває. Зносить цю одежину – нову собі справить. А Софійка ще пожалкує, що кирпу гнула. Гімназистка вчена! Грамотійка по самісінькі лікті! На сільських хлопів тільки скоса зиркає, дражнить. Гукають на вулицю, то не йде. Не може собі ціни скласти. Як залежиться товар, то й даром тоді ніхто не братиме…
Аж повеселів од тієї думки. Випростався у сідлі, картуза набік зсунув. Та від того в голові не посвітліло і спрага не вщухла. В горлі дерло, наче піску хто сипнув зо дві пригорщі.
─ Сірий, де це та Ількова криниця? – поплескав по шиї свого коня, і той тихо форкнув. – За цим туманом хіба щось роздивишся!
І ніби на заперечення його слів попереду вигулькнула кам'яна криниця, що рятувала не одного подорожнього. Кажуть, колись тут жив відлюдник. Мовчазний, похмурий. Не мав ні родини, ні друзів. Зате до його двору всі хвостаті приблуди йшли. Тож мав зо два десятка котиків та песиків, тримав трохи курей, кількох овець та стару шкапу, кульгаву на дві ноги. А ще – копав криницю – наполегливо й уперто, кілька років поспіль та без сторонньої допомоги… Минули роки, давно немає Ілька, на місці його хатини тільки горбочок лишився, а колодязь досі дарує чисту цілющу джерелицю.
Грицько зістрибнув із коня. Крутнув корбою, здивовано прислухаючись, як глухо вдарилось об воду порожнє цеберко. Дістав. І вжахнувся: у воді плавала рука… Позадкував. Зашпортався, помітив у траві блакитну стрічку, рясно поцятковану засохлими плямами крові. Трохи далі – ще одну.
─ Що це в біса?
Коліна підгинались від страху, та все ж змусив себе підійти й зазирнути в темряву глибини. Замість власного відображення, угледів у воді скорчене тіло. Оголене й змотане мотуззям. Без голови… Аж в очах потемніло від побаченого. За мить вже був у сідлі – і тільки туман заклубочився слідом за вершником.
Віддихався аж удома. Перехилив кухоль материної вишнівки – в очах трохи розвиднилось. Вийшов у двір.
─ Кінь весь мокрий – так гнав. Більше не дам, якщо збиткуватимешся із нього. Пішки ходитимеш, ─ батько припинив клепати косу й зміряв Грицька сердитим поглядом.
─ Вепри дорогу перебігали – от і злякався. Ви ж і самі добре знаєте, що Сірий полохливий, як той заєць.
─ Не витрачай часу на марні розмови, а йди до дільниці: там збираються люди на пошуки. Ти ж не знаєш, що племінниця Вергуна зникла?
─ Софія?! – аж посірів на виду. – Коли?
─ Два дні вже шукають.
Ватяними ногами Грицько посунув до воріт.
─ Ідеш? А снідати? – гукнув батько.
Тільки рукою махнув у відповідь. Сторічним дідом поволік ноги дорогою. А серце рвалось у грудях, неначе скажений пес із ланцюга. А якщо то вона в криниці? Це ж треба поліції розповісти… Та чи повірять? Скажуть, привиділось із похмілля… Вже ліпше тримати язика припнутим. Бо потім біди не позбудеться. Хай йому грець із тими гостинами! Щоб та дядькова горілка скисла!..
***
Тихе шарудіння прогнало сон. Та очей не відкривав – так і лежав із заплющеними. Не хотів бачити її прозорих балухів зі смужками вузьких хижих зіниць, розкучманих пасем волосся, крізь яке просвічувався білий череп, обтягнутих зморщеним пергаментом шкіри кісток і великого рота. Колись цю жінку всі навколо вважали красунею. Проте ніхто не знав, яка вона насправді. Навіть батько. Він був зачарований, молився на її образ. І не став слухати скарги рідного сина…
─ Хлопчику мій, ─ протяжний свистячий шепіт заповз під ковдру разом із її холодними руками.
─ Геть звідси! – люто пацнув ногами. – Забирайся!
Гострими кігтями вп'ялась у його стегна.
─ Візьми мене, як колись… Візьмииии! – заверещала.
Кулею вилетів із ліжка. Протер очі. В кімнаті, окрім нього, нікого не було. Вилаявся. Сучка стає надокучливою. Останнім часом ─ аж занадто. І треба з цим щось робити…
Старий долівковий годинник охриплим від старості бамканням сповістив про шосту ранку. Олекса зітхнув та пішов збиратися… Важкий день попереду.
Виїхав на шлях. Вдалині замаячів вершник. Федір? Хто ж іще може о цій порі мчати назустріч. Гостей він точно не чекає. А ті й не напрошуються. Не багато знайдеться бажаючих навідати похмурого поліціянта, що демонстративно уникає спілкування з людьми.
─ Доброго здоров'я! – помічник засяяв широкою усмішкою. ─ Готові до праці?
─ Хіба маю вибір? ─ волосся на потилиці наїжачилось від дотику холодних пальців. Якого біса? Мало їй ночі, то вже й вдень не даватиме спокою?
Смикнув плечима. Кінь налякано захрипів та щодуху помчав уперед. Олекса підняв угору стиснутий кулак, закликаючи до перегонів. Завжди так робив, щоб відволікти увагу Федора й не вигадувати відповіді на його надокучливі питання. А ще тому, що вона боялась швидко їздити верхи, бо в зовсім юному віці гепнулась із коня й зламала ногу. Звідти й була ледь помітна кульгавість, яку мало хто зауважував.
Коли дорога до його будинку лишилась далеко позаду – легко потягнув на себе повід і кінь стишив біг.
─ За вами скажені пси бігли? – гукнув Федір, наздоганяючи.
─ Треба встигнути до приїзду моїх колег. Я хотів дещо уточнити в пасічника.
─ Наприклад?
─ Подруга його дочки стверджує, що якось бачила, як батько бив Галину.
─ Хіба ж він один? – хлопець знизав плечима. – Такими – хоч хреблю гати. Навіть дорослі діти бояться слово наперекір сказати. Мою матір в дитинстві покійний дідо лупцював навіть за те, що нахромилась на цвях ступнею. І лише коли вийшла заміж – припинив «виховувати». Добре, хоч батько не продовжив традицію. Бити дітей вважають ледь не законом.
─ Правду кажеш, ─ глухо озвався.
Добре знав, що це таке. Спершу батько, як напивався до свинячого виску. Сповиті хмелем очі помічали в ньому риси покійної дружини, яку з першого ж дня подружнього життя відверто зневажав. Якби не вагомий посаг та привілеї в суспільстві її родини, то за жодних обставин не повів би під вінець. А як захворіла й померла – вдихнув на повні груди. Пускав за вітром гроші покійної, не вилазив із будинків розпусти, навіть додому повій приводив. Шестирічний син дратував, тож штурхав його, наче приблудного пса. Так тривало кілька років. Аж доки на обрії не з'явилась Тереза. Батько раптом став уважним і дбайливим, знову почав усміхатися. Олексій тоді навіть зрадів появі майбутньої мачухи, котра так вплинула на його батька. Та зачарування тривало не довго. Бо вже за пів року його власне життя перетворилось на пекло…
Вибрався із лабіринту спогадів, зосередивши увагу на тривожному гудінні натовпу.
─ Зібрались на пошуки, ─ зітхнув Федір. – Що ж це за нечисть тут завелася? Скоро дівчатам буде страшно вийти на вулицю.
─ Покропимо її святою водою, ─ криво посміхнувся. – А шибениця завершить сеанс екзорцизму.
─ Сподіваюсь, саме так і буде.
─ Жодних сумнівів!
Федір лише зітхнув, похитав головою і рушив слідом за приставом до натовпу. Важкий день чекає на всіх. І найбільша вага – на шальці невідомості й страху…
***
Першим повз Ількову криницю проходив місцевий коваль Микита. Не помітити блакитні стрічки в траві міг лише сліпий. Та коваль зроду мав гострий зір. Вишпортав їх із трави, покрутив у руках. До криниці від шляху ─ десяток кроків, які він здолав за декілька. Різко відчинив дверцята дерев'яного даху, вгризаючись очима в темряву. А тоді повільно підняв руку вгору й махнув поліціянтам. Коли випростався – смагляве від природи обличчя було неначе крейдою припорошене.
─ Що там? – запитав Тарас Жолудь, наближаючись.
─ Самі погляньте…
Той зазирнув у криницю.
─ Знайшли! – крикнув своїм підлеглим. – Здається, жінка…
Наймолодший із розшукового відділу обмотався мотузкою та пірнув у холодні кам'яні обійми. Щільне кільце наляканих людей дедалі звужувалось довкола.
─ Відійдіть! Не затоптуйте сліди! – сердито гаркнув Жолудь. – Тут немає на що дивитися. Пане соцький, де ваша сестра?
─ Тут я! – гукнула посіріла на виду жінка. Простоволоса, без традиційної хустки, розхристана, вона скидалась на божевільну. Не була б то мати…
─ Будьте поруч, коли витягнуть тіло. Мусите оглянути, щоб знати – ваша дочка чи ні…
Вона мовчки кивнула, повільно підійшла. Уздріла блакитні стрічки в руках коваля. Очі розширились від жаху та повені сліз, що прорвали греблю й ринули по щоках.
─ Це її стрічки… Софійки… В коси заплітала. Чуєте?! Заплітала в коси їх…
Кинулась до криниці – поліціянти ледве встигли зупинити. Жолудь стиснув у своїх ведмежих обіймах. Била його в груди дрібними кулаками й кричала – аж серце лускало:
─ Відпусти, іроде! Дай мені на моє дитя подивитися!
─ Сестро… Може, то не вона, ─ втрутився Вергун, намагаючись заспокоїти.
Дико витріщилась на нього. Обличчя перекосилось від болю.
─ То нехай покажуть! – скрикнула й ще дужче заголосила.
І майже одразу після її слів дістали з криниці тіло, стягнуте мотузками. Слідом вибрався безвусий поліціянт, посинілий від холоду й пережитого потрясіння. Не щодня, хвала духам пращурів, доводиться таке бачити ще й власними руками обмацувати. Усе тіло втопленої посмуговане надрізаними та здертими пасками шкіри. Руки обтяті аж до зап'ястків: одна біля криниці, в траві лежить, іншої зовсім немає. На місці грудей – криваві рани. І відсутня голова. Зовсім…
─ Софійко!!! – страхітливу тишу розітнув ще страхітливіший крик матері.
Хитнулась вперед і звалилась непритомна. Натовп сколихнувся розтривоженим гулом. Кілька жінок підбігли й посхилялись над нею, намагаючись допомогти.
Олекса скрушно зітхнув. Пильно придивився до рваної шкіри на обтятій шиї трупа.
─ Добре шукав? Немає? – глянув на молодого поліціянта.
─ Немає. Ні голови, ні одягу, ні другої руки.
─ Треба все тут оглянути, ─ Жолудь насуплено розглядав скорчене тіло покійниці. – Може, вбивця заховав усе це глибше в лісі… До роботи!
─ Агов! Це чиє добро? – Федір підняв перекинуте цеберко, під яким лежав картуз.
─ Та ж Грицька нашого, що при церкві служить! Лише він у селі такого синього картуза носить, – Вергун витріщив очі. – Он він стоїть! Біля воза із кіньми…
─ Приведіть до мене! ─ Жолудь кивнув до підлеглих.
Хлопець важко переставляв ноги, та вони не слухались. Волоклися колодами. А слідом – серце до смерті налякане.
─ Твій? – запитав поліціянт, тицяючи під самісінький ніс загубленого картуза.
Мовчки втягнув голову в плечі. Затремтів. Спотворене жахом обличчя зморщилось. Із очей порснули сльози. Хлюпаючи носом, уривчасто пробелькотів:
─ Я від дядька… від свого дядька їхав. Додому… Захотів води… А там рука у відрі…
─ Коли це було? – втрутився Олекса.
─ Сьо… сьогодні… вранці…
─ І твій родич може підтвердити, що таки був у нього?
─ Так! Народження внука обмивали… два дні поспіль, ─ Грицько видихнув і навіть спробував усміхнутися.
─ Тобто, ти поїхав на гостину два дні тому? – пристав кинув промовистий погляд на Жолудя. – Цим шляхом чи ні?
─ Цим, бо найкоротший до Звягеля.
─ А Софію добре знав?
─ Звісно! Вожа живе неподалік… Жила…
─ Гаразд, ─ Тарас кивнув підлеглим. ─ В'яжіть руки! Він їде з нами у відділок…
Тиша і морок
Розмірений цокіт старого годинника загортав у дрімоту. Ледь не силоміць розтулив повіки, аби не заснути. Посоловілі очі уп'ялися у грудневу темряву за вікном. Там пустився сніг. Перший, та настільки густий – годі щось розгледіти за кілька кроків попереду…
Спиною пробігся холод… Олекса здригнувся. Сьогодні вона раніше прийшла. Навіть не дочекалась, аби заснув.
─ Ти знову тут, сучко стара? – витиснув крізь стисуті люттю зуби.
Протяжний сміх, схожий на вовче виття, озвався болем у вухах.
─ Колись даси мені спокій? – обхопив руками голову й захитався.
─ Ніколи, любчику! Ти й сам це знаєш…
Торохкаючи кістками, видерлася на стіл і сіла. Широко розкинуті ноги виставили на показ зогнилу промежину. З дірки, в яку колись силоміць заштовхувала незрілого прутня свого пасинка, сочилась жовто-зелена смердюча рідина.
Зі стогоном заплющив очі.
─ Дивись на мене! – зашипіла погрозливо, стиснула його руку й піднесла до чорного провалля свого беззубого рота. Кінчиком вологого, вкритого гнійними виразками язика ковзнула його пальцями.
Відсмикнув руку. Підхопився і, важко хитаючись із боку в бік, пішов у комірчину, звідки вели сходи в пивницю. Єдине місце, куди вона боялась заходити.
─ Тікаєш? – і знову дикий сміх. – Але ж повернешся! Ти завжди повертався до мене…
Черкнув сірником. Гнотик свічки спалахнув, і на стінах комірчини затанцювали жовті відблиски. Двері пивниці з тихим скрипом іржавих петель піддались наполегливому натиску й відчинились. Із темряви вихопився вогкий дух. Спустився на кілька сходинок, зачинив за собою двері й занурився у тишу. Нарешті! Тут ховався малим від батькових штурханів, старшим – від надмірної та збоченої любові молодої мачухи. Це його територія спокою.
Наблизився до великої скрині в кутку. Підняв віко й з насолодою занурив пальці в тонке мереживо білизни, що досі берегло аромат жіночих парфумів. Підніс до обличчя напівпрозору тканину, вдихнув. Груди наповнились солодким теплом. Так пахла його дружина. Доки не скурвилась…
─ Ти сама винна, ─ прошепотів згорбленій постаті в кріслі, ступив ближче й нахилився, зазираючи в темні провалля очниць. – Пускала бісики чоловікам і думала, я не помічаю? Дурепа! Твоя мокра й гаряча шмонька на відстані відчувалася. Із кожним днем нашого спільного життя ти ставала схожою на те бридке падло.
Провів рукою по щелепній кістці. Припорошений пилом череп злегка ворухнувся.
─ Мовчиш? Немає що сказати? Дивно… Вашому поріддю аби язиками помолотити. Не маєте інших занять. Ці теж писки не закривали, ─ підняв руку зі свічкою трохи вгору й повів уздовж дубової полиці. – Давно їх пильнував. У однієї були твої очі й волосся. Інша сміялась достоту як моя «дбайлива» мачуха. За це й покарав обох.
У банці, до горлечка наповненій спиртом, плавали очні яблука із зеленими райдужками. Поруч стояла банка з відтятою рукою. За нею шикувалися у ряд білі перлини зубів.
Мерехтливий вогник перескочив на довгий стіл, рясно покроплений кривавими бризками, упереміш із шматками шкіри й уламками кісток. Посеред стільниці ─ відрізана голова. Маленький шматочок блакитної стрічки заплутався у волоссі.
Штурхнув ногою мішок під столом. Там лежали решта трофеїв. Добре, що його батько брав із собою на лови. Ніколи не знаєш, де і коли набуті знання стануть в нагоді.
Потріскані від холоду губи розтягнулись у задоволену посмішку. Закохано провів долонею по скальпованому волоссю на спинці стільчика й прошепотів:
─ Хотілося б, щоб першою була красуня, як ти… Солодка дівчинка, купана в любові й медових сотах на батьковій пасіці. Або ти – гонорова й емансипована через край гімназистка, ─ зосередив погляд на скривавленій голові та розтягнув рота в судомній посмішці. ─ Проте довелось починати з непотребу, такого, як моя мачуха… Накинув їй на зламану шию зашморг і підвісив на бантині у стайні. Аби всі думали, що вдовичка міцно забанувала за чоловіком та вирішила вкоротити собі віку. Так і було! Ні в кого навіть найменшої підозри не виникло. І все б добре, якби клята відьма не заблукала між світами живих та мертвих. Досі не можу її позбутися – ні в домі, ні в голові…
Олекса перейшов до крісла, де горбився кістяк зниклої колись дружини, й скрушно зітхнув:
─ Від тебе теж жодної втіхи не отримав. Хіба тільки тоді, як повзала біля моїх ніг і благала не бити. Та я й не планував завдавати болю. Лише хотів звільнити від матки, хворої на істерію. А з тебе вся дурна кров витекла. То хто в цьому винен? Ви, жінки, усі однакові. Намагаєтесь панувати над світом задиранням спідниць, доки хтось не здере їх разом зі шкірою.
Демонстративно позіхнув. Повернувся до дверей, щоб зачинити на засув. Узяв з полички невеличку пляшку з лауданумом, зручно вмостився у глибокому кріслі й задмухнув свічку. Тут його тиша і темрява. Його прекрасний світ натхнення та спокою…
Очі пристава повільно зімкнулись…
