Тікай

Вітер гудів у вухах наче скажене вовчисько, згинав тонкі чорні дерева долу і змушував сухе листя вирувати у нестримному танку, темні хмари супили сірі брови, та й пахтіло дощем. Білий будинок, що причаївся на розі двох забутих усіма богами вулиць, вирячив на перехожих темні дірки у стінах замість скляних очей. Якісь лиходії побили усі шибки, і сріблясті сльози засіяли суху землю попід стінами.

Діана тихенько зітхнула. Це місце зовсім не було схоже на той казковий будиночок, що був описаний у книзі, та вибору вже не мала, бо на квиток на потяг грошей в неї не було. Вона збрехала матері, що їде до бабусі, поцупила гроші з гаманця і втекла з дому на пошуки пригод, прихопивши із собою стару книжку із подряпаною палітуркою. Вночі, коли мати із вітчимом лаялись, вона читала цю книгу і фантазувала про загадкового героя, який рятує свою кохану жінку, і про таємничий будинок, де коїться щось надприродне, та тепер її дівочі мрії були спотворені.

Десь над головою ляснув крилами чорний птах, і дівчина мимохіть здригнулась, виринувши із неприємних спогадів. Діана торкнулась вологих стін і одразу ж сіпнулась, бо руку наче обпекло. На пальцях залишилась якась зелена суміш, яка ще й досить сильно смерділа, тож вона обтерла руку. Їй було лячно, та вона не могла нарікати на когось, крім себе, бо треба було викинути ту дурнувату книжку і читати класичну літературу.

Двері не відчинялись, тож їй довелось штурхнути їх ногою. Від того гучного звуку увесь будинок ніби затремтів, а зграя сірих птахів, яка гріла спини на даху, злякано спурхнула в небо. Діана увійшла і одразу ж тихенько зітхнула, бо всередині той будинок ще більше її лякав. На підлозі була розсипана земля, стіни були вкриті дивними розписами, та й меблів у домі майже не було. Вона глипнула на старе дзеркало, вкрите темною хустиною, і хутко проковтнула слизьку слину, бо книжка у кишені обпікала їй шкіру крізь тканину.

«Те місце спустошувало нутрощі, висмоктувало усі думки і дарувало дивну порожнечу. На підлозі там була розсипана земля з могили мерця, на стінах хтось написав таємничі слова, які не давали злим істотам покинути будинок, і пахтіло там безмежним смутком»

Так, вона дійсно полюбляла читати ту книжку. Діана ледь торкнулась тієї хустки, як хтось над її головою кахикнув. Вона звела очі догори і помітила, що на сходах стояв кремезний молодик із незадоволеним виразом обличчя.

– Що ти тут робиш? – зронив він.

«В тому домі жили тільки діти ночі, мерзенні створіння, які полювали на людей. Багато молодих і вродливих дівчат зникли безвісти»

Діана нервово знизала плечима і втупила очі у підлогу. Їй чомусь було соромно казати правду, хоч вона достеменно знала, що була не першою легковірною дівчиною, яка потайки влізла до того будинку.

– Я заблукала.

Незнайомець гидливо посміхнувся і зиркнув на неї так, ніби вона була крадійкою і прийшла поцупити кілька мереживних серветок. Вона справді могла б вчинити щось таке, якби була певна, що в будинку ніхто не мешкає.

– То тобі допомогти дістатись дверей?

Він зробив один крок, і відстань між ними стала трохи коротшою.

«Чудовиська скидались на людей, та дивились якось хижо, нетерпляче, немовби воліли зжерти тебе. Вони поводили себе агресивно і тому були дуже небезпечними»

Діана позадкувала, і незнайомець, побачивши те, широко посміхнувся. Тільки в ту мить вона помітила, що він був одягнений у драну сорочку.

– Що з Вами трапилось? – тремтячим голосом запитала вона.

Він огледів себе так, ніби вперше побачив.

– Кішка. То було якесь пришелепкувате створіння. То чого ти тут стирчиш?

Від тих слів в її животі все захололо. Вона ледь проковтнула сухий клубок, який застряг у горлянці, розтулила сухі губи, та замість слів пролунав якийсь дивний звук, щось на кшталт котячого нявкання.

«Голодні створіння могли зжерти кішку чи собаку. Я бачив скалічені тіла і закривавлене роздерте хутро. Того бідолашного песика звали Тобіас»

– Я втекла з дому і не можу туди повернутись.

– То це й усе? Чого ти мовчиш наче полюбляєш таємничі недомовки?

Він розреготався наче почув кумедний жарт, і від того звуку стіни забриніли, а підлога затріскотіла. Від несподіванки Діана вкусила губу, і по підборіддю потекла цівка крові, а в його очах на мить щось промайнуло, ніби спалахнули і згасли хижі вогники. Вона хутко обтерла обличчя рукавом і на блакитній кофтині розквітла червона пляма.

«Вони можуть відчути запах крові здалеку. Треба бути дуже обережним»

Чоловік втягнув носом повітря і гучно зітхнув. Його зелені очі стали темними, а білі зуби зблиснули у напівтемряві.

– То ти можеш залишитись тут. На другому поверсі є вільні кімнати.

Діана ледь помітно хитнула головою на знак згоди, бо вибору не мала, і він пирхнув. Загадкові символи на стінах у сутінках на хвильку здались не чорними, а темно-червоними, та вона кліпнула очима, й ілюзія розвіялась.

– То проведіть мене, будьте ласкаві.

«Не можна вступати із тими створіннями в контакт, бо ті чудовиська дуже кмітливі і жорстокі. Не ризикуйте життям і бережіть себе»

Сходи застогнали наче поранені звірі, коли вона почала підійматись. Ліхтарики на стінах миготіли наче навіжені, і від того в неї засльозились очі, а ще його долоня була крижаною. Вона вхопилась за його руку і зойкнула від того холоду, а він лише приязно посміхнувся, наче нічого й не сталось.

«Живі мерці, ось хто вони, напівмертві і напівживі»

На другому поверсі було три кімнаті, та двері в одну з них були забиті дошками. Вона глипнула на нього та й побачила, як заблищали його очі.

– То батькова кімната. Тепер вона зачинена, бо він наказав нікому туди не заходити.

– То Ви його син?

– Саме так.

Діана нервово потерла лоба, бо не знала, що на таке відказати. Незнайомець був темноволосим, зеленооким, усміхненим і зовсім не схожим на письменника, творами якого вона захоплювалась.

Лампа над їхніми головами затріскотіла і з дзеленчанням розтрощилась. Їх засипало прозорими крихтами, схожими на застигли сльози забутого людьми будинку. Вона торкнулась щоки і з подивом оглянула білі пальці, на яких темніли краплини крові. Чоловік мовчки простягнув їй хустинку, і вона обтерла руку.

– То як Вас звати? Я забула.

– Ви не забули, я Вам того не казав.

Діана гмикнула, та й торкнулась старих дверей, які були вкриті чимось масним. Вона гидливо стріпнулась убік і ледь не впала на нього, та він хутко її підхопив.

– Будьте обережною, стіни і підлога вкриті якоюсь старовинною намазкою, яка має відлякувати злих духів. Батько був трохи дивакуватим.

– То що, злі духи сюди не навідуються?

Незнайомець пильно подивився їй у вічі, і кутики його губ ледь помітно сіпнулись угору.

– Усяке буває. Дивіться, це Ваша кімната.

 Він відчинив двері, і вона побачила старе ліжко, вкрите ковдрою, яка колись була різнокольоровою, та від частого прання стала майже сірою. На запилюженому підвіконні причаївся горщик із сухою квіткою, а старе дзеркало, що висіло у кутку, було щільно обмотане простирадлом. Більше у кімнаті нічого не було.

В Діани затремтіли губи, бо в неї були інші очікування, які не справдились. Чоловік блимнув зеленими очима і трохи посунувся, тож їй довелось увійти всередину. Двері гупнули, і вона зосталась сама.

«Ті чудовиська можуть збрехати, заколихати тебе нещирими словами, та будь обережним, не дозволяй їм того, а ще тримай у кишені срібного ножа»

В ту ніч Діана довго не могла заснути, хоч і дуже втомилась за день. Чорні тіні гасали по стелі, химерні і спаплюжені цілковитою темрявою, яка панувала у кімнаті, на підлозі щось тихенько хрускотіло, а ще маленькі мошки дзижчали десь над її головою, та й те простирадло збивало з пантелику, хоч вона й намагалась не звертати на нього уваги і рахувати подумки котів і собак. Раз, і сірий котицько майнув кудись у ліс, два, і злий пес побіг за ним, три, і кота роздерли на клаптики.

«Чудовисько десь поруч»

Діана розплющила повіки і збентежено викотила очі. Попід стелею сидів величезний чорний павук і рухав своїми маленькими волохатими лапами, і від того видовища її ледь не знудило. Тремтячими руками вона скинула ковдру на підлогу і звелась на ноги, розгублена і пригнічена. Вчорашній день геть її знітив, вичавив наче гниле яблуко, і тепер у її голові не вщухав вирій думок. Чи добре вона вчинила із мамою? Нащо прийшла в цей будинок? Чи знайде вона у шухлядці на кухні срібного ножа?

Двері жалібно зарипіли, і вона підскочила на місці від несподіванки. Учорашній співрозмовник якось дивно зирнув на неї і стенув плечима. В руках у нього був великий пакунок, який він одразу ж віддав розгубленій дівчині.

– Знайшов якусь стару сукню на горищі. Як на мене, тобі слід обмитись і перевдягнутись.

Її щоки одразу ж запашили жаром. Вона зніяковіло хитнула головою на знак згоди і утупилась очима у стару підлогу. Він зрозумів натяк і одразу ж пішов геть.

– Не чіпай дзеркало, воно розбите! – зронив він наостанок перш ніж причинити двері.

«Такі створіння жадають знайти собі пару, та не дозволяйте ввести себе в оману, то лише потяг тіла, хіть»

Діана розгорнула дарунок і дістала червону сукню. На якусь мить їй стало моторошно, бо здалось, що то було запрошенням на побачення, та вона відкинула дурні здогадки і провела пальцями по гладенькій тканині. Сукня була дуже гарною, та вона не була новою. Хтось вже носив її.

Вона судомно проковтнула слину і витерла спітніле чоло. Хоч у кімнаті було прохолодно, по спині в неї котився крижаний піт, та й пальці чомусь ледь помітно сіпались. Вона схопила сукню і пішла шукати хоч якусь купальню, та потайки мала підозри, що доведеться набирати воду у миску і обмиватись власноруч.

«Ті створіння не люблять воду. Вони пручаються, коли миєш їм шию»

У ванній кімнаті тхнуло чимось запліснявілим. Білі стіни були спотворені темними плямами, мийка була вкрита тонким слизьким шаром чогось бридкого, а ще на підлозі лежала дуже брудна ганчірка. Діана з огидою ступила на липку підлогу і легенько торкнулась старої залізної купальні. Долоня стала рудою через іржу.

Вона скинула брудний одяг і одразу ж стало зимно, а ще було чомусь ніяково отак стояти голою, хоч її ніхто і не бачив. Вона залізла всередину і хутко увімкнула воду. На плечі впали темні краплі, і вона сіпнулась від огиди.

«Чудовиська десь поруч»

Хтось вгатив кулаком по тонким дверцятам, і вона здригнулась з остраху.

– Та чи ти там не втопилась? Йди снідати, бо їжа холоне.

Діана хутко вилізла із залізної мийки і обтерлась старим одягом, бо рушника їй ніхто не дав. Зуби в неї стукотіли від холоду, отож вона одягнула сукню і обхопила себе руками щоб хоч трохи зігрітись. Мокре волосся прилипло до тіла і холодило спину, а босі ноги захололи.

Вона відчинила двері, а він вже стояв там, сердито дихаючи з нетерплячки.

– Тобі личить ця сукня, – пильно огледівши її, пробурмотів він.

 «Такі створіння зберігають деякі речі своїх жертв як сувеніри»

Діана зашарілась і смикнула плечем наче якась школярка. Сукня була вузькою, міцно стискала груди, отож вона відчувала легкий дискомфорт, та жалітись йому на те не схотіла.

Він пішов першим, а вона крокувала за ним, ледь рухаючи ногами через незручний одяг. Темні тіні на стінах причаїлись наче отруйні змії і сердито шипіли, вітер за вікном свистів і гудів, і тріщини гадючились по стінам, сплітаючись у дивний візерунок. Вона йшла босоніж, голі ступні плескали по підлозі, і той звук неабияк її дратував.

В їдальні було темно. Шибки були завішені червоними фіранками, і тільки вогники тоненьких свічок мерехтіли у напівтемряві. На столі стояли старі розписні тарілки, вкриті подряпинами, і старовинні келихи, наповнені до вінця вином. Діана торкнулась одного з них і мимоволі здригнулась, бо він був крижаним.

– Чи не зарано пити?

Він нещиро посміхнувся і приголубив її поглядом від якого в неї затремтіли губи.

– Сідай.

Вона впала на вигнутий стілець наче поранена пташка. Перед нею стояла миска із яблуками, та вона подумки відмітила, що усі плоди були червивими. Звідкілясь линула музика, і те сумне бринчання краяло її серце на шматки.

Він розрізав смажену індичку і поклав шматок м’яса їй на тарілку, та їсти дівчині чомусь не хотілось. Він дивився грайливо, наче вивчав її, нотував деталі і все запам’ятовував. Вона не почувалась із ним у безпеці.

«Тікай»

Діана схопила келих і зробила великий ковток. Вино на смак було якимсь кислим і пахло залізом, та вона пересилила себе і проковтнула все, що було в роті.

– Смачно?

Вона звела очі і побачила, як його білі зуби зблиснули.

«Тікай»

– Так.

Індичка була недосмаженою. Діана глипнула на червону кров, яка потекла на білу тарілку, і її ледь не знудило. Дівчина не їла увесь вчорашній день, та той шмат м’яса не дратував апетит, тому вона відсунула тарілку подалі. Її новий знайомий побачив те і сердито насупив брови.

«Не слід сваритись із ними»

– Тобі слід поїсти. Ти скидаєшся на покійницю.

Діана обурливо скривила лице, і він, побачивши те, пирхнув, та й вона мимоволі посміхнулась. Щось за мить змінилось в тій кімнаті, і вся напруга, яка панувала у їдальні, кудись зникла. Вона потайки його огледіла і дійшла висновку, що він досить привабливий чоловік із загадковою посмішкою і боятись їй немає чого.

«Тікай»

– Я поїм трохи згодом. Скажи-но мені, звідкіля це ти дістав таку гарну сукню?

Її новий знайомий безтурботно стенув плечима.

– Я не викинув речі моєї колишньої дівчини. Чого ти так на мене дивишся? Так, в мене були відносини з різними жінками.

– Чого ж вони всі тебе покинули?

Він сердито шморгнув носом і зробив ковток вина. Червона крапля впала на білу скатертину, та він того не помітив.

– Ті дівки були легковажними, увесь час загравали з незнайомими чоловіками. То дуже добре, що я їх здихався.

Діана задумливо примружила очі, бо почуте її трохи спантеличило, та ще більше те її потішило. Вона вже давно була самотньою і тепер відчайдушно сподівалась, що той чоловік зверне на неї увагу.

– Забудь про те. Розкажи-но мені про своє дитинство.

Господар будинку якось невесело гмикнув.

– То ти хочеш розпитати мене про батька? Я одразу здогадався, що ти поціновувачка його творчості, хай їй трясця!

Він вгатив кулаком по столу і посуд жалібно задзеленчав. Діана ледь не підстрибнула на місці з переляку, та він того й не помітив, бо його погляд утупився кудись у порожнечу.

– Скільки їх таких було… Вродливі молодички, які слідували за його коханкою усюди, кидали прокльони, насміхались над нею. Йому те подобалось. Він того не казав, та я знав. Я чув, як вона потайки плакала, коли його не було вдома.

Діана вкусила пальця щоб опанувати себе. Вона боялась зронити якусь дурницю, яка б ще дужче розпалила його.

– Нащо ти тут, побачити ліжко, в якому він спав, потайки поцілувати його стару сорочку? Чи тобі не соромно за свою поведінку? Що б сказали твої батьки, якби дізналась про твої пригоди?

Він стріляв словами, торохкотів наче навіжений, а вона сиділа і уважно його роздивлялась, і по її спині котився піт.

– Ти – не його син… – ледь чутно видушила вона.

Незнайомець замовк і подарував їй тяжкий погляд. Його очі стали зовсім чорними, наче до зеленого листя хтось долив трохи бруду, а посмішка стала якоюсь недоброю.

«Тікай»

– То ти здогадалась? Мене виховувала сама лише мати і батька я ніколи не знав. Про того письменника я почув від своєї дівчини, яка купляла всі його книжки.

– То це її сукня?

Діана побачила, як в його очах промайнуло щось темне, і їй стало моторошно.

– Так.

Дівчина на якусь мить забула, як дихати. У грудях пекло наче вона проковтнула пекельний пломінь, ноги під столом трусились, та вона все одно дивилась йому у вічі наче сподівалась щось там побачити.

– То що ж сталось з твоєю дівчиною, якщо вона втекла, забувши про одяг?

Господар будинку скривився наче з’їв щось кисле. Те питання напевно завдало йому неабиякого болю, та їй було байдуже на те, вона хотіла почути відповідь.

– Та мені звідкіля те знати? Вона приїхала сюди, покинула мене заради нього. Я поїхав за нею, та будинок виявився порожнім, тільки її речі й зостались. Він щось скоїв із нею, вбив і втік.

Вона задумливо вклонила голову набік, відчуваючи, як бідолашне серце гупає десь у животі.

– Та ти теж можеш бути злочинцем. Ти міг приїхати сюди, вбити їх обох, заховати тіла і вдавати, що не знаєш, куди ділись коханці.

Він хитрувато вишкірився і не відказав їй нічого, і те мовчання було напрочуд красномовним. Дівчина втупила очі в тарілку і стала пильно розглядати квітковий візерунок.

– Та то був лише безглуздий жарт. Вибач.

Діана взяла в руки келих, та пальці тремтіли так сильно, що на скатертину впали червоні крапельки. Він одразу ж те помітив.

– Тобі лячно? Не бійся мене, красуне, я не заподію тобі шкоди. Ти мені подобаєшся.

В неї застукало у скронях. Мерехтливі свічки почали потроху гаснути, і вони зостались сидіти у цілковитій темряві. Пахтіло чимось гидливо-солодким, немовби хтось розлив жіночі парфуми, та вона ніяк не могла второпати, звідкіля це так тхнуло.

– Ти теж це відчуваєш?

– Що саме?

Діана не відповіла. Хтось легенько торкнувся її щоки, і обличчя обпалило холодом. Таємнича хазяйка червоної сукні покинула потойбіччя щоб привітатись із нею.

Вона хотіла стріпнутись, та тіло скам’яніло, хотіла щось запитати, та рот не розтулявся, але лячно їй не було.

«Тікай»

Холодні пальці торкнулись її чола, і Діана одразу ж второпала, що має робити далі.

– З тобою все гаразд? – запитав незнайомець.

Його голос був стурбованим, та вона нічого на те не відказала. Його дівчина була мертвою. Він був вбивцею.

Запах жіночих парфумів став сильнішим і її почало нудити. На язиці залишився гіркий слід наче мертва дівчина подарувала їй поцілунок.

– То ти через ревнощі забив дошками двері в його кімнату? – тихо запитала Діана.

Його рот гидливо викривився.

– Вони кохались на тому ліжку. Він пестив її, пропускав пасма її волосся крізь пальці, шепотів їй усілякі дурниці. Треба було відрізати йому пальці перш ніж вбити.

Діана глипнула на стіл і не знайшла там срібного ножа. Виделка та ложка лежали, а от ножа не було.

«Напівмертві і напівживі, діти пітьми полюють на людей»

– Нащо ти огорнув дзеркала ганчірками?

Він вирячив очі так, що вони ледь не випали на стіл, і вона все зрозуміла ще до того, як почула його відповідь.

– То не я зробив.

Вона сумно посміхнулась, бо знала, кого боявся вбитий господар будинку.

– Чи ти читав ті книжки, які він написав?

– Якісь безглузді казки про чудовиськ? Ні, те мені не цікаво. Я чув, що той навіжений письменник мандрував лісами, спав на голій землі і намагався когось вистежити, та я не вірю, що йому вдалось те зробити. Він був пришелепкуватим старим, а люди чомусь йому вірили.

«Не втечеш»

Діана звелась на ноги і легенько торкнулась його плеча.

– Ходімо зі мною, я тобі дещо покажу.

Він прудко скочив зі стільця, перекинувши його, і той лункий звук спаплюжив тишу, яка панувала у їдальні. Із старовинного годинника вискочила зозуля і заволала наче їй хвоста підпалили, миші зашурхотіли десь попід шафою, та ще й коник застрекотав. Дім наче прийшов до тями, загуркотів дверцятами, застукотів по підлозі, намагаючись злякати чужинців, та Діана на все те не зважала.

Вона вчепилась в його руку і потягнула за собою нагору, а він плентався позаду, спантеличений і напружений. Вона помітила глибоку міжбрівну зморшку, яка спотворила його привабливе обличчя, та промовчала, бо нічого втішного не могла йому сказати.

Сходинки скавуліли попід їхніми ногами наче зграя вовків, та вони мовчки йшли вгору не зважаючи ні на що.

Дзеркало висіло у темному кутку, сховане від людських поглядів, заховане попід старим простирадлом мов якийсь непотріб. Вона легенько торкнулась тканини і завмерла, вагаючись, та зрештою все ж зірвала простирадло.

– Що там? – прошепотів чоловік в неї за спиною.

Його відображення було досить звичним, а от у дзеркального двійника Діани були червоні очі і гострі ікла.

Вона чула, як він зойкнув, бачила, як затулив рота руками з ляку. Його дихання було уривчастим і він мав такий вигляд, наче збирався зблювати на підлогу.

– Він блукав лісами і вистежив нас, хоч ми й переховувались посеред людей. Він шанував наші традиції, поважав нашу віру і присвятив нам чудову книжку, а ти його вбив.

Діана торкнулась його холодної шиї, та він відсахнувся і глипнув на неї з таким жахом, що їй стало трохи соромно.

– Ти мені теж одразу сподобався, та ти його вбив. Чи ти знаєш, чому він втік від нас, з якої причини сховався у цьому домі і ніколи не виходив до людей?

Бідолашний чоловік лише стенув плечима.

– Я його кохала, а він покинув мене. Чи ти знаєш як болить розтрощене серце?

Вона пестливо торкнулась його щоки.

– Ми могли б бути чудовою парою якби…

І вона вп’ялась іклами в його шию не скінчивши те речення адже дуже полюбляла недомовки.