Хлопець пʼє молочко

      Хлопець працює віддалено, не виходить з квартири тижнями, і нарешті, — вигорає.

           Він дзвонить дідові, аби той відвіз на дачу, аби подихати повітрям, аби прямо зараз.

           Дід забирає хлопця, та вони їдуть на дачний кооператив «Мрія», сорок кілометрів від Кременчука.

           Вони зупиняються біля магазину, купляють хліб, та хочуть придбати молоко, але його немає. Дід каже що замовить у свого знайомого.

           Біля магазину набирають воду. Волога трава навколо крана, бджоли та мошки літають над калюжами. Біла кружка на цвяху, аби попити воду одразу. Цегла, аби ставити пляшки вище, аби не виливалося. Сонце парить, під палаткою Чернігівське важко дихати. Хочеться ніжитися. Зелена трава, зелені дерева, — дерева не хитаються, — і посохла, пиляста дорога. Це не справжнє життя, — це кременчуцький вестерн.

           Чоловік поклав трубку, видихнув, та вийшов з хати.

           Підійшов до хліву.

           Сперся лобом на двері.

           Знову видихнув.

           Відкрив двері всередину, підійшов до відер, узяв одне, та підійшов до єдиної, останньої, улюбленої корови.

           Вона не зводила з чоловіка очі.

           Вона не тіліпала хвостом, не дихала глибоко, не рухалася. Вона змінилася після хвороби.

Після того, як чоловік вилікував її. Порублене тіло її ягняти впереміш з її ж молоком, залите в горлянку.

           Згідно книжки діда, якого вигнали з села давно-давно. Згідно жовтим сторінками, на яких намальовані руками ілюстрації чудовиськ, пентаграм, та відрізаних голов.

           Корова змінилася.

Давала молоко тепер постійно, без перерви.

           Ось тільки нічого не їла.

           Поки він доїв — корова дивилася на нього краєм ока.

           Чоловік ховав свій погляд від неї.

           Набрав молоко, закрив хлів, сів на мопед, та поїхав.

           Хлопець помахав услід діду. Дід — посигналив у відповідь.

           Він роззувся, пройшовся полем, сів на траву, та задивився в небо.

           Не чутно роботи, війни, шуму, екранів, — нічого зовсім. Дерева тільки хитаються, і пташки тільки підспівують, і вітер іноді тільки ледве торкається оголеної шкіри, вибіленої чотирма стінами роботи. Це свобода. Це справжня свобода. Хочеться вилізти зі своєї шкіри, аби сонце торкалося мʼязів, кісток, нагрівло вени, аби кров прокипіла, вичистилася.

           Відпочинок.

           Кайф.

           Заплющені очі.

           Майже дрімота.

           Але тут.

           В момент кайфу.

           Звук мопеду.

           Сигнал біля дверей.

           Хлопець зітхає, підводиться.

           — Дід поїхав уже?

           — Ага.

           Чоловік дивиться на банку, не відпускає.

           — Ну? Я забираю ж.

           Чоловік відпускає банку. Киває головою.

           Хлопець простягує чоловікові гроші.

           Чоловік заводить мопед, та їде геть.

           Хлопець стенає плечима.

           Дивиться на банку.

           Відкриває, нюхає, сьорбає, витирає рота передпліччям.

           Ніч.

           Хлопець читає збірку наукової фантастики, яку знайшов на запиленій дідовій поличці.

           «Пасинки Всесвіту» Роберта Гайнлайна. Проста як дуб, класична, стильна. В одного персонажа дві голови.

           В хлопця починає боліти шлунок.

           Він перевертається, підтискає ноги.

Шлунок болить далі.

           Хлопець виходить на вулицю.

           Ніч. Розстріляне небо — чорні двері, дірки від куль, світло з іншого боку пронизує темряву підвалу, в якому ми всі живемо. Вітер посилюється, дерева гнуться.

           Хлопець підходить до дверей туалету, хапається за ручку, падає.

Руки навколо шлунку.

           Він кричить. Голосно. Стогне та кричить.

           Його руки болять. Його шия тягнеться.

           Хлопець чує, як хребет хрустить, як шия витягується з тіла, збільшується, хилиться долі, немов голова то третя нога, пʼята точка опори, кінцівка.

           Його шлунок вибухає. З місива кишків тече біле, кипляче молоко.

           Тіло хлопця розростається в сторони, шкіра тремтить, плавиться.

           Він перетворюється на пʼятиногого травневого жука, з розʼїденою спиною. З діркою в спині.

           Істота, що колись була хлопцем, кричить.

           Він нападає на паркан. Перевалюється через нього. Скочується в яр, біжить через поля та ліси. За ним тягнеться вологий слід з крові та безкічнечно-киплячого молока.

           Він біжить, і кричить, і біжить далі, і сердиться, і коли бачить світло в хаті — кидається, ламає стіни своїм величезним, безформним тілом, та пожирає всю плоть, що живе в будинку.

           Чоловік сидить у кімнаті.

           З вікна він бачить хлів.

Двері відчиняються.

Всередині темрява.

Чоловік дивиться.

Потім помічає дві червоні точки, і між ними — око схоже на рептилію.

           Тоді він чує жахливі стогони та крики навколо. З усіх боків.

           Вони наближаються до хати чоловіка.

           До хліва.