- Вже повернувся? Так швидко закінчив?
Але відповідати Джейк не поспішав, повільно протупотівши за його спиною до штурманського крісла та з крехтінням вмощуючись. Кроки його були важчими, ніж зазвичай, певно вихід у відкритий космос дався непросто. Боковим зором Степан помітив, що скафандру після виходу назовні його єдиний напарник так і не зняв, позбувся лише шолома. І зрозуміти його було нескладно: йшов вже третій тиждень вантажного рейсу до Ганімеда, тож обом членам екіпажу давно набридло виконувати стандартні правила.
Нарешті, прийнявши зручну позу, Джейк промовив:
- Так, але проблему не вирішив. Щось зі з’єднаннями плат намудрив, дальній зв’язок так і не запрацював. Ти ж знаєш, я в електроніці не дуже шарю. Доведеться й тобі пхати свою дупу в старий смердючий скафандр та пертися назовні.
Струснувши плечима, Степан з тугою подумав, що з іншим напарником, або з новішим кораблем такого лайна б не сталось. І йому було б не довелось виходити у відкритий космос. Знову.
Джейк між тим продовжив, незвично хрипко цедячи слова:
- Коли повертався, шлюзовий важіль на секунду заклинило. Здалося навіть, що ти зачинив люк зсередини. Вирішив кинути мене теліпатись у космосі.
- Йой, – пожвавлено вигукнув Степан, – ото було б смішно! Наче з тими дослідниками Канопуса, коли штурман збожеволів та випхав цілісінький екіпаж назовні, помирати там. Кажуть їх потім знайшли, тіла в скафандрах, останні, передсмертні гримаси позастигали на обличчях, так і дрейфували разом з кораблем. Мене завжди лякала ця функція в міжзоряниках. От якого дідька робити можливість блокувати двері шлюзу зсередини, так щоб ззовні їх було не відчинити?! Щоби що? Як же техніка безпеки?!
Джейк, помолчавши трохи, відповів:
- Ти ж читав інструкцію. Хтозна, хто, або що може вештатись у відкритому космосі. І раде буде завітати на вогник, зустрівши твій корабель. Людство вже втрачало так кілька зорельотів, а останні повідомлення з них часто були… дивними. Тому…
- Так-так, – не дослухавши напарника, Степан продовжив розвивати власну думку, – тому ми наглухо закриваємо шлюз допоки весь екіпаж всередині. Але як хтось опиниться назовні, в космосі – тоді ця функція стає небезпечною!
- О так, – зловісно промовив Джейк, – може вийти як в тій старій космічний байці. Коли хтось постукав у шлюз, члени екіпажу один за одним повиходили у космос. Спочатку щоб розібратись, потім шукаючи тих, хто вийшов раніше. А інопланетний монстр тишком-нишком прослизнув всередину та й зачинив шлюз за ними.
Степан зіщулився. Він походив з родини космонавтів, тож цією історією дідусь лякав його ще змалечку. Напарник між тим не вщухав:
- Уявляєш, як воно: кисень, спасіння, зовсім поруч, прямо за дверима. Ти відчайдушно стукаєш туди, смикаєш шлюз, але все марно. В грудях наче полум’я, в очах темнішає, дихати немає чим. І в паніці в останні миті ти намагаєшся продертись руками прямо крізь скафандр, нігтями розідрати груди та горлянку – щоб зробити хоча б ще один ковток повітря! Та ти не можеш. І лише чиїсь чужі очі зловісно дивляться на твою жахливу, болісну смерть крізь ілюмінатор, з борту корабля, що кілька хвилин тому ще належав тобі.
Після його слів в кабіні запанувала важка тиша. Цікаво, чого це Джейка так накрило? Зазвичай він був мовчазним та не травив страшелезних байок.
Нарешті смикнувши головою, Степан різко піднявся та покрокував до шлюзу:
- Провались до бісів в пекло зі своїми казочками. Піду завершу те, що ти почав, нездаро.
Запакувавшись у пропахлий потом скафандр та взявши єдиний шолом з полиці, Степан захлопнув за собою двері шлюзу, натиснув кнопку та дочекавшись, поки повітря буде викачане, вийшов назовні, вкотре дивуючись кількості видимих зірок навколо. Тут, у глибокому космосі, далеко від будь-якого світила, їх було видно просто достобіса.
- Якого дідька ти випер сраку назовні?
Серце Степана пропустило удар, коли він повернув голову та побачив Джейка у скафандрі, що якраз рухався в бік шлюзу, тримаючись за трос. В цей момент він зрозумів, що за всю розмову в пілотській кабіні з моменту повернення напарника він так і не бачив його обличчя. Наче той весь час залишався в тіні. В темряві.
Попри холод, що розповзався у грудях, попри шепіт в голові «Пізно, запізно!» Степан стрімко розвернувся до дверей шлюзу, відчайдушно смикаючи за важіль. Зачинено звісно. Звісно.
І тоді він обережно, стиха постукав.