Котячий Пеннівайз
Мій пацієнт вкоротив собі віку вчора. Для лікаря, що працює із людьми з ПТСР, це не такий вже і рідкісний випадок. Але, страшна пляма на репутації.
На першому сеансі мені було шкода на нього дивитись. Схоже було, що чоловіка запхали у міксер, потім поклали в мішок і тягли за автівкою грунтовою дорогою. Череп і обличчя вкривали численні операційні шрами. Половина лиця була паралізована, кутик рота назавжди викривився у протилежності посмішки. Найстрашніше – його очі, вкриті мереживом червоних судин, повні болю. Я завжди відводив погляд від них і удавав, що роблю записи.
Ми зустрічались із ним тричі на тиждень. Він заходив до кабінету гримаючи милицями, кожний його рух супроводжувався болем. Потім від довго всідався у крісло, намагаючись надати покаліченим кінцівкам і викривленому хребту положення, у якому біль буде менш нестерпний.
Два роки тому він потрапив в автокатастрофу, був за кермом. Загинула його дружина і двоє дітей. Дві дівчинки п’яти і семи років.
Це був справді важкий випадок ПТСР. Плюс ускладнення через жахливі травми, втрата близьких людей, відчуття провини і провина вцілілого. Але ніби цього всього було недостатньо він мав ще й страшні проблеми зі сном.
“Докторе, я нормально не спав жодного разу після аварії. Тільки починаю дрімати, знову бачу ті фари, що несуться на мене і прокидається з криком” — говорив він мені.
Він заснув за кермом. Вони сім’єю повертались з відпустки пізно вночі. Нічне шосе, позаду довга дорога, довгий день сповнений пісень у машині, дорожніх ігор. Він закрив очі, лише на мить. Виїхав на зустрічну смугу. Коли розплющив очі то побачив фари машини, що їде назустріч.
Жахлива аварія, я бачив репортаж з місця катастрофи. Водій іншого авто загинув на місці. Мій пацієнт встиг вивернути кермо й удар відбувся під кутом у правий бік машини. Можна сказати, що йому пощастило — інша автівка протаранила пасажирське сидіння і задню частину його машини. Водійське місце майже не зачепило. Його машину кілька разів розвернуло, пацієнта викинуло на узбіччя. Я читав в новинах, що рештки загиблих знаходили в двадцяти метрах від місця аварії.
Він пролежав стікаючи кров’ю кілька годин, поки по тій дорозі, вже під ранок проїхав хтось і викликав швидку. Лікарі казали – це диво що він вижив, сам він це дивом не вважав.
Не знаю, як він майже два роки, прожив щоночі засинаючи на пів хвилини і прокидаючись від жаху. І так десятки разів кожної ночі. Я виписував йому заспокійливі і снодійні препарати, які не діяли. Я збільшував дозування. Розуміючи, що йому принаймні треба спати, щоб не гигнути остаточно я виписав йому справді потужний засіб – рогіпнол. Майже медикаментозна кома після лише однієї ампули.
На наступний день він засунув голову у духовку і викрутив газ на повну.
Після самогубства мені довелось написати чимало звітів у його особовій справі. Все ж як його лікар. Я засидівся на роботі допізна, близько опівночі я отримав заплановане повідомлення на месенджер від нього.
“Доктор, рагіпнол подіяв. Після того, як я заснув, знову побачив фари тієї автівки. Але не прокинувся. Не міг цього зробити не дивлячись на жах. Я бачив дуже реалістичний сон. Я знову панічно вивернув кермо, знову почув скрип шин, крик дружини. Я відчув той удар, відчув як розпечений двигун увалюється у салон і трощить мої коліна. Мов у сповільненому відео я бачив, як мою кохану дружину чавить капотом автомобіля, вона дивилась на мене в той момент. Я знову пережив події тієї ночі, але тепер у найменших дрібницях, бачив навіть те, чого не запам'ятав з першого разу. Відчув, як розбиваю обличчям скло, відчув як його уламки шматують мою шкіру.
Я вилетів з автівки і потім вдарився об землю. Це було дуже боляче, докторе, і я відчував той біль як у житті. Але і після того я не прокинувся. Я лежав всю ніч на тому узбіччі не в змозі поворушитись, хоча насправді був у своєму ліжку. Я не міг прокинутись чи втратити свідомість. В метрі від мене лежала голова моєї молодшої дочки, її очі були розплющені і вона дивилась на мене кілька годин, поки ваш препарат не почав відпускати.
Гори у пеклі, док.”
