Пожирачі

Мене звати Ґусте. Мені 35 років. Я Ґусте. 35. Ґусте. Як же хочеться спати.

Ні, ні. Тільки не заплющувати очі. Не можна засинати. Пожирачі вже тут. Вона бачила як перші, не до кінця сформовані, просочувались до кухні. Тут у вітальні ще безпечно. Але сонце швидко піднімається.

Раніше пожирачів було менше і приходили вони пізніше. Ще кілька місяців тому. Вона майже памʼятає, що встигала виспатись. Спати. Боже, як же це, мабуть, приємно.

А до того? Раніше їй здавалось, що вона пригадує часи, коли пожирачі взагалі не приходили. Та зараз вже не впевнена, хіба могло таке бути? Вони були завжди. Від початку світів, з перших днів життя. Ховалися в темряві. Чаїлися, щоб не виказати себе передчасно. Злизували, надкушували, тягнули до своїх нір. Спочатку непомітні шматки, зовсім невідчутні. Як комарі впорскували знеболювальне, змушували затерпнути, не відчувати. Навіть дарували легку ейфорію.

Та одного дня все тіло почало свербіти. Всередині, в думках, під шкірою. Особливо місця укусів, кожна діра, де раніше був спогад. Біля скроні досі аж пече від зуду, там були сподівання, що з пожирачами можна ужитися. Приймати, вітати, годувати. Вона згодовувала їм біль. Як же це було прекрасно. Забути, як помирає мати, більше не памʼятати імʼя колишнього. Обрáзи і …regrets …боже, що ж це за слово? Невже вони вже взялися жерти слова?

Ґусте, мене звати Ґусте, 33 роки.

Вона перевела погляд вниз. Ножі на місці. Це добре. Зліва спинка дивану, справа і за спиною стіна. Ні, більше вона їм нічого не віддасть! Досить! Шкіра стала останньою краплею!

Її пружна молода шкіра. Господи, та їй всього 33! А руки вже нагадують чорнослив в попелі. Цікаво, чи відновиться шкіра, якщо вбити їх усіх. Втрата спогадів — просто ніщо в порівнянні. Зморщена рука стисла найбільший ніж.

Почалося.

Пожирачі вже остаточно сформувались. Замість невиразного шелесту чути справжні кроки. Ближче. Ще ближче. Піднята рука. Удар. Знову удар. Крик. Липка рідина. Запах свята. Дідусь. На свіжо побілена хатина. Подвірʼя. Поросячий визг. 

Боже, наскільки ж матеріальними вони навчились ставати. Вчора було легше. Чи це було того тижня. Вони лише скавчали та стікали вниз смердючими калюжами. І були меншими. Помітно меншими. Скільки ще вона зможе триматись без сну. Ні! Все вийде! Головне не спати, не давати їм змоги їсти. Швидше виздихають! Тільки б шкіра після цього почала відновлюватись. Їй всього 29… всього 29… шкіра… Ґусте… не спати… Доторк.

О ні! Ні! Удар, знову удар, в зморщеній руці сіре гостре… сіре гостре… воно вислизає, ні, видирають з руки. Чорт, пожирачі! Ще один! Та скільки ж їх тут. Це кінець. Її вже тягнуть. На цей раз всю. В них є нори? Личинки? Вона корм для молодняка? Тільки б швидше. Що завгодно аби перестало свербіти і дзижчати.

Як же вони дзижчать. Боже, який нестерпний гул. Ніби свербляча імітація людських голосів, які просверлюють мозок до найглибших згустків. Якщо не затуляти вуха, майже можна розчути в тому гулі звуки, схожі на слова. Цвірчання, шум, імітації — гейм, ножем, немо немо немовля, ля ля тіла, бзззззз альц бззззз альц. альц, гейм, альц ц ці, діти, кров, уки, внуки, кров ці …ці де де мен ці мен ці я я… Ґусте.

Я Ґусте. Ґу. Ґу. Я Ґу. А ґу.