Без очей

Суботнє тренування скасовано. Ромчик уяснив це з першого погляду. Звичного гоготіння команди не чути, усі розгублено перешіптуються поруч тренера. Покинувши на лавці валізу, Ромчик пройшов углиб роздягальні. Так, когось бракує.

Без привітань тренер підсунув під носа капітану екран з повідомленням. Короткий текст приголомшив.

— Влада збила машина. Поховання сьогодні о дванадцятій, - прочитав Ромчик. Смерть не була для нього тригером – всього-на-всього частиною життя, знайомою з дитинства. На відміну від більшості студентів визначного універу, він не народився зі срібною ложкою, доля увігнала її у горлянку силоміць. Про рожеві окуляри у комплекті, звісно, не йшлося.

— Так, ще встигаємо. Чотирьох можу підвезти. Бажаючі?

Ага-ага, смерть товариша не привід скасувати заплановані розваги. Та й яка користь з мертвого?

— Ми там скинулись, замов від команди вінок, домовились? – поплескав його по плечу посередній хавбек Макс.

Капітан Ромчик мовчки кивнув, аби не зірватись. От мерзота. Коли двері за спиною грюкнули, він дозволив собі лише глибоко зітхнути.

У кожній групі на три десятки благополучних студентів припадає парочка некондиції – якийсь розумник-вундеркінд з пільговиком докупи.

На їхньому потоці з п’ятьох втримались двоє. Бо дівчатка, аби вижити, негайно звабили та приборкали підходящих чоловіків. Усім на краще.

А от випотрошений відмінник-спортсмен зараз лежить серед холодних трупів, доки родичі в домовину не перекладуть. Хоча, за традицією, могли і на ніч додому привезти…

— Романе, - стиха покликав безрадісний голос. – Візьми. Я правда не можу.

Останній пільговик потоку на прізвисько Селюк тицяв йому двісті чесно зароблених гривень. Навчання Селюку давалось важко, зате блискавично швидкого форварда ніхто не відрахує.

— Пом’янемо ввечері? У «Солоному Гербі». Я там поряд працюю, набереш, як повернешся, ага? Розкажеш потім, шо до чого.

— Його ж просто збила машина… - повільно нагадав капітан.

— Романе, «машина збиває», коли комусь дорогу переходиш. 

Попередження капітан врахував і за пару годин навігатор викреслив останній відрізок шляху. Селище, звідки походив Влад, нагадало його самого – самодостатнє, сучасне і вкрай зібране.

Відспівувати померлого мали у компактному, зі смаком оздобленому храмі. Запаркувавшись, капітан визнав, що голкіпера університетської збірної вважали крутим не лише він із Селюком. Так прощаються з популярною зіркою, а не середньостатистичним студентом. Пригадалось, що успішний Влад планував неабияку кар’єру, пов’язану з правосуддям.

Підхопивши з пасажирського сидіння квіти, огорнуті чорною стрічкою, Роман повільно пішов крізь залюднену акуратну площу. Схлипували жінки, рюмсали дівчата, а голова громади божився звести на могилі почесний меморіал.

Добре, хоч форвард попередив, що все не так просто.

Ромчик ступив до храму, аби покласти до труни темні строгі троянди.

Горло перехопила сухість, думки жбурнуло до пекла. Який неадекват розпорядився відкрити труну?!!

Одне колись розумне око мерця дивилося на капітана роз’їденим ослизлим місивом. Друге, пошматоване та вичавлене тупим лезом, зяяло чорним проваллям у хиткому мерехтінні храмових вогнів. Сиза шкіра нерівним шматтям оточувала ретельно спотворені очі.

Зламаний ніс та вибиті зуби не порушили умиротворення закатованого. Він спочиває спокійно, тримаючи свічку покаліченими пальцями.

Хтось делікатно взяв Ромчика за руку і вивів на свіже повітря.

— Велика втрата. Влад крутий законник, - сумнівно заспокоював Романа тутешній школяр років чотирнадцяти.

Кілька годин потому капітан Ромчик за добротним столиком конфіденційного «Солоного Герба» розповідав Селюку про свою подорож. Той співчутливо кивав, жуючи баранячі реберця у спеціях.

Коли капітан виговорився, Селюк мрійливо озирнувся на заклопотаних перехожих за вікном.

— Романе, я хотів до Канади втекти. Бо якось зовсім безнадійно у нас.

Капітан уважно поглянув у кмітливі ще цілі очі студента.

— Але життєва позиція Влада та його громади – це надія.

— Надія на що? – не зрозумів Ромчик.

— Наше студмістечко останні роки оаза справедливості, не помічав? – примружився Селюк.

Справді, тут навіть повних деградантів щось стримує. Або хтось. Бо на першому курсі вистачало всього – погроз, звірячих побиттів, булінгу...

— У селищі Влада досі діє цікава звичаєва норма. Якщо порушник ухилився від відповідальності, то він відрікся й від офіційного правосуддя.

— І сили набувають звичаї? – нарешті збагнув капітан. – За таке судочинство його вирахували і вбили?

— Ага.

Хм, а позаминулого року безкарного серійного збоченця-ґвалтівника першокурсниць охайно кастрували, наче невдалого кнура, у власному маєтку. Навики для цього мають бути специфічні…

— Правосуддя – найважливіша соціальна складова, - резюмував тим часом Селюк. – Не хочеш приєднатися?