Самотня лавка на безлюдному вокзалі

— Ти сьогодні знову кричав вночі, — стурбовано прошепотіла Юля під час сніданку.— Я так посивію скоро. Ти вже два тижні так мучишся.

— Вибач, — пробурмотів я у відповідь.

Майже щоночі мені снився один і той самий клятий сон. Начебто я опиняюся на вкритому ранковим туманом безлюдному вокзалі. А тоді повільно йду до старої пустої лавки. І з кожним кроком кожну клітину мого тіла проймає все більший невимовний жах, огида і необґрунтована паніка. Урешті-решт я кричу з усіх сил і прокидаюся.

— Твої нічні жахи почалися після відрядження?

— Мабуть, — буркнув я неохоче. Коли повертався з відрядження додому, то спізнився на потяг і всю ніч просидів на якомусь забутому Богом вокзалі.

— Ти намагаєшся це якось вирішити?

— А що можна зробити?

— Ти ж чув щось про свідомі сновидіння? — спитала вона раптом з таким тоном, наче розповідає якийсь секрет.

— Ні.

— Це сон, у якому особа розуміє, що спить. Тоді ти можеш контролювати його, змінювати сюжет. Вільно розгулювати по світу, створеному твоєю підсвідомістю. Я читала, що такий прийом застосовують у психотерапії, щоб позбутися фобій і нічних кошмарів. Фінал твого сну може бути інший, розумієш?

— Ну... Звучить цікаво.

— Та це просто, капець, як цікаво! — Юлю взяв азарт. — Це ж ворота в глибини твоєї підсвідомості!. Хтозна, які секрети там сховані!

Я задумався. Інтуїція підказувала, що дівчина була права. Мене не покидало відчуття, що мій нічний кошмар пов'язаний з моїм дитинством і тим, що я не маю жодних спогадів до восьмирічного віку. Інші діти пам’ятають себе переважно з п’яти-шести років. Перший же мій спомин: мене привозять у сиротинець поліцейські і кажуть настоятелям, що тут мені буде найкраще. Минуло двадцять років, а таємниця мого походження залишилася нерозкритою. Коли я виріс, то намагався дізнатися, ким були мої батьки, але мені відмовили. Як пояснили: для мого ж блага. Єдине, що мені вдалося дізнатися і в чому був справді певен — батьки були мертві.

Зрештою, Юля ніколи не рекомендувала щось погане. Може тому я нею й дорожив. Можливо вдасться навести лад у голові і перетворити той вокзал на піщаний пляж із теплим морем. Та з іншого боку, мене гризла спокуса таки дійти до тої лавки, зрозуміти чому вона мене так лякає, і, можливо, знайти відповіді на свої запитання...

Наступні кілька днів ми шукали інформацію про способи усвідомити себе в сновидінні, училися розрізняти сон і реальність. Але те, що здавалося легким в теорії, на практиці виявилося складнішим. Яким би фантастичним не був наш сон, ми завжди віримо, що все відбувається насправді.

У Юлі почало виходити швидше, ніж у мене. Однієї ночі вона уві сні літала над містом. Мені ж це мистецтво далося важче. Перші кілька разів усе закінчувалося як завжди: я прокидався весь у холодному поту. Урешті-решт численні спроби дали свої плоди.

...Я знову опинився на тому злощасному вокзалі. Мене одразу ж накрила тривога. Та на цей разу свідомість взяла гору, і я, глянувши на свої руки, зрозумів, що сплю: вони були розмиті. А що вразило ще більше: у мене були руки дитини. Я зосередився і глибше занурився в сновидіння. Барви стали яскравіші, і вокзал почав набирати чіткіших обрисів. Я роззирнувся. Був ранок, і за залізничним полотном простягалася покрита імлою лісосмуга. Можна просто зараз побігти туди, у ліс, і нарешті розірвати цей безконечний ланцюг жахіть. А з іншого боку можна таки дійти до тої злощасної лавки і дати сну нарешті завершитися. Я обрав другий варіант.

Коли підійшов майже впритул, серце голосно тьохнуло: біля лави лежала велика червона валіза. Я почав повільно все згадувати... У голові розмитим спогадом пролунав голос чоловіка, що 20 років тому викрав мене і привіз на цей проклятий вокзал:

— Краще б твій батько мовчав на суді про те, що він бачив. Передай мамаші, що вона наступна, а тебе ми залишимо наостанок. В отій валізі для вас подаруночок.

З лихим передчуттям я смикнув за блискавку... Усередині був розчленований труп. Відрізана безока голова дивилася на мене своїми пустими очницями. Самі ж очі і язик були акуратно, наче цінні сувеніри, укладені у відтяту руку. A інша з ногами була вправно припасована до понівеченого тулуба...

Я закричав... так, як ніколи в житті. І я згадав все... Мамо!.. Тату!...