Донечка

Сидів у коридорі на першому поверсі. Обдерті лікарняні стіни. Через дерев’яні двері продувало холодне грудневе повітря. З перегаром далі не пустили. Права рука в її крові. Запах огидний. Замастився, коли ніс до машини.

Кроки. З темного сходового майданчику показалася медсестра. Порізане зморшками обличчя випромінювало сум.

—    Співчуваю, але дитинка померла, — промовила вона, мнучи товсті пальці. — Десь через годину, можете зайти до жінки в сорокову палату.

Червона блювота падала на мокрий сніг. Горілка з томатним соком, чи то вже й кров. Порожній шлунок продовжував скорочуватися в спробах очистити організм. Зайшов у гараж. Випив залишки води з баклажки. Виригав на підлогу. Треба іти.

Щасливі чоловіки під вікнами викликали гнів. Минав їх розкислим газоном. Плентався, не підводячи погляд. Вкотре за тиждень обійшов навколо лікарні. Неврологічне відділення, терапевтичне, пологове. Зупинився. Різнокольорові стіни різали очі. У вікні побачив якусь жінку.

«Дура, нащо ти пила вино?!» — згадав свій крик з тієї фатальної суперечки. — «І так ледь завагітніла».

На руках та тримала дитину у світло-рожевій ковдрі.

«А мою донечку забрали. Забрали». Сльози текли з краплями розталого снігу. 

Породілля махає рукою, показує обличчя дитини та посміхається.

«Шльондра! Алкашка! Ти носиш моє дитя!»

Лелека з муралу презирливо дивився на нього. Шкода, що кричав. Що штовхнув її. Ридання Інни до сих пір гуділи в голові. Тіло дружини, скручене на дивані від болю, так і виринало з пам’яті.

На вулицю вийшла медсестра та забрала в новоспеченого батька квіти. Декілька хвилин і в іншому вікні з’явилася його кохана з малям на руках.

«Інна пробач. Я ж хотів…» — потім він плакав та знов вибачався. Пив та принижував, коли три дні тому забрав із лікарні.

За ще одним вікном розчахнулися штори. Знайоме світле волосся, кирпатий ніс — його Інна. З їх дитинчам на руках. Махає, посміхається. Дитя закутане в одіяльце з ягнятками, яке подарувала теща. Кров. Просочується бавовною та згустками падає на підвіконня. Він протирає очі. Інна тепер одна. Скривавлені руки й живіт, тьмяне волосся, обличчям течуть сльози. На щоці слід від ляпасу.

Ігор хапається за небрите лице. Ридає. Захлинається горем. Підводить погляд — у вікні нікого немає. Сніг посилюється. Поодинокі постаті зникають з подвір’я лікарні. Він також іде. Минає красивий фасад пологового. Далі сіра обдерта стіна. Притуляється ближче до неї, ховаючись від холодного вітру. Йде так, доки не впирається у ржавий контейнер. На ньому напис білою фарбою: «Биоотходы».

Інна протирає заспані очі. Вмикає світло. Сьома вечора. Встає з ліжка. В животі загорається біль та обпалює душу. Погляд знову приковує порожнє дитяче ліжечко. Зі спальні виходить у вітальню.

—    От і мама прокинулася, — посміхаючись каже Ігор.

На столі нове простирадло. Упаковка підгузків, присипка. І їх мертве недоношене немовля. Вона бачила його. Але лікарі забрали. Щось перевіряли, розбиралися.

—    Як..? Де..? — страх сковує її горло.

Ігор витирає з маленького трупу засохлу кров. В кімнаті смердить зіпсованим м’ясом. Жінка тримається за обличчя. Тіло зовсім не слухається.

—    Красуня вона в нас. Маленька тільки, — говорить чоловік та бере в руки холодне тільце.

Воно ледь тримається купи. Розміром трохи більше батькової долоні. Все червоне. Тоненька шкіра вже почала розкладатися, залишаючи липкі сліди. Ігор перекладає дитя на передпліччя. Голова з’їжджає з руки. Шия викручується назад, ледь витримуючи вагу. Чоловік швидко поправляє її.

—    Вона ж… — Інна давиться словами. Сльози розмивають жах перед очима.

—    Сніжана, донечка моя, — шепоче Ігор, колихаючи трупик. — Тепер ми тебе нікому не віддамо. Доня наша.

Повітря виривається з Інни тихим зойком. Вона сунеться назад. Треба сховатися, назавжди сховатися. Намацує двері у спальню. Забігає туди та закривається на шпінгалет. Емоції видираються назовні. Вона падає на коліна та ридає. З грудей розтинається стогін.

—    Мама просто не готова, — чути голос Ігоря з-за дверей. — Вона звикне. Матуся любить тебе.

Інна зводиться на ноги. Нутро нестерпно болить. Вимикає світло. В темряві легше схоронитись. Від усього. Зриває з вікна штори. Вилазить на підвіконня. Руки самі в’яжуть петлю та прив’язують її до батареї під стелею. Затягнула вузол зубами. Просунула голову. Холодний протяг з вікна штовхає у спину. Зробила крок. Біль вгризається в горло, легені. Зашморг забирає життя.

—    Тато свою донечку спатоньки вкладав, — тихий спів чоловіка — останнє, що вона чує. — Тато своїй донечці пісеньку співав: нехай засне донечка під татове слово, нехай росте рідная велика й здорова.