Конкурсний етюд

Пані Висоцька, професорка кафедри спеціального фортепіано, поспішала на репетицію. За нею плівся, обіймаючи нотну збірку, невиспаний першокурсник.  

— Десята, вже почався наш час, —  відкарбувала вона, увійшовши до зали. 

— Зараз, хвилинку, — відповіла першокурсниця. 

Вона разом з подругою чомусь вовтузилася під роялем на сцені. 

— І що ви там робите? Йшла коридором, а музики не чула… 

— Я загубила сережку, здається, вона десь тут випала, — пропищала одна з дівчат. — О, знайшла. 

— Сережку… Ту, що в носі, ту, що в брові, чи котрусь із чотирьох з лівого вуха? — примружившись, спитала Висоцька. 

Хлопець, який стояв позаду своєї майстрині, захихотів.

— А ви, я бачу, на фа-мінорного Шопена налаштовуєтеся? — обернулася професорка до свого студента, і той одразу зробив серйозне обличчя. — Ви теж виділитися можете, хіба продірявивши в собі кілька декоративних отворів.

На цей раз засміялися дівчата, але, піймавши погляд Висоцької, припинили. Виходячи з зали, одна з них пошепки спитала в другої: 

— Думаєш, вийшло? І того, і автора?

— Не знаю, але в моєї бабки виходило. 

Конкурсний етюд був однаковий для всіх, його першокурсники грали за нерозсунутими лаштунками, зберігаючи анонімність. Зазвичай професура впізнавала студентів за манерою виконання, але бували  курйози. Одного разу, замість першокурсника, зіграла молода викладачка, лауреатка міжнародних конкурсів. Професура на чолі з Висоцькою вліпила їй «трієчку» за «брудну педаль та надмірну емоційність трактовки». Це був дружній жарт, але Висоцька сприйняла його як особисту образу. Піаністці довелося звільнитися, тепер вона вела активну концертну діяльність у Європі та зрідка заїжджала до рідного вишу. Висоцьку на її виступах не помічали. 

— І це пристрасть? — лютувала професорка на першокурсника. — А октави, що за вбогі октави? Подруги ваші можуть відбрехатися малою рукою! А ви, Олегу, не дівчинка. Маєте руки. Але мізки, мабуть, ще в десятирічці продуло. Черні вам ще рік треба грати, а в нас тут — Шопен! 

Олег мимоволі всміхнувся. Про Черні вчора бачив мем: «О боже, Черні? Черні, Карл!» Композитора, який написав безліч нудних етюдів, які багато хто з піаністів недолюблював ще зі школи, теж звали Карлом, як і персонажа фільму. Пані Висоцька спитала: 

— Я щось кумедне зараз сказала? 

— Ні, вибачте. 

— То чого смієтеся? На вашому місці я би придивилася якусь вакансію вчителя музики в сільській школі. Достатньо. Ходімо до класу. 

Знущальна інтонація в поєднанні зі звертанням на «ви» пригнічувала навіть урівноважених людей, до яких належав Олег. Не всім його попередникам настільки щастило. Олег знав історію випускника-самогубці, але все-таки вступив до Висоцької: її вихованцям інші професори боялися ставити погані бали. А за психіку він не переживав. У житті й не таке бувало. Студент встав, спустився зі сцени і обтрусив джинси. Цікаво, що задумали дві дурепи, які попросили в нього добути волосину з голови Висоцької і зачекати десять хвилин перед виходом на сцену?

— А чим то ви замастилися?

— Та щось крейдою на підлозі намальовано. 

— Ясно. Може, робочі паркет лагодитимуть… Давно пора. 

У день прослуховування Висоцьку мучив головний біль. Слухати той самий твір у виконанні цих амбітних нездар, що змагаються у швидкості, було нестерпно. Вона згадала Віталіка, улюбленого студента, який, як досі поговорювали в консі, не витримав її знущань. «Ні, ні слабакам не місце в мистецтві. Навіть геніальний слабак музики не вартий!», — говорила собі професорка, запиваючи таблетку.  

Іспит добігав кінця, цьогорічні етюди не вражали. Та, здається, Олег ще не грав. Ну що ж, чи вдасться хоч йому передати біль у шумовинні басу й порив мелодії, що виривається з пут?

І ось він розпочав. Гра була чудова, майже досконала. Професорська колегія переглядалася між собою і видивлялася в залі відсутніх викладачів. Пані Висоцька думала: «Це не Олег! Але на цьому курсі немає геніїв! Жоден з них у такому темпі не дасть польоту і глибини! З мене знову знущаються?» Коли невідомий піаніст перейшов до фіналу, пані не витерпіла й пошурхотіла на сцену. 

Пролізши за лаштунки, вона побачила: рояль грає сам, наче механічний. Вона відкрила рот, але не встигла закричати. Над головою щось тріщало. Вона з жахом подивилася вгору — і в цей момент невидима рука скинула на неї великий сценічний прожектор. 

Олег почув грюкіт, вибіг на сцену і зомлів на місці від побаченого. 

— Ну що, ти зняла? — спитала одна першокурсниця в іншої, виглядаючи із-за запилюжених декорацій. Але та заклякла з телефоном в руках і була нежива.

 

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Команда Баффі
Історія статусів

15/05/21 15:28: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/21 02:15: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/21 20:00: Вибув з конкурсу • Перший етап